Новости

Сенсорне виховання як основа розумового виховання дошкільників

Работа добавлена:






Сенсорне виховання як основа розумового виховання дошкільників на http://mirrorref.ru

1.Сенсорне виховання  як основа розумового виховання дошкільників.

 Сенсорне виховання — система педагогічних впливів, спрямованих на формування способів чуттєвого пізнання, вдосконалення відчуттів і сприймань.

   Роль сенсорного виховання у розвитку дітей дошкільного віку безперечна: 9/10 усього їхнього розумового багажу — результати діяльності органів чуття.

   До головних завдань сенсорного виховання належать:

— формування у дітей системи перцептивних (обстежувальних) дій;

—формування системи сенсорних еталонів;

— розвиток уміння самостійно використовувати сенсорні еталони у власній діяльності. Немає такої педагогічної системи, яка б ігнорувала роль сенсорного виховання. Наприклад, М. Монтессорі вбачала у сенсорному вихованні неабиякі можливості щодо підготовки дитини до повноцінного життя у природному і соціальному середовищах. Формування повноцінної особистості, на її погляд, неможливе без належного розвитку органів чуття, оскільки чуттєве сприймання є основою розумового і морального буття. Це означає, що розвинуті органи чуття є передумовою інтелекту й вихованості особистості. Тому система сенсорного виховання має бути спрямована на формування сенсорної культури — культури сприйняття зовнішнього світу. Дитина, яка оволоділа сенсорною культурою, не тільки звертатиме увагу, виокремлюватиме якості предметів і явищ навколишнього світу, а й самостійно набуватиме знань, відкриватиме свій внутрішній світ, що значно важливіше для неї, ніж готові повідомлення дорослих.

Дошкільне дитинство є періодом інтенсивного сенсорного розвитку дитини. Від рівня цього розвитку значною мірою залежить успішність її розумового, фізичного, естетичного виховання, стан сформованості загальнонавчальних умінь і навичок. Якщо систему роботи із сенсорного розвитку дітей організувати у дошкільному навчальному закладі належно, це, надалі, допоможе дітям перебороти труднощі в освоєнні навчальної діяльності.

Сенсорне виховання в ранньому віці – основний вид виховання взагалі. Чим менше дитина, тим більше значення в її житті має sensorу  досвід.

Роль сенсорного виховання у розвитку дітей дошкільного віку безперечна: 9/10 усього їхнього розумового багажу – результати діяльності органів чуття.

До головних завдань сенсорного виховання належать

-          формування у дітей системи  перцептивних (обстежувальних) дій;

-          формування системи сенсорних еталонів;

-          розвиток вміння самостійно використовувати сенсорні еталони у власній діяльності.

Зі сприйняття  предметів та явищ навколишнього світу починається пізнання. І уже в ранньому віці завдання сенсорного виховання значно ускладнюється. Хоча дитина раннього віку ще не готова до засвоєння сенсорних еталонів, у неї починає накопичуватися уявлення про колір, форму, величину та інші якості предметів.

Важливо, щоб ці уявлення були достатньо різнобічними. А це значить, що дитину слід знайомити зі всіма основними різновидностями якостей:

–    кольорами спектру, білим і чорним кольорами;

-          з такими формами як круг, квадрат, овал, трикутник, прямокутник;

-          величиною, яка ще не має «абсолютного» значення, вона сприймається тільки в порівнянні з іншою величиною.

Важливим засобом сенсорного розвитку дитини являється спостереження. Спостерігаючи дитина в природних умовах може познайомитися з якостями предметів, їх формою, величиною,  кольором. Проте визначити їх самостійно малюк ще не може. Дитина навчилася тільки дивитися, але не бачити, слухати, але  не чути. Тому її треба навчити виділяти якості предметів навколишнього оточення.

2. Поняття зв’язного мовлення в дошкільній лінгводидактиці. Види зв’язного мовлення.

Завдання розвитку зв´язного мовлення посідають центральне місце в загальній системі роботи з розвитку мовлення в дошкільному освітньому закладі. Навчання зв´язному мовленню одночасно є і метою, і засобом практичного опанування мовою. Воно має надзвичайне значення для розвитку інтелекту та самосвідомості дитини, позитивно впливає на формування її важливих особистісних якостей таких, як комунікабельність, доброзичливість, ініціативність, креативність, компетентність. За допомогою добре розвиненого зв´язного мовлення дитина навчається чітко та ясно мислити, легко встановлює контакт із оточуючими, ініціює власні ідеї, бере участь у різних видах дитячої творчості.

В опануванні мовленням дитина йде від частини до цілого: від слова до зчеплення двох-трьох слів, далі до простої фрази, а пізніше — до складних речень.. Наслідком стає зв´язне мовлення, що складається з низки розгорнутих речень. Зв´язним називають таке мовлення, яке може бути зрозумілим на основі його власного предметного змісту (С.Л.Рубінштейн).

Сучасна лінгвістика та лінгводидактика розглядають поняття зв ´язиого мовлення у двох аспектах — як процес створення зв´язного висловлювання та як продукт мовлення (текст чи дискурс). Зв´язне мовлення визначається як єдине смислове та структурне ціле, що складається з тематично та логічно пов´язаних між собою відрізків і відбиває всі суттєві сторони свого предметного змісту (А.М.Богуш, Л.С.Виготський, М.І.Жинкін, І.О.Зимня, О.О.Леонтьєв). У створенні зв´язного мовленнєвого продукту науковці виокремлюють діяльнісний та особистісний компоненти. Перший — пов´язується з процесами народження і сприймання повідомлення, регуляції та контролю власної мовленнєвої діяльності. Другий — з тим, що в мовленні особа виявляє свою індивідуальність — характер, темперамент, рівень загальної культури.

Наслідком зв´язного мовлення є текст — словесне виражений продукт мовленнєво-розумової діяльності людини, якому властива завершеність, структурна цілісність, визначена цілеспрямованість та прагматична настанова (Н.О.Головань, Л.О.Варзацька, В.Я.Мельни-чайко, М.І.Пентилюк).

Ураховуючи, що діти дошкільного віку оволодівають лише усним мовленням (елементи писемного воно здобувають тільки, коли свідомо, довільно надиктовують дорослому певний зміст, дбаючи про його відповідне оформлення), лінгводидакти з недавнього часу послуговуються терміном «дискурс», який характеризує продукт саме усного мовлення. Науковці визначають дискурс як зв´язний текст у поєднанні з екстралінгвістичними (прагматичними, соціокультурними, психологічними тощо) чинниками, тобто текст, узятий у процесуальному контексті (О.С.Мельничук).

Зв´язне мовлення виконує низку важливих функцій, головною з-поміж яких є комунікативна, що реалізується в двох основних формах —діалозі та монолозі. Кожна з цих форм має свої специфічні особливості, які визначають зміст і характер методики їх формування. Лінгвістика протиставляє діалогічне та монологічне мовлення, виходячи з їхньої різної комунікативної спрямованості, лінгвістичної та психологічної природи.

Діалог — форма мовної комунікації, учасники якої обмінюються репліками-висловлюваннями (С.Я.Єрмоленко). По суті, діалог є чергуванням слухання та промовляння здебільшого невеличких, неповних, еліптичних речень простої будови, якими обмінюються співрозмовники.

Діалог, як правило, відбувається а певній ситуації та супроводжується активною й виразною інтонацією, мімікою, жестами. Співрозмовникам знайомий спільний предмет розмови, тому думки та судження стислі, неповні, іноді фрагментарні. До лінгвістичних характеристик діалогу належать також переважне застосування розмовної лексики та фразеології, обривчастіть, недомовленість, скороченість, наявність простих та складних безсполучникових речень, імпровізаційний, реактивний характер висловлювань. Типовим для діалогічного мовлення є активне застосування шаблонів, кліше, мовленнєвих стереотипів, сталих формул спілкування (Л.П.Якубинський). Зв´язність як характеристика будь-якого тексту також властива діалогу, тільки, як зазначав відомий психолінгвіст О.О.Леонтьєв, зв´язність у діалозі встановлюється кількома співрозмовниками.

Монолог — мовлення однієї людини, яке не передбачає миттєвого, безпосереднього відгуку слухачів, проте орієнтоване на сприймання його іншими людьми. Саме ця орієнтація на слухача вимагає зрозумілості та змістовності мовлення, адже Інформація, яку хоче висловити промовець, не відома іншим.

До лінгвістичних характеристик монологу належать: застосування переважно літературної лексики; розгорнутість висловлювання; використання ускладнених синтаксичних конструкцій; прагнення до чіткого граматичного оформлення зв´язності на основі розгортання системи елементів зв´язку; певна завершеність. Промовець зазвичай теж використовує позамовні та інтонаційні засоби виразності, проте, на відміну від діалогу, вони відіграють другорядну роль, монолог є менш емоційним.

Монолог і мотиваційне відрізняється від діалогу, який стимулюється внутрішніми та зовнішніми мотивами (самою ситуацією спілкування, репліками співрозмовника). До монологу ж людину спонукають передусім внутрішні мотиви (стан, настрій, бажання, наміри), і вона сама обирає, про що і за допомогою яких засобів говоритиме.

Монолог як основний засіб логічно та послідовно організованого повідомлення є більш усвідомленим та довільним за діалог. Монологічне мовлення вимагає більш тривалої внутрішньої підготовки, попереднього обдумування, зосередження на головному, передбачає вміння вибірково користуватися доречними в кожному разі мовними засобами. Монологічне мовлення вбирає всі досягнення дитини в оволодінні рідною мовою, його звуковою формою, лексичним складом, граматичною будовою.

Отже, монологічне є складнішим, довільнішим, організованішим видом мовлення і тому вимагає спеціального навчання (О.О.Леонтьєв, Л.В.Щерба). Вчені, наголошуючи на первинності діалогу, доводять, що монолог народжується з діалогу (О.С.Ушакова).

Психологічну природу зв´язного мовлення, її механізми та становлення аналізували багато вчених (С.Л.Рубінштейн, Д.Б.Ельконін, М.І.Жинкін, О.О.Леонтьєв), які в розкритті основ мовленнєвого висловлювання на перший план висувають мотивацію, розглядаючи її як імпульс для всього мовотворення. Предмет та мета висловлювання визначають його логічну послідовність та синтаксичне оформлення. Значущим виявляється механізм, що регулює відбір слів для побудови зв´язного висловлювання. Відбір слів регулюється певною системою правил, тобто він має підпорядковуватися загальним закономірностям побудови тексту.

У визначенні шляхів формування дитячого мовлення лінгводидакти акцентують увагу на творчому характері засвоєння дітьми рідної мови. Побудова монологічного висловлювання вимагає від мовця творчості, уміння продумати зміст, правильності його словесного оформлення. У зв´язному мовленні видно усвідомлення дитиною мовленнєвої дії. У процесі створення мовленнєвого висловлювання науковці виокремлюють внутрішнє програмування та зовнішньомовленнєву діяльність, у процесі якої мовець спирається на певну внутрішню схему, синтаксичну модель, що дає йому змогу будувати висловлювання належної якості. Це пояснює важливість виокремлення завдання, спрямованого на формування таких якостей самостійного зв´язного висловлювання, як цільність, змістовність, логічна послідовність, образність, креатив-ність. Потрібно цілеспрямовано розвивати означені якості зв´язного висловлювання.

Аналізуючи дитяче мовлення, дослідники доходять висновку, що мовлення може бути ситуативним, тобто пов´язаним із конкретною ситуацією, але, яке не відтворює у словесних формах зв´язного смислового цілого та контекстним, зміст якого зрозумілий із самого контексту висловлювання. Якщо в ситуативному мовленні мовець активно застосовує міміку, жести, вказівні займенники, вигуки, то контекстне мовлення вимагає побудування висловлювання без урахування конкретної ситуації, з опорою лише на мовні засоби. Ситуативність дитячого мовлення особливо на початкових етапах пояснюється наочно-образним характером мислення дітей та домінуванням емоційного ставлення до предмета висловлювання. Усталенимє погляд на особливості формування зв´язного мовлення, за яким ситуативне мовлення пов´язується з діалогічним, а контекстне — з монологічним і загалом з певним віковим періодом. Так, за даними психологів, перехід від зовнішнього мовлення до внутрішнього, від ситуативного до контекстного відбувається в дітей чотирьох-п´яти років (Д.Б.Ельконін, Г. О. Люблінська). Проте, як стверджує Г.М.Лену шина, ситуативність мовлення не обов´язково пов´язана з віком дітей, навіть у найменших дошкільнят у певних умовах виникає й виявляється контекстне мовлення. До таких умов Г.М.Ленушина зарахувала характер спілкування, зміст мовлення, індивідуальні особливості дитини. Ототожнення ситуативного мовлення з діалогом, а контекстного — з монологом теж є помилковим, оскільки в низці сучасних досліджень наводиться чимало прикладів ситуативності монологічного мовлення (Н.В.Гавриш, С.В.Ласунова, Л.Г.Шадріна).

3.Сили природи та гігієнічні фактори як засоби фізичного виховання

Сили природи (сонячна радіація, повітря, вода) є важливим засобом зміцнення здоров'я та підвищення працездатності людини. Одне із головних завдань фізичного

виховання - формування у людей основних знань про вплив на організм сил природи, а також практичних навичок їх використання у самостійних заняттях фізичними

вправами та у повсякденному житті.

У процесі фізичного виховання сили природи застосовуються у поєднанні з рухами  (заняття  фізичними  вправами  на  свіжому  повітрі,  при  опромінюванні сонячними променями, у воді і т. ін.), а також у вигляді спеціальних процедур

(повітряні та сонячні ванни, купання та ін.). Вони можуть бути використані у двох напрямах: по-перше, для створення умов успішної організації та проведення занять

фізичними вправами і, по-друге, для загартовування організму людини.Сприятливі  умови  зовнішнього  середовища  підсилюють позитивну  дію фізичних  вправ,  дозволяють  застосовувати  значне  навантаження,  організовувати раціональний  відпочинок,  викликають  у  тих,  хто  займається,  позитивні  емоції, бадьорість та життєрадісність. Необхідно відмітити, що у високогірних районах, тобто  в  особливих  умовах  зовнішнього  середовища,  природні  сили  особливо впливають на організм. Як показує досвід, під час тренувань спортсменів різних спеціалізацій (легкоатлетів, ковзанярів, лижників) у цих умовах, включаючи період акліматизації,  підвищуються  функ

ціональні  можливості  їхнього  організму.  При переході до звичайних, рівнинних умов, спортсмени протягом певного часу можуть виконувати велику за обсягом та інтенсивністю роботу, що сприяє покращанню спортивних  результатів.  Проте  високогірні  умови  набувають специфічного

„тренуючого” значення. Методика використання природних сил повинна спиратися на дослідження

єдності організму і середовища, впливу середовища на організм людей.

Велике значення у процесі фізичного виховання, фізичної рекреації, занять спортом має  загартовування,  тобто  створення  стійкості  організму  до  дії несприятливих  природних факторів: холоду, спеки, підвищеної сонячної радіації (особливо  при  її  різких  коливаннях).  Загартовування  дає  можливість  зберігати

здоров'я і працездатність, тому його необхідно проводити із самого раннього віку.

Для різнобічного загартовування необхідно застосовувати засоби, що по-різному діють на організм (вода і повітря різної температури, перебування під сонячними променями та ін). Виконання при цьому фізичних вправ підсилює дію загартовування природними силами. Цей ефект, отриманий у процесі занять фізичними вправами, має здатність до перенесення, тобто він проявляється і в інших видах діяльності людини, зокрема у трудовій і у військовій, що підсилює прикладне значення самого фізичного виховання. Загартовування допомагає прояву вольових якостей людей,

особливо при несприятливих зовнішніх умовах занять. За допомогою фізичних вправ і природних сил можна розвинути опірність організму до захитування, вібрації, перевантаження, стану невагомості та ін.

Допоміжним засобом фізичного виховання є також мисливство, рибалка, що проводяться у сприятливих природних умовах.

До гігієнічних факторів відносять заходи з особистої та громадської гігієни праці,  побуту,  відпочинку,  харчуванн

я,  навколишнього  середовища.  У  процесі виконання фізичних вправ, що різнобічно впливають на організм та особистість людей, дотримування гігієнічних норм і правил є обов'язковим, оскільки це підвищує ефект дії вправ.

Велике  значення  у  створенні  необхідних  гігієнічних  умов  має  стан матеріально-технічної бази, спортивного обладнання, інвентарю та одягу. Суттєву роль  у  процесі  систематичних  занять  фізичними  вправами  відіграє  науково обґрунтований режим чергування навантаження і відпочинку та ведення здорового способу життя, до яких належать харчування, відсутність шкідливих звичок.

4. Доведіть актуальність педагогічних ідей С.Русової на сучасному етапі розбудови національного дошкільного виховання.

На сучасному етапі оновлення системи дошкільної освіти докорінно змінюються підходи до виховання дітей дошкільного віку, зростає потреба у вдосконаленні змісту, форм і методів освітньо-виховного процесу у дошкільному навчальному закладі. Сучасна особистісно орієнтована модель дошкільної освіти пред’являє вихователю дошкільного навчального закладу високі вимоги до його особистісного і професійного розвитку. В контексті вищесказаного вагомого значення набуває використання досвіду прогресивного минулого, зокрема, педагогічної спадщини С.Ф. Русової.

С. Русова — видатний педагог і громадський діяч, письменниця, журналістка, доктор соціології Українського соціологічного інституту, професор педагогіки Українського педагогічного інституту імені М.Драгоманова в Празі, керівник дошкільної й позашкільної освіти в уряді Української Народної Республіки, голова Центрального бюро Всеукраїнської учительської спілки, голова української філії Міжнародної жіночої організації, організатор першого в Україні дитячого садка, вірна і талановита дочка України присвятила своє життя творенню національної системи освіти, в тому числі і дошкільної. Вона залишила велику педагогічну спадщину, наповнену великою кількістю цікавих думок з актуальних проблем розвитку педагогічної науки.

Твори педагога містять багато методичних порад до педагогічних спостережень («Дошкільне виховання»,«Теорія і практика дошкільного виховання»), ідей культурно-освітнього характеру, що є актуальними і сьогоденні («Виховні ідеї Г.С. Сковороди», «Шевченко і малі діти»). У працях С.Русової знаходимо осмислення і узагальнення світового досвіду: соціалізації, індивідуалізації, гуманізації виховання; дидактичні принципи та методичні прийоми виховання та навчання, зокрема, принцип самодіяльності дітей, про дитячу гру, про підготовку вихователів та вимоги до особи педагога («У дитячому садку», «Нова школа», «Мої спомини»).

За сучасних умов розбудови системи дошкільної освіти погляди С. Русової набувають особливої гостроти й актуальності.

С. Ф.Русова в творах «Дошкільне виховання», «Нові методи дошкільного виховання», «У дитячому садку» та ін. наголошувала на тому, що головне завдання виховання – це виховання національно свідомої, творчої, працелюбної, духовно багатої особистості. Зауважувала, що, коли «дитячий ранок» (так педагог називала дошкільний вік) проходить за несприятливих умов, то дитина виростає слабкою, з хиткою волею і небезпечними нахилами. В зв’язку з цим значну роль в розбудові ефективної національної системи виховання С.Русова відводить вимогам до особистості педагогів і їх підготовці. С.Русова пише: «Мало ще мати вихователів з відповідною науковою підготовкою, треба, щоб усе громадянство розуміло велику вагу виховання й утворювало найкращі задля цього умови».

Особу вихователя (садівниці) педагог вважала центральною постаттю в освітньому процесі дитячого садка. Важливий висновок, який робить Русова, полягає у тому, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний, а не змучений нестатками та безправний педагог, принесе найбільшу користь дітям і їхнім батькам.

Формуючи вимоги до педагога, С.Русова писала: «Це мусить бути надзвичайної моральної краси людина, що безпосередньо своїми переконаннями, всім своїм поводженням повинна впливати на своїх учнів... Учитель повинен бути не якимсь ремісником, а апостолом правди і науки, який має перед собою не лише матеріальну нагороду за працю, а й велике гуманне завдання».

Сформульовані вимоги до вихователя дитячого садка, С.Русова розподілила на три групи, а саме:

Вимоги до особистості. («Особа садівниці, її індивідуальність»)Наукова і світоглядна підготовка. («Наукова освіта садівниці, широта її світогляду.»)Фахова підготовка вихователя («садівниці»).

С.Русова вважала, що садівниця повинна мати гуманістичну спрямованість. Наголошувала на тому, що професія вихователя вимагає певних особистісних рис: «Індивідуально садівниця має бути перш за все здорова, з урівноваженою веселою вдачею, але не з шаленою нестриманою веселістю, а з тихо-радісним відношенням до життя, до дітей, вона мусить мати цілком лагідну, несварливу натуру, скромну вдачу і глибоке почуття любові до дітей, і до людей взагалі, щоб провадити свою справу, пристосовуючись до усякого оточення, ні з ким не сварячись, але міцно додержуючи своїх певних педагогічних переконань».

Педагог писала, що садівниці: «... належить бути дуже терплячою, ввічливою, тактовною, простою, з глибокою вірою в дитячу природу... ».

Характеризуючи освітній рівень вихователя дитячого садка, С.Русова пише, що освіта «безперемінно мусить бути високою, бо інакше садівниця не опанує широкими вимогами дошкільного виховання».

На перше місце в цій освіті С.Русова ставила психолого-педагогічну компетентність садівниці. Вона повинна знати психологію і фізіологію дитини, мати знання з природознавства, всесвітній літературі тощо. Згідно з її точкою зору, тільки рівнобічне знання дитини, дасть можливість педагогу здійснювати індивідуальний підхід.

Викладаючи вимоги до фахової підготовки вихователя. С.Русова зазначала, що «садівниці» мають оволодіти «широкими керівними принципами, знаннями дитячої природи, які допоможуть їм оцінювати ті або другі засоби виховання, вибрати для малечі відповідну роботу, розуміти різну вдачу дітей, розбиратися у методах навчання і виховання». «Велика відповідальна робота, - пише С.Русова, - а допомогти в ній може не тільки широка фахова підготовка, а те, що Песталоцці ставив найвище од усіх принципів: щира глибока любов до дітей». С. Русова радила майбутнім вихователям «...зробити собі іспит - рік попрацювати біля дітей, щоб перевірити свої індивідуальні нахили, чи відповідають вони вимогам педагогіки, чи задовольнить їх дошкільне виховання морально, чи самі вони фізично можуть витримати цю нелегку працю».

Найважливішим в роботі педагога С. Русова вважала його вміння «спостерігати дитину». Такого вихователя вона називала «чулий»: «Чулий вчитель спочатку тільки придивлятиметься до дітей, стежитиме за усіма виявленнями».

Майбутнім садівницям С. Русова радить, що гармонійну людину можна виховати, враховуючи ряд умов. На перше місце видатний педагог та психолог ставить таку умову: «Ставим собі за мету – не вчити дитину, не давати їй готові знання, а більш усього збудити її духовні сили, розворушити її цікавість, виховати її почуття». А далі: «...виховання має бути індивідуальним, пристосованим до природи дитини. Ще більше ваги має індивідуалізація виховання й навчання серед малих дітей по дитячих садках. Серед цих малих хлопців та дівчаток дуже виразно виявляються різнобарвні духовні постаті й треба до кожного підходити з тим словом, яке найкраще дійде до душі, захопить думку і викличе самостійну моральну роботу, або хоч один моральний рух».

Великого значення надавала С. Русова самоосвіті «садівниць». Вона писала, що педагог в процесі педагогічної діяльності повинен багато читати і постійно збагачувати свої знання, бо «...той, хто учить, повинен сам учитись і багато знати». Саме педагога С. Русова називала «джерелом освіти». Крім того, зважаючи на те, що педагогіка, психологія, практика дошкільного виховання постійно розвиваються, змінюються, С. Русова додає, що і вихователь у своїй роботі повинен враховувати ці зміни. А це можливо лише завдяки фаховому удосконаленню. С. Русова так і пише: «Садівниця мусить йти завше наперед, прислухаючись до нових спостережень над дітьми, до нових гасел, які залунають в справі виховання відповідно до тих або других настроїв, течій суспільного життя» .

Крім того, характеризуючи різнопланову діяльність вихователя педагог вказує, що «садівниця» повинна працювати з громадськістю, розповсюджувати педагогічні знання: «...кожна садівниця закликається до активної роботи по усяких питаннях виховання... Широка освіта, звичайно, завше розвиває соціальну свідомість, ширить інтерес до усяких соціальних інституцій... бюро праці, книгозбірень, читалень, громадських клубів і т. ін. Коли час дозволяє, бажано, щоб садівниця приймала участь в усяких таких громадських організаціях.».

С.Русова зазначала, що успіх у вихованні маленьких дітей буде залежати від уміння педагога реалізувати важливу складову професійної діяльності вихователя - організувати співпрацю з батьками: «...головне завдання її – це об’єднати матерів, з’єднати їх в один щирий гурток, зацікавлений в найдорожчих своїх інтересах, в розвитку своїх дітей.». Думки видатного педагога співзвучні сучасним підходам до організації співпраці з батьками на гуманістичних, демократичних засадах, що характеризуються співпрацею, співробітництвом, взаємодією у справі виховання дітей дошкільного віку. С.Русова наголошує, що садівниця повинна вміти «... думати-гадати, як їй зацікавити справою матір, як ввійти з матерями в найтісніший зв’язок. Не те, щоб матері й батьки втручалися в справу, а щоб вони так нею цікавилися, щоб з охотою приходили б в садок, сходилися на зібрання по заклику садівниці і самі навчалися спостерігати такі аб другі вияви вдачі дітей і давали садівниці потрібні їй пояснення.» .Педагог роз’яснювала, що формами такої співпраці можуть бути «...вистави праці дітей, їх різноманітних виробів, організовувати гуртки батьків і матерів, свята, в яких могли б приймати участь діти і їх батьки, різні добродійні вистави і т.ін.; має сама приходити до родини дітей з приводу такого або другого випадку, має давати гігієнічні поради і т. ін.».

С.Русова підкреслювала значимість таких вимог до особи садівниці та її підготовки. Вона писала: «Ось ті великі вимоги, які дошкільне виховання ставить добре підготовленій, талановитій і свідомій садівниці, щоб дала вона своїм дітям маленьким вихованцям радість і щастя і щоб допомогла їм виявити усі найкращі людські почуття, які дрімають в їх ніжній дитячій душі, щоб пособила виявитись усім їх творчим силам і захопила їх бажанням стати добрими, гарними людьми.».

Поради відомого педагога щодо ідеалу вихователя, який працює з дітьми дошкільного віку є актуальними і на сучасному етапі становлення системи дошкільної освіти в Україні. Насамперед варто виокремити такі особистісні якості педагога: креативність, високоосвічена особистість, яка має фахову підготовку, володіє змістом і технологіями забезпечення сприятливих умов для розвитку дитини.

Вивчення теорії створення українського дитячого садка С. Русової, дає можливість стверджувати, що теоретико-практичний внесок сьогодні є актуальним і може бути підґрунтям для створення сучасної особистісно орієнтованої системи дошкільної освіти.

Сенсорне виховання як основа розумового виховання дошкільників на http://mirrorref.ru


Похожие рефераты, которые будут Вам интерестны.

1. Реферат Мета виховання, її об’єктивний характер. Ідеал національного виховання. Українська народна педагогіка про мету виховання

2. Реферат Естетичне виховання дошкільників

3. Реферат Педагогічні погляди Томазо Кампанелли. Виховання підростаючого покоління Суспільне виховання

4. Реферат К.Д., Макаренко А.С., Сухомлинський В.О. про виховання як процес формування особистості. Структурні елементи процесу виховання

5. Реферат Мета, завдання виховання учнів в сучасній школі. Концепція національного виховання про всебічний розвиток особистості

6. Реферат Естетичне виховання: зміст, форми, методи. Естетичне виховання в педагогічній спадщині В. Сухомлинського

7. Реферат Виховання у кельтів

8. Реферат Виховання у скіфів

9. Реферат Основні орієнтири виховання

10. Реферат Виховання як педагогічне явище