Новости

Регіональна економіка відповіді до екзамену

Работа добавлена:






Регіональна економіка відповіді до екзамену на http://mirrorref.ru

1.Предмет, об’єкт вивчення науки РПС і регіональної економіки.

Розміщення продуктивних сил (РПС) і регіональна економіка – це галузь економічної науки, що вивчає специфічні, просторові аспекти прояву економічних законів. Головний об’єкт її вивчення – територіальний стан і розвиток продуктивних сил країни і регіонів.

Продуктивні сили це сукупність трудових ресурсів і засобів виробництва. Трудові ресурси це суб'єктивні (людина), а засоби виробництва об'єктивні (речові) елементи продуктивних сил, що виражають активне ставлення людини до природного середовища. У процесі праці освоюються природні ресурси, відтворюються умови існування людини, відбувається соціальний розвиток.

До засобів виробництва належать предмети й засоби праці.Предмети праці включають природні ресурси вугілля, руду й сировинні матеріали (метали, пластмаси,  зерно тощо), –матеріали, піддані якійсь обробці. Дозасобів виробництва відносяться машини й устаткування, будівлі й споруди, засоби транспорту й зв'язку, а також земля (цей природний ресурс має свої особливості). Головним складником  продуктивних сил є праця. Робочу силу характеризує кількість (чисельність працівників) і якість (статево-віковий склад, рівень кваліфікації, рівень освіти, навички).

Взаємодія у процесі праці людей і засобів виробництва (предметів і засобів праці) – об'єктивна передумова розвитку матеріального виробництва суспільства. Просторове розосередження трудових ресурсів і предметів праці, як правило, не збігається, а тому процес їх територіального поєднання дістав назвурозміщення продуктивних сил.

У прикладному значенні розміщення продуктивних сил це динамічний процес обгрунтування, прийняття та впровадження в життя рішень щодо просторового розподілу окремих їх елементів.

Виходячи зі змісту поняття “розміщення продуктивних сил” ця наука вивчає три великих блоки: розміщення населення і трудових ресурсів, розміщення природних ресурсів, розміщення виробництва й невиробничої сфери. Останній блок містить усі об'єкти й галузі народного господарства, які поділяються на: розміщення промисловості, сільського господарства, транспорту, сфери обслуговування тощо.

Предметом науки є просторова організація продуктивних сил на різних рівнях: населений пункт, низовий адміністративний район, область чи автономна республіка, економічний район, країна в цілому.

Наука про розміщення продуктивних сил вивчає територіальну організацію виробництва, яка обіймає не просто розташування виробництва, але й елемент управління. Територіальна організація виробництва означає здійснення певної структурної політики, комплексу економічних заходів, скерованих на перебудову РПС.

Таким чиномоб'єкт вивчення науки РПС і регіональної економіки – загальні закономірності розміщення продуктивних сил, їх конкретний прояв у галузевому й територіальному аспектах на регіональному й міжрегіональному рівнях. Вона вивчає економічну результативність територіальної організації виробництва для обгрунтування ефективної регіональної політики.

Об'єктами вивчення цієї науки є також такі елементи просторової (територіальної) організації продуктивних сил, як природно-ресурсний, людський і трудовий потенціали, галузеві та міжгалузеві комплекси, соціальна інфраструктура, територіальні системи господарювання.

2.Кольорова металургія України, розміщення основних виробництв.2/ 2/Сучасний стан, проблеми й перспективи розвитку галузі.

Кольорова металургія включає видобуток, збагачення, металургійну переробку кольорових руд, дорогоцінних і рідкісних металів, у тому числі виробництво сплавів, прокату кольорових металів, переробку вторсировини і видобуток кольорових каменів. Через нестачу покладів різних руд кольорових металів кольорова металургія України розвинена слабше, ніж чорна, і представлена окремими галузями.Провідними галузями кольорової металургії є: алюмінієва, цинкова, магнієва, титанова, ртутна, феронікелева.

На розміщення підприємств кольорової металургії впливають сировинний та енергетичний фактори. Доджерел сировини тяжіють підприємства з виплавлення ртуті, нікелю, рідкісних металів, аджерел дешевої електроенергії –  алюмінієве, титаномагнієве й цинкове виробництво.

У структурі виробництва кольорових металів провідне місце посідаєалюмінієва промисловість, яка охоплює виробництво глинозему та алюмінію (20% кольорових металів). Крім того вона випускає кремній, алюмінієво-кремнієві сплави (силуміни), соду, мінеральні добрива, цемент, оксид ванадію, галій. Основна алюмінієва руда – боксити, запаси яких в Україні невеликі. Промислове значення мають Високопільське і Смілянське родовища

В Україні діють великийглиноземний завод у Миколаєві, який працює на бокситах Гвінеї, Запорізький алюмінієвий завод та завод алюмінієвих сплавів у Свердловську (Луганської області). Потужності з виробництва алюмінію розраховані на 300 тис. т за рік.

Титаномагнієва металургія включаєвидобуток і збагачення титаномагнієвої сировини, виробництво титану і магнію. Сировина – потужні родовища калійно-магнієвих солей Прикарпаття (Калуш і Стебник), мілководні водойми Приазов'я та Причорномор'я (Сиваш), що містять у розчиненому вигляді багато сполук магнію та інших солей. УКалуші побудовано магнієвий завод, вЗапоріжжі– завод із виробництва магнію й титану.

Запорізький титано-магнієвий комбінат виробляє титан, напівпровідниковий германій, магній, калійні добрива, пігментний оксид титану, фасонне титанове литво.

На місцевих покладах кіновару працює Микитівський ртутний комбінат(Донецька область). Тут із місцевих руди виробляютьсурму.Працює Закарпатський ртутний комбінат.

Артемівськийзавод (Донецька область) випускає мідний і латунний прокат (прути, труби, дріт, листи, стрічки, штаби). УСвітловодську (Кіровоградська область) працює Дніпровський завод чистих металів, а вДонецьку – завод кольорових сплавів.

3.Роль  РПС і регіональної економіки у вирішенні найважливіших соціальних та економічних проблем в Україні.

Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил полягає у зосередженні виробництва й населення у найвигідніших місцях регіону, що забезпечує вищий (ніж середній для регіону) рівень життя та ефективність виробництва. Перевага таких місць може зумовлюватись особливо сприятливими природними умовами, вигідним економіко-географічним розташуванням, загальною економічною ситуацією, історико-економічними особливостями розвитку.

Територіальна концентрація виявляється у формуванні промислових центрів, вузлів, агломерацій, технополісів, урбанізованих зон тощо. На кожному етапі суспільного розвитку вона має свої межі, зумовлені розвитком продуктивних сил, зокрема технологією виробництва, досконалістю інфраструктури та ін. Спроби обминути ці межі, форсувати концентрацію, призводять до зниження ефективності суспільного виробництва. Так, надмірна концентрація металургійного виробництва й коксохімії перетворила Придніпров'я на зону екологічного лиха, що спричинило чималі соціальні й матеріальні втрати.

З територіальною концентрацією пов'язана територіальна диференціація продуктивних сил. Кожен регіон диференціюється на ділянки, що найбільш придатні для певного різновиду діяльності. На одних ділянках вигідніше збудувати підприємства хімічного комплексу, на інших – підприємства АПК тощо. При цьому регіональна цілісність зберігається, якщо підприємства різних галузей взаємопов'язані (виробничою технологією, або опосередковано – через використання трудових ресурсів, спільної інфраструктури тощо).

Закономірність пропорційного розміщення продуктивних сил випливає з економічного закону концентрації виробництва. Реалізація цієї закономірності сприяє обмеженню надмірної концентрації промислових підприємств і населення у великих містах. Також, забезпечує вирівнювання виробництва національного доходу на душу населення, його реальних доходів по регіонах України. Практично реалізує цю закономірність держава за допомогоюекономічного регулювання, надання відповідних пільг інвесторам капіталу. Ця закономірність втілюється в життя через вирівнювання рівнів економічного розвитку районів, територіального зближення обробної промисловості з видобувною, раціоналізацію міжрайонних економічних зв'язків.

4.Агропромисловий комплекс України, його структура. Роль і значення АПК у народному господарстві.

Агропромисловий комплекс (АПК) – один із найбільших і найважливіших секторів економіки України. Перед ним стоять відповідальні завдання: впровадження в життя аграрної політики, розв’язання продовольчої проблеми, забезпечення населення продовольством. Це можливе на основі  підвищення ефективності роботи усіх ланок АПК, посилення впливу НТП на розвиток сільського господарства і повязаних з ним галузей, перебудови виробничих відносин у сільському господарстві.

АПК України дає 95% продовольчих ресурсів, за рахунок його продукції формується понад 2/3 фонду споживання. Продукція АПК в експортному потенціалі країни становить 26,5%, в тому числі сільського господарства – 14%, харчової й переробної промисловості – 12,5%. На сільське господарство припадає 23% загального обсягу валового продукту країни.

Частка України в загальноєвропейському поділі праці досить висока. Займаючи 19,4% площі сільськогосподарських угідь, у тому числі 27,3% ріллі, вона виробляє понад 13% зерна, 22% цукрових буряків, 24% соняшнику, 7% м'яса, 12% молока.

Усвіті Україна виділяється виробництвом цукрових буряків, соняшнику, картоплі.

Розв'язання продовольчої проблеми є пріоритетом аграрної політики держави.

Агропромисловий комплекс включає такі ланки:

  • галузі, що виробляють засоби виробництва для сільського господарства і АПК;
  • власне сільське господарство (рослинництво, тваринництво);
  • галузі промисловості, що переробляють сільськогосподарську продукцію (первинна переробка сировини, харчова, м’ясна і молочна, плодоовочева, рибна промисловість);
  • виробнича й соціальна інфраструктура (заготівля, зберігання, транспортування і реалізація сільськогосподарської продукції, підготовка кадрів тощо).

Форми організації агропромислового виробництва – державні сільськогосподарські підприємства, кооперативно-орендні (на основі приватної власності), товариства з обмеженою відповідальністю, що широко використовують оренду земельних і майнових паїв членів колишніх КСП, селянські (фермерські) господарства, приватні підприємства (ПСП).

У 2003 р. кількість селянських (фермерських) господарств становила понад 40 тис. юридичних осіб. В їх користуванні близько 1500 тис. га сільськогосподарських угідь, із них 1280 тис. га ріллі. Майже 40% господарств мають площу від 20 до 50 га.

Природно-кліматичні й економічні умови в регіонах України неоднакові, тому створюються асоціації кооперативів для виробництва м'яса і м'ясопродуктів, молока й молокопродуктів, цукрових буряків і цукру, соняшнику та олії.

За масштабами території АПК поділяються на аграрно-промислові підприємства і аграрно-промислові територіальні комплекси.

5. Особливості галузевої структури господарського комплексу Придніпровського економічного району України. Його роль в е Територіально-галузева структура економіки.Придніпров'я поєднує важку індустрію і харчову промисловість. Провідними галузями важкої промисловості, які визначають спеціалізацію Придніпровського району у міжрайонному поділі праці, є залізорудна, марганцеворудна, чорна металургія, машинобудівна, хімічна. Міжрайонне значення має також харчова і легка промисловість, електроенергетика, промисловість будівельних матеріалів.

Промисловість.Основою промислового комплексу району єенергетика, яка базується на використанні місцевих гідроенергетичних ресурсів, привізного донецького вугілля, шебелинського газу і місцевого бурого вугілля. Електростанції Придніпров'я належать до Південної енергосистеми. Найбільшими гідроелектростанціями є Дніпрогес Кременчуцька, Дніпродзержинська, а найбільшими тепловими електростанціями – Дніпродзержинська,  Придніпровська і Криворізька ДРЕС, Запорізька АЕС.

Чорна металургія є провідною галуззю промисловості Придніпров'я. За виробництвом чорних металів район посідає перше місце в країні. Тут виник цикл виробництв, що складається з добування коксівного вугілля, залізної та марганцевої руд.

Металургія повного циклу представлена у Дніпропетровську, Кривому Розі, Дніпродзержинську, Запоріжжі. У районі працюють і переробні металургійні заводи у Дніпропетровську (завод із виробництва труб і коліс для залізничних вагонів та трубопрокатний завод).

У комплексі із чорною металургією розвиваєтьсякоксохімія. Основними її центрами є Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя. Центром кольорової металургії є Запоріжжя, де виплавляють  алюміній

Машинобудування і металообробка поступається тільки чорній металургії. Провідну роль відіграє важке металомістке машинобудування. Металургійне і гірничошахтне устаткування та металоконструкції виробляють у Дніпропетровську, Кривому Розі. Транспортне машинобудування зосереджено в Дніпропетровську, , верстатобудування – у Дніпропетровську, Мелітополі, виробництво сільськогосподарських машин – у Дніпропетровську, Запоріжжі.

Хімічна промисловість представлена виробництвом шин для автомобілів у Дніпропетровську мінеральних добрив – у Дніпродзержинську, лаків і фарб – у Кривому Розі і Дніпропетровську, пластмас – у Дніпропетровську.

Легка промисловість розвинена менше. З її виробництв у районі наявні швейна галузь, шкіряно-взуттєва.

Агропромисловий комплекс. Велику роль у розвитку господарства Придніпров'я відіграє АПК. За валовою продукцією сільського господарства район посідає шосте місце серед економічних районів країни.Головною галуззю сільськогосподарського виробництва є рослинництво. Під зерновими культурами зайнято більше 53% посівних площ. Більша частина посівів зернових припадає на озиму пшеницю. Третє місце серед зернових посідає ярий ячмінь. Вирощують також просо та гречку.

Зросли посівитехнічних культур (до 25%), з яких основне значення має соняшник  та цукрові буряки . Поширені посіви коноплі, льону-кудряшу, рицини. Певного розвитку набуло вирощування овочевих культур і картоплі. Посіви баштанних культур найпоширеніші на півдні Дніпропетровської і Запорізької областей.

Провідну роль відіграє молочно-м'ясне скотарство. Розвинуті також свинарство, птахівництво, вівчарство. У водосховищах Дніпра і в Азовському морі виловлюють рибу.

Харчова промисловість за вартістю виробленої продукції посідає третє місце після машинобудування і металургії. Провідними галузями є борошномельно-круп'яна і олійна. Достатньо розвинені цукрова, маслоробна, м'ясна, кондитерська. Основні підприємства харчової промисловості розміщені у Запоріжжі, Мелітополі,  Дніпропетровську.

6.Зв'язок науки про РПС і регіональну економіку з іншими науками. Роль науки РПС у розвитку економіки регіонів

Теорія розміщення продуктивних сил базується на загальних економічних законах. Тому розміщення продуктивних сил повинно здійснюватися за законами, керуючись якими, можна досягти максимального економічного й соціального ефекту при мінімальних витратах. Основним законом, який визначає характер РПС, єзакон економії суспільної праці, згідно з яким найвища продуктивність праці забезпечується завдяки зниженню її затрат на подолання просторового розриву між окремими елементами виробництва, що дає змогу набагато збільшити відстань перевезення готової продукції від виробника до споживача.

Сучасне РПС лише певною мірою є результатом територіального поділу праці. В України існує територіальна диференціація просторового розподілу населення й засобів виробництва, а тому суспільство витрачає великі кошти на транспортування сировини, палива й готової продукції. Для того щоб удосконалити розміщення виробництва, необхідно зменшити транспортні витрати.

Сучасна теорія РПС поповнилисясоціальними йекологічнимифакторами,Це можна простежити на прикладі розміщення АЕС і хімічних комбінатів, коли прагнення до економічного ефекту спричинює негативні соціальні та екологічні наслідки..

Економічна наука почала активно досліджувати розміщення продуктивних сил наприкінці XIX ст. Проблеми РПС були і є в центрі уваги української науки.

Нині в країнах ринкової економіки діють різні теорії розміщення продуктивних сил.  Найпоширенішою з них єгеографічний детермінізм”,який надає вирішального значення в розвитку й розміщенні промисловості різних країн і районів географічному середовищу. Завдяки новій техніці та масовому впровадженню ресурсозберігаючих технологій певною мірою знижується значення фактора природних ресурсів у розміщенні окремих галузей промисловості. Недооцінка грунтово-кліматичних умов при розміщенні сільськогосподарського виробництва може зумовити значні втрати не тільки соціально-економічні, а й природні.

Проблема РПС невід'ємна від їх раціональної територіальної організації, основу якої становить економічне районування. Останнє базується на територіальному поділі праці, котрий, у свою чергу, пов'язаний з виробничою спеціалізацію економічних районів і потребує суворої пропорційності їх розвитку.

Раціоналізація територіального поділу праці дає змогу досягти максимальної економії суспільної праці, що є головним критерієм раціонального РПС у цілому і кожного підприємства зокрема.

Наука про РПС зародилася в надрах економічної і соціальної географії, яка вивчає розміщення виробництва в цілому та його окремих галузей, суспільний і територіальний поділ праці й територіальну організацію господарства.

Наука розміщення продуктивних сил належить до економічних наук і водночас спирається на результати досліджень природничих, географічних і технічних наук. Разом із тим розвиток науки про РПС базується на економічних законах і категоріях, які вивчає й визначає економічна теорія.

Наука про РПС широко використовує результати наукових досліджень галузевих економік, фінансів, економіки праці, економічної історії, економіки природокористування, економічної статистики, економічної кібернетики, економічної і соціальної географії, картографії та ін. Ці дисципліни забезпечують науку про РПС насамперед інформацією, методами досліджень, показниками, що характеризують параметри економічного процесу.

7.Основні завдання науки РПС і регіональної економіки. Її роль у досягненні економічної незалежності України.

Головним завданням наукиРПС є обгрунтування оптимального розміщення продуктивних сил. Під оптимальністю розуміють одержання якомога більшого ефекту від правильно розміщеного підприємства, від найкращої територіальної організації регіону, країни. На рівні підприємства ефект – це прибуток, на рівні країни – національний доход. “Оптимальність” не означає, що байдуже, яким чином забезпечується найбільший ефект. Необхідно співвідносити розмір ефекту з витратами, тобто – розрахувати ефективність витрат, враховувати соціальний та демографічний фактори.

Таким чином, оптимальне розміщення продуктивних сил не завжди має на меті одержання найбільшого прибутку. Проте раціонально організовані продуктивні сили зводять до мінімуму втрати та сприяють посиленню економічного потенціалу країни.

У багатьох відношеннях розміщення продуктивних сил в Україні не раціональне, а тому розміщенню продуктивних сил України притаманні ряд проблем і завдань які необхідно негайно розв’язати.

З одного боку, Україна – одна з найбільших держав світу за економічним потенціалом. Вона займає в Європі друге (після Росії) місце за територією й шосте за чисельністю населення. За обсягом промислового й сільськогосподарського виробництва усередині 80-х років її можна було порівнювати із Францією, Великобританією, Італією. За такими видами сировини й виробництва, як залізна й марганцева руди, чорні метали, вугілля, електроенергія, металургійне та енергетичне устаткування, цукор, соняшникова олія тощо Україна посідала одне з перших місць у Європі. У нас є висококваліфіковані наукові й виробничі кадри.

З іншого боку, продукування національного доходу на душу населення істотно відстає від багатьох розвинутих країн, падає природний приріст населення.

На сучасному етапі розвитку Україні притаманні проблеми, пов'язані з територіальною організацією господарства:

1. На території країни зосереджені матеріало- та енергомісткі види виробництва, при цьому відчувається нестача енергоносіїв, кольорових металів, деякої хімічної сировини.

2. Регіональне розміщення виробництва нераціональне: надмірна концентрація матеріаломістких галузей у Донбасі й Придніпров’ї поєднується з недовикористанням ресурсів у Західному регіоні.

3. З нераціональним розташуванням виробництва пов’язані екологічні проблеми.

4. Розвиток ринкових відносин, вихід України у світовий економічний простір стимулює створення вільних економічних зон, особливо з специфікою господарської спеціалізації, напрямами економічних зв'язків.

8.Роль народногосподарського комплексу Карпатського економічного району України в територіальному поділі праці.

Промисловість – провідна галузь господарського комплексу району. Тут розвинуті машинобудування і металообробка, хімічна, паливна, лісова і деревообробна, легка, харчова галузі, будівельна індустрія.Машинобудування і металообробка має своєрідну спеціалізацію і територіальну організацію. Переважає неметаломістке трудомістке машинобудування, що орієнтується на кваліфіковані кадри. Провідними галузями є автомобільна промисловість, приладобудування, конвеєробудування, електротехнічна. У територіальній структурі машинобудування і металообробки виділяються Львів, Івано-Франківськ,

У районі добре розвинутахімічна промисловість, що орієнтується на поклади самородної сірки, калійної і кухонної солі, озокериту, нафти, природного газу, кам'яного вугілля. Основними галузями хімічної промисловості є гірнича хімія, основна хімія, хімія органічного синтез.

Паливна промисловість району представлена газовою, нафтовою, вугільною і торфовою галузями. Найбільшими електростанціями району є Бурштинська та Добротвірська ДРЕС.

Долісової та деревообробної промисловості району входить понад 70 підприємств. Вони сформували потужний Карпатський лісовиробничий комплекс, що включає лісозаготівельну, деревообробну, целюлозно-паперову та лісохімічну галузі.

Розвинута у районі також промисловість будівельних матеріалів. Потужна місцева сировинна база, а також потреби містобудування зумовили виробництво цементу, гіпсу, покрівельних і стінових матеріалів, залізобетонних виробів тощо. Провідними підприємствами будівельної індустрії є Миколаївський, Львівський і Стрийський заводи скловиробів.

Агропромисловий комплекс. Різноманітні природні умови зумовлюють різну спеціалізацію сільськогосподарських і переробних підприємств. У лісостеповій зоні розвинуті зернове господарство, молочно-м'ясне скотарство, свинарство і птахівництво. Тут вирощують цукрові буряки, льон, зерно. У гірських районах переважають молочно-м'ясне скотарство, вівчарство, а також картоплярство і льонарство. Своєрідна сільськогосподарська спеціалізація склалася у Закарпатті, де провідним є виноградарство, садівництво, тютюнництво, молочно-м'ясне скотарство, птахівництво і вівчарство. На базі цих галузей сільського господарства сформувалися м'ясна, цукрова, молочна, маслоробно-сироварна, борошномельно-круп'яна, хлібопекарська, виноробна, кондитерська, плодоовочева та інші виробництва харчової промисловості. Так, цукрові буряки переробляються в лісостеповій зоні, льон – у Передкарпатті, овочі і плоди – у лісостеповій і перед гірській. М'ясокомбінати розповсюджені переважно в обласних центрах, У Закарпатті розвинені виноробна і коньячна.

Головними галузямилегкої промисловості району є текстильна, трикотажна, швейна, панчішно-шкарпеткова, хутрова, взуттєва. Провідні центри текстильної промисловості зосереджені у Долині Львові, Чернівцях. Виробництво трикотажних виробів здійснюють трикотажні фабрики у Львові, Чернівцях. У Чернівцях та Івано-Франківську знаходяться виробництва шкіряної промисловості, а у Мукачевому, Хусті (Закарпатська обл.), Стрию, Бориславі, Львові продукують взуття. Відомим підприємством хутрової промисловості є виробниче об'єднання "Тисмениця" (Івано-Франківської обл.).

У Карпатському районі розвиваєтьсярекреаційний комплекс, до якого належить санаторно-курортне і туристське господарство та сфера відпочинку. Основним районом рекреації є територія Українських Карпат. Тут розміщені відомі оздоровниці Трускавця, Моршина, Любіня Великого, Немирова. Відомі центри туризму:  Львів, Галич, Чернівці, Ужгород, Мукачеве тощо.

9.Необхідність теоретичного обгрунтування розміщення продуктивних сил. Основні теорії просторової економіки, їх суть і значення.

Питання про засади розміщення продуктивних сил належить до найістотніших у науці про розміщення продуктивних сил і регіональну економіку.

Серед багатьох наукових напрямків, що аналізують цю проблему, виділяються кілька найпоширеніших. Одним з них є«географічний детермінізм». Сутність якого полягає у тому, що визначальною силою у розвитку людства оголошується природне середовище й географічне розташування тієї чи іншої країни або регіону.

До цього вчення близько стоїть«енвайронменталізм» – течія, що виникла у США. Енвайронменталісти твердять, що міжнародний поділ праці визначається відмінностями у природному середовищі. Серед них особливо популярна теорія «кліматичних оптимумів», за якою найсприятливіші умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.

У XIX ст. починають розроблятися теорії розміщення виробництв. Ці теорії спирались на визначальну роль прибутку за умов ринкового господарства.

А. Гетнер обгрунтував так звану «хорологічну»  концепцію, що відбивала причинний взаємозв'язок між об'єктами та явищами, з одного боку, і територіями, з якими вони співвідносяться, – з іншого боку.

Марксистська теорія розвитку й розміщення продуктивних сил виходила з настанови про те, що вони передусім зумовлені способом виробництва і їхня територіальна організація істотно залежить від соціального ладу.

У соціалістичних країнах такий висновок призводив до жорсткого планування, що стосувалось і розташування виробництва. Ця практика мала позитивні й негативні наслідки. У 20–50-х рр. ХХ сторіччя, в більшості країн економічний потенціал прирощувався екстенсивне, коштом кількості споруджених об'єктів народного господарства, підпорядкування жорсткому централізованому плануванню, це давало змогу зосередити ресурси у найсприятливіших регіонах і центрах. У епоху НТР політика централізованого управління економікою, брак ринку почали негативно впливати на розвиток країн табору соціалізму. З’ясувалося, що з центру не завжди можна визначити кращий варіант розміщення продуктивних сил. Завеликого значення надавалося специфічним закономірностям

Нині переважає погляд, що економічні закони й закономірності мають загальний характер, тільки проявляються вони неоднаково в країнах з різною соціально-політичною побудовою. На розміщення продуктивних сил, їх територіальну організацію, структуру, динаміку впливає увесь комплекс закономірностей, передумов і факторів. Проте провідну роль відіграє процес територіального поділу праці, внаслідок чого й формується РПС, їхній поділ на регіони.

Територіальний поділ праці виявляється на різних рівнях: від низового адміністративного району – до країни й світової економіки в цілому. Відповідно, і в територіальній організації виробництва виокремлюється мікрорівень, мезорівень, макрорівень і глобальний рівень.

Як результат територіального поділу праці РПС набуває специфічних для даного регіону ознак під впливом конкретних умов, головні з яких – географічні, історичні та соціально-економічні.

«Чистої» моделі РПС нема. У розвинутих капіталістичних країнах ринкові процеси регулює держава за допомогою різних програм,

У наукових дослідженнях розміщення продуктивних сил і регіональної економіки використовуються методи, що можуть прикладатися до характеристик категорій економічних відношень і простору.

10. Сільськогосподарські зони та райони України, їх галузева спеціалізація

На території України залежно від природних, економічних та історичних умов склалися такі зони і райони спеціалізації сільського господарства: Поліська, Лісостепова, Степова, передгірні та гірські райони Карпат і Криму.

Поліська сільськогосподарська зони охоплює Волинську, Рівненську, більшу частину Житомирської, північні райони Київської, Чернігівської і Сумської областей. Спеціалізація – молочно-м'ясне скотарство, свинарство, льонарство, картоплярство і зернове господарство. Із зернових культур найбільш поширені озиме жито й гречка, а також овес, пшениця; із технічних – льон-довгунець, хміль, коноплі, картопля, овочі з трав  люпин і конюшина. Полісся виробляє молоко й м'ясо, льоноволокно, понад 1/3 картоплі і майже 1/10 частину зерна від загального їх виробництва в країні.

Лісостепова сільськогосподарська зона займає частину Львівської й Чернівецької областей, східну частину Івано-Франківської, Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку області, північну частину Кіровоградської області та Черкаську, Полтавську й Харківську області. Спеціалізація її цукрово-буряково-зернова з м'ясо-молочним скотарством і свинарством. Основна зернова культура – озима пшениця, вирощують також кукурудзу, ячмінь, гречку, просо. З технічних культур основною є цукрові буряки, вирощують також соняшник, коноплі, овочі й картоплю. Добре розвинене садівництво. Розводять велику рогату худобу, свиней, птицю. Розвиваються шовківництво, бджільництво.

Степова сільськогосподарська зона охоплює всі південні області, або майже 40% території України. Тут зосереджене вирощування зернових і олійних культур, розвинені овочівництво, баштанництво, виноградарство, молочно-м'ясне скотарство, свинарство й вівчарство. Степова зона – головний виробник товарного зерна в країні. Основні зернові культури – озима пшениця й кукурудза, вирощують також ячмінь і просо. Головна технічна культура – соняшник, у північній частині вирощують цукрові буряки, а південній– коноплі.

Передгірні та гірські райони Українських Карпат охоплюють частину Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької областей та Закарпатську область. У гірських районах розводять велику рогату худобу, займаються вівчарством, є невеликі посіви зернових (жита, вівса, ячменю) і технічних (льону-довгунця) культур, картоплі. У передгірних районах висівають жито, пшеницю, кукурудзу, картоплю, льон-довгунець, трави, а у тваринництві переважає розведення великої рогатої худоби. У Закарпатті розвивається багатогалузеве сільське господарство: висівають озиму пшеницю, кукурудзу, тютюн; поширене садівництво й виноградарство; розвивається продуктивне тваринництво.

Передгірні та гірські райони Криму займають південну частину півострова. Сільське господарство тут спеціалізується на розвитку тваринництва, особливо вівчарства. В долинах і передгір'ях займаються садівництвом, виноградарством, овочівництвом, тютюнництвом, вирощують ефіроолійні культури (троянду, шавлію, лаванду). На Південному узбережжі вирощують високоякісні сорти винограду, деякі субтропічні культури.

Навколо великих міст і промцентрів формуються приміські овочево-молочні зони.

11. Цілі і завдання державної регіональної економічної політики України в економічній та соціальній сфері.

Державна регіональна економічна політика це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері розвитку регіонів відповідно до поточних і стратегічних цілей.

Цілі державної регіональної економічної політики:

  • збільшення національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного, трудового і науково-технічного потенціалів регіонів, співпраці між ними;
  • вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, підвищення ефективності територіального поділу праці, раціоналізація системи розселення, врахування економічних, соціальних, історико-культурних та інших особливостей регіонів під час проведення економічних реформ на місцях;
  • підтримка збалансованості економічного розвитку, екологічного стану, соціально-демографічного та суспільно-політичного процесів.

Завдання державної регіональної економічної політики в економічній сфері:

  • досягнення економічно та соціальне виправданого рівня комплексності й раціональності структури господарства;
  • створення сприятливих умов для розвитку підприємництва й ринкової інфраструктури та інших ринкових перетворень;
  • формування та розвиток вільних економічних зон, налагодження зв'язків між прикордонними регіонами;
  • удосконалення економічного районування та визначення мережі економічних районів країни.

Завдання державної регіональної економічної політики в соціальній сфері:

  • гарантування соціальних прав громадян, встановлених Конституцією України;
  • підвищення рівня життя та соціального захисту населення в усіх регіонах, забезпечення зайнятості населення;
  • гарантування продовольчої забезпеченості регіонів, створення високопродуктивних галузей в аграрному виробництві, вихід на світові продовольчі ринки;
  • здійснення економічних і соціальних заходів щодо запобігання погіршенню демографічної ситуації;
  • формування раціональної системи розселення населення.

12.Транспортний комплекс України, основні види. Роль і значення транспорту у виробництві та народному господарстві.

Транспортнайважливіша ланка у сфері економічних відносин.

Транспорт – це комплекс, який складають окремі його види:наземний,водний, трубопровідний  таповітряний.

За призначенням транспорт поділяється на такі види: загального користування,відомчий  таособистого призначення.

Залізничний транспорт.На цей вид транспорту припадає основна частина вантажообігу і перевезень пасажирів. Протяжність основних залізниць становить 22,8 тис. км., з них електрифіковано – 10,4 тис. км (47,2%). Найгустіша мережа залізниць – у Донбасі та Придніпров’ї. На цей вид транспорту припадає понад 60% вантажообороту країни.

Найбільші залізничні вузли України – Київ, Харків, Лозова, Фастів, Ясинувата, Волноваха, Дебальцеве, Жмеринка, Шепетівка, Синельникове, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Полтава, Бахмач, Коростень, Козятин, Львів. Для забезпечення неперервних вантажних і пасажирських перевезень побудовано швидкісні залізничні лінії – Київ–Харків, Київ–Дніпропетровськ.

Автомобільний транспорт найбільш ефективний у перевезенні вантажів на короткі відстані. Найважливіші автомагістралі: Київ – Брест; Москва – Харків; Дніпропетровськ – Запоріжжя – Сімферополь: Львів – Київ; Дніпропетровськ – Нікополь; Харків – Ростов-на-Дону.

Автотранспортом перевозять продукцію здебільшого сільського господарства, харчової та легкої промисловості, будівельні матеріали, а в районах Донбасу і Придніпров'я – продукцію вугільної промисловості.

Морський транспорт. Україна має сприятливі умови для розвитку морського транспорту: на півдні її територію омивають Чорне й Азовське моря, котрі практично не замерзають і з'єднуються із Середземним морем з подальшим виходом до Світового океану. Довжина морської берегової лінії України становить 1050 км.

Найважливішимипортами на Чорному морі є Одеса, Іллічівськ, Південний, Херсон, Миколаїв, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч.

Великі порти на Азовському морі– Маріуполь, Бердянськ.

Річковий транспорт, як і морський, має ряд переваг перед сухопутним, зокрема, готові природні шляхи, використання течії води, можливість одночасно перевозити великі вантажі й пасажирів.

Загальна довжина судноплавних річок в Україні 4,4 тис. км, у тому числі з навігаційною обстановкою 3,9 тис. км. Основна внутрішня водна артерія – Дніпро (1200 км).

Головні річкові порти на: Дніпрі – Київ, Черкаси, Кременчук, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Нікополь, Херсон; Дунаї – Ізмаїл, Кілія.

Трубопровідний транспорт –найекономічніший вид транспортування рідкого палива, пального й технологічного газу, різних хімічних продуктів. Довжина трубопроводів загального користування становить 43,5 тис. км. Діють нафтопроводи Самара – Лисичанськ – Кременчук – Херсон, проходить трансєвропейський нафтопровід «Дружба».

Повітряний транспорт – наймолодший і найбільш швидкісний, однак поки що дорогий. Найбільші авіапорти України – Бориспіль (Київ), Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Вінниця, Львів, Луганськ, Запоріжжя, Сімферополь, Чернівці, Херсон, Миколаїв, Івано-Франківськ. Головна державна компанія – «Авіалінії України». Створено також компанію «Міжнародні лінії України» за участю іноземного капіталу.Повітряний транспорт перевозить переважно пасажирів.

13.Основні закономірності розміщення продуктивних сил, їх значення у підвищенні ефективності виробництва в сучасних умовах.

Закономірності розміщення продуктивних сил це ті ж самі економічні закони розвитку суспільства, які модифіковані своєрідністю розміщення виробництва на території країни, його територіальною диференціацією в розрізі економічних районів.

Закономірність раціонального розміщення продуктивних сил випливає із загального економічного закону економії праці, яким регулюються затрати на подолання просторової незбалансованості між районами видобутку, виробництва й споживання продукції.Раціональне РПС реалізується через принцип розміщення галузей промисловості при наближенні їх до джерел сировини, палива, робочої сили й споживача.

Вичерпування окремих видів ресурсів, збільшення витрат на їх видобуток і транспортування зумовлюють актуальність комплексного використання сировини й палива, впровадження ресурсозберігаючих технологій. Це стосується передусім водних і лісових ресурсів.

Закономірність пропорційного розміщення продуктивних сил випливає з економічного закону концентрації виробництва. Реалізація цієї закономірності сприяє обмеженню надмірної концентрації промислових підприємств і населення у великих містах. Також, забезпечує вирівнювання виробництва національного доходу на душу населення, його реальних доходів по регіонах України. Практично реалізує цю закономірність держава за допомогоюекономічного регулювання, надання відповідних пільг інвесторам капіталу. Ця закономірність втілюється в життя через вирівнювання рівнів економічного розвитку районів, територіального зближення обробної промисловості з видобувною, раціоналізацію міжрайонних економічних зв'язків.

Закономірність комплексного розміщення продуктивних сил виявляється у формуванні економічних районів та спеціалізації їх господарств. Комплексний розвиток і раціональна спеціалізація сприяють досягненню найбільших результатів при найменших витратах. Правильне поєднання і взаємопов'язаний розвиток галузей на певній території дає господарську економію за рахунок зниження витрат основного виробництва, а також здешевлення перевезень сировини і готової продукції.

14.Економічне співробітництво України з країнами – членами СНД. Форми економічних відносин.

Сальдо зовнішньоторговельного балансу, що складається з різниці між експортом та імпортом нині позитивне. Багато товарних позицій одночасно фігурує і в експорті, і в імпорті, тому за окремими позиціями також обчислюється сальдо. Які ж товари дають Україні позитивне сальдо, а які – від'ємне? Найбільше позитивне сальдо припадає на чорну металургію (залізна та марганцева руди, чавун, прокат), трохи менше – на вугільну промисловість та енергетику. У торгівлі з країнами СНД, окрім чорної металургії, позитивне сальдо утворилось також за рахунок підприємств харчової промисловості та сільського господарства (цукор, м'ясо, олія, молоко, борошно), машинобудування. Найбільш негативне сальдо припадає на нафту й газ (треба врахувати, що нафтопереробні потужності України у 15 разів перевищують власне видобування нафти). Від'ємне сальдо є також за деякими видами тканин, обладнанням для легкої промисловості, засобів обчислювальної техніки, риби.

Географія зовнішньої торгівлі. Чимала частина зовнішньоторговельного обороту припадає на країни СНД. Потужний торговельний партнер України – Росія, звідки ми одержуємо нафту, газ, руди кольорових металів, деревину, тканини, обладнання, вантажівки, електроніку. Україна експортує до Росії прокатне, гірничо-шахтове та енергетичне обладнання, тепловози, телевізори, залізну та марганцеву руду, кокс, прокат чорних металів, вугілля, а також цукор, соняшникову олію, м'ясо, плодоовочеві консерви.

Наступним за обсягом торгівлі партнером є Білорусь. Вона постачає верстати, вантажівки, трактори, калійні добрива, продукцію легкої промисловості. Наш експорт складається переважно з прокату чорних металів, верстатів та обладнання, цукру, олії.

Значне позитивне сальдо торговельного балансу Україна має з країнами Середньої Азії (окрім Туркменістану), Казахстаном та країнами Закавказзя. Наш експорт до цих регіонів: прокат чорних металів, обладнання, металорізальні верстати, промислові товари широкого вжитку, цукор, борошно. Імпорт: газ, руди кольорових металів, бавовна, тканини.

15Найважливіші принципи розміщення продуктивних сил, їх значення для ефективного розміщення підприємств і галузей.

Принципи це дії суспільства, свідомо спрямовані на найбільш повний прояв об'єктивних закономірностей РПС з урахуванням відповідних факторів.

Принцип розміщення підприємств згідно з раціональними формами суспільної організації виробництва. До таких форм належать концентрація, спеціалізація, кооперування й комбінування. Сутність принципу – спосіб розміщення виробництва повинен стимулювати ефективний розвиток раціональних форм його організації.

Таким чином при просторовому розподілі підприємств і галузей керуються такими найважливішими принципами розміщення продуктивних сил:

  • наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких виробництв до джерел сировини, палива, води;
  • наближення трудомістких виробництв до регіонів із високим рівнем забезпеченості трудовими ресурсами;
  • наближення виробництв, що виробляють товари масового споживання, до районів із високою концентрацією населення;
  • врахування при розміщенні виробництва транспортабельності сировини та продукції, наявності відповідних комунікацій;
  • обмеження надмірної концентрації промислових об'єктів у великих містах;
  • збалансованість розміщення підприємств виробничої й невиробничої сфер, між головними, допоміжними та обслуговуючими галузями спеціалізації;
  • охорона навколишнього природного середовища, раціональне і комплексне використання природних ресурсів, забезпечення здорових умов життя й праці населення;
  • вирівнювання рівнів господарського й соціального розвитку областей та економічних районів країни;
  • урахування інтересів економічної інтеграції у європейський і світовий простір.

Для України на сучасному етапі розміщення продуктивних сил пріоритетними є соціально спрямовані принципи.

16 Природно-ресурсний потенціал, його структура. Забезпеченість України природними ресурсами.

Природно-ресурсний потенціал території – цілісна система складноорганізованих об'єктів, цілісність якого визначається закономірним сполученням взаємозумовлених природних і соціально-економічних зв'язків і залежностей, що поєднують територіально всі природні ресурси .

Поняття «природно-ресурсний потенціал» включає тільки вивчені елементи природного середовища:

1)природні умовитіла й сили природи, які є істотними для життя та діяльності людського суспільства у виробничій і невиробничій сферах, тобто елементи природного середовища, які не беруть безпосередньої участі в суспільному виробництві;

2)природні ресурси– тіла й сили, які беруть безпосередню участь у матеріальному виробництві і невиробничій діяльності. Ресурси, які придатні для використання, але при наявному рівні вивченості території ще не досліджені називаютьсяпотенційними.

Разом із поняттям ПРП території використовуються термін «потенціал природних ресурсів».Потенціал природних ресурсів– здатність природного комплексу або його окремих компонентів задовольняти потреби суспільства в сировині,енергії, здійсненні різноманітних видів господарської діяльності. Для ПРП території характерна компонентна, функціональна, територіальна та організаційна структури.

Компонентна структура ПРП це внутрішньо- та міжвидові співвідношення природних ресурсів (лісових, земельнихтощо). ПРП території ділиться на групи ресурсів:мінеральні,водні,земельні,лісові,фауністичні,природно-рекреаційні.

Функціональна структура ПРП відображає класифікацію природних ресурсів за їхньою здатністю до формування комплексів та участі в територіальному поділі праці, що втілюється в господарській спеціалізації окремих територій (видобуток вугілля тощо).

Територіальна структура ПРП характеризує різні форми просторової організації природно-ресурсних комплексів (вугілля + залізна руда для виплавлення металу тощо).

Організаційна структура ПРП розглядає природні ресурси під кутом зору їхньої самоорганізації, самовідтворення, ефективності їхексплуатації, охорони й відтворення.

Розвиток ПРП території у часі має циклічний характер і веде до формування ресурсних циклів, які відображають життєдіяльність потенціалу природних ресурсів.

Ресурсний цикл це сукупність перетворень і просторових переміщень певної речовини або групи речовин на всіх етапах використання їх людиною  в межах суспільної ланки загального кругообігу даної речовини на Землі. Визначення «цикл» припускає замкненість процесу.

Раціональне використання та охорона ПРП найважливіша проблема сучасності. Охорона й відновлення ПРП охоплює широкий комплекс заходів щодо функціонування природокористування технологічних, відтворювальних, господарських. Технологічні заходи в природокористуванні пов'язані з упровадженням у виробництво ресурсозберігаючих технологій.

Україна добре забезпечена мінерально-сировинними ресурсами..

Україна у Європі посідаєпершемісце за запасами марганцевої руди, самородної сірки,друге за запасами залізної руди та площею орних земель. Україна одна з провідних країн за запасами кам'яного вугілля, калійної і кам'яної солей, каолінів, графіту, флюсової сировини та вогнетривких глин, скляних пісків, цементної сировини.

Україна відчуваєімпортну залежність у постачанні нафти, природного газу, руд кольорових металів, магнезиту, апатитів, фосфоритів.

17Основні фактори розміщення продуктивних сил, їх вплив на розміщення виробництва.

Фактори – це конкретні умови, що визначають ступінь ефективного розміщення.

Фактори розміщення це реалізація закономірностей і принципів при врахуванні конкретних умов, що впливають на вибір місць розташування промислових підприємств і формування територіально-виробничих комплексів.

Сировинний фактор. Цей фактор називають фактором матеріаломісткості, хоча сировина й матеріали – не одне й те саме. Сировинний фактор є провідним для таких видів виробництва, як гірничодобувна промисловість, лісопильна й целюлозно-паперова промисловість, виробництво соди, калійних добрив, азотних добрив з коксових газів, збагачення руд кольорових і чорних металів, виробництво нікелю, цементна промисловість, виробництво металургійного й гірничого обладнання, цукру-піску, лляних тканин, маслоробна, консервна промисловість.

Паливно-енергетичний фактор. Цей фактор, за характером впливу на розміщення виробництва, близький до сировинного, бо паливо, теж мінеральний ресурс. Виробництва, що зазнають сильного впливу паливно-енергетичного фактора, називаютьсяенергомісткими. Вони поділяються наелектромісткій паливомісткі. До електромістких видів виробництва належать виплавляння легких металів (алюміній, титан, магній), Паливомісткими виробництвами є ті, що поглинають багато тепла. Паливомісткі види виробництва розміщують поблизу паливних баз.

Водний фактор. Вплив цього фактора, також основується на використанні природних ресурсів (прісна вода, що споживається у процесі виробництва).Основна маса води використовується у промисловому й сільськогосподарському виробництві. Водоспоживання значно залежить від розвитку зрошуваного землеробства у регіоні.У промисловості найбільш водомістким є виробництво продукції хімії органічного синтезу, а також очищення первинної текстильної сировини (табл. 3.4).

Фактор робочої сили (трудовий). Дія цього фактору пов'язана з демографічним потенціалом країни (регіону) і залежить від чисельності трудових ресурсів, їхньої кваліфікації, статево-вікової структури. Працемісткі види виробництва у промисловості розміщуються у містах, які мають вільні трудові ресурси. Це не обов'язково найбільші міста: дуже часто у маленьких і середніх містах є певний контингент незайнятого населення. Працемісткі види сільськогосподарського виробництва доцільно розміщувати у регіонах з високою щільністю сільського населення.До фактора “працемісткості” наближений фактор наукомісткості виробництва

Споживчий фактор. Дія цього фактора виявляється у наближенні виробництва до місць споживання готової продукції.

Транспортний фактор. Цей фактор є одним з найважливіших.

В Україні у структурі вантажів, що перевозяться залізницею, припадає: на кам'яне вугілля й кокс – 25 %, на руду – 12 %, на чорні метали – 7 %, на нафтові вантажі – 5 %.

Автомобільним транспортом перевозять (переважно у контейнерах) неметаломістку продукцію машинобудування, тканини, одяг, взуття, продовольство, а також сільськогосподарську сировину на невеликі відстані.

18.Чисельність населення України, особливості його динаміки. Природний рух населення. Демографічна ситуація в Україні, основні шляхи її розв’язання

Демографічні передумови є найважливішою складовою розміщення продуктивних сил. Населення країни фактор її комплексного економічного та соціального розвитку. Населення  це трудові ресурси і споживач, яке впливає на формування міжрайонних функцій виробництва, потужність і структуру потоку продукції, що вивозиться за межі певної території, розвиток місцевого виробництва.

Трудові ресурси створюють можливості для повнішого використання природних ресурсів, сприяють підвищенню рівня комплексного розвитку території. На території, добре забезпеченій трудовими ресурсами, розвиваються трудомісткі виробництва.

Населення як споживач впливає на розвиток галузей, які забезпечують його потреби в продуктах харчування і промислових товарах, послугах. За кількістю населення, його статево-віковою структурою, розподілом між містом і селом, рівнем зарплати, культурно-освітнім рівнем визначають обсяги й асортимент продукції галузей виробництва.

Для визначення впливу населення на процес економічного й соціального розвитку країни досліджуються демографічні параметри (чисельність, динаміка, статево-вікова структура, показники природного приросту), особливості розселення, трудова діяльність.

У порівнянні з 1913 роком (35,2 млн.осіб) населення України збільшилося в 1,4 рази. Водночас були великі людські втрати внаслідок війн, політичних репресій, голодомору 30-х років. Результат механічних втрат населення –  сучасна деформована вікова структура.

Починаючи з 1993 р. загальна чисельність населення України почала зменшуватись внаслідок природного й механічного руху.

Природний рух (приріст) – найважливіший фактор динаміки загальної чисельності населення. Динаміка природного приросту населення залежить від рівнів народжуваності й смертності;приріст населення – це різниця між кількістю народжених і померлих за певний період (рік). Ці показники розраховують на 1000 душ населення, одержуючи середні коефіцієнти:

Щоб забезпечити хоча б просте відтворення населення (нульовий приріст), необхідно, щоб сумарний коефіцієнт становив 2,6; саме стільки повинна народити дітей жінка протягом життя (умовно до 50 років).

На коефіцієнт народжуваності впливають і показники шлюбності та розлучень, питання формування сім'ї. Спостерігається тенденція: збільшення кількості ранніх шлюбів і розлучень; не реалізується настанова сімей на народження 23 дітей. Структура середньої української сім’ї: батько, мати, 1,1 дитини.

Несприятлива демографічна ситуація практично на всій території України. Найнижчий природний приріст населення у північних і східних областях (Чернігівська, Сумська, Луганська, Донецька та ін.), він поступово знижується, особливо в селах. Причина цього досить висока частка людей похилого віку в сільській місцевості.

Середня тривалість життя для тих, хто народився у 2000 році буде становить 67,9 року, серед чоловіків 62,4, а жінок 73,6 року. За цим показником Україна посідає 54-ге місце у світі. Середній вікжителя України 37 років.

Процес зниження природного приросту називаютьдепопуляцією населення. Зниження природного приросту населення деформує його вікову структуру, знижує природний приріст трудових ресурсів. «Старіння» населення призводить до збільшення демографічного навантаження на працездатних, до труднощів у формуванні трудових ресурсів та забезпеченні господарства робочою силою. Висока частка осіб у віці, старшому за працездатний, зменшує трудовий потенціал держави. Частка пенсіонерів зростає, а молодшого покоління скорочується. Зараз людей працездатного віку понад 58%. Кількість жінок становить 53 % населення, або 25 млн. 941 тис. осіб.

19. Принципи економічного районування України. Районний господарський комплекс та його галузева структура (три групи галузей).

Економічний район – це територіальне цілісна частина народного господарства країни, яка має такі ознаки:

  • спеціалізація як основна народногосподарська функція (спеціалізація району на певних виробництвах і послугах певною мірою відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на раціональний поділ праці з іншими районами);
  • комплексність – як взаємопов'язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;
  • керованість – наявність певних галузевих і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов'язаності складових частин, що дозволяє трактувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.

Об'єктивною основою економічного району є територіально-виробничі комплекси.

Основи економічного районування України, –  спочатку це було фізико-географічне районування, – створювалися досить давно.

У 1842 року з'явилась “Економічна карта” для спеціального районування промисловості Росії. Територія поділялася на шість “країв”, що їхні контури наближалися до географічних зон.

Економічний принцип полягав у тому, що у вигляді району виокремлювалася своєрідна, по змозі економічно завершена територія, яка, завдяки сполученню природних особливостей, навичкам виробничої діяльності та культурної спадщини населення, являла собою ланку в загальному ланцюгу народного господарства країни. Це можна трактувати і як засаду “економічної цілісності”, що уможливлює створення проекту господарського розвитку, який передбачає оптимальне використання можливостей за мінімальних витрат.

Нині, економічний район розглядається як спеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з погляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району.

Ще за часів роботи над мережею економічних районів було описано два різновиди процесів та явищ: тенденція до членування виробництва, що виявлялася у поділі праці, спеціалізації й концентрації, та тенденція до інтеграції початкове порізнених частин. Ускладнення територіальної структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Колосовський запровадив поняття ТВК. Серед нових властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювались тривкі сукупності виробництв – енерговиробничі цикли. Нові територіально-виробничі системи (ТВК та ЕВЦ) успадкували різні властивості районних комбінатів: ТВК – здатність формувати економічний район, ЕВЦ – спосіб внутрішньої самоорганізації на основі комбінування.

Україна, можливо, перегляне сучасну мережу з 9 економічних районів, запропоновану Ф. Заставним. У більшості країн світу за основу управління територією взято економічне районування.

20.Чорна металургія, її роль і значення в економіці України. Райони і центри чорної металургії. Проблеми й перспективи розвитку галузі.

Чорна металургія є найбільшою галуззю і становить матеріальну базу всього комплексу важкої індустрії України. Вона впливає на розвиток усіх галузей господарства, є найголовнішим споживачем палива, електроенергії та води.

Чорна металургія включає ряд виробництв, найважливішими серед яких є видобуток, збагачення та агломерація залізних, марганцевих і хромітових руд, виробництво чавуну, доменних феросплавів, сталі й прокату, електроферосплавів, вогнетривів, вторинна переробка чорних металів і коксування вугілля, виробництво допоміжних матеріалів.

Чорна металургія зумовила й стимулювала розвиток таких галузей, як залізорудна та кам'яновугільна, видобуток мінеральної сировини.

Крім підприємств повного циклу в чорній металургії є такі, що спеціалізуються на виплавленні чавуну і сталі або тільки сталі й прокату. Підприємства, які не мають чавунного виробництва, належать допереробної металургії. Виділяється«мала металургія», яка є на великих машинобудівних підприємствах і спеціалізується на виробництві сталі й прокату.

Сировинна база чорної металургії.Україна повністю забезпечує себе власною залізною рудою, коксом, іншими допоміжними матеріалами та марганцем.Залізні рудиКриворізького басейну (75%) видобувається переважно відкритим способом. Крім багатих залізних руд із вмістом заліза 50-67%, тут видобуваються і бідні руди із вмістом заліза 28–35%. Їх збагачують на Південному, Криворізькому,.

Марганцеворудною базою чорної металургії України єНікопольський район Придніпровського марганцеворудного басейну. Видобуток руди здійснюється відкритим (2/3) і шахтним способами.

Великікоксохімічні комбінати, розміщені у металургійних центрах Донбасу й Придніпров'я. Більш 50% коксу дають коксохімічні комбінати Донбасу. Усі металургійні заводи України розміщені в Донецькому й Придніпровському економічних районах і зосереджені у трьох районах чорної металургії – Придніпровському, Донецькому та Приазовському.

УПридніпровському районі чорна металургія є профільною комплексотворною, на її основі сформувалися великі промислові центри й вузли з металургійними підприємствами, що виробляють майже половину чорних металів і мають виражену спеціалізацію, стійкі зв'язки між собою та споживачами металу. Тут розміщено 14 металургійних заводів з 32.

Донецький металургійний район. До його входять 13 металургійних заводів, потужні коксохімічні підприємства, які виробляють понад 50% коксу України. По два металургійних заводи є в Донецьку, Макіївці, Алчевську й Харцизьку; по одному – в Єнакієво, Краматорську, Костянтинівні, Луганську й Алмазному. Вони виробляють майже 1/2 чавуну і близько 1/3 продукції металургії України. Тут сформовано три металургійних вузли: Донецько-Макіївський, Єнакіївський і Алчевсько-Алмазнянський.

Приазовський металургійний район. До нього належать заводи Маріуполя, Камиш-Бурунський ГЗК у Криму, металургійний завод у Керчі. Маріупольський завод «Азовсталь» випускає чавун, сталь і прокат, працює на офлюсованому агломераті з руд Криворіжжя.

Рівень розвитку чорної металургії України не відповідає стандартам світового рівня з причин технічного відставання металургії Донбасу та Придніпров'я. Чорна металургія забезпечує власні потреби, а також задовольняє потреби ряду районів європейської частини Росії, Молдови, Білорусі та інших зарубіжних країн.

21.Економічний район. Типи економічних районів. Сучасне економічне районування України.

Ефективність регіональної політики залежить від чіткого визначення території регіону, його меж, природно-ресурсного та соціально-економічного стану. Регіон – це об'єкт регіональної політики, – тому велике значення має економічне районування країни, тобто виокремлення на її території самостійних регіонів, які представляють економічні райони. Економічне районування відображує територіальний поділ праці, а тому районоутворення є важливою умовою регіонального управління господарством. Раціональна територіальна організація продуктивних сил в економічних районах сприяє більш повному використанню природних, трудових і матеріальних ресурсів, підвищенню ефективності виробництва. За своїм масштабом, розміром території, місцем у територіальному поділі праці виділяютьмікрорайони(група адміністративних районів),мезорайони (як правило, дві-три області) тамакрорайони (велика частина території країни, може налічувати до десятьох областей). Макрорайони у деяких інтерпретаціях називають ще великими економічними районами.Економічне районування це науково обгрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або у процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці. Економічне районування сприяє раціональній територіальній організації господарства. Разом із тим спеціалізація економічних районів, як і спеціалізація у виробництві (предметна, подетальна, технологічна), сприяє економії суспільної праці.Завдання економічного районування полягає у  виявленні на території країни науково обгрунтованих господарських комплексів. Сьогодні існуюча мережа економічних районів використовується для прогнозу розвитку й нового розміщення продуктивних сил, особливо, господарських комплексів районів. Серед існуючих методів районування більш ефективним є програмно-цільовий. Економічний ефект від його застосування полягає в досягненні високого рівня комплексності господарства, раціоналізації системи внутрішньо- та міжрайонних зв'язків, у повнішому використанні природних, матеріальних і трудових ресурсів. Науково-практичне значення економічного районування полягає уформуванні раціональної структури виробництва на основі системи районних виробничих комплексів. Ф.Д. Заставний уточнював межі мезорайонів відповідно з економічним принципом, враховуючи господарську однорідність територій, відмінності в господарській спільності груп адміністративних областей, відмінності за рівнем розвитку та профілем господарства, обсяг виробництва товарної продукції з розрахунку на одного жителя. Він запропонував створити такі економічні райони: Донецький (Луганська й Донецька області), Придніпровський (Дніпропетровська та Запорізька обл.), Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.), Столичний (Житомирська, Київська, Чернігівська обл.), Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим), Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька обл.), Подільський (Вінницька, Тернопільська і Хмельницька обл.), Центральний (Кіровоградська і Черкаська обл.) і Волинський (Волинська і Рівненська обл.).

У сучасних умовах найбільш прийнятною є мережа економічних районів, яка запропонована Ф.Д. Заставним. Тому, що здійснене ним економічне районування грунтується на використанні економічних та адміністративних принципів районування, їх поєднанні при розробленні сучасної моделі мезорайонів. Економічний район це будь-яких розмірів територіально цілісна частина народного господарства країни, яка виконує певну функцію в межах національного ринку, якій властиві такі ознаки, як спеціалізація і  комплексність господарства.

22. Сільське господарство України, його галузева структура. Сучасний стан та проблеми інтенсифікації сільськогосподарського виробництва.

Сільське господарство складається з взаємопов’язаних комплексів – рослинництва та тваринництва. У рослинництві зосереджене виробництво зерна, буряку, соняшнику, льону-довгунця, картоплі, овочів, плодів, ягід, винограду тощо. У тваринництві переважають скотарство, свинарство, вівчарство, бджільництво, рибоводство, звіроводство. З 1991 року частка тваринницької продукції знизилася з 54 до 44%.

Інтенсифікація сільськогосподарського виробництва передбачає інтенсивне використання земельних угідь. Подальший приріст продукції землеробства можливий тільки за рахунокпідвищення родючості грунтів. Продуктивність орних земель за регіонами різниться, відомості про їх родючість містить земельний кадастр.

Дійовим засобом підвишення родючості земель ємеліорація (осушення, зрошення, внесення добрив тощо). Площа меліорованих земель становить 5,9 млн га (14% сільськогосподарських угідь), на них виробляють понад 20% продукції землеробства.

Рослинництво. Частка рослинницьких галузей у вартості всієї продукції сільського господарства становить 56,5%.Найсприятливіші умови дляйогорозвиткуу степовій і лісостеповій зонах. Посівні площі становлять 28,8 млн га, в тому числі під зерновими – 13,7, технічними – 3,7, картоплею і овоче-баштанними – 2,1, кормовими культурами – 9,2 млн га. Площа чистих парів становила 3,0 млн га.

Зернові культури займають понад 45% посівних площ. Основне виробництво зерна зосереджено у Степу і Лісостепу, де виробляють відповідно 45 і 40% його загального обсягу. Основні зернові культури в Україні – озима пшениця й жито; круп'яні – просо, гречка та рис; зернофуражні – ячмінь, кукурудза й овес, зернобобові – горох.

Технічні культури. Україна є відомим виробником технічних культур. Основними технічними культурами є цукрові буряки, соняшник, льон-довгунець. Вирощують також коноплі, льон-кучерявець, тютюн, хміль, ефіроолійні та лікарські рослини. Частка посівів їх становить 12,8% загальних посівних площ країни.

Головними галузями тваринництва є скотарство, свинарство, птахівництво та вівчарство. Менше значення мають конярство, хутрове звірівництво, бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво тощо.

Скотарство є провідною галуззю і має м'ясо-молочну спеціалізацію.

Розміщення скотарства має територіальні відміності у рівнях розвитку й виробничої спеціалізації. У приміських зонах переважає молочно-м'ясна спецалізація.

Молочне скотарство є основою розвитку молочнопромислового підкомплексу АПК. Він об'єднує галузі, пов'язані з виробництвом молока і продуктів його переробки. Зменшення обсягів виробництва молока зумовлено змінами у продуктивності та поголів'ї худоби.

Виробництво молока зростає за рахунок приватного сектора. Більшість товарних ресурсів молока (до 84%) надходить від господарств суспільного сектора.

Свинарство друга за значеням галузь тваринництва, яка розвивається переважно в районах інтенсивного землеробства, зокрема, картоплярства, промислової переробки сільськогосподарської сировини, фуражного зернового господарства.

Вівчарство у структурі товарного тваринництва має невику часту – 2%. Продукція вівчарства має значний попит як у галузях господарства, так і у населення. Вівчарство постачає не тільки м'ясо (баранину), молоко, а й сировину (овчини, шкурки і смушки, вовну, кетгут та ін.) для легкої і медичної промисловості.

Птахівництво забезпечує потреби населення у м'ясі птиці та яйцях, а легкої промисловості – у пуху і пір'ях. Ця галузь найбільш продуктивна, механізована й автоматизована, що суттево впливає на її територіальне розміщення. Птахівництво зосереджене у Лісостепу та Степу.

23. Роль ТВК в системі економічного районування.

Ще за часів роботи над мережею економічних районів було описано два різновиди процесів та явищ: тенденція до членування виробництва, що виявлялася у поділі праці, спеціалізації й концентрації, та тенденція до інтеграції початкове порізнених частин. Ускладнення територіальної структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Колосовський запровадив поняття ТВК. Серед нових властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювались тривкі сукупності виробництв – енерговиробничі цикли. Нові територіально-виробничі системи (ТВК та ЕВЦ) успадкували різні властивості районних комбінатів: ТВК – здатність формувати економічний район, ЕВЦ – спосіб внутрішньої самоорганізації на основі комбінування.

Україна, можливо, перегляне сучасну мережу з 9 економічних районів, запропоновану Ф. Заставним. У більшості країн світу за основу управління територією взято економічне районування.

24. Сучасний стан розвитку  сільськогосподарського машинобудування. Основні центри. Проблеми і перспективи розвитку галузі

У розвитку цієї важливої для України галузі склалася складна ситуація, зумовлена насамперед руйнуванням колишніх економічних зв'язків. У минулому потреби в комплектуючих на 70% задовольнялися за рахунок імпорту з Росії. Через нестачу коштів у сільськогосподарських підприємств зменшився попит на продукцію галузі. Порівняно з 1990 р. обсяги виробництва в галузі значно скоротилися.

Основними виробниками сільськогосподарських машин в Україні є Кіровоград (сівалки), Херсон (кукурудзозбиральні комбайни), Одеса (грунтообробні машини), Дніпропетровськ і Тернопіль (бурякозбиральні комбайни), Коломия, Бердянськ (запчастини для зернозбиральних комбайнів), Новоград-Волинський, Вінниця (тракторні агрегати).

Калиновський завод (Вінницька область) випускає сівалки. ВХерсоні виробляються комбайни «Славутич», які можуть збирати круп'яні, зернобобові культури, кукурудзу, соняшник, сорго, уРівному – комбайни.Львівський завод виробляє машини для внесення пестицидів та рідких добрив (20 видів). Продукція експортується в Росію, Словаччину, Угорщину, Фінляндію, Казахстан.

25.Важке машинобудування, його роль у розвитку промисловості та економіки України. Структура галузі. Особливості сучасного розміщення виробництва.

Важке машинобудування– цевиробництво гірничо-шахтного, підйомно-транспортного, металургійного та енергетичного устаткування. Його характеризує низька трудомісткість і транспортабельність продукції, висока металомісткість. Більшість підприємств галузі випускають продукцію невеликими серіями, а також індивідуального призначення. Найбільшим підприємствомважкого машинобудування є Ново-Краматорський машинобудівний завод, який випускає ковальсько-пресове, металургійне устаткування, слябінги, прокатні стани, великі металорізальні верстати для металургійної промисловості.

Основними виробникамиметалургійного устаткування на Донбасі є Дебальцевський машинобудівний завод, який виготовляє устаткування для доменних і сталеплавильних печей, запасні частини для коксохімічного устаткування, заводи у містах Лутугіно, Стаханові, а також Маріуполі. Виробниками установок для неперервного розливу сталі, станів для прокату труб, устаткування для доменних печей, чавуно- і шлаковозів, вагоноперекидачів є міста Придніпров'я – Дніпропетровськ, Кривий Ріг і Марганець.

Гірничо-шахтне машинобудування об'єднує 7 заводів, 5 НДІ. Виробляються верстати для підземного видобутку, бурильні головки, кар'єрні електровози, рудникові вагони, видобувні комбайни (для видобутку руди), бурильні верстати тощо.

Головні підприємства галузі: «Донецькгірмаш», Луганський завод гірничого машинобудування, Дніпропетровський завод гірничо-шахтного обладнання, Барвінківський та Ясинуватський машинобудівні заводи, «КриворіжНДІрудмаш».

Підйомно-транспортне машинобудування виробляють підприємства міст Одеси, Львова, Харкова, Нікополя, Прилук і Дніпропетровська. Найбільшим спеціалізованим підприємством є Львівський завод «Автонавантажувач».

Енергетичне машинобудувиннядобре розвинене і має експортне значення. Нині потреба в продукції цієї галузі зростає у зв'язку з реконструкцією енергетичного комплексу країни. Реконструкції потребують багато ГЕС та ТЕС.

Головним розробником енергетичного машинобудування є Харківський «Турбоатом», який належить до відомих фірм світу. Він випускає всі види енергетичного обладнання дляТЕС, АЕС та ГЕС і експортує свою продукцію в 40 країн світу. На існуючих потужностях можна випускати парові, газові, гідравлічні турбіни, котельне обладнання, електрогенератори, трансформатори, електрофільтри та ін.

Миколаївське ВО «Зоря», яке спеціалізується на випуску суднових двигунів, випускає парогазові установки, «ТЕК» у м. Монастирище Черкаської області –парові котли. У виробництві задіяні також Харківські підприємства «Електроважмаш» та «Моноліт», заводи Сум, Краматорська.Трансформатори випускають Запорізький та Миколаївський заводи,трансформаторні підстанції – Хмельницький,високовольтну апаратуруРівненський та Коломийський заводи.

26. Основні форми і особливості розвитку зовнішньоекономічних зв`язків України в сучасних умовах.

Основні показники зовнішньої торгівлі: обсяг товарообігу, структура експорту та імпорту, сальдо зовнішньоторговельного балансу, географія торгівлі. Структура товарообігу обумовлена загальним економічним потенціалом країни; галузевою структурою економіки; рівнем життя населення; конкурентноздатністю товарної продукції; динамікою курсу національної валюти; умовами митного регулювання; кон'юнктурою світового ринку на ті або інші товари.

Платіжний баланс – це співвідношення суми платежів, здійснених даною країною за кордоном, та суми надходжень у країну з-за кордону за певний період. Він складається з платежів та надходжень від зовнішньої торгівлі, фрахтування, туризму, грошових переказів приватних осіб тощо. Якщо сальдо платіжного балансу негативне (пасивне), воно має бути покрите за рахунок вивезення золота або шляхом одержання позик у конвертованій валюті. Пасивне сальдо платіжного балансу негативно позначається на стані національної валюти.

Основними експортними товарами є: залізна та марганцева руди, прокат чорних металів, чавун, кам'яне вугілля, кокс, кальцинована сода, азотні добрива, прокатне та ковальсько-пресове обладнання, обладнання для хімічної промисловості, тепловози, екскаватори, літаки, енергетичне обладнання, цемент, віконне скло. У групі товарів народного споживання – цукор, м'ясо, соняшникова олія, борошно, а також телевізори, побутові холодильники, мотоцикли. Підприємства ВПК експортують зброю.

В імпорті переважають нафта, газ, руди кольорових металів, деревина, бавовна, одяг, взуття, калійні добрива, верстати та обладнання для легкої й харчової промисловості, свердловинні установки, засоби обчислювальної техніки, вантажівки, папір, целюлоза, риба, а також чимало кондитерських та плодоовочевих виробів, алкогольних напоїв. Серед країн-експортерів лідирують Росія – 52%, Туреччина – 8%, ФРН – 5%, Швейцарія – 3%, Білорусь та США – по 2,5%.

Географія зовнішньої торгівлі. Чимала частина зовнішньоторговельного обороту припадає на країни СНД. Потужний торговельний партнер України – Росія, звідки ми одержуємо нафту, газ, руди кольорових металів, деревину, тканини, обладнання, вантажівки, електроніку. Україна експортує до Росії прокатне, гірничо-шахтове та енергетичне обладнання, тепловози, телевізори, залізну та марганцеву руду, кокс, прокат чорних металів, вугілля, а також цукор, соняшникову олію, м'ясо, плодоовочеві консерви.

Наступним за обсягом торгівлі партнером є Білорусь. Вона постачає верстати, вантажівки, трактори, калійні добрива, продукцію легкої промисловості. Наш експорт складається переважно з прокату чорних металів, верстатів та обладнання, цукру, олії.

Значне позитивне сальдо торговельного балансу Україна має з країнами Середньої Азії (окрім Туркменістану), Казахстаном та країнами Закавказзя. Наш експорт до цих регіонів: прокат чорних металів, обладнання, металорізальні верстати, промислові товари широкого вжитку, цукор, борошно. Імпорт: газ, руди кольорових металів, бавовна, тканини.

Значно активізували торгівельні зв'язки з нами США, Канада, Японія та інші неєвропейські економічно розвинуті країни. У групі країн, що розвиваються, найбільше значення для України має Індія. Українські підприємства брали участь у поставках у цю країну комплектного обладнання для будівництва металургійних, енергетичних та машинобудівних об'єктів. Окрім того, здійснювались поставки сучасного озброєння. Україна одержує з Індії бавовняні тканини, одяг, чай, каву, фрукти, соки. В останні роки активізувалась торгівля з Туреччиною та Республікою Корея.

27. Економічні методи аналізу розміщення продуктивних сил

Розміщення продуктивних сил є об'єктом територіального планування, яке передбачає розроблення схем розвитку й розміщення галузей господарства, продуктивних сил областей та економічних районів. За галузевими і територіальними схемами складають генеральну схему РПС країни. Розробляють цільові комплексні програми, у тому числі територіальні. Проекти будівництва підприємств, схеми та проекти районних планів розробляють на проектній стадії обгрунтування розміщення виробництва і його територіального розвитку.

Обгрунтовують раціональне РПС сил переважно економічними методами. Методи обгрунтування розміщення виробництва, створені на межі економічних, географічних і математичних наук. Вони охоплюють: аналіз статистичних матеріалів, методи картографічний, техніко-економічних розрахунків ефективності, районного планування, балансовий, економіко-математичного моделювання тощо. Аналіз статистичних матеріалів дозволяє вивчати просторово-економічні об'єкти,  явища у їхньому взаємозв'язку й динаміці.

Усі методи поділяються на:

1)загальні

2)спеціальні, або математичні

Економіко-картографічний методшироко застосовують у прикладних розробках. Економічне картування дає можливість не лише наочно подати локалізацію окремих об'єктів, але й розрахувати ефективність розміщення. Цей метод є конкретним інструментом дослідження території, аналізу особливостей розміщення та взаємозв'язку предметів і явищ, особливо при визначенні економічних відстаней (за ізолініями тарифів на перевезення пасажирів і вантажів), густоти населення тощо.

Картографічний аналіз території виявляє нові можливості, закономірності. Для обгрунтування розміщення виробництва застосовуються спеціальні карти (топографічні, грунтів, транспорту, населення, геологічні, кліматичні тощо). На їхній основі складаються ще більш спеціалізовані карти, як-от карта зон економічного тяжіння міст, карти ТПК тощо.

Техніко-економічні розрахунки здійснюються на проектній стадії обгрунтування розміщення підприємств і територіального розвитку виробництва. Порівняльну ефективність різних варіантів районного розміщення підприємств і комплексів визначають на основі розрахунків поточних (собівартості) і порівняння разових (капітальних) витрат. При виборі місць розміщення враховують показники матеріало-, енерго-, фондо- та трудомісткості продукції. Особливе значення мають показники водомісткості й транспортабельності продукції.

Економіко-статистичні методи– це обчислення індексів і середніх величин, кореляційний аналіз, групування та графоаналітичний метод. Використовують при аналізу територіальної організації господарства.

З успіхом використовується методекономіко-математичного моделювання, зокрема для моделювання економічного простору. Сучасні економічні процеси і явища, які пов'язані з територіальним розміщенням виробництва, аналізують за допомогою точних кількісних економіко-математичних методів. Методи моделювання почали ширитись при створенні теорії просторової економіки, біля витоків котрої стояли Тюнен, Вебер, Кристалер, Леш. Тепер методи просторового моделювання успішно поєднуються з використанням ЕОМ. Розробляють два види економіко-математичних моделей балансові й оптимізаційні.

28. Трубопровідний і повітряний транспорт, їх значення для економіки країни. Місце у зовнішніх зв’язках України.

Трубопровідний транспорт –найекономічніший вид транспортування рідкого палива, пального й технологічного газу, різних хімічних продуктів. Довжина трубопроводів загального користування становить 43,5 тис. км. В Україні його створено у 20-ті роки в Прикарпатті, де вперше було побудовано газопровід Дашава – Стрий – Дрогобич (1924 р.).

Діють нафтопроводи Долина – Дрогобич; Битків – Надвірна; Качанівка – Охтирка; Гнідинці – Прилуки – Кременчук – Херсон; Кременчук – Черкаси; Самара – Лисичанськ – Кременчук – Херсон, який зерез Снігурівку підведено до Одеси, через нього надходить в Україну сибірська нафта з Росії. Через західні області (Волинську, Львівську, Закарпатську) проходить трансєвропейський нафтопровід «Дружба». Працює нафтопродуктопровід Кременчук – Лубни – Київ.

Нафтопроводами поставляється 93% усієї нафти, яку споживає Україна. В Україні діє 12 основних нафтопроводів завдовжки у 2,6 тис. км з діаметром труб 720 мм. Система нафтопроводів забезпечувала доставку нафти переважно з Росії, однак виникла потреба в закупівлі її на світовому ринку.

Газопровідний транспорт України забезпечував доставку газу з Росії (79%), Туркменістану (5%) і 16% за рахунок його видобутку в Україні, чого зараз недостатньо. Найбільші газопроводи Шебелинка – Харків; Шебелинка – Брянськ; Шебелинка – Дніпропетровськ – Кривий Ріг – Одеса – Кишинів; Шебелинка – Диканька – західні райони України. З Прикарпаття йдуть газопроводи на Чехію, Словаччину й Польщу. На сході України проходять траси газопроводів Північний Кавказ – Москва; північнокавказький газ споживається у Донбасі.

В Україні працює мережа продуктопроводів: аміакопровід Тольятті – Горлівка – Одеса; етиленопровід з Угорщини до Калуша.

Довжина діючої системи газопроводів становить 34 тис. км, основним завданням залишається підтримувати їх у працездатному стані.

Одна з головних проблем розвитку трубопровідного транспорту – його реконструкція. Більшість тубопроводів України використовується протягом від 20 до 50 років.

Повітряний транспорт – наймолодший і найбільш швидкісний, однак поки що дорогий. Поряд з перевезеннями вантажів, пошти й пасажирів він здійснює санітарні перевезення, аерофотозйомки, хімічну обробку посівів та боротьбу з лісовими пожежами.

Найбільші авіапорти України – Бориспіль (Київ), Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Вінниця, Львів, Луганськ, Запоріжжя, Сімферополь, Чернівці, Херсон, Миколаїв, Івано-Франківськ.

Головна державна компанія – «Авіалінії України». Створено також компанію «Міжнародні лінії України» за участю іноземного капіталу.

Повітряний транспорт перевозить переважно пасажирів. У останні роки зросла роль міжнародних перевезень. Відкриті повітряні лінії до США, Канади, Ізраїлю, Німеччини, Польщі, Австрії та інших країн. Зменшення частоти польотів на короткі відстані, тарифна політика, а також розвиток наземних видів транспорту зробили ряд місцевих аеропортів неперспективними, що призвело до їх закриття. Найперспективніші аеропорти: Бориспіль, Жуляни, Луганськ, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Одеса, Івано-Франківськ, Сімферополь, Харків; з місцевих – Вінниця, Кіровоград, Полтава, Ужгород, Херсон та Керч.

Завданням розвитку повітряного транспорту є збільшення загального обсягу перевезень, спорудження нових, реконструкція старих аеропортів та ін.

29. Машинобудівна промисловість України, її значення і сучасна структура. Найважливіші галузі і виробництва, їх розміщення.

Пріоритетні галузі авіаційна, ракетно-космічна, суднобудування, електронна, виробництво міських транспортних засобів, оборонні галузі експортного напрямку, виробництво зернових комбайнів та енергозберігаючого обладнання.

Машинобудування України значною мірою залежить від постачання комплектуючих із країн СНД. Частка імпортних компонентів становить 41% (Франція – 20,5%, США – 9,5%).

Одне з головних завдань комплексу зменшення його залежності від інших країн через розвиток власного виробництва необхідних компонентів.

Фактори й принципи розміщення підприємств машинобудування.Розміщення підприємств галузі визначається економічними факторами, найголовнішими серед яких єтрудові ресурсита споживач, ряд галузей мають високу трудомісткість і потребують висококваліфікованих робітників. До таких галузей належать електротехнічна, електронна й підшипникова, виробництво енергетичного устаткуваннятощо. На розміщення окремих галузей значно впливають технологічні процеси, форми організації виробництва.

Україна належить до країн із відносно високим рівнем розвиткусуднобудування (40% колишнього загальносоюзного виробництваСуднобудування зосереджено у Миколаєві, Херсоні, Керчі, Феодосії, Києві. Миколаївські, херсонські, керченські підприємства випускають танкери.

За рівнем розвиткулітакобудуванняУкраїна належить до найбільш розвинених країн світу. Подібну промисловість мають 6 держав, які застосовують «високі технології». В авіапромисловості України з 10 великих підприємств, 5 – авіабудівні: Київський завод «Авіант», Харківський авіаційний завод, Запорізький «Мотор-Січ», Київський завод ім. Артема, Харківський «Фед». Виробничі потужності дають змогу Україні ввійти в ряд аерокосмічних держав разом зі США, Росією, Німеччиною, Францією, Великобританією.

Основними виробниками сільськогосподарських машин в Україні є Кіровоград (сівалки), Херсон (кукурудзозбиральні комбайни), Одеса (грунтообробні машини), Дніпропетровськ і Тернопіль (бурякозбиральні комбайни), Коломия, Бердянськ (запчастини для зернозбиральних комбайнів), Новоград-Волинський, Вінниця (тракторні агрегати).

Космічний комплекс. Україна входить до сімки космічних держав світу і відома виготовленням запускаючих ракетоносіїв, супутників, а також бойових стратегічних ракет. В Україні на космос працює 40 підприємств. Головними із них є КБ «Південне», «Південмаш» з філією в Павлограді, «Моноліт» та «Комунар» (Харків), Київський радіозавод і ВО «Київприлад», Чернігівський завод радіоприладів та Сумський «Оріон». Космічний комплекс України діє в тісному зв'язку з російським.

Військово-промисловий комплекс. Україна була й залишається відомим виробником військової техніки та зброї. До України відійшла 1/3 ВПК колишнього Союзу. Науковий потенціал налічував 750 конструкторських бюро і науково-дослідних закладів.

На підприємствах України будувалося майже 50% військово-морського флоту, стартових ракет, танків та вироблялося радіоелектронне обладнання. Харківське НВО імені Малишева – одне з найбільших в СНД – виробило в 1991 р. 800 танків.

На Україну припадала 1/3 військово-космічиого потенціалу Союзу. З 20 типів міжконтинентальних ракет 12 вироблялись в Україні, випускались твердопаливні ракети «СС-24», ракетоносії «Космос», «Циклон», «Зеніт», «Океан» (ВО «Південмаш»), готувались ракети нового типу «Аріадна» та нові космічні апарати. НВО «Хартрон» був головним розробником систем управління й контролю над космічними програмами.

30.Методи економічного обгрунтування галузевого розміщення виробництва

Перед складанням планових документів обґрунтовуєтся розвиток і розміщення галузей господарства. Розробляються схеми розвитку та розміщення галузей господарства (промисловості, транспорту, сільського господарства) і промисловості (машинобудування, металургії, хімічної, легкої, харчової тощо).

Техніко-економічне обгрунтування (ТЕО) розвитку й розміщення окремих об'єктів господарства (як нових, так і старих) після уточнення й затвердження є підставою для підготовки проектної документації.

Етапи економічного обгрунтування галузевого розміщення виробництва:

  1. аналіз сучасного розвитку і розміщення галузі;
  2. визначення основних умов і факторів розвитку галузі та окремих підприємств на перспективу;
  3. вибір варіантів і визначення оптимального варіанта розміщення галузі.

Перший етап виявляють диспропорції (невідповідності між окремими стадіями) в розвитку й розміщенні виробництва, виробничі резерви (потенційні можливості) та визначають шляхи їх, усунення.

Другий етап досліджують основні умови і фактори можливостей розвитку та розміщення виробництва. Вирішальним фактором єпотреба господарства (ринку) у певному виді продукції. Тому, що від забезпеченя цих потреб залежить від розвитку суміжних галузей (наприклад, зростання обсягів видобутку руди пов’язано з виробництвом відповідного обладнання).

Третій етапвідповідно до вибраних місць розміщення підприємств та обсягів виробництва розробляють кілька можливих варіантів розвитку галузі. Варіанти розміщення обґрунтовуютьметодоммінімізації приведених витрат,

Екологічна оцінканового розміщення виробництва. Згідно з чинним законодавством, екологічну експертизу обов'язково мають проходити всі прогнозні розробки, техніко-економічне обгрунтування нових і реконструкція старих підприємств, а також проекти їх будівництва, усі нові технології, нові товари, обладнання та інша продукція.Мета екологічної експертизи визначення екологічної безпеки будь-якої господарської діяльності.

Основні етапи еколого-економічної оцінки проектів.

Перший етап – оцінка екологічного допуску виробництва. При цьому сумарний обсяг його викидів не може бути більшим за гранично допустиму концентрацію (ГДК) їх у повітрі й воді

Другий етап розрахунки і порівняння витрат на охорону навколишнього природного середовища за проектним і базовим (норматив чи еталон) варіантами:Ві = Вб,

Третій етап пов'язаний з подоланням негативного впливу виробництва в регіонах, де забруднення більше за ГДК.

Четвертий етап оцінка економічної ефективності природозахисних заходів

Спеціальні методи. Найбільше значення для дослідження взаємозв'язків між підприємствами різних галузей маютьбалансові методи розрахунків ресурсів, готової продукції. Їх застосовують для аналізу, прогнозування й регулювання розвитку динамічних систем з постійними потоками ресурсів і продукції (“витрати – випуск”, “виробництво – споживання”, “завезення – вивезення”, в загальному вигляді “прибуток – витрати”). Типові баланси застосовують у прогнозуванні та управлінні економікою (баланси трудових ресурсів, палива і енергії, грошових витрат тощо).

31. Методи економічного обгрунтування територіально-комплексного розміщення виробництва.

Економічне обгрунтування територіально-комплексного розвитку та розміщення продуктивних сил країни, економічних районів здійснюєтьсяметодом територіальних схем (програм).

Територіальні програми це передпланові (прогнозні) наукові схеми економічного розвитку регіонів, які розробляються науковими й науково-дослідними інститутами, проектними організаціями. Територіальні схеми складаються з 5 розділів.

1. Аналіз сучасного стану економічного й соціального розвитку та розміщення продуктивних сил регіону.

Одночасно оцінюють територіальну структуру господарства: економічне районування, формування ТВК, промислових вузлів та інших форм територіальної організації господарства. Визначають науковий потенціал, розміщення наукових закладів, відповідність їх виробничій спеціалізації регіону, чисельність і характеристику наукових кадрів тощо. Виявляють диспропорції та недоліки в розміщенні продуктивних сил, резерви й можливості вдосконалення перспективного розвитку регіону.

2.   Оцінка природних, економічних і соціальних передумов подальшого розвитку продуктивних сил та їх розміщення.Водні ресурси оцінюють з урахуванням потреб у воді населення і господарства району.

Лісовий фонд оцінюють його розміщення, якісну структуру (хвойні, твердо- і м'яколистяні, спілі ліси тощо). Визначають ліси захисного й заповідного фонду.

Мінеральні й паливні ресурси оцінюють за балансовими даними про запаси корисних копалин. Дають геолого-економічну оцінку родовищ, аналізують техніко-економічні показники видобутку й комплексного використання сировини.

Трудові ресурси оцінюють за даними аналізу демографічних показників у розрізі адміністративно-територіальних одиниць району. Потребу в трудових ресурсах виробничої сфери визначають за обсягом перспективного зростання виробничих та інших підприємств регіону з урахуванням змін у продуктивності праці, а невиробничої сфери – за чисельністю населення і нормативами його обслуговування.

3. Обгрунтування основних напрямів виробничої спеціалізації та комплексного розвитку господарства.Розробляють концепцію подальшого розвитку району, передбачаючи загальні тенденції розвитку й розміщення господарства, вирішення соціальних та економічних проблем. Визначають структуру й спеціалізацію господарства регіону. Структуру визначають за показниками частки окремих галузей у загальному виробництві (чистої продукції, кількості зайнятих, основних виробничих фондів).

4. Обгрунтування розміщення продуктивних сил у межах регіону (економічного району).Розглядають питання взаємопов'язаного розміщення підприємств різних галузей господарства на території району з перспективою формування й розвитку ТВК.

Детально обгрунтовують економічне районування: визначають ТВК, промислові зони й вузли, інші територіальні угрупування. У результаті поетапних досліджень обгрунтовують приоритетність формування галузей, виробництв, територіальних угрупувань.

5. Головні висновки, оцінка ефективності передбачуваних напрямів і пропозицій подальшого розвитку й розміщення продуктивних сил.Визначають основні показники розвитку й РПС району: населення, трудові ресурси, сукупний суспільний продукт, національний дохід, структуру господарства, капітальні вкладення, основні виробничі фонди, темпи зростання, товарна, чиста продукція та основні показники розвитку промисловості, сільського господарства (основних галузей), будівництва, транспорту.

32. Роль вугільної промисловості в економіці України. Основні райони видобутку. Сучасний стан, проблеми і перспективи розвитку галузі.

Вугільна промисловість за обсягом видобутку палива посідає перше місце серед інших галузей. В 2005 р. видобуток кам’яного і бурого вугілля становив понад 60 млн. т., а необхідно не менш як 100 млн. т.

Донецький басейн є основним районом видобутку кам'яного вугілля. Вугілля видобувають в шахтах.Коксівне вугілля (131 шахта) видобувають у центральній частині Донецької області (Єнакієво, Горлівка, Макіївка, Донецьк, Красноармійськ, Костянтинівка та ін.), Краснодонському й Кадіївському районах Луганської області.Енергетичне вугілля (295 шахт) – в Антрацитівському, Лутугинському та Алчевському районах Луганської області. Освоюється Західний Донбас. Собівартість вугілля Донбасу досить висока.

УЛьвівсько-Волинському кам'яновугільному басейні видобувають понад 5 млн т. вугілля, запаси його невеликі. Основні споживачі – Бурштинська та Добротвірська ТЕС.

Дніпровський буровугільний басейн об'єднує родовища Житомирської, Вінницької, Київської, Кіровоградської, Черкаської, Запорізької та Дніпропетровської областей (понад 100 родовищ). Вугілля низькоякісне, використовується переважно для місцевих потреб. Відкритим способом можна видобувати у Кіровоградській, Дніпропетровській та Черкаській областях. Видобуток становить понад 1 млн. т.

33. Структура господарського комплексу Донецького економічного району. Особливості  спеціалізації промисловості регіону.

Провідна галузь району – вугільна промисловість. Тут видобувають коксівне (Донецька область) і енергетичне (Луганська область) вугілля. Загалом його видобувають 21 виробниче об'єднання. Діють 59 збагачувальних фабрик.

На вугільній промисловості базується потужна електроенергетика. Вона представлена тепловими електростанціями, які дають третину всієї електроенергії країни. Найпотужніші ДРЕС: Вуглегірська, Луганська (м. Щастя), Курахівська, Миронівська, Сєвєродонецька, Слов'янська, Старобешівська, Штерівська, Зуївська, Міусинська, Лисичанська.

Чорна металургія є галуззю спеціалізації Донецького району, яка використовує місцеве коксівне вугілля та довізну залізну руду з Придніпров’я та Керчі. В районі виробляють чавун, сталь, різноманітний прокат. Найбільші підприємства чорної металургії (повного циклу) розміщені у Маріуполі (комбінати "Азовсталь" та ім. Ілліча), Макіївці, Донецьку, Єнакієвому, Краматорську, Алчевську. Крім того, заводи неповного металургійного циклу знаходяться у Костянтинівні, Алмазному, Луганську, Харцизьку, Лутугино.

Чорну металургію обслуговує потужна коксохімічна промисловість. Найбільші коксохімічні заводи – Алчевський, Авдіївський, Горлівський, Ясинівський, Макіївський, Успенський, Маріупольський, Єнакіївський, Донецький. Для потреб чорної металургії видобувають флюсові вапняки (Докучаєвськ, Комсомольськ, Новотроїцьк) та вогнетриви (Часів Яр, Великоанадольськ, Микитівка).

Кольорова металургія за рівнем розвитку набагато поступається чорній. Основні підприємства знаходяться в Костянтинівні (виробництво цинку), Микитівці (виробництво ртуті), Артемівську (завод з обробки кольорових металів), Сверщювську (алюмінієвих сплавів), Торезі (твердих сплавів).

Донецький район має також потужнухімічну промисловість.На базі місцевої коксохімії

У районі добре розвинене важке машинобудування. Його найбільші підприємства знаходяться в Краматорську, де випускають крокуючі екскаватори, прокатні стани, шахтне і транспортне устаткування, верстати для обробки великих деталей для прокатних станів, залізничних вагонів.

Гірничошахтне устаткування виробляється на машинобудівних заводах Донецька, Луганська, Горлівки, Дружківки, Ясинуватої, обладнання для металургійної промисловості – у Макіївці, Дебальцево, Слов'янську.

Транспортне машинобудування представлено вагонобудівним заводом у Стаханові.

Агропромисловий комплекс. Природні умови і потреби чисельного міського населення сприяли формуванню в районі потужного АПК. Близько 80% сільськогосподарських угідь припадає на орні землі. У сільському господарстві тваринництво домінує над рослинництвом. Воно дає дві третини валової сільськогосподарської продукції району. Переважає молочне і молочно-м'ясне скотарство. У промислових зонах, здебільшого, розвивається свинарство і птахівництво. На півночі і півдні регіону поширене вівчарство.

Легка промисловість використовує місцеву і довізну сировину. В галузі здебільшого працюють жінки. Серед найбільших підприємств району — Донецький бавовняний та Луганський тонкосуконний комбінати, Макіївська бавовнопрядильна фабрика, трикотажні підприємства Луганська, Донецька, Маріуполя, шкіряно-взуттєві – Донецька, Луганська, Костянтинівки, Артемівська. В багатьох містах району є швейні цехи і фабрики

34. Поняття регіону та регіональної економіки. Засади функціонування регіональної економіки.

У класичному розумінні “економіка” – це наука про вміння раціонально вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є регіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, – це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов'язаністю складових і цілісністю.

З поняттям “регіон” пов'язаний термін регіональна економіка – науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття “регіональна економіка” та “розміщення продуктивних сил” близькі за змістом; усе таки регіональна економіка більше “прив'язана” до поняття “регіон”, у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загальними регіональними проблемами.

Одна з функцій регіональної економіки – створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. Регіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових типів сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптації досягнень науково-технічного прогресу до місцевих умов. На регіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на розв'язання завдань регіонального характеру.

У сфері регіональної економіки має перебувати й зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов'язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону. Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв'язки.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

  • комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;
  • єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;
  • територіальна спільність виробництва;
  • відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва;
  • цілісність системи соціальної інфраструктури;
  • поєднання територіального та галузевого управління об'єктами.

Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність.

Сутність соціально-економічного потенціалу (СЕП) на регіональному рівні випливає з єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.

35. Сутність державної регіональної економічної політики. Об'єкти і суб'єкти державної регіональної політики

Державна регіональна економічна політика це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері розвитку регіонів відповідно до поточних і стратегічних цілей. Ці заходи спрямовуються на:

  • ефективний розвиток і розміщення продуктивних сил окремих регіонів;
  • раціональне використання природно-ресурсного, виробничого і трудового потенціалів;
  • створення здорових умов для життя і діяльності населення;
  • забезпечення економічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства.

Державна регіональна економічна політика є складовою державної регіональної політики, яка охоплює економічний, соціальний, демографічний, екологічний, поселенський і науково-технічний аспекти. У нашій країні існують значні відмінності в рівнях концентрації промисловості по регіонах, що впливає на рівень життя людей, умови їхньої життєдіяльності, екологічну ситуацію. В економічному відношенні високий рівень концентрації промисловості в окремих регіонах сьогодні не супроводжується аналогічним рівнем ефективності функціонування господарства цих регіонів. Особливої уваги заслуговує економічна ситуація в старопромислових регіонах, яка значною мірою склалася історично й зумовлена переважно їх моноспеціалізаціею. Загострення економічних, екологічних і соціальних проблем у цих регіонах вимагає регулювання їх розвитку через установлення відповідних пріоритетів, тобто надання переваг окремим галузям господарства або видам діяльності. Особливо актуальною як в окремих регіонах, так і в державі в цілому є проблема забезпечення населення робочими місцями, тобто розвиток галузей і видів діяльності, які б могли запобігти масовому вивільненню робочої сили і водночас сприяти створенню нових робочих місць. Забезпечення оптимальної зайнятості населення – важлива умова економічної стабільності в державі та сталого економічного розвитку.

Основні напрями державної регіональної економічної політики визначає вищий орган законодавчої влади – Верховна Рада України. Правда, відповідно до концепції розвитку і розміщення продуктивних сил країни в цілому, а також розвитку економіки окремих регіонів. На найвищому рівні затверджуються і регіональні програми розвитку та розміщення продуктивних сил депресивних регіонів.

Особливо актуальною є проблемавироблення регіональних програм в умовах реструктуризації економіки, коли необхідно перекваліфікувати, перерозподілити сотні тисяч економічно активного населення, створити для нього нові робочі місця.

Суб'єктидержавної регіональної економічної політики – центральні й місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання соціально-економічного розвитку регіонів.Об'єкти – територіальні утворення, у межах яких здійснюються державне управління та місцеве самоврядування. Склад останніх визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України.

Державна регіональна економічна політика передбачає поєднання широких повноважень місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування з координуючою роллю держави для забезпечення збалансованого розвитку господарства та стабілізації соціально-економічної ситуації в кожному регіоні. Вона спрямовується на забезпечення однакових умов функціонування регіональних господарських комплексів та збереження територіальної цілісності України.

36. Транспортне машинобудування, провідні виробництва та їх розміщення. Проблеми та перспективи розвитку галузі.

Локомотиво- й вагонобудуваннядуже капіталомістке, а тому прив'язане до джерел сировини.Тепловози виробляють у Луганську та Харкові на заводі транспортного машинобудування,  електровози у Дніпропетровську.Тепловозоремонтні заводи, розміщені у Києві, Львові, Дніпропетровську, Полтаві, Одесі, Запоріжжі, Конотопі й Дружківці .

Залізничні вагони виробляють у Кременчуці й Дніпродзержинську, великовантажні вагони у Стаханові (Луганська область). У Маріуполі – металевівагони-цистерн. Найбільші вагоно-ремонтні заводи є в Києві, Харкові, Одесі, Львові й Конотопі.

Україна належить до країн із відносно високим рівнем розвиткусуднобудування Суднобудування зосереджено у Миколаєві, Херсоні, Керчі, Феодосії, Києві. Миколаївські, херсонські, керченські підприємства випускають танкери.

На Херсонському заводі будуються танкери-продуктовози, бурові судна, лісовози, постачальницькі судна. Миколаївський завод будує насипні та рибопереробні судна, морозильні траулери-рибовози, танкери.

За рівнем розвиткулітакобудуванняУкраїна належить до найбільш розвинених країн світу. В авіапромисловості України з 10 великих підприємств, 5 – авіабудівні: Київський завод «Авіант», Харківський авіаційний завод, Запорізький «Мотор-Січ», Київський завод ім. Артема, Харківський «Фед». Виробничі потужності дають змогу Україні ввійти в ряд аерокосмічних держав разом зі США, Росією, Німеччиною, Францією, Великобританією.

Автомобілебудування в Україні не розвинене на належному рівні. Це стосується передусім якості та асортименту продукції. До автомобілебудівного комплексу належать 4 автомобільних заводи, 94 підприємства, які випускають комплектуючі.

Вантажні автомобілі «КрАЗи» випускають на Кременчуцькому автозаводі,міські автобуси– «Лази» на Львівському автозаводі,автомобілі на Запорізькому (ЗАЗ) та на Луцькому (ЛуАЗ) автозаводах.

На КрАЗі виробляють двовісні: тягачі, самоскиди, бортові автомобілі. Створюється виробництво автомобільних двигунів. Зараз використовуються двигуни російського виробництва (Ярославль), 50% інших комплектуючих також отримується з Росії. Понад 70% виробленої продукції йде на експорт у Росію. Власніавтомобільні двигунивиробляють на Мелітопольському заводі, але обсяги недостатні, а якість двигунів низька.

На АвтоЗАЗі випускають «Таврію», автомобілі типу «пікап» та мікроавтобуси (на 8 пасажирів) і на їх базі – автомобілів швидкої допомоги, зборка німецького «Мерседесу».Медичні автомобілі на базі російської «Газелі» випускають на Лубенському «Автомаші» і Сімферополі,  «Волги» у Кременчуці. У Дрогобичі –автокрани.

На Львівському «ЛАЗ» виробляються нові види міських автобусів на 70, 120, 180 осіб. Двигуни для автобусів постачають Росія, Франція і Німеччина.

Розвиток автомобілебудування в Україні не має значних перспектив через велику конкуренцію на світовому ринку з боку розвинених країн.

Космічний комплекс. Україна входить до сімки космічних держав світу і відома виготовленням запускаючих ракетоносіїв, супутників, а також бойових стратегічних ракет. В Україні на космос працює 40 підприємств. Головними із них є КБ «Південне», «Південмаш» з філією в Павлограді, «Моноліт» та «Комунар» (Харків), Київський радіозавод і ВО «Київприлад», Чернігівський завод радіоприладів та Сумський «Оріон». Космічний комплекс України діє в тісному зв'язку з російським.

37. Механізм реалізації державної регіональної економічної політики. Необхідність його вдосконалення в сучасних умовах.

Державна регіональна політика спрямовується нарозмежування повноважень між центром і регіонами. Економічні реформи, які проводяться в Україні, передбачають децентралізацію управління, підвищення самостійності регіонів. Зростання ролі регіонів у різних сферах і насамперед в управлінні державним майном, регулюванні використання природних ресурсів, сприятиме забезпеченню належних умов праці й охорони здоров'я населення. Для України, яка намагається стати повноправним членом європейської спільноти, важливу роль мають західні й приморські регіони (транскордонне співробітництво між регіонами України, Польщі, Словаччини, Угорщини).

Дуже важливим напрямом економічного співробітництва є поглиблення зовнішньоекономічних зв'язків прикордонних регіонів України й Росії, через створення в них вільних економічних зон. Згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», економічний розвиток її регіонів значною мірою залежить від посилення ролі міст, органів їх виконавчої влади.

Зростає роль держави й у сприянні та координації діяльності місцевих органів виконавчої влади у сфері забезпечення економічної безпеки країни, фінансово-економічної стабільності, зміцненні грошового обігу, фінансово-бюджетної дисципліни, валютного й митного контролю, реалізації загальнодержавної, структурної, промислової, аграрної, науково-технічної політики та інших національних пріоритетів і програм.

Важливою сферою розмежування повноважень центральних органів влади та органів місцевого самоврядування є управління економікою, підвищення якості прогнозування, посилення управління економічними процесами. Таке розміщення регламентується Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», іншими державними законодавчими та нормативними актами.

Повноваження виконавчої влади складаються з повноважень: органів виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети та інші органи центральної влади). Ради Міністрів АР Крим, місцевих органів виконавчої влади (обласні. Київська і Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві й Севастополі державні адміністрації), сільських, селищних, міських, районних та обласних рад і відповідних виконавчих комітетів. Повноваження сільських, селищних і міських рад делеговані їм Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Влада усіх рівнів управління економікою здійснюється за трьома основними принципами:

  • визначення і розмежування повноважень органів виконавчої влади та місцевого самоврядування;
  • підпорядкування в системі органів виконавчої влади та у сфері реалізації делегованих повноважень виконавчої влади;
  • взаємодія і партнерство різних рівнів органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в областях, містах Києві та Севастополі, районах, районах міст Києва і Севастополя.

Важливою є проблема прав, обов'язків та відповідальності органів виконавчої влади, особливо центральних.

Адміністративна реформа в Україні зумовила багато проблем стосовно управління економікою на рівні районів, міст, областей і країни в цілому. Центральні органи влади, маючи повноваження щодо управління окремими сферами економіки, повинні нести особливу відповідальність за результати своєї діяльності.

38. Нафтова і газова промисловість України, райони видобутку нафти й газу. Особливості розміщення нафтопереробної промисловості. Проблеми розвитку галузі, шляхи їх вирішення.Мінерально-сировинні ресурси України, їх структура та регіональні особливості розміщення.

Нафтова промисловістьмаєнизькі показниками. Щороку видобувається близько 4 млн т. нафти. Перше місце за видобутком нафти посідаєлівобережна Україна, де розробляються Гнідинцівське та Прилуцьке нафтогазові родовища у Чернігівській області, у Сумській – Охтирське і Качанівське, у Полтавській – Сагайдацьке, Зачепилівське, Радченківське родовища. Тут видобувають більшість нафти України. На другому місціПрикарпаття, де розробляються Бориславське й Долинське нафтогазові родовища. Видобуток нафти тут невеликий через вичерпаність запасів. Собівартість нафти досить висока.

Через територію України з Росії у Західну Європу пролягає нафтопровід «Дружба», а також нафтопроводи до Кременчука й Лисичанська. Внутрішні нафтопроводи: Одеса-Кременчук та Одеса-Броди-Гданськ. Працює нафтовий термінал у м. Південному біля Одеси потужністю 40 млн т.

Нині Україна не забезпечена власною нафтою і нафтопродуктами.

Нафтопереробна промисловість. В Україні діють Лисичанський, Кременчуцький, Одеський, Херсонський, Бердянський, Дрогобицький, Львівський і Надвірнянський нафтопереробні заводи. Власними ресурсами потребу в нафті Україна забезпечує частково (потрібно до 45 млн. т нафти на рік). Потужності нафтопереробної промисловості сягають 60 млн. т річної первинної переробки. Використовуються вони частково.

Основними шляхами більш повного забезпечення України енергоносіями є розвідка родовищ, розробка нетрадиційних нафтогазоносних об'єктів – глибинних зон земної кори на суходолі і зон гідратоутворення (ЗГУ) на дні Чорного моря.

Газова промисловістьсформувалася в Україні у післявоєнні роки на базі розвіданих родовищ природного газу. Нині видобуток природного газу становить понад 18 млрд. м3 (у 1975 р. – 68 млрд. м3 ) на рік, а потрібно до 70 млрд. м3.

Передкарпатська нафтогазоносна область. На неї припадає 3,1% видобутку газу в Україні. Газ видобувають переважно з незначних глибин. Розвідані запаси газу становлять 94 млрд. м3. Дашавське родовище використовується для підземного зберігання газу, Більче-Волицьке газове родовище експлуатується з 1949 р., Космацьке – з 1969 р., його газоконденсат переробляється на Надвірнянському нафтопереробному заводі. Опарське, Угорське й Рудківське родовища дуже вичерпані. Відкрито ще низку родовищ промислового значення (Немирівське, Солотвинське, Мукачівське, Іршавське).

Дніпровсько-Донецька газоносна область – найбільша в Україні (93,8% загального видобутку газу). Основні родовища природного газу в Харківській області (Шебелинське, Хрестищенське, Кегичівське, Дружелюбівське й Західнохрестищенське), Сумській (Рибальське, Качанівське), Полтавській (Солохо-Диканське), Дніпропетровській (Перешепинське) та Чернігівській (Гнідинцівське) областях. Усього понад 110 газових родовищ, запаси газу яких становлять 785,4 млрд. м3. Найбільше з цих родовищ за запасами газу – Шебелинське (80% усіх запасів Україні), на другому місці – Західнохрестищенське газоконденсатне родовище (діє з 1970 р.), далі Гнідинцівське нафтогазоконденсатне родовище – одне з найпродуктивніших в Україні (діє з 1960 р.).

УПричорноморсько-Кримській нафтогазоносній області відкрито й експлуатуються 17 газових родовищ із загальними запасами газу 14,3 млрд. м3. Найбільші з них Голіцинське, Джанкойське, Глібівське, Оленівське, Задорненське, Стрілківське.

39.Мінерально-сировинні ресурси України, їх структура та регіональні особливості розміщення

Нафтова промисловістьмаєнизькі показниками. Щороку видобувається близько 4 млн т. нафти. Перше місце за видобутком нафти посідаєлівобережна Україна, де розробляються Гнідинцівське та Прилуцьке нафтогазові родовища у Чернігівській області, у Сумській – Охтирське і Качанівське, у Полтавській – Сагайдацьке, Зачепилівське, Радченківське родовища. Тут видобувають більшість нафти України. На другому місціПрикарпаття, де розробляються Бориславське й Долинське нафтогазові родовища. Видобуток нафти тут невеликий через вичерпаність запасів. Собівартість нафти досить висока.

Через територію України з Росії у Західну Європу пролягає нафтопровід «Дружба», а також нафтопроводи до Кременчука й Лисичанська. Внутрішні нафтопроводи: Одеса-Кременчук та Одеса-Броди-Гданськ. Працює нафтовий термінал у м. Південному біля Одеси потужністю 40 млн т.

Газова промисловістьсформувалася в Україні у післявоєнні роки на базі розвіданих родовищ природного газу. Нині видобуток природного газу становить понад 18 млрд. м3 (у 1975 р. – 68 млрд. м3 ) на рік, а потрібно до 70 млрд. м3.

Передкарпатська нафтогазоносна область. На неї припадає 3,1% видобутку газу в Україні. Газ видобувають переважно з незначних глибин. Розвідані запаси газу становлять 94 млрд. м3. Дашавське родовище використовується для підземного зберігання газу, Більче-Волицьке газове родовище експлуатується з 1949 р., Космацьке – з 1969 р., його газоконденсат переробляється на Надвірнянському нафтопереробному заводі. Опарське, Угорське й Рудківське родовища дуже вичерпані. Відкрито ще низку родовищ промислового значення (Немирівське, Солотвинське, Мукачівське, Іршавське).

Дніпровсько-Донецька газоносна область – найбільша в Україні (93,8% загального видобутку газу). Основні родовища природного газу в Харківській області (Шебелинське, Хрестищенське, Кегичівське, Дружелюбівське й Західнохрестищенське), Сумській (Рибальське, Качанівське), Полтавській (Солохо-Диканське), Дніпропетровській (Перешепинське) та Чернігівській (Гнідинцівське) областях. Усього понад 110 газових родовищ, запаси газу яких становлять 785,4 млрд. м3. Найбільше з цих родовищ за запасами газу – Шебелинське (80% усіх запасів Україні), на другому місці – Західнохрестищенське газоконденсатне родовище (діє з 1970 р.), далі Гнідинцівське нафтогазоконденсатне родовище – одне з найпродуктивніших в Україні (діє з 1960 р.).

Найбільшє підземнє газосховище – Богородчанське (Івано-Франківська область) місткістю 15–17 млрд. м3 газу.

Залізні рудиКриворізького басейну (75%) видобувається переважно відкритим способом. Крім багатих залізних руд із вмістом заліза 50-67%, тут видобуваються і бідні руди із вмістом заліза 28–35%. Їх збагачують на Південному, Криворізькому, Центральному, Північному та Інгулецькому ГЗК, де отримують концентрат із вмістом заліза до 62% який надходить на агломераційні фабрики, а з них – у домни. Понад 20 млн. т збагаченої залізної руди поставляється на металургійні заводи Росії, у Словаччину, Угорщину, Польщу.

ЗапасиКременчуцького залізорудного району становлять 4,5 млрд. т. таБілозерського родовища потужністю 2,5 млрд т руди з  вмістом заліза у високоякісних рудах до 70%.

Марганцеворудною базою чорної металургії України єНікопольський район Придніпровського марганцеворудного басейну. Видобуток руди здійснюється відкритим (2/3) і шахтним способами. УТокмацькому районі (Запорізька область) освоюються родовища марганцевої руди, споруджено першу чергу найбільшого в Україні Таврійського ГЗК.

40. Роль і значення залізничного та автомобільного транспорту в економіці України. Основні магістралі.

Залізничний транспорт.Залізничний транспорт України розвивається з 60-х років ХІХ ст. На цей вид транспорту припадає основна частина вантажообігу і перевезень пасажирів. Він має вирішальне значення в забезпеченні економічних зв'язків як у межах України, так і з іншими державами.

Протяжність основних залізниць становить 22,8 тис. км., з них електрифіковано – 10,4 тис. км (47,2%). Найгустіша мережа залізниць – у Донбасі та Придніпров’ї. На цей вид транспорту припадає понад 60% вантажообороту країни.

Найбільші залізничні вузли України – Київ, Харків, Лозова, Фастів, Ясинувата, Волноваха, Дебальцеве, Жмеринка, Шепетівка, Синельникове, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Полтава, Бахмач, Коростень, Козятин, Львів.Основні магістралі з Донбасу йдуть на Москву через Харків – Курськ, Куп'янськ – Валуйки – Єлець; на захід – через Харків на Львів; через Мерефу та Ворожбу в західні області та Санкт-Петербург, у Кривий Ріг через Ясинувату – Дніпропетровськ. У південному напрямку залізниці пролягають до портів Азовського і Чорного морів, а також на Кавказ через Ростов-на-Дону; до Поволжя на схід проведена магістраль Куп'янськ-Лиски.

Автомобільний транспорт найбільш ефективний у перевезенні вантажів на короткі відстані, доставки їх до залізничних станцій, пристаней і портів, обслуговування місцевого й сільськогосподарського вантажообороту. У 2005 р. вантажооборот автомобільного транспорту досяг 8,7 млрд. тонна/км, було перевезено 2,8 млрд. пасажирів.

Україна, сполучена автомобільними шляхами з Центральним, Північно-Кавказьким і Поволзьким економічними районами Росії, з Молдовою та Білоруссю. Найважливіші автомагістралі: Київ – Брест; Москва – Харків; Дніпропетровськ – Запоріжжя – Сімферополь: Львів – Київ; Дніпропетровськ – Нікополь; Харків – Ростов-на-Дону.

Автотранспортом перевозять продукцію здебільшого сільського господарства, харчової та легкої промисловості, будівельні матеріали, а в районах Донбасу і Придніпров'я – продукцію вугільної промисловості. Вантажний парк, зосереджений переважно (70%) у господарствах та автопідприємствах (АТП) двох систем – агропрому (58%) та корпорації «Укравтотранс» (12%), інші – на підприємствах більш як 80 відомств.

41. Особливості структури господарського комплексу Північно-Східного економічного району. Роль машинобудування в територіальному поділу праці.

Промисловість. Потреби господарства і населення району забезпечуються його енергетичною базою. Майже вся електроенергія виробляється тепловими станціями. Найбільша з них – Зміївська ДРЕС потужністю 2,4 млн. кВт. На район припадає майже 20% загальнодержавного виробництва електроенергії.

Основними галузямимашинобудування є енергетичне, тракторне, сільськогосподарське, електротехнічне, транспортне, верстато- і приладобудування. Енергетичне та електротехнічне машинобудування зосереджене в Харкові (випускають парові турбіни для теплових і атомних електростанцій, потужні турбогенератори, електродвигуни тощо), Полтаві (заводи електротехнічних виробів, газорозрядних ламп тощо), Глухові (електронні й агрегатні вузли), Сумах (важке компресоробудування, електропомпи), Свесі (помпи).

Транспортне машинобудування репрезентоване у Кременчуці (вантажні автомобілі, різні види вагонів), Харкові (велосипеди, мотоцикли, тракторні двигуни тощо), Ромнах (транспортні запчастини). У Харкові виробляють пасажирські і транспортні літаки.

Хімічна промисловість забезпечує країну мінеральними добривами, дубильними речовинами, пластмасами, хімреактивами. У районі зосереджено практично все виробництва кінофотоматеріалів у країні (Шостка). У Кременчуці працює нафтопереробний завод, де виробляють й технічний вуглець. У Сумах здійснюється випуск фосфорних добрив сірчаної кислоти, отрутохімікатів, лакофарбової продукції тощо. Шебелинка є центром випуску хімічних реактивів. Найбільшим центром хімічної промисловості є Харків. Тут виготовляють пластмаси, лаки, фарби, хімреактиви, побутову хімію, фармацевтичні препарати.

Потужна галузь району –будівельна індустрія. Цементна промисловість розвинута в Балаклії (Харківська область). Залізобетонні конструкції випускають у Кременчуці, вироби зі скла – у Полтаві й Мерефі (Харківська область), фарфоро-фаянсові – в Полтаві й Будах (поблизу Харкова).

Легка промисловість за вартістю продукції посідає в районі третє місце. Тут виробляють бавовняні та вовняні тканини. Розвинута джутова, хутрова і взуттєва галузі промисловості. Найбільшим центром легкої промисловості є Харків, де зосереджена швейна, панчішно-шкарпеткова, суконна, найбільше в Україні хутрове об'єднання, канатний завод тощо. У Полтаві розміщені бавовняно-прядильна, трикотажна, швейна фабрики, шкіряно-взуттєвий комбінат

Агропромисловий комплекс. Північно-Східний район має потужний АПК. Основу його становить сільське господарство. За вартісними показниками валового випуску продукції сільського господарства Північно-Східний район, серед районів України, посідає третє місце. Сільськогосподарські підприємства в основномуспеціалізуються на вирощуванні зернових культур, цукрових буряків, соняшнику. Поблизу великих міст, особливо Харкова, розташовані овоче-молочні господарства приміського типу.

Тваринництво у структурі сільськогосподарського виробництва переважає рослинництво. Розводять велику рогату худобу, свиней, овець, птицю. Південь має м'ясо-молочний напрям. У південно-східній частині району значного розвитку набуло вівчарство. Свинарство має м'ясний напрям. Північ району, а загалом і весь район, зберігає молочно-м'ясний напрям тваринництва.

Маючи потужну сировинну базу,харчова промисловість району за обсягом виробництва поступається тільки машинобудуванню. Найбільше значення має цукрова промисловість. На 59 цукрових заводах виробляють п'яту частину цукру в країні. Одним із найпотужніших підприємств галузі в Україні є Лохвицький цукровий комбінат у Полтавській області.

42. Роль і значення водного транспорту у внутрішніх та зовнішньоекономічних зв’язках України.

Морський транспорт. Україна має сприятливі умови для розвитку морського транспорту: на півдні її територію омивають Чорне й Азовське моря, котрі практично не замерзають і з'єднуються із Середземним морем з подальшим виходом до Світового океану. Довжина морської берегової лінії України становить 1050 км.

Найважливішимипортами на Чорному морі є Одеса, Іллічівськ, Південний, Херсон, Миколаїв, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч. З 1978 р. діє одна з найбільших у світі паромна переправа Іллічівськ-Варна протяжністю 435 км. Зв'язків України з Північним Кавказом забезпечує залізнично-паромна переправа через Керченську протоку.

Великі порти на Азовському морі– Маріуполь, Бердянськ.

Через порти Чорного й Азовського морів здійснюються зовнішньоекономічні зв'язки країни. Основні експортні вантажі – залізна руда, кокс, чорні метали, хімічні продукти;імпортні –  машини, устаткування, мінерально-сировинні ресурси, ліс та ін.

Основу морського транспорту України становлять Чорноморське (ЧМП), Азовське (АМП) та Українське–Дунайське (УДП) пароплавства, що володіють транспортним флотом сумарним тоннажем 5,2 млн т і пасажирським флотом на 9,9 тис. місць. Усього на території України розташовані 18 портів і 8 судноремонтних заводів.

Зміна економічних пріоритетів у зовнішній торгівлі призводить до перерозподілу вантажопотоків. Наприклад,  треба забезпечити регулярне ввезення (до 40 млн т на рік) сирої нафти з країн Близького Сходу або Південного Середземномор'я. Збільшується надходження імпортного зерна й продуктів для Росії та інших країн СНД із США, Австралії, Аргентини. Збільшується імпорт машин, устаткування, продуктів харчування з країн Західної Європи. Серед вантажопотоків можна виділити імпорт зрідженого газу (до 17 млрд м3), експорт марганцевої руди, цементу до 3 млн т, сірки до 2 млн т.

Великі можливості є для експорту транспортних послуг. Відбувається модернізація та розвиток виробничої бази. Створюються комплекси для приймання імпортних енергоносіїв, у тому числі реконструкція Одеської нафтогавані, модернізація комплексів у портах Маріуполі, Миколаєві, спорудження екологічно чистих спеціалізованих комплексів у портах Іллічівську, Південному, Дніпро-Бузькому.

В організації пасажирських перевезень морським транспортом основним завданням є вдосконалення туристсько-експлуатаційних перевезень, підвищення якості обслуговування пасажирів.

Річковий транспорт, як і морський, має ряд переваг перед сухопутним, зокрема, готові природні шляхи, використання течії води, можливість одночасно перевозити великі вантажі й пасажирів.

Загальна довжина судноплавних річок в Україні 4,4 тис. км, у тому числі з навігаційною обстановкою 3,9 тис. км. Основна внутрішня водна артерія – Дніпро (1200 км).

Головні річкові порти на: Дніпрі – Київ, Черкаси, Кременчук, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Нікополь, Херсон; Дунаї – Ізмаїл, Кілія.

Вантажі перевозяться річками Дніпром, Дунаєм, Чорним і Середземним морями із заходом в річкові порти Румунії, Німеччини, Угорщини, Австрії, а також у морські порти Туреччини, Греції, Ізраїлю, Франції, Італії.

Основні завдання розвитку річкового транспорту: застосування великовантажних суден для внутрішніх перевезень масових вантажів; збільшення перевезень                                                                     : у контейнерних; у ліхтеровозах; експортно-імпортних вантажів у суднах типу річка-море; буксирним флотом; скоротити простої суден, вагонів та автомобілів, розвинути відомчі причали, оснастити їх сучасною перевантажувальною технікою.

43. Виробничий і науково-технічний потенціал України, його роль у розвитку економіки України.

В Україні створено потужний науково-технічний потенціал. Світове визнання мають фундаментальні дослідження українських учених у різних галузях науки. На їх основі створено й упроваджено принципово нові технологічні процеси й устаткування: роторно-конвеєрні лінії, малогабаритні преси надвисокого тиску, сучасні машини неперервного розливу металу, верстати для електрофізичної та електрохімічної обробки металів тощо.

Науково-технічний прогрес (НТП) впливає на територіальний поділ праці, спеціалізацію та комплексний розвиток господарства, він розширює можливості для більш рівномірного розміщення підприємств на території.

Перед НТП постала проблема створення регіональних модифікацій високопродуктивних машин і технологій, які повинні забезпечувати зниження затрат живої праці і, відповідно, використання трудових ресурсів, нових джерел сировини, скорочення строків будівництва об'єктів, норм витрат палива, електроенергії, сировини на одиницю продукції.

НТП сприяєудосконаленню розміщення продуктивних сил. Наприклад, при розміщенні обробної промисловості важливим чинником є наявність трудових ресурсів. Проте у разі впровадження комплексної механізації, автоматизації й роботизації виробництва потреба в робочій силі різко зменшується, а зростає потреба у кваліфікованих кадрах. Тому окремі галузі матеріального виробництва з високим рівнем механізації та автоматизації можна розміщувати в районах із дефіцитом трудових ресурсів.

Сучасні наука і техніка дали змогу створювати нові види матеріалів, палива, енергії, експлуатувати родовища мінерально-сировинних ресурсів, які розробляти було економічно невигідно. Наприклад, сьогодні, є рентабельним видобуток нафти з великих глибин і морського шельфу, вилучати корисні компоненти з бідних руд, виробляти матеріали із заданими технічними характеристиками  тощо.

Науковий потенціал– це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки, що дає змогу за наявних форм організації та управління ефективно вирішувати господарські завдання. Складовими наукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Науковий потенціал держави об'єднує наукові організації різного підпорядкування.

Науковий потенціал є невід'ємною частиною науково-технічного потенціалу суспільства. Головний його елемент –наукові кадри. Зараз в Україні налічувалося 10,5 тис. докторів наук і до 60 тис. кандидатів наук, в тому числі у вузах – відповідно 5,3 тис. і 21,9 тис. Понад 700 докторів і 18 тис. кандидатів наук зайняті в державному управлінні, освіті, медицині, галузевих науково-дослідних інститутах і установах.

Науковий потенціал впливає на розміщення наукомістких галузей господарства та невиробничої сфери. Наукові заклади досліджують продуктивні сили регіонів, а продуктивні сили у свою чергу впливають на спеціалізацію наукових підрозділів. Науковий потенціал країни – передумова розміщення нових підприємств та вищих закладів освіти.

Наукові інститути, що спеціалізуються натеоретичних дослідженнях, як правило, розміщують у великих науково-інформаційних центрах, а ті, що займаютьсяприкладними проблемами певної галузі, – поблизу провідних підприємств галузі та органів управління ними.

Науково-дослідні установи, що займаютьсяфундаментальними дослідженнями, зосереджені переважно у великих економічних та культурних центрах країни.

44. Значення хімічної промисловості у народному господарстві України. Структура галузі, провідні виробництва та їх розміщення.

Хімічна промисловість має широку сировинну базу – вугілля, коксовий газ, нафта, супутній нафтовий газ, солі, газові відходи чорної та кольорової металургії тощо.

Хімічна й нафтохімічна промисловість. Хімізація господарства України виявляється в широкому використанні мінеральних добрив у різних галузях та сферах господарства у впровадженні хімічних технологій у промисловість і сільське господарство, сприянні інтенсифікації виробничих процесів, економії витрат суспільної праці.

Фактори розміщення галузей хімічної промисловості. Своєрідність територіальної організації хімічної промисловості зумовлюють численні міжгалузеві, внутрішньогалузеві й технологічні зв'язки, широкий асортимент продукції, використання великої кількості палива, енергії та води. На розміщення галузі впливають й географічні, економічні і технічні фактори.

При обгрунтуванні розміщення конкретних хімічних виробництв ураховують і фактори, що випливають ізструктури витрат на одержання та споживання хімічної продукції:сировинний;енергетичний;воднийтрудовийтранспортний. Дуже важливим фактором розміщення хімічних виробництв єекологічний – утворення великої кількості твердих, рідких і газоподібних відходів. Особливо багато відходів у гірничій хімії. Значення кожного фактора залежить від структури витрат на виробництво продукції.

Хімічна промисловість дужеенергомістка. Вона використовує різні види енергії: електрична, теплова, механічна, світлова, штучний холод. Енергоносіями є електричний струм, пара, гаряча вода, паливо, охолоджена вода, повітря. За енергомісткістю продукції вирізняють три групи підгалузей.

Хімічна промисловістьводомістка, вона споживає багато води, яку використовують у технологічних процесах і для охолодження. Хімічна промисловість найбільш розвинена в Донбасі, Придніпров'ї та Прикарпатті.

Гірничо-хімічнапромисловість здійснює видобуток сировини для неорганічної хімії. Основна продукція – калійні солі Калуша і Стебника, сірка Роздолу та Яворова,

Фосфорні добрива виробляють із привізних апатитів Кольського півострова на Вінницькому й Костянтинівському хімічних заводах, Сумському та Одеському суперфосфатних заводах.Азотно-тукова промисловість, що виникла поблизу коксохімічних підприємств, використовує коксовий газ для виробництва аміаку. Розгалужена система газопроводів наблизила її підприємства до районів споживання. Вона виробляє азотні добрива: сульфат амонію, аміачну селітру, карбамід тощо. Основні центри – Дніпродзержинськ, Горлівка, Лисичанськ, Алчевськ, Сєверодонецьк, Запоріжжя, Черкаси, Рівне.

Виробництвокалійних добрив зосереджене у СтебникуПестициди виробляють 7 підприємств потужністю 150 тис. т, в останні роки вироблено 2,5 тис. т хімічних засобів захисту рослин. Сільське господарство забезпечується  мінеральними добривами на 84%, а засобами захисту рослин на 60% від потреби. Обсяги виробництва зменшилися внаслідок того, що продукція на 10% дорожча за імпортну.

Хімія органічного синтезу.Нафтопереробна промисловість, зосереджена в районах видобутку нафти, портових містах, в Донбасі, Придніпров'ї, Прикарпатті та центральній частині України.Нафтохімічна промисловість розвивається на базі нафтопереробки, виробництва сажі, переробки привізного синтетичного й натурального каучуку.

Гумова промисловість виробляє тисячі найменувань продукції. У Дніпропетровську виробляють шини, шини та гумоазбестові вироби виготовляють Білоцерковський комбінат,Полімерна промисловість розміщується у залежності від достатньої кількості вуглеводневої сировини, палива, електроенергії, води.

45. Сучасна галузева структура народного господарства та тенденції її розвитку. Інтеграція та просторова концентрація виробництва. Міжгалузеві комплекси.

Промисловість– провідна галузь сучасної економіки України, що визначається значними обсягами її продукції. У 2004 р. обсяг промислової продукції серед галузей економіки (в основних цінах) становив 47%.

До галузей, що виробляють засоби виробництва, належать видобувнітаобробні галузі.Видобувні – це видобуток мінерального палива, руд чорних і кольорових металів, гірничо-хімічної і мінерально-будівельної сировини; виробництво електроенергії на гідроелектростанціях; лісозаготівля; вилов риби та морепродуктів.

Видобувна промисловість дуже фондомістка

Агропромисловий комплекс України– цескладна виробничо-економічна система до якої входять технологічно й економічно взаємопов'язані галузі сільського господарства, промисловості та інфраструктури. АПК складається з трьох основних ланок:

  1. забезпечення сільського господарства різним устаткуванням й засобами виробництва;
  2. власне сільське господарство;
  3. заготівля, зберігання, транспортування й переробка сільськогосподарської продукції. Головна ланка АПК сільське господарство.

Структурними елементами народного господарства також єтранспорт, торгівля, житлове будівництво, охорона здоров'я, сервісні галузі, управління, наука й наукове обслуговування.

Система господарства України складається з трьох основних структур:соціально-економічної, галузевоїтатериторіальної структур.За функціями галузі поділяються напервинні(видобувна промисловість, сільське господарство) івторинні (обробна й переробна промисловість).

Стратегічні напрямами розвитку провідних галузей економіки:

  • енергетика – перехід ПЕК на енергозберігаючі технології, заміну рідкого палива вугіллям, глибоку переробку нафти, використання на АЕС нових видів турбін;
  • хімічна промисловість – технічне переобладнання, виробництво нових видів пластмас, синтетичних волокон, фармацевтичних препаратів тощо;
  • металургійна промисловість – киснево-конверторне виробництво сталі, неперервний її розлив, збільшення частки холоднокатаного листа, поліпшення якості металу та розширення його сортаменту;
  • машинобудування – розвиток усіх його  галузей, оскільки воно визначає технічний прогрес в інших галузях господарства, розвиток власного виробництва необхідних компонентів машин.

Виробнича інфраструктура – технічне переоснащення, насамперед транспорту і зв'язку, а також харчової і легкої промисловості.

Капітальне будівництво – скорочення інвестиційного циклу при реконструкції старих підприємств, а також при спорудженні нових.

Наука – спрямовання на потреби господарства, впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу.

Сфера продовольчого постачання – забезпечення норм споживання на душу населення м'яса, молока, овочів і плодів, поліпшення соціально-економічної ситуації на селі, створення умов для глибокої інтенсифікації сільського господарства, гарантованого виробництва продукції.

46. Трудові ресурси України, їх структура. Проблеми забезпеченості трудовими ресурсами окремих регіонів.

Трудові ресурси це населення у працездатному віці від 16 до 55 років для жінок та 60 років для чоловіків. До трудових ресурсів належать також пенсіонери, зайняті в суспільному виробництві, підлітки віком 1415 років, які працюють. З трудових ресурсів вилучають інвалідів праці чи дитинства працездатного віку, які не зайняті в господарстві, а також незайнятих пенсіонерів працездатного віку (в розвинених країнах вживається поняття «економічно активне населення»).

В умовах зниження природного приросту трудових ресурсів велике значення має поліпшення їх якісного складу. Прогресивною є структура трудових ресурсів, у якій більше осіб віком до 40 років. В умовах НТП це найважливіший чинник трудозабезпечення галузей економіки. Зрушення у природному прирості населення його статево-віковій структурі є основою для прогнозування чисельності й структури трудових ресурсів. Мета прогнозування отримання даних про майбутні кількісні та якісні параметри трудового потенціалу.

Трудовий потенціал це трудові ресурси з урахуванням сукупності їхніх кількісних та якісних характеристик, зайнятості й робочих місць.

Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинниками (природним приростом, станом здоров'я, рухомістю та ін.), потребами суспільного виробництва в робочій силі й задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях.

Якість трудового потенціал характеризується показниками якості працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного робітника або робочої сили.

Постійне зменшення чисельності населення через від'ємний природний приріст, його механічну рухомість та інтенсивний відтік осіб молодого віку за кордон, зумовлює деформацію вікової структури працездатних, зменшення приросту трудових ресурсів.

Нерівномірне розміщення трудових ресурсів, зниження абсолютних розмірів їх природного приросту, не ефективність використання робочої сили зумовлює потребу в їх раціональному використанні. Розв'язання цієї проблеми полягає у підвищенні продуктивності праці, – впровадження трудозберігаючих технологій.

У галузях матеріального виробництва на ручних роботах зайнята значна кількість робітників, які за умови підвищення рівня механізації та автоматизації можна вивільнити.

У сільському господарстві актуальною є проблемапідвищення ефективності використання трудових ресурсів. У багатьох районах сільськогосподарські підприємства сезонно потребують додаткової робочої сили, хоча в цій галузі зайнято 22,4% населення зайнятого у господарстві країни. Це пояснюється погіршенням статєво-вікової структура сільського населення, низьким рівнем механізації й електрифікації виробничих процесів, що зумовлює трудомісткість виробництва. Наслідок цього відтік із сіл трудових ресурсів, насамперед молоді та кваліфікованих працівників.

Структура зайнятості населення за галузями. У галузях матеріального виробництва зайнято майже 74% населення України. Перше місце за кількістю працівників посідали промисловість і будівництво 24,3%; далі сільське й лісове господарство 22,5%; освіта, охорона здоров'я, культура, мистецтво, наука і наукове обслуговування 17,3%; транспорт і зв'язок 6,1%; торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне забезпечення, збут, заготівля 6,9%; житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування населення 3,4%. В апараті органів державного, кооперативного та громадського управління, кредитування і державного страхування зайнято понад 3,0%.

47. Роль електроенергетики у народному господарстві України, райони енергетики  Основні типи електричних станцій, особливості їх розміщення.

Ця галузь впливає не тільки на розвиток господарства, а й на територіальну організацію продуктивних сил. Будівництво потужних ліній електропередач дає змогу освоювати паливні ресурси. Достатня кількість електроенергії притягує до себе виробництво електросталі, алюмінію та інших кольорових металів, в яких значна частка енергетичних витрат у собівартості готової продукції. У Донбасі, Придніпров'ї електроенергетика визначає виробничу спеціалізацію, і є основою формування ТВК.

.

В Україні діють чотири види електростанцій:

1) теплові – працюють на твердому, рідкому й газоподібному паливі.Серед них вирізняють конденсаційні й теплоелектроцентралі;

2) атомні – в якості палива використовують уран або інші радіоактивні елементи;

3) гідравлічні – використовують гідроресурси, це гідроелектростанції та гідростимуляційні електростанції;

4) електростанції, що використовують нетрадиційні джерела енергії.

Теплові електричні станції найпоширеніші в Україні і вони виробляють понад 48% усієї електричної енергії. Велика частка вугілля в структурі палива, яке використовують ТЕС. Перевагою ТЕС є відносно вільне розміщення, вдвоє менший обсяг капіталовкладень порівняно з АЕС. Найбільші ДРЕС: Вуглегірська, Старобешівська, Курахівська. Слов'янська, Криворізька-2, Придніпровська, Бурштинська, Запорізька, Ладижинська, Трипільська та ін.

Атомні електростанціїне пов'язані з родовищами видобутку палива. Тому АЕС в розміщенні зорієнтовані на споживачів, особливо на райони з обмеженими ресурсами палива та гідроенергії. Запасів урану в Україні вистачить більш як на 100 років. Нині річний видобуток урану становить 400 т за рік. За виробництвом уранового концентрату Україна посідає провідне місце у світі, але немає виробництва ядерного палива з концентрату.

В Україні працюють потужні атомні електростанції: Південноукраїнська, Запорізька, Рівненська, Хмельницька, які виробляють 45% електричної енергії.

Гідроелектростанції (ГЕС)  виробляють електроенергію, яка у 5–6 разів дешевша ніж вироблена на ТЕС. Коефіцієнт корисної дії ГЕС становить понад 80%. Гідроенергетика посідає незначне місце в енергетиці України – до 9% потужностей і 6% виробництва електроенергії. Основні гідроелектростанції, побудовані на Дніпрі – Дніпрогес, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Каховська, Канівська і Київська; на Дністрі – Дністровська ГЕС-ГАЕС; у Закарпатській області – Теребле-Ріцька. Збудовано каскади невеликих ГЕС на річках Рось (Корсунь-Шевченківська, Стеблівська та ін.) і Південний Буг. У 2006 році введена в дію Ташлицька ГАЕС, добудовується Дністровська.

Нетрадиційні джерела енергіїонузлавська ВЕС (53 вітрових агрегати); Акташська (14), Чорноморська (4), Сакська (23) та Євпаторійська. У Миколаївській області працює Аджигільська ВЕС (3), на Херсонщіні – Асканійська та Новоазовська (12), на Львівщіні – Трускавецька (7). Усі вітрові електростанції виробляють понад 4 млн кВт-год електроенегрії.

48. Особливості галузевої структури господарського комплексу Придніпровського економічного району України. Його роль в економіці країни.

Промисловість.Основою промислового комплексу району єенергетика, яка базується на використанні місцевих гідроенергетичних ресурсів, привізного донецького вугілля, шебелинського газу і місцевого бурого вугілля. Електростанції Придніпров'я належать до Південної енергосистеми. Найбільшими гідроелектростанціями є Дніпрогес (потужністю 650 тис. кВт), Кременчуцька (625 тис. кВт), Дніпродзержинська (325 тис. кВт), а найбільшими тепловими електростанціями – Дніпродзержинська,  Придніпровська і Криворізька ДРЕС, Запорізька АЕС.

Чорна металургія є провідною галуззю промисловості Придніпров'я. За виробництвом чорних металів район посідає перше місце в країні. Тут виник цикл виробництв, що складається з добування коксівного вугілля (Західний Донбас), залізної та марганцевої руд, нерудної сировини, виробництва коксу, вогнетривів, чавуну, сталі, сплавів, прокату.

Металургія повного циклу представлена у Дніпропетровську (2 заводи), Кривому Розі ("Криворіжсталь"), Дніпродзержинську, Запоріжжі ("Запоріжсталь"). У комплексі із чорною металургією розвиваєтьсякоксохімія. Основними її центрами є Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Новомосковськ, Нікополь. Центром кольорової металургії є Запоріжжя, де на алюмінієвому заводі із привізних бокситів і нефелінів виплавляють алюміній. У місті виробляють магній і титан.

Машинобудування і металообробка поступається тільки чорній металургії. Провідну роль відіграє важке металомістке машинобудування. Металургійне і гірничошахтне устаткування та металоконструкції виробляють у Дніпропетровську, Кривому Розі, Марганці, Запоріжжі, електротехнічне – в Запоріжжі і Бердянську, будівельно-шляхове – в Бердянську, Дніпропетровську, Нікополі.

Хімічна промисловість представлена виробництвом шин для автомобілів у Дніпропетровську, мінеральних добрив – у Дніпродзержинську, лаків і фарб – у Кривому Розі і Дніпропетровську, пластмас – у Дніпропетровську.

Легка промисловість розвинена менше. З її виробництв у районі наявні швейна галузь (Запоріжжя, Мелітополь, Токмак, Оріхів), шкіряно-взуттєва (Дніпропетровськ, Запоріжжя, Гуляйполе, Бердянськ). У Запоріжжі функціонує кокономотальна фабрика.

Агропромисловий комплекс. Велику роль у розвитку господарства Придніпров'я відіграє АПК. За валовою продукцією сільського господарства район посідає шосте місце серед економічних районів країни.Головною галуззю сільськогосподарського виробництва є рослинництво. Під зерновими культурами зайнято більше 53% посівних площ. Більша частина посівів зернових припадає на озиму пшеницю. Значні площі відведено під посіви кукурудзи на зерно..

Зросли посівитехнічних культур (до 25%), з яких основне значення має соняшник (Дніпропетровська, Запорізька обл.) та цукрові буряки (Дніпропетровська обл.). Потреби населення індустріальних центрів визначають спеціалізацію тваринництва. Провідну роль відіграє молочно-м'ясне скотарство. Розвинуті також свинарство, птахівництво, вівчарство. У водосховищах Дніпра і в Азовському морі виловлюють рибу. Крім того, певна роль належить кролівництву, шовківництву.

Харчова промисловість за вартістю виробленої продукції посідає третє місце після машинобудування і металургії. Провідними галузями є борошномельно-круп'яна і олійна. Достатньо розвинені цукрова, маслоробна, м'ясна, кондитерська. Основні підприємства харчової промисловості розміщені у Запоріжжі, Мелітополі, Бердянську, Дніпропетровську. Крім того, у Верхньодніпровську збудовано найбільший у Європі крохмале-патоковий комбінат, м'ясокомбінати у Токмаку, Бердянську, Пологах, м'ясокомбінат і рибний завод у Нікополі.

49. Місце і роль промисловості в сучасній економіці України. Структура та провідні галузі. Форми територіальної організації промисловості.

Промисловість, як провідна галузь економіки України, визначає рівень її господарського розвитку, спеціалізацію економіки, ступень участі країни в територіальному поділі праці, інтенсивність територіально-економічних зв’язків. У промисловості задіяне 29,2% промислово-виробничих фондів, 27,4% промислово-виробничого персоналу (1990 р. – 30,4%). Обсяг промислової продукції серед галузей економіки сягає 47% (1990 р. – 50,7%).

Зараз першочерговою є задача забезпечення країни товарами власного виробництва, особливо тих галузей, продукція яких має попит на внутрішньому ринку – це харчова, легка промисловість, сільськогосподарське, транспортне машинобудування, виробництво добрив, побутової техніки, будівельних матеріалів тощо. Важливе розширення виробництва експортної продукції, яку виробляють чорна й кольорова металургія (титан, алюміній, цирконій), суднобудування, літакобудування, космічний комплекс, окремі галузі ВПК, харчової, хімічної (добрива, сода, кухонна сіль, сірка) та будівельної (цемент) промисловості.

За 1990–2005 роки в промисловості України відбулися структурні зміни. Зросла питома вага ПЕК з 8,9% до 22,2%, чорної металургії з 11,0% до 27,4%, а частка машинобудування зменшилася з 30,7% до 13,4%, легкої промисловості – з 10,8% до 1,6%, харчової – з 18,6% до 18,5%.

За останній період налагоджено виробництво нових видів продукції: тролейбусів, трамваїв, мікроавтобусів, комп’ютерів нового покоління, телевізорів, засобів зв’язку, літаків, продовольчих товарів тощо.

Поки що технічний стан виробництва поліпшується повільно, а тому рівень розвитку галузей промисловості відстає від рівня високорозвинених країн світу.

Протягом останніх років досягнуто найвищих темпів зростання промислового виробництва особливо у харчовій, переробній, деревообробній галузях, машинобудуванні.

Україна на світовому ринку є постачальником  залізної й марганцевої руди, прокату, чорних металів, труб, суден, літаків, вантажних вагонів, продукції енергетичного машинобудування, верстатів, мінеральних добрив, соди тощо.

Структурними підрозділами промисловості єміжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний (паливна промисловість й електроенергетика); машинобудівний; комплекс галузей, які виробляють сировину й матеріали (хіміко-лісовий, чорна й кольорова металургія, промисловість будівельних матеріалів); галузі, які виробляють предмети споживання (легка та харчова промисловості). Виділяються й менші за розміром міжгалузеві комплекси – виробничі (ВО) і науково-виробничі об'єднання (НВО), до яких, крім основного виробництва та об'єктів обслуговуючої інфраструктури, належать й наукові організації. До міжгалузевих об'єднань належать також концерни і холдингові компанії. Утворюються й найпрогресивніші формування – фінансово-промислові групи, які об'єднують підприємства різних, взаємопов'язаних галузей, банки й інші фінансові структури.

Територіальна організація промисловості зумовлена формуванням виробничо-територіальних об'єднань: промислових угруповань та промислових комплексів.

Промислові угруповання– це сукупність кількох підприємств, об'єднаних транспортно-географічним положенням, спільністю використання об'єктів інфраструктури і системи обслуговування. Такий промисловий комплекс характеризують тісні виробничо-технологічні зв'язки, які виникають на основі послідовної й комплексної переробки сировини, відходів виробництва та спільного випуску готової продукції.

50. Особливості розміщення населення в України. Міське й сільське розселення. Сучасні міграції населення, їх види та причини.

Зростання міграційної рухомості населення більше спричинене економічними, ніж будь-якими іншими чинниками (політичними, національними тощо).

Значними євнутрішні міграції населення між регіонами, областями і  населеними пунктами. За тривалістю переміщення населення виділяють безповоротну і тимчасову міграції. Тимчасові міграції це сезонні та маятникові переміщення.

Сезонні міграції населеннябувають внутрішньо- та міждержавними, економічними (на період сезонних робіт) та соціально-культурними (поїздки на навчання, лікування, відпочинок, туризм).

Маятникові трудові поїздки населення регулярне переміщення населення з одного населеного пункту в інший на роботу або навчання без зміни місця проживання.

Розміщення населення характеризує міське і сільське розселення. На розселення впливають соціально-економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил тощо), природні (рельєф, клімат тощо) й демографічні фактори, а також інтенсивність та напрями постійних і маятникових переміщень населення.

Міське розселення. Найважливішим фактором розміщення населення, в тому числі міського, в Україні єсоціально-економічний фактор, тобто розміщення продуктивних сил, від якого залежать виникнення міст і приплив сільського населення до них.Місто це населений пункт, який виконує промислові, транспортні, культурно-торгові та адміністративні функції, а його населення складається з робітників і службовців та їхніх сімей. Міста поділяють наекономічні (промислові, транспортні) танеекономічні (адміністративні, культурницькі, рекреаційні тощо). Міста, що виконують одну функцію, називаютьмонофункціональними. Найчастіше вони єполіфункціональними.

Найгустіша мережа міст у Донецькій (51), Луганській (37), Київській (26), Одеській (19) та Харківській (17) областях. Найменше їх у Миколаївській та Херсонській (по 9), Рівненській, Закарпатській та Волинській (по 10) областях.

Міста-мільйонери Київ (2,602 млн. осіб), Харків (1,470 млн.), Дніпропетровськ (1,064 млн.), Донецьк (1,016 млн.), Одеса (1,029 млн.).Дуже великі міста Запоріжжя (814 тис. осіб), Львів (732 тис.), Кривий Ріг (667 тис.), Миколаїв (514 тис.).

Малі й середні міста, як правило, виконують адміністративні та торгово-розподільчі функції вони є центрами областей і адміністративних районів. У них зосереджуються переробні підприємства поблизу джерел сільськогосподарської сировини, родовищ корисних копалин. Ці міста використовують власну робочу силу й трудові ресурси навколишніх сел.

В Україні 19міських агломерацій (понад 16 млн. осіб) зосереджень функціонально пов'язаних між собою міських поселень, в яких сконцентровано потужні виробничий, культурний, освітній і торговий потенціали.

Сільське розселення. Чисельність сільського населення в Україні зменшується. Якщо в 1913 p. його частка становила 81% всього населення України, то в 2004 p. понад 33%, тобто зменшилася в 1,7 раза. Сільське населення ще переважає у Вінницькій (54%), Закарпатській (63%), Івано-Франківській (58%), Рівненській (53%), Тернопільській (58%), Чернівецькій (60%) областях, тобто в західному регіоні України, де промисловість розвивалася повільніше, ніж на сході. Найменша частка сільського населення в Донецькій (9,8%), Луганській (13,6%), Дніпропетровській (16,4%), Харківській (21%) областях та ін. Сільське населення живе в селах, їх загальна кількість зменшується (з 42229 у 1961 p. до 28162 у 2004 p., майже в 1,5 раза). Половина сіл (54,8%) зосереджена в Західному регіоні.

За кількістю жителів села поділяють на малі (І тип до 500 осіб) 57,7%., середні (II тип 5001000 осіб) 22,4%, і великі (III тип понад 1000 осіб) 19,9%.

51. Хімія органічного синтезу. Провідні виробництва, їх розміщення. Проблеми  розвитку галузі.

Нафтопереробна промисловість, зосереджена в районах видобутку нафти, портових містах, в Донбасі, Придніпров'ї, Прикарпатті та центральній частині України. Центри переробки нафти: Одеса, Херсон, Бердянськ, Кременчук, Лисичанськ, Запоріжжя, Вінниця, Дрогобич, Борислав, Надвірна та Львів.

Нафтохімічна промисловість розвивається на базі нафтопереробки, виробництва сажі, переробки привізного синтетичного й натурального каучуку.

Гумова промисловість виробляє тисячі найменувань продукції. У Дніпропетровську виробляють шини, шини та гумоазбестові вироби виготовляють Білоцерковський комбінат, Київський і Сумський заводи, підприємства Бердянська, Запоріжжя, Харкова, Одеси, Ніжина та інших міст.Сажу виробляють у Дашаві, Стаханові та Кременчуці.

Полімерна промисловість розміщується у залежності від достатньої кількості вуглеводневої сировини, палива, електроенергії, води, а деяких підгалузей – від трудових ресурсів.Пластмаси виробляють на нафтохімічних комбінатах, азотно-тукових і хлорних заводах, а також у спеціалізованих цехах. Найбільшими виробникамисинтетичних смол і пластмас є Донецьк (поліхлорвінілові смоли й пластмаси), і Сєверодонецьк (склопластики та пластмасові вироби), Запоріжжя (кремнійорганічні сполуки, синтетичні смоли), Дніпродзержинськ і Первомайськ (полівініл і полістирол). Центрамипереробки синтетичних смол на пластмасові, плівкові та інші вироби є Калуш, Одеса, Київ, Фастів.

52. Рослинництво України  та його структура. Основні зернові й технічні культури, їх розміщення. Проблеми інтенсифікації виробництва.

Рослинництво. Частка рослинницьких галузей у вартості всієї продукції сільського господарства становить 56,5%.Найсприятливіші умови дляйогорозвиткуу степовій і лісостеповій зонах.

Зернові культури займають понад 45% посівних площ. Основне виробництво зерна зосереджено у Степу і Лісостепу, Структура посівів зернових культур: переважає озима пшениця, яровий ячмінь, кукурудза, зернобобові, овес, озиме жито, просо, озимий ячмінь гречка.

Озима пшениця– основна продовольча зернова культура. Найвища концентрація посівів у степовій (50%) і лісостеповій (30%)Яровий ячмінь– друга після пшениці зернова культура за площею посівів і валовими зборами зерна. Посіви його поширені у північному Степу, Лісостепу, а також у передгірних районах Карпат.

Озиме жито вирізняється холодо- та посухостійкістю. Невибагливе воно й до піщаних грунтів, осушених земель. Основні посіви його зосереджені на Поліссі (понад 60%), у Карпатах і деяких лісостепових районах.

Кукурудза– цінна продовольча і фуражна культура, належить до пізніх ярових культур. Вона вимоглива до родючості грунтів, боїться приморозків, і тому основні посіви цієї культури  зосереджені в Степу та в південній частині Лісостепу.

Овес – допоміжна фуражна культура. Найбільше посівних площ зосереджено у Поліссі і в районах Карпат.

Просо, гречка, рис– цінні круп'яні культури.Просо як посухостійку культуру вирощують переважно в Степу, найбільші врожаї отримують у Лісостепу (Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській обл.).Гречку вирощують у лісостепових і поліських областях, менше – у степових.Рис вирощують на поливних землях (22 тис. га) у Херсонській, Миколаївській, Одеській областях та АР Крим.

Іззернобобових культур в Україні найпоширеніші горох, люпин, вика, менше – соя, сочевиця, квасоля, боби, чина та ін. Середня урожайність зернових становить понад 21 ц/га.

Технічні культури. Україна є відомим виробником технічних культур. Основними технічними культурами є цукрові буряки, соняшник, льон-довгунець.Цукрові буряки – основна технічна культура України. Під ними зайнято 27% посівних площ технічних культур (понад 50% площі технічних культур). Основні посіви зосереджені у лісостеповій зоні.

Льон-довгунецьє головною волокнистою культурою в Україні, його виробляють також й країни Європи. Льон-довгунець вирощують на Поліссі (Житомирська, Чернігівська, Київська, Рівненська, Волинська області) і в передгір'ях Карпат (Львівська,  Івано-Франківська). Льон-кучерявець вирощують у степу.

Останнім

Соняшник– основна олійна культура. Його посівні площі зосереджені переважно на півдні країни. У степовій зоні його вирощують понад 75% від загального обсягу. Найбільша концентрація посівів у Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій та Луганській областях. У Лісостепу зосереджено 25% посівних площ, найбільше – в Харківській області.

Хміль вирощують на Поліссі, особливо у Житомирській області, а також у Рівненській, Львівській та Вінницькій областях. Його суцвіття використовують у пивоварній, дріжджовій та хлібопекарській промисловості. Площа хмільників біля 5 тис. га. Урожайність хмелю сягає 6 ц/га. (у світі – до 16 ц/га.). Україна вирощує 3% світового обсягу.

53. Роль АПК Подільського економічного району  в територіальному поділі праці.

Основою господарського комплексу району є потужний АПК, який базується на інтенсивному, багатогалузевому сільському господарстві і спеціалізується на землеробстві зерново-буряківничого і тваринництві молочно-м’ясного напрямів. Рівень освоєння земель дуже високий. Сільськогосподарську сировину використовує більшість промислових підприємств Поділля. В АПК зайнята основна частина населення.

Провідна галузь сільського господарства району – рослинництво. Близько 50% усіх посівних площ зайнято під зерновими культурами, серед яких, насамперед, виділяється озима пшениця, а також ячмінь, кукурудза та зернобобові. Вирощують також овес, просо, гречку. Серед кормових культур поширені конюшина, люцерна, однорічні та багаторічні трави. Розвинуте картоплярство та овочівництво. Значні площі зайняті під садами і ягідниками, а у Придністров'ї – під виноградниками.

Основна технічна культура району – цукрові буряки. За їхніми валовими зборами Поділля посідає перше місце в країні (до 30%). З інших технічних культур тут вирощують соняшник і тютюн.

Тваринництво тісно пов'язане з рослинництвом і переробною ланкою АПК. Так, кормові культури займають понад 28% усієї посівної площі. Відходи цукрової та інших галузей харчової промисловості використовуються для відгодівлі худоби. Домінує молочно-м'ясне скотарство, розвиваються свинарство, птахівництво, вівчарство, рибництво і бджільництво.

Харчова промисловість. Найрозвинутішими галузями харчової промисловості є цукрова, спиртова, м'ясна, молочна, маслоробна, сироварна, борошномельно-круп'яна, олійно-жирова, плодоовочева, хлібопекарська. Перше місце посідає цукрова промисловість. У цій галузі працюють 64 заводи, які виробляють третину цукру в країні. Найбільшими заводами є Гайсинський, Кирнасівський-2, Бернадський, Погребищенський (Вінницька обл.), Теофіпольський, Кам'янець-Подільський, Волочиський (Хмельницька), Кременецький, Чортківський (Тернопільська).

Спиртова промисловість тісно пов'язана з цукровою, оскільки переробляє її відходи (патоку). Спирт у районі виробляють також із картоплі та зерна. Всього в районі працюють 30 спиртових заводів. Допоміжними в галузі є виробництва вітамінів, кормових дріжджів тощо.

Найбільші підприємства м'ясної промисловості розміщені в обласних центрах, а також у Тростянці, Гайсині, Тульчині (Вінницька обл.), Кам'янці-Подільському і Шепетівці (Хмельницька) та Чорткові (Тернопільська). Великі птахокомбінати знаходяться в Барі, Козятині, Кам'янці-Подільському, Шепетівці (Тернопільська обл.).

Досить рівномірно розташовані в сировинних зонах маслоробні і маслоробно-сироварні підприємства. Основна продукція – масло, сир, молочні продукти. У районі діють 10 підприємств з виробництва сухого знежиреного молока, 7 з яких розташовані у Вінницькій області.

Значну сировинну базу використовує плодоовочева промисловість. Найбільші підприємства цієї галузі знаходяться у Вінниці, Заліщиках, Кам'янці-Подільському, Могилеві-Подільському, Тульчині, Меджибозі, Сатанові, Підгайцях, Мельниці-Подільській тощо.

Широкого розвитку набуло борошномельно-круп'яне виробництво у Вінниці, Вапнярці, Гайсині (Вінницька обл.), Богданівці, Волочиську, Кам'янці-Подільському, Полонному, Хмельницькому (Хмельницька обл.), Тернополі, Чорткові, Кременці, Бережанах (Тернопільська обл.). Підприємства кондитерської галузі знаходяться у Вінниці, Чорткові, Хмельницькому; олійно-жирової – у Вінниці; пивоварної – у Вінниці, Могилеві-Подільському, Бершаді, Тиврові, Чернятині, Браїлові (Вінницька обл.), Хмельницькому, Славуті, Зінькові (Хмельницька обл.), Тернополі.

54. Комплекс із виробництва непродовольчих товарів народного споживання, його значення. Сучасний стан, проблеми  та перспективи розвитку.

Легка промисловість. Найбільше непродовольчих товарів виробляє легка промисловість, яка забезпечує населення тканинами, одягом, взуттям тощо, а інші галузі промисловості – кордом, технічними тканинами тощо.

Легка промисловість має тісні зв'язки з хімічними галузями. Нині Україна використовує власні потужності для виробництва синтетичної шкіри і клею, підошов, хімічних ниток і волокон, капролактаму, необхідного для виробництва хімічних ниток і пряжі, поліуретанових композицій для взуттєвої галузі, які досі імпортували.

На бавовняну промисловістьу текстильній промисловості припадає понад 62% всіх вироблених тканин. Для неї характерне віддалення від сировинної бази і навіть споживачів. У її структурі є прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове й фарбувальнообробне виробництва. Бавовняні комбінати розміщені в Херсоні й Тернополі

Вовняна промисловість – одна з найстаріших підгалузей текстильної промисловості-виробляє 7,7% усіх тканин України. Тут здійснюється первинна обробка вовни, виготовляються пряжа і тканини та вироби з неї. У Києві, Богуславі, Черкасах і деяких містах Чернівецької та Закарпатської областей розвинене виробництво килимів і килимових виробів з вовни й синтетичних волокон.

Шовкова промисловість пов'язана з виробництвом хімічних волокон, які майже повністю витіснили природний шовк-сирець. Вона виробляє 8,0% усіх тканин в Україні. Зосереджена переважно в Києві, де виробляють крепдешин і крепжоржет з натурального шовку. У Києві і Черкасах випускають тканини із штучного та синтетичного волокон, у Луганську – меланжеві шовкові тканини.Лляна промисловість розвинулася в Україні за радянський період. Вона випускає 11% тканин країни і зосереджена на Рівненському й Житомирському льонокомбінатах, Коростенській і Марчихіно-Будській (Житомирська область) фабриках. Підприємства забезпечені власним льоноволокном. Частина льоноволокна вивозиться за межі країни.

Трикотажне виробництво зменшилося, хоч для нього є достатня сировинна база. Найбільші трикотажні підприємства в Києві, Харкові, Львові, Одесі, Житомирі, Миколаєві, Сімферополі, Чернівцях, Донецьку, Івано-Франківську, Дніпропетровську,Швейна промисловість розміщена переважно у великих населених пунктах. Тут функціонують такі відомі формування, як Київське виробниче об'єднання швейної промисловості «Україна», львівська фірма «Маяк», Харківська швейна фабрика ім.  Тинякова та ін.

Шкіряно-взуттєва промисловість після текстильної є найважливішою підгалуззю легкої промисловості. Основна сировина для неї – шкури домашніх, диких і морських тварин. Розвитку взуттєвого виробництва сприяють високий рівень механізації виробничих процесів. Підприємства галузі виробляють жорсткі й м'які шкіряні товари, взуття.

Шкіряна промисловість стара галузь виробництва в Україні. Шкіряні підприємства є в Харкові, Києві, Львові, Василькові (Київська область), Бердичеві, Миколаєві. Штучну шкіру виготовляють у Києві, Тернополі, Запоріжжі, Луцьку, шкірзамінники – в Одесі.

Сучаснавзуттєва промисловість України перетворилася на велику механізовану галузь. Взуттєві фабрики в Києві, Харкові, Дніпропетровську.

Хутрова підгалузь обробляє хутра лисиць, куниці, видри, норки, шкурки кролів, ховрахів, водяних щурів, овечі шкурки й штучне хутро та виготовляє з них хутрові та шубні вироби. Великі хутрові підприємства працюють в Харкові, Балті, Краснограді (Харківська область), Тисмениці (Івано-Франківська область), Львові, Одесі, Жмеринці.

У підгалузі освоєно технологію облагородження овечих шкурок, що сприяє поліпшенню їх якості, зовнішнього вигляду та асортименту виробів з них. Штучне хутро виготовляють Дарницький шовковий комбінат, Київське виробниче трикотажне об'єднання, фабрики в Жовтих Водах (Дніпропетровська область) і Ясіні (Закарпатська область).

Виробництво товарів народного споживання іншими галузями промисловості.Виробництво галантерейних виробів зосереджене в Києві, Харкові, Львові, майже в усіх обласних центрах та інших містах України. Продукція галантерейних підприємств розмаїта – господарські сумки, портфелі, валізи, хустки, стрічки, шарфи, краватки тощо.

Поліграфічна промисловість виготовляє різні види друкованої продукції. Найбільші поліграфічні підприємства в Києві, Харкові, Вінниці, Дніпропетровську, Донецьку, Запоріжжі, Львові, Одесі, Рівному, Тернополі, Чернівцях та ін.

У поліграфічній промисловості дедалі ширше впроваджуються офсетний друк, фотополімерні друкарські форми, електронна техніка, системи переробки текстової інформації, відеотермінали, фотонабірні автомати.

Фарфоро-фаянсова промисловість є важливою підгалуззю виробництва товарів народного споживання, що виготовляє фарфорові, фаянсові та інші вироби з тонкої кераміки, а також господарського і художнього фарфору, фаянсу, напівфарфору й майоліки. Відносно добре ця галузь була розвинена ще в XIX ст. у Будах (біля Харкова), а на початку XX ст. – в Баранівці, Довбиші, Коростені, Олевську, Городниці (Житомирська область), Бориславі (Львівська область), Полтаві. Побудовано нові фарфорові заводи в Дружківці, Кіровограді, Тернополі. Основною сировинною є каоліни Просянівського (Дніпропетровська область), Глуховецького (Вінницька), Богородницького та Володимирського (Донецька) родовищ.

55. Паливно-енергетичний комплекс України, його структура. Особливості сучасного паливно-енергетичного балансу. Проблеми комплексу та шляхи їх розв’язання.

Паливна промисловість складається із кам’яно- та буровугільної, нафто- та газовидобувної, торф’яної та нафтопереробної галузей.

Забезпеченість паливом значно впливає на розміщення підприємств важкої індустрії (найбільші споживачі палива). Переробка палива – основа формування промислових комплексів, особливо нафто- і вуглехімічних. Паливо – фактор формування промислових районів.

Вугільна промисловість за обсягом видобутку палива посідає перше місце серед інших галузей. В 2005 р. видобуток кам’яного і бурого вугілля становив понад 60 млн. т., а необхідно не менш як 100 млн. т.

Донецький басейн є основним районом видобутку кам'яного вугілля. Вугілля видобувають в шахтах.Коксівне вугілля (131 шахта) видобувають у центральній частині Донецької області (Єнакієво, Горлівка, Макіївка, Донецьк, Красноармійськ, Костянтинівка та ін.), Краснодонському й Кадіївському районах Луганської області.Енергетичне вугілля (295 шахт) – в Антрацитівському, Лутугинському та Алчевському районах Луганської області. Освоюється Західний Донбас. Собівартість вугілля Донбасу досить висока.

Нафтова промисловістьмаєнизькі показниками. Щороку видобувається близько 4 млн т. нафти. Перше місце за видобутком нафти посідаєлівобережна Україна,

Через територію України з Росії у Західну Європу пролягає нафтопровід «Дружба», а також нафтопроводи до Кременчука й Лисичанська. Внутрішні нафтопроводи: Одеса-Кременчук та Одеса-Броди-Гданськ. Працює нафтовий термінал у м. Південному біля Одеси потужністю 40 млн т.

Нині Україна не забезпечена власною нафтою і нафтопродуктами.

Нафтопереробна промисловість. В Україні діють Лисичанський, Кременчуцький, Одеський, Херсонський, Бердянський, Дрогобицький, Львівський і Надвірнянський нафтопереробні заводи. Власними ресурсами потребу в нафті Україна забезпечує частково (потрібно до 45 млн. т нафти на рік). Потужності нафтопереробної промисловості сягають 60 млн. т річної первинної переробки. Використовуються вони частково.

Газова промисловістьсформувалася в Україні у післявоєнні роки на базі розвіданих родовищ природного газу. Нині видобуток природного газу становить понад 18 млрд. м3 (у 1975 р. – 68 млрд. м3 ) на рік, а потрібно до 70 млрд. м3.

Передкарпатська нафтогазоносна область. На неї припадає 3,1% видобутку газу в Україні. Газ видобувають переважно з незначних глибин. Розвідані запаси газу становлять 94 млрд. м3. Дашавське родовище використовується для підземного зберігання газу,

Торфова промисловість.Основні родовища торфу зосереджені в Сумській, Чернігівській, Житомирській, Рівненській та Львівській областях. Видобуток його невеликий. У вигляді брикетів торф використовують як паливо. У сільському господарстві його застосовують для виготовлення органічних добрив, торфоізоляційних плит.

Електроенергетика. Ця галузь впливає не тільки на розвиток господарства, а й на територіальну організацію продуктивних сил.

В Україні діють чотири види електростанцій:

1) теплові – працюють на твердому, рідкому й газоподібному паливі.Серед них вирізняють конденсаційні й теплоелектроцентралі;

2) атомні – в якості палива використовують уран або інші радіоактивні елементи;

3) гідравлічні – використовують гідроресурси, це гідроелектростанції та гідростимуляційні електростанції;

4) електростанції, що використовують нетрадиційні джерела енергії.

Теплові електричні станції найпоширеніші в Україні і вони виробляють понад 48% усієї електричної енергії. Велика частка вугілля в структурі палива, яке використовують ТЕС. Перевагою ТЕС є відносно вільне розміщення, вдвоє менший обсяг капіталовкладень порівняно з АЕС. Найбільші ДРЕС: Вуглегірська, Старобешівська, Курахівська. Слов'янська, Криворізька-2, Придніпровська, Бурштинська, Запорізька, Ладижинська, Трипільська та ін.

Атомні електростанціїне пов'язані з родовищами видобутку палива. Тому АЕС в розміщенні зорієнтовані на споживачів, особливо на райони з обмеженими ресурсами палива та гідроенергії. Запасів урану в Україні вистачить більш як на 100 років. Нині річний видобуток урану становить 400 т за рік. За виробництвом уранового концентрату Україна посідає провідне місце у світі, але немає виробництва ядерного палива з концентрату.

В Україні працюють потужні атомні електростанції: Південноукраїнська, Запорізька, Рівненська, Хмельницька, які виробляють 45% електричної енергії.

Гідроелектростанції (ГЕС)  виробляють електроенергію, яка у 5–6 разів дешевша ніж вироблена на ТЕС. Коефіцієнт корисної дії ГЕС становить понад 80%. Однак розміщення їх залежить від природних умов і виробництво електроенергії має сезонний характер. Гідроенергетика посідає незначне місце в енергетиці України – до 9% потужностей і 6% виробництва електроенергії. Основні гідроелектростанції, побудовані на Дніпрі – Дніпрогес, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Каховська, Канівська і Київська; на Дністрі – Дністровська ГЕС-ГАЕС; у Закарпатській області – Теребле-Ріцька. Збудовано каскади невеликих ГЕС на річках Рось (Корсунь-Шевченківська, Стеблівська та ін.) і Південний Буг. У 2006 році введена в дію Ташлицька ГАЕС, добудовується Дністровська.

Проблеми й перспективи розвитку ПЕК. Відповідно до «Національної енергетичної програми» пов'язані із збільшенням масштабів геологічних досліджень традиційних видів палива – нафти, газу в Причорноморській низовині, Прикарпатті й Закарпатті, Дніпровсько-Донецькій западині. У Донецькому басейні збільшувати видобуток вугілля, технічно переоснастити й реконструювати застарілий шахтний фонд.

Перспективним є використання: метану вугільних пластів, невеликих і дрібних покладів нафти, газу й газоконденсату в старих нафтогазодобувних регіонах. Ресурси шахтного метану в Донбасі становлять 1,7–2,0 трлн. м3 (9-те місце у світі).

Будувати нові блоки АЕС під землею з багаторазовим рівнем захисту.

Збільшувати виробництво електроенергії з нетрадиційних джерел. Використовувати енергію термальних вод, малих річок, вітру, сонця, морських хвиль, сірководню.

Національною енергетичною програмою передбачено збільшити енергопотенціал України з 55,1 млн. кВт до 72,9 млн. кВт (2010 р.). Загальний потенціал ТЕС у 2010 р. планується довести до 40,3 млн. кВт. Передбачається введення 11 вітрових електростанцій у Криму, південних районах України. Потужність ВЕС у 2010 р. має становити до 2000 МВт.

56. Легка промисловість України, структура галузі. Розміщення основних виробництв. Сучасний стан, проблеми і перспективи розвитку.

Легка промисловість. Найбільше непродовольчих товарів виробляє легка промисловість, яка забезпечує населення тканинами, одягом, взуттям тощо, а інші галузі промисловості – кордом, технічними тканинами тощо.

Легка промисловість має тісні зв'язки з хімічними галузями. Нині Україна використовує власні потужності для виробництва синтетичної шкіри і клею, підошов, хімічних ниток і волокон, капролактаму, необхідного для виробництва хімічних ниток і пряжі, поліуретанових композицій для взуттєвої галузі, які досі імпортували.

На бавовняну промисловістьу текстильній промисловості припадає понад 62% всіх вироблених тканин. Для неї характерне віддалення від сировинної бази і навіть споживачів. У її структурі є прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове й фарбувальнообробне виробництва. Бавовняні комбінати розміщені в Херсоні й Тернополі

Вовняна промисловість – одна з найстаріших підгалузей текстильної промисловості-виробляє 7,7% усіх тканин України. Тут здійснюється первинна обробка вовни, виготовляються пряжа і тканини та вироби з неї. У Києві, Богуславі, Черкасах і деяких містах Чернівецької та Закарпатської областей розвинене виробництво килимів і килимових виробів з вовни й синтетичних волокон.

Шовкова промисловість пов'язана з виробництвом хімічних волокон, які майже повністю витіснили природний шовк-сирець. Вона виробляє 8,0% усіх тканин в Україні. Зосереджена переважно в Києві, де виробляють крепдешин і крепжоржет з натурального шовку. У Києві і Черкасах випускають тканини із штучного та синтетичного волокон, у Луганську – меланжеві шовкові тканини.Лляна промисловість розвинулася в Україні за радянський період. Вона випускає 11% тканин країни і зосереджена на Рівненському й Житомирському льонокомбінатах, Коростенській і Марчихіно-Будській (Житомирська область) фабриках. Підприємства забезпечені власним льоноволокном. Частина льоноволокна вивозиться за межі країни.

Трикотажне виробництво зменшилося, хоч для нього є достатня сировинна база. Найбільші трикотажні підприємства в Києві, Харкові, Львові, Одесі, Житомирі, Миколаєві, Сімферополі, Чернівцях, Донецьку, Івано-Франківську, Дніпропетровську,Швейна промисловість розміщена переважно у великих населених пунктах. Тут функціонують такі відомі формування, як Київське виробниче об'єднання швейної промисловості «Україна», львівська фірма «Маяк», Харківська швейна фабрика ім.  Тинякова та ін.

Шкіряно-взуттєва промисловість після текстильної є найважливішою підгалуззю легкої промисловості. Основна сировина для неї – шкури домашніх, диких і морських тварин. Розвитку взуттєвого виробництва сприяють високий рівень механізації виробничих процесів. Підприємства галузі виробляють жорсткі й м'які шкіряні товари, взуття.

Шкіряна промисловість стара галузь виробництва в Україні. Шкіряні підприємства є в Харкові, Києві, Львові, Василькові (Київська область), Бердичеві, Миколаєві. Штучну шкіру виготовляють у Києві, Тернополі, Запоріжжі, Луцьку, шкірзамінники – в Одесі.

Сучаснавзуттєва промисловість України перетворилася на велику механізовану галузь. Взуттєві фабрики в Києві, Харкові, Дніпропетровську.

Хутрова підгалузь обробляє хутра лисиць, куниці, видри, норки, шкурки кролів, ховрахів, водяних щурів, овечі шкурки й штучне хутро та виготовляє з них хутрові та шубні вироби. Великі хутрові підприємства працюють в Харкові, Балті, Краснограді (Харківська область), Тисмениці (Івано-Франківська область), Львові, Одесі, Жмеринці.

57. Основна хімія. Провідні виробництва,  їх розміщення. Проблеми й перспективи розвитку.

Основна хімічна промисловість виробляє соду, сірчану кислоту й мінеральні добрива. Виробництвокальцинованої соди зосереджене в районах залягання солей та вапняків у Слов'янську й Лисичанську,каустичної соди, – у Слов'янську, Лисичанську і Красноперекопську. Виробництвосірчаної кислоти, розміщене в районах її споживання (низька транспортабельність). Підприємства тяжіють до виробництва фосфорних і азотних добрив у Костянтинівці, Сумах, Вінниці, Одесі, Горлівці, Дніпродзержинську й Лисичанську.

Виробництво мінеральних добрив (азотних, калійних, фосфорних і комбінованих) є провідною галуззю хімічної промисловості України.

Фосфорні добрива виробляють із привізних апатитів Кольського півострова на Вінницькому й Костянтинівському хімічних заводах, Сумському та Одеському суперфосфатних заводах. Використовують й фосфорити Кролевецького, Ізюмського та Придністровських родовищ України.

Азотно-тукова промисловість, що виникла поблизу коксохімічних підприємств, використовує коксовий газ для виробництва аміаку. Розгалужена система газопроводів наблизила її підприємства до районів споживання. Вона виробляє азотні добрива: сульфат амонію, аміачну селітру, карбамід тощо. Основні центри – Дніпродзержинськ, Горлівка, Лисичанськ, Алчевськ, Сєверодонецьк, Запоріжжя, Черкаси, Рівне.

Виробництвокалійних добрив зосереджене у Стебнику (100 тис. т сульфатів калію), Калуші (80 тис. т), Роздолі (100 тис. т хлориду калію), Вінниці, Костянтинівці (10 тис т). Передбачається реконструкція галузі, впровадження нових технологій, збільшення видобутку сировини до 2,8 млн т, що дасть змогу отримати понад 150 тис. т оксидів калію за рік (Калушське та Стебниківське родовища).

Пестициди виробляють 7 підприємств потужністю 150 тис. т, в останні роки вироблено 2,5 тис. т хімічних засобів захисту рослин. Сільське господарство забезпечується  мінеральними добривами на 84%, а засобами захисту рослин на 60% від потреби. Обсяги виробництва зменшилися внаслідок того, що продукція на 10% дорожча за імпортну.

59. Лісопромисловий комплекс України, його структура. Особливості розміщення целюлозно-паперової та деревообробної промисловості.

Лісопромисловий комплексУкраїни інтенсивно формується в умовах малого заліснення та недостатніх запасів лісової сировини. У складі лісового комплексу України виділяють лісогосподарський, деревообробний, целюлозно-паперовий та лісохімічний підкомплекси.

Лісогосподарський підкомплекс. Він складається з двох підгалузей: лісового господарства та лісозаготівельної промисловості.Лісове господарство займається лісовідтворенням, у тому числі розширенням площ лісів, поліпшенням їх видового складу, підвищенням продуктивності лісів та їх охороною. Заліснення України становить 14,3%.

Ліси України поділяються на дві групи. До першої групи, яка займає 48% загальної площі лісів, належать водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі ліси, а також заповідники, національні парки й інші спеціальні ліси. Деревину заготовляють тільки під час догляду, санітарних і лісовідновних робіт. Другу групу (52% площі лісів) складають ліси, що мають захисне й обмежене експлуатаційне значення. До лісогосподарського комплексу відносять також заготівлю грибів, дикорослих плодів і ягід, лікарських рослин, меду тощо.

Лісовим господарством займаються переважно лісництва, алісозаготівлею – лісогосподарські заготівельні організації (лісгоспзаги). Останні заготовляють ліс для лісопильної, фанерної, целюлозно-паперової, будівельної та гірничодобувної промисловості. Заготовляють ліс переважно в Закарпатській, Волинській, Житомирській, Івано-Франківській, Київській і Чернігівській областях. Обсяги лісозаготівлі в щороку знижуються, через це 20–22 млн м3 деревини (60%), завозиться з-за кордону, переважно з Росії.

Підприємствадеревообробного підкомплексу розміщені у районах як лісозаготівлі, так і споживання деревини. Однією з найважливіших єлісопильна галузь, 80% підприємств якої зосереджені в Карпатському економічному районі. Найбільші підприємства в Закарпатській та Чернівецькій областях. Щороку вони переробляють 2,3 млн м3 деревини. Головна проблема галузі – відсутність сучасного обладнання. Потужності підприємств не завантажені повністю. Підприємства випускають пиломатеріали, паркет, тару тощо.

Найбільшіцентри лісопиляння: Брошнів, Рожнятів, Вигода, Надвірна в Івано-Франківській, Чернівці, Сколе, Стрий і Турка у Львівській, Рахів і Свалява в Закарпатській, Костопіль і Сарни у Рівненській, Ковель та Камінь-Каширський у Волинській, Малин, Овруч і Коростень у Житомирській областях (350 підприємств).

Фанерна промисловість, зосереджена переважно у Львові, Києві, Чернівцях, Оржеві та Костополі. Україна дуже відстає від розвинених країн за виробництвом пиломатеріалів і фанери з розрахунку на душу населення.

Деревно-стружкові плити виробляються в Костополі, Сваляві, Брошневі, Києві і Тересві. Деревостружкові плити виробляють 13 підприємств потужністю понад 1200 тис. м3, при потребі господарста – 2400 тис. м3. Ця галузь відстає від потреб меблевої промисловості, тому значна кількість меблів ввозиться з інших країн.

Меблева промисловість– одна з найпотужніших галузей деревообробки (працюють 50% зайнятих у деревообробці). Найбільші меблеві підприємства в Києві, Харкові, Львові, Ужгороді. Мукачеві, Одесі, Луганську, Дніпропетровську, Донецьку, Івано-Франківську, Чернівцях та інших містах.

Надзвичайно поширеневиробництво будівельних матеріалів із дерева (вікон, дверей, паркету, плінтусів), особливо в Карпатському, Волинському і Столичному економічних районах, а також у великих містах (із привізної деревини).

Целюлозно-паперова промисловість в Україні розвинена недостатньо, а тому й дефіцит паперу й картону. Виробництво їх зосереджене на Жидачівському целюлозно-паперовому комбінаті (Львівська область), Рахівській картонній фабриці (Закарпатська область), Херсонському целюлозному заводі, паперовій фабриці в Понінці (Хмельницька область) і Малині (Житомирська область), Ізмаїльському целюлозному комбінаті.

Лісохімічний підкомплекс об'єднує підприємства, що виробляють деревне вугілля, оцтову кислоту, каніфоль, скипидар, ефірну олію, формалін, карбамід, метиловий спирт, кормові дріжджі. Основними центрами лісохімії є Великий Бичків, Перечин, Свалява (Закарпатська область), Коростень (Житомирська область), Київ та ін.

Стримує розвиток лісової промисловості – нестача сировини. Обсяг лісозаготівлі становить 5,2 млн м3 ділової деревини за рік. На основні види виробництва йде 1/3 частина деревини (12,7 млн м3), на виробництво целюлози – 2% (в  розвинених країнах до 45%).

Цінною сировиною для виробництва паперу є макулатура. Макулатуромісткість лісопромислового комплексу – одна з найбільших у Європі. Крім макулатури з цією метою використовують солому хлібних злаків, конопель, льону. З волокнистих культур виробляють спеціальні сорти паперу – для цигарок, малювання та креслення.

Підприємства целюлозно-паперової промисловості України поділяються на три групи:целюлозно-паперові комбінати, підприємства, які виготовляютькартон та папір із привізної сировини, тапереробні фабрики. Три ЦПК виробляють 104 тис. т целюлози, а також понад 100 тис. т масових видів паперу. Низький рівень технологій не дає змоги виробляти продукцію світових стандартів. Нині відбувається модернізація підприємств. Передбачено будівництво 3-х підприємств з виробництва газетного, мішкового паперу та гофрованого картону.

Меблева промисловість орієнтується у розміщенні на споживача і має випускати продукцію, яка б відповідала сучасним вимогам споживача.

Лісохімічна промисловість орієнтується на виробництво нових матеріалів: Макіївський завод – ДВП для меблевої промисловості, Надвірна – декоративний пластик (для меблевої й автомобільної промисловості), а також будівництво солом'яно-картонажного заводу в містечку Смоліно Кіровоградської області, підприємства з виробництва товарної підбіленої соломкової целюлози в Миколаївській області,  паперу для друкування (200 тис. т) у Сумській області. Спорудження цього підприємства дасть змогу повністю вирішити проблему з виробництва паперу в Україні.

За рахунок власного виробництва Україна задовольняє понад 50% потреби в паперово-картонній продукції, а решту імпортує з Росії. Нині виробляються в недостатній кількості папір, попит на який зростає: газетний, етикетковий, офсетний, пергаментний та ін.

60. Харчова промисловість України, її значення і розвиток. Структура галузі. Особливості розміщення основних виробництв.

Харчова промисловість. За кількістю зайнятих та за обсягом валової продукції харчова промисловість належить до найважливіших галузей господарства і є основною переробною ланкою АПК. Її розміщення тісно повязане з сільським господарством. Вона має складну структуру: понад 20 підгалузей, що виробляють як готову продукцію, так і напівфабрикати.  Головні галузі – м'ясна, молочна, цукрова, борошномельно-круп'яна, консервна, олійна і крохмале-патокова. Основними факторами розміщення галузей є чисельність і густота населення, сировинна база, форми організації виробництва, транспорт, об'єктивними – природні умови та науково-технічний прогрес. За дією факторів галузі харчової промисловості поділяють на такі, що орієнтуються: наджерела сировини – цукрова, консервна, крохмале-патокова, олійна;місцяспоживання готової продукції – молочна, кондитерська; одночасно іна сировину, і наспоживача – м'ясна, борошномельно-круп'яна.

За останні роки обсяги виробництва скоротилися. Існуючі технології і застаріле обладнання не завжди забезпечують конкурентоспроможності продукції.

Останнім часом в харчовій промисловості намітилася тенденція до збільшення обсягу виробництва продукції. Позитивно вплинули на стабілізацію галузі реструктуризація підприємств та їх адаптація до умов ринкової кон'юнктури.

Зерно у сільськогосподарських товаровиробників купують удержавні ресурси і приймають на зберігання 695 елеваторів, хлібоприймальних підприємств, реалізаційних та хлібних баз. Найбільші елеватори, розташовані у великих містах, морських портах, залізничних вузлах і районах виробництва зерна.Елеватори великої місткості споруджено в Херсоні, Миколаєві, Одесі, Маріуполі, Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі.

Борошномельно-круп'яна промисловість України представлена 159 борошномельними та 19 круп'яними заводами, які здатні за рік виробляти 7,2 млн т борошна і 0,8 млн т круп, що повністю задовольняє потреби населення країни в цієї продукції.

Найбільші центри – Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Миколаїв, Запоріжжя.

Макаронні вироби випускають 13 макаронних фабрик і спеціалізовані цехи при хлібзаводах. Виробничі потужності становлять 275 тис. т макаронних виробів за рік. Найбільші центри – Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Миколаїв, Запоріжжя.

Цукрова промисловість розміщена переважно у лісостеповій зоні. Її підприємства тісно пов’язані з бурякосіючими районами тому, що у витратах на виробництво цукру частка сировини становить 80%. Цукор виробляють у 19 областях. Найбільша концентрація цукрових заводів – у  Вінницькій, Черкаській, Хмельницькій та Тернопільській областях.

Розміщення цукрових заводів за природними зонами: у Лісостепу (147), – на Поліссі (26), у Степу (17). Вінницьку область іноді називають «цукровим Донбасом». Тут 39 цукрових заводів, на другому місці після неї Черкаська область, де є 23 заводи.

Цукрорафінадне виробництво зосереджене в Ходорові, Шепетівці, Черкасах, Сумах, Бердичеві та Одесі.

Олійнопереробна промисловість України займає значне місце у формуванні внутрішнього ринку продовольства та структурі валютних надходжень. Діють 16 великих олійноекстракційних заводів, які виробляють до 80% олії в Україні, інші 20% олії продукують 230 невеликих олійниць. У середньому щороку виробляється олії понад 700 тис. т, що значно менше порівняно із 1990 р.

Основні олійноекстрактні заводи розміщені в районах виробництва сировини. На 1 т олії витрачається від 3–4 до 5–8 т насіння.

М'ясна промисловість є однією з провідних галузей харчової промисловості, у нас працює 211 підприємств. На розміщення м'ясокомбінатів впливаєсировинна база, а м'ясопереробних і ковбасних заводів –споживач. Застосування рефрежераторного транспорту, холодильної техніки дає змогу наблизити переробку м'яса та вирощування тварин на м'ясо як до споживача, так і до джерел сировини. М'ясне виробництво зосереджено переважно в промислових районах та районах з потужною сировинною базою.

Найбільші м'ясокомбінати розміщені у Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську, містах Донбасу, Полтаві, Вінниці.

Молочна промисловість виробляє 15% продукції харчової промисловості. Всього у молочній промисловості діє 470 підприємств. Ця галузь об'єднує маслоробну, сироварну, молочно-консервну галузі, виробництво продуктів з незбираного молока.

Розміщення підприємств із переробки молока тяжіє до районів споживання молочної продукції. Найбільші з них є у Києві, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Львові. Маслоробні й сироварні заводи є у Бердянську, Жашкові і Тальному (Черкаська область), Ріпках і Козельці (Чернігівська область), Кременчуці та багатьох інших містах. Великі заводи з виробництва консервованого молока (згущене молоко з цукром, згущені вершки, сухе молоко тощо) функціонують у Бахмачі (Чернігівська область), Смілі (Черкаська область), Первомайську (Миколаївська область). Підприємства виробляють понад 113 тис. т. масла, 0,7 млн т. продукції з незбираного молока та понад 52 тис. т. сиру жирного, бринзи.

Структура молокопродуктів переорієнтована на виробництво продуктів з подовженим терміном зберігання (масла, сирів, сухих молочних продуктів, молочних консервів).

Переробні підприємства необхідно забезпечити сучасним технологічним обладнанням, яке б забезпечувало повну переробку молока.

Плодоовочеконсервна промисловість зосереджена у степовій та, частково лісостеповій зонах. Сировина для овочеконсервної промисловості малотранспортабельна, тому її переробка здійснюється біля місць вирощування. Найбільша концентрація виробництва у Південному економічному районі, головні центри – Одеса, Сімферополь, Херсон, Ізмаїл, Черкаси, Ніжин, Кам'янець-Подільський.

Продукція промислової переробки плодів і ягід – соки, напої, бальзами, вина та інші конкурентноспроможні й біологічно повноцінні продукти.

Виноробна промисловість як сировину використовує виноград, фрукти, ягоди. Первинне виробництво розміщене у районах виробництва сировини, а вторинне виноробство та розлив вина розміщені, як у районах вирощування сировини та і у місцях споживання. Найбільшими виробниками різних вин та коньяків є міста Криму, Одеської, Херсонської, Миколаївської та Закарпатської областей.

Перспективним є виробництво шампанських вин, коньяків та сухих вин, яке залишається експортною галуззю. Україна експортує вина у 18 країн світу.

З інших галузей харчової промисловості поширенеспиртове й лікеро-горілчане виробництво. Воно використовує відходи цукрової промисловості, сокового виробництва, а також зерно й картоплю. Спиртові заводи зосереджені у Вінницькій, Черкаській, Житомирській, Кіровоградській, Київській, Харківській та інших областях. Лікеро-горілчане виробництво діє в усіх великих містах.

Тютюново-ферментаційна промисловість склалася у районах посівів тютюну – в АР Крим, Закарпатській, Тернопільській областях. Потужності 8 тютюново-ферментаційних заводів і 11 тютюнових фабрик можуть забезпечувати потреби України та експортні можливості галузі. Основні центри виробництва цигарок і сигарет – Київ, Одеса, Львів, Харків, Дніпропетровськ, Сімферополь, Прилуки.

Крохмале-патокова промисловість розміщена в поліських областях, де зосереджені найбільші посіви картоплі. Основними виробниками картопляного крохмалю є Чернігівська і Житомирська області.

1.Предмет, об’єкт вивчення науки РПС і регіональної економіки.

2.Кольорова металургія України, розміщення основних виробництв.2/ 2/Сучасний стан, проблеми й перспективи розвитку галузі.

3.Роль  РПС і регіональної економіки у вирішенні найважливіших соціальних та економічних проблем в Україні.

4.Агропромисловий комплекс України, його структура. Роль і значення АПК у народному господарстві.

5. Особливості галузевої структури господарського комплексу Придніпровського економічного району України. Його роль в е Територіально-галузева структура економіки.

6.Зв'язок науки про РПС і регіональну економіку з іншими науками. Роль науки РПС у розвитку економіки регіонів

7.Основні завдання науки РПС і регіональної економіки. Її роль у досягненні економічної незалежності України.

8.Роль народногосподарського комплексу Карпатського економічного району України в територіальному поділі праці.

9.Необхідність теоретичного обгрунтування розміщення продуктивних сил. Основні теорії просторової економіки, їх суть і значення.

10. Сільськогосподарські зони та райони України, їх галузева спеціалізація

11. Цілі і завдання державної регіональної економічної політики України в економічній та соціальній сфері.

12.Транспортний комплекс України, основні види. Роль і значення транспорту у виробництві та народному господарстві.

13.Основні закономірності розміщення продуктивних сил, їх значення у підвищенні ефективності виробництва в сучасних умовах.

14.Економічне співробітництво України з країнами – членами СНД. Форми економічних відносин.

15Найважливіші принципи розміщення продуктивних сил, їх значення для ефективного розміщення підприємств і галузей.

16 Природно-ресурсний потенціал, його структура. Забезпеченість України природними ресурсами.

17Основні фактори розміщення продуктивних сил, їх вплив на розміщення виробництва.

18.Чисельність населення України, особливості його динаміки. Природний рух населення. Демографічна ситуація в Україні, основні шляхи її розв’язання

19. Принципи економічного районування України. Районний господарський комплекс та його галузева структура (три групи галузей).

20.Чорна металургія, її роль і значення в економіці України. Райони і центри чорної металургії. Проблеми й перспективи розвитку галузі.

21.Економічний район. Типи економічних районів. Сучасне економічне районування України.

22. Сільське господарство України, його галузева структура. Сучасний стан та проблеми інтенсифікації сільськогосподарського виробництва.

23. Роль ТВК в системі економічного районування.

24. Сучасний стан розвитку  сільськогосподарського машинобудування. Основні центри. Проблеми і перспективи розвитку галузі

25.Важке машинобудування, його роль у розвитку промисловості та економіки України. Структура галузі. Особливості сучасного розміщення виробництва.

26. Основні форми і особливості розвитку зовнішньоекономічних зв`язків України в сучасних умовах.

27. Економічні методи аналізу розміщення продуктивних сил

28. Трубопровідний і повітряний транспорт, їх значення для економіки країни. Місце у зовнішніх зв’язках України.

29. Машинобудівна промисловість України, її значення і сучасна структура. Найважливіші галузі і виробництва, їх розміщення.

30.Методи економічного обгрунтування галузевого розміщення виробництва

31. Методи економічного обгрунтування територіально-комплексного розміщення виробництва.

32. Роль вугільної промисловості в економіці України. Основні райони видобутку. Сучасний стан, проблеми і перспективи розвитку галузі.

33. Структура господарського комплексу Донецького економічного району. Особливості  спеціалізації промисловості регіону.

34. Поняття регіону та регіональної економіки. Засади функціонування регіональної економіки.

35. Сутність державної регіональної економічної політики. Об'єкти і суб'єкти державної регіональної політики

36. Транспортне машинобудування, провідні виробництва та їх розміщення. Проблеми та перспективи розвитку галузі.

37. Механізм реалізації державної регіональної економічної політики. Необхідність його вдосконалення в сучасних умовах.

38. Нафтова і газова промисловість України, райони видобутку нафти й газу. Особливості розміщення нафтопереробної промисловості. Проблеми розвитку галузі, шляхи їх вирішення.Мінерально-сировинні ресурси України, їх структура та регіональні особливості розміщення.

39.Мінерально-сировинні ресурси України, їх структура та регіональні особливості розміщення

40. Роль і значення залізничного та автомобільного транспорту в економіці України. Основні магістралі.

41. Особливості структури господарського комплексу Північно-Східного економічного району. Роль машинобудування в територіальному поділу праці.

42. Роль і значення водного транспорту у внутрішніх та зовнішньоекономічних зв’язках України.

43. Виробничий і науково-технічний потенціал України, його роль у розвитку економіки України.

44. Значення хімічної промисловості у народному господарстві України. Структура галузі, провідні виробництва та їх розміщення.

45. Сучасна галузева структура народного господарства та тенденції її розвитку. Інтеграція та просторова концентрація виробництва. Міжгалузеві комплекси.

46. Трудові ресурси України, їх структура. Проблеми забезпеченості трудовими ресурсами окремих регіонів.

47. Роль електроенергетики у народному господарстві України, райони енергетики  Основні типи електричних станцій, особливості їх розміщення.

48. Особливості галузевої структури господарського комплексу Придніпровського економічного району України. Його роль в економіці країни.

49. Місце і роль промисловості в сучасній економіці України. Структура та провідні галузі. Форми територіальної організації промисловості.

50. Особливості розміщення населення в України. Міське й сільське розселення. Сучасні міграції населення, їх види та причини.

51. Хімія органічного синтезу. Провідні виробництва, їх розміщення. Проблеми  розвитку галузі.

52. Рослинництво України  та його структура. Основні зернові й технічні культури, їх розміщення. Проблеми інтенсифікації виробництва.

53. Роль АПК Подільського економічного району  в територіальному поділі праці.

54. Комплекс із виробництва непродовольчих товарів народного споживання, його значення. Сучасний стан, проблеми  та перспективи розвитку.

55. Паливно-енергетичний комплекс України, його структура. Особливості сучасного паливно-енергетичного балансу. Проблеми комплексу та шляхи їх розв’язання.

56. Легка промисловість України, структура галузі. Розміщення основних виробництв. Сучасний стан, проблеми і перспективи розвитку.

57. Основна хімія. Провідні виробництва,  їх розміщення. Проблеми й перспективи розвитку.

59. Лісопромисловий комплекс України, його структура. Особливості розміщення целюлозно-паперової та деревообробної промисловості.

60. Харчова промисловість України, її значення і розвиток. Структура галузі. Особливості розміщення основних виробництв.

Регіональна економіка відповіді до екзамену на http://mirrorref.ru


Похожие рефераты, которые будут Вам интерестны.

1. Реферат Економіка будівництва відповіді до екзамену

2. Реферат РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

3. Реферат Регіональна економіка шпаргалка

4. Реферат Фінанси відповіді до екзамену

5. Реферат Філософія відповіді до екзамену

6. Реферат Відповіді до екзамену підприємництво

7. Реферат Відповіді до екзамену з фінансів

8. Реферат Вікова фізіологія та валеологія відповіді до екзамену

9. Реферат Регіональна політика в умовах сталого розвитку

10. Реферат Регіональна економічна політика: сутність і механізм її реалізації