Новости

Поняття та сутність інституту адвокатури в Україні

Работа добавлена:






Поняття та сутність інституту адвокатури в Україні на http://mirrorref.ru

Тема 1.2. Поняття та сутність інституту адвокатури в Україні.

  1. Поняття та зміст адвокатської діяльності
  2. Міжнародні стандарти адвокатської діяльності

05 липня 2012 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», який має на меті піднести роль адвокатури в суспільстві як гаранту забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина, та інституту по забезпеченню реалізації права особи на правову допомогу.

Відповідно до ч. 2 ст. 59 Конституції України, адвокатура діє в Україні для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах. Як відзначено у ст. 159 Конституції України, для подання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів; у випадках, передбачених законодавством, юридична допомога громадянам подається безоплатно. Організація і порядок діяльності адвокатури визначаються законодавством України.

Так, відповіднодо ст. 2 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», адвокатура України – недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.

Реальна можливість здійснення, а також захисту основних прав людини кожною конкретною особою забезпечується, насамперед, юридичними механізмами певної держави. Існуютьтакі види юридичних засобів правозахисту – судові, парламентські, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські. Серед цих засобів захисту прав людини адвокатурі належить чільне місце. Головна соціальна місія, фундаментальне призначення її – захист прав людини. Це має бути основоположним у вирішенні проблеми досконалого функціонування такого надзвичайно важливого правозабезпечувального інституту. Реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини – найвищий критерій гуманістичності, прогресивності, «якісності» адвокатури.

Соціальні зв’язки і статус тієї чи іншої гілки влади не можна вважати вичерпно визначеним у відриві від інших інститутів, що існують у суспільстві і мають забезпечувати нормально збалансоване функціонування взаємовідносин різного змісту у системі «держава – громадянин». Серед цих інститутів чи не найважливішим є адвокатура. Подекуди роль і місце адвокатури штучно звужується – її намагаються подати чимало не як таку структуру, яка належить до сфери послуг і задовольняє певні побутові інтереси громадян та юридичних осіб. Разом з тим, функціональне навантаження на адвокатуру є значно масштабнішим і змістовнішим; поряд зі своєю головною функцією – професійного захисту прав і свобод громадян і юридичних осіб вона також певною мірою виконує роль важеля між різними гілками влади. Так, професійна діяльність адвокатів у конкретних справах контролюється відповідними рішеннями судової влади щодо дотримання законів, тобто кінцевій і найголовнішій формі виразу волевиявлення законодавчої влади. В разі, коли така відповідність відсутня, адвокати вдаються до процесуальних засобів – апеляційних та касаційних скарг, ініціюють процес контролю за додержанням законодавчих положень, здійснюваний спеціалізовано як прокуратурою, так і судовими органами вищих інстанцій.

Отже, адвокатура є своєрідним важелем, який збалансовує узгодженість волевиявлення суду в конкретних справах з волевиявленням законодавця в широкому розумінні.

З іншого боку,адвокатура виконує також опосередкований контроль за відповідністю волевиявлень виконавчих структур, їх окремих представників до волевиявлення законодавчої влади, тобто до закону. Представляючи інтереси суб’єктів, чиї права та свободи порушуються чинниками виконавчої влади, і реагуючи на них в процесуальних формах, передбачених законом, шляхом подачі заяв і скарг до суду, прокуратури тощо, адвокатура знов таки виступає як один з гарантів узгодження дій і рішень виконавчої влади з рішеннями законодавчої влади.

Таким чином,хоча адвокатура і не належить до жодної з гілок влади, але як специфічний суспільно-правовий інститут, що є одним з важливих інститутів вітчизняної юстиції, – посідає чільне місце в системі соціальних зв’язків, які забезпечують взаємодію різних гілок влади у правовій державі.Отже, проблема реформування влади в країні не є локальною і неминуче зачіпає інші, суміжні інститути і серед них, значною мірою адвокатуру, яка постійно, через професійно-правозахисну суть діяльності адвокатів, бере участь в реалізації результатів діяльності законодавчої, судової і виконавчої влад.

З огляду на це, слід наголосити на особливому статусі адвокатури серед інших, невладних структур суспільства. Адже вона завжди була самоврядним об’єднанням, яке не входило до жодних державних структур, стояло поза політикою, ніколи не об’єднувалось з іншими структурами і з усіх часів діяло з позицій професійного законоборства.

Оцінюючи статус адвокатури в аспекті розмежування гілок влади та місце її в суспільстві, з певним припущенням можна говорити й про здійснення адвокатурою функції нагляду за законністю, котрий традиційно пов’язується із статусом прокуратури (але, зрозуміло, у значно відмінному аспекті). Обмеженість дій адвокатів конкретними справами і позицією клієнтів, робить здійснення цієї функції адвокатурою вужчою, ніж коли йдеться про прокуратуру. Разом з тим, не входження в будь-яку владну структуру, проміжне, незалежне становище адвокатури додає останній значного потенціалу інституту, що може, зокрема, бути дійовим узгоджувачем конкретних суперечностей, що виникають через привласнення тією чи іншою гілкою влади не притаманних їй правомочностей.

З огляду на специфіку адвокатської діяльності та її еволюцію, інститут адвокатури України посідає помітне місце у громадянському суспільстві. Адже його основні функції – зокрема забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах – спрямовані на охорону і захист законних прав та інтересів громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб та суспільства.

Проте адвокатура України є не тільки інститутом громадянського суспільства, а й корпорацією, головним обов’язком якої є забезпечення захисту інтересів усіх суб’єктів громадянського суспільства. Про це свідчить наявність потреби громадянського суспільства в даному інституті, яке потребує надання професійної правової допомоги фахового юриста, оскільки більшість членів суспільства позбавлена можливості захищати свої інтереси в конфліктах з державою та іншими особами. Відповідно, той аспект, який визначає надання допомоги громадянам необхідністю у вирішенні проблем із владою, підтверджує соціальну роль інституту адвокатури.

Отже, виокремлюючи основні особливості адвокатури як інституту громадянського суспільства, можливо зробити певні висновки, зокрема, те, що адвокатура є: самостійним, сформованим елементом правозахисної системи; державно-соціальним утворенням громадянського суспільства, діяльність якого спрямована на захист прав та свобод людини і громадянина; з одного боку – інститутом громадянського суспільства, основним завданням якого є захист прав та свобод громадян, з іншого – її завданням є захист самого громадянського суспільства та інтересів інших його інститутів; публічно-правовим інститутом громадянського суспільства. Її розвиток залежить від рівня правової культури населення, з одного боку, політичної волі держави та можливого нормативно-правового закріплення – з іншого.

Для вдосконалення інституту адвокатури України як інституту громадянського суспільства в умовах побудови правової держави необхідно сформувати у громадян правильне уявлення про роль адвокатури в громадянському суспільстві та й в цілому у державі.

Для підвищення соціального значення адвокатури важливо зміцнити довіру громадян та всього суспільства до діяльності адвокатури, домагатися повної незалежності адвокатури. Не останнім фактором виступає необхідність поліпшити якість надання кваліфікованої юридичної допомоги, а також забезпечити доступність юридичної допомоги та гарантувати безперешкодне виконання адвокатами своїх обов’язків.

Також важливо зазначити, щоадвокатура України є публічно-правовим інститутом громадянського суспільства, який покликаний захищати та представляти інтереси не тільки окремих осіб, а й всього суспільства в цілому. Тобтоцей інститут існує та розвивається для захисту індивідуальних і суспільних благ, а так і захищати права та свободи людини в цілому та громадян України зокрема.

Конституція проголосила Україну демократичною, правовою, соціальною державою (ст. 1). Сенс правової держави розкривається у ст. 3 Конституції: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» [3].

Правова держава для виконання своїх основних функцій – захисту й охорони прав і свобод громадян – повинна бути забезпечена системою процедур, механізмів, інститутів, які гарантують суб’єктивні права на підставі об’єктивної діяльності, що ґрунтується на праві, і які не є незмінними, а знаходяться в динаміці, вдосконалюються, пристосовуються до умов життя суспільства.

На міжнародному рівні основні засади функціонування адвокатури отримали нормативне закріплення в Загальному кодексі правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства.

В першу чергу, слід звернути увагу на організаційні стандарти діяльності адвокатури, серед яких вирізняють: відсутність дискримінації при допущенні до адвокатської практики або до продовження практики за ознаками раси, кольору шкіри, статі, етнічного походження, релігії, політичних та інших поглядів, наявності власності, місця народження, економічного або іншого становища; рівень знань осіб, що мають намір займатися адвокатською діяльністю, має визначатися за результатами складання ними кваліфікаційних іспитів; самоврядний статус організації адвокатури.

Незалежна та дієва асоціація адвокатів є невід’ємною частиною демократичного суспільства, що керується верховенством права. Як незалежність судової системи, так і незалежність юридичної професії є основоположними для справедливого та ефективного здійснення правосуддя. Адвокати та їхні асоціації, як і інші учасники судової системи, є стовпом, на якому тримається захист верховенства права та захист прав людини [38]. Щоб виконувати свою роль, адвокати повинні працювати в оточенні, що уможливлює реалізацію всіх їхніх прав та свобод, а також гарантує захист від будь-якого залякування, переслідування або неналежного впливу.

Основні положення ООН про роль адвокатів встановлюють мінімальні базові стандарти, які мають поважаться усіма гілками влади, щоб забезпечити незалежність та цілісність юридичної професії. Вони визнають, що адвокати як основні агенти здійснення правосуддя зобов’язані разом із суддями та прокурорами забезпечувати та підтримувати верховенство права [1]. Виконуючи свої обов’язки, адвокати повинні завжди мати можливість «діяти вільно [... ] та без страху [... ] відповідно до встановлених правил, стандартів та етики цієї професії без жодних перешкод або тиску з боку влади чи громадськості» [2].

Адвокати, як інші люди, мають право на свободу об’єднань, визнану у Загальній декларації прав людини (стаття 20) та гарантоване Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (стаття 22) та Європейською конвенцією з прав людини (стаття 11), які були ратифіковані Україною. Це право включає право створювати та підтримувати незалежні самоврядні об’єднання. Кожна юрисдикція може мати «одну або більше незалежних та самоврядних об’єднань адвокатів, визнаних відповідно до закону, чия рада або інший виконавчий орган має бути обраний на вільній основі всіма членами без жодного втручання з боку будь-якого органу чи особи» [2]. Такі об’єднання відіграють важливу роль у «підтриманні професійних стандартів та етики, захищаючи їхніх членів від переслідування та неналежних обмежень та порушень» [1]. Культура поваги до незалежності юридичної професії та до її ключової ролі у здійсненні правосуддя та збереженні верховенства права має підтримуватися самоврядними асоціаціями адвокатів з відкритими та демократичними структурами управління й прийняття рішень, що захищають від маніпулювання виконавчою владою або іншими впливовими інтересами [60].

Отже, можливо стверджувати, що на сьогодні у світі вироблено фундаментальні засади щодо правового захисту людини, її прав та основних свобод. Наприклад, Статут Організації Об’єднаних Націй підтверджує право людей усього світу на створення умов, за яких законність буде додержуватися, і проголошує як одну з цілей досягнення співробітництва у створенні та підтриманні поваги до прав людини й основних свобод без поділу за ознаками раси, статі, мови та релігії.

10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла і проголосила Загальну декларацію прав людини, яка утверджує принципи рівності перед законом, презумпцію невинуватості, право на неупереджений відкритий розгляд справи незалежним і справедливим судом, а також усі гарантії, що є необхідними для захисту будь-якої особи, обвинуваченої у вчиненні караного діяння.

4 листопада 1950 р. у Римі держави – члени Ради Європи прийняли Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, яка проголошує, що кожна людина, звинувачена у скоєнні кримінального злочину, має щонайменше такі права: а) бути негайно і детально проінформованою зрозумілою для неї мовою про характер і причину обвинувачення проти неї; б) мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту; в) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника на власний вибір або, якщо вона не має коштів для оплати правової допомоги захисника, одержувати таку допомогу безплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; г) допитувати свідків, що свідчать проти неї, або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків з її сторони на тих самих умовах, що і свідків, які свідчать проти неї; д) отримувати безоплатну допомогу перекладача, якщо вона не розуміє і не розмовляє мовою, яка використовується в суді.

Мінімальні стандартні правила поводження з вʼязнями, затверджені 30 серпня 1955 р. І Конгресом ООН з профілактики злочинності і поводження з в’язнями, рекомендують гарантувати для осіб, що перебувають в ув’язненні, юридичну допомогу та конфіденційність у процесі її здійснення.

16 грудня 1966 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, а також Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права проголошує право бути вислуханим без тяганини та право на неупереджене і відкрите слухання справи компетентним, незалежним і справедливим судом.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права проголошує обов’язок держав відповідно до Статуту ООН сприяти загальній повазі до людини та додержанню її прав і свобод.

Декларація про основні принципи правосуддя для жертв злочину і перевищення влади, прийнята Організацією Об’єднаних Націй 29 листопада 1985 р., рекомендує вжиття заходів на міжнародному та національному рівнях для поліпшення доступу до правосуддя і справедливого ставлення, відшкодування шкоди, компенсації і допомоги жертвам злочину.

Резолюція 43/173 від 9 грудня 1988 р. Генеральної Асамблеї ООН, яка проголосила Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню чи ув’язненню в будь-якій формі, фіксує, що затримана особа має право на отримання юридичної допомоги від адвоката. Ця особа невдовзі після арешту інформується компетентним органом про своє право, і їй надаються розумні можливості для здійснення цього права. Якщо затримана особа не має адвоката за своїм вибором, вона у всіх випадках, коли цього потребують інтереси правосуддя, має право користуватися послугами адвоката, призначеного для неї судовим чи іншим органом, без оплати його послуг, якщо ця особа не має достатніх коштів. Крім того, проголошується, що затримана чи ув’язнена особа має право зв’язуватися та консультуватися з адвокатом, для чого їй надаються необхідний час і умови. Побачення затриманої чи ув’язненої особи зі своїм адвокатом можуть відбуватися в умовах, які дають можливість посадовим особам правоохоронних органів бачити їх, але не чути.

Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини від 26 травня 1995 р. затверджує, що кожний обвинувачений у вчиненні злочину має як мінімум право захищати себе за допомогою обраного ним самим захисника або мати призначеного йому захисника, коли інтереси правосуддя того потребують, а також користуватися у випадках, визначених національним законодавством, безплатною допомогою адвоката.

У сучасних демократичних державах неодмінним і головним чинником системи правового (юридичного) захисту особи, її прав і свобод є адвокатура. Саме вона становить спеціалізовану інституцію для здійснення цієї гуманної місії.

Така роль адвокатури набула широкого міжнародного визнання. Про це свідчить хоча б те, що основні засади, які стосуються соціального призначення адвокатури, її організації та діяльності, отримали нормативне обґрунтування і були закріплені на світовому рівні. Так, VIII Конгрес ООН щодо запобігання злочинам, який відбувся у серпні 1990 р. у Нью-Йорку, прийняв «Основні положення про роль адвокатів».

У цьому документі на світовому рівні вперше було закріплено основні засади, які стосуються соціального призначення адвокатури, її організації та діяльності. Тут викладено найзагальніші принципи формування, функціонування, легалізації та діяльності адвокатів.

Цей документ є еталоном для всіх національних систем адвокатури, який забезпечує їх відповідність світовим стандартам, світовому рівню організації і діяльності цього важливого інституту захисту основних прав і свобод людини.

«Основні положення» – це своєрідний міжнародно-правовий акт світового співтовариства. Юридично-обовʼязковий характер багатьох його приписів зумовлений не лише тим, що він прийнятий інституцією, утвореною і санкціонованою Організацією Об’єднаних Націй. О. Д. Святоцький та В. В. Медведчук, оцінюючи соціально-правову (юридичну) природу «Основних положень» наводять ще кілька аргументів: «По-перше, адресатами акта є уряди та інші державні органи (законодавчі, судові, адміністративні) країн – членів ООН. По-друге, його нормативну основу, базу, складають чинні нормативні акти ООН, на які посилається преамбула Основних положень (зокрема, Статут ООН, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Звід принципів для захисту всіх осіб, затриманих або перебуваючих в умовах тюремного ув’язнення, Декларація про основні принципи правосуддя для жертв злочину і перевищення влади). По-третє, він – поряд із загальнополітичними й етичними деклараціями, постулатами, констатаціями – містить досить конкретні приписи, сформульовані у вигляді прав і обов’язків. І нарешті, у ряді приписів цього акта прямо зазначено, що він може використовуватися як самостійний критерій (поряд із національним законодавством) для оцінки правомірності дій адвокатів (п. 19, 29) [56, с. 12].

Цілком слушним є те, що в Преамбулі «Основних положень» вміщено вимогу про те, що вони повинні братися до уваги як адвокатами, так і суддями, прокурорами, представниками законодавчої та виконавчої влади і суспільством у цілому; ці принципи мають також застосовуватись до осіб, які здійснюють адвокатські функції без одержання формального статусу адвоката. О. Д. Святоцький та В.В. Медведчук справедливо вважають, що з викладеними в «Основних положеннях» принципами слід порівнювати всі національні системи адвокатури, якщо прагнути забезпечення їх відповідності світовим стандартам, світовому рівню організації і діяльності цього інституту, захисту основних прав і свобод людини [41].

У жовтні 1988 р. у Страсбурзі на пленарному засіданні делегацією дванадцяти країн-учасниць було прийнято Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства. Кодекс визначає місце адвоката в суспільному житті, основні принципи адвокатської діяльності, регламентує відносини адвоката з клієнтами, судом та взаємовідносини адвокатів.

Кабінет міністрів Ради Європи прийняв цілу низку документів, які стосуються забезпечення права особи на надання правової допомоги (Резолюцію 78 (8) Комітету міністрів Ради Європи про юридичну допомогу і консультації від 2 березня 1978 р.; Рекомендацію К (81) 7 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам відносно шляхів полегшення доступу до правосуддя від 14 травня 1981 р.; Рекомендацію К (84) 5 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам відносно принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення судової системи від 28 лютого 1984 р.; Рекомендації К (2000) 21 Комітету міністрів державам – учасницям Ради Європи про свободу здійснення професійних адвокатських обов’язків від 25 жовтня 2000 р.).

Постанова Верховної Ради України від 17 червня 1999 р. «Про засади державної політики України в галузі прав людини» серед основних напрямів державної політики України в галузі прав людини називає створення належних умов, вироблення механізмів і процедур для повної та безперешкодної реалізації кожною особою своїх прав і законних інтересів, розроблення механізмів реалізації конституційного положення про право людини і громадянина на кваліфіковану правову допомогу, у тому числі безоплатну.

За статтею 21 Конституції України права людини є невідчужуваними та непорушними.

Отже, права та основні свободи людини забезпечуються в економічному, соціальному, культурному, суспільному, політичному житті. Усі люди повинні мати реальну ефективну можливість користуватися юридичною допомогою, яку б здійснювали незалежні юристи-професіонали.

Документами, що визначають правовий статус української адвокатури та принципи і засади її діяльності є Конституція України, Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», Кримінально-процесуальний кодекс України, процесуальні кодекси інших гілок судової системи України та інші Закони та урядові постанови України.

Генеральне визначення адвокатури і її функцій дано в ст. 59 Конституції України: «Для забезпечення права на за захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура».

Отже, допоки діє Конституція України жоден закон не може дати іншого визначення цій конституційній інституції. Більше того, влада держави зобов’язана забезпечити необхідні безперешкодні умови діяльності адвокатури. На жаль, практика поводження з Конституцією з боку владних органів та посадових осіб у цьому питанні свідчить про гострий дефіцит бажання у них виконувати вимоги Основного Закону держави [48].

Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (ст. 3) визначає правовий статус адвокатури таким чином: «Адвокатура України – недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом» [8].

Правовий статус адвокатури – одне з головних питань в історії становлення соціозахисного інституту в Україні. Сьогодні, з прийняттям Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», можна стверджувати, що адвокатура (поки що теоретично) уперше з часів судової реформи, що відбулася у Російській імперії в 1864 р., наблизилась до статусу, якому вона відповідала після свого заснування.

Перша стаття Закону «Визначення основних термінів» не містить поняття адвокатури. Визначенню цього поняття присвячено ст. 2 Закону [8].

Закон «Про адвокатуру», який втратив чинності, визнавав адвокатуру «добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу» [9].

Частина 1 ст. 2 чинного Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» позиціонує адвокатуру як недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.

Отже, Закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначає адвокатуру як організацію, яка в законодавчому порядку уповноважена забезпечити надання усіх видів правової допомоги. Це слід розглядати як значне підвищення і зміцнення статусу адвокатури. З іншого боку, з адвокатури загалом, а з адвоката зокрема можна і, мабуть, необхідно спитати, у разі незабезпечення своєї функції.

Водночас адвокатура, як ніяка інша громадська професійна організація, є невід’ємною складовою процедури судочинства, забезпечує нормальну діяльність судів, судової системи, а відтак – судової влади. Надання правової допомоги підозрюваному, обвинуваченому, підсудному – це конституційна функція адвокатури, і саме тому Закон проводить жорстку лінію на об’єднання усіх адвокатських одиниць під супроводом єдиної структури – Національної Асоціації адвокатів України.

Якщо виходити з букви і духу Конституції України (ст. 59), яка встановлює, що «кожен має право на правову допомогу... В передбачених законом випадках ця допомога надається безоплатно. Для забезпечення права на захист та надання правової допомоги при вирішенні справ в судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура», пункт 2 статті 2 Закону є знаковим. Він встановлює, що адвокатуру України становлять усі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність. Нарешті, у законодавчому порядку розв’язані такі питання: що таке адвокатура і кого об’єднує це поняття.

Роками точилася затяжна дискусія, під прикриттям якої функціонували тисячі фізичних і юридичних суб’єктів, які не тільки не мали прямого відношення до цієї інституції, але й паразитували на її полі, ігноруючи будь-які корпоративні й етичні вимоги до адвокатської діяльності.

Закон кладе край організаційній невизначеності і встановлює, що особа, яка отримала свідоцтво на право зайняття адвокатською діяльністю, зобов’язана у встановлений строк стати на облік у регіональній адвокатській структурі, лише після цього адвокатська діяльність набуває повної легальності.

Таким чином, на підставі зазначеного, можливо констатувати , що в Україні адвокатська діяльність здійснюється особами (суб’єктами), які створені і зареєстровані у встановленому Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». І також, важливо зазначити, що законодавство України в повній мірі на даний час, відповідає усім міжнародним стандартам у сфері захисту прав обвинувачених осіб та забезпечує право людини і громадянина на професійний правовий захист.

Поняття та сутність інституту адвокатури в Україні на http://mirrorref.ru


Похожие рефераты, которые будут Вам интерестны.

1. Реферат Конституційний статус прокуратури і адвокатури в Україні

2. Реферат Поняття та значення інституту необхідної оборони

3. Реферат Роботи є розвиток і становлення інституту президентства в Україні

4. Реферат Поняття і сутність менеджменту

5. Реферат Поняття та сутність культури

6. Реферат СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ СТРАТЕГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ В СУЧАСНІЙ ЛІНГВОДИДАКТИЦІ

7. Реферат Правова держава: сутність , значення. Шляхи формування її в Україні

8. Реферат Правова держава: сутність, значення. Шляхи формування її в Україні

9. Реферат Сутність поняття „фінансова послуга” та її взаємозв’язок з фінансовими категоріями

10. Реферат Поняття та види органів виконавчої влади в Україні