Новости

Історія релігії та церкви в Україні

Работа добавлена:






Історія релігії та церкви в Україні на http://mirrorref.ru

ЛекціяІсторія релігії та церкви в Україні

  1. Міфологічні уявлення та дохристиянські вірування на українських землях. українського народу
  2. Християнська церква на українських землях (православна, католицька, греко-католицька, протестантська).
  3. Релігійні вірування етнічних меншин в Україні.

Досить важливим історико-культурним феноменом, без вивчення якого неможливо отримати повного уявлення про розвиток матеріальної і духовної культури будь-якого народу є релігія. Під цим поняттям розуміють віру, особливий погляд на світ, сукупність кульово-обрядових дій, що випливають із переконаності в існуванні того, або іншого різновиду надприродного, а також об’єднання віруючих людей у певну організацію —Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство: навчальний посібник для студентів вузів. – К.: Кондор, 2004. – 646 с. – С.9. Велика кількість пам’яток матеріальної і духовної культури мають релігійне спрямування, до них можемо віднести і пам’ятки культової архітектури, скульптури, живопису, літератури, ювелірного мистецтва тощо. Особливості релігійних вірувань на українських землях і розглянемо у цій лекції.

  1. Міфологічні уявлення та вірування українського народу

Одним із найдавніших способів осягнення світу є міф. Міфотоворчість була важливим явищем у культурній історії людства, давня людина фактично не виділяла себе із природного і соціального середовища, і тому оточуючий світ, в усіх його різноманітних проявах, набував людських рис.В українській міфології у художньо-образній формі знайшли поєднання реальні знання з фантастично-релігійними елементами та повір'ями.

Українська міфологія включає міфи про сутність і походження явищ природи, про походження людини (антропогенічні), про богів (теологічні), про виникнення Всесвіту (космогонічні), про неминучу загибель світу (есхатологічні), про місце жінки в суспільстві та ін.

Ще однією особливістю української міфології є поєднання християнських релігійних уявлень із язичницькими віруваннями, присутність взаємопереплетених елементів анімізму (віри в душу і духів), фетишизму (наділення матеріальних предметів надприродними властивостями), тотемізму (вірувань в існування надприродних зв'язків між певною родовою групою людей і певним видом рослин чи тварин зокрема в обрядах водіння кози, тополі тощо) та первісної магії. До давньослов'янських вірувань, що пов'язані із традиціями міфологічного мислення, належать і численні залишки загальнопоширених культів (вогню, води, грози  тощо).

Взагалі, аналізуючи духовне життя українського народу, необхідно відзначити його характерну особливість – синкретичну єдністьмісцевих язичницьких вірувань та канонів візантійського православя.

Дослідник М.М. Козлов слушно зауважує, що християнські уявлення про смерть, рай та пекло містили в собі насамперед теоретичні поняття, які не мали особистого життєвого осмислення, тому цілком закономірним виглядає процес синкретизму на початку ІІ тисячоліття живих народних язичницьких вірувань, з християнськими філософсько-богословськими догматами та виникнення на цьому ґрунті київського православя.На побутовому рівні релігія народних мас являла собою поєднання християнських ідей з язичницькими віруваннями й уявленнями.

У свідомості українського селянина віра в єдиного Бога уживалася з різноманітними повір'ями про чортів, упирів, домовиків, русалок та іншу “нечисту силу”, з віруваннями у магію, чаклунство, ворожбу тощо. Це знайшло своє яскраве відображення в літературі („Вій”, „Вечер накануне Ивана Купала”, „Майская ночь, или Утопленница”, „Пропавшая грамота”, „Ночь перед Рождеством”, „Страшная месть”, „Заколдованное место” М. Гоголя, "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського, "Конотопська відьма" Г. Квітки-Основ'яненка, „Лісова пісня” Лесі Українки тощо).

Народний світогляд українців містив віру в існування цілої низки надприродних істот. Це і духи домашнього вогнища(домовики); духиприроди(водяники, болотяники, лісовики, русалки, земляні духи, польовики, чугайстри);людські химери(упирі, вовкулаки, чаклуни, відьми, чорти,перелесники, лісниці, мамуни, дикі баби,песиголовці, вихорвій,);примари(злидні, блуд, мара, нічниця, туга, трясця, завійна, доля та ін.).

Одним із найдавніших демонічних образів у багатьох народів єдомовик (похатник, господар, хованець, служка, помічник), якийбув, власне, посередником між домочадцями та їхніми предками. Символічна у цьому зв'язку одна з давніх його назв — Щур — однокореневе слово від «пращур» (звався він ще Цурабо Пек). На причетність домовика до культу предків вказує і місце його перебування — під порогом (там, де, за повір'ям, розміщувалися пращури) або під піччю — головною святинею дому. Іноді його вважали істотою невизначеного роду (воно). Проте найчастіше домовик змальовувався як невеличкий оброслий волоссям дідок. За добрих взаємин із ним він забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу. Проте домовик міг завдавати великих прикрощів тому, хто його розсердить. При переїзді до нової оселі домовика запрошували з собою, споряджаючи для нього хлібну лопату або помело; коли в дім уперше приходила молода, вона мусила принести чорного півня — своєрідну жертву для хатнього бога.

Побутувало повір'я, що дідька може виховати кожен, хто виносить яйце дев'ять днів під пахвою. Заможні господарі прагнули мати собі таких опікунів і регулярно ставили для них у кутку їжу.

Крім домовика, українська демонологія розрізняє ще й дворового духа — дворовика (стригу) — повелителя худоби та всього господарства, котрий, за повір'ями, має помічника — спориша.

Другими за значеннями демонами є надзвичайно різноманітні божки природи. Існує легенда про їхнє походження: Бог, розсердившись на ангелів, вигнав їх з небес; попадавши на землю, одні з них потрапили у поле і сталипольовиками, інші — у ліс і сталилісовиками, ще інші — у болото і сталиболотяникамиі т. д. Крім цих духів виділяли щебузничих;водяниківтаводяниць,очеретників, криничників,русалок (берегинь)— водяних богинь, що поділяються намавок, навок, лоскотух, повітруль, бісиць, потерчаттощо;лісовиків (полісунів), із котрих виділяються щегайовики.

Наприклад лісовик— міфологічний образ, який уособлював небезпеку, що підстерігає людину в лісі. Найчастіше змальовується як старезний дід. На відміну від людей лісовик не має тіні, він пригне заполучити душі мисливців, які відрікаються від Бога, щоб дістати у винагороду різну дичину, звабити жінок, збивати людей з дороги тощо. Водночас існували версії, згідно з якими лісови був "пастухом звірів".

Цікавим образом є також мавки (нявки, бісиці) — істоти, що уособлюють душі дітей, котрі народилися мертвими або померли нехрещеними. Слово нявка походить від давньослов. слова «навь», що перекладається як «покійник». Їх ще називалипотерчатами, страдчатами, повітрулями, лісними, лоскотницями.Мають вигляд гарних молодих дівчат, що заманюють хлопців і залоскочують їх до смерті. На відміну від русалок, різновидом яких є мавки, останні мали довге лляне волосся. Згадувалося також, що на відміну від живих дівчат у мавок не було спини, там проглядали нутрощі.

У народі вірили, що на Троїцькі святки потерчата літали у вигляді птаха і просили собі хрещення криками: "Христу, Христу!" Вважалося, що в таких випадках треба кинути якусь хустину і назвати ім'я, промовивши: "Хрещу тебе". Після цього душа немовляти потрапляє в рай. Якщо ж цей обряд не здійснити до семи років, то немовля перетворюється на русалку або нявку, стає нечистим духом і завдає людині шкоди. Оберегом від М. слугували часник, цибуля, полин.

Одним  із найпопулярніших персонажів української демонології був образ чорта(біс, диявол, дідько, люципер, сатана, осинавець, щезник, злий),що уособлював ворожі людині сили. Виступає одночасно зооморфною і антропоморфною істотою. Мав хвіст, баранячі або козлячі роги, кігті, собачу морду чи свиняче рило, іноді курячі ноги або крила кажана. Характерними прикметами був довгий ніс, палаючі очі, густе чорне волосся. Іноді чорта уявляли у вигляді іноземця, вбраного у коротеньку куртку або фрак, вузенькі панталони, з кумедним капелюхом на голові та люлькою в зубах. Звичайне місце проживання чорта — млини, глибокі провалля, напівзруйновані будівлі, зарості бузини тощо.

Функції чорта досить різноманітні: він усіляко шкодить людям, насилає хвороби, зводить жінок, полює на людські душі, штовхає на злочини й прикрі вчинки. Особливо страшний він для похрещених дітей, яких може підмінити. Вірили, що з чортом можна укласти договір та найняти його на службу, заклавши йому, втім, свою душу. Такі договори, як правило, треба укладати вночі на перехресті доріг і затверджувати кров'ю з мізинця.

Для традиційної народної свідомості чорт — уособлення таємничої сили, якою клянуть своїх ворогів:Бодай тебе чорт узяв; Іди під три чорти.За повір'ями, він боїться хреста, громових стріл святого Іллі і взагалі всього свяченого; захиститися від нього можна за допомогою спеціальної молитви і магічного кола.

Найбільшою містичною силою наділялися ті істоти, котрі були причетні до культу померлих, — це вовкулаки, упирі, заложні мерці.

Вовкулака(вовкун)— надзвичайна напівфантастична істота, які могли бути вроджені та зачаровані (обернені). Вродженим вовкулакою ставала людина, що народилася під певною планетою, що коли вагітна жінка побачить вовка, то в неї народиться дитина-вовкун. Зачарованими ж вовкулаками стають ті, яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було забути Бога і за вказівкою відьми перекинутись тричі через устромлений в землю ніж. Таке перевтілення відьма могла здійснити і без згоди людини. На відміну від зачарованих, що перебувають у вовчій подобі по кілька років, вроджені вовкулаки живуть у сім'ї як звичайні люди і лише у певний час, найчастіше вночі, перетворюються на вовків, об'єднуються з їхніми зграями і винищують худобу. Існували різні засоби повернути зачарованому вовкулаці людський образ: стягнути з нього шкуру, провести через хомут, розірвати мотузку, що висить у нього на шиї, та ін.

Одним із найдавніших уособлень злих сил був упир; покійник, що виходить з могили, аби висмоктувати з людей кров. Міг з'являтися у різній подобі (собаки, кота, двох хлопчиків). Упир мав дві душі, одна з яких не покидала тіла і після смерті. Вважалося, що упирі буваютьродиміта роблені.Перші народжувалися із хвостиком. Робленим у ставала людина, на яку навіяно дух нечистої сили. На Волині вірили, що упирем ставав кожний самовбивця. Розпізнати упиря можна по шести пальцях на руках і ногах, а після смерті — по свіжому яскраво-червоному обличчю. Щоб знешкодити упиря, в його могилу кидали жменю маку, закопували осикового кілка, а подекуди й пробивали ним потилицю покійника.

Померлі неприродною смертю люди (утопленики, самогубці) ставали заложними мерцями, котрі вважалися нечистими. Ховали їх на перехрестях доріг, на межах полів, у ярах. Їх душі  набирають різного вигляду і тинялися по світі, доки не спокутували своїх гріхів, при цьому вони нерідко знущаються з живих людей. До заложних мерців належали й діти, що померли нехрещеними(мавки, потерчата). Під час посухи їхні могили поливали водою, щоб викликати дощ. Аби позбавити таких покійників здатності відвідувати живих людей, в їхні могили клали вузлик свяченого маку-видюку, забивали осикові кілки. Власні ж хати обсипали свяченим маком або льоном. Робити це слід було до обіду, бо по обіді вже мрець починав ходити. Вважалося, що, на відміну від звичайних небіжчиків, душі заложних мерців не можуть з'являтися до родичів на поминки,коли за померлі душі обід ставлять.

Крім того українці вірили в існування людей, наділених надприродними властивостями – відьом, чаклунів. Відьми могли бути родимітавчені.Останні вважались найбільш активними у здійсненні шкідливих вчинків, бо набували свої знання від досвідчених чарівниць або від самого чорта. Зовні відьма могла бути бабою і дівчиною, красивою і потворною, набувати вигляду тварин або речей. Для розпізнання відьом застосовувалися спеціальні магічні прийоми та засоби. (Вважалося, наприклад, що коли відкладати кожного понеділка Великого посту по одному поліну та вранці на Паску розкласти з них багаття, то відьма сама прийде і попросить вогню. Побутували уявлення про те, що відьму можна виявити, підсмажуючи молоко на сковороді чи поклавши на поріг розігріту кінську підкову або відварюючи у воді шматок сирого полотна з дев'ятьма застромленими шпильками тощо.) Відьми могли накликати неврожай, псувати корів, накликати на людей хвороби, робити різні привороти.

Важливе місце у світосприйнятті українців займали численні забобони, пов'язані із пересторогами, обмеженнями, табу тощо. Зокрема, подекуди вірили, що недобрими є перші дев'ять днів березня. Тяжким днем вважався понеділок: у цей день не слід було впускати до хати сторонню жінку чи щось позичати, бо весь тиждень буде лихий. У середу та п'ятницю не можна було когось проклинати, бо прокляття збудеться. Вірили також, що лихі години бувають у лихі дні (з ранку і до обіду). Щоб убезпечити себе від лихої години, неодмінно слід було застерегтись:В добрий час сказати, а в лихий промовчати;чи:В добру годину будь сказано. Часто народна уява пов'язувала успіх або невдачу в господарстві з молодиком:Якщо в новий місяць робота не вдається — то не вдаватиметься весь місяць.

Зокрема, на Благовіщення заборонялося торкатися насіння,бо не зійде;на Іллю не можна було іти в поле,бо Ілля спалить урожайтощо. Цілий комплекс З. приурочувався до Свят-вечора, Великодня, Нового року, Зелених свят. Так, на Свят-вечір після заходу сонця намагалися не працювати,бо інакше добрі духи зникнуть із оселі.

Давню релігію, що сповідували слов’яни, і зокрема українці, до прийняття християнства прийнято називати язичництвом. Це поняття фактично увібрало в себе усю сукупність анімістичних, тотемістичних вірувань, проявів тотемізму та первісної магії, культу предків, політеїстичні культи.

Історична пам'ять донесла до нас низку імен язичницьких богів. Род – творець всесвіту, той, хто подарував життя людям, звірам, птахам, давав людям долю, цей образ також поєднував померлих предків, живих, та ще ненароджені покоління. Рожаниці – жіночі божества, пов’язані з народженням і мали зв'язок з зірками. Сварог - бог вогню, світла, небесного вогню, бог-коваль, один з головних богів у слов'янському пантеоні. Його ім’я традиційно пов’язують із словом «сварга», що в перекладі з санскриту означає «небо» та словом «var» — вогонь, жар. Сварожичем звався і священний вогонь. Вшанування вогню залишилося в деяких українських весняних і літніх ритуалах, зокрема пов’язаних з очищенням. Дажбог (Даждьбог) – бог сонця, податель добра, багатства, хорошого врожаю. В «Слові о полку Ігоревім» русичів названо «Даждьбожими внуками». Хорс – також бог сонця, йому приносили жертви у вигляді хлібних виробів, з іменем цього бога пов’язують слово – «корж», що означає «коло». Перун – бог блискавок і грому, покровитель воїнів. Центральне божество у пантеоні слов’янських богів, створених Володимиром Великим. Кумир Перуна мав людську подобу, дерев’яний тулуб, залізні ноги, срібну голову, золоті вуса. Стрибог – бог вітрів, мав за переказами багато синів та онуків. Велес (Волос) – бог достатку, худоби («скотій бог»), опікун торгівлі. Мокоша - богиня материнства, милосердя, рукоділля, покровителька джерел і святих колодязів, врожаю, єдине жіноче божество Володимирського пантеону. Ярило – бог весняного сонця, символ плодючості. Купайло – бог літнього сонця. Троян (Триглав) – триєдине божество, функції остаточно не з’ясовані. Можливо це втілення триєдності сонячних богів – Ярила, Купайла і Дажбога. Симаргл також є досить малодослідженим божеством, можливо, припускають дослідники, він був божеством сходів, молодих паростків, заступником насіння і коріння. Припускають, що це божество зображували у вигляді собаки з крилами. Окрім названих божеств слов’яни шанували і багатьох інших – Білобога, Чорнобога, Ладу, Леля, Дива тощо.

За кожну пору року (весну, літо, осінь і зиму) був відповідальний свій бог (Хорс, Яріло, Дажьбог і Сварог), особливо шанований протягом усього сезону. Так бог Хорс шанувався в період між зимовим сонцестоянням і весняним (з 22 грудня по 21 березня). Яріло шанувався між весняним сонцестоянням і літнім (з 21 березня по 22 червня). Дажьбог шанувався в період між літнім сонцестоянням і осіннім (з 22 червня по 23 вересня). Бог Сварог шанувався між осіннім сонцестоянням і й зимовим (з 23 вересня по 22 грудня).

Деякі риси язичницьких богів, їх образи та особливості увібрали у себе християнські святі (Іван Купала – Іоанн Хреститель, Перун-Ілля Пророк, Велес-Власій, Сварог – святі Кузьма та Дам'ян тощо).

Фактично давньослов’янський пантеон богів склався задовго до княжої доби. Прийшовши до влади і усвідомивши необхідність задля державного блага реформувати релігійну сферу князь Володимир Великий провів першу релігійну реформу і в 980 році з-поміж усіх язичницьких богів видів шість – Перуна, Хорса, Дажьбога, Стрибогі, Сімаргла і Мокош. Хоча нині існує припущення, що Володимир в той рік запровадив культ єдиного бога – Перуна, а існування культу решти богів – міф, створений християнськими авторами для більш яскравого контрасту між політеїстичним язичництвом і монотеїстичним християнством.

2. Найбільш поширеною релігію на території сучасної України є християнство. Згідно з історичними даними християнство з’явилося на наших землях задовго до офіційногохрещення населення Київської Русікнязем Володимиром у 988 році. Тут можна пригадати прихід в 1-му століття на Київські гори апостола Андрія Первозванного, просвітницьку місію в ІХ столітті Кирила і Мефодія, Аскольдове хрещення 860 року, прийняття християнства княгинею Ольгою, а також поширення християнства у грецьких містах на півдні наших теренів.Весною 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок хрещенню всієї країни. Процес християнізації в Київській державі проходив досить повільно, а нерідко й хворобливо, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі. Завдяки запровадженню християнства Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'язки нової християнської держави, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави, однак разом з тим було практично знищено цілий пласт язичницької культури, поодинокі відгомони якої дійшли до нас в народних звичаях, традиціях, забобонах, усній народній творчості тощо.

Фактично історія церкви на Русі починається з формування власної церковної організації - Київської митрополії на чолі з митрополитом. Київська Церква була розділена в 992 р. на єпархії. Спочатку єпархій було шість: у Києві, Новгороді, Чернігові, Ростові, Володимирі-Волинському і Білгороді. До середини XIII ст. єпархій стало 15. їхні межі збігалися з кордонами удільних князівств. У канонічному відношенні православна церква в Київській Русі довгий час перебувала в залежності від Константинопольської патріархії. Київські митрополити призначалися з Константинополя, і так тривало до монголо-татарської навали. З більш як 20 київських митрополитів з 988 по 1240 pp. тільки двоє були русичами, поставленими без благословення константинопольського патріарха. Першим був митрополит Іларіон (автор «Слова про Закон і Благодать»), обраний на київську кафедру в 1051 р. за часів князя Ярослава Мудрого.

Центром християнського життя були монастирі. Першим таким монастирем, був Києво-Печерський, заснований святими Антонієм (пом. 1073 р.) і Феодосієм (1074 p.). Преподобний Феодосій вважається засновником монастирського життя на Русі.

Переломною датою в історії християнської церкви став церковний розкол 1054 року, внаслідок якого утворилися православна і католицька церкви.

В добу феодальної роздробленості відбувається розпадєдиної Київської митрополії, пов'язаний він був із монголо-татарською навалою, занепадом могутності князівств колишньої Київської Русі, входженням їх земель до складу іноземних держав, зміцненням політичної могутності Московського князівства. У цей період в межах колишньої митрополії фактично діяли одразу три митрополити - у Москві, Галичі й Києві. Митрополича кафедра (резиденція) у Москві з’явилася з 1325 р., після її перенесення з Києва. Офіційної згоди на це з боку константинопольського патріарха не було. Глава московської кафедри мав титул "митрополита Київського і всієї Русі", хоча Київ належав до Литовського князівства. У 1448 р. собор єпископів у Москві поставив свого першого власного митрополита, зробивши це без дозволу константинопольського патріарха. Цей митрополит був останнім, хто носив титул "Київський і всієї Русі", наступний митрополит уже називався "Московським і всієї Русі". Фактично це означало проголошення московською митрополією своєї автокефалії. У1589 р. Московська Церква оголосила про свій патріарший устрій, обрала власного патріарха, примусивши прибулого з візитом константинопольського патріарха Єремію II дати на це свою формальну згоду.

На противагу автокефалії московської митрополії з 1458 р. відновлюється й значення митрополичої кафедри в Києві, де з’являється митрополит Григорій Болгарин (1458 - 1473), визнаний і константинопольським патріархом, і Папою Римським, і сеймом Великого князівства Литовського. Під його юрисдикцією опинилися 9 єпархій на власне українсько-білоруських землях - Чернігівська, Смоленська, Полоцька, Пінська і Турівська, Володимиро-Брестська, Луцько-Острозька, Холмська, Галицька, Перемиська. Так відбувся поділ давньої Київської Церкви й утворення двох незалежних Церков — Московської (Руської) і Київської (Української). У 1453 році захоплення туками Константинополя підірвало авторитет православ’я і вплив Константинопольського патріарха і Москва 1589-1593 роках остаточно оформила автокефальні права своєї церкви, проголосивши себе «третім і останнім Римом». Православна ієрархія внаслідок низки причин зазнавала численних утисків і її відновлення в правах відбулося в 1620 році, коли митрополитом Київським було обрано Йова Борецького. Після укладання 1654 року російсько-українського політичного договору постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. І у 1685 році на православному соборі в Києві єпископа Гедеона Четвертиського за підтримки гетьмана Івана Самойловича було обрано митрополитом Київським, який присягнув на вірність Московському патріархові. Наступного року Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату. Нині ця організація має назву - Українська православна церква (УПЦ), а такожУкраїнська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП), це самоврядна православна церква з правами широкої автономії, самостійна частина Російської православної церкви на території України. Конфесія є частиною Вселенської православної церкви, перебуваючи у євхаристичному спілкуванні (цей термін зазвичай використовується для позначення принципу єдності поміж автокефальними православними церквами у єдиній Вселенській православній церкві) з усіма помісними православними церквами світу. За даними Держкомнацрелігій це найбільше релігійне об'єднання України за чисельністю приходів та священнослужителів. Предстоятелем є митрополит Київський та всієї України, який носить титул «Блаженніший». З 1992 року ним є Володимир (Віктор Маркіянович Сабодан). 27 жовтня 1990 року Архієрейський собор Російської православної церкви скасував Український екзархат і заснував самоврядну і з правами широкої автономії Українську православну церкву. Поряд з іншими православними і католицькими церквами України, УПЦ вважає себе прямою спадкоємницею Київської митрополії 10 століття. Нині (станом на 2013 рік) Українська православна церква Московського патріархату налічує в своєму складі 12485 релігійних громад, 203 монастирі, 10068 священнослужителів, 20 навчальних закладів, 4288 недільних шкіл, 108 періодичних видань

Однією з найбільших пам’яток сакральної архітектури є Собор святої Софії — Премудрості Божої, Софія Київська або Софійський Собор — християнський собор в центрі Києва, пам'ятка української архітектури та монументального живопису 11—18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії, яка міститься на території Софійського монастиря, є складовою Національного заповідника «Софія Київська» (крім собору, до цього заповідника належать Золоті Ворота, Андріївська церква, Кирилівська церква в Києві та Судацька фортеця).

Ще до найдавніших архітектурних пам’яток сакрального мистецтва можна віднести Успенську Києво-Печерську лавру — одна з найбільших православних святинь України, визначна пам'ятка історії та архітектури, а також діючий монастир Української православної церкви Московського патріархату зі статусом лаври. Від часу свого заснування як печерного монастиря у 1051 р. Києво-Печерська обитель була постійним центром православ'я на Русі. Разом із Софійським собором внесена до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО. На території Верхньої лаври діє Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, якому було надано статус національного у 1996 р.

Ще однією українською православною церквою єУкраїнська Автокефальна Православна Церква — українська православна церковна організація, що виникла під час національно-визвольних змагань (1917–1921). На початку ХХ ст. в Україні посилився рух за створення, а скоріше відновлення національної автокефальної церкви. 1 січня 1919 р. уряд УНР видав декрет, яким проголошувалася автокефалія Української Церкви,але тоді у зв'язку зі зміною влади його не було реалізовано.  У травні 1920 року була проголошена автокефалія Православної Церкви в Україні. У зв’язку з відсутністю власного єпископату Всеукраїнська православна церковна Рада (створена у другій половині 1917 року у Києві з духовенства та мирян) скликає в Києві в жовтні 1921 р. Всеукраїнський Православний Церковний Собор, що підтверджує автокефалію. На Першому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі в Києві 14-30 жовтня 1921 р. проголошено три основні засади УАПЦ — автокефалію, соборноправність, українізацію. На цьому церковному соборі було обрано і висвячено на митрополита Київського і всієї України протоієрея Василя Липківського (1864 - 1937). Оскільки це було зроблено з порушенням канонів Православної Церкви (єпископа рукопокладають два або три єпископи), УАПЦ не була і не могла бути визнаною іншими Православними Церквами світу. Наприкінці 1930-х років УАПЦ призупинила своє існування внаслідок терору та репресій з боку влади СРСР. Все священство та активні вірні УАПЦ були заарештовані, заслані та розстріляні НКВД протягом 1930 — 1937 рр. Напередодні Другої світової війни були ліквідовані майже всі прояви УАПЦ в Україні.

5-6 червня 1990 року пройшов перший собор УАПЦ в Києві, де затверджено Статут УАПЦ й обрано її главу — Патріарха Мстислава (1898—1993). Нині керівником, предстоятелем Української автокефальної православної церкви УАПЦ є Митрополит Київський і всієї України Мефодій (Кудряков Валерій Андрійович).

Нині (станом на 2013 рік) УАПЦ налічувала 1205 громад віруючих, 11 монастирів, 731 священнослужителя, 7 навчальних закладів, 307 недільних школи, 6 періодичних видань.

УАПЦ нині належить, наприклад,  така сакральна пам’ятка, як Андріївська церква — барокова церква Св. Андрія у Києві, збудована в 1744–1767 роках (за іншими даними 1749–1754) за проектом архітектора Бартоломео Растреллі.

Наступноюправославною церквою в сучасній Україні єУкраїнська Православна Церква Київського Патріархату. Це православна Церква в Україні із резиденцією Патріарха в Києві. Створено УПЦ-КП в червні 1992 року внаслідок об'єднання двох церковних груп, що обстоювали незалежність від Російської православної церкви: частини вірних та єпископату УПЦ-МП на чолі із Митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенком) та Української Автокефальної Православної Церкви.

Станом на 2013 рік Українська Православна Церква Київського Патріархату налічувала 4536 релігійних громад, 59 монастирів, 3141 священнослужителів, 16 навчальних закладів, 1324 недільних школи, 36 періодичних видань.

УПЦ КП належить, наприклад, Михайлівський Золотоверхий монастир — споруджений у 1108–1113 роках онуком Ярослава Мудрого київським князем Святополком Ізяславичем на базі Михайлівського Золотоверхого собору. Ця архітектурна споруда була зруйнована в 1922 році і відновлена в 1998 році. В Соборі нині представлені стародавні фрески, що після руйнування були вивезені до Ермітажу.

Діє на території сучасної України ще низка православних церков - Руська Православна Старообрядницька Церква (Білокриницька згода) (55 релігійних громад), Руська Православна Старообрядницька Церква (безпопівська згода) (11 релігійних громад), Російська Православної Церкви Закордоном (28 релігійних громад), Руська Істино-Православна Церква (29 релігійних громад), інші православні релігійні організації (102 релігійні громади).

Досить довгу історію має на наших теренах іУкраїнська греко-католицька церква. Нагадаємо, що в 1054 році відбувся розкол християнства на православ’я та католицизм і ідея знов об’єднати церкви час від часу виникала. В силу низки причини в XVI ст. група українських священників (єпископи: львівський Гедеон Балабан, луцький Кирило Терлецький, володимирський Іпатій Потій, холмський Діонісій Зборуйський, пинський Леонтій Пельчинський.) виступила з ініціативою об’єднання церков. У 1595 р. справа унії була погоджена з папою Клементом VII. Офіційне проголошення унії відбулося в жовтні 1596 р. на церковному соборі в Бересті. З 8-ми єпархій Київської митрополії унію прийняли 6: Київська, Володи ми ро-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська, Полоцька (Перемиська та Львівська прийняли її відповідно 1692 р. та 1700 р.). В результаті утворилась Українська греко-католицька церква. Згідно з умовами Берестейської унії, українська церква зберігала східний обряд, церковнослов’янську літургічну мову, право заміщення духовних посад, використання старого календаря, право нижчого духовенства одружуватись тощо. Одночасно визнавалася зверхність римського папи як першоієрарха всієї християнської церкви та були прийняті католицькі догми. Православне духівництво, шляхта та міщани урівнювались в правах з католиками. Уніатським митрополитом собор затвердив Михайла Рогозу. Православний собор засудив унію, яка фактично розколола українське суспільство на дві конфесії – православну і уніатську, значна частина української шляхти (серед них князь К. Острозький) виступили проти унії, не все духовенство погодилося визнати унію, проти унії виступило запорозьке козацтво. Впродовж XVIII - поч. XIXст. уніатська церква еволюціонувала в традиційне віросповідання корінного населення Галичини і Закарпаття.За часів Австро-Угорської імперіїрозпорядженням імператриці Марії Терези від 1774 року уніатська церква дістала назву «Греко-католицька церква». Радянська доба в історії греко-католицької церкви пов’язана з утисками і переслідуваннями. Найбільше зростання греко-католицької церкви припадає на період, коли митрополитом був Андрій Шептицький (1901— 1944). Після його смерті почалися репресії, що нерідко закінчувалися засланням до Сибіру греко-католицького духовенства, в тому числі і новообраного митрополита Йосипа Сліпого. В 1946 році на Львівському соборі, скликаному за підтримки радянської влади, який прийняв рішення про скасування Брестської унії 1596 року, розрив з Римом і возз’єднання греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Цим собором Українська греко-католицька церква була ліквідована і фактично до 1989 року в межах Радянського Союзу вона могла діяти лише нелегально. 30 листопада 1989 року Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. З квітня по липень 1991 року УГКЦ була зареєстрована як юридична особа. Головою церкви став кардинал Мирослав Любачівський, потім Любомир Гузар. З 27 березня 2011 року церкву очолює Верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав (Шевчук). В 2013 році УГКЦ нараховувала в своєму складі 3734 громад віруючих, 117 монастирів, 16 навчальних закладів, 1276 недільних шкіл, 27 періодичних видань.

Сакральними архітектурними пам’ятками греко-католицької церкви є, наприклад, Церква Святого Пантелеймона (XII ст., с. Шевченкове Галицький р-н), побудована ще в кінці XII ст. в стилі давньоруської та романської архітектури, за замовленням князя Романа Мстиславовича, яка відразу після реставрації 1998 року була переосвячена у греко-католицький храм та нині має статус пам'ятки архітектури національного значення;

Давню історію на українських землях має такожкатолицизм. Вважається, що присутня церква західного зразка на українських землях з Х століття, від часів Київської Русі. В ХІІІ ст. тут вели активну місіонерську діяльність католицькі чернечі ордени. В період перебування українських земель в складі Речі Посполитої католицизм активно поширювався в Галичині, на Поділлі, Волині та використовувався поляками як інструмент полонізації населення. В радянську епоху католицька церква зазнала переслідувань, діяла в підпіллі. Після здобуття Україною незалежності в 1991 році католицька церква поновила свою офіційну діяльність. Керівним виконавчим органом Римо-католицької церкви в Україні є Львівська митрополія, безпосередньо підпорядкована Ватикану. В 2013 році Римо-Католицька церва в Україні нараховувала 919 церковних громад, 105 монастирів, 608 священників, 9 навчальних закладів, 521 недільну школу, 13 періодичних видань.

Відомими архітектурними пам’ятками католицизму в Україні є католицький монастир XVII століття Кармелітів Босиху місті Бердичів, Кафедральний собор Святого Воскресіння (єзуїтський костел) (побудований в 1729 р. ченцями ордену єзуїтів в Івано-Франківську, у стилі австро-баварської барокової школи  та переданий у 1849 році Українській Греко-Католицької Церкві), Костел кармелітів (XVIII ст., село Більшівці) тощо.

Християнство за весь період свого перебування на українських землях зробило значний внесок у розвиток матеріальної і духовної культури українського народу, воно об’єднало під своєю егідою майже всі галузі культури. Саме храми та монастирі – Софія Київська, Спас Чернігівський, Печерський і Видубецький монастирі та інші були одночасно й осередками освіти, бібліотеками, центрами творення мистецьких цінностей.

Ще одним вагомим релігійним напрямком, представленим в Україні єпротестантизм. Виділяють декілька хвиль проникнення протестантизму в Україну: "перша хвиля", починається вже через кілька десятиліть після свого виникнення в країнах Західної Європи через територію Польського королівства шляхом місіонерської пропаганди, поширення літератури тощо, однак не здобув підтримки широких народних мас. Першими організаційно оформленими протестантськими течіями в Україні стали лютеранство і , особливо, кальвінізм. Вони з’явились у 30-40-х рр. XVI ст. Друга половина XVIІ — початок XVIII ст. — період найбільших втрат протестантизму в Україні. Нова, "друга хвиля" протестантизму, в Україні розпочалася з другої половини XVIII ст. Центр діяльності переходить з правого берега Дніпра на лівий. Протестантизм втрачає свій переважно "західноукраїнський" характер і стає фактором релігійної історії всієї України. "Третя хвиля" протестантизму на території України наприкінці XIX — першій третині XX ст. пов’язана з поширенням нових протестантських течій — баптизму, адвентизму, згодом - п’ятидесятництва, а також поновленням діяльності лютеранських і кальвіністських об’єднань на західноукраїнських землях. Від початку свого існування ці течії зазнавали переслідувань.  —Там само. – С.418. Церкви протестантського напрямку в Україні досить широко представлені громадами християн-баптистів - 2554; християн віри євангельської (п’ятидесятників) –1533; адвентистів сьомого дня – 1025; Свідками Єгови – 642 та багатьма іншими. Всі протестантські церкви мають управлінські структури, в тому числі й республіканські духовні центри. Цими організаціями ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська, благодійницька робота, створюються навчальні заклади, проводиться видавнича діяльність (хоча  велика кількість різної релігійної літератури завозиться із-за кордону) тощо.

3. Україна є поліетнічною країною, в межах якої проживають представники більше 140 різноманітних етнічних груп. По-різному складалася у цих народів історична доля, можливість сповідували власну релігію, дотримуватися власних національних обрядів.

Наприклад дуже непроста доля випала єврейському народу, національною релігією якого є іудаїзм. Наприкінці VIII—середині IX ст. він був державною релігією Хазарського каганату, сусідньої з Київською Руссю держави, яка включала в себе території Північного Кавказу, Приазов’я, більшої частини Криму, Наддніпрянщини. Після розгрому каганату частина купців, що сповідувала іудаїзм осіла в Києві. На українські землі євреї прийшли також з країн Європи — Німеччини, Австрії, Чехії, Іспанії, Португалії внаслідок постійних переслідувань. Щодо євреїв протягом значного історичному періоду проводилася послідовна політика антисемітизму, яка підтримувалась у всіх прошарках російського суспільства масовими єврейськими погромами. Перші єврейські погроми згадуються ще в  "Повість минулих літ" під 1113 р., трагічними для єврейського народу були і Хмельниччина,  іГайдамаччина, і роки громадянської війни початку ХХ століття, і безумовноГолокост у роки Другої світової війни.

У1804 р. в Російській імперії було прийняте Положення про облаштування іудеїв (на хрещених євреїв воно не поширювалося), що проіснувало з невеликими змінами до 1917 р. Відповідно до цього положення офіційно визнавалося іудейське віросповідання, права на самоврядування в рамках єврейської релігійної громади — кагалу, але тільки в кордонах т. зв. «межі осілості». В радянські часи іудаїзм піддавався переслідуванням, закривалися синагоги, релігійні школи, переслідувалися рабини.

Разом з тим Україна є батьківщиною релігійної течії іудаїзму, що має назву – хасидизм. Цей релігійний рух виник у першій половині ХVІІІ ст. серед євреїв Галиччини, Поділля, Волині і носить реформаторський характер. Його засновником виступив рабин Ізраїль бен Елізер, якого пізніше нарікли Бешт (Баал Шем Тов - чудотворець). В Умані, Бердичеві, Таращі, Междибожі є священні міста хасидизму. Умань, зокрема є місцем, куди зі всього світу з’їжджаються хасиди, для того, щоб відсвяткувати єврейський новий рік (Рош-а-Шана). Вони творять молитви на могилі похованого в Умані цадика Нахмана – засновника течії брацлавського хасидизму.

Головним рабином Києва і України, членом Всеукраїнської ради церков нині є Яков Дов Блайх.

Станом на 2013 рік в Україні діяло 84 релігійні громади Об'єднання юдейських релігійних організацій України, 11 громад Всеукраїнського конгресу юдейських релігійних організацій, 107 громад Об'єднання хасидів Хабад Любавич юдейських релігійних організацій України, 50 громад Релігійних організації прогресивного юдаїзму, 30 громад інших юдейських релігійних організацій.

З діяльністю єврейського вченого-богослова Анана Бен Давида (8 ст.) пов’язують також і виникнення такої національної релігії в Україні, яккараїмізм (релігія караїмів – національної меншини, що проживає на території сучасної України, зо ).Караїми – у перекладі з івриту – «ті, що читають». Мається на увазі читання Тори.  Місцем, де відбуваються релігійні збори послідовників караїмської релігії, де читають молитви, вивчають Тору, є кенаса, що в перекладі означає «будинок зборів», до 1911 року стосовно кенаса також використовувалася  назва «караїмська синагога».

Релігійні організації караїмів нині нараховують 12 релігійних громад.

Караїми нині вельми шанують свої головні духовно-національні святині: фортецю Кирк-Йер (Чуфут-Кале) з її стародавніми храмами і прилеглим родовим кладовищем Балта-Тиймез та храм у Євпаторії.

Давню історію на землях сучасної України має і одна із світових релігій –іслам. Літописні джерела наводять легендарні відомості про так званий «вибір віри князем Володимиром Великим», де як можливий варіант в якості майбутньої офіційної релігії Київської Русі наводиться і іслам. Українсько-американський історик Омельян Пріцак навіть стверджував, що під час князювання у Новгороді (970-978) зацікавлений у поліпшенні стосунків з Волжською Булгарією Володимир прийняв іслам у його тюркській версії. Так що зійшовши на Київський престол, він уже був мусульманином.

Першими мусульманами на території України були представники народів, які кочували від Приазов’я до Дону. В ХІ ст. на службі у київського князя була кіннота печенігів, що сповідували іслам. Відомо також, що першу мечеть в Україні було зведено за наказом князя Костянтина Острозького (ХVІ ст.) для татар-мусульман, що перебували у нього на службі. Поява ісламу в Криму пов’язана з приходом до Криму монголо-татар і заснуванням там улусу – намісництва Золотої Орди. Крим, як один із форпостів мусульманської цивілізації відіграв помітну роль у поширенні ісламу на південноукраїнських землях.

Мусульманські громади в різний час існували в Хаджибеї (Одесі), Азанеї (Азов), Акермані (Білгород-Дністровський), Ачи-Калс (Очаків), Кам'янці-Подільському. В 20-30 роки ХХ ст.. під тиском радянської влади було закрито мечеті, школи, заарештовано релігійних діячів. В 1944 році з Криму було виселено кримських татар, що безумовно позначилося на конфесійному складі регіону. З проголошенням незалежності мусульманські громади отримали можливість функціонувати самостійно, спираючись на допомогу ДУМЕСу — організації мусульман, яка діяла на території Росії.

Однак вже в 1991 р. було утворено Кадіат (Духовне управління мусульман Криму) з наданням йому статусу мухтасибату, тобто самостійної в канонічному плані адміністративної одиниці, очолюваної імамом-мухтасибом. Першим на посаду муфтія Криму обрано Сеїджаліль-ефенді. Кадіат мусульман Криму об'єднує переважно віруючих з числа кримських татар. Муфтієм мусульман Крима з 1999 року і дотепер є хаджи Еміралі Аблаєв. Головою Духовного управління мусульман України, Муфтієм України є шейх Ахмед Тамім.

Нині Духовне управління мусульман України (існує з 1993 р.) нараховує 353 релігійні громади, Духовне управління мусульман Криму - 353 релігійні громади, Духовний центр мусульман України – 21 громаду, інші незалежні релігійні організації мусульман – 116 релігійних громад. В Україні діє Ісламський університет (м. Київ), виходять газети "Мінарет" та "Аль Баян", відкрито Ісламський культурний центр, Донецький центр ісламу тощо.

Сакральними архітектурними пам’ятками ісламської культури в України є, наприклад, мечеті Кримського півострова – Велика ханська, що входить до ансамблю ханського палацу в Бахчисараї, євпаторійська Джума-Джамі, зведена за проектом геніального турецького зодчого Ходжі Сінана, . найдавніша з вцілілих донині на півострові, збудована 1314 року мечеть Узбека в Старому Криму.

Діє на території України іВірменська Апостольська Церква,що нині налічує 27 релігійних громад. Християнство у Вірменії має дуже давню історію, оскільки ще у 301—302 pp. Вірменія стала першою у світі країною, яка назвала християнство своєю державною релігією. Перші віруючі вірмени з'явилися на теренах нашої країни ще за часів Київської Русі, їхні поселення виникали у XI ст. у Львові та Луцьку. Друга хвиля переселення вірмен на територію сучасної України припадає на 1280 p., за закликом князя Льва І Даниловича; і третя на період 1358—1360 років, коли вірмени мігрували на землі України, рятуючись від нашестя турків-сельджуків. Найбільша вірменська колонія мешкала у Львові, де 1363 р. розпочалося будівництво Вірменського кафедрального собору Успіння Пресвятої Діви, що став головною святинею переселенців на українських землях. Історія Вірменської церкви в Україні також була дуже непростою: часи спокійного розвитку чергувались із неймовірно бурхливими і складними періодами — аж до небезпеки розчинення серед українців або поляків чи ліквідації австрійською або радянською владою. За часів незалежності єпархію національної Вірменської церкви відновлено. 28 листопада 1991 р. в Україні було офіційно відновлено і зареєстровано єпархію Вірменської Апостольської Церкви, громади якої зараз діють у Львові, Києві, Одесі, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, а також у деяких містах Криму. Українську єпархію ВАЦ, центр якої знаходиться у Львові, очолює архієпископ Григоріс Буніатян.

Старовинні Вірменські церкви в Україні є в таких містах, як Бережани, Білгород-Дністровський, Городенка, Євпаторія, Жванець, Івано-Франківськ, Ізмаїл, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Львів, Феодосія, Чернівці, Ялта тощо.

Своєрідністю відрізняються також іромські (циганські) релігійні вірування. В Україні за останніми даними проживає декілька етнічних груп циган: серви, келдераре, ловаре, кримці, сінті, унгріко, рома, словацькі цигани, расєйці, кишинівці, урсари. Кожна з цих груп дотримується релігійних обрядів того населення, серед якого вона живе. Але релігійний світогляд членів кожної групи — це зороастризм з елементами або католицизму, або православ’я чи ісламу (залежно від панівної на певній території релігії та історичних колізій). Для всіх груп циган, окрім кримців, характерним було  використання талісманів, оберегів, що могли захистити їх від нещасть і хвороб. Одним з видів таких оберегів є ікона. Своєрідністю відзначалися також і ромські поховальні обряди. Дотримуючись своїх поглядів і ритуалів, цигани разом з тим приймають релігійні приписи й обряди, які побутують у місцевого населення. Вони відзначають Трійцю, Покрову, Різдво, Пасху. Деякі цигани-расєйці по п’ятницях постяться. На Великдень цигани святять паску, яйця. Пасок випікають стільки, щоб кожному члену сім’ї дісталося по одній. Циганські паски заввишки 30-40 см; для дітей випікають невеличкі пасочки. Їх прикрашають білою глазур’ю, поверх посипають кольоровими солодкими кришталиками. Щороку за традицією в ніч перед Різдвом Папа Римський читає молитви мовами народів світу. Серед них є й молитва та привітання циганською мовою.

Наведені релігійні вірування етнічних меншин України  безумовно не є вичерпними, адже на українських землях знайшлося місце і німецькому лютеранству, і корейському та бурятському буддизму і ще багатьом іншим релігійним віруванням.

Отже, історичні обставини зумовили строкатий поліконфесійний склад України. На сьогодні більше 97% зареєстрованих релігійних громад в Україні є християнськими. Приблизно половина з них — православної традиції. Решту майже порівну поділяють католики та протестанти. До категорії “традиційних” (за неофіційною термінологією) Церков належать три основні суб’єкти православної юрисдикції, Українська Греко-Католицька та Римо-Католицька Церкви, вірменські громади, також в певній мірі, такими є і громади лютеран, реформатів-кальвіністів, баптистів, п’ятидесятників, адвентистів. Зареєстровані та діяли в різні часи низка представництв так званих нетрадиційних релігій, з-поміж яких нехристиянські течії (“Армія спасіння”, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), Християнські церкви харизматичного напряму (Церква Повного Євангелія, Церква Посольства благословенного Царства Божого для всіх народів, Церква Живого Бога, Українська Християнська євангельська Церква), Церква Христа, Новоапостольська церква, Церква Нового Єрусалиму (сведенборгці), Богородична церква тощо), орієнталістські (східні) релігії (представлені громадами і центрами Міжнародного Товариства Свідомості Крішни, Ошо Раджніша, Саї-Баби, Шрі-Чінмоя, Місії “Світло душі”, Міжнародного товариства “Всесвітня чиста релігія” (сахаджи), Трансцедентальна медитація), неоязичницькі організації (РУНВіра – Рідна Українська Національна віра, рідновіри, ладовіри, вогнепоклонники, шанувальники давньоруської богині Берегині тощо , синтетичні релігії (Велике Біле Братство, суд над керівництвом якого відбувся  у1994-1996 роках, Церква об’єднання (або уніфікації), АУМ Сінрікьо, нині віднесена до переліку терористичних організацій тощо), езотеричні об’єднання, саєнтологічні рухи (Діанетика, Наука Розуму, Християнська наука тощо) тощо.

Відносини з релігійними громадами, особами, які належать до різних конфесій, у нашій країні регулюють Конституція України (ст. 35. Право на свободу світогляду і віросповідання) і Закон України "Про свободу совісті та релігійних організацій" від 23 квітня 1991 року, який підтверджує, що ніхто не може встановити обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-який примус щодо визначення громадянином свого ставлення до релігії, участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігій. У Законі закріплюється рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви.

Література:

  1. Академічне релігієзнавство. Підручник за ред. А. Колодного.- К., 2000
  2. Данилкін Олексій Релігійні вірування циган // Людина і світ. — 1995. — №5. — С. 20-23.
  3. Дудар Н., Филипович Л. Нові релігійні течії України.-К., 2000.
  4. Історія православної Церкви в Україні. – К., 1996.
  5. Історія релігії в Україні. В 10-ти т. – К., 1996 – 2004.
  6. Історія релігії в Україні. Підручник за ред. А. Колодного і П.Яроцького. – К., 1999.
  7. Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство: навчальний посібник для студентів вузів. – К.: Кондор, 2004. – 646 с.
  8. Козлов М.М. Уявлення давніх слов’ян про потойбічний світ. // Український історичний журнал. – 2000. - № 3. - С. 61-73.
  9. Козлов Михайло Миколайович.. Язичницькі уявлення східних слов'ян про потойбічний світ (IХ-ХIII ст.): Автореф. дис... канд. іст. наук: 09.00.11 / Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України. — К., 2002. — 18с.
  10. Колодний А., Филипович Л. Українська релігійна духовність. – Л.,1996.
  11. Костомаров М.Слов`янська міфологія. – К., 1994
  12. Культура і побут населення України: Навч. посібник / В.І. Наулко, Л.Ф.Артюх, В.Ф.Горленко та ін. – К.: Либідь, 1993. – 288 с.
  13. Липинський В. Релігія і Церква в історії України. – К., 1993.
  14. Міфи України. За кн. Георгія Булашева „Український народ у своїх легендах, реліг. Поглядах та віруваннях”. – К.: Довіра, 2003. – 383 с.
  15. Нові релігії України. – К., 2004.
  16. Огієнко І. Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви: У 2 т.: Т 1-2. – К.: Україна, 1993. – 284 с.
  17. Павлов С. та ін. Географія релігій. – К., 1998.
  18. Релігійні організації в Україні (станом на 1 січня 2013 р.) //http://risu.org.ua/ua/index/resourses/statistics/ukr2013/51768/
  19. Релігія в духовному житті українського народу. – К., 1994.
  20. Скрипник Г., Курочкін О.Народні вірування, демонологія, космогонія   // Українська минувшина: Ілюстрований етногрічний довідник / За редакцією А. Пономарьова. - Київ 1993.
  21. Тэнасе А. Культура и религия. – М., Политиздат, 1975. – 127 с.
  22. Християнство в контексті історії і культури України. – К., 1996.

Історія релігії та церкви в Україні на http://mirrorref.ru


Похожие рефераты, которые будут Вам интерестны.

1. Реферат Історія туризму в Україні від найдавніших часів до початку ХХ ст

2. Реферат Історія виникнення та розвитку метеорологічної мережі на Україні

3. Реферат Історія розвитку атомної енергетики в Україні та світі

4. Реферат Історія і політика. Історія і ідеологія

5. Реферат Історія розвитку поглядів на психічну патологію та її лікування. Історія розвитку патопсихології

6. Реферат Взаємодія права і релігії

7. Реферат Основні принципи взаємодії політики і релігії

8. Реферат Секуляризація та зміна функцій релігії в сучасному суспільстві

9. Реферат Правове регулювання освіти в Україні. Правовий статус навчальних закладів в Україні

10. Реферат Вероучение православной Церкви