Новости

Особа в Римському праві

Работа добавлена:






Особа в Римському праві на http://mirrorref.ru

Тема 2. Особа в Римському праві

1. Поняття особи

2. Правоздатність та дієздатність особи в римському праві

3. Категорії населення.

1. Поняття особи

Цивільне право за самою своєю ідеєю передбачає наявність багатьох окремих автономних центрів, між якими зав’язуються найрізноманітніші господарські відносини. Усі такі центри господарського життя, клітинки того чи іншого суспільства і називаються суб’єктами цивільного права.

Основну масу цивільно-правових центрів суб’єктів прав становлять люди, громадяни  в загальноприйнятому розумінні – так звані фізичні особи.

Хоча стійкого вчення про статус осіб в найдавніші часи ще не існувало, але деякі його загальні зачатки були вже сформовані. Перш за все це стосується поділу людей на вільних та рабів, що є характерним для римського права на всіх етапах його розвитку.

Необхідно зазначити, що часто ті ж людські інтереси потребують, щоб у ролі самостійного центру господарського життя була визнана не та чи інша окрема фізична особа, а певна сукупність осіб (наприклад, цех, корпорація, підприємства усіх форм власності) або незалежна від них установа (лікарня, притулок). У такому випадку з’являються певні організації, яких називають юридичними особами.

У Римі існував численний клас людей – раби, – які були не суб’єктами, а об’єктами права. Раби в Римі називалися знаряддями, що говорять (instrumentum vocale). З іншого боку в Римському праві не було розроблено сучасна відмінність осіб фізичних (тобто людей) і юридичних (тобто організацій, наділених правоздатністю), хоча поняття ці були відомі в практиці.

У Римі особа позначалась терміномpersona. Пам’ятки римського права як джерела пізнання не тільки права, але й історії і культури Стародавнього Риму, свідчать, що тільки вільна людина є носієм прав і обов’язків і в цьому розумінні вона є особою, здатною до права.

Проте не всі люди у Римській державі визнавались особами – суб’єктами права. Інтереси панівного класу рабовласників не допускали рівності всіх людей, тому такий великий клас людей, як раби, не визнавався суб’єктом права, а був об’єктом права.

Отже, першим суттєвим поділом осіб в ранньому римському праві був їх поділ на вільних та рабів. Раби практично не були наділені цивільною правоздатністю (виключення складали делікти)

Другим поділом осіб був їх поділ на римських громадян та перегрівів (чужеземців). Про перегрівів Закони ХІІ таблиць не згадують взагалі. Та це вважається досить звичайним, оскільки в сферу дії римського цивільного права вони, як правило не попадали. Спочатку існувало лише один засіб дати перегріну можливість приймати участь в торговому (цивільному) обігу у Римі: укладення між ним та римлянином договору про патронат, який був наділений сакральним захистом. пізніше стали застосовувати більш надійний (з правової точки зору) договір: фіктивне манципірування перегрина під владу римлянина із формально закріпленою обіцянкою останнього манципованого перегріна.

2. Категорії населення. Правоздатність та дієздатність.

Здатність особи бути суб’єктом цивільних прав, здатність мати право називається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов’язки називається дієздатністю. Хоча повнота якості суб’єкта передбачає  наявність того й іншого, однак для самого поняття суб’єкта суттєвішою є правоздатність.

Здатність бути суб’єктом цивільних прав римські юристи позначали терміном caput. Людина стає правоздатною з моменту народження, проте цього ще недостатньо. Правоздатність особи припиняється з її смертю.

У Римській державі вже на початку республіки проживало багато людей, які прибули з різних країн, і всі вони користувалися певною мірою правоздатності. Однак для того щоб володіти повною правоздатністю в усіх галузях політичних, майнових і сімейних відносин, особа повинна відповідати таким трьом станам:

Слайд 2.

1) стану свободи – status libertatis:

2) стану громадянства – status civitates:

3) сімейному стану – status familiae.

За станом свободи розрізнялися вільні і раби. За станом громадянства – римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни. За сімейним станом – домовладики і підвладні особи.

Отже, повна правоздатність передбачала свободу, громадянство і самостійне становище в сім’ї. Таке становище в сім’ї займав тільки домовладика – глава сім’ї

З початку ІІІ ст. усе вільне населення Риму користувалося всією повнотою правоздатності у сферах політичного, майнового і сімейного життя. У даному випадку важливо з’ясувати зміст цивільної правоздатності, з яких конкретних цивільних прав вона складається.

Слайд 3

Цивільна правоздатність римського громадянина складається з двох основних елементів:

1) jus connubii  – права вступати в шлюб, в якому діти набувають статус римських громадян;

2) jus commercii – права торгувати, яке охоплює право бути власником всякого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини, зокрема дарувати, міняти, право бути спадкоємцем, вести цивільно-правові спори в суді.

СЛАЙД 4

Наявність правоздатності – тільки одна сторона правосуб’єктності. Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності замало. Адже правоздатність – це лише наявність прав, а користуватися ними самостійно особа може тільки за наявності дієздатності.

Дієздатність – це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідати за них. Римське право не виробило визначення дієздатності, хоч широко застосовувало це поняття на практиці. На відміну від правоздатності, цивільна дієздатність наставала в людини не в момент її народження, а з досягненням певного віку, коли вона вже могла вільно виявляти свою волю, адекватно оцінювати свої дії, усвідомлювати значення їх і відповідати за вчиненні правопорушення. Дієздатність залежала також і від інших чинників – стану здоров’я, сімейного стану тощо.

За віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три групи.

До першої групи відносили дітей віком  до 7 років, які були повністю недієздатними.

Друга група - це частково дієздатні. До них належали дівчатка віком до 12 і хлопці - до 14 років. Такі особи могли здіснювати лише дрібні правочини: робити незначні покупки, приймати невеликі подарунки, проводити дрібний обмін речей тощоДо третьої групи відносилися особи жіночої статі віком з 12, а чоловічої з 14 і до 25 років, які визнавалися як неповнолітні, але дієздатні. Такі особи мали право укладати різного роду цивільно-правові угоди, проте, уклавши явно невигідну для себе угоду, могли просити претора визнати її недійсною і повернути сторони у стан до укладення угоди, тобто провести реституцію.

На дієздатність особи в Римі впливав її фізичний стан. Зокрема, глухонімі не могли укладати такі угоди, як стипуляція, виступати в суді під час дії легісакційного процесу, в якому необхідно було проголошувати формули, тощо. Душевно хворі та недорозвинуті на час хвороби визнавалися повністю недієздатними. Обмеженими в дієздатності були марнотратники - особи, нездатні розумно розпоряджатися своїм майном. Таким особам призначали піклувальників, які були зобов’язані піклуватися про їхній майновий стан. Після призначення піклувальника особа-марнотратник  самостійно здійснював лише такі правочини, які були спрямовані на набуття майна, а не відчуження, і ніс особисту відповідальність за вчинені правопорушення. Деякі обмеження дієздатності залежали від постійного місця проживання.

Повна втрата правоздатності – capitis dominutio maxima. Вона наступала щоразу, коли людина втрачала свободу..

Середня втрата правоздатності – capitis dominutio media наступала тоді, коли особа зберігала свободу, проте втрачала право римського громадянина. Наприклад, римський громадянин стає перегрином або латином з метою одержання землі на периферії. В імператорський період громадянство втрачалося у випадку заслання. Особа, піддана capitis dominutio media, втрачала свої цивільні права, але зберігала відносини jus gentium.

Мінімальна втрата правоздатності – capitis dominutio minima відбувалась зі зміною сімейного стану особи, що траплялося в таких випадках: а) особа власних прав перетворювалась в особу чужих прав; б) сімейно самостійна особа всиновлювалась іншою особою; в) жінка, яка не перебувала ні під чиєю владою, одружується та ін. Результатом capitis dominutio minima – це повний розрив попередніх сімейних зв’язків з усіма правами, які з них випливали (спадкування тощо). Усі перелічені фактори тісно пов’язані з правоздатністю особи в Римській державі.

Крім трьох «класичних» випадків обмеження правоздатності, існувало ще обмеження внаслідок приниження честі, яка була необхідним доповненням перерахованих вище статусів для наявності повної правоздатності.

Найстарішим видом такого обмеження булаintestabilitas, відома ще за Законами ХІІ таблиць. Сутність її полягає в тому, що будучи свідком при укладені угоди і потім відмовившись від підтвердження такого факту, особа позбавлялась права бути свідком, а також запрошувати свідків для підтвердження укладення договорів ним самим (таблицяVІІІ.22). це обмеження втрачало значення з часом зниження вимог щодо формальної сторони контрактів, особливо устних.

Іншим випадком обмеження правоздатності внаслідок приниження честі булаinfamia (або абоignominia), застосовувалась вона за безславну відставку легіонера, подвійні заручини, підтвердження звинувачення у недобросовісному виконанні обов’язків за договором поруки, зберігання тощо.

Infamiaяк наслідок мала позбавлення права займати деякі посади (наприклад, декуріона), бути опікуном або піклувальником, виступати в суді в якості представника іншої особи (прокурора) та ін..

За межами іnfamia був ще один схожий на неї випадок обмеження правоздатності. Цеturpitude, що регулювалось преторським едиктом. Пов’язано це було з тим, що деякі професії вважались вже самі по собі ганьбливими. Наприклад актори, проституція, зведеництво, та ін..

Turpitudoло за собою обмеження в основному у праві спадкування. Так, брати та сестри померлого могли претендувати на отримання обов’язкової долі із спадщини лише у тому випадку, якщо у заповіті перевага перед ними не наданаpersonaturpis.

Будь яке обмеження правоздатності, тягло за собою і відповідне приниження і дієздатності. Однак навіть повністю правоздатна особа могла бути обмежена в праві самостійно набувати права та обов’язки. А саме, душевнохворі не могли укладати будь-які угоди, складати заповіти та т. п.  над ними встановлювалось піклування. Марнотратці могли лише набувати права (але не обов’язки) та відповідати за делікти. Складати заповіти вони не мали права взагалі, а відчужувати майно – лише за згодою піклувальника.

Створення ідеї юридичної особи, як самостійного суб’єкта цивільного права, самостійного центру господарського життя є безсумнівною заслугою римського права.

Правоздатність юридичної особи в Римі обмежувалася тільки майновими правами, однак ці права не для всіх юридичних осіб були однаковими; не кожна юридична особа могла одержати спадщину, таке право належить тільки державній казні. Юридичні особи існують самостійно і незалежно від зміни їх особового складу. Суб’єктом права і обов’язків є юридична особа, тому за правочином вона дістає права і несе відповідальність за себе; за особисті борги своїх членів корпорація відповідальності не несе, а члени корпорації не відповідають за її борги. Вищим органом управління корпорацій були загальні збори, справи вирішувалися більшістю голосів.

Юридичні особи в Римі не мали власної дієздатності. Ця нездатність самостійно здійснювати свої права і обов’язки компенсувалася представництвом фізичних осіб, діям яких право надавало такого ж значення, як діям самої юридичної, особи. Функції господарської діяльності могли бути розподілені між декількома або однією особою.

Діяльність юридичної особи припинялася в таких випадках: 1) після досягнення мети, яка ставилася перед нею; 2) за розпорядженям державної влади, якщо її діяльність набувала незаконного характеру; 3) якщо втрачено майно; 4) після вибуття всіх її членів.

2. Категорії населення

Римські громадяни.  Згідно з головним принципом древньоримського права, тільки римський громадянин - civis Romanus - користувався захистом права. Тому тільки civis Romanus міг бути членом римського суспільства і суб’єктом прав.  Статус римського громадянина набували діти, народжені від шлюбу римських громадян. Народжена в такому шлюбі дитина набувала статусу свого батька в момент зачаття. Римське громадянство втрачали в таких випадках: зі смертю особи, через продаж у рабство, особи, узяті в полон, засуджені до тяжкого кримінального покарання або вигнання з Риму.

Римські громадяни володіли всією повнотою цивільних прав: тільки вони могли володіти res mancipi - речами, які становили економічну основу рабовласницького суспільства, укладати різні угоди, звертатися до суду за захистом порушених прав. Тільки римські громадяни володіли jus connubii - правом вступати в шлюб і  jus commercii - правом торгувати.

Латини.  Правове становище латинів не було однаковим. За своїм станом до римських  громадян  наближалися  так  звані   древні латини   (latini veteres) - вільне населення общин Лаціуму, котре колись разом з Римом становило латинський союз, який припинив своє існування ще в ІV ст. до н.е. Древні латини користувалися обмеженими правами в публічно-правовій сфері. Вони користувалися лише правом голосу, проте не могли займати виборні посади магістратів. Однак вони мали такі ж jus commercii і  jus connubii, як і римські громадяни. Латини колоніальні володіли лише jus commercii, а  jus connubii - тільки в тому випадку, якщо воно було спеціально надано окремим особам або населенню цілої общини. Право на звернення до суду за розв’язанням майнових спорів, а також порядок судочинства був для всіх латинів таким же, як і для римських громадян.

Перегрини. Серед вільних людей, проте не громадян Риму, найнижчу сходинку   соціального   становища   в    Стародавньому      Римі посідали  перегрини. Питання їхнього історичного походження ще й на сьогодні невирішене. Більшість дослідників вважають їх громадянами іноземних держав, котрі якимось чином потрапили на територію Риму, або ж громадянами капітульованих перед Римом держав (так звані капітульовані перегрини).

У стародавні часи перегрини жодними правами не користувалися. З розвитком товарно-грошових відносин такий стан вступив у суперечність з економічними потребами римського пануючого класу - адже розвиток торговельних відносин можливий лише на засадах рівноправності всіх учасників. Не випадково вже з найстародавніших часів у Римі з’являється інститут клієнтели. На клієнта поширювалася влада домовладики, і у випадку непослуху клієнт за рішенням суду міг бути повернутий в рабство. У свою чергу патрон зобов’язаний був турбуватися за долю клієнта, захищати його інтереси перед третіми особами, оскільки клієнт цивільної правоздатності не мав; він не міг набувати майно, вступати в договори тощо. Отже, перегрини спершу не користувалися ні політичними, ні цивільними правами римських громадян. І це значно перешкоджало нормальному розвиткові цивільного обороту між ними і римськими громадянами.

Статус перегрина набувала дитина, народжена в сім’ї перегринів або перегринкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин позбавлявся свого статусу і висилався в місця проживання перегринів, де і одержував їх статус. Одночасно і деяким перегринам за особливі заслуги перед Римом дарувався статус римського громадянина.

Раби.  Правове становище рабів не було завжди однакове. У ранній період   історії   їх    правове   становище    випливало   з  наявності так    званого домашнього патріархального рабства. Рабство в цей час ще не було прямою основою виробництва. Раб на правах молодшого члена входив до складу великої патріархальної сім’ї. Влада домовладики над рабом освячувалася релігією. Вбивство раба вважалося справою негідною. За заподіяння тілесних пошкоджень рабові, так само як і вільному, накладався штраф, різниця була лише в розмірі. Щоправда, власник міг віддати раба у найм, закласти, продати. Таким же правом домовладика володів стосовно інших членів родини - жінки, дітей. Особливістю раннього рабства було те, що влада домовладики над рабом була пожиттєвою.

У кінці республіканського періоду і з початком принципату раб з члена великої патріархальної сім’ї, хоч і обмеженого в правах, перетворюється в просту власність, зачислюється до інвентаря, майна рабовласника. Його правове становище визначається формулою: “раби є речами” - servi res sund. З того часу раб уже не суб’єкт, а об’єкт права, його дії не мають юридичного значення. Тепер раб не міг за своєю волею мати сім’ю, власність, право звертатися до суду, служити в армії. Фактично становище рабів було надзвичайно важким. Усім добре відомий сенатусконсульт, прийнятий при Августі (10 р. н.е.), за яким усі раби, котрі в момент убивства їх господаря перебували на відстані, що дає змогу почути крик, і не прийшли йому на допомогу, піддавалися тортурам і смертній карі. Влада рабовласників над рабами була безмежна і характеризувалася повним свавіллям.

Жорстока експлуатація рабів призводила до повстань, які розхитували економічні устої римського рабовласницького суспільства. Це змусило державу, особливо в післякласичний період, під впливом філософії стоїків, а також християнської релігії вживати заходів щодо визнання за рабами хоч якоїсь подоби на правоволодіння. Державою встановлюються певні рамки відносин між рабовласниками і рабами, зокрема: 1) за безпідставне вбиство власного раба рабовласник ніс таке ж покарання, як за вбиство чужого раба; 2) віддати раба в гладіатори рабовласник міг лише з дозволу магістрату; 3) раб, якого покинув власник через старість або хворобу, набував свободу; 4) від нестерпної жорстокості рабовласника раб міг знайти притулок у храмі, і якщо  така жорстокість підтверджувалась, то власника змущували продати раба іншому господарю.

Говорячи про поширення правоздатності рабів, важливо брати до уваги й те, що ставлення деяких рабів до засобів виробництва поступово змінюється. Уже в ІІ - І ст. до н.е. в середовищі міських рабів відбувається диференціація. У привілейованому становищі перебувають раби 83 цінних професій, освічені раби, наприклад, висококваліфіковані кухарі, педагоги, ювеліри, поети, художники, юристи і ін. Перелічені професії майже повністю були монополізовані греками. Володарі цих рабів їх оберігали, оскільки вартість їх була дуже високою.

Прагнення рабовласників піднести зацікавленість рабів у результатах праці привело, як вже було зазначено, до виділення пекулія. Проте права володільця пекулія були вже розширені. У ІІІ ст. н.е. було встановлено, що раб своїм пекулієм за борги господаря не відповідає. Крім того, раб наділявся правом відчуження пекулія, передачі у спадщину, повністю сам відповідав за свої зобов’язання, у тому числі і подавати позов до свого господаря.

У Римі відомі різні способи обернення в рабство, серед яких найдавнішим було захоплення у полон воїнів ворожої Риму держави. У рабство могли бути обернені й іноземці, які виявилися на території Риму і не користувалися ніякими правами чи привілеями. Рабом ставала дитина, народжена рабинею, навіть якщо батько був вільним.. За певних умов у рабство могла бути обернена й вільна людина, піддана Римської держави. Так у стародавній час глава сім’ї міг продати в рабство підвладного сина або дочку за непослух. Боржник міг бути проданий в рабство кредитором. Аналогічно міг учинити і потерпілий зі злодієм.

У рабство оберталися особи, засуджені до пожиттєвих каторжних робіт, а також вільні жінки, які вступали в зв’язок з рабами всупереч заборони власника.

Вільновідпущеники. Відпущений на волю раб називався вільновідпущеником (libertini).   За   загальним   правилом    вільновідпущеник набував правового статусу особи, яка дарувала йому волю, тобто залежно від того, хто був його попереднім власником. Якщо це був перегрин, латин чи римський громадянин, то й вільновідпущеник набував статусу, який відповідав становищу перегрина, латина або римського громадянина.

Вільновідпущеники були вільними, але обмеженими в своїй правоздатності. Вільновідпущеник зобов’язаний був поважати патрона, а прояв неповаги міг призвести до втрати свободи й повернення в рабство. За потребою вільновідпущеник і далі був зобов’язаний надавати патрону різні послуги, а також матеріальну допомогу. Він також не мав права звертатися до свого патрона з штрафним позовом.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеники обмежувалися в праві служити в римських легіонах, а в І ст. втратили право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.

Колони. У період принципату поряд з рабським господарством розвивається і фермерське господарство. Внаслідок повстань рабів і  масових страт, а також припинення притоку як військової здобичі їх кількість значно зменшується, і володільці латифундій починають розуміти, що більш вигідно здавати свої землі дрібними ділянками вільним орендарям - так званим колонам. Римському праву відомі дві категорії колонів: орендарі за договором, серед яких були й крупні наймачі, які використовували працю рабів, та орендарі, які з покоління в покоління сиділи на землях великих власників.

Так закон 357 року забороняє землевласнику продавати землю без колона, який сидить на ній.

У результаті колони із вільних (нехай формально чи юридично) людей перетворюються на кріпаків, рабів землі. У колонат переростало іноді користування пекулієм з боку рабів, які прикріплювалися в подібних випадках до земельної ділянки. Ці обставини ще більше стерли різницю між рабом і кріпосним колоном. Отже, на заміну рабству приходить інша форма експлуатації - колонат, якій судилося стати основною формою експлуатації у феодальному суспільстві.

Опіка та піклування.

У разі неможливості особи самостійно здійснювати своє суб’єктивне парво їй призначають опікуна або піклувальника. Римські юристи не вбачали принципової відмінності між цими двома поняттями. Але, як правило, опікун призначався над малолітніми і жінками, піклувальник – над душевнохворими, марнотратниками і неповнолітніми.

Павло так характеризував опіку: «Як визначає Сервій, опіка є встановлена і дозволена цивільним правом сила і влада над вільною особою для захисту того, хто внаслідок віку неспроможний захищатися самостійно…» (Д. 26.1.1)

Зараз відмінність між опікою і піклуванням вбачають у тому, що опіка призначається над повністю недієздатними особами і цим зумовлюється право опікуна вчиняти необхідні правочини від імені самих підопічних.

Отже. Опіка призначалася над малолітніми, тобто над особами, які не досягли 7 років.

Над неповнолітніми особами (хлопчики віком від 14 до 25 років, дівчатка віком від 12 років до 25 років) встановлювалося піклування, оскільки вони вже були дієздатними, оскільки вони вже були дієздатними (якщо уклали шлюб). Але ще не мали достатнього життєвого досвіду. Через це піклувальник не заміняв їх і не обмежував їхньої дієздатності, він лише своїм схваленням надавав юридичної сили правочинам, які укладали зазначені особи. Втім, з часом відмінність між опікою та піклуванням у цих відносинах поступово стирається і зберігається лише в тому, що для визнання юридичної сили за правочином, здійсненим неповнолітнім, вимагалася присутність опікуна. У разі його відсутності правочин не мав юридичної сили.

Піклувальник від імені своїх підопічних правочинів не вчиняв. Він не мав зобов’язання були присутнім при вчиненні ними правочинів, але мав право схвалити чи не схвалити діний правочин. Якщо останній не був схвалений піклувальником, він юридичної сили не набував.

Опіка і піклування призначалися лише надpersonasuijuris, тобто над тими особами, які не були підвладними. Останні мали захист своїх цивільних прав та інтересів в особі тих, під владою яких вони перебували.

Піклування встановлювалося над душевнохворими; марнотратниками, неповнолітніми, що не досягли 25 років; над особами, в яких були фізичні вади (глухота, сліпота), що не дозволяли їм самостійно вчиняти певні юридичні дії або захищатися. Крім того, піклування призначалося над майном зачатих, але ще не народжених дітей; майном неспроможного боржника; «лежачим» спадком тощо.

Опіка та піклування встановлювались за заповітом, за законом і за розпорядженням влади. За заповітом батько призначав у разі необхідності опікуна чи піклувальника своїм малолітнім дітям та іншим особам, які цього потребували. Якщо ж не було заповіту, то опікунами ставали найближчі родичі. Якщо ж на за заповітом, ні за законом не було опіки і піклування, вони встановлювалися за розпорядженням магістрату.

Опіка та піклування припинялися:

а) смертю підопічного або досягненням повноліття;

б) у разі смерті опікуна чи піклувальника;

в) повної нездатності опікуна чи піклувальника здійснювати свої функції;

г) відмови від опіки чи піклування з поважних причин, визначених законом;

д) позбавлення опікуна чи піклувальника його повноважень магістратами чи іншими органами влади.

Особа в Римському праві на http://mirrorref.ru


Похожие рефераты, которые будут Вам интерестны.

1. Реферат Фізична особа як суб’єкт цивільного права

2. Реферат Поняття людина — індивід - особа

3. Реферат Форми і види вини у кримінальному праві

4. Реферат Альтернативи кримінальному переслідуванню в сучасному праві

5. Реферат ПРЕДМЕТ КРЕДИТНОГО ДОГОВОРУ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

6. Реферат Юридична особа як суб’єкт цивільного права. Види юридичних осіб