Новости

Лекції з економіки

Работа добавлена:






Лекції з економіки на http://mirrorref.ru

Тема лекції: «Суспільне виробництво і його результати. Основи теорії відтворення

План

  праці)

Що являють собою продуктивні сили суспільства, які їхні кількісні та якісні параметри

Які структурні елементи виробничих відносин

Які стадії руху здійснює продукт виробництва

   матеріального і нематеріального виробництва

Що таке відтворення

Учому виявляється відтворення на рівні макроекономіки

Учому полягають переваги інтенсивного типу відтворення

Чим зумовлена необхідність нагромадження в умовах ринку

СУТНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА І ЙОГО ЧИННИКИ

ЗМІСТ ВИРОБНИЦТВА

Коли ми чуємо чи промовляємо слово «виробництво», то уявляємо різні підприємства, на яких створюються конкретні блага: продукти харчування, одяг, взуття, машини, верстати, літаки, побутова техніка, будинки тощо. Все це є результати людської праці. І звідси робимо висновок: виробництво — це процес створення життєвих благ для існування і розвитку людською суспільства.

Таке визначення є цілком правильним. Однак воно не враховує того, що людська праця створила певне благо у взаємодії з природою. Без цього виробництво неможливе. Це дуже важливо розуміти, адже людська праця протягом багатьох тисячоліть не створювала нових речовин: вона лише надавала існуючим нових форм. Людська діяльність зводилася до користування готовими матеріалами і силами природи. Вивчаючи властивості, що притаманні дарам природи (лісу, кам'яного вугілля, зерна), людина своєю працею змінювала їхню форму, надавала їм нових якостей та пристосувала до своїх потреб. У цій зміні форми власне і полягала сутність виробництва.

Візьмімо, наприклад, човен, без якого не можна уявити собі життя наших пращурів. Для того щоб його зробити, потрібен певний матеріал — деревина. Отримати її можна, застосувавши певні знаряддя, щоб спиляти дерево, перетягти чи привезти до конкретного місця, обробити. У цьому випадку людина застосовує свою фізичну силу та розум і відповідні знаряддя праці — пилку, сокиру, вогонь. Це свідчить про те, що природа і праця — два головних елементи виробничо-господарської діяльності.

Природа поставляє матеріали та енергію, запаси яких створюють межі виробничих можливостей. Проте ці межі змінюються у двох напрямах — зменшення і розширення. Перший виявляється в тому, що більшість природних ресурсів обмежені та невідтворювані. Інтенсивне використання їх призводить до вичерпання. Водночас розвиток науково-технічного прогресу сприяє економнішому, раціональнішому використанню природних ресурсів, заміні їх штучними (синтетичні волокна, пластмаси, нові види енергії тощо), що сприяє розширенню виробничих можливостей. Отже, людина спроможна не тільки використовувати природні багатства, а й відкривати нові джерела для розвитку виробництва.                             .

ЧИННИКИ ВИРОБНИЦТВА

Глибокі зміни у виробництві, що відбуваються під впливом розвитку науки, техніки, підвищення знань і культури людей, не зачіпають складу чинників виробництва. Це — робоча сила, предмети праці та засоби праці.

Робоча сила — це сукупність фізичних та розумових здібностей людини, її здатність до праці.

Як головна умова виробництва у будь-якому суспільстві робоча сила має весь час діяти. Цей процес дістав назву її споживання. Інакше кажучи, споживання робочої сили є сама праця. ЇЇ ще називають «живою працею».

Праця — діяльність людини, спрямована на зміну предметів та сил природи з метою задоволення її потреб. Вона є винятково якістю людини. Тварини також виконують окремі трудові операції, користуються природою і вносять в неї певні зміни. Проте вони роблять це інстинктивно. Праця ж як усвідомлена діяльність властива лише людині. Наприклад, архітектор, на від-міну від бджоли, яка з інстинкту створює соти, спочатку в уяві складає іде-альний образ майбутньої будівлі, а згодом з допомогою креслень малюнків, розрахунків створює її. У процесі праці змінюється не лише природа, а й сама людина, нагромаджуючи знання, досвід, уміння. У цьому розумінні праця створила людину і є головним чинником її розвитку і вдосконалення.

Предмети праці — це те, на що спрямована праця людини становить матеріальну основу створюваного продукту

До предметів праці належать продукти, які є первинними і такими, що з'явилися внаслідок переробки. Земля, її надра: кам'яне вугілля, ліс, залізна руда, нафта, інші корисні копалини, риба у воді — належать до первинних продуктів праці. Всі вони добуваються з надр природи. Переважна частина предметів праці в сучасних умовах є продуктами певної переробки, тобто попередньої праці: метал на машинобудівному заводі, бавовна на ткацькій фабриці, цемент у будівництві тощо. Їх називають сировиною, сирими матеріалами.

У сучасних умовах завдяки досягненням науково-технічного прогресу з'являються якісно нові предмети праці з властивостями, які їм задаються, тобто такі, яких немає у природі (пластмаси, синтетичні деталі тощо). Однак їхньою першоосновою також є природа.

Засоби праці— це речі або комплекси речей, за допомогою людина впливає на предмети праці, перетворює і пристосовує їх для своїх потреб

Вони включають інструменти, машини, обладнання, виробничі будівлі, транспортні засоби, резервуари тощо. Це уречевлена праця.

Предмети і засоби праці в сукупності становлять засоби виробництва і виступають як матеріально-речовий чинник виробництва

Рис. 1. Система продуктивних сил суспільства

Особистий і матеріально-речові чинники виробництва — це продуктивні сили суспільства (рис. 1).

Розвиток продуктивних сил свідчить про те, як суспільство оволоділо природою і збільшило своє багатство, на якому щаблі суспільного прогресу воно перебуває. Для визначення рівня розвитку продуктивних сил використовують кількісні та якісні параметри (рис. 2).

Рис. 2. Система параметрів оцінки рівня розвитку продуктивних сил

• Досягнуті масштаби виробництва вимірюються кількістю виробленої продукції на підприємстві чи в країні за певний час або зазначені показники мають грошове вираження.

Обсяг засобів виробництва також має грошове і кількісне вираження. Наприклад, на підприємстві використовується 105 верстатів, на яких переробляється за певний період 10 т сировини, 5 т напівфабрикатів, спалюються 2 тис. кВт електроенергії тощо. Вони мають і грошову оцінку.

Кількісний склад робочої сили показує, що, наприклад, на підприємстві зайнято 3202 працівники, а в країні — 23 млн чол.

Прогресивність техніки і технології відображує удосконалення, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, нові інструменти, машини, а також перехід від певних процесів, правил виготовлення продукції до інших. Застосування їх дає значний економічний ефект, що знаходить вираження в економії живої та уречевленої праці. Наприклад, лауреат Нобелівської премії американський економіст Р. Солоу підрахував, що збільшення удвічі вироб-ництва валової продукції на одну витрачену людино-годину в США за період з 1909 по 1949 p. відбулося на 87,5 відсотка за рахунок технологічних змін.

Якість створюваних благ вимірюється багатьма показниками. Візьмімо, наприклад, звичайну міську квартиру. Для того щоб оцінити її, потрібно, на думку фахівців, проаналізувати десятки різних параметрів і кожному дати відповідний бал. Це і площа квартири, і площа допоміжних приміщень, і наявність ліфта та сміттєпроводу, планування, освітлення, місце розташування квартири тощо.

Якість промислової чи сільськогосподарської продукції не можна виміряти двома чи трьома показниками. Для цього застосовують систему показників. Для механічного преса — це потужність, продуктивність, маса, габарити, надійність, точність, безшумність, зручність у роботі, кількість точок змащення тощо.

Існує окрема наука, що займається вимірюванням якості, —кваліметрія (від лат.quails (кволі) —який за якістю та гр.метрія —вимірювання).

• Кваліфікація кадрів свідчить про рівень знань, умінь та трудових навичок робітників і службовців певного підприємства, галузі чи країни.

• Продуктивність праці характеризує ефективність виробничої діяльності людей в процесі створення матеріальних благ і послуг. Вона вимірюється кількістю продукції чи послуг, вироблених працівником за одиницю робочого часу (тиждень, місяць, рік тощо), або кількістю робочого часу, витраченого на виробництво одиниці продукції чи надання послуги.

СТРУКТУРНІ ЕЛЕМЕНТИ ВИРОБНИЧИХ ВІДНОСИН

Раніше ми розглядали виробництво як взаємодію людини з природою. Поряд з цим виробництво обов'язково передбачає й іншу його особливість — взаємовідносини між людьми щодо виробництва. Такі відносини називають виробничими, або економічними.

Система виробничих відносин складна і багатоманітна. Однак головним, визначальним у її змісті є відносини власності.Як основа виробничих відносин власність характеризує суспільний спосіб поєднання працівника з засобами виробництва і відповідні відносини між людьми щодо привласнення матеріально-речових елементів і результатів виробництва. Вона визначає, в чиїх інтересах ведеться виробництво, його цільову спрямо-ваність, умови розпорядження чинниками виробництва і використання їх. Водночас відносини власності зумовлюють історичну специфіку цього суспільства, його класову і соціальну структуру, систему влади.

Власність на засоби виробництва визначає не тільки характер економічних взаємозв'язків між людьми безпосередньо у самому процесі виробництва, а й форми розподілу, обміну і споживання створених матеріальних і духовних цінностей.

Отже, система виробничих відносин кожного суспільства — це сукупність економічних зв'язків між людьми, що визначається специфікою відносин власності, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і духовних благ.

Розподіл, обмін і споживання відчувають на собі визначальний вплив виробництва. Відповідно до цього кожна конкретно-історична система виробничих відносин формується і функціонує виходячи з провідної ролі (примату) виробництва і адекватного підпорядкування йому розподілу і обміну створених матеріальних і духовних благ, які споживає людина.

Економічні відносини є базисом суспільства, на якому ґрунтуються надбудовчі відносини — соціальні, правові, політичні, національні, культурні, моральні, психологічні тощо.

Розвиток економічних відносин визначає еволюцію надбудовчих відносин або їхніх окремих елементів (політичні, правові), які, в свою чергу, чинять зворотний вплив на економічні відносини. Взаємодія і взаємний вплив базису і надбудови на різних етапах розвитку суспільства змінюються. Надбудова може відігравати першочергову роль у перетворенні базису. Наприклад, для реформування в Україні адміністративно-командної економіки потрібно змінити відносини власності. Зробити це можна передусім через зміну правових норм та політичної системи.

Отже, результатом виробництва, що є взаємодією людини і природи, з одного боку, і економічних відносин між людьми — з іншого, є продукт.

ПРОДУКТ І СТАДІЇ ЙОГО РУХУ

Готове благо для споживання, що має назву продукту, створюється на першій стадії — у виробництві.

За своєю формою і економічним призначенням блага та послуги, створені у суспільному виробництві, використовуються як предмети споживання і засоби виробництва. Перші призначені для задоволення життєвих потреб населення та інших видів невиробничого призначення (одяг, продукти харчування, житло, побутові прилади, легкові автомобілі, телевізори, пилососи, пальне, що йде на потреби людей, різноманітні послуги, що задовольняють потреби людей). Другі використовуються для продовження процесу виробництва і є предметами і засобами праці, про що вже говорилося.

Засоби виробництва створюються сукупністю галузей, що дістали назву підрозділу І суспільного виробництва. Предмети споживання виробляються у підрозділіII.

Галузі, які випускають предмети споживання, утворюютьтакзвану групу «Б». До них належать: легка, харчова промисловість, агропромисловий комплекс тощо. Окремі підприємства підрозділу І також випускають предмети споживання. Підприємства машинобудування виробляють легкові автомобілі, пральні машини, пилососи, телевізори тощо.

Галузі, що виробляють засоби виробництва, належать до групи «А». Це машинобудування, металообробка, чорна і кольорова металургія, електро- і теплоенергетика, хімічна промисловість, промисловість будівельних матеріалівтощо. Деякі галузі промисловості (добувна, обробна) поряд із засобами виробництва виготовляють і предмети споживання, що належать до групи «Б».

Як же здійснюється рух продукту, створеного на першій стадії — у виробництві? Розглянемо це за схемою, наведеною на рис. 3.

Передусім слід мати на увазі, що рух засобів виробництва і предметів споживання має як певну специфіку і відокремленість, так і спільні риси.

Рис. 3. Рух продукту

Уявімо тисячі різних підприємств, що виробляють певні блага, оскільки для розвиненого суспільства характерний поділ праці. Візьмемо одне з цих підприємств — верстатобудівне, що належить до групи «А». Створені ним верстати мають задовольнити власні виробничі потреби, а також забезпечити потреби працівників, що виробляють цей продукт. Зрозуміло, що самі верстати цього забезпечити не можуть. Їх треба продати, отримати гроші, за які можна купити предмети споживання і засоби виробництва, що не виробляються на цьому підприємстві. Отже, після виробництва настає стадія обміну.

Така ж ситуація і з продуктами, що виробляються на підприємствах групи «Б». І одяг, і взуття, і продукти харчування мають бути реалізовані, щоб потім за отримані гроші придбати необхідні для нормального життя людей, що працюють на підприємстві, різноманітні предмети споживання, а також засоби виробництва, які сприяли б продовженню виробничого процесу цього підприємства.

Як бачимо, після реалізації певного продукту працівники підприємства отримують заробітну плату, а його власники — доход. Наймані працівники отриману заробітну плату можуть використати на придбання предметів споживання, а також придбати певні цінні папери (акції, облігації).Це зумовлює необхідність стадії обміну після розподілу.

І лише після цього настає завершальна стадія руху продукту — споживання, тобто продукти харчування з'їдають, взуття та одяг носять, телевізор дивляться, книжки читають тощо. Це особисте споживання, яке забезпечує основу життя працівника та членів його сім'ї.

Рух засобів виробництва завершується виробничим споживанням, яке є ланкою самого процесу виробництва. Це використання металу при виготовленні машин, зерна при випіканні хліба, згоряння палива на електростанціях тощо.

У зв'язку з цим суспільству важливо забезпечити рух продукту, який би давав можливість досягти таких економічних цілей:

1) виробництво сприяє зростанню обсягів продукту, виникненню нових благ, послуг, а також поліпшенню їхньої якості;

2) розподіл є стимулом для працівників підприємств, які підвищували ефективність виробництва;

3) обмін сприяє розвитку ринкових відносин і забезпечує соціальну справедливість;

4) споживання відповідає раціональним нормам і сприяє всебічному розвитку людини.

СТРУКТУРА СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

Економічна система суспільства формується на основі суспільного виробництва і спрямована на його розвиток, якісне удосконалення, що є фундаментом для реалізації багатоманітних потреб та інтересів суб'єктів виробничої діяльності всіх членів суспільства.

Структура суспільного виробництва включає матеріальне і нематеріальне виробництво (рис. 4).

Матеріальне виробництво є сферою суспільного виробництва, в якій виробляються: а) матеріальні блага: вугілля, цемент, метал, папір, будівлі, одяг, взуття, машини, обладнання, сільськогосподарська продукція, хімічні вироби, електроенергія, тепло, холод тощо; б) матеріальні послуги: вантажний транспорт, оптова торгівля, обслуговування і ремонт техніки, обладнання виробничого призначення тощо.

Нематеріальне виробництво — це сфера суспільного виробництва, в якій-виробляються: а) нематеріальні послуги: роздрібна торгівля, громадське харчування, пасажирський транспорт та зв'язок (що обслуговує населення), побутове обслуговування, охорона здоров'я тощо; б) духовні цінності: освіта, культура, мистецтво тощо.

Рис. 4. Структура суспільного виробництва

Виробництво матеріальних і нематеріальних послуг становитьсферу послуг. Остання охоплює підприємства й галузі, що виробляють як матеріальні, так і нематеріальні послуги. Це може бути, скажімо, транспорт, зв'язок, торгівля. Зазначені галузі самі по собі не створюють матеріального продукту. Проте корисний ефект, що створюється вантажним транспортом та зв'язком, можна спожити лише під час перевезення (переміщення вантажів — матеріальних благ у просторі) та поєднання різних суб'єктів господарювання (економія часу, підписання угоди). Ось чому ці галузі є структурним елементом матеріального виробництва.

Праця у сфері обігу (оптової торгівлі) передбачає сортування, фасування, зберігання та пакування засобів виробництва, що також є продовженням процесу виробництва. Роздрібну торгівлю, перевезення пасажирським транспортом, зв'язок, що задовольняє потреби людей, слід відносити до нематеріальних послуг.

Матеріальне виробництво — це вирішальна сфера людської діяльності. Вона визначає виникнення, становлення і розвиток нематеріального виробництва. Водночас, особливо в сучасних умовах у розвинених країнах, нематеріальна сфера має великий зворотний вплив на розвиток матеріального виробництва.

Усі складові структури економіки не тільки глибоко взаємозалежні та взаємодіють, а й постійно змінюються. Інакше кажучи, категорія «структура економіки» є не статичною, а динамічною. Так, процес індустріалізації країни передбачає переважний розвиток виробництва засобів виробництва, важкої промисловості.

Проте, як показує досвід розвинених країн, безумовне слідування переважному зростанню засобів виробництва порівняно з виробництвом предметів споживання призводить до суттєвих викривлень у розвитку економіки. Внаслідок цього наша країна досягла найвищих показників виробництва матеріальних ресурсів і водночас набагато відстала у виробництві кінцевої продукції, насамперед товарів народного споживання, послуг. Наприклад, у розвинених країнах на базові галузі — електроенергетику, чорну металургію, паливну промисловість — припадає в середньому 20 відсотків промислового виробництва, близько третини займає машинобудівельний комплекс. Приблизно така ж сукупна частка легкої та харчової промисловості.

В Україні після розпаду Радянського Союзу в умовах швидкого підви-щення цін на продукцію базових галузей, передусім на енергоносії, частка електроенергетики в обсязі промислової продукції у 2000 p. порівняно з 1991 p. зросла у 4 рази, паливної промисловості — у 2,8, чорної металургії — у 2,8 рази. При цьому частка продукції машинобудування зменшилася у 2 рази, легкої промисловості — у 13 разів і у 2000 p. становила всього 1,6 відсотка.

Зазначимо, що у повоєнний період багатьом країнам довелося відновлювати зруйноване господарство і завершувати процес індустріалізації. Це змушувало більш швидкими темпами розвивати галузі важкої промисловості. В Японії, наприклад, за 1960-1973 pp. середньорічні темпи зростання промисловості становили 14 відсотків, а частка важкої промисловості зросла з 50,3 до 57,8 відсотка. Для цього етапу, як для колишнього СРСР, так і для Японії, характерним було швидке збільшення споживання сировини і палива, формування енерго- та матеріаломісткої структури виробництва.

Слід ураховувати ще одну обставину. Якщо Японія обходилася мінімальними витратами на оборону, то наша економіка була переобтяжена воєнним виробництвом. Його масштаби досягали 20-25 відсотків усієї економіки, що в 4-5 разів перевищувало аналогічний показник у США, Великій Британії, Франції, Німеччині. Із загального обсягу продукції машинобудування понад 60 відсотків становили товари воєнного призначення, 75 відсотків усіх асигнувань в країні на науку йшло на воєнно-дослідницькі потреби. Третя частина усіх працівників добувних і обробних галузей народного господарства працювали безпосередньо в інтересах оборони країни. Все це спотворювало структуру економіки нашої країни. В результаті вона працювала сама на себе, а не на задоволення потреб людей.

Країни з розвиненою економікою у 70-ті роки під впливом розвитку науки і техніки, невигідності широкого використання дорогих палива і сировини, загострення економічної ситуації стали переходити до нової моделі економічного зростання. Вона заснована на інтелектуальних, наукомістких галузях, що використовують передові технології, висококваліфіковану працю та досягнення науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР).

Такий стратегічний напрям структурних зрушень в економіці виявився ефективним. У Японії, наприклад, одночасно зі згортанням потужностей в енерго- та матеріаломістких галузях відбулося швидке нарощування таких високотехнологічних, наукомістких виробництв, як виробництво електронно-обчислювальних машин (ЕОМ), промислових роботів, інтегральних схем, тонких хімічних сполук, засобів зв'язку, верстатів з числовим програмним управлінням (ЧПУ), високоякісної побутової електроніки, одягу, меблів. Про успіх цього курсу свідчать такі дані. Нині Японія виробляє близько2/4 світового випуску виробництва промислових роботів, майже половину верстатів з ЧПУ і продуктів тонкої кераміки, близько3/4 світового випуску понадвеликих інтегральних схем, від60до 90 відсотків випуску окремих типів мікропроцесорів, близько 90 відсотків світового випуску відеомагнітофонів.

Структурна перебудова матеріального виробництва стала важливою умовою зростання ефективності економіки, зниження матеріало- і енергомісткості, зростання наукомістких, інтелектуальних галузей.

На жаль, економічний розвиток в Україні йде всупереч потребам НТП, всупереч прогресивним тенденціям щодо зміни співвідношення матеріального і нематеріального виробництва.

Частка промисловості та сільського господарства в Україні в загальному обсязі товарів та послуг для кінцевого споживання (внутрішній валовий продукт — ВВП) становила у 2000 p. 61 відсоток (47,2 припадало на промисловість і 13,8 — на сільське господарство).

За цими показниками Україна значно відстає від провідних промислово розвинених країн. У них у ВВП частка промисловості значно нижча і стано-вить 35-37 %, а сільського господарства є меншою більше ніж у 10 разів.

Водночас частка сфери послуг в Україні дуже мала. Вона становить усього 34 відсотки, тоді як у країнах з розвиненою економікою цей показник дорівнює 55-70 відсотків. Це є свідченням того, що Україна розвивається в межах індустріального, а не постіндустріального суспільства, як США, Японія, Канада та країни Європейського Союзу.

Україна має дуже недосконалу структуру зайнятості, для якої характерною є велика частка зайнятих у сільському господарстві та промисловості. Так, у США, Канаді, Німеччині, Великій Британії у сільському господарстві працює лише 3 відсотки усіх зайнятих. Це стало можливим завдяки розвитку галузей зберігання, транспортування і переробки сільськогосподарської продукції. В Україні ж у сільському господарстві працює 13 відсотків. Частка зайнятих у сфері послуг в Україні майже вдвічі менша, ніж у США і Канаді.

Така структура суспільного виробництва в нашій країні стримує розвиток тих сфер діяльності, які пов'язані переважно з розвитком працівника, його розумових і фізичних здібностей, професійних знань і практичних навичок, підвищенням освітнього і культурного рівня, забезпеченням фізичного і морального здоров'я.

Отже, світовий досвід переконує, що значення нематеріального виробництва у розвитку суспільства постійно зростає. Воно є чинником удосконалення самої людини, поліпшення її життя.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які елементи містить визначення поняття «робоча сила»:

а) жива праця; б) уречевлена праця; в) сукупність життєвих здібностейлюдини до праці; г) засоби виробництва.

2. Які з перелічених понять належать до знарядь праці:

а) верстати; б) машини; в) сировина; г) робоча сила; д) споруди;

е) резервуари; є) земля; ж) напівфабрикати.

3. Із наведених далі визначень виберіть такі, що характеризують: а) продуктивні сили; б) виробничі відносини; в) засоби виробництва; г) знаряддя праці;

д) предмети праці:

виробничі будівлі; обладнання; інструменти; паливо; сировина; матеріали; електроенергія; наука; люди; сукупність засобів виробництва й люди, які приводять їх у дію; відносини між людьми у процесі виробництва матеріальних благ.

4. У господарстві було використано олії для харчування робітників на 10 тис. грн, на виготовлення фарб — на 5 тис. грн, зерна на годівлю худоби — на 1 тис. грн, зерна на виготовлення продуктів харчування працівників — на 2 тис. грн. Скільки було витрачено засобів виробництва і предметів споживання?

5. У певній спільноті людей, які ізольовані від суспільства, здійсню-ється виробництво життєвих засобів для задоволення її потреб. Чи можна вважати, що в цій спільноті є економіка? Аргументуйте свою відповідь.

6. Яку фазу руху продукту (виробництво, обмін, розподіл, споживання) відображують наведені ситуації:

а) встановлено частину матеріальних благ і послуг для непрацездатних членів суспільства; б) залишено зерно для відгодівлі худоби; в) визначено зерно для продажу на ринку; г) залишено зерно для власного споживання; д) заготовлено м'ясо для вироблення ковбаси.

7. За наведеними даними, що характеризують структуру промислового виробництва в Україні:

а) визначіть за роками частку базових галузей;

б) побудуйте графік динаміки базових галузей.

Структура промислового виробництва в Україні

відсотках за підсумком у поточних цінах)

Промисловість в цілому та окремі галузі

1980

1990

1995

2000

Промисловість в цілому

100

100

100

100

У тому числі:

електроенергетика

3,4

3,2

11,0

12,2

паливна промисловість

16,7

5,7

13,2

10,1

чорна металургія

14,2

11,0

21,8

27,4

           і металообробка

25,9

30,7

16,1

13,2

легка промисловість

12,8

10,8

2,8

1,6

харчова промисловість

18,9

18,6

15,1

17,4

інші галузі

18,1

18,6

15,2

17,1

ОБМЕЖЕНІСТЬ ВИРОБНИЧИХ РЕСУРСІВ

• Учому полягає сутність закону рідкості

Як він може бути виражений кількісно

            між безмежними потребами і обмеженими ресурсами

ЗАКОН РІДКОСТІ

СУТНІСТЬ ЗАКОНУ

Обмеженість виробничих ресурсів є однією з важливих передумов розвитку і формування ринку. Об'єктивною її основою є дія закону рідкості, знання якого дає можливість зрозуміти необхідність подолання суперечностей між зростанням потреб і обмеженістю виробничих ресурсів.

Як відомо, сутність будь-якого економічного закону показує причинно-наслідковий зв'язок певних економічних процесів.

Причиною існування закону рідкості с виникнення суперечності між безмежними потребами і обмеженістю виробничих ресурсів.

Безумовно, є такі потреби, які можна вгамувати (наприклад, у деяких продуктах харчування, адже людина не може з'їсти більше, ніж потрібно для її організму). Проте кількість засобів існування під впливом розвитку продуктивних сил, спілкування людей весь час зростає. В цьому виявляється дія закону зростання потреб. Досить порівняти, що споживала людина понад 100 років тому і що входить до її споживчого кошика сьогодні. Відмінність досить значна. Перелік засобів споживання і надалі змінюватиметься і розширюватиметься.

Зростання людських потреб весь час наштовхується на обмеженість економічних ресурсів.

Що ж належить до економічних ресурсів?

По-перше, це природні, людські та вироблені людиною ресурси, які використовуються для виробництва товарів і послуг. Економічні потреби містять різноманітні знаряддя праці, устаткування, інструменти, що використовуються у виробництві непродовольчих товарів, продукції сільського господарства, виробничі промислові та сільськогосподарські приміщення, засоби транспорту і зв'язку, землю, корисні копалини, робочу силу. Отже, економічні ресурси — це чинники виробництва.Економічні ресурси можна називати виробничими ресурсами.

По-друге, всі економічні ресурси мають загальну властивість: вони рідкісні, оскільки існують в обмеженій кількості.

Рідкість економічних ресурсів треба розуміти так, що кількість їх фіксована і має певні межі. Безумовно, рівень рідкості різних видів ресурсів неоднакова. Деякі з них дійсно мають досить обмежений обсяг (наприклад, благородні метали, деякі види корисних копалин). Запаси інших значні, але вони у природі не відновлюються, і людство знає, що настане такий час, коли запаси будуть повністю вичерпані (нафта, газ, вугілля, залізна руда тощо). Тому слово «обмеженість», можливо, краще сприймається як «рідкість». Однак в економічній теорії ці слова вже давно розглядаються як синоніми. Справа в тому, що економічний ресурс у досить тривалому періоді історії людства дійсно розглядається як рідкісний.

По-третє, економічні ресурси мають ту особливість, що вони у процесі виробництва входять до вартості створюваного продукту.

По-четверте, використання економічних ресурсів, особливо первинних, у будь-якій сфері виключає можливість одночасного використання їх в іншій сфері. Наприклад, конкретну ділянку землі можна використати лише в одній сфері: або для вирощування сільськогосподарської продукції, або під будівництво, або для видобутку корисних копалин. Отже, використання певної земельної ділянки в будь-якій одній сфері виключає можливість її одночасного використання в інших, не зважаючи на те, що потреба в цьому існує.

По-п'яте, такі економічні ресурси, як засоби виробництва, мають не тільки встановлений або відомий кожному час фізичної та моральної зношеності, а й певне галузеве призначення. Наприклад, текстильний верстат не можна використовувати в хлібопекарній, добувній або деревообробній промисловості. Це свідчить про те, що існує чітко визначена «спеціалізація» техніки.

Виходячи з викладених ознак економічних ресурсів, до них не можна відносити гроші (грошові ресурси). Це особливий фінансовий ресурс.

Обмеженість має багато причин. Однією з них є природна обмеже-ність. Наприклад, деякі метали (платина, золото, срібло) існують на землі в обмеженій кількості. Поступово вичерпуються запаси нафти, вугілля та інших корисних копалин. Навіть питна вода, яку раніше в багатьох країнах вважали необмеженим ресурсом, сьогодні стала товаром і вже реалізується як товар.

Інші ресурси можна вважати обмеженими через виробничі можливості. Інакше кажучи, виробництво деяких товарів відстає від зростання потреб населення.

Отже, процесом-причиною закону рідкості є наявність суперечності між безмежними по і робами і обмеженими ресурсами.

Ця причина зумовлює такий процес-наслідок: необхідність подолання суперечності на основі певних форм створення ринку економічних ресурсів.

ПРОБЛЕМА ВИБОРУ ЗАСТОСУВАННЯ РЕСУРСІВ

Як правильно зазначають теоретики ринкової економіки, якби не було обмеженості ресурсів, то питання, що, як і длякоговиробляти, не становило б проблеми. В таких умовах можна виробляти будь-який товар у потрібній кількості. І найскладніша проблема задоволення людських потреб була б успішно вирішена.

Проте закон рідкості зумовлює певну поведінку людей в системі господарювання. Виникає проблема вибору застосування ресурсів. Оскільки, як уже зазначалося, використання деяких ресурсів має певні межі, застосування їх виключає можливість одночасного застосування для задоволення ряду потреб. Люди змушені обирати той спосіб застосування ресурсів, який вони вважають найбільш раціональним.

Обмеженість стосується не тільки засобів виробництва, а й трудових ресурсів, особливо кваліфікованої робочої сили.

У реальному економічному житті на один ресурс може бути кілька потреб, допустімо, з наявної кількості металу виробляти або танк, або комбайн. Можливості одночасного задоволення двох потреб з наявного ресурсу в багатьох випадках немає. Треба обирати, яку потребу задовольняти в першу чергу. Отже, обмеженість ресурсів ставить дуже складну проблему: проблему вибору ресурсів для задоволення певної потреби.

Можна навести багато прикладів, коли цей вибір з першого погляду не завжди раціональний. Допустімо, що будувати в першу чергу: готель для іноземців чи житловий будинок. Однозначну відповідь тут дати важко, тому що перетинаються економічні інтереси різних суб'єктів. Людина, що не має житла, звичайно, обере будівництво житлового будинку. Проте з позиції місцевої влади краще будувати готель для іноземців, який у майбутньому дасть можливість одержувати валютні кошти, що дозволить успішно розв'язувати і житлову проблему.

Отже, вибір використання ресурсів зачіпає інтереси багатьох людей, що не завжди збігаються. Для того щоб зробити правильний вибір, треба вивчити багато точок зору, правильно спрогнозувати майбутню віддачу використання економічних ресурсів.

Обмеженість ресурсів значно ускладнює проблему розподілу товарів і доходів між різними індивідами і сім'ями. Якщо певний ресурс обмежений, постає питання, як його розподілити. Виникає потреба в існуванні ряду економічних форм і способів у розподілі матеріальних благ.Їх ми розглянемо у наступних розділах.

КІЛЬКІСНЕ ВИРАЖЕННЯ ЗАКОНУ РІДКОСТІ

Кількісне вираження економічного закону рідкості показує ступінь обмеженості економічних ресурсів, дає уявлення про реальні можливості подолання суперечності між зростанням потреб у певному ресурсі та його обмеженістю. Це можна зробити різними способами. Один з них такий: у кожний момент часу оптимальний ступінь задоволення потреб в економічних ресурсах можна з'ясувати за допомогою співвідношення між обсягом економічного ресурсу, який потрібний країні при цьому рівні продуктивних сил, і обсягом наявності цього ресурсу, що виробляється в країні. Якщо ступінь задоволення суспільством своїх потреб позначити Сз.п., обсяг економічного ресурсу, який потрібний для країни, —0п, обсяг економічного ресурсу, що фактично є в наявності, —Оф, то ступінь задоволення потреб у цьому економічному ресурсі можна визначити за такою формулою:

Рис. 5. Механізм дії закону рідкості

Ця формула показує, по суті, величину обмеженості ресурсу. Наприклад, Україні потрібно 40 млн т нафти для задоволення потреб свого господарства. У країні її видобувається приблизно 5 млн т. Отже, ступінь задоволення потреб у цьому ресурсі становить 12,4 відсотка. Як бачимо, цей економічний ресурс досить обмежений. Подолати цю обмеженість можна за рахунок імпорту нафти з інших країн, що потребує валютних коштів, які можна отримати за рахунок експорту певних власних економічних ресурсів. Інший шлях подолання обмеженості — розвиток видобутку власної нафти. Для цього треба здійснювати геологічні розвідки, створювати нові нафтопро-мисли, розвивати раціональну енергозберігаючу технологію виробництва.

Пізнання і використання економічного закону рідкості потребує для подолання суперечності між потребою і обмеженістю ресурсу розробки спеціальних заходів, орієнтованих на розвиток і ефективніше використання продуктивних силза рахунок застосування багатьох чинників.

Отже, закон рідкості ресурсів є, по суті, законом обмеженості виробничих можливостей. І тому він вимагає від людини певної раціональної суб'єктивної поведінки з метою подолання обмеженості використання економічних ресурсів. При цьому слід зазначити, що закон рідкості ресурсів впливає на будь-який чинник виробництва: на знаряддя виробництва, предмети праці, на людину, що приводить в дію засоби виробництва.

Схему дії закону рідкості наведено на рис. 5.

ФОРМИ ПОДОЛАННЯ СУПЕРЕЧНОСТІ МІЖ БЕЗМЕЖНИМИ ПОТРЕБАМИ І ОБМЕЖЕНІСТЮ РЕСУРСІВ

ЗРОСТАННЯ ВИРОБНИЦТВА

Як відомо, країни світу за рівнем розвитку виробництва дуже різняться. Проте не треба думати, що високорозвинені країни, які мають високий рівень виробництва матеріальних благ, уже подолали суперечність між зростаючими потребами населення і обмеженими ресурсами. І в таких країнах ця суперечність Існує, тому є потреба у подальшому зростанні виробництва. І пояснюється це дуже просто: високий рівень виробництва потребує і більш високого рівня споживання. Якщо у деяких країнах, наприклад у Африці, люди користуються простим житлом (в основному це тільки дах над головою), то в розвинених країнах люди потребують житла з паровим опаленням, гарячою і холодною водою, комунальними послугами. А для цього потрібні відповідні економічні ресурси.

Отже, зростання виробництва разом із зростанням економічних ресурсів, життєвих благ є проблемою для всіх країн. Різниця полягає лише в тому, що рівень вирішення цієї проблеми неоднаковий. В одній країні проблеми подолання обмеженості ресурсів вирішуються на рівні електрифікації житла, а в іншій йдеться вже про забезпечення населення сучасними комфортабельними квартирами, для яких потрібна більш розвинена структура економічних ресурсів.

Зростання виробництва тісно пов'язане з науково-технічним прогресом. Досягнення науки і техніки дають змогу виробляти нові й кращі за якістю товари, а також удосконалювати способи їх виробництва. Головне, що технічний прогрес забезпечує суспільству можливість виробляти більше товарів з тієї ж кількості економічних ресурсів.

В умовах зростання ресурсів виробничі потужності помітно збільшуються.

Економічне зростання — це здатність виробляти більший обсяг продукції.

Про це свідчить зміщення кривої виробничих можливостей на рис. 6 вправо. Отже, економічне зростання є результатом збільшення пропозиції ресурсів і технічного прогресу.

Наслідком економічного зростання є те, що економіка при повній зайнятості ресурсів може забезпечити більший обсяг виробництва і костюмів, і швейних машин. З рис. 6 видно, що хоча економіка здатна виробляти костюмів у 2 рази більше, зростання виробництва швейних машин становить лише 40 відсотків.

Рис. 6. Економічне зростання і крива виробничих можливостей

Людство ніколи не зупиниться у розвитку виробництва, тим більше що науково-технічний прогрес вноситиме істотні зміни до набору і кількості ресурсів, що споживаються.

РОЗВИТОК ОБМІНУ РЕСУРСІВ

Через об'єктивні умови не кожна країна може забезпечити власними виробничими потужностями створення всіх матеріальних благ, що споживаються населенням. Наприклад, в Україні не ростуть кава, какао-боби, з яких виробляють шоколад.

Як уже зазначалося, власний видобуток нафти і газу в Україні не відповідає обсягу її потреб у сировинних ресурсах. Задовольнити потребу можна, розвиваючи товарний обмін ресурсами між країнами. Цьому сприяє поглиблення міжнародного поділу праці.

СТВОРЕННЯ ЗАМІННИКІВ РЕСУРСІВ

Обмеженість деяких ресурсів потребує від людства активних пошуків їхніх замінників. Відомо, що природних алмазів уже не так багато. А потреба в них зростає, особливо для виготовлення алмазних інструментів, спеціаль-них доліт для буріння з метою пошуку нафти, газу, мінеральних вод тощо.

В Україні створено виробництво штучних алмазів. Для виготовлення зубних протезів винайдено замінник золота, який за зовнішнім виглядом не поступається йому, а за якістю навіть надійніший.

Виникло виробництво штучних тканин, штучної шкіри, штучних буді-вельних матеріалів (композитів). Отже, використання замінників деяких обмежених ресурсів сприяє подоланню суперечності між потребами і ресурсами.

ЕКОНОМІЯ РЕСУРСІВ

Важливим способом подолання суперечності між зростаючими потребами і обмеженими ресурсами є економне використання їх. Економія ресурсів, з одного боку, полягає в одержанні високого ефекту виробництва при наявних засобах і коштах, а з іншого — У зменшенні витрат засобів виробництва і коштів на одиницю продукції. В першому випадку економія ресурсів набуває форми принципу максимальності, а в другому — принципу мінімальності.

Економії ресурсів досягають завдяки запровадженню ефективніших технологій виробництва, поліпшенню якості засобів праці. Коли у світі виникла криза енергетичних ресурсів, це зумовило появу більш економічних засобів праці (двигунів, що споживають менше пального при тій самій потужності), побутової техніки (пральних машин, холодильників, електроплит тощо) з меншим використанням електроенергії.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які об'єкти з наведеного далі переліку належать до економічних ресурсів:

а) земля і виробничі споруди; б) засоби праці; в) продукти харчування;

г) одяг; д) взуття; е) автомобілі; є) сировина; ж) гроші; з) консуль-тації юриста; й) підприємницька діяльність; і) праця.

Перелічіть основні ознаки економічних ресурсів. Чи є відмінність між економічними і виробничими ресурсами?

2.У таблиці наведено виробничі можливості для випуску різних видів продукції:

Вид продукції

Виробничі альтернативи

А

Б

В

Г

Д

Комбайни

0

2

4

6

8

Танки

30

27

21

12

0

а) подайте дані про виробничі потужності графічно. Про що свідчать точки на кривій? Якщо економіка у цей момент знаходиться у точці Г, якими будуть витрати на виробництво 10 тис. комбайнів або додаткових танків? 6) позначте точку К посередині кривої. Що вона показує? Позначте точку К поза кривою. Що показує ця точка? Що має відбутися, перш ніж економіка зможе досягти рівня виробництва, який показує точка К?

3. У чому виявляється кількісне вираження закону рідкості? Складіть цифровий приклад, що характеризує кількісне вираження цього закону.

СУТНІСТЬ І БАГАТОГРАННІСТЬ ПРОЦЕСУ ВІДТВОРЕННЯ

ВИЗНАЧЕННЯ ВІДТВОРЕННЯ

На всіх етапах економічного розвитку об'єктивна необхідність відтворення випливає з процесу виробництва матеріальних благ — економічної основи життя людського суспільства. Не можна жити, не споживаючи матеріальних благ, а щоб споживати їх, треба виробляти суспільний продукт.

Отже, якщо споживання є безперервним, то і виробництво в його постійному зв'язку і безперервному відновленні утворює відтворення.

Відтворення — це безперервність, повторюваність виробництва.

Відтворення можна розглядати на рівні мікроекономіки, коли безперервність, повторюваність відбуваються в межах окремого підприємства, господарства. На рівні макроекономіки безперервний процес виробництва відображує взаємозв'язок між важливими структурними пропорціями, узагальнюючими показниками господарства країни, між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, які охоплюють всі галузі національної економіки. У цьому розділі йдеться про відтворення на рівні макроекономіки.

Процес розширеної о відтворення в умовах ринкової економіки і має такі особливості:

• здійснюється на основі багатоманітності форм власності;

• визначається дією всієї системи об'єктивних економічних законів і передусім законів ринкової економіки;

• підпорядкований економічним інтересам товаровиробників;

• здійснюється на основі органічного поєднання ринкових відносин і планомірного розвитку господарства.

Чи є необхідність у плануванні в умовах ринкових відносин?

Планування в умовах адміністративно-командної економіки в показниках конкретної продукції без урахування реальних потреб створю-вало дефіцит багатьох видів продукції. Попит населення ніяк не впливав на складання планів. Багато показників залежало від міністерств, відомств, окремих чиновників. Особливо негативним було планування «від досяг-нутого», тобто зростання виробництва залежало від досягнутого обсягу, який був наприкінці року. Це спонукало керівників підприємств приховувати резерви виробництва, призводило до прийняття занижених планів.

Ринкова економіка не заперечує планового господарства. Про це переконливо свідчить досвід західних країн. У світовій економічній теорії він узагальнений в теорії менеджменту, що розкриває сутність стратегічного планування і планування реалізації стратегії.

Стратегічне планування є основою для всіх управлінських рішень підприємства, спрямованих на організацію, мотивацію і контроль, що орієнтовані на розробку планів.

Стратегічне планування — це набір дій і рішень, здійснюваних керівниками підприємств. Вони спрямовані на досягнення таких цілей: розподіл ресурсів, адаптація до зовнішнього середовища, внутрішня координація, засвоєння організаційних стратегій.

Процес відтворення передбачає розширене відтворення сукупного суспільного продукту, розширене відтворення робочої сили, виробничих відносин і відтворення природних ресурсів.

У процесі відтворення сукупного суспільного продукту і відтворення робочої сили відбувається відтворення продуктивних сил.

ВІДТВОРЕННЯ СУКУПНОГО СУСПІЛЬНОГО ПРОДУКТУ

Матеріальною основою безперервного відновлення і розвитку виробництва є відтворення сукупного суспільного продукту. Воно охоплює чотири стадії його руху — власне виробництво, розподіл, обмін, кінцеве споживання. Типовим для ринкової економіки є розширене відтворення сукупного суспільного продукту, що означає зростання його обсягів, поліпшення структури та якості.

Сутність відтворення сукупного суспільного продукту полягає в заміщенні всіх його частин за вартістю і натуральною формою.

У процесі використання сукупного суспільного продукту ринкова економіка регулює пропорції його складових частин, здійснює оптимальне поєднання нагромадження і споживання. Держава бере участь у реалізації народногосподарських пріоритетів, втілює в життя принципи соціальної справедливості.

Умови і закономірності заміщення всіх частин суспільного продукту за вартістю і натуральною формою з'ясовує теорія реалізації. Згідно з нею суспільне виробництво складається з двох підрозділів: виробництва засобів виробництва (підрозділ І) і виробництва предметів споживання (підрозділ II). За вартістю продукція включає перенесену вартістьПВ, необхідний продуктПП  і додатковий продуктПП.

Частина продукції підрозділу І йде на відновлення спожитих засобів виробництва та збільшення основних і оборотних фондів у цьому підрозділі, а також на утворення резервного фонду. Це здійснюється за рахунок додаткового продукту підрозділу І.

У підрозділі II частина продукції використовується на забезпечення необхідного продукту (життєві засоби працівників цього підрозділу) і на необхідний продукт для знову залучених працівників.

І нарешті, відбувається обмін між підрозділами І і II.

Підрозділ І реалізує підрозділу II засоби виробництва для відновлення спожитих їх частин і для розширення виробництва, а також для створення резервного фонду. Підрозділ II реалізує підрозділу І предмети споживання для працівників, які брали участь У виробництві, і для заново залучених працівників.

Частина продукції обох підрозділів спрямовується на утримання сфери нематеріального виробництва. Умовою розширеного Створення в умовах становлення і розвитку індустріальної цивілізації є таке співвідношення:

Ця формула показує, що в підрозділі І створені додаткові засоби виробництва, необхідні для розширеного відтворення. Саме заново створена вартість продукції підрозділу І більша, ніж сума перенесеної вартості підрозділу II, на фонд нагромадження додаткових засобів виробництва.

Теорія реалізації продукту — це не абстрактна схема. Її практичне значення можна розглянути на прикладі сучасного економічного становища України. Кризові явища в економіці України у другій половині 90-х років свідчать саме про порушення процесу реалізації продукту.

По-перше, на багатьох підприємствах обох підрозділів спостерігається фізичне зношення засобів виробництва при відсутності матеріальної основи для їхнього відновлення. Фонд додаткових засобів виробництва відсутній. Водночас частина продукції підрозділу І не має збуту. Значна кількість готової продукції машинобудівної промисловості не знаходить свого споживача. Станом на 1 січня 1997 p. на складах підприємств накопичилися більш як дворічний обсяг випуску верстатів з числовим програмним управлінням, залишки мостових електричних кранів, бурякозбиральних комбайнів, тракторних сівалок.

По-друге, в результаті відсутності реалізації значної частини продукції підприємства не мають фінансових коштів. Затримуються виплата заробітної плати, пенсій. Це призвело до зменшення реалізації продукції підрозділу II (навіть при зменшенні обсягу її виробництва).

По-третє, порушився обмін продукції між підрозділами І і II, внаслідок чого зупинилася робота багатьох підприємств.

Криза реалізації продукції зумовлюється багатьма причинами:

• розрив економічних зв'язків усередині країни та між країнами СНД;

• неспроможність деяких підприємств вийти на світовий ринок з продукцією, яка має низьку конкурентоспроможність;

• складне фінансове становище в країні.

Однак усі ці причини значною мірою пов'язані з порушенням реалізації сукупного суспільного продукту в масштабах країни. По багатьох видах продукції Україна втратила ринки збуту. Отже, для виправлення складного становища слід звернутися до теорії реалізації продукту, до відновлення економічних зв'язків між підприємствами. Для цього потрібні певні нові структурні зрушення у пропорціях відтворення.

ВІДТВОРЕННЯ РОБОЧОЇ СИЛИ

Сутність відтворення робочої сили полягає у безперервному від-новленні та підтриманні фізичних сил і розумових здібностей людини

У цьому процесі відбуваються постійне відновлення та підвищення трудової кваліфікації людей, зростання їхнього загальноосвітнього і професійного рівня.

У процесі відтворення головної продуктивної сили суспільства виникає ряд проблем, які потребують коригування. Це природний рух населення на засадах відтворення робочої сили, залучення працівників у процес виробництва, розподіл і перерозподіл трудових ресурсів між підприємствами, галузями, регіонами, зайнятість населення.

Природний рух населення показує приріст населення за результатами обліку процесів народжуваності та смертності населення. Це, по суті, демографічна проблема, але економічна теорія має певною мірою враховувати її для вивчення відтворення робочої сили.

У кожній країні є свої особливості природного руху населення. На нього впливають такі чинники, як рівень індустріального розвитку, урбанізація, соціальні умови, традиції культури і побуту, конкретно історичні чинники, тривалість життя тощо.

В Україні спостерігається тенденція падіння природного приросту населення. Головною причиною цього є скорочення народжуваності.

Демографічні процеси за своєю природою не є об'єктами прямого регулювання. Однак є непрямі методи його регулювання. В країнах, де усталилась тенденція падіння природного приросту населення, має здійснюватись активна демографічна політика як складова частина загальної соціально-економічної політики держави. Вона передбачає здійснення сукупності соціально-економічних, правових, морально-психологічних і медико-демографічних заходів, що впливають на демографічний процес.

ВІДТВОРЕННЯ ВИРОБНИЧИХ ВІДНОСИН

Відтворення виробничих відносин охоплює відносини власності на засоби виробництва, становище класів, соціальних груп, трудових колективів і окремих працівників, організаційно-економічні зв'язки

Процес відтворення виробничих відносин слід розглядати не просто як звичайне відновлення. Це удосконалення виробничих відносин за такими напрямами:

• поглиблення товарно-грошових відносин на основі розвитку багатоманітності форм власності, їхньої рівноправності та всезагальності, формування управлінських структур на міжгалузевому, регіональному і локальному рівнях;

• впровадження економічних методів управління, заснованих на пізнанні та використанні економічних законів;

• розвиток кооперації в усіх сферах господарської діяльності;

• створення умов для розвитку трудових селянських господарств, особистого підсобного господарства, індивідуальної трудової діяльності;

• створення умов для усунення відчуження працівників і трудових колективів від засобів виробництва.

У процесі відтворення виробничих відносин зберігаються важливі елементи державного регулювання (формування і реалізація державних цільових комплексних програм, регулювання коштів на соціальний захист громадян, регулювання податків, грошової маси, використання державних товарних резервів для стабілізації ринку тощо).

Поряд з державою на виробничі відносини впливають недержавні економічні структури і демократичні суспільні інституції: асоціації виробників, товариства споживачів, економічні, науково-технічні та інші суспільні організації.

ВИТВОРЕННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

У процесі розвитку економіки здійснюється відтворення природних ресурсів.  Це означає, що вони відновлюються в попередньому або кращому стані.

Відтворення природних ресурсів слід розглядати як відтворення природних умов економічного зростання (родючості землі, лісових ресурсів, рибних запасів тощо), збереження і облагородження середовища проживання людини

Це і є еколого-економічний процес відтворення. Актуальність цієї проблеми зумовлена тим, що обсяги споживання сировинних і природних ресурсів господарством досягли сьогодні величезних масштабів й істотно впливають на навколишнє середовище.

Охорона, раціональне використання природних ресурсів, їхнє відтворення є обов'язковою умовою розвитку ринкової економіки.

Процес відтворення природних ресурсів регулюється державою. Вона щороку виділяє величезні кошти на такі цілі. Особлива увага звертається на відтворення земельних, водних і лісових ресурсів. Здійснюється велика робота щодо збереження сільськогосподарських угідь, боротьби з ерозією ґрунту, підвищення темпів робіт з рекультивації земель.

Збільшуються потужності систем зворотного і повторного використання вод, на підприємствах розробляються і впроваджуються безстічні системи водокористування.

У лісовому господарстві забезпечується поступовий перехід до провадження його на принципах безперервного і раціонального лісокористування, поліпшення якісного складу лісів.

В Україні розроблена Довгострокова державна програма охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів. Вона охоплює широке коло заходів технологічного, економічного і соціального характеру.

Природоохоронна діяльність засновується на якісно новому госпо-дарському механізмі захисту навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів. Він передбачає систему спеціальних пільг і санкцій, які націлені на поліпшення становища у цій галузі.

Впроваджуються багатоканальні форми фінансування природоохоронної діяльності, включаючи ресурси державного бюджету, місцевих бюджетів, регіональних екологічних фондів і коштів підприємств.

Поліпшення екологічної обстановки в Україні має розглядатись як проблема, що має величезне міжнародне значення і тому потребує тісного співробітництва із зарубіжними країнами і повного використання світового досвіду в цій галузі.

ІНТЕНСИВНИЙ ТИП ВІДТВОРЕННЯ

СУТНІСТЬ ІНТЕНСИВНОГО ТИПУ ВІДТВОРЕННЯ

Існує два типи розширеного відтворення — екстенсивний та інтен-сивний. Екстенсивний передбачає зростання на незмінній основі, залу-чення додаткових ресурсів — трудових, матеріальних і фінансових, інтен-сивний — зростання виробництва за рахунок підвищення його ефективності.

Тривалий час у нашій країні переважав екстенсивний тип відтворення. Тепер його можливості вичерпані. Перехід до інтенсивного типу відтворення означає підвищення ефективності суспільного виробництва, поліпшення якості продукції та послуг в усіх галузях господарства країни на основі його всебічної інтенсифікації.

Підвищення ефективності виробництва знаходить вираження у збільшенні економічних результатів на одиницю витрат. Воно ґрунтується на прискоренні науково-технічного прогресу, глибокій технічній реконструкції виробництва.

ФОРМИ ІНТЕНСИВНОГО ВІДТВОРЕННЯ

Розрізняють чотири форми інтенсивного відтворення, які характеризуються різними поєднаннями ресурсів, пріоритетами їхнього використання: фондомістка, фондозберігаюча, нейтральна і всебічна. В усіх формах забезпечується підвищення продуктивності суспільної праці, але різними способами.

Фондомістка форма. Зростання продуктивності праці досягається за рахунок додаткових витрат виробничих фондів на одиницю продукції. Зростанню органічного складу фондів не протидіє економія основних і оборотних фондів, і темпи зростання фондів вищі, ніж суспільного продукту і національного доходу.

Фондозберігаюча форма. Зростання продуктивності праці супроводжується економією виробничих фондів на одиницю продукції. Масштабні темпи економії живої праці в окремі періоди неоднакові, тому можна визначити дві стадії цього процесу. На першій стадії масштаби і темпи економії живої праці переважають над економією праці, яка уречев-лена у виробничих фондах і матеріальних витратах. На другій стадії розмі-ри і темпи економії уречевленої праці перевищують економію живої праці.

Нейтральна форма. Зростання продуктивності праці досягається за рахунок додаткових витрат уречевленої праці. Проте поряд з цим спостерігається економія засобів виробництва, яка компенсує додаткові витрати уречевленої праці. Темпи зростання виробничих фондів, суспільного продукту і національного доходу однакові.

Всебічна форма. Зростання продуктивності праці досягається за рахунок підвищення ефективності всіх ресурсних чинників: засобів і предметів праці, робочої сили. Це, по суті, форма всебічного ресурсозбереження у виробництві кожної одиниці продукції.

Для ринкової економіки характерними є переважно інтенсивна форма розширеного відтворення, перехід від часткової до всебічної інтенсифікації виробництва, що ґрунтується на раціональному використанні всіх елементів виробництва.

НОВА ЯКІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

Головним в інтенсифікації виробництва є забезпечення нової якості економічного зростання, яке здатне надати економіці динамічного розвитку.

Нова якість економічного зростання характеризується передусім посиленням його соціальної спрямованості. А це потребує пріоритетного спрямування результатів розвитку господарства на задоволення соціальних потреб суспільства, забезпечення населення повноцінними продуктами харчування і непродовольчими товарами, реалізацію програми житлового будівництва, перебудову охорони здоров'я і народної освіти.

Раніше інтенсифікація здійснювалася за рахунок зростання продуктивності праці. Проте вона «з’їдалася» зниженням фондовіддачі. Дуже повільно знижувалася матеріаломісткість. Сьогодні головне завдання полягає у забезпеченні поліпшення використання ресурсів, усіх чинників зростання — економії живої праці, підвищенні фондовіддачі, зниженні матеріаломісткості продукції.

Нова якість економічного зростання — це постійне оновлення виробничого апарату і продукції, що випускається. На основі новітніх досягнень науково-технічного прогресу відбувається оновлення основних виробничих фондів. Здійснюється інвестиційна політика, націлена на докорінну технічну реконструкцію виробництва. В таких умовах значно поліпшується якість продукції виробничого і невиробничого призначення з орієнтацією на кращі світові досягнення.

І НАПРЯМИ РОЗВИТКУ

СУТНІСТЬ НАГРОМАДЖЕННЯ І ЗАКОН НАГРОМАДЖЕННЯ

Для розширеного відтворення необхідне нагромадження.

Нагромадження— це використання частини національного доходу на збільшення основних і оборотних фондів, а також страхових запасів

Розширене та якісне удосконалення основних фондів сфери матеріального виробництва — це виробниче нагромадження.

Розширення, реконструкція, оновлення житлового фонду, лікарень, закладів освіти, культури, спорту, науки належать до невиробничого нагромадження.

В умовах ринкової економіки об'єктивна необхідність нагромадження випливає з необхідності зростання життєвого рівня населення. Проте здійснення цього процесу наштовхується на кожному етапі розвитку суспільства на недостатній обсяг і якість національного багатства. Існування цієї суперечності пов'язане з постійним зростанням потреб населення, забезпеченням раціональних норм споживання, новими вимогами якості життя, що визначаються науково-технічним прогресом.

Засобом вирішення цієї суперечності є нагромадження, яке забезпечує зростання і необхідний обсяг національного багатства у вигляді виробничих і невиробничих фондів, життєвих засобів. Отже, зростання життєвого рівня населення об'єктивно зумовлює зростання обсягу та якості національного багатства на основі нагромадження. Цей причинно-наслідковий зв'язок має постійний характер і набуває сили економічного закону нагромадження. Формами його вияву є взаємозв'язок величини виробничого нагромадження і розмірів споживання населення, безперервне зростання й удосконалення функціонуючих виробничих фондів, збільшення кількості зайнятих працівників і удосконалення структури сукупного робітника, примноження національного багатства, підвищення життєвого рівня населення (рис. 4).

Рис. 4. Механізм дії економічного закону нагромадження

Методами використання закону нагромадження є регулювання капітальних вкладень, забезпечення їхньої ефективності, використання всіх чинників, що визначають розміри нагромадження.

ФОНД НАГРОМАДЖЕННЯ І ЙОГО СТРУКТУРА

Фонд нагромадження — це частина національного доходу, що використовується для приросту виробничих основних і невиробничих основних фондів, а також оборотних засобів і резервів

Нагромадження здійснюється завдяки капітальним вкладенням. Проте це не означає, що ці поняття тотожні і в кількісному відношенні збігаються (рис. 5).

Отже, капітальні вкладення включають фонд амортизації, а нагромад-ження — це приріст оборотних фондів і фонду оплати праці для нових працівників. Збіг стосується тільки коштів, що йдуть на збільшення основних фондів.

Структура фонду нагромадження визначається співвідношенням між фондами виробничого і невиробничого нагромадження. Барометром нормального розвитку економіки завжди є активна інвестиційна політика, що спрямовується на постійне оновлення і нарощування виробничого потенціалу та вирішення соціальних проблем.

ЕФЕКТИВНІСТЬ НАГРОМАДЖЕННЯ

Соціально-економічна ефективність нагромадженняЕНоб'єктивно залежить від зростання нагромадженняФНі реальних доходів населенняДР:

По суті, ця формула є кількісним вираженням закону нагромадження.

Крім того, ефективність нагромадження можна вимірювати за допомогою формули ефективності капітальних вкладень:

деНД — приріст національного доходу;KB — капітальні вкладення.

Підвищення ефективності капітальних вкладень означає збільшення випуску потрібної для суспільства продукції при найменшій сумі вкладень або зменшенні питомих капітальних вкладень на одиницю продукції.

Рис. 5. Співвідношення між капітальними вкладеннями і нагромадженням:

А - кошти, що йдуть на збільшення оборотних фондів, приріст фонду оплати праці для нових працівників;Б - кошти, що витрачаються на збільшення основних фондів;В - амортизація

Шляхи підвищення ефективності нагромадження такі:

• поліпшення технологічної структури капітальних вкладень. Технологічна структура капітальних вкладень характеризує склад капітальних вкладень залежно від виду робіт і витрат для створення й удосконалення основних фондів. Розрізняють капітальні вкладення на будівельно-монтажні роботи, придбання устаткування, інструменту, інвентарю тощо.

До витрат на будівельні роботи належать витрати на зведення, розширення, відновлення будов і споруд. Витрати на монтажні роботи включають витрати на збирання й установлення обладнання, роботи з підключення до електро- та водомережі тощо. Між цими витратами має дотримуватись оптимальне співвідношення;

• удосконалення відтворювальної структури капітальних вкладень (підвищення частки капітальних вкладень на технічне переоснащення і реконструкцію діючих підприємств при зниженні частки нового будівництва);

• значне скорочення тривалості будівництва за рахунок концентрації всіх ресурсів, виключення випадків перевищення нормативних строків спорудження об'єктів і зменшення обсягу незавершеного виробництва;

• здійснення необхідної реконструкції виробничої бази будівельного комплексу для нарощування обсягів будівництва житла та інших об'єктів соціальної сфери.

Вирішальним засобом підвищення ефективності капітальних вкладень є науково-технічний прогрес.

Перехід до ринкових відносин потребує впровадження спеціальних заходів щодо підвищення ефективності нагромадження.

СТРУКТУРНІ ЗРУШЕННЯ

У ПРОПОРЦІЯХ СУСПІЛЬНОГО ВІДТВОРЕННЯ

НЕОБХІДНІСТЬ СТРУКТУРНИХ ЗРУШЕНЬ

Однією з основних причин структурних зрушень у пропорціях суспільного відтворення є науково-технічний прогрес як процес розвитку науки  й  удосконалення техніки, що забезпечує підвищення продуктив-ності праці.

Радикальна реформа управління економікою поряд з іншими завданнями зумовила необхідність перетворити науково-технічний прогрес на головний чинник економічного зростання. На прискорення науково-технічного прогресу орієнтовані довгочасні економічні програми розвитку народного господарства.

Для реалізації цільової функції виробництва — зростання добробуту населення — потрібна структурна перебудова економіки. У свою чергу, це зумовлює необхідність більш високих темпів приросту продукції обробної промисловості порівняно з добувною, прискорення виробництва товарів народного споживання, послуг. Проте найскладніше полягає в тому, щоб досягти збалансованості економічного і соціального розвитку країни, ліквідувати диспропорцію між платоспроможним попитом населення і матеріально-речовим забезпеченням ринку.

ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ

В умовах інтенсивного типу відтворення чітко визначається пріоритетність напрямів розвитку економіки. Особливого значення набувають галузі виробництва, що створюють предмети для особистого споживання людини.

На сучасному етапі особливого пріоритетного значення набуває агропромисловий комплекс, який має забезпечити населення продуктами харчування, а легку і харчову промисловість — сировиною. Пріоритетність тут визначається тим, що в структурі споживання населення харчування, одяг, взуття займають провідне місце. Частка товарів народного споживан-ня в загальному обсязі виробництва має становити приблизно 70 відсотків.

Розвиток сільського господарства значною мірою залежить від рівня виробництва сільськогосподарських машин, мінеральних добрив, від організації зберігання продукції та потужностей обробної промисловості.

Виробництво предметів споживання, зокрема галузей агропромислового комплексу, легкої промисловості, може успішно розвиватися лише на базі новітньої техніки, здійснення технічної реконструкції. Через це зберігаються випереджаючі темпи розвитку виробництва прогресивної продукції у машинобудівному комплексі: наукомісткої техніки засобів виробництва для випуску товарів народного споживання.

Важливим пріоритетним напрямом розвитку економіки є забезпечення країни паливно-енергетичними ресурсами. Для цього будуються нові та реконструюються діючі шахти вугільної промисловості, здійснюється технічне переоснащення багатьох шахт, закриваються збиткові підприємства вугільної промисловості. Чільна увага приділяється будівництву морського нафтоперевантажного комплексу (терміналу) в ра-йоні міста Одеси, з тим щоб створити нові джерела постачання нафти. Ве-дуться роботи зі збільшення власного видобутку природного газу і нафти.

Підрахунки показують, що економія палива, енергії, сировини, конструкційних матеріалів та інших ресурсів у значних обсягах дає можливість знизити матеріаломісткість суспільного виробництва. Ресурсозбереження має в основному забезпечити покриття збільшення потреби господарства країни в ресурсах, передусім паливно-сировинних.

Прогресивним структурним зрушенням у процесі відтворення сприятимуть заходи з підтримки власного виробника, проведення розумного протекціонізму щодо вітчизняного виробництва, здійснення державної допомоги підприємствам, які нарощують експортний потенціал, реформування базових галузей з метою підвищення їхньої рентабельності. Особлива увага звертається на високу ефективність використання всіх видів ресурсів.

У 2000 p. Кабінет Міністрів України розробив Концепцію державної промислової політики. Її пріоритетними напрямами є такі: створення економічних механізмів прискорення структурної перебудови промисловості; розвиток внутрішнього ринку промислової продукції; прискорення інноваційного оновлення виробничого потенціалу; підвищення його конкурентоспроможності, зниження енерго- та матеріаломісткості; сприяння виробництву імпортозамінних товарів і продукції.

ЗРОСТАННЯ РОЛІ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ

Соціальна сфера — одна з найважливіших сфер життя суспільства, яка забезпечує необхідні умови праці та побуту, здоров'я і дозвілля. В ній реалізуються результати трудової діяльності кожної працездатної людини.

До недавнього часу у нашій країні розвитку цієї сфери не приділялось належної уваги, відсталою була її матеріально-технічна база, застосовувався залишковий принцип виділення ресурсів для її розвитку. Через технологічні перекоси була послаблена увага до соціальних умов виробництва, до питань побуту і відпочинку працівників.

Вихід нашої країни на якісно новий рівень розвитку передбачає рішучий поворот до потреб соціальної сфери, її пріоритетний розвиток є невід'ємною складовою удосконалення всіх сфер життя суспільства.

Важливою умовою реалізації активної соціальної політики є розвиток і зміцнення матеріально-технічної бази соціально-культурних галузей. Це галузі, на базі яких здійснюється житлове будівництво, реалізуються потреби людини в зміцненні здоров'я, підвищенні освітнього і культурного рівня.

Перехід до ринкових відносин значно розширює можливості для розвитку соціальної сфери. Крім державних коштів у ресурсному забезпеченні розвитку соціальної сфери використовуються кошти підприємств, а також заощадження населення, у тому числі кошти, що залучаються на позиковій основі.

Розроблено прогноз економічного і соціального розвитку України до 2010 p., спрямований на забезпечення стабілізації рівня життя населення, сприяння розвитку України як суверенної, демократичної, соціальної, правової держави; забезпечення конституційних прав і гарантій населення; органічне поєднання політики фінансової стабілізації та економічного зростання з соціальною політикою; орієнтація соціальної політики на економічно активне населення; збереження і відтворення трудового потенціалу, утвердження необхідної мотивації продуктивності праці.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Визначіть суму засобів виробництва, які можуть бути використані для нагромадження, якщо продукція підрозділу І дорівнює 2000 грошових од. На відшкодування засобів виробництва в цьому підрозділі потрібно 1000, в підрозділі II — 500 грошових од.

2. Розрахуйте величину продукту підрозділу І. Нагромадження засобів виробництва становить 500 грошових од. Величина витрачених виробничих фондів підрозділу II — 1000 грошових од. У підрозділі І норма додаткової вартості продукту дорівнює 100 відсотків, органічна будова фондів 4:1.

3. Визначіть кошти, що йдуть на збільшення оборотних фондів і приріст фонду оплати праці для нових працівників, а також амортизацію за такими даними: розмір нагромадження становить 10 млн грн, капітальні вкладення — 9 млн грн. На збільшення основних фондів використано 5 млн грн, у тому числі за рахунок нагромадження — 3 млн грн.

4. Що може бути джерелом нагромадження капіталу:

а) доход, що знаходиться в особистому споживанні; б) кредит; в) прибуток; г) кошти, що зберігаються в Ощадному банку; д) різниця між валовою виручкою і собівартістю продукції; е) кошти, потрібні для від-шкодування витрачених засобів виробництва; є), собівартість продукції.

5. Охарактеризуйте структуру нагромадження за такими даними: на збільшення кількості засобів виробництва (верстатів, устаткування) витрачено 200 тис. грн, на будівництво нових виробничих приміщень і споруд — 250; на приріст матеріальних запасів (резервів і страхових фондів) — 50; на приріст фондів невиробничої сфери — 150; додаткові витрати на навчання і підвищення кваліфікації працівників — 100 тис. грн.

6. Визначіть соціально-економічну ефективність нагромадження, якщо фонд нагромадження у базисному році дорівнював 10, у наступному році — 12 млрд грн. Реальні доходи населення зросли з 20 до 22 млрд грн.

7. Капітальні вкладення за три роки досягли 15 млрд грн. Національний доход (у порівнянних цінах) зріс з 100 до 120 млрд грн. Розрахуйте ефективність капітальних вкладень.

8. Які чинники належать до екстенсивного, а які до інтенсивного типу економічного зростання:

а) зростання суспільного продукту за рахунок кількісного збільшення чинників виробництва; б) збільшення суспільного продукту за рахунок підвищення ефективності виробництва; в) зростання віддачі від використання всіх чинників виробництва; г) зростання виробництва при незмінній кількості праці та капіталу; д) зростання виробництва за рахунок залучення у виробництво додаткових ресурсів праці та засобів виробництва; е) найважливішим чинником виробництва є зростання продуктивності праці.

9. За рахунок яких чинників виробництва можна забезпечити економічне зростання в оптимальному варіанті:

а) збільшення інвестицій; б) збільшення норми нагромадження; в) забезпечення оптимальної норм й нагромадження; г) забезпечення однакових темпів зростання чисельності населення і випуску продукції на душу населення; д) технічного прогресу в усіх галузях виробництва.

ТЕМА ЛЕКЦІЇ: «ТОВАРНА ОРГАНІЗАЦІЯ  ВИРОБНИЦТВА. СУТЬ ТА ФУНКЦІЇ ГРОШЕЙ»

План

своєї історії

господарювання до іншої

виробництва

Що таке товар

Як визначається цінність товару

Чому виникли гроші

• Учому полягають переваги грошового обігу

над бартерним

Які функції грошей

Коли і як відбулася грошова реформа в Україні

ФОРМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

НАТУРАЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО

Протягом усієї своєї історії людство знало дві форми суспільного виробництва — натуральну і товарну. Перша панувала в первісному суспільстві, при рабовласництві та феодалізмі. Друга, зародившись ще у період розкладу первісного ладу, існує й сьогодні і є визначальною формою виробництва в усіх розвинених країнах.

Тип господарювання, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробництва, для споживання есерці, дині господарства, де вони вироблені, називають натуральним.

Такі відносини були історично першим типом економічної організації виробництва і у чистому вигляді існували лише у первісній общині, коли люди ще не знали суспільного поділу праці, не обмінювались між собою виробленою продукцією. Натуральне господарство панувало у патріар-хальній селянській общині, у феодальному помісті. Вироблені продукти праці у вигляді конкретного блага — їжі, одягу, взуття, житла, знарядь праці, що становлять певну споживну вартість, є природною формою багатства.

У натуральному господарстві економіка будувалася, виходячи з внутрішньогосподарських потреб, для забезпечення життєдіяльності замкненої економічної ланки. Безперечно, це не виключає того, що певні продукти праці інколи обмінювалися на інші з якимись окремими суб'єктами чи общинами. Проте цей обмін був випадковим або таким, який не має серйозного впливу на виробничу сферу і споживання. Отже, в умовах натуральної форми організації суб'єктами, які визначають, що виробляти, для кого виробляти і як організувати виробництво, є власники-працівники.

Натуральна форма виробництва має такі основні риси.

1. Замкненість означає, що для цієї системи господарювання панівними економічними відносинами є ті, що діють всередині певної спільності. Остання як суб'єкт господарської діяльності не вступає в економічні відносини з іншими суб'єктами, оскільки її завданням є самозабезпечення. Суспільство при цьому складається з маси відокремлених господарств (сімей, общин, помість, господарських регіонів).

Кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпе-чує себе усім необхідним. У такому господарстві виконуються усі роботи — від добування сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.

Якщо тенденція до натуралізації здійснюється на рівні країни, то це призводить до автаркії — політики господарського відокремлення, самозабезпечення країни, її ізольованості від світового ринку, що не дає можливості реалізувати переваги міжнародного поділу праці, зовнішньо-економічних зв'язків. Така політика є реакційною, оскільки в кінцевому підсумку уповільнює розвиток економіки, знижує рівень життя населення.

2. Універсалізація праці. Діяльність господарюючого суб'єкта при натуральній формі виробництва спрямована на задоволення власних потреб. Домінуючою при цьому є ручна праця — кожний працівник усі основні роботи виконує за допомогою найпростіших знарядь праці (мотики, заступу, сокири тощо). Щоправда, всередині натурального господарства праця поділяється між окремими людьми та їх групами.

3. Прямі економічні зв'язки між виробництвом і споживанням.Подібні зв'язки є способом руху вироблюваного продукту за такою схемою: виробництво – розподіл – споживання. Прямі натуральні зв'язки призводять до безпосереднього використання вироблюваного продукту самими виробни-ками, що і є визначальною, генетичною рисою натурального господарства.

Ця форма виробництва існує в умовах відсутності суспільного поділу праці, низького розвитку продуктивних сил і є не тільки примітивною, а й малопродуктивною. Проте натуральне виробництво було переважною формою господарювання аж до капіталістичної епохи. У країнах, що розвиваються, до серединиXX ст. в натуральному і напівнатуральному виробництві було зайнято понад 50 відсотків населення. І сьогодні певною мірою елементи натурального господарства мають місце в різних країнах, у тому числі в нашій (наприклад, виробництво на садово-городніх ділянках).

ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО

Товарне господарстві — це тип господарюванні, за якого продукти праці виробляються відокремленими господарюючими суб'єктами не для власних, а для суспільних потреб, що визначаються

При товарному виробництві організація економіки повністю залежить від ринку, який вирішує, що виробляти, як виробляти і для кого виробляти. Це означає, що товарне виробництво є ринковим виробництвом.

Товарні відносини формуються на основі об'єктивних процесів розвитку виробництва, його матеріально-речових і особистих чинників.

Умовами виникнення товарного виробництва є такі:

Суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва, які призводять до спеціалізації виробників на виготовленні окремих видів продукції або на певній виробничій діяльності. Це робить можливим і необхідним обмін між виробниками, що спеціалізуються на певному виробництві;

обмеженість сукупних виробничих ресурсіві матеріальнихблаг, щоспоживаються (їхня відносна рідкість). Поль Самуельсон у своїй «Економіці» (Львів, 1993) пише: «Питання: що, як і для кого виробляти — не становили б проблеми, якби ресурси не були обмежені. Якби можна було виробляти будь-який товар у необмеженій кількості, аби людські потреби були повністю задоволені, не мав би великого значення той факт, що один товар вироблений у надто великій кількості. Тоді не мало б значення і нераціональне поєднання праці й матеріалів. Оскільки кожен міг би мати всі блага у необхідній кількості, не мало б значення і те, як розподіляються товари і доходи між різними індивідуумами і сім'ями.

Тоді не було б відносно рідкісних економічних благ і не було б потреби у вивченні економічної теорії, чи у тому, щоб «економити». Всі товари були б безплатними, як повітря»;економічна відокремленість виробників, яка виявляється у власності останніх на продукти праці, що стають товарами. Обміняти можна лише те, що є власністю. Кожний товаровиробник, вступаючи у відносини обміну, переслідує свої інтереси — не тільки одержати нову споживну вартість, а й щоб втілена у ній праця була не меншою, ніж його продукт. Саме це є стимулом для підвищення продуктивності праці кожного товаровиробника. Адже останні є носіями різної праці — складної й простої, фізичної й розумової, одні виробники працюють у сприятливих, а інші — у шкідливих умовах. Через ці обставини продукти праці людей мають різну цінність — високу і низьку залежно від того, результатом якої праці вони є або наскільки вони є рідкісними. Для того щоб поставити своє благополуччя в безпосередню залежність від результатів праці, виробники і намагаються відокремитись у веденні свого господарства. Все це і створює фундамент для товарної форми організації виробництва.

Товарне виробництво, що виникло як протилежність натуральному господарству ще 7–8 тис. років тому, зберігається і є ефективним сьогодні, має такі визначальні риси.

Продукт праці набуває форми товару. Він маєбути відносно s рідкісним і вироблятися для обміну, який стає невід'ємною рисою економічних відносин. Це призводить до того, що товарна форма виробництва стає відкритою системою організаційно-економічних відносин, яка долає обмеженість потреб, що характерно для натурального господарства, і сприяє розвитку суспільних потреб, які визначаються ринком.

Обмін товарів відбувається на основі еквівалентності виробничих ви-трат (у товарах, що обмінюються, має бути однакова кількість праці). Здій-снюється це через купівлю-продаж продуктів праці. Суспільство визнає товар як такий, що задовольняє його потребу на ринку після того, як його хтось купив. Інакше кажучи, товарна форма зв'язків є не прямою і безпосе-редньою, а опосередкована ринком форма зв'язків. Це також одна з генетич-них особливостей товарного виробництва. Вона є рушійною силою розвитку продуктивних сил суспільства, підвищення ефективності виробництва, оскільки призводить до подальшого поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації виробництва і як результат — зростання продуктивності праці. До визначальних рис товарного виробництва також належать:

а) використання грошей як посередника обміну;

б) наявність конкуренції;

в) вільне ціноутворення;

г) стихійність розвитку як форма саморегулювання економіки. Товарна орга-нізація виробництва і адекватна їй форма зв'язків еволюціонують разом з ро-звитком продуктивних сил, суспільним поділом і кооперацією праці (табл.3).

Таблиця ЗЕволюція товарного виробництва

ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО

Просте

Капіталістичне

Сучасне

А. Виникає після першо-

А. Виникає в XVI ст. під впли-

А. Виникає на рубежі

го суспільного поділу

вом повсякденного запрова-

60—70-х років XX ст.

праці (скотарство відок-

дження в економічне життя

у розвинених країнах,

ремлюється від земле-

науки і технології.

(США, Канаді, західно-

робства).

Розвивається у зв'язку з:

європейських країнах,

Розвивається у зв'язку з

первинною механізацією праці

Японії) у зв'язку з перехо-

другим і третім суспільним

(1770—1780 pp.);

дом їх до постіндустріаль-

поділом праці ( ремесло

запровадженням парового дви-

ної цивілізації.

відокремлюється від зем-

гуна, залізниці (1830—1890 pp.);

Розвивається під впли-

леробства і скотарства;

широким використанням елект-

вом сучасної науково-

торгівля відокремлюється

ротехнічного та важкого машино

технічної революції, де

у самостійну сферу діяль-

будування (починаючи з кінця

визначальним стає не

ності).

XIX ст. до цього часу).

матеріальне (особливо

Б. Грунтується на:

Б. Грунтується на:

духовне)виробництво.

Дрібній приватній влас-

великій приватній власності;

Б.Грунтується на:

ності;

найманій праці;

різноманітних формах

праці власника засобів

механічних знаряддях праці.

власності (індивіду

виробництва;

В. Регулюється в основному

альній, колективній, дер-

Ручних знаряддях праці.

ринком, а також державними

жавній, змішаних);

В.  Регулюється в основ-

інституціями.

в основному інтелекту-

ному традиціями і госпо-

Ринок диференціюється на ри-

альній праці, носії якої

дарями-панами.

нок засобів виробництва і ринок

виступають водночас і як

Ринок обмежується това-

предметів споживання.

власники.

рами: зо

лотом, рабами,

Об'єктом купівлі-продажу ста-

В. Регулюється, по-пер-

тканинами, посудом, про-

ють: робоча сила, земля, ліс, па-

ше, законами ринкової

ДУктами харчування, спе-

ливно-енергетичні та сировинні

економіки; по-друґе, дер-

ціями.

ресурси, цінні папери, валюта,

жавою; по-третє, іншими

Вісутні ринки землі, ро-

кредитні ресурси, інформація

інституціями

бочої сили, грошей

Просте товарне виробництво ґрунтується в основному на праці самого товаровиробника, якому і належить вироблений ним продукт. Таке виробництво є дрібним, у ньому відсутній глибокий поділ праці. Товаровиробник виконує всі операції при виготовленні готового продукту і реалізує його з метою задоволення своїх потреб. Купівля-продаж на такій стадії розвитку товарного виробництва здійснюється через вільне ціноутворення і стихійний розвиток.

Водночас у суспільствах, яким було притаманне просте товарне виробництво, і виробництво, і розподіл в основному здійснювалися за традиціями, що склалися, і за наказом господаря (пана).

За цих умов «робити гроші» вважалося непристойною справою, було гріхом. Багатство у такому суспільстві належало не тим, хто «робив гроші», а тим, хто мав привілеї, землю, тобто багатство було наслідком могутності. Так, Юлій Цезар став багатим лише тоді, коли став правителем Іспанії.

Капіталістичне товарне виробництво створює ринкову систему, для якої характерно те, що люди можуть не тільки вільно обирати собі роботу, а і їх мають обрати. Праця, земля, природні ресурси, засоби виробництва стають товаром. Таке виробництво перетворюється на високомеханізоване із застосуванням комплексів машин, масове. Головними тут є галузі матеріального виробництва, що постійно розвиваються. Етапи розвитку капіталістичного товарного виробництва такі: а) 1770-1840 pp.: текстильна промисловість, текстильне машинобудування, обробка заліза, будівництво магістральних каналів, водяний двигун; б) 1840-1890 pp.: паровий двигун, будівництво залізниць, машино- і пароплавобудування, верстатоіндустріальна промисловість, чорна металургія; в) 1890-1930-1940 pp.: електричне, електротехнічне та важке машинобудування, лінії електропередач, кораблебудування, основна хімія, синтетичні фарби;

г) 1930-1940-1980 pp.: автомобільна, літако- і тракторобудівна промисловість, моторизована зброя, виробництво товарів тривалого користування, синтетичних матеріалів, нафтохімічна промисловість.

Ринкова система активізує всі чинники виробництва, стимулює використання у виробництві заощаджень усіх громадян, суб'єктів господарювання. Значну роль у мобілізації останніх відіграють банки, інші фінансові установи, які платять за засоби, що беруться у кредит, відсотки, винагороду. Отже, «робити гроші» стає головною справою будь-якого суб'єкта господарювання.

Ідеї визначного англійського економіста Адама Сміта про невтручання держави у товарне виробництво, що були домінуючими в епоху мануфактурної стадії розвитку, порушуються з 1833 p. в США. Запровад-жується спеціальний Акт, який встановлює систему інспектування з метою не допустити зловживань при використовуванні дитячої та жіночої праці. Згодом запроваджуються антимонопольні закони, системи соціального страхування, екологічні законодавства, різні обмежувальні нормативи для ринкових операцій тощо. Все це свідчить про те, що ринкове саморегулювання доповнюється державним.

Сучасне товарне виробництво тільки-но виростає з попереднього і тому має багато спільного з ним (великомасштабність, масовість, розвиненість матеріальної сфери) і специфічні риси, що тільки починають формуватися. Це знаходить вияв у пріоритетних напрямах розвитку. Домінуючими стають електронна промисловість, обчислювальна техніка, програмне забезпечення, засоби телекомунікації, оптичні волокна, нові кера-мічні матеріали, банки даних, інформаційні послуги. Все більшого значення набувають галузі нематеріального виробництва і особливо духовної сфери, що спрямовані на розвиток людини, задоволення її інтелектуальних потреб.

Відповідні зміни визначаються переходом від енергетичної до інформаційної складової, тобто інформатика і телекомунікації лежать в основі технологічного розвитку. Це призводить до появи принципово нових секторів виробництва: біотехнології, космічної техніки, що засновані на мікроелектронних компонентах. Визначальною стає інтелектуальна праця, а головним багатством — людина.

Відповідно до вимог громадянського суспільства зростає вплив державних та недержавних інституцій (церкви, політичних сил, рухів, профспілок) на економічний розвиток, його соціальне спрямування.

ТОВАР І ЙОГО ВЛАСТИВОСТІ

ПОНЯТТЯ ТОВАРУ

Для того щоб з'ясувати, що таке товар, слід усвідомити, чим відріз-няється товар від продукту. Наприклад, ягоди, одяг, чоботи, хліб, молоко, вироблені певним господарюючим суб'єктом, можуть бути спожиті самим виробником або подаровані комусь, а можуть бути реалізовані на ринку. У першому і другому випадку, тобто коли перелічені блага споживаються виробником або передаються іншим суб'єктам без будь-якого еквівалента, вони є натуральними продуктами, а у третьому випадку стають товарами.

Чому це відбувається? Адже при цьому за своїми властивостями, формою, якістю і призначенням вони не змінюються. Отже, причину товар-ної форми продукту праці треба шукати не в природних властивостях того чи іншого блага, а в суспільних відносинах, які роблять останні товаром. Харак-теристику цих відносин наведено у попередньому параграфі. Аналіз їх дає змогу зробити висновок:товаром стає той продукт праці або благо, які призначені не для власного споживання, тобто він має бути суспільним благом. Однак цього замало. Суспільство має визнати це благо через його купівлю-продаж. Якщо продукт праці чи благо не продані й за них у процесі обміну не отримано певного еквівалента, то вони суспільству непотрібні і товаром бути не можуть.

Товар — це продукт праці або певне благо, що здатні задовольняти певні потреби людини t призначені для обміну (купівлі та продажу).

В економічній літературі країн з розвиненим ринком поняття «товар» має кілька визначень. Відомі американські економісти Г. С. Слоуен і А. Дж. Цюрчер у «Словнику економіки», виданому 1970 p., трактують його так.

Commodity (товар) – будь-який предмет комерції або торгівлі. Цей термін використовують замість терміна«goods» у однині, оскільки термін«good» має інше суспільне значення (по-перше, благо, користь; по-друге, у множині – товари, вироби; по-третє, вантаж, багаж). Крім того, цей термін має інше спеціалізоване значення в економіці, коли вживається як«economic good».

Economic good (економічний товар) — все зовнішнє по відношенню до людини, що має властивості корисності, може бути присвоєним і є відносно дефіцитним. Цей термін вживають на противагу терміну«free good». Економічні товари можуть бути матеріальними або нематеріальними. Отже, послуги вчителя або юриста цілком логічно розглядаються як економічний товар, як і книги, які вони використовують. Таке визначення є більш об'ємним, ніж термінwealth (багатство), оскільки останнє автори зазначеного словника обмежують матеріальними економічними товарами.

і терміном їх використання

Free good (вільний товар) — все зовнішнє по відношенню до людини або таке, що має властивості корисності, пропозиція якого є достатньою, оскільки його так багато, що потреба в ньому задовольняється без трудових зусиль. Свіже повітря, клімат, сонячне світло є вільними товарами. Проте слід зазначити, що все те, без чого не можна обійтись, не обов'язково є атрибутом вільного товару. Вода у містах, наприклад, незважаючи на те, що без неї не можна обійтись, не є вільним товаром, тому що її розподіл вимагає трудових зусиль.

Товари можна класифікувати за різними ознаками (рис. 1,2).

ВЛАСТИВОСТІ ТОВАРУ

З визначення товару можна зробити висновок, що він має Дві властивості:

1) здатність задовольняти певну потребу людини;

2) придатність для обміну на інші товари. Корисність речі надаєїй споживної вартості. Товари як споживні вартості відрізняються за призначенням у задоволенні потреб людини: одні з них задовольняють потреби у їжі (хліб, молоко, м'ясо), другі — в одязі (пальто, костюм, сукня), треті — у засобах пересування (тролейбус, метро, автомобіль), четверті — у послугах культурного призначення (книги, газети, кінофільми).

Рис. 2. Класифікація товарів за способом призначення

Особливе значення в економічному житті мають споживні вартості у вигляді верстатів, інструментів, предметів праці, тобто засоби виробництва. Однак певні з них, наприклад борошно, цукор, картопля, вугілля, можуть належати і до засобів виробництва, і до предметів споживання. Якщо картоплю використовують для відгодівлі худоби або вироблення крохмалю, то її слід віднести до засобів виробництва, а якщо її варять, щоб приготувати якусь страву, то це вже предмет споживання. Критерієм є не речовий зміст споживної вартості, а її функціональне призначення.

Споживна вартість властива не лише товарам, які набувають речової форми — хустка, чоботи, сало тощо, а й послугам — вчителя, лікаря, перукаря, актора. Особливого значення набуває така споживна вартість, як інформація. Розвиток сфери послуг свідчить про ступінь розвиненості суспільства, про те, як воно піклується про основну його цінність — людину.

Як споживні вартості товари надто різноманітні й мають задовольняти різні потреби: хліб — продукт харчування, велосипед — засіб пересування. Однак при всій відмінності цих товарів вони, як і всі інші товари, можуть і обмінюються один на одного. Ця властивість товару дістала назву «мінова вартість».

Якщо різні товари обмінюються у певних пропорціях, це означає, що між ними є щось спільне, яке робить їх співмірними, а саме: вони є продук-тами праці. Саме та обставина, що різні споживні вартості є результатом пра-ці взагалі, незалежно від її конкретної форми, тобто витрат енергії розуму, нервів тощо, формує вартість товару. Остання виявляється при обміні.

З цього можна зробити висновок, що в умовах суспільного поділу праці люди, займаючись певним видом діяльності (землероб, лікар, будівник, слюсар), для того щоб задовольнити свої різнобічні потреби, мають прирів-нювати між собою різні види праці та обмінюватися товарами. Суспільна праця, яка втілена в товарах і виявляє себе через обмін їх, є вартістю товару. Вартість — внутрішня властивість товару. Мінова вартість є зовнішнім виявом вартості, який здійснюється через обмін одного товару на інший.

ДВОЇСТИЙ ХАРАКТЕР ПРАЦІ, ВТІЛЕНОЇ В ТОВАРІ

Визначивши, що продукт праці стає товаром лише за наявності двох невіддільних сторін — споживної вартості та вартості, — слід з'ясувати причину цієї двоїстості. Вона полягає у втіленій У товарі праці, яка також має двоїстий характер. Саме це визначає Двоїстий характер товару.

Праця товаровиробника виступає, з одного боку, в особливій доцільній формі, а з іншого — у вигляді витрат фізичних і розумових сил людини як праця взагалі.

У першому випадку виробник виконує конкретні виробничі операції, використовує певні знаряддя праці та матеріали, а отже, вимовляє певні блага. Наприклад, швець використовує шкіру, нитки, голки, спеціальну машину та інші знаряддя виробництва, щоб виготовити чоботи, черевики; знаряддями праці хлібороба є комбайн, трактор, добрива. Результатом діяльності такої праці є створення різноманітних споживних вартостей. Працю, що їх створює, називають конкретною.

Праця в особливій доцільній формі характеризує працю з якісного боку. Водночас є й інша, кількісна сторона праці, яка знаходить відобра-ження у витратах праці у фізіологічному значенні. Йдеться про працю взагалі як певну частину суспільної праці, що містить витрати людської робочої сили (її м'язів, мозку, нервів) незалежно від її конкретної форми. Це друга сторона праці, яку називають абстрактною. Вона створює вартість товару.

Абстрактна праця є специфічною формою праці, суспільний характер якої виявляється лише в процесі обміну. Саме обмін розкриває суспільне значення продукту. Якщо вироблений продукт не буде обміняний, то він не набуде суспільної споживної вартості, тобто не буде задовольняти потреб інших людей, а отже, не стане товаром. Це означає, що абстрактна праця є специфічною економічною категорією, яка властива лише товарному виробництву. Тому створена нею вартість є не природною, а суспільною властивістю товару.

Отже, вартість— це відносини між товаровиробниками, які прикриті речовою оболонкою.

ТЕОРІЇ, ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ЦІННІСТЬ ТОВАРУ

Визначення цінності товару в матеріально-речовій формі,формі послуги чи інформації — одне з головних завдань економічної теорії, яке намагаються вирішити економісти різних шкіл і напрямів упродовж усієї свідомої історії людського буття.

Підходів до визначення цінності товару багато. Кожний з них ґрунтується на певній теорії, серед яких найбільш поширеними є теорії трудової вартості, граничної корисності, попиту і пропозиції» чинників виробництва, інформативна.

ТЕОРІЯ ТРУДОВОЇ ВАРТОСТІ

Підхід, згідно з яким за основу цінності товару беруть кількість витраченої прані, дістав назву вартісного, а теорія, на якій він заснований, — вартісної.

Основи вчення трудової теорії вартості заклали англійські економісти У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо. Проте найповніше її розробив К. Маркс. Розкриваючи еволюцію форми вартості, він довів, що вона хоча реально й існує, проте безпосередньо не сприймається, а виявляється лише у мінових відносинах. Товар набуває форми вартості лише при зіставленні з іншими товарами.

У своєму розвитку форма вартості товару аж до появи грошової форми вартості проходить кілька етапів.

Першою формою вартості є проста, одинична, або випадкова.Вона виникла на ранньому етапі розвитку людського суспільства, коли ще не сформувався суспільний поділ праці. Обмін мав епізодичний характер і відбувався за такою формою: T1 – T2. При цьому t( міг бути рибою, а T2 — м'ясом. Такий обмін виникав між різними общинами, в однієї з яких був певний надлишок риби, а у другої — м'яса. Він був випадковим, нерегулярним, як і блага, що обмінювалися в певній пропорції.

У цьому міновому відношенні вартість риби виражена у м'ясі, що означає: кожному товару належить різна роль. Роль першого активна, він відображує свою вартість в іншому товарі. Другому товару належить пасивна роль, оскільки він є засобом для вираження вартості першого. Товар, що відіграє активну роль, знаходиться у відносній формі вартості, а той, якому належить пасивна роль, — у еквівалентній. У одному акті обміну певний товар може бути лише у відносній або еквівалентній формі вартості.

Особливістю простої, одиничної, або випадкової, форми вартості було те, що роль еквівалента виконували різні товари.

Розвиток суспільного поділу праці сприяє зростанню її продуктивності, збільшенню виробництва різних благ для обміну, що призводить до розширення самого обміну, робить його регулярним, а не випадковим, одиничним. У цих умовах кожний товар може обмінюватися не на якийсь один, а на багато різних товарів. Так відбувається перетворення простої форми вартості на повну або розгорнуту. Вона має таку формулу:

Отже, T1 (риба) може обмінюватися у певній кількості на м'ясо, борошно, полотно, молотки та інші товари, які стають його еквівалентами.

Оскільки в процесі розвитку виробництва кількість товарів-еквівалентів, у яких знаходить вираження вартість T1 (риба), зростає, то все більша кількість товарів відображує свою вартість у цьому товарі. Це призводить до того, що з усіх товарів виділяється якийсь один товар, що починає виконувати роль загального еквівалента в обміні. Так виникає загальна форма вартості, що має формулу

За цих умов уперше всім товарам, що знаходяться у відносній формі вартості, протистоїть один загальний еквівалент. Його роль у різних народів виконували найрізноманітніші товари, але перевага у тій чи іншій місцевості надавалася продуктам масового виробництва. Всі мали знати, яка цінність цього товару, оскільки він виконував роль загального еквівалента. Такими товарами були худоба, хутро, сіль, чай, дорогоцінні метали тощо.

Недоліком товарів, які виконували роль загального еквівалента, було те, що не кожний з них можна було поділити на певну кількість частин або без труднощів транспортувати, зберігати тощо. Через ці об'єктивні обставини розвитку виробництва і обміну функція загального еквівалента закріпилась за золотом. Так виникла грошова форма вартості, яка має таку формулу:

Золото стає грішми. Однак за своєю природою воно не є грішми. Протягом певного часу в історії суспільства золото існувало просто як метал. Тільки розвиток товарних відносин завдяки фізичним властивостям золота, а саме — однорідність, можливість легкого поділу на частини, зберігання без втрат і високої вартості у невеликій кількості — робить його грішми.

ТЕОРІЯ ГРАНИЧНОЇ КОРИСНОСТІ

Основою цінності товару теорія граничної корисності вважає ступінь корисного ефекту, який він приносить споживачу. Цей напрям економічної теорії виник у останній третині минулого століття. Найбільш відомими його представниками були У. Джеванс, А. Маршалл, К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, Д. Кларк.

Головна ідея їхнього підходу полягає у тому, що зведення вартості до витрат (самої праці чи праці, землі, капіталу) є неприйнятним, тому що не дає змоги врахувати корисність товару. Вартість, на їхню думку, визначається суб'єктивною граничною корисністю останньої реальної одиниці певного блага. Якщо благо є в достатній кількості, то якою б не була його сукупна корисність (наприклад, води), корисність останньої одиниці дорівнюватиме нулю. Оскільки ж немає значення, яку саме одиницю вважати останньою, то нулю дорівнюватиме будь-яка одиниця цього блага. І навпаки, якщо сукупна корисність усіх наявних благ (наприклад, діамантів) не дуже велика, то їхня обмежена кількість робить цінність граничного (останнього) екземпляра дуже високою. Звідси висновок: останній екземпляр певного блага, що задовольняє «граничну потребу», має і граничну корисність, яка визначає ринкову цінність.

Правильність теорії граничної корисності переконливо доводить славнозвісне з часів існування адміністративно-командної системи явище «дефіциту». Цінність речі, виробленої з тими самими витратами, що й інші блага, підвищуватиметься залежно від суспільної потреби в ній. Перевищення попиту над пропозицією сприятиме зростанню ціни над вартістю — і навпаки.

ТЕОРІЯ ПОПИТУ І ПРОПОЗИЦІЇ

Згідно з цією теорією реальна цінність товару дорівнює фактичній ціні, яка встановлюється на ринку відповідно до попиту і пропозиції товарів (послуг).

Попит і пропозиція є реальним відображенням стану ринкової економіки, в якому протистоять інтереси господарюючих суб'єктів — покупців і продавців. Способом вирішення цієї суперечності є формування ринкових цін, що веде до встановлення рівноваги між попитом і пропозицією, а отже, і до відтворення стимулів економічних суб'єктів виробляти і купувати товари.Ця ситуація можлива і досягається при таких цінах і обсягах товарів, коли кількість тих хто хоче купити, відповідає кількості тих, хто продає товари. Саме за таких умов утворюється ціна рівноваги. Вона являє собою ціну такого рівня, при якому пропозиція відповідає попиту.

Економічне становище товаровиробника залежить від ринкової ціни його товарів. Оскільки ринкова ціна залежить від двох чинників — попиту і пропозиції, у взаємодії та зіткненні яких вона утворюється, слід з'ясувати, що таке попит і пропозиція, яке їхнє місце у цьому процесі.

Попит— це платоспроможна потреба у певному товарі. Інакше кажучи, це сума грошей, яку покупці можуть і намагаються заплатити за необхідне їм благо.

Попит залежить від доходів покупців, потреби у товарах (послугах) і цін на останні. Отже, попит підвищується при зростанні доходів, зниженні цін або одночасній дії цих чинників — і навпаки. Ця залежність дістала назву закону попиту.

У цілому величина попиту, як правило, залежить від ціни товару: чим нижча ціна на якесь благо, тим вищий попит на нього. Кількісну залежність попиту від зміни цін на товари називають еластичністю попиту. Її вимірю-ють як відношення зростання обсягу попиту до зниження цін (у відсотках).

Пропозиція — це кількість товарів, які виробники можуть і хочуть виробити.

Пропозиція також залежить від ціни: чим вона вища, тим вища пропозиція з боку продавців, оскільки останні зацікавлені у виручці від продажу товарів (послуг), що становить його економічний інтерес. Таку залежність називають законом пропозиції. Кількісна залежність пропозиції від зміни цін на товари дістала назву еластичність пропозиції. Її вимірюють як відношення (у відсотках) обсягу пропозиції до зростання цін.

Закони попиту і пропозиції відображують економічні інтереси протилежних суб'єктів ринку — покупців і продавців. Узгодження цих інтересів досягається при перетині ліній попиту і пропозиції. Точка перетину характеризує стан ринку певного товару, при якому вся його маса при цій ціні може бути продана і є відображенням ринкової рівноваги. Якщо ж ціни на певний товар зростуть, виникне надлишок продукції. Тоді продавці змушені будуть знижувати ціни, щоб позбавитися запасів і отримати певний прибуток для подальшого розвитку свого господарства. На зниження цін покупці зреагують додатковим попитом.

За умов, коли ціна реалізації буде нижчою за ціну рівноваги, виникне підвищений попит, що призведе до дефіциту. Це, з одного боку, сприятиме зростанню цін, а з іншого — стимулюватиме виробництво цього товару. Як результат — лінії попиту і пропозиції перетнуться.

Крім викладених вище теорій, які пропонують певні моделі визначення цінності товару, є й інші. До них належать теорія чинників виробництва та інформативна теорія вартості. Остання набуває все більшого значення в епоху переходу до постіндустріального суспільства, в якому посилюється перехід від матеріально-речових елементів виробництва до ідеально-духовних, від минулої до живої, інтелектуальної праці, яка стає домінуючою.

Розглянуті теорії не слід протиставляти, адже кожна з них відбиває різні сторони економічного життя. Більше того, практика довела, що цінність товару інтегрує в собі різноманітні чинники, в тому числі витрати живої та уречевленої праці, ступінь корисного ефекту, попит і пропозицію тощо.

ЗАКОН ВАРТОСТІ ТА ЙОГО ФУНКЦІЇ

ЗМІСТ ЗАКОНУ ВАРТОСТІ

Як нам уже відомо, відносини між товаровиробниками в процесі обміну з приводу результатів їхньої діяльності ґрунтуються на еквівалентній основі. Це явище є загальним, повторюваним і постійно відтворюваним в умовах товарного виробництва, тобто воно є об'єктивним законом. Він знаходить свій вияв у тому, наприклад, що Х товару А = Y товару Б, тому що в них втілена однакова кількість суспільне необхідного робочого часу.

Закон, що регулює еквівалентний обмін товарів відповідно до кількості втіленого в них суспільно необхідного робочого часу, називають законом вартості.

Проте фактичні витрати робочого часу на певне благо у різних товаровиробників неоднакові. Це пов'язано зі знаряддям праці, яке використовується, інтенсивністю (напруженістю) праці, рівнем уміння та підготовки того, хто виготовляє якусь споживну вартість.

Час, витрачений працівником на виготовлення певного товару, називають індивідуальним робочим часом.

Мірилом ринкової (суспільної) вартості єне індивідуальний робочий час, а суспільне необхідний.

Якби на ринку товари обмінювалися за індивідуальним робочим часом, то це було б стимулом для працівників, що використовують примітивну техніку, застарілу технологію, не удосконалюють своїх професійних знань, працюють без всілякого напруження. Це б суперечило прогресу розвитку продуктивних сил суспільства, яке б ніколи не досягло сучасного рівня цивілізації.

Суспільне необхідний робочий час є мірилом вартості товарі тому, що являє собою час, який потрібен для виготовлення будь-якої споживної вартості за існуючих суспільне нормальних умов виробництва і при середньому в цьому суспільстві рівні вміння та інтенсивності праці.

Суспільне нормальними умовами є ті, за яких створюється переважна більшість товарів. Інакше кажучи, ці умови є найбільш типовими в суспільстві. Якщо, скажімо, для пошиття одягу використовують ручні швейні машини, машини з ніжним приводом та ті, що працюють на електроенергії, то на виготовлення певної споживної вартості при середній умілості та напруженості праці витрати будуть різними. Перша група товаровиробників витрачатиме 12 год і вироблятиме 10 тис. одиниць товару, друга — 10 год і вироблятиме 100 тис. одиниць товару, третя — 8 год і вироблятиме 8 тис. одиниць товару. 10 годин є суспільне нормальними умовами, які визначають вартість цього товару.

Наведений приклад свідчить, що реалізація товарів за їхньою суспільною вартістю призведе ось до чого. Перша група товаровиробників, що мають вищі індивідуальні витрати, на кожній одиниці готової продукції додатково втрачатиме 2 год, а третя група, навпаки, 2 год виграватиме, оскільки їхні індивідуальні витрати менші, ніж суспільні.

Споживні вартості, призначені для обміну на ринку, не тільки різноманітні за своїми властивостями, а й є результатом різної праці за складністю. Одні з них виготовляються працею, що не потребує спеціальної підготовки, використання складних знарядь праці, тобто є результатом простої праці. Інші ж потребують застосування найновітнішої техніки, а також праці, заснованої на високій професійній майстерності, глибоких спеціальних знаннях, високій загальній культурі виробника. Інакше кажучи, такі вироби є результатом складної праці. Як же відбувається обмін товарів, що є результатами простої та складної праці?

У процесі реалізації товарів у будь-якій країні в певний період її розвитку проста праця є вихідною базою, до якої прирівнюються всі види складної праці. Іншими словами, складна праця — це помножена проста праця. За одиницю часу складна праця створює більшу вартість, ніж проста. Зведення складної праці до простої здійснюється на ринку одночасно з прирівнюванням індивідуальних витрат до суспільне необхідних.

Таким є механізм дії закону вартості в умовах товарного виробництва епохи вільної конкуренції.

ФУНКЦІЇ ЗАКОНУ ВАРТОСТІ

Закон вартості в умовах розвиненого товарного виробництва діє як закон цін. Це зумовлено тим, що вести прямий облік кожного товару в робочих годинах неможливо. Таким може бути лише опосередкований вимірювач, яким є загальний еквівалент у вигляді грошей. Кожний знає, скільки суспільне необхідної праці втілено в золоті, яке виконує цю роль.

Через механізм цін закон вартості виконує функції регулятора товарного виробництва, рушійної сили розвитку продуктивних сил, диференціації товаровиробників.

Функція закону вартості як стихійного регулятора виробництва полягає в тому, що через механізм цін він сприяє поділу праці за різними галузями відповідно до суспільних потреб. Якщо, наприклад, певного блага виробляється менше, ніж існує суспільна потреба в ньому, то попит на нього зростатиме, і відповідно ціна буде вищою, ніж вартість. Той, хто виробляє подібні товари, отримуватиме більші прибутки, що сприяє переливанню в цю галузь капіталу, суспільної праці. Виробництво товарів розширюватиметься. Проте, як тільки випуск цієї продукції перевищить платоспроможний попит, ціна впаде нижче за суспільну вартість. Розпочинається зворотний процес: згортається виробництво і відбувається перелив капіталу, усіх елементів виробництва у галузі, де суспільна погреба не задовольняється.

Функція закону вартості як рушійної сили полягає в тому, що обмін товарів за суспільною вартістю стимулює товаровиробників постійно зменшувати індивідуальні витрати виробництва. Хто це робить і досягає менших витрат виробництва, ніж суспільні витрати, той отримує найбільші вигоди і додатковий прибуток. Для того щоб не програти у конкурентній боротьбі або утримати позиції на ринку, товаровиробник має постійно вдосконалювати виробництво, запроваджувати нову техніку і технологію, поліпшувати якість продукції. Все це сприяє розвитку продуктивних сил, зростанню суспільної продуктивності праці.

Закон вартості активно впливає на соціальну диференціацію товаровиробників, перетворюючи певну частину з них на таких, хто збільшує масштаби виробництва, і на таких, хто розорюється і виштовхується з ринку. Цей процес охоплює різні групи товаровиробників, але особливо дрібних і середніх, посилюючи між ними майнову диференціацію. Терпить банкрутство і розорюється та група товаровиробників, у якої індивідуальні витрати виробництва вищі за суспільні. І, навпаки, товаровиробники, в яких індивідуальні витрати нижчі, ніж суспільні, розширюють виробництво і збагачуються особисто. У товаровиробників, у яких індивідуальна вартість товару збігається з суспільною, відбувається нормальний процес відтворення. Ця група становить у суспільстві більшість і для того, щоб не потрапити до лав банкрутів, має постійно удосконалювати засоби виробництва і підвищувати свою кваліфікацію.

Отже, закон вартості сприяє розвитку виробництва. Одночасно він стимулює прогрес виробництва, оскільки економічними методами позбавляє товарне господарство неефективних підприємств. А це, в свою чергу, активно впливає на розвиток суспільних потреб, прискорюючи тим самим науково-технічний і суспільний прогрес.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які з наведених рис притаманні натуральній формі виробництва:

а) суспільний поділ праці знаходиться у зародковому стані; б) суспільний поділ праці знаходиться у розвиненому стані; в) продукт праці розподіляється за допомогою обміну; г) характеризується замкнутістю, продукти призначаються для задоволення власних потреб; д) продукт праці для виробника не має споживної вартості.

За яких умов виникає товарне виробництво:

а) суспільного характеру праці; б) суспільного поділу праці; в) наявності приватної власності; г) економічної відокремленості виробника; д) наявності споживчих благ.

3 Сучасне товарне виробництво відрізняється від простого товарного виробництва тим, що:

а) ґрунтується на приватній власності; б) засноване на багатоманітних формах власності; в) розвивається у зв'язку з третім суспільним поділом праці; г) використовує в основному інтелектуальну працю; д) регулюється законами товарного виробництва; е) виникає у зв'язку з переходом до постіндустріальної цивілізації.

4. Яке з наведених визначень товару є найбільш правильним і повним:

а) річ, яка задовольняє потреби людей; б) благо, що призначено для обміну; в) продукт праці, який задовольняє потреби людей; г) продукти праці, призначені для продажу.

5. З наведених положень вкажіть ті, що характеризують конкретну працю, і ті, що характеризують абстрактну працю:

а) праця, що створює вартість; б) праця як цілеспрямована діяльність людини для вироблення споживних вартостей; в) визначає кількість витраченої праці робочим часом; г) характеризує певний вид діяльності працівника; д) зводиться до простої праці; е) розумова праця.

6. Однакову споживну вартість випускають три групи підприємств. Перша група витрачає 11 год на одиницю виробу, випускаючи 10 відсотків виробленого продукту, друга — відповідно 14 год і 20 відсотків, третя група — 12 год і 70 відсотків. У першій групі підприємств продуктивність праці зросла на 20 відсотків. Як змінилась величина вартості товару?

СТАНОВЛЕННЯ І ЕВОЛЮЦІЯ ГРОШОВИХ ВІДНОСИН

ГРОШІ ТА ГРОШОВИЙ ОБІГ. ОЗНАКИ ГРОШЕЙ

Відомо, що появі грошей передувала епоха безпосередньо товарного, або бартерного, обміну. Головними передумовами становлення грошових відносин були поглиблення суспільного поділу праці, багаторівнева спеціалізація виробництва та суспільної діяльності людини. Водночас грошовий обмін є не тільки результатом, а й важливим чинником всебічного розвитку і поглиблення суспільного поділу праці та її спеціалізації. Це взаємопов'язані та невіддільні процеси.

Бартерний обмін можливий лише тоді, коли потреби двох учасників цього процесу збігаються. При використанні грошей обмін товарів та послуг значно полегшується, стає багатоаспектним і різноплановим.

Використання грошей долає й іншу обмеженість бартеру – високий рі-вень витрат праці та ресурсів, необхідних для його здійснення. Гроші скоро-чують операційні витрати, пов'язані з товарним обміном. У цьому відношен-ні система товарно-грошового обміну єзначно ефективнішою, ніж бартерна.

При використанні грошей зменшується ризик товаровиробника щодо можливостей реалізації свого продукту, його обміну на інший товар, якого в цей час і в цьому місці (на ринку) може просто не бути. У зв'язку з цим важливим призначенням грошей є забезпечення зв'язку між агентами обмінних операцій у часовому вимірі. Якщо в умовах бартерного господарства обмін має бути синхронним, то гроші утворюють передумови для його асинхронізації.

Важливою ознакою грошей є те, що вони забезпечують зв'язок між сучасними і майбутніми обмінними операціями. Це с однією з визначальних ознак феномена грошей як економічної категорії.

Для того щоб бути засобом обігу, гроші мають користуватися загальним визнанням як з боку покупця, так і продавця товарів і послуг. Ідеться про суспільне визнання здатності того чи іншого товару виконувати функцію посередника обміну і в цій якості бути грошовою одиницею. Слід ураховувати і те, що подібне суспільне визнання можливе лише за умови, коли гроші здатні виступати у функції збереження вартості. Трансформація обмінної операції Т1 – Т2 в Т1  –Г і даліГ –Т2  можлива лише тоді, коли особа, яка продає певний товар (Т1), переконана, що з часом вона зможе на отримані гроші придбати інший товар (Т2) аналогічної (не меншої) вартості. Грошовий обмін має не лише зберегти, а ще більшою мірою, ніж в умовах бартерного господарства, утверджувати еквівалентність обміну. Характерним у цьому відношенні є те, що в умовах знецінення грошової одиниці спостерігається тенденція до відродження бартерного обміну.

Отже, перевагами грошового обміну товарів і послуг порівняно з бартерним є такі:

• забезпечення багатоплановості обміну;

• скорочення операційних витрат;

• зменшення комерційного ризику;

• утворення умов асинхронізації обмінних операцій у часі.

Виходячи з викладеного, можна сформулювати вихідні ознаки грошей.

Гроші повинні мати загальне (суспільне) визнання, бути засобом Збереження вартості й на цій основі використовуватися як посередник обміну товарів і послуг.

Це найзагальніші за сутністю вихідні ознаки грошей, без яких Фоші як економічний інструмент ринкової економіки взагалі існувати не можуть.

КОРОТКА ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ГРОШЕЙ

Як уже зазначалося, появі грошей передувала епоха натурального (бартерного) обміну. На зміну їй прийшлаепоха товарних (металевих) грошей.

У ролі товарної форми грошей тривалий час використовувалися благородні метали — золото й срібло. Однак вони почали монопольне виконувати зазначену функцію завдяки своїм специфічним властивостям не відразу. Через локальність ринків, їхню функціональну відокремленість на ранніх етапах розвитку в ролі грошей використовувалося багато різних товарів. Як правило, це були найходовіші та водночас найцінніші для певного ринку товари, які у будь-який час можна було обміняти на іншу споживну вартість. Це худоба, хутра, тютюн, риба, оливкова олія, різні метали, серед яких були також золото і срібло.

Подальшим ступенем у розвитку грошей стало карбування металевих монет. Вважають, що перші монети з'явилися в Китаї та у країнах Близького Сходу в VIII-VII ст. до нашої ери. Їх виготовляли здебільшого з міді. Близько 4 тис. років тому в Ассірії почали карбувати монети із золота.

Металеві гроші використовувались і на території Київської Русі. В ІХ-ХІ ст. в обігу були переважно срібні й частково золоті монети, що витіснили хутра куниць, білки та інших тварин, які виконували до цього роль обмінного еквівалента. Однією з перших карбованих монет Київської Русі була гривня — срібний злиток масою в півфунта. В книзі українського історика М. Грушевського «Історія України-Руси» розповідається про те, що за Візантійською угодою 911 p. греки зобов'язалися виплачувати князеві Олегу данину по 12 гривень, тобто по 6 фунтів срібла на кожного члена своєї дружини і князів, що лишалися в Києві, Чернігові, Переяславі та в інших містах. Рубель з'явився в XIV ст. Це також срібна монета — частка гривні або рублена гривня, обрубок гривні. Спочатку новгородський і московський срібні рублі мали різну масу. Перший був удвічі важчим. За Петра І почали карбувати золоті монети.

Тривалий час в обігу використовувалися повноцінні монети, реальний зміст яких відповідав їхній номінальній вартості. Вважалося, що емісія (випуск) монет, які мають номінальну вартість меншу? ніж їхній металевий зміст, є обманом населення. Скарбниці окремих країн не мали права отримувати прибуток від випуску монет. За цих умов грошова одиниця могла бути масштабом цін на основі власного вагового виміру. Власне назви багатьох грошових одиниць окремих країн є похідними від маси їхнього металевого змісту. Так, фунт стерлінгів став грошовою одиницею Англії як фунт срібла (англ.sterling — повноцінний, справжній, чистий, повної маси). Мірою маси і масштабом цін була, як уже зазначалось, і гривня.

З другої половиниXIX ст. становище змінилося. Номінальна вартість монет почала відділятися від їхньої реальної (за масою) вартості. В обігу з'явилися розмінні монети, номінальна вартість яких значно перевищувала їхню вагову вартість. Емісія таких монет стала прибутковою справою. Цей прибуток присвоювався скарбницями або центральними банками, що здійснювали грошову емісію.

Прикладів такої емісії є багато. Зокрема, в Англії срібна монета пенні в 1300 p. важила 22 г, а в 1364 p. — лише 12. У Франції з однакової кількості срібла в 1309 p. карбувалося 2 ліври, а в 1720 p. — 98. Як наслідок маса монети з тим самим номіналом зменшилася майже у 50 разів. У Німеччині в 1326 p. з 234 г срібла карбувалося 2 марки, в 1378р.—4, а в 1506р.—12 марок.

Показовим у цьому відношенні є приклад Росії. Намагаючись вирішити проблеми державних фінансів за допомогою емісійного процесу, уряд царя Олексія Михайловича випустив у обіг в 1656 p. срібну рублеву монету, що важила вдвічі менше, ніж попередня. Після цього в обігу з'явився мідний рубель, який надзвичайно швидко витіснив навіть срібну монету, маса якої зменшилась. Як наслідок почався так званий мідний заколот, який був жорстоко придушений урядом. Фальшиву ж мідну монету з часом було повністю вилучено з обігу викупом по одній копійці за рубель.

Для багатьох країн, де функціонували товарні гроші, характерним було використання системи біметалевого обігу — одноразової (паралельної) емісії золотих і срібних монет. Держава встановлювала фіксовані пропорції між їхніми номінальними значеннями, які відповідно до зміни емісійних витрат час від часу коригувалися.

Епоху товарних (металевих) грошей замінила епоха грошей паперових. Вони почали використовуватися як засіб обігу більш як тисячу років тому. Вважають, що вперше паперові гроші почали використовуватися в Китаї ще у VIII ст. У Європі паперові гроші з'явилися значно пізніше. У Франції емісія їх розпочалася з 1783 p. Наприкінці XVIII ст. банкнотний обіг був започаткований у Великій Британії. Право емісії паперових грошей було надано Віденському банку ще в 1762 p. Спочатку випуск їх мав епізодичний характер, та з 1771 p. емісійний процес паперових грошей почав відбуватися на регулярній основі. Емісія паперових грошей у Північній Америці почала здійснюватися наприкінці XVII ст.

У Росії паперові асигнації з'явилися в період царювання Катерини II в 1769 p. Спочатку вони вільно розмінювалися на срібні гроші, замінюючи в обігу громіздкі мідні монети. В 1774 p. було емісовано асигнацій майже на 18 млн рублів, значна частина яких запроваджувалася в обіг замість розписок скарбничих установ.

Поява розмінних на золото і срібло паперових грошей, що запроваджувалися в обіг силою держави і спиралися на її авторитет, не була чимось аномальним. Це цілком природний історично-прогресивний процес розвитку грошей, пов'язаний з розширенням масштабів товарного обміну та ринкових відносин. Розмінні паперові гроші не вносили істотних змін у принципи функціонування грошових відносин. Більше того, вони спрощували грошовий обіг, надаючи йому більшої гнучкості.

Нові якісні моменти в системі грошових відносин почали формуватися з появою в обігу нерозмінних на золото чи срібло паперових грошей. Спочатку припинення обміну знаків вартості на реальні (товарні) гроші роз-глядалося як аномальне явище, як виняток з існуючої практики, викликаний особливими (надзвичайними) політичними чи економічними явищами в житті держави. Наприклад, у Великій Британії припинення обміну банкнот на золото з 1797 по 1821 p. було викликане наполеонівськими війнами і фінансуванням їх за рахунок надмірної емісії паперових грошей. У Росії обмін асигнацій на золото було припинено у 1854 p. у зв'язку з Кримською війною. Відновити обмін вдалося лише в 1895-1897 pp. на основі проведення грошової реформи, автором якої був царський міністр фінансів С. Ю. Вітте.

Повний відхід від конвертованості (обміну) паперових грошей на золото відбувся значно пізніше. Більша частина країн Заходу припинила такий обмін у роки «великої депресії» — економічної кризи 1929-1933 pp. і в перші післякризові роки. Однак такий обмін зберігся у сфері міжнародних валютних відносин. Як наслідок зв'язок національних паперових грошових одиниць з золотом здійснювався опосередковано — через функціональні структури світових грошей. Однак з середини 70-х років практика конвертованості паперових грошей на золото повністю припинилася і на рівні міжнародних валютних відносин. Благородний метал був повністю витіснений зі сфери грошових відносин. Золото втратило грошові функції. Цей процес дістав назву демонетизації золота. Воно перетворилося на звичайний товар.

Саме на цій основі відбувся остаточний перехід до епохи паперових грошей. Гроші втратили свою внутрішню вартість, що безпосередньо втілю-валося у монетарному товарі як носієві грошових відносин. Сутність грошей, їхню внутрішню природу почали уособлювати в собі паперові, а не товарні гроші. Паперові гроші перестали бути знаком вартості монетарного товару.

Епоха паперових грошей є епохою грошей, що розвиваються на кредитній основі. Це водночас і епоха банківських грошей, які функціонують значною мірою на безготівковій основі, поступово трансформуються в електронні символи та знаки.

ФУНКЦІЇ ГРОШЕЙ

Визначення сутності грошей і, виходячи з цього, фундаментальних основ їхнього розвитку становить базовий рівень монетарної теорії. В теорії грошей існує багато різних поглядів з цього питання. Домінуючим є суто емпіричний підхід до питання, що розглядається. Сутність грошей визначається, як правило, на основі змісту функцій, які вони виконують.

• Функція міри вартості.

Якщо виходити з того, що гроші за своєю найбільш глибокою сутністю виступають в обігу товарів як засіб реалізації їхньої вартості, то цілком зрозуміло, що логічно вихідною і одночасно центральною у системі грошо-вих відносин є функція міри вартості. І це природно, оскільки саме ця функ-ція надає товарній масі необхідний матеріал для вираження їхньої вартості. Вартість виявляє себе в ціні товару на основі цієї функції. Поза зазначеною функцією вартість існує лише потенційно. Отже, слід ураховувати невіддільну єдність понять «вартість товару» і «міра вартості грошей».

На основі міри вартості встановлюють ціну, що є грошовим вираженням вартості товару. Остання залежить, з одного боку, від вартості товару, з іншого — від величини вартості самої грошової одиниці. Вартість товару може лишатися незмінною. Однак якщо вартість грошової одиниці знижуватиметься, ціни товарів зростатимуть. Йдеться про обернено пропорційну залежність ціни і вар-гості грошової одиниці.

В епоху товарних та повноцінних паперових грошей використовувалося поняття масштаб цін.

Масштаб цін — суто технічна функція грошей. Вона являла собою законодавчу фіксацію певної кількості (за масою) монетарного металу (золота чи срібла), що закріплювалося державою за грошовою одиницею. Коли карбування монет лише розпочиналося, масштаб цін збігався з їхнім ваговим вмістом. Проте з часом у процесі еволюційного розвитку грошових відносин масштаб цін почав відокремлюватися від безпосередньо вагового змісту. Це зумовлювалося, як уже зазначалося, зношуванням і псуванням монет, зменшенням їхнього вагового вмісту державною владою, застосуванням більш цінних металів для карбування монет (мідь, срібло, а згодом золото).

З появою розмінних на золото паперових грошей масштаб цін зберігав своє функціональне призначення. Власники паперової купюри мали офіційне право і можливість обміняти її в банку на відповідну, визначену офіційним масштабом кількість золота.

За масштабом цін здійснювалося зіставлення національних грошових одиниць —долара, фунта стерлінгів, німецької марки, французького франка та інших паперових знаків вартості.

Відповідно до цього визначався і валютний курс окремих грошових одиниць. Якщо у 1913р. 1 долар США представляв у обігу 1,5, а англійський фунт стерлінгів — 7,3 г золота, то легко підрахувати, що валютний курс, який визначає співвідношення їх, становив 1:4,87.

Із масштабом цін пов'язані поняття «девальвація» і «ревальвація» грошових одиниць. Девальвація — це офіційне зменшення, аревальвація — збільшення золотого вмісту певної грошової одиниці. Наприклад, у США в 1934 p. металевий вміст долара було законодавче знижено з 1,50463 до 0,888671 г чистого золота. Девальвації, причинами яких є інфляційне знецінення грошової одиниці та інші економічні ускладнення, досить широко застосовуються у практиці грошових відносин.

Розглядаючи механізм реалізації функції міри вартості, слід ураховувати, що з повним припиненням конвертації паперових грошей на монетарний товар — золото, із завершенням його демонетизації необхідність офіційної фіксації державою масштабу цін відпала.

Припинення фіксації офіційного (золотого) масштабу цін не означає, що функція грошей як міри вартості повністю вичерпана. В сучасних монетарних теоріях ця функція трактується як «одиниця розрахунків». Застосування грошей у зазначеній функції, по суті, таке саме — за нею оцінюють відносну вартість товарів. Однак у цьому разі власна вартість грошової одиниці формується на іншій основі. Переставши бути представником монетарного товару, паперова грошова одиниця уособлює в собі представницьку вартість загальної маси товарів та послуг, що перебувають в обігу і обслуговуються відповідною сумою грошей. Ідеться про визнання купівельної спроможності грошової одиниці, її відносної вартості за принципами, розробленими кількісною теорією грошей. Відповідно до цього новим змістом наповнилися поняття девальвація та ревальвація певної грошової одиниці. Тепер ці поняття характеризують динаміку співвідношень ціни тієї чи іншої грошової одиниці.

• Співвідношення функцій міри вартості та засобу обігу.

За усієї важливості функції грошей як міри вартості економічні відносини, що формуються в процесі обміну товарів, не можуть бути виражені лише на її основі. Добре відомо, що цінова оцінка вартості товару здійснюється на основі функції міри вартості до процесу його реалізації. Ціну встановлюють ще до обміну товарів. Товар ще не продано, а на нього на основі функції міри вартості встановлюють певну ціну. Ви приходите в крамницю і бачите: футбольний м'яч коштує 30 грн. Однак номінальне визначення ціни ще не має нічого спільного з дійсним продажем. Ціна є необхідною передумовою реального обміну. У зв'язку з цим цілком зрозумілим є те, що сам процес обміну товарів, кругообігТ - Г- Т породжує об'єктивну необхідність не тільки функції міри вартості, а й іншої функції — функції грошей як Загального засобу обігу, на основі якого здійснюються реальний рух споживних вартостей товарів, їхній фактичний обмін. Це стосується обміну товарів як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку.

Функція засобу обігу невіддільна від функції міри вартості. У своїй взаємодії вони конституюють гроші як інструмент вираження ціни та обміну товарів. Органічно доповнюючи одна одну, вони реалізують подвійну приро-ду грошей — їхнє призначення виконувати у товарному світі роль загального вартісного еквівалента і водночас бути технічним засобом обміну товарів.

Функціональна єдність міри вартості й засобу обігу відображує сутність найпростішої, елементарної форми грошей, що сформувався на найбільш ранніх етапах становлення товарно-грошового обігу. Це період, коли з'явилися металеві гроші, гроші-товар, які безпосередньо обслуговували товарний обіг.

Отже, йдеться про те, що найпростіша форма грошей, яка реалізує свою сутність на основі єдності двох функцій (функцій міри вартості й засобу обігу), виражає чітко визначений історичний етап становлення грошових відносин.

Розглядаючи єдність функцій міри вартості й засобу обігу, які у своїй сукупності характеризують спосіб реалізації найпростішої грошової форми, не можна не звернути увагу на протилежність їх. Гроші у зазначених функ-ціях виражають різні грані грошових відносин, що не лише органічно поєд-нані між собою, а й заперечують одна одну. Йдеться ось про що. Якщо для номінальної оцінки товару гроші у функції міри вартості можуть реалізувати себе ідеально (ціну на товар, що пропонується ринку, можна встановити, не маючи в кишені навіть знеціненої гривні), то для здійснення кругообігуТ- Г- Т мають бути реальні гроші. Функція засобу обігу передбачає фізичну (готівкову чи безготівкову) наявність відповідної кількості грошей.

Суттєвою відмінністю функцій, що розглядаються, є і те, що у першій з них гроші самі мають бути безпосереднім втіленням вартості. Лише реально існуючий згусток вартості може бути її еталоном. Тут ми маємо повну аналогію з фізикою. Відстань вимірюють за допомогою еталону відстані — метра, масу — за допомогою еталону маси — кілограма тощо. Отже, і міра вартості як суспільний еталон оцінки вартості товару об'єктивно потребує відповідного наповнення грошової одиниці. Стосовно ж грошей як засобу обігу прямої потреби у такому втіленні в процесі їхньої реалізації немає. Саме на цій основі сформувалася можливість запровадження в обіг нетоварних (паперових) форм грошей.

• Поєднання функцій нагромадження і засобу платежу.

Функція нагромадження є досить складною за своїм змістом, і її не слід спрощувати. Передусім слід зрозуміти, що формування і реалізація цієї функції пов'язані зі здатністю грошей бути засобом збереження вартості, представником абстрактної форми багатства.

Як відомо, різниця між бартерним господарством, де існує безпосередній обмін товару на товар (ТТ), та системою, в якій застосовуються гроші, полягає у порушенні синхронності операцій обміну. Обмін товарів розвивається у часі. У зв'язку з цим отримані після продажу товарів і послуг гроші мають гарантувати їхньому власникові збереження у майбутньому своєї купівельної спроможності. Вона має не лише акумулювати в собі протягом певного часу вартість проданих матеріальних благ, а й виступати у ролі представника будь-якої форми багатства, яку можна з часом за них отримати. Це означає, що реалізувати себе у ролі засобу нагромадження гроші можуть лише за умови, коли вони є стійкими та стабільними.

Реалізація грошей як засобу нагромадження відбиває їхній взаємо-зв'язок з функцією міри вартості. По суті гроші в ролі загальної матеріалізації суспільного багатства є логічним продовженням саме цієї функції. Як і функція міри вартості, вони утримують в собі можливість реалізації економічного призначення грошей — виконання ролі загального еквівалента.

Маємо враховувати, що дія грошей як засобу нагромадження передбачає суттєве ускладнення і функції обігу. Гроші у зазначеній функції з простого посередника обміну трансформуються у загальновизнаний засіб платежу. Гроші реалізують себе у будь-якій споживній вартості, що пропонується ринком. Зрозуміло, що здійснити це призначення вони можуть лише за умови, коли гроші не декларативно, а по суті спроможні виступати у ролі засобу збереження вартості, виконувати функцію нагромадження. На підтвердження цього можна послатися на добре відоме явище, коли в період швидкого наростання інфляційних процесів знецінені гроші перестають використовуватися не лише як засіб нагромадження, а й у функціях міри вартості та засобу платежу, поступаються місцем бартерному обміну.

Органічна єдність функцій нагромадження і засобу платежу, що формує більш високу, ніж у поєднанні функцій міри вартості й засобу обігу форму грошей, виявляється і в іншому аспекті, який слід ураховувати.

Цілком зрозуміло, що акумулювати в собі вартість і на цій основі виступати у ролі засобу нагромадження можуть не лише гроші, а й будь-який інший актив — коштовності, твори мистецтва, житловий будинок, акції, облігації тощо.

Чим же відрізняються гроші від цих активів у призначенні, про яке йдеться?

На відміну від інших товарів грошам притаманна абсолютна ліквідність. Це поняття є одним з центральних у теорії грошей. Ліквідність визначають як можливість використання певного активу в ролі засобу платежу і водночас як здатність цього активу зберігати свою номінальну вартість незмінною. Відповідно до цього гроші кваліфікують як актив, що характеризується повною ліквідністю. Гроші можуть бути використані як засіб платежу лише тоді, коли вони не змінюють свою власну номінальну вартість. Отже, поєднання функцій нагромадження і засобу платежу визначає одну з принципово важливих ознак грошей — їхню абсолютну (або близьку до цього) ліквідність.

Розглянуті питання окреслюють лише загальну схему, яка розкриває зміст найважливіших функцій грошей, співвідношення їх та принципи взаємодії.

ФУНКЦІОНАЛЬНІ ФОРМИ ГРОШЕЙ

Як уже зазначалося, можливість появи і розвитку функціональних форм закладена у самій сутності грошей, природі їхніх функцій. Ця можливість зумовлена багатоплановістю грошових відносин, тим, що гроші, з одного боку, виконують суспільну функцію загального вартісного еквівалента, а з іншого — виступають у ролі технічного апарату, що обслуговує певні сторони товарного обміну.

Функціональні форми є похідними від грошових функцій, їхнім логічним продовженням. Вони виступають як форма безпосереднього буття грошових функцій в умовах структурно розвинених товарних відносин. Функціональні форми є найвищим ступенем у розвитку грошових відносин. Суттєво відрізняючись від попередніх структур, вони разом з тим зберігають спадковість з ними.

Сучасна ринкова економіка характеризується наявністю різноманітності функціональних форм грошей. Структурна розгалуженість грошової системи — результат прогресуючого ускладнення ринкових відносин, спосіб надання ринку необхідної еластичності, що є однією з суттєвих ознак її дієздатності. У зв'язку з цим можна визначити, що ступінь зрілості грошової системи багато в чому визначається структуризацією та відповідною різноплановістю її функціональних ланок.

Які критерії використовує економічна наука і практика при класифікації функціональних форм грошей?

В економічній літературі, підручниках з теорії грошей, а також у державній статистиці країн Заходу тривалий час широко використовується агрегатний метод класифікації форм грошей . Він ґрунтується на ступені ліквідності кожної з них.

Як уже зазначалось, одним із суттєвих показників, що характеризує відмінність грошей від інших активів, є їхня ліквідність. Вважається, що гроші є ліквідним (або, інакше, таким, що легко реалізується) майном. «Чим ліквідніша річ, — підкреслює американський економіст П. Хейне у книзі «Економічний спосіб мислення», — тим більше вона схожа на гроші. Коли певний вид майна досягає абсолютної ліквідності, то ця схожість досягає найвищої позначки». Відповідно і зрілість окремих функціональних форм грошей визначається ступенем їхньої ліквідності.

Цей значною мірою незвичайний для практики адміністративної економіки підхід заснований на так званому портфельному методі аналізу використання грошей. У західній літературі він розглядається як основа сучасних теорій грошових відносин. Ідеться ось про що. В умовах ринкової економіки людина має можливість зберігати своє багатство у різних формах, одна з яких — гроші. Крім грошей, це можуть бути різні цінні папери держави, акції приватних компаній, капітал у матеріально-фізичній формі тощо. Портфельний підхід розглядає індивіда в момент, коли він володіє певним фондом багатства і приймає рішення щодо активів, у яких він певний період збирається зберігати це багатство (майно). Звичайно, головний вплив на рішення, що має бути прийняте, спричиняє мета — одержання максимального доходу від багатства. А це, в свою чергу, пов'язано зі ступенем ліквідності конкретної форми активу, якому буде надано перевагу.

Вважається, що ліквідність будь-якого виду майна (активу), в тому числі певної грошової форми, безпосередньо пов'язана з витратами його обміну на інші види майна. Майно, витрати обміну якого дорівнюють нулю, є абсолютно ліквідним. Це, наприклад, купюри долара. Акція і довгострокова облігація, випущені в обіг, мають менший ступінь ліквідності, але на них можна отримати відсотки. Надаючи перевагу грошам як більш ліквідній формі розміщення багатства, індивід жертвує часткою доходу, який він би міг отримати при альтернативному підході.

Отже, сенс портфельного підходу при визначенні структури особистого багатства полягає в оцінці його окремих елементів з позицій ступеня їхньої ліквідності. Цей принцип використовують і при визначенні структури грошової маси, в тому числі при класифікації різних функціональних форм грошей. Його доцільність не може викликати сумніву, адже в цьому підході, як і в цілому в аналізі будь-яких процесів ринкової економіки, в центрі відповідних оцінок знаходяться інтереси особи — головного суб'єкта ринкових дій. На це дуже важливе положення у теорії грошей слід звернути чільну увагу.

ГРОШОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ

Проголошення в серпні 1991 p. України як незалежної держави зумовило необхідність запровадження повноцінної національної грошової одиниці (валюти). Такою грошовою одиницею стала гривня. Ця назва української грошової одиниці бере свій початок, як уже зазначалося, ще від доби Київської Русі. Гривнева купюра використовувалася також як грошова одиниця Української Народної Республіки. Закон про її випуск було прийнято Центральною Радою 1 березня 1918 p. Отже, назва української валюти «гривня» має глибоке історичне коріння. Вона закріплена Конституцією України 1996 p.

У 1992 p. в грошовий обіг в Україні було введено тимчасову валюту, розраховану на перехідний період, — український карбованець, або купоно-карбованець. Саме ця грошова одиниця взяла на себе всі удари високої інфляції 1992–1995 pp., зумовленої економічною кризою перехідного періоду.

25 серпня 1996 p. Указом Президента України було проголошено проведення в нашій державі грошової реформи. Головними завданнями реформи були:

• заміна тимчасової грошової одиниці —українського карбованця на національну валюту — гривню;

• зміна масштабу цін відповідно дообмінного курсу українського карбованця та гривні;

• створення стабільної грошової системи та перетворення грошей на важливий стимулюючий чинник економічного та соціального розвитку держави.

Грошова реформа в Україні була проведена з 2 по 16 вересня 1996 р. на цивілізованих неконфіскаційних засадах з оптимальними зручностями для населення. У перший день реформи за встановленим курсом (1 гривня обмінювалася на 100 000 крб.) було перераховано у гривні ціни, тарифи, оклади заробітної плати, стипендії, пенсії, кошти на рахунках підприємств, установ та організацій, а також вклади громадян.

У період проведення грошової реформи жителі та гості України могли вільно розпоряджатися наявними карбованцями — купувати товари, сплачувати всі види послуг, розміщувати на вклади в банки, здійснювати інші платежі, а також обмінювати карбованці на гривні.

Протягом 15 днів реформи в готівковому обігу одночасно вільно використовувалися як гривні, так і карбованці з поступовим вилученням останніх. Після 16 вересня 1996 р. приймання карбованців в усі види платежів було припинено, і єдиним законним засобом платежу на території України з цього моменту стала гривня.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які положення належать до головних передумов становлення грошових відносин:

а) поглиблення суспільного поділу праці; б) багаторівнева спеціалізація виробництва і суспільної діяльності людини; в) поява бартерного обміну; г) наявність різних власників на засоби виробництва; д) обмеженість ресурсів.

2. Коли виникає бартерний обмін:

а) потреби двох учасників обміну збігаються; б) є потреба скоротити витрати праці та ресурси, потрібні для здійснення обміну;

в) відсутня грошова маса; г) існує посередник обміну, що має суспільне визнання всіх виробників; д) потрібно зменшити комерційний ризик.

3. Визначіть вихідні ознаки грошей:

а) мають загальне (суспільне) визнання; б) є засобом збереження вартості; в) виступають посередником обміну товарів і послуг; г) виступають засобом синхронності обмінних операцій у часі; д) забезпечують багатоплановість обміну.

4. Що означає термін «демонетизація» золота:

а) зношення золотих монет у результаті обміну їх (втрата маси);

б) «псування» золотих грошей (зменшення їхньої маси); в) припинення виконання золотом ролі грошей; г) зникнення з обігу повноцінних грошей з благородних металів.

5. Яке визначення грошей є правильним у сучасних умовах:

а) гроші — це товар, що має споживну вартість, яка виконує специфічну суспільну функцію загального еквівалента; б) гроші — це золото;

в) гроші — це загальновизнаний, абсолютно ліквідний засіб обміну;

г) грошіце валюта.

6. Як називається процес, коли відбувається офіційне зменшення золотого вмісту певної грошової одиниці:

а) девальвація; б) ревальвація.

7. Як називається процес, коли збільшується золотий вміст певної грошової одиниці:

а)девальвація; б) ревальвація.

8.3 наведених положень покажіть: визначення ліквідності, яка ліквідність вважається абсолютною, що визначає вибір форми накопичення багатства:

а) дефіцит товарної маси в країні; б) здатність перетворюватися на готівкові гроші або на будь-яку споживну вартість згідно з потребами людини; в) нестача грошової маси в обігу; г) майно, витрати обміну якого дорівнюють нулю; д) оцінка ступеня ліквідності майна.

Тема лекції: «Економічні відносини власності».

План

Які с функціональні форми власності

Що є домінуючим об’єктом власності

• Учому полягають особливості землі та інформації як об’єктів власності

Які переваги корпоративної форми власності

• Учому полягає особливість приватизаційного процесу в Україні

СУТНІСТЬ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Фундаментом усієї системи економічних відносин є відносини власності.

Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.

З економічної точки зору власність відображує, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, а з іншого — спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва,

З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних).

Власність реалізується в різних функціональних формах (рис. 1).

Конституцією України визначено приватну, державну та комунальну форми власності. В окремих випадках виділяється колективна (кооперативна, акціонерна) форма власності. У ст. 41 Конституції України записано: «Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до Закону.

Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним».

Відносини власності виконують системоутворювальну функцію в структурі економічних відносин. Вони визначають:

• спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;

• соціальну структуру суспільства, його поділ накласи;

Рис. 1. Форми власності

• характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту;

• специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;

• мету виробництва та характер управління економічними процесами.

ЕВОЛЮЦІЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Ще не так давно сама постановка питання про історизм відносин власності, можливість їхнього еволюційного розвитку, пристосування до умов виробництва, що постійно змінюються, вважалася помилковою. В економічній літературі панівною була точка зору, що якісні зміни у визначальній структурі економічної системи суспільства — відносинах власності — можливі лише на революційній основі, методом «експропріації». Так було під час революції 1917p. в Росії, коли відносини власності було змінено силою:

приватна власність була знищена. На її основі було утворено загальнодержавну власність. Нині все більш очевидним стає недостатня коректність такого підходу. Власність розвивається за власними законами.

У зв'язку з цим постає цілком природне запитання: у чому смисл процесу історичної еволюції власності, на якій основі він розвивається, які чинники його зумовлюють?

Структурна складність відносин власності визначає багатоаспектність процесу її історичного розвитку.

Власність характеризує спосіб взаємодії людини з природою.

Визначити сутність еволюційного розвитку відносин власності можна лише з урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини. Кожний новий, вищий за своїм змістом ступінь у розвитку відносин власності має розглядатися, виходячи з якісних змін у способі взаємодії людини з природою, характері присвоєння засобів та результатів її праці в інтересах розвитку багатства особистості. З цих позицій має аналізуватись і розвиток різних форм власності, конкретно історична сукупність яких визначає структуру і зміст виробничих відносин того чи іншого суспільства. Кожна функціональна форма власності має оцінюватися з позицій закладених у її структурі можливостей створення з урахуванням рівня розвитку продуктивної сили праці людини, оптимальних умов для підпорядкування виробничого процесу цілям та інтересам її всебічного розвитку.

ЛАНКА ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Ядром сукупності відносин власності, їхньою вихідною структурою є відносини індивідуальної власності. При цьому власність на засоби виробництва розглядається з позицій розвитку людської особистості, її суспільної природи.

Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці.

У цьому розумінні засоби виробництва розглядаються не тільки як результат втілення минулої праці людини, а й як продуктивна сила її праці. Мається на увазі те, що матеріально-уречевлені засоби виробництва у процесі продуктивного споживання їх працею людини набувають якісно нових ознак. Вони втрачають свої суто природні характеристики і перетворюються на робочі органи людини, суспільну продуктивну силу її праці та специфічний об'єкт її індивідуальної власності.

Отже, специфічність продуктивної сили праці як об'єкта індивідуальної власності полягає у тому, що вона є невід'ємною ланкою суспільної природи людини, структурної цілісності її особи. Цим зумовлюється виключне право кожної людини не тільки вільно користуватися, а й розпоряджатися своєю продуктивною силою, використовувати її цінності у власних інтересах.

Індивідуальна власність людини на суспільно-виробничу силу її особистої праці як з історичної, так і логічної точки зору характеризує сутнісну основу власності взагалі, її якісну природу, те, без чого відносини власності взагалі не існують. Водночас у цій інтерпретації відносини власності ще не розглядаються в органічній єдності змісту і форми. Тут ще відсутні ті ланцюги, які пов'язують власність з усією системою економічних відносин, на основі якої вона реалізується. На цьому рівні власність розглядається поза специфічними характеристиками, як «річ у собі».

Суспільна природа особи, структурним елементом якої є індивідуальна власність, конституюється лише у процесі продуктивної праці людини.

Індивідуальна власність людини на її продуктивну силу не може бути відокремленою від продуктивної праці. Вона формується і реалізує себе лише у цьому процесі. Отже, тотожність праці та власності характеризується як вияв одного з фундаментальних законів економічної теорії.

Цей закон визначає, по-перше, одне з найбільш принципових положень економічної теорії — положення про трудовий характер власності та як наслідок цього об'єктивну обумовленість поєднання в одній особі працівника і власника; по-друге, виключне право кожного працівника на присвоєння, користування і розпорядження результатами своєї праці.

Дія економічного закону, який характеризує тотожність праці та власності, визначає загальноцивілізаційну логіку розвитку виробничого процесу, його підпорядкування безпосереднім інтересам власника. Однак у цьому разі йдеться лише про загальний стрижень еволюційного процесу, який на кожному історичному етапі розвитку має своє специфічне втілення. Останнє реалізується через процес формоутворення власності. Тому говорити про конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку історії можна лише, проаналізувавши всю сукупність функціональних форм власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

ПРИНЦИПИ ФОРМОУТВОРЕННЯ ВЛАСНОСТІ

Що ж є вихідною основою розвитку процесу формоутворення власності, які об'єктивні чинники визначають структуру і принципи утворення її окремих функціональних форм та видів?

У принциповому плані відповідь на поставлені запитання є досить очевидною.

Кожна функціональна форма власності має відбивати насамперед рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступеню складності суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві.

Форма власності визначається специфікою суспільної продуктивної сили праці як об'єкта індивідуальної власності людини. Покликана створювати найоптимальніші умови для реалізації цієї сили, вона не може бути вищою чи нижчою, ніж ступінь розвитку останньої. Будь-які «забігання» вперед (так само, як і відставання) у процесі формоутворення власності від досягнутого рівня продуктивної сили суспільної праці негативно відіб'ються на розвитку її та у кінцевому підсумку стримуватимуть економічний прогрес.

В умовах товарного виробництва і ринкових відносин лише конкуренція здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно з іншими та перспективи її економічного відтворення.

Водночас положення про об'єктивну обумовленість процесу формоутворення власності рівнем та характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися. Економічні явища і процеси завжди являють собою багатомірну структуру. Такими ж багатомірними є й причинно-наслідкові зв'язки, що визначають логіку їхнього розвитку. Відношення власності не є тут винятком. Перебуваючи в постійній динаміці, вони зазнають на собі впливу не якогось окремого чинника, а широкого спектру соціально-економічних, політичних, внутрішніх та зовнішніх чинників, а також культурно-національних умов і традицій того чи іншого суспільства. Це, у кінцевому підсумку, визначає не лише структурну множинність, а й можливу альтернативність процесу формоутворення.

Більше того, як свідчить практика, форми власності реалізуютьсебе не у чистому вигляді.

Кожна форма власності за своїм змістом багатоструктурна. Вона неодмінно містить різноманітні структури — нові й старі, ті, що відживають і щойно народжуються, стимулюють і водночас стримують процеси економічного розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише тоді, коли визначені її економічні межі. Виникнувши завдяки дії певних об'єктивно детермінованих чинників і передусім під впливом структурної специфіки суспільної продуктивної сили праці, в умовах, коли дія цих чинників припиняється, вона може і має бути замінена іншою, більш прогресивною формою. Будь-яка консервація розвитку функціональних форм власності неодмінно призводить до застійних процесів, стримує розвиток продуктивних сил, гальмує суспільний прогрес.

Саме так відбувався процес становлення приватно-капіталістичної форми власності. Її елементарні структури з'явилися вже в XIV ст. у вигляді простого мануфактурного виробництва у північних містах Італії та Нідерландах. Пізніше, починаючи з XVI і до XVII ст., відбувався процес первинного нагромадження капіталу, знову-таки пов'язаний з утвердженням приватно-капіталістичного підприємництва. Однак і в цей досить тривалий відрізок часу технологічна структура, заснована на ручній праці та примітивних знаряддях виробництва, не давала змоги капіталу повністю подолати системні зв'язки феодальних відносин. Йдеться про відчуження людини від землі як основного засобу виробництва і перетворення її робочої сили на вільний об'єкт купівлі-продажу.

І лише у першій третині XIX ст., діставши внаслідок завершення промислової революції адекватну собі за ступенем зрілості, засновану на механізації виробничих процесів матеріально-технічну базу, приватно-капіталістична власність утвердилась як панівна структура економічного базису суспільства.

Інакше розвивались економічні процеси у країнах, що стали на шлях державного соціалізму, де утворилася авторитарно-бюрократична система. У структурі їхніх господарств суспільна власність була встановлена силовим методом без відповідного зв'язку з прогресом продуктивних сил, на основі й у процесі якого тільки й можуть бути створені передумови для більш високого ступеня суспільно-історичного процесу. Це, у кінцевому підсумку, і визначило загальну нестабільність економічної системи суспільства, її саморозпад. «Капіталістична власність, — писав з цього приводу на початку 30-х роківXX ст. вчений і політичний діяч Німеччини К. Каутський, — неодмінно буде відроджуватися у тих випадках, коли ще не створено об'єктивних умов для господарської організації, більш прогресивних, ніж капіталізм, якщо навіть тимчасово і вдалося розгромити капіталістичну влас-ність насильницьким шляхом»{Каутський К. Материалистическое пони-мание истории. - М., 1931. - Т. 2. - С. 434). Підтвердивши це положення, по-дії, що розгорнулися у колишньому СРСР та інших східноєвропейських краї-нах, дали досить переконливий урок того, наскільки небезпечно у політиці й суспільній практиці ігнорувати вимоги об'єктивних економічних законів.

ДОМІНУЮЧИЙ ОБ'ЄКТ ВЛАСНОСТІ

Історія засвідчує, що кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її розвитку домінуючий об'єкт власності,

який у своєму конкретному втіленні найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень суспільно-продуктивної сили її праці та відповідно до цього формаційні особливості присвоєння засобів і результатів виробництва.

Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об'єктом було природне середовище — земля та існуючий на ній тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися із суб'єктом їх присвоєння — первісною людиною. За цих умов члени первісних суспільних утворень — сім'ї, роду, общини — неосмислено сприймали зовнішнє середовище, яке їх оточувало, як природну передумову власного існування і неорганічне продовження свого тіла.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка завдяки розвитку суспільної продуктивності праці поступово перетворилася з колективної основи існування людини на відособлений засіб її виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає у тому, що вона у своїй первісній основі не є результатом людської праці, атому не може бути об'єктом власності в суто економічному розумінні. З теоретичного погляду земля може використовуватися лише як спільне надбання усього суспільства. Як сказано у Святому писанні, Бог дав землю «усім синам людським», тобто усьому людству, усім людям спільно. Саме цим, згідно з Біблією, визначається рівність усіх людей і кожної окремої особи по відношенню До спільних умов проживання і життєдіяльності.

Можна послатися і на вислів одного з відомих англійських економістів XIX ст. Дж. С. Мілля, який писав у «Основах політичної економії»: «Оскільки основоположний принцип власності полягає у наданні усім гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній бережливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є продуктом праці — до оброблюваної субстанції землі». «Земля не створена людиною», — продовжував Дж. С. Мілль. —Тому вона має бути «надбанням усіх людей». Порушення цього принципу призведе до того, що «щойно народжений на світ виявить, що всі дари природи уже присвоєні іншими і тим, хто щойно з'явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливістю». За цими міркуваннями було зроблено такий висновок: «Держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що утримують свої ділянки на підставі строкового чи безстрокового договору».

За свідченнями етнографів, на ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не була об'єктом індивідуального (приватного) присвоєння. «Колективна власність на землю, — писав з приводу цього Л. Морган (Древнєє общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. — Л., 1935), — була ... загальним явищем у варварських племен». До такого самого важливого з точки зору розуміння логіки історичного розвитку висновку прийшов і відомий російський дослідник М. Ковалевський. «Етнографія й історія, — підкреслював він, — свідчать про те, що індивідуального присвоєння землі та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існувало» (Очерк происхождения й развития семьи й собственности. — М., 1939).

Проте суспільна практика внесла і у це питання свої корективи. В істо-ричних межах аграрної цивілізації в різних районах земної кулі відповідно до природно-кліматичних та інших умов виробництва сформувалися три специфічні (локальні) цивілізації — азійська, антична і германська.

В умовахазійської цивілізації, для якої була характерна екстенсивна форма виробничої технології, збереглась суспільна (племінна чи общинна) власність на землю.

Вантичній цивілізації панівною була приватна власність на землю, яка стала основою інтенсивної суспільно-виробничої технології.

Своєрідна форма власності на землю склалася в умовах розвиткугерманської цивілізації. Відповідно до трудової діяльності древніх германців, яка ґрунтувалась на екстенсивно-інтенсивній технології, тут дістала розвиток змішана форма власності, за якої власником землі висту-пали одночасно община (сім'я) і глава сім'ї. Цілком природно, що ця дифе-ренціація у своєму подальшому розвитку зумовила специфічні характери-стики різноманітних локальних структур феодалізму — суспільної формації, для якої власність на землю стала фундаментом економічної структури.

Згодом економічна практика довела, що земля як економічний ресурс найбільш ефективно використовується тоді, коли вона знаходиться у приватній власності товаровиробника. Однак і в цьому разі держава зберігає за собою функцію контролю за її раціональним з точки зору інтересів усього суспільства використанням.

Конституцією України (ст. 14) гарантується право приватної власності на землю: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону».

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного виробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення, передусім знаряддя праці. Необхідність високої концентрації індустріальних засобів виробництва зумовила прискорення розриву між працею і власністю, відрив робочої сили від об'єктивних умов її продуктивного використання. Як наслідок, засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Згідно з цим приватна власність на засоби виробництва стала панівною формою економічної системи капіталізму.

Принципово нові процеси у відносинах власності зароджуються у зв'язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва. Домінуючим об'єктом власності стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили. Остання, на відміну від робочої сили, що використовується у традиційних галузях економіки, поступово втрачає здатність відчуження від свого власника. Вона перестає бути товаром у традиційному розумінні. Водночас слід ураховувати й докорінні зміни у структурі інформаційної економіки, процеси деконцентрації та індивідуалізації виробництва, а також інші перетворення технологічного способу виробництва. У своїй сукупності вони призводять до все більшого знецінення тих економічних засад, на яких в епоху індустріалізму ґрунтувалося відчуження від трудівника продуктивної сили його праці, розвивалася приватно-капіталістична власність на засоби виробництва.

Логіка сучасного економічного розвитку засвідчує ефективність змішаної багатоукладної економіки ринкового типу, яка функціонує на анічному поєднанні різних форм власності та використанні диференційованих механізмів регулювання і управління ними.

На цій основі, з одного боку, здійснюється демократизація відносин власності, з іншого — обмежуються економічний простір і діапазон функціонування класичних форм приватно-капіталістичної власності, що утвердилася і дістала всебічний розвиток в умовах індустріальної системи. Мається на увазі її еволюційно-позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили і засобів виробництва. Завдяки цьому створюється фундамент для безпосередньої реалізації індивідуальної (приватно-трудової) власності людини на продуктивну силу її праці, тобто для виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень загальноцивілізаційних принципів розвитку.

НОВІТНІ ТЕНДЕНЦІЇ В РОЗВИТКУ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Еволюційний процес розвитку висунув на домінуючі позиції корпоративну (акціонерну) форму власності. Тепер в економіці розвинених країн світу корпорації (акціонерні підприємства) є найбільш динамічною провідною структурою економіки. У США їхня частка у загальному обсязі реалізованої продукції становить майже 90 відсотків. У західних країнах на корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків загального обсягу виробництва.

У чому ж переваги корпорації перед класичною формою приватного підприємництва? Що забезпечило їй вихід на провідні позиції у сфері бізнесу?

Відповісти на ці запитання непросто через те, що йдеться про різноманітні чинники, які слід ураховувати. Та найбільш значущим тут є ось що. Особливість корпоративної форми власності полягає у тому, що вона, з одного боку, зберігає через володіння окремими особами акціями все те позитивне, що несе в собі приватна власність(підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за нагромадженням особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового успадкування). Більше того,корпорація примножує приватну власність. Особами, що володіють капіталом і отримують з цього прибуток, стає все більше громадян.

Водночас корпорація долає обмеженість, притаманну класичній формі приватної власності. Формуючи загальну структуру корпорації та зберігаючи себе в ній лише як юридичну інституцію володіння, приватно-капіталістична власність разом з тим заперечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі — колективні — форми організації виробництва. Йдеться про реалізацію через структуру корпорації відомої формули про «позитивне заперечення приватної власності».

Красномовним є історичний аспект становлення і розвитку корпорації. Перші акціонерні товариства з'явилися ще на початку минулого століття. Однак, попри їхні очевидні переваги, законодавство всіляко стримувало їхній розвиток. Досить сказати, що для того, щоб отримати дозвіл на створення корпорації, потрібно було спеціальне рішення законодавчих органів або королівської влади.

Становище змінилося лише на початку нинішнього століття. Тепер відповідно до законодавства багатьох країн світу корпорації можуть створюватися для будь-яких цілей, причому без обов'язкового дозволу законодавчих органів.

Варті уваги й ті переваги корпоративної форми власності, що визначають її конкурентоспроможність. Це виключно висока виробнича гнучкість і можливість акумулювати капітальні ресурси і кошти будь-якої належності.

Корпорація є майже бездоганним механізмом для мобілізації найбільших сум капіталу. Це — найдемократичніша форма власності.

Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватно-капіталістична власність у її класичному втіленні дезінтегрує суспільство, породжуючи цим самим складні соціальні проблеми суспільного розвитку, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови для соціальної інтеграції, подолання відчуження людини. У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, Що у процесі функціонування корпорації відбувається так званий процес деперсоніфікації великої приватної власності на засоби виробництва. Це знаходять вираження у втраті окремими власниками капіталу контролю над його функціонуванням.

Донедавна, коли йшлося про корпорацію, то, як правило, наголошувалося, що вона є засобом «пограбування» мільйонів акціонерів особами, що утримують контрольний пакет акцій. Тепер же ситуація багато в чому змінилася. Якщо в 1929p. у США з 200 найбільших корпорацій контрольним пакетом акцій володіло 6 приватних осіб, то у 1964p. таких взагалі не існувало.

Як приклад можна навести відому корпорацію АТТ (вироби телекомунікації), яка входить до першої десятки найбільших компаній США. Нині її акціонерами є більш як 2 млн осіб, жодна з яких не володіла акціями більш як 1 відсоток загальної суми акціонерного капіталу. Таке розпорошення акцій характерне і для багатьох інших корпорацій. Саме завдяки цьому управління ними здійснюють не приватні власники, а професійні управляючі, яких Дж. Гелбрейт назвав техноструктурою. «Влада людей, що управляють нею (корпорацією. —А. Г.) писав він, — не залежить більше від приватної власності» (Новое индустриальное общество. — М., 1969).

Отже, йдеться про процес якісної еволюції механізму реалізації приватної власності, її структурної перебудови. Розпорошення власності, як пише з цього приводу Б. Гаврилишин (Дороговкази в майбутнє. — К., 1990), є нині домінуючою реальністю. Це зумовлює докорінну зміну ролі цієї ланки економічних відносин у системі підприємства, зменшує можливість здійснення приватним власником прямого контролю над засобами виробництва. У кінцевому підсумку ці процеси розкривають зміст твердження «власність без влади і влада без власності». Змінилася основа влади. Спершу вона була похідною від власності. Згодом влада змістилася у бік компетенції, технічної спроможності забезпечувати економічне ефективне використання ресурсів.

Зауважимо, що корпорація не є застиглою формою власності.Вона еволюціонує. Слід звернути увагу на якісно нове явище у розвитку корпоративної власності, що набуває дедалі більшої ваги у останні десятиріччя. Йдеться про «революцію» у структурі корпорації, пов'язану з передаванням певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам того підприємства, де вони працюють.

Початок розвитку перетворень корпоративної власності, що розглядаються, було покладено прийнятим Конгресом США у 1974p.згідно зі спеціальним планом розвитку акціонерної власності законом. Зміст його зводиться до здійснення широкої системи заходів, спрямованих на залучення працівників до акціонування. У наступні роки Конгрес США прийняв ще понад 20 законодавчих актів, які сприяли поширенню цих процесів.

Закони про робітничу власність на кінець 80-х років було прийнято також у 19 американських штатах. За рахунок отриманих прибутків або кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють так званий акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівників цієї компанії. Відповідно до рішення Конгресу США компаніям, що здійснюють таку соціалізацію корпоративної власності, надають довгострокові податкові преференції та інші пільги.

Як свідчить статистика США, у 1975p. налічувалася 1601 компанія, що повністю перейшли в управління трудових колективів, а у 1988p. — 9700. Відповідно збільшилась і кількість працюючих — з 243 тис. до 9,7 млн чол. У 1990p. кількість таких компаній зросла до 10 275, а число зайнятого на них персоналу — до 10,5 млн осіб, що становить майже 10 відсотків активної робочої сили. В США це такі відомі процвітаючі фірми, як «Авіс», «Морган стенлі», «Локхід», «Полароїд». Підраховано, що продуктивність праці та рентабельність в корпораціях цього типу є вищою, ніж на аналогічних підприємствах інших форм власності. За оцінками фінансової комісії Сенату США 25 відсотків усіх робітників і службовців можуть бути власниками підприємств, де вони працюють.

Постійне удосконалення акціонерних форм розвитку виробництва сприяло істотному зростанню числа власників акцій. На початку 50-х років у США налічувалося близько 6 млн акціонерів. Сьогодні кількість їх наблизилася до 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожен третій дорослий житель є акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни У соціальній структурі суспільства, що відбуваються завдяки цим процесам. Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії робочої сили із засобами виробництва. На основі формування елементів прямого поєднання їх долається відчуження робітника (працюючого) від засобів і результатів праці, управління виробництвом. У кінцевому підсумку відбувається процес перетворення працівника на співвласника засобів виробництва. Досягається тотожність праці та власності.

Працівник за своїм соціальним статусом стає працюючим власником.

Завдяки цьому створюються умови для безпосередньої реалізації індивідуальної власності людини на продуктивну силу її праці,тобто для виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень загально-цивілізаційних принципів розвитку.

Характерним є те, що під час роздержавлення та приватизації і Україні переважного розвитку набула корпоративна форма власності. Корпоративний сектор тепер є домінуючим в українській економіці. На нього припадає понад 55 відсотків загальної кількості підприємств, на яких вироблялося майже 60 відсотків промислової продукції. Показовим є й те, що 15 млн громадян України стали власниками акцій та земельних паїв. Однак незрілість ринкових відносин в Україні заважає повній реалізації громадянами своїх прав якJ акціонерів. Згодом цей недолік буде подолано.

Всебічний розвиток корпорації не є єдиним процесом, що докорінно змінює відносини приватно-капіталістичної власності, позитивно заперечуючи її сутність.

Незважаючи на виключно високу частку корпорацій у виробництві валового національного продукту, в країнах Заходу не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що безпосередньо перебувають в індивідуальній приватній власності. Ценасамперед малі підприємства, які в останні десятиріччя отримали значний розвиток. В окремих країнах Заходу на них припадає до 40 і більше відсотків виробленої продукції. З погляду перспектив, економічного розвитку, розуміння того, що приватно-трудова власність, на якій ґрунтується діяльність цих підприємств, не тільки не згортається, а й кількісно зростає, факт досить вагомий.

Перевагою цих підприємств є високий динамізм, здатність, з одного боку, швидко пристосовуватися до ринкового попиту, який І постійно змінюється, з іншого — акумулювати технічні нововведення. В Україні малі підприємства також швидко розвиваються.

Складні та суперечливі процеси відбуваються у зв'язку з перетворенням інформатики на провідну ланку виробничого процесу, а самої інформації— на домінуючий об'єкт власності, основну форму багатства суспільства. Формуючи основу інтелектуальної власнocті,остання, на відміну від власності на матеріально-уречевлені засоби виробництва, не може себе реалізувати на суто приватній основі. Наслідком цього є те, що прогресуюче звуження на основі розвитку постіндустріальної технології сфери праці як діяльності зі створення предметно-уречевлених матеріальних благ означає одночасне згортання сфери панування приватної власності.

Для того щоб розібратися у змісті цих процесів, слід передусім виявити специфічні риси інформації як товару, що поступово перетворюється на основний виробничий ресурс постіндустріального суспільства. Інформація як носій вартості є об'єктом купівлі й продажу і у цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару — послуги, що є об'єктом приватної власності. У країнах, що стають на шлях постіндустріального розвитку, поси-люється конкурентна боротьба за володіння нею. Більше того, відбувається процес монополізації інформації, перетворення її на безпосередній об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно до цього формується новий соціальний прошарок людей — власників інформації.

Інформація має й іншу сторону, реалізація якої стимулює розвиток зворотного процесу — знецінення відносин приватної власності. Йдеться про специфіку споживчого використання інформації як товару. Інформація у процесі свого продуктивного споживання не зникає. На відміну від звичайного товару інформація при її продажу не відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її використання. Проте він може продати її повторно. Те саме може зробити і покупець. У кінцевому підсумку дістають подвійний результат. Інформація втрачає здатність відчуження від свого безпосереднього виробника — людини. Водночас на ґрунті її всебічного розвитку формується спільна духовна власність, яка є фундаментом нагромадження інтелектуального потенціалу суспільства.

Ось як описує ці процеси О. Тоффлер. Якщо хтось володіє землею і вирощує на ній урожай, то ніхто інший не може вирощувати на цій самій ділянці землі свій урожай. Якщо якась особа має у своїй власності збиральний конвеєр, то цей конвеєр також не може використовуватись як об'єкт власності ще кимось іншим. Однак якщо певний суб'єкт володіє інформацією, то ця сама інформація може стати власністю й іншої особи.

Які ж висновки робить, аналізуючиці процеси, американський вчений?

Якщо для індустріального суспільства, на його думку, головним мате-ріальним елементом у структурі власності була власність на землю, будівлі, машини, засоби промислового виробництва, то нині, коли США переходить до інформаційного суспільства, основою власності стає неречова субстанція. Найважливішим у її характеристиці є те, що вона стає спільним суспільним надбанням, перетворюється на спільну духовну власність. Кожен може користуватися цією власністю спільно. Це принципово нова форма власності.

Отже, на новому витку суспільного прогресу відбувається не просто економічне заперечення специфічної для індустріальної системи приватно-капіталістичної власності, а діалектичне зняття відносин власності взагалі. Ці відносини поступово відходять у підвалини всієї економічної системи суспільства, поступаючись місцем принципово іншим системоутворюючим структурам.

Як наслідок, один з найважливіших критеріїв формаційного розвитку — критерій власності — зазнає настільки глибоких перетворень, що у кінцевому підсумку втрачає можливість виконувати свою головну формаційно-утворюючу функцію. Функція власності, що є основою формування соціально-класових відносин, владних та управлінських структур суспільства, поступово самозаперечується.

Саме на цих методологічних засадах побудована теорія граничної корисності, на якій ґрунтуються неокласичні школи економічної теорії. Найважливішим постулатом цієї теорії є положення про те, що будь-які виробничі структури можуть бути предметом економічних відносин, якщо вони є рідкісними. Йдеться про те, що їхня економічна значимість обернено пропорційна до їхньої наявності. Це стосується оцінки економічної корисності не тільки певного товару, а й, як про це писав один із засновників теорії граничної корисності відомий австрійський економіст Карл Менгер (Основания политической экономии. Общая часть: Пер. с нем. — Одесса, 1903), власності у цілому. Власність як економічна категорія, зазначав він, є не довільним винаходом, а, навпаки, єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав'язані нам природою, тобто невідповідністю між потре-бою і доступною кількістю благ, що є у нашому розпорядженні. Це дає змо-гу, підкреслює австрійський учений, зробити висновок про те, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребою і доступною кількістю благ, власність на них взагалі втратить свою економічну значущість. Вона зникне.

Звичайно, сучасні процеси у відносинах власності розвиваються за більш складною схемою. Проте у своїй принциповій постановці позиція К. Менгера не може піддаватися сумніву. Вона не лише науково коректна, а й така, що створює відповідну методологічну основу для розуміння принципу історизму відносин власності, логіки їхнього еволюційного самозаперечення.

ПРИВАТИЗАЦІЯ В УКРАЇНІ

Приватизація означає роздержавлення власності, її передачу (платну чи безоплатну) в розпорядження приватних осіб. Це один з визначальних елементів ринкової трансформації економіки.

Політика приватизації була проголошена в нашій країні ще у 1991p., коли Верховна Рада України затвердила «Концепцію роздержавлення та приватизації майна державних підприємств, житлового фонду та землі». Впродовж 1992p. парламент прийняв основні законодавчі акти, які визначали механізми приватизаційного процесу в Україні.

Приватизаційний процес охопив усі сфери економіки.

Першими у 1991p. було приватизовано найбільші державні банки. У власності держави залишилося лише два банки — Ощадний та Експортно-імпортний.

Ефективною виявилася і приватизація житла громадян. За 1992-1999pp. приватизовано більше половини державного житлового фонду. З урахуванням частки житла відомчого призначення на початок 2001p. у власності держави залишилося близько 20 відсотків наявного житлового фонду. Приватизація житла здійснювалася на безоплатній основі.

РЕФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН

У колишньому СРСР земля перебувала у власності держави. Соціально-економічні перетворення на селі розпочалися з реформування земельних відносин. Цей процес здійснювався поетапно. У 1991-1993pp. було розпочато передачу в приватну власність громадянам земельних ділянок для ведення фермерських, особистих підсобних та присадибних господарств. На кінець 2000p. в розпорядження громадян передано 6,2 млн га сільськогосподарських угідь, що становить 15,5 відсотка їх загального фонду. Власниками земельних ділянок стали 12,5 млн сімей. Частка господарств населення у валовій продукції зросла з 32,8 відсотка у 1991p. до64,7 відсотка — у 2000p.

Динамічно розвиваються фермерські господарства. Якщо у1991p. їх налічувалося 14,7 тис., то у 2000p. — 38,4 тис. Середня площа одного фермерського господарства становила у 1992p. 19,9 га, у 2000p.—56,1га.

З 1994 по 2000p. роздержавлено землі, що перебували у користуванні колективних господарств. Цей процес здійснювався за принципом: «Земля має належати тим, хто її обробляє». Землі паювалися, і селянам видавалися сертифікати на право на земельну частку (пай). У результаті паювання 6,4 млн селян одержали безоплатно у власність 26,5 млн га сільськогосподарських угідь. У 2000p.реформовано 11,4 тис. (99,5 відсотка) колективних сільськогосподарських підприємств, на базі яких створено 14,7 тис. нових приватних формувань ринкового типу.

ПРИВАТИЗАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ І ОРГАНІЗАЦІЙ

В умовах відсутності приватного капіталу, ринкової інфраструктури, довіри населення до приватної власності на старті ринкових реформ в Україні за аналогією з Чехією, Словакією, Росією, Литвою було прийнято модель так званої ваучерної приватизації. Така модель дала змогу залучити до приватизаційного процесу все населення. Українські ваучери (приватизаційні сертифікати) не мали вільного обігу. Їх можна було обміняти на акції підприємств та організацій. Акції приватизувалися відповідно до встановленого плану приватизації, який щороку затверджувався Верховною Радою України.

У приватизаційному процесі можна виділити три етапи.

Перший етап (1992-1994pp.) — етап приватизації на основі індивідуальних проектів. На цьому етапі було приватизовано 11 тис. підприємств і організацій.

Другий етап (1995-1998pp.) —етап масової приватизації. За цей час змінили форму власності 40,4 тис. малих підприємств та близько 10 тис. великих і середніх. Важливою формою приватизації стало проведення приватизаційних аукціонів. На них було виставлено пакети акцій більш як 8 тис. підприємств. У аукціонах взяли участь понад 33 млн громадян (66 відсотків тих, хто мав право отримати приватизаційні сертифікати).

Третій етап розпочався у 1999p. Це етап індивідуальної (за окремими проектами) грошової приватизації переважно великих (стратегічних) об'єктів.

Попередні підсумки приватизації. Станом на 1 січня 2001p. в Україні змінили форму власності 71 877 підприємств, у тому числі у промисловості — 7203, будівництві — 3392, торгівлі та громадському харчуванні — 31 805, побутовому обслуговуванні — 12 481, решта — в інших галузях економіки.

У приватну власність перейшло 90 відсотків невеликих об'єктів. В об'єкти приватизації було вкладено 91 відсоток, або 46 млн приватизаційних сертифікатів.

У 2000p. на підприємствах недержавного сектору було вироблено 75,7 відсотка промислового виробництва. У державній власності залишилося всього 14,7 відсотка загальної кількості промислових підприємств.

Водночас приватизаційний процес в Україні мав істотні недоліки. Його результатом не стало відчутне фінансове оздоровлення підприємств, що змінили свою форму власності. В результаті приватизації не сформувався прошарок ефективних власників. Не ефективною виявилася і сертифікаційна приватизація. Перелічені недоліки мають бути виправлені на наступних етапах якісного удосконалення відносин власності. Цей процес ще не завершився. Він триватиме в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, ще досить довго.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. З наведених положень визначіть ті, які характеризують економічну та юридичну точки зору на власність:

а) відносини з приводу володіння людиною різними матеріальними і духовними цінностями; б) відносини з приводу присвоєння засобів виробництва; в) відносини, що характеризують спосіб поєднання робочої сил й із засобами виробництва; г) відносини, що характеризують використання людиною матеріальних і духовних цінностей.

2. Які з наведених положень належать до характерних рис форм власності:

а) багатоструктурність за своїм змістом; б) історичність існування;

в) відсутність різноманітних структур; г) ефективність певної форми визначає конкуренція; д) реалізує себе лише у чистому вигляді.

3- Яка з наведених форм власності займає домінуючі позиції в розвинених країнах світу:

а) приватна; б) кооперативна; в) корпоративна; г) загальнодержавна;

д) муніципальна.

4. В сучасних умовах інформація стає об'єктом власності. Як виявляються специфічні риси такого об'єкта:

а) інформація є носієм вартості; б) відбувається процес монополізації інформації та формування соціального прошарку людей — власників інформації; в) при продажу інформації та її споживанні вона не зникає у продавця; г)інформацію не можна реалізувати повторно; д) інформація втрачає здатність відчуження від свого безпосереднього виробника — людини; е) інформацію можна реалізувати повторно.

5. Які етапи та особливості приватизації в Україні:

а) житла; б) землі; в) підприємств та організацій?

6. Яку роль у приватизаційному процесі відігравали приватизаційні сертифікати, земельні паї?

7. У чому полягає особливість грошової приватизації?

Тема лекції: «РИНОК в системі економічних відносин»

План

Що таке ринок

Як діє ринковий механізм,  які основні економічні

        проблеми він вирішує

Хто управляє ринком

Ринкова інфраструктура: які ринкові установи до неї входять і яку роль відіграють

Як функціонують товарна і фондова біржі, які угоди наних укладаються

• Як розвивається український фондовий ринок ^Що являє собою банківська система

Хто такий підприємець, чим він займається

Що таке підприємництво, які його функції та умови існування

Як здійснюється організація підприємницької діяльності

У яких видах вона виявляється

Які права, обов'язки і відповідальність підприємців

          ТА УМОВИ ФОРМУВАННЯІ

ПОНЯТТЯ РИНКУ

З давніх часів ринок визначали як місце (ринкову площу), де здійснюється купівля або продаж товарів. Ось чому у багатьох слово “ринок” асоціюється з базаром — місцем обміну вироблених благ. Це правильно лише частково. Ринок — поняття більш широке і містке. Це і магазини, універмаги, універсами, різні палатки, де продаються продукти харчування, одяг, взуття, товари щоденного вжитку. Є ринки, на яких продаються і купуються цінні папери (акції, облігації). Це фондові біржі. На товарних бір-жах, де пропонуються товари (зерно, цукор, цемент) за стандартними якіс-ними показниками, покупці та продавці вступають у конкретні відносини. Два учасники або більше беруть на себе юридичні зобов'язання, якими визначаються їхні дії та відповідальність. Ці та інші відносини між продавцями і покупцями з приводу існуючих та потенційних товарів утворюють ринки.

Як явище господарського життя ринок з'явився сотні років тому як наслідок природно-історичного розвитку виробництва й обміну, що породили товарне ведення господарства. Відбувалося це через розвиток суспільного поділу праці, появу економічно самостійних, юридичне незалежних господарюючих суб'єктів і перехід від натурального виробництва до прямого продуктообміну, а потім і до товарного обміну та ринку.

У сучасному розвиненому суспільстві, де, з одного боку, неухильно зростає кількість товарів, покупців і продавців, а з іншого — розвиваються засоби зв'язку, купівля-продаж може здійснюватися за допомогою телефону, поштою та іншими сучасними засобами зв'язку. Для цього не потрібний безпосередній контакт суб'єктів ринкових відносин, а отже, місце для їхньої зустрічі. Виходячи з цього, можна зробити такий висновок.

Ринок — це обмін, який здійснюється за законами товарного виробництва й обігу.

Проте коли йдеться про ринок як сферу обміну, слід мати на увазі, що це не просто сфера обміну (він може відбуватися і у неринковій формі, наприклад, бартеру), а така сфера, в якій обмін товарів здійснюється за суспільною оцінкою, що знаходить своє відбиття у ціні.

Інакше кажучи, збалансування актів купівлі-продажу має досягатися за допомогою цін. Це положення має надзвичайно важливе значення, тому що лише ринок виконує роль механізму, через який досягається рівновага попиту і пропозиції.

Як бачимо, ринок — це механізм координації різноманітної діяльності людей через систему цін. Виникає запитання: як же діє ринковий механізм, чому виробники, яких тисячі й мільйони, виробляють одяг, взуття, продукти харчування, автомобілі, телевізори, верстати, книжки, відтворюють економічний порядок, а не хаос, анархію?

Розглянемо, як функціонує ринок, який ніхто не створював (рис. 1).

Рис. 1. Схема функціонування ринку

Ринок сприяє вирішенню трьох основних економічних завдань: що, як і для кого виробляти.

1. Що виробляти, які товари, послуги — визначають не парламент чи уряд, а покупці та продавці. Перші платять гроші за певні товари, які представлені на ринку, а другі виробляють ті товари, які мають збут і приносять прибуток. Адже, якщо немає попиту на якийсь товар, то на його виробництво будуть витрачені матеріали, сировина, знаряддя праці, робоча сила, а отже, і фірма чи виробник матимуть збитки. Зрозуміло і те, що покупець заплатить за певний товар ціну, яка його влаштовує, а продавець віддасть свій товар за суму, що принесе йому вигоду. Отже, головна роль у вирішенні питання, що виробляти, у ринковому механізмі належить ціні.

2. Як виробляти товари — визначає конкуренція між виробниками. Застосовуючи примітивну техніку, технологію, організацію виробництва, суб'єкти господарської діяльності матимуть індивідуальні витрати виробництва вищі за суспільне необхідні, а отже, продаватимуть свої товари за цінами, які нижчі, ніж витрати на ці товари. В результаті вони стануть банкрутами. Отже, конкуренція спонукає всіх товаровиробників зменшувати витрати виробництва, що можливо завдяки запровадженню нової техніки, технології, організації виробництва тощо.

3. Для кого виробляти товари — визначає попит. Якщо населення отримує високі доходи, то воно може купувати різноманітні товари. У тому разі, коли більшість населення країни має обмежені доходи, вона купуватиме лише предмети першої необхідності. У першому випадку попит стимулюватиме виробництво, а в другому — дестимулюватиме і зумовлюватиме його згортання.

Важливим споживачем, а отже, стимулятором виробництва є підприємства, фірми. Якщо вони отримують значні прибутки, то купують чинники виробництва (матеріали, сировину, техніку, робочу силу), що сприяє розвитку виробничого споживання. І, навпаки, при значній збитковості підприємств попит на чинники виробництва зменшуватиметься.

Замовниками різних товарів можуть бути і уряд, і іноземні фірми, що також визначає спрямованість виробництва.

Ринок забезпечує зв'язок між виробництвом і споживанням, пропорційність процесу відтворення, його цілісність. Тут відбувається суспільне визнання створеного продукту, суспільного характеру праці, що втілюється в ньому. Будь-яка споживна вартість починає служити людям лише після її реалізації, а праця, витрачена на виробництво товару, стає суспільне необхідною. Відбувається це завдяки досягненню рівноваги між попитом і пропозицією. На ринку кількість товарів, яку хочуть купити покупці, має відповідати кількості товарів, яку хочуть продати продавці. У цьому разі ціни встановлюються на рівні попиту і пропозиції, що й веде до рівноваги.

Отже, ціна рівноваги — це ціна, за якої пропозиція відповідає попиту.

Рівновага ринкових цін забезпечує збалансованість між різними галузями виробництва, виробничою і невиробничою сферами, між сумою вартостей і цін товарів, між платоспроможним попитом і пропозицією.

Якщо ж рівноваги між попитом і пропозицією немає, то ринок через такий його важіль, як ціна, впливає і на виробництво. Недостатня кількість певних споживних вартостей на ринку призводить до підвищення на них цін і навпаки. Це, в свою чергу, впливає на виробництво, зумовлює його розгортання або скорочення.

ЕФЕКТИВНИЙ РИНОК

Якщо запаси товарів реалізуються за цінами, близькими до ціни рівноваги, ринковий механізм працює ефективно, а подібні ринки є ефективними.

Найефективніше ринки функціонують в умовах чистої конкуренції, де відтворюються основні ознаки “вільного ринку”. Ці ознаки сформульовані світовою економічною наукою і зводяться ось для чого:

• необмежена кількість учасників конкуренції, абсолютно вільний доступ до ринку і такий же вільний вихід з нього. Вільному ринку відповідають будь-які форми власності, крім державної;

• абсолютна мобільність матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів. Кожний учасник конкуренції вкладає гроші в акції, облігації та інші цінні папери для отримання доходу. Це можливо лише при залученні додаткових ресурсів та розширенні виробництва;

. • вироби на ринку однорідні (тобто “одне яблуко не гірше за інше”);

• наявність у кожного учасника конкуренції повного обсягу Формації про попит, пропозицію, ціни, норму прибутку тощо;

• у системі вільного ринку немає місця будь-яким типам монополії, виключені інфляція, безробіття, надвиробництво.

Ознайомившись з такими ознаками “вільного ринку”, будь-хто зробить висновок: такого ринку немає і ніколи не може бути. Водночас стане зрозумілим і те, що будь-який реально функціонуючий ринок (його ще називають конкурентним, або операційним) має елементи вільного.

Поняття“вільний ринок” — це не стихія й анархія, як інколи думають. Він має зовсім інший зміст: надання права вільного вибору споживачеві того чи іншого блага у межах доходів, якими володіє населення, і рівня цін, що склалися. Це має забезпечити: по-перше,незалежність економічного суб'єкта від владних структур та їхніх чиновників; по-друге, вільний вибір товару; по-третє, диктат на ринку споживача, а не виробника.

Ринок є одним з найбільших досягнень цивілізації, загальноекономічним явищем, характерним для будь-якого способу виробництва, де діють закони товарного господарства.

Ринкові відносини динамічні, вони несуть в собі не тільки генетичну пам'ять економічних перетворень, здійснених людством, а й особливості історичних, економічних, природничих, соціально-політичних, національних, культурних та інших умов розвитку різних країн. Реальний стан цих умов визначає ступінь розвитку ринкових відносин. У зв'язку з цим характер ринку і ринковий механізм (мотивація праці, критерії ефективності, ступінь розвитку банківсько-кредитної системи, організація та методи регулювання) у різних країнах мають значні відмінності.

Сучасний ринок як високорозвинений продукт цивілізації докорінно відрізняється від ринку епохи вільної конкуренції. Для нього характерні гарантований збут значної кількості товарів, соціальний захист непрацездатного і малозабезпеченого населення, регулювання фінансової, грошової, кредитної та цінової політики з боку держави, високі організованість та виконавча дисципліна.

Ринок є складним утворенням, що, з одного боку, являє собою сферу обміну, сукупність процесів купівлі-продажу, які здійснюють збалансування за рахунок цін, а з іншого — забезпечує зв'язок між виробництвом і споживанням, безперервність процесу відтворення, його цілісність.

ФУНКЦІЇ РИНКУ

Більш повно і глибоко сутність ринку можна розкрити через функції, які він виконує. Головні з них такі: регулююча, стимулююча, розподільча та інтегруюча.

Регулююча функція ринку забезпечує постійність зв'язків між різними галузями виробництва, попитом і споживанням, встановлення пропорцій в економіці та безперервність процесу відтворення. Через конкуренцію ринкові відносини активно впливають на рівень витрат на виробництво будь-якого товару, науково-технічний прогрес, на задоволення платоспроможного попиту населення. Внаслідок дії закону вартості, закону попиту та пропо-зиції, інших законів ринкової економіки індивідуальна праця зводиться до суспільне необхідної та визначення цінності товару. Без конкуренції, еквівалентного обміну вартість не може бути визначена. Цей механізм сприяє вирівнюванню прибутків підприємців різних галузей виробництва, утво-ренню середньої норми прибутку, що досягається через перелив капіталів між галузями. Останнє, в свою чергу, є регулятором пропорцій в економіці.

У зв'язку з тим, що створена споживна вартість перетворюється на товар лише після визнання її суспільством (після продажу), можна зробити висновок, що споживач здійснює контроль над виробником. Якщо цього немає, то в суспільстві зменшується роль ринку як регулятора, що призводить до наростання диспропорцій між попитом і пропозицією товарів, виникнення дефіциту як загальноекономічного явища.

Визначаючи важливість регулюючої функції ринку, не можна абсолютизувати її. У сучасних розвинених ринкових системах ринок регулюється також державою і товаровиробниками. А це означає, що методи регулювання можуть бути також державними і недержавними.

До державних належать: а) економічні важелі — кредити, податки, ціни, які встановлює держава; б) адміністративні важелі — Державне замовлення, державні програми, правила укладання господарських договорів.

Недержавними є різні угоди між товаровиробниками про ринки збуту, ціни, квоти тощо.

Стимулююча функція ринку полягає в тому, що вона сприяє заохоченню тих, хто найбільш раціонально використовує чинники виробництва для одержання найкращих кінцевих результатів, застосовуючи найновіші досягнення науки, техніки, організації стимулювання праці та управління. Якщо суб'єкти господарювання не прагнутимуть до постійного підвищення ефективності виробництва, їхні індивідуальні витрати виробництва будуть вищими, ніж суспільне необхідні, вони будуть неконкурентоспроможними і стануть банкрутами. А це означає, що ринок виконує ірозподільчу функцію.

У конкурентному середовищі ринкова ціна диференціює доходи товаровиробників, виявляє переможців і переможених. Для перших створюються умови щодо подальшого розвитку і процвітання, а для других постає питання про їхнє існування. Відповідно відбувається і соціальне розшарування суспільства за доходами — на багатих і бідних.

Ринок робить економіку єдиним цілим, розвиваючи систему горизон-тальних і вертикальних зв'язків (підприємств, галузей, регіонів), у тому числі зовнішньоекономічних. У цьому виявляється інтегруюча функція ринку.

Будучи за своєю природою інтернаціональним, ринок сприяє проникненню товарів у різні країни і куточки світу. Обмін товарами між країнами здійснюється за світовими цінами, які засновуються на інтернаціо-нальній вартості. Якщо ж на світовий ринок потрапляє товар, витрати на виготовлення якого перевищують суспільне необхідні інтернаціональні витрати праці, їхній власник стає неконкурентоспроможним.

З викладеного можна зробити висновок, що результати діяльності ринкового механізму є ефективними завдяки певному порядку, який діє в економічній системі. Адам Сміт довів, що подібний порядок встановлюється згідно з принципом “невидимої руки”. Сутність останнього полягає в тому, що кожна особа виходить з власної вигоди, якою керує “невидима рука”, мета якої — досягти найбільшої вигоди для всіх. Адам Сміт вбачав за невидимою рукою непередбачену силу, яка сприяє досягненню гармонії інтересів між особою і суспільством. Через це він вважав будь-яке втручання держави у вільну конкуренцію шкідливим.

Історія спростувала таку категоричність, довівши, що “невидима рука” призводить і до нераціональних витрат, неефективного ведення економіки, соціальних суперечностей.

Світовий досвід переконливо засвідчив, що можливості ринкового механізму небезмежні.

УМОВИ ФОРМУВАННЯ РИНКУ

Для того щоб була побудована ринкова економіка, функціонував реальний ринок, який виконував би притаманні йому функції, мають бути відтворені передумови, випробувані світовою практикою. До них належать:

• наявність суб'єктів ринкових відносин, які, будучи економічно та юридичне незалежними, можуть вступати у рівноправні партнерські відносини з приводу купівлі-продажу. Досягти цього можна створенням різноманітних форм власності — індивідуальної, приватної, акціонерної, державної, кооперативної, змішаної;

• еквівалентний обмін товарів. Ринок за своєю природою економічної допомоги, пільг не визнає;

• конкуренція, яка надає усім суб'єктам господарювання можливість вільної підприємницької діяльності: свободи вибору покупців, постачальників, будь-яких контрагентів, примушує підприємців застосовувати найпередовішу техніку і технологію, сприяючи цим зменшенню витрат виробництва, підвищенню ефективності економіки;

• вільне ціноутворення, що як елемент конкуренції та головний механізм контрольно-регулюючої функції ринку сприяє поєднанню інтересів суб'єктів економічного життя, стимулюючи їх раціонально використовувати елементи виробництва;

• реальна інформація про ринок у його суб'єктів. Якщо подібних умов не створено, то те, що називають ринком, є псевдоринком, де гроші не виконують своїх функцій.

Законами, декретами, указами будь-якої владної структури ввести ринок нікому і ніколи не вдавалося. Він є об'єктивною категорією. Проте суспільство, в тому числі держава, можуть створити сприятливі умови для його відтворення. Єдність економічних і юридичних передумов є середовищем, в якому відтворюються ринкові відносини.

СТРУКТУРА РИНКУ

Пізнати ринок як економічну категорію неможливо без ^ибокого аналізу його структури, тобто елементів, з яких він складається і які взаємодіють між собою. Для цього слід обрати критерій, за яким можна розмежувати елементи ринку. Таких критеріїв може бути кілька, оскільки ринок є складним і багатоманітним явищем економічного життя (рис. 2).

КЛАСИФІКАЦІЯ РИНКУ ЗА ЕКОНОМІЧНИМ

ПРИЗНАЧЕННЯМ ОБ'ЄКТІВ РИНКОВИХ ВІДНОСИН

Поглянувши на схему, подану на рис. 2, кожний відразу ж зверне увагу на те, що перший класифікаційний підхід подає ринки у вигляді секторів або сегментів, які об'єднані у коло. У житті так воно і є, адже всі сегменти ринку взаємозалежні та взаємодіють. Наприклад, зростання попиту на засоби виробництва приведе до розширення ринку праці, що, в свою чергу, стимулюватиме збільшення виробництва предметів споживання, купівлю цінних паперів, валюти.

Кожний ринок дуже різноманітний і поділяється на конкретніші. Ринки взуття, косметики, швейних виробів, молочних, хлібних, рибних товарів існу-ють всередині ринку предметів споживання. Ринки машин, верстатів, нафто-продуктів, металу, вугілля органічно входять до складу ринку засобів вироб-ництва. Ринки акцій, кредитних ресурсів є складовими фінансового ринку.

Ринок предметів споживання і послуг призначений для задоволення фізіологічних та соціальних потреб людини. Він безпосередньо відображує виробництво і споживання, попит і пропозицію товарів. Матеріальне і нематеріальне виробництво мають бути адекватними платоспроможному попиту населення. Якщо цієї рівноваги немає, то в суспільстві настає дисбаланс: не вистачає певної групи товарів споживання, з одного боку, і виникає перевиробництво — з іншого. Ринок через конкуренцію, ціни, прибуток, перелив капіталу та інші його механізми впливає на виробництво, змінюючи його структуру, ліквідує тим самим диспропорції в економіці та у сфері обігу. Так відновлюється рівновага між платоспроможним попитом населення та пропозицією товарів і послуг.

Ринок засобів виробництва спрямований на задоволення виробничих потреб. Його суб'єктами є фізичні та юридичні особи, що займаються економічною діяльністю. Самостійність останніх залежить від забезпеченості засобами виробництва, можливості вільно реалізації продукції, встановлення на неї цін, укладення договорів Підприємництво існує лише тоді, коли кожна юридична і фізична особа мають можливість вільно придбати будь-які засоби виробництва.

Рис. 2. Класифікація ринку

Реальний ринок неможливий без розвиненої торгівлі засобами виробництва. Саме торгівлі, а не розподілу. Лише вона сприяє певній заінтересованості підприємств у ефективному використанні матеріально-технічних ресурсів, спонукає вивчати та прогнозувати виробництво з урахуванням замовлень споживачів, приймати оперативні самостійні рішення при зміні кон'юнктури.

Ринок засобів виробництва, як і будь-який товарний ринок, передбачає економічну і юридичну відповідальність за виконання контрактів та поста-вок. Порушення їх призводить до втрати прибутку, а іноді й до банкрутства.

Продавці засобів виробництва — фізичні та юридичні особи, що створюють продукцію виробничого призначення, реалізують її на спеціалізованому ринку, який називають товарною біржею.

Ринок нерухомості формується для торгівлі землею, об'єктами, що на ній збудовані, в тому числі житловими будинками. Суб'єктами цього сегмента ринку є фізичні та юридичні особи, які можуть купувати об'єкти нерухомості як для особистого (квартира чи будинок), так і для виробничого споживання (земля для сільськогосподарської діяльності, приміщення для офісу тощо).

Нерухомість як товар має ряд відмінностей від решти товарів, а саме:

• це об'єкт довгострокових інвестицій (в землю, будівлі, житло можна вкладати капітал, підвищуючи тим самим його вартість);

• передається у спадщину майбутнім поколінням;

• займає певний простір і вказує місце його знаходження, умови проживання.

Ринок науково-технічних розробок та інформації включає науково-технічну продукцію, технічні засоби інформації, інформативні системи. Цей сектор ринку обслуговує всі сфери людське діяльності. Без впровадження новітніх досягнень науки і техніки виробництво не можна примножити національне багатство країни, підвищити добробут її громадян, забезпечити їхнє духовне т інтелектуальне зростання. Цим визначається місце ринку наукове технічних розробок та інформації у суспільно-економічному житті.

Особливе місце у цьому сегменті ринку у новому тисячолітті належить новим інформаційним технологіям і комп'ютерам. Вони прискорюють прогрес, дають змогу людям обмінюватися інформацією, не зважаючи на кордони. Не виключено, що уXXI ст. люд робитимуть покупки через систему “Інтернет”, використовуючи для цього комп'ютер, який стане такою ж невід'ємною складовою житі людей, як сьогодні телефон.

Фінансовий ринок (ринок капіталу, фондовий ринок) — це специфічна сфера економічних відносин, де відбувається купівля-продаж фінансових ресурсів. Вона характерна лише для розвиненої ринкової економіки і включає: кредитний ринок і ринок цінних паперів. Такий ринок формується на основі коштів підприємств, організацій і населення й обслуговує обіг платіжних коштів, кредитів та цінних паперів. У розвиненому конкурентному середовищі він створює гнучкий механізм мобілізації та перерозподілу вільних коштів для забезпечення фінансування витрат підприємств і організацій, істотного розширення можливостей вишукування необхідних фінансових ресурсів для виробничого і соціального розвитку.

Кредитний ринок є системою відносин між позикодавцями і пози-коодержувачами з приводу позики в товарній або грошовій формі.

Суб'єктами кредитного ринку виступають юридичні особи (підприємства, організації, банки, держава) через свої повноправні органи, а також фізичні особи (громадяни). Залежно від суб'єктів і змісту відносин розрізняють:

взаємний кредит, тобто кредитні відносини між підприємствами, фізичними особами і небанківськими закладами; різновидом взаємного кредиту є комерційний кредит у товарній формі, що надається постачальником покупцеві;

банківський кредит — надаєтьсябанками, як правило, у грошовій формі;

державний кредит— кредитором виступає держава;

кредит на цілі споживання — надається у формі взаємного (комерційного) і банківського; позикоодержувачами є фізичні особи.

Позикоодержувачі залежно від величини позики, терміну, на який вона видається, попиту і пропозиції кредитів, рівня інфляції та інших економічних чинників сплачують кредиторам певний відсоток.

Ринок цінних паперів у вигляді акцій, облігацій, зобов'язань державного казначейства, ощадних сертифікатів та векселів не тількиє прямим продовженням кредитного ринку, з яким він взаємодіє, а й має багато особливостей, одна з яких полягає у необхідності правового регулювання відносин між усіма його учасниками. Цінні папери — це грошові документи, які визначають взаємовідносини між Об'єктами, що їх випустили, і тими, хто їх придбав. Вони передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передавання грошових та інших прав, передбачених Цими документами, особам, що є їх власниками.

Акція свідчить, що її власник став одним із співвласників підприємства  і має права на отримання певної частки прибутку, який називаютьдивідендом, на управління підприємством, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного підприємства.

Акції випускаються на пред'явника та іменні. Кожна акція має номінальну вартість, а у разі вільного обігу на ринку цінних паперів — і ринковий курс. Останній залежить від кількості акцій, розміру дивідендних виплат та позикового відсотка.

На ціну акції значною мірою впливає довіра до того чи іншого підприємства. Вона ґрунтується як на суб'єктивній інформації, так і на реальних фактах щодо перспектив розвитку господарства.

Власникоблігації є кредитором одного із суб'єктів господарювання, за що отримує певний фіксований відсоток. Засоби, які вкладені в акції, можуть бути компенсовані лише через продаж їх на фондовій біржі за курсом, а облі-гації — через передбачений час відшкодовуються за номінальною вартістю.

Зобов'язання державного казначейства засвідчують, що їхній власник вніс кошти до бюджету і має право на отримання фінансового доходу впродовж усього строку володіння цими цінними паперами. Вони бувають коротко-, середньо- і довгострокові (від кількох місяців до одного року, 5 і 25 років). Держава здійснює за ними щорічні виплати за купонами, а також за тиражними погашеннями шляхом викупу.

Ощадні сертифікати — це письмове засвідчення кредитною установою депонування коштів, яке дає право на отримання через визначений термін депозиту і відсотків за ним.

Вексель — грошове зобов'язання, яке має бути сплачене боржником його власнику.

Ринок цінних паперів складається з двох частин — первинного і вторинного ринків. На першому відбувається емісія цінних паперів, тобто випуск їх у обіг. Другий ринок призначений для перепродажу цінних паперів. Це відбувається на фондовій біржі, через що ринок цінних паперів називаютьфондовим ринком. Саме він дає змогу в ринковій економіці забезпечити тісні прямі та зворотні зв'язки між відтворенням справжнього капіталу і того, що функціонує у вигляді цінних паперів. Зокрема, прямий зв'язок біржової кон'юнктури залежно від стану справ у економіці дає можливість фондовій біржі через зміну курсів цінних паперів виконувати роль барометра економічної кон'юнктури. Зворотні зв'язки виявляються у впливі коливань розмірів акціонерного капіталу на переливання капіталу в інші галузі, фінансування підприємств тощо.

Валютний ринок — це такий специфічний ринок, де предметом купівлі-продажу є різні національні валюти. Їхнє функціонування зумовлено розвитком зовнішньоекономічних зв'язків між різними країнами і необхідністю взаємних розрахунків. Зробити це можна, прирівнюючи, наприклад, українську гривню до американського долара, японської ієни, англійського фунта стерлінгів тощо. Якщо українські підприємці ввозять американські товари, то за них слід розрахуватись доларами, за англійські — фунтами стерлінгів,заяпонські — ієнами. На валютному ринку відбувається взаємодія попиту на різні національні валюти та пропозиції їх і встановлюється або доларова, або фунтова, або ієнна ціна української гривні.

У різних країнах валютні операції можуть здійснювати різні суб'єкти: фізичні та юридичні особи, в тому числі іноземці, уряди різних країн.

На валютному ринку всі види операцій поділяють на два види: поточні операції та операції з капіталом.

Ринок поточних операцій — це сектор валютного ринку, де купують і продають валюту окремі особи або уряди. Це іноземці, що хочуть імпортувати національні товари, іноземні туристи, іноземні уряди для утримання посольств, консульств, іноземні фірми з метою переправити національну валюту до своїх країн.

Ринок операцій з капіталом включає статті витрат: а)на будівництво або придбання обладнання, підприємств в іншій країні — прямі інвестиції; б) на купівлю цінних паперів інших країн — портфельні інвестиції.

Ринок праці (робочої сили) є однією з найважливіших ланок у розвиненій ринковій системі й означає надання прав кожній людині на вільний продаж своєї робочої сили за власним бажанням і вибором на засадах трудового найму. Такий вибір визначається суспільними потребами та індивідуальними можливостями, тому заробітна плата працівників залежить від вартості робочої сили, попиту та пропозиції на неї.

Об'єктом купівлі-продажу робоча сила стає за умов існування, з одного боку, вільного вибору професії або виду діяльності, що передбачає вільне переміщення людини в межах країни і за її межами придбання будинку, квартири або оренди її на певний час, а з іншого — вільного вибору між зайнятістю і незайнятістю в суспільному виробництві. Інакше кажучи, не тільки людина, яка здатна До пращ, може це робити чи не робити, а й той, хто наймає робочу силу, також має право на вибір. А це означає, що невіддільним атрибутом м ринку праці є безробіття — надзвичайно складна економічна і соціальна проблема для будь-якої країни.

Фактично в усіх країнах існує система компенсації втрат доходів у зв’язку з безробіттям. Як правило, допомога надається з спеціальних фондів, які формують з внесків підприємств (фонд оплати праці) та окремих працівників (заробітна плата). Внески можуть бути паритетними (у Німеччині — на 3,25 відсотка). Хоча подекуди роботодавці сплачують вищий відсоток, ніж працівники (Канада — 3,29 проти 2,35, Франція — 4,2 проти 2,97, Японія — 0,90 проти 0,55). У деяких країнах внески роблять лише підприємства (США — 0,8 відсотка до федерального фонду та 5,4 відсотка до фондів штатів; Швеція — 2,18, Італія — 4,6 відсотка).

Форми надання страхової підтримки та соціальної допомоги безробітним досить різноманітні й залежать від таких чинників, як категорія безробіття, наявність страхування, його тривалість, термін, сімейний стан безробітного тощо. Наприклад, у разі, якщо безробітний ще ніколи не мав по-стійної роботи (шукає її вперше чи є тимчасово зайнятим), він може розра-ховувати на соціальну допомогу в твердо визначених межах (сума чи відсо-ток від мінімальної зарплати). У решті випадків страхові виплати комбіну-ються з соціальною допомогою. Розміри страхових виплат дедалі зменшу-ються залежно від тривалості періоду безробіття. Відбувається поступовий перехід до виплат соціальної допомоги, яка може й не мати обмежень щодо терміну, особливо коли вона є формою соціального забезпечення.

Не обмежується тривалість допомоги з безробіття у Бельгії та Данії. В інших країнах вона лімітується термінами безробіття за календарний рік (Італія — 180 днів, Канада — 38 тижнів, Норвегія — 40 тижнів, Велика Британія — 312 днів за кожним випадком втрати роботи) чи тривалістю страхового стажу (Франція — від 3 до 30 міс., Німеччина — від 4 до 12 міс.). У Японії тривалість виплат залежить від страхового стажу та віку й коливається від 90 до 300 днів. У США вона становить 26 тижнів, але може тривати до 39 — за видом безробіття та 56 тижнів — у разі стихійного лиха.

РИНКОВИХ ВІДНОСИН

Розвинений ринок — це система товарно-грошових відносин, які є визначальною формою зв'язку між суб'єктами господарської діяльності, покупцями і продавцями, що здійснюється на основі економічної самостійності, рівноправності та конкуренції товаровиробників і споживача. Ціна на такому ринку формується під впливом закону вартості, попиту і пропозиції, граничної корисності. Вона є головним регулятором економічного життя. Поряд з цим держава виступає замовником значної кількості товарів і послуг, здійснює контроль за деякими цінами, встановлює мінімальну заробітну плату, а отже, є регулятором ринкових відносин. Характерними рисами розвиненого ринку є наявність різноманітних бірж, банків, страхових компаній, аудиторських і брокерських фірм та інших інституцій ринкової інфраструктури; відпрацьованість і узгодженість законодавчих актів, нормативних документів щодо господарського життя, його суб'єктів, їхніх прав, обов'язків і відповідальності; стійкої позитивної психологічної налаштованості населення щодо ринку.

Ринок, що формується, перебуває у стадії становлення і тому, природно, не може бути розвиненим, зрілим. Для нього характерні наявність елементів неринкових відносин (натуральний обмін, або бартер, надмірне втручання держави у господарське життя), невідпрацьованість законодавчих документів, антиринкова психологія багатьох верств населення. Варіантів такого формування може бути два. Перший — коли відбувається перехід від натурального до товарного господарства. Це класичний тип формування ринкової економіки, який пов'язаний з переходом суспільства від аграрної до індустріальної ери. Другий — пов'язаний зі зміною послідовності економічних перетворень, тобто має інверсійний характер. Останній являє собою формування ринкової системи в умовах індустріального суспільства, що склалося. Це характерно для всіх постсоціалістичних країн, у тому числі для України, де тривалий час пануючою була директивно-планова форма зв'язку, яка поєднувала елементи ринкових і неринкових відносин. Ринкове трансформування у зв'язку з цим передбачає заміну планово-директивних зв'язків на ринкові, подолання державного монополізму і формування конкурентного середовища з вільним ціноутворенням.

Ринок з різним ступенем обмеження конкуренції (монопольний, олігопольний). Монопольним називають ринок, на якому домінує один постачальник або продавець. Головною ознакою олігополіїєситуація, коли на ринку товарів чи послуг панує мала кількість господарських суб'єктів.

ДО ЧИННОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Нелегальний (тіньовий) ринок заборонений законом. Він є продовженням тіньової економіки, що являє собою несанкціоновану господарську діяльність. Така економіка існує в усіх країнах Належно від соціально-економічного устрою.

Тіньовий ринок має таку саму структуру, що й легальний (офіційний). тобто його елементами є і предмети споживання, і засоби виробництва, і кредит, і робоча сила.

Міжнародна практика до тіньової економіки відносить два компоненти:

заниження або приховування від обліку доходів від реалізованої в країні діяльності;

доходи від незаконної в країні діяльності.

Перший компонент пов'язаний з легальними видами діяльності, доходи від якої приховуються з різних причин. Це, зокрема, приховування від податкових органів нерегулярних заробітків та доходів.

Другий компонент називають нелегальною, підпільною або “чорною” економікою: наркобізнес, проституція, рекет та інші види злочинної діяльності. Ця діяльність, як правило, не створює нової продукції, лише перерозподіляє уже створені доходи.

“Чорний” ринок виникає внаслідок нездорових потреб окремих людей і намагання інших нажитися на цьому.

Несанкціонована діяльність зумовлює розвиток шахрайства, крадіжки, зловживання чиновників владних структур і виникнення мафії.

Боротьба з тіньовою економікою може бути успішною лише при подоланні товарного дефіциту, монопольних явищ у процесах виробництва, обміну, розподілу і споживання. Ніякими адміністративними карними методами при збереженні їхньої економічної бази мафіозніструктури побороти не вдасться.

КЛАСИФІКАЦІЯ РИНКУ ЗА АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОЮ  ОЗНАКОЮ

Місцевий ринок розташований у певному місці (на певній території), де здійснюється купівля-продаж різноманітних товарів і послуг. У Києві — це Бесарабський, Володимирський, Подільський та інші продовольчі ринки, оптові ринки, універмаги, універсами, різноманітні магазини тощо.

Національний (внутрішній) є ринком конкретної країни, який інтегрує в собі всі ринки: предметів споживання і послуг, засобів виробництва, нерухомості, науково-технічних розробок та інформації, фінансовий, валютний, ринок праці, місцеві ринки, легальний і нелегальний, ринки з різним ступенем обмеження конкуренції. Акти купівлі-продажу на внутрішньому ринку здійснюються у національній валюті.

Світовий ринок — це сукупність національних ринків, пов'язаних між собою стійкими товарно-грошовими відносинами. Він ґрунтується на міжна-родному поділі праці, який спочатку характеризувався обміном сировинними ресурсами і продуктами сільськогосподарського виробництва. Тепер на сві-товому ринку широко представлена готова продукція у вигляді різноманітної техніки, одягу, продуктів харчування, а також капіталу, робочої сили, валюти, цінних паперів, інтелектуальної власності, послуг тощо.

Як бачимо, перелічені ринки, зберігаючи загальні риси, відрізняються за об'єктом купівлі-продажу, специфікою ціноутворення, формування попиту та пропозиції, способом споживання і відтворення. Кожний ринок має своє місце реалізації (товарна, фондова, валютна біржа, біржа праці). Однак при цьому всі вони є елементами єдиного цілого, що й утворює інституцію ринку.

МОДЕЛІ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

У розвиненому світі склалося кілька моделей ринкового господарювання. Попри певні відмінності як між моделями, так і всередині їх можна згрупувати у три різновиди — вільний, соціальне орієнтований і державне керований ринок (рис. 3).

Зазначені моделі ринкової економіки мають спільні та специфічні риси.

До спільних рис належать:

• наявність багатоманітних форм власності -— приватної, колективної, державної;

• конкуренція і сприяння її відтворенню з боку держави.Специфічні риси зумовлені історичними, культурними, релігійними, політичними чинниками тієї чи іншої країни і знаходять вияв У ролі уряду в економіці, організації фінансових ринків і ефективності вирішення соціальних проблем.

У США, наприклад, в економічному житті суспільства урядові відве-дено обмежену роль. Це зумовлено історією виникнення цієї країни, розмаїттям культурних, релігійних та інших традицій народів, що їх заселя-ли. Першими європейськими поселенцями були люди, які намагалися схова-тися від закону, релігійних переслідувань і утвердити себе як особистість. На цьому ідеологічному ґрунті й формувались ринкові засади в США.

Більша частина західноєвропейських країн жила в умовах феодальної системи, за законами, побудованими на принципах монархізму, що й визначало роль держави в економічному і соціальному житті.

Специфіка японської моделі економіки є результатом повної ізольованості країни від зовнішнього світу (з 1603 по 1854p.), особливостей феодальної системи та вікових традицій конфуціанства. Саме ці та інші історичні, природнокліматичні, культурні чинники сприяли тому, що Японія є менш індивідуалізованим суспільством, ніж інші розвинені країни.

Рис. 3. Моделі ринкової економіки

Специфіка історичних традицій і політичної філософії США, європейських держав і Японії відбивається й на організації економічного життя цих країн. Одна з найголовніших відмінностей полягає у розмірах видатків центрального уряду за 1998p., відсотки ВВП.

Країна

Франція

Німеччина

Італія

Швеція

Японія

США

Видатки

54,3

46,9

49,1

60,8

36,9

32,8

У країнах Європейського Союзу частка урядових витрат набагато перевищує цей показник у США та Японії. Це відбиває особливе ставлення європейських країн до системи державного соціального забезпечення як способу обмеження нерівності доходів і підтримання суспільної стабільності. В Японії обсяг суспільних асигнувань є набагато нижчим, більшу частину соціальних потреб задовольняє сім'я. У Сполучених Штатах Америки держава також не надає надійного соціального захисту, однак і родина не поспішає брати на себе цю відповідальність.

Одним з наслідків відмінностей у підходах до соціальної політики є неоднакові доходи. Відсоток людей, що живуть за межею бідності, у США, безумовно, вищий, ніж у Європі та Японії, незважаючи на те, що Америка є найзаможнішою країною світу.

За якими критеріями має оцінюватись ефективність різних моделей ринкової економіки? Для більшості країн, що переходять від індустріального до постіндустріального суспільства, або тих, що в нього вступають, такий критерій має зводитись до реалізації потенції особистості, забезпечення найсприятливіших економічних, соціальних, екологічних та психологічних умов для існування людини. Це сприятиме соціальній злагоді в суспільстві, буде чинником подальшого розвитку економіки, науки, культури.

Рівень розвитку країн Організація Об'єднаних Націй характеризує спеціальним індексом, що враховує доход, медичне забезпечення та освіту.

ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

СТАНОВЛЕННЯ РИНКОВИХ ІНСТИТУЦІЙ

Формування ринкової економіки в Україні розпочалося з Створенням ринкових інституцій, які існували лише в зародковому стані. Це має відбуватися за схемою, яка враховує економічні, політичні, історичніта психологічні особливості, характерні для нашої країни.

Передусім зазначимо, що Україна ніколи не мала високорозвинених товарно-грошових відносин. Становлення їх по суті розпочалося після скасування кріпацтва у 1861p. і відбувалося на фоні значних феодальних пережитків. Значним було втручання держави в економіку.

Після 1917p. впродовж майже 70 років країна йшла шляхом розвитку економіки, який ігнорував ринок, вважаючи його рудиментом, що має віджити у всьому світі. Результат відомий: створено суспільство з низькою ефективністю виробництва і відсталим рівнем життя людей, загальним одержавленням і монополізованою, негнучкою економікою, підпорядкуванням особистих і колективних інтересів відомчим, відсутністю демократичних інституцій. Це сприяло проведенню політики автаркії, тобто економічного відособлення від світового ринку. Саме тому Україна не посідає відповідного місця у міжнародному поділі праці, в зовнішньоекономічних зв'язках.

У нас була відсутня визначальна ринкова інституція — економічна самостійність господарюючих суб'єктів. Саме вона гарантує незалежність суб'єктів ринкової економіки, їхню економічну відповідальність, без чого ринку бути не може. Більшість підприємств України належали державі, управлялись її органами, що зумовлювало високий ступінь монополізму.

Відтворення інституцій багато суб'єктних власників відбувається через роздержавлення власності, її трансформацію у різні форми — колективну, приватну. Це сприяє розвитку різноманітних форм господарювання та відтворенню конкурентного середовища.

У 2000p. підприємства недержавного сектору становили 85,3 %. Ними вироблено 75,7 % загального обсягу продукції. В недержавному секторі за кількістю та обсягом продукції переважали акціонерні товариства, відповідно 571,1 і 79,7 %.

Невіддільною інституцією ринку є вільні ціни, за допомогою яких в умовах конкурентного середовища здійснюється еквівалентний обмін, а отже, реалізуються інтереси продавця і покупця, відтворюється рівновага в економіці. Проте це класичне положення економічної теорії діє лише за наявності відповідних інших ринкових умов: демонополізації сфер розподілу, обміну і виробництва, наявності різних форм господарювання, великих, середніх, малих підприємств, які управляються не з єдиного центру, а самостійними товаровиробниками. В Україні усі ці передумови в основному створено.

Лібералізація цін при високому рівні монополізму призводить до обов'язкового зростання їх і не створює стимулів до виробництва. Навіщо виробляти додаткову продукцію, якщо прибуток залежить від зменшення її кількості в умовах монополії? Отже, те, що є правильним теоретично і діє за умов, які відтворюють ринкове середовище у будь-якій країні, не може бути правильним для економіки, де не створені відповідні ринкові інституції.

Конкуренція, вільне ціноутворення як необхідні інституції ринку можуть функціонувати лише за умов наявності ринкової інфраструктури (бірж, інформаційно-комерційних, оптових та постачальницьких організацій, пунктів прокату), культури ведення ринкової економіки.

Для того щоб суб'єкти національного ринку не тільки мали ринкову інфраструктуру, право власності на засоби виробництва і продукцію, а й могли реалізувати це право, крім економічних потрібні ще й правові передумови. Ось чому в країні йде процес відпрацювання і прийняття юридичних законів, які сприяють формуванню ринкового середовища. Проте він іде повільно, часто в прийняті закони вносяться суттєві зміни, відсутня узгодженість законодавчих актів. Усе це гальмує ринкові перетворення. Юридичні закони мають відбивати реалії економічного життя, бути націленими на відтворення конкурентного середовища. Слід відпрацювати механізм реалізації цих законів.

Відтворюючи ринкові інституції, не можна забувати, що ринок будують люди, від їхніх свідомості, бажання, розуміння залежить дуже багато. Якщо суспільна свідомість не буде настроєна на ринкову хвилю, ринок не формуватиметься. Цей процес може затягтись, а то й піти в якомусь іншому напрямі. Слід ураховувати, що психологічний стан наших людей нині досить складний і суперечливий. Вони не тільки мало знають про ринок, а й вважають, що держава кинула їх напризволяще. У такій обстановці вибір моделі й шляху побудови ринку має надзвичайно важливе значення.

РИНКОВА МОДЕЛЬ ДЛЯ УКРАЇНИ

Світовий досвід показує, що при виборі певної моделі економіки та її реалізації потрібно враховувати загальне і специфічне, яке є змістом перехідної економіки, у стадії якої перебуває Україна. Водночас обов'язково слід мати на увазі, що загальні закономірності для перехідної економіки неоднаково виявляються різних умовах, скажімо, в умовах східної та західної цивілізації.

Закономірністю перехідної економіки є нестабільність і нестійкість, оскільки в її основі лежать суперечності старих і нових форм господарювання, що призводить до швидких якісних змін в економічному і соціальному житті суспільства. У зв'язку з цим треба передбачати альтернативні шляхи її розвитку. Потенційно існує широкий спектр перспектив: від повернення у певній формі до авторитарно-бюрократичної системи і до постіндустріального суспільства; від корумпованої тіньової економіки до праволіберальних, заснованих на приватній власності систем. Слід ураховувати і те, що альтернативність має певні межі, які зумовлені об'єктивними і суб'єктивними чинниками. Серед багатьох варіантів є оптимальний для тієї чи іншої країни. Критерієм цього вибору є як загальні тенденції розвитку світової цивілізації, так і врахування реальних ресурсів, національних особливостей, історичних традицій, географічного та геополітичного положення. Отже, формувати економічну стратегію, спрямовану на побудову певної моделі ринкової економіки, слід, спираючись на перелічені чинники.

Особливістю економіки України є те, що перед початком ринкових трансформацій вона являла собою адміністративно-командний тип, де домінував тотальний монополізм: власності, централізовано-директивного прийняття рішень і технологічний монополізм. Було багато підприємств, які виробляли 60-100 відсотків певного виду продукції. Така монополія не є ринковою. Вона не передбачає конкуренції, ринкових відносин, робить господарюючим суб'єктом систему державних установ, а підприємства виконують лише виробничі функції.

Негативний вплив на формування ринкових відносин в Україні має і те, що її економіка великомасштабна з незавершеним циклом виробництва, а також відбиває спеціалізацію у колишньому Радянському Союзі на важкій промисловості, воєнно-промисловому виробництві та видобувних галузях. Саме це сьогодні відтворює нестачу товарів народного споживання, з одного боку, і технічну та технологічну відсталість — з іншого. Це породжує величезну потребу в придбанні нафти та газу на світовому ринку, а отже, проблеми з торговельним балансом, перекоси у цінах на внутрішньому ринку.Створення достатньої кількості підприємств в Україні, які б формували конкурентне середовище, може здійснюватися двома шляхами: реформуванням існуючих підприємств і створенням нових.Перший шлях передбачає: демонополізацію; роздержавлення і приватизацію; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для структурної перебудови підприємств; диверсифікацію.Другий шлях ставить за мету сприяння розвитку малого та середнього бізнесу; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для створення нових підприємств, а також реструктуризації застарілих, тих, які потребують повного оновлення.

Ураховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і науково-технічний потенціал, підготовлені кадри, недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність і економіка регулюється виключно ринковими законами. Цей шлях був би не прогресом, а регресом і вів би до часів А. Сміта та відповідних методів економічного життя, де все вирішувало вільне ціноутворення.

Модним є так званий лібералізований підхід, сутність якого полягає в тому, що якщо не заважати економіці розвиватися самій по собі за притаманними їй принципами, то Україна скоро ввійде до світового ринку.

Поширене гасло “повну свободу переміщенню капіталів, товарів, людей” — не тільки популістське, а й некоректне. Хто може сьогодні назвати таку країну, де це гасло було втілене в життя? Кожна країна, вступаючи в економічні відносини з іншими країнами, прагне якомога повніше реалізува-ти свої інтереси. Саме тому вона вводить квоти, ліцензії, митні бар'єри щодо іноземних товаровиробників. Відповідна політика провадиться щодо міграції робочої сили. Адже кожному зрозуміло, якщо дешева робоча сила рине в країну без будь-яких обмежень, то це, з одного боку, зменшить купівельну спроможність національного ринку країни, оскільки знизиться платоспро-можність зайнятих у галузях, куди увіллється ця робоча сила, а з іншого — призведе до соціальних загострень У країні, через те що зменшиться заробітна плата, частина працівників взагалі перейде до розряду безробітних.

Допускаючи іноземний капітал в економіку, треба також регулювати ці процеси, адже вони можуть призвести до втрат у певних галузях виробництва, подальшого спотворення економіки, яка перетвориться на технологічний придаток розвинених країн, де відбуваються екологічно шкідливі або безперспективні процеси.

Досвід перехідного періоду постсоціалістичних країн, у тому числі України, свідчить: шлях до ринку в “стихійному режимі”, самопливом — не тільки не ефективний, а й призводить до надзвичайно великих втрат у всіх сферах життя, відкидає суспільство назад на десятки років.

Орієнтиром при переході до ринкової економіки для України мають бути сучасні розвинені країни, для яких характерна змішана економіка, що ґрунтується на різних формах власності. Домінуючою при цьому є корпоративна власність, взаємодія конкуренції та регулювання з боку держави, високий соціальний захист населення, соціальна орієнтація економічного розвитку.

Слід також ураховувати, що ринок не можна побудувати, скажімо, за шведським, американським або ще якимось зразком. Він є невід'ємним елементом економіки. Ринкові відносини в Японії, Італії, Бразилії, Алжирі різні. Характерними рисами сучасного розвиненого ринку є висока організованість, інтелектуальне кадрове забезпечення його інституцій, науково обґрунтовані правові засади.

Створення такого ринку зайняло значний час і при цьому відбувалося на добре розвинених товарно-грошових відносинах. Сучасні розвинені краї-ни на це витратили весь повоєнний період (3-4 десятиліття); Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур — приблизно два десятиліття. При цьому ринок “маленьких азіатських драконів”, як називають останні чотири країни, хоч і є розвиненим, відрізняється від ринку європейських країн і американського. Він, як вважають спеціалісти, не є моделлю відкритої ринкової економіки.

Україна має будувати таку модель ринкової економіки, яка найбільше відповідає особливостям її розвитку, структурі економіки, географічному положенню, менталітету народу.

Для України найприйнятнішою є модель соціальне орієнтованого ринку, який у кінцевому підсумку підпорядковуватиме діяльність своїх функціональних структур задоволенню матеріальних і духовних потреб людини.

Така стратегія має ґрунтуватися на чітко визначених пріоритетах економічного розвитку, які сприяли б досягненню зазначених цілей.

Важливо обрати правильний шлях переходу до ринку.

Еволюційний шлях ґрунтується на поетапному і поступовому введенні ринкових відносин впродовж тривалого періоду (10-15 років).

Прискорений шлях, або “шокова терапія”, на перший погляд, | виглядає як простий, тому що до ринку можна перейти за короткий термін (були пропозиції за 400-500 днів, 2-3 роки). Приваблює він тим, що мета досягається швидко. Використовувався навіть такий образ. Хвіст коту можна відрубати частинами, а можна зразу. У першому випадку тварина страждає кожного разу, а у другому — лише раз, а ефект той самий. Сутність такого підходу полягає в тому, що на основну масу товарів та послуг відразу вводять вільні ціни. Зростання їх обмежується проведенням гранично жорсткої фінансової та кредитної політики. Вона є ключовим елементом цього варіанта. Максимально скорочується державний сектор. Соціальна підтримка населення встановлюється на мінімальному рівні.

Прихильників “шокової терапії” у нашій країні було багато, як і пророків та радників різних західних шкіл, у тому числі чиказької (монетаристської школи), на яку покладалося найбільше надій. Проте всі вони, по-перше, не бачать відмінностей не тільки між Україною і Росією, а й Україною і Чилі, між селянином, сформованим колективним веденням господарства, і фермером, який працює у ринковому середовищі. По-друге, всі вони піклуються не про інтереси України, а про свої власні, інтереси своїх компаній, країн. По-третє, монетаризм у його класичному розумінні зводиться до вільного ринку, де рівновага у суспільстві досягається за рахунок грошової політики, вільного ціноутворення. В наших умовах багаторівневого монополізму (власності, технології, управління) це зумовлювало руйнацію економіки, дестабілізацію суспільства.

Засади ринкової економіки в Україні мають вводитися прискорено, але без “шоку”.

Поелементний, еволюційно-радикальний шлях поєднує поступовість, поетапність і державне регулювання цін на найважливіші товари, з одного боку, і прибутків — з іншого. Раптово перейти до ринку не вдасться, тому що в Україні, по суті, немає розвиненої інфраструктури, без якої не може існувати сучасний ринок. Економіка потребує радикальної структурної перебудови. Без цього неможливо наповнити внутрішній ринок споживчими товарами, посісти чільне місце на міжнародному ринку. Для того щоб досягти Цього, потрібні величезні капітальні ресурси. Сподівання на допомогу ззовні — нереальні. Їх треба шукати всередині країни, в її сучасній економіці. Гострим є дефіцит на кваліфіковані підприємницькі кадри для роботи у банках, на біржах тощо. Саме тому для побудови ефективної ринкової економіки Україна має демонтувати стару господарську систему і поступово вводити ринкові елементи.

Вирішення цього складного завдання потребує, з одного боку, прискореного переходу до ринку, а з іншого — виходу економіки з кризи. Такими є реальні обставини, з якими не можна не рахуватися, обираючи стратегію переходу до соціальне орієнтованої ринкової економіки.

Головним чинником створення моделі ринку, прояку йдеться має бути послідовна діяльність держави щодо створення необхідних інституцій ринку.

Регулююча роль держави має здійснюватися методами, які адекватні ринковим формам господарювання. Для цього слід розробити цільові програми розвитку визначальних сфер господарства; забезпечити підтримку пріоритетних напрямів економічного розвитку, виділення для цих цілей кредитів, зменшення податків; стимулювання розвитку виробництва, а не посередницької діяльності, різних соціальних форм господарства; створити сприятливі умови для залучення в країну приватного іноземного капіталу, передусім у формі прямих інвестицій до виробничої сфери, галузей, що виробляють товари споживання.

Держава має регулювати випуск національної грошової одиниці, здійснювати контрольовану емісію, забезпечувати взаємодію національного ринку з міжнародним.

Регулююча роль держави має полягати у забезпеченні рівноваги в суспільстві. І чим більші відхилення від рівноваги, тим сильнішими повинні бути регулятори.

Результати економічних перетворень, здійснюваних на таких за-. садах, будуть детермінованими, незворотними, прискореними і, що особливо важливо, досягнуті в умовах соціальної злагоди.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1-Які з наведених далі положень можна розглядати як умови виникнення ринку:

а) вільний обмін ресурсами; б) суспільний поділ праці; в) економічна відокремленість суб'єктів господарської діяльності; г) наявність позикового капіталу; д) повне забезпечення всіма виробничими ресурсами і економічними благами суб'єктів господарювання.

2. Хто в умовах ринкової економіки вирішує, які товари і послуги виробляти:

а) президент країни; б) уряд країни; в) парламент країни; г) продавці;

д) покупці; е) ринкова ціна; є) народногосподарський план.

3. Які з наведених ознак характеризують поняття “вільний ринок”:

а) монополія держави; б) обмежена кількість виробників; в) вільний доступ до ринку; г) можливість вкладати гроші в будь-яку сферу; д) доступність інформації про попит, пропозицію, ціну, норму прибутку; е) вільне ціноутворення.

4. Які риси властиві ринковому механізму:

а) продукція виробляється для задоволення потреб тих, хто її створює;

б) кожне підприємство не може існувати відокремлено; в) існує до-статня кількість ресурсів для ведення господарства; г) виробники і спо-живачі спілкуються мовою цін; д) що, як і для кого виробляти визначає уряд.

5. Які товари реалізуються на ринку предметів споживання і на ринку засобів виробництва:

а) хлібобулочні вироби; б) цукор; в) одяг; г) меблі; д) паливо; е) будівельні матеріали; є) верстати; ж) телевізори; з) комп'ютери; й) радіоапаратура; і) автомобілі; ї) виробниче устаткування.

6. За рис. 4 дайте відповіді на такі запитання:

а) На які товари мають попит домашні господарства на ринку споживчих товарів і чинників виробництва? Що вони пропонують на ці ринки?

б) На які товари виробничого призначення має попит підприємницький сектор економіки на ринку споживчих товарів і на ринку чинників виробництва? Яка пропозиція цього сектору ринку споживчих товарів і чинників виробництва?

Рис. 4. Схема ринкової організації економіки

7. Хто входить до основних груп суб'єктів ринкових відносин:

а) фізичні особи; б) бюджетні організації; в) домашні господарства;

г) підприємства, які існують за рахунок дотацій; д) підприємства, що

одержують прибуток; е) уряд країни.

Чи може учасник ринку одночасно представляти кілька груп суб'єктів ринкового господарства? Якщо може, то яких саме?

8. Як називається ринок, де можна одержати позику, придбати цінні папери:

а) валютний; б) кредитний; в) фінансовий; г) цінних паперів; д) інвестиційний; е) фондовий.

9. Тіньовий ринок включає легальну і нелегальну діяльність. Користуючись наведеною таблицею, розкрийте їхню сутність.

Види тіньового ринку

Зміст

Методи боротьби

Легальний

Нелегальний

Методи боротьби:

а) заборона окремих видів діяльності; б) подолання товарного дефіциту; в) усунення монополії в процесі виробництва, розподілу і споживання; г) ліквідація економічної бази мафіозних структур; д) моральне виховання населення; е) посилення адміністративних і карних заходів.

10. Які спільні риси притаманні сучасним моделям ринкової економіки:

а) приватна власність; б) акціонерна (корпоративна) власність;

в) державна власність; г) багатоманітні форми власності; д) монополія держави; е) конкуренція; є) співробітництво між державою і бізнесом; ж) соціальне забезпечення всіх верств населення.

11. Перелічіть критерії,за якими оцінюється ефективність різних моделей ринкової економіки:

а) кількість приватних підприємств; б) соціальна захищеність населення; в) доходи населення; г) рівень освіти; д) рівень медичного забезпечення; е) обсяг послуг, що надаються такими секторами, як торгівля і фінанси; є) кількість малих і середніх підприємств.

РИНКОВА ІНФРАСТРУКТУРА

Ринкова інфраструктура — це система підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів і послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили. До таких установ належать біржі, банки, дилерські та брокерські контори, служби зайнятості, інформаційно-комерційні, оптові та постачальницько-збутові організації, пункти прокату та лізингу

Зі схеми, наведеної на рис. 5, можна дійти висновку, що кожний сегмент ринку має конкретну ринкову установу.

Предмети споживання можна придбатиу різноманітних магазинах (продовольчих, непродовольчих, спортивних, туристичних, меблевих, господарських тощо).

Засоби виробництва (сировина, знаряддя праці) продаються натоварних біржах.

Акції, облігації, національна та іноземна валюти також мають свої ринкові установи —фондову і валютну біржі, банки.

Приміщення, житлові будинки, земля реалізуються черезріелтерські фірми, земельні аукціони.

Науково-технічні розробки, інформація продаються як безпосередньо виробниками, так і інформаційно-комерційними організаціями.

Рис. 5. Ринкова інфраструктура

Підприємствам ринкової інфраструктури належить провідне місце в економіці розвинених країн. Це сприяє зростанню ділової активності населення, створює додаткові робочі місця, прискорює рух капіталу.

ТОВАРНА БІРЖА

МЕТА І ФУНКЦІЇ ТОВАРНОЇ БІРЖІ

Слово «біржа» походить від латинського «бурса», що означає «гаманець», і має таку історію. Перші зібрання торговців відбувалися у місті Брюгге перед будинком, який належав купецькій сім'ї Бурса. Над дверима цього будинку було встановлено герб із зображенням трьох гаманців. Саме тому латинське слово «бурсак увійшло в наше життя як біржа.

Біржі з'явилися уXV-XVI ст. в Італії, Нідерландах, Франції. На зібраннях купців та інших причетних до торгівлі осіб велися переговори і укладалися торгові угоди. Ось чому під словом «біржа» почали розуміти зібрання комерсантів.

У Росії перша біржа з'явилася в 1703p. в Петербурзі. У 1705p.для неї було збудовано окреме приміщення. Майже впродовж 100 років петербурзька біржа була єдиною офіційно визнаною у Росії. Лише наприкінці першої половини XIX ст. з'являються біржі у Кременчуці (1834p.), Одесі, Нижньому Новгороді (1848p.), а згодом у Києві (1865p.).

У сучасній економічній літературі товарна біржа розглядається:

по-перше, як економічна категорія, що відображує складову частину ринку, специфікою якого є особлива оптова форма торгівлі товарами з певними характеристиками: масовість, стандартність, взаємозамінюваність;

по-друге, це господарське об'єднання (товариство) продавців, покупців і торговців-посередників з метою створення умов для торгівлі, полегшення, прискорення і здешевлення торговельних угод і операцій. Такі об'єднання створюються для поліпшення торгівлі, швидкого забезпечення товаровиробників необхідними товарами, прискорення обороту капіталу.

Члени біржі мають вигоду не від її функціонування, а від своєї участі в торгах. Члени товарної біржі, якими можуть бути як посередницькі (брокерські, торговельні) виробничі фірми, так і банківські установи, інвестиційні компанії, окремі громадяни, відповідно до встановлених біржових правил укладають угоди купівлі-продажу товарів за цінами, що складаються безпосередньо в ході торгівлі залежно від співвідношення попиту і пропозиції на них. Це свідчить про те, що біржа є особливим ціноутворюючим механізмом. Це одна з цілей її діяльності.

Товарна біржа — це асоціація юридичних і фізичних осіб, що здійснює оптові торговельні операції за стандартами зразками у спеціальному місці, де ціни на товари складаються в умовах вільної конкуренції

Отже, товарну біржу слід розглядати як ринок ринків (рис. 6). Великі біржі, на яких концентруються попит і пропозиція товарів світової торгівлі, дають можливість визначити місткість ринку і умови конкуренції, обмінятися інформацією. Біржова ціна як результат вільної конкуренції визначає напрями для інших ринків.

Рис. 6. Функції біржі як сегмента загального ринку

У країнах з розвиненою ринковою економікою товарні біржі в основному функціонують як безприбуткові асоціації, звільнені від сплати корпоративного прибуткового податку. Головні статті їхнього доходу такі: засновницькі та пайові внески і відрахування організацій, що утворюють біржу; доходи від надання послуг членам біржі та іншим організаціям; виручка від інших надходжень.

Аналогічні цілі намагаються ставити перед собою і вітчизняні засновники бірж. Так, у ст. 1 Закону України «Про товарну біржу» зазначено, що товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку. На практиці ж біржі отримують прибутки, джерелом яких є відрахування з сум комісійної винагороди, що надходить від брокерських контор. Надходження від біржових операцій, визначені у ст. 13 згаданого Закону, є одним з джерел формування майна біржі. Як правило, відрахування на користь біржі становить 0,1-0,5 відсотка суми укладених брокерами угод.

Управлінням, розробкою і реалізацією політики біржі займаються її керівні органи — правління або рада губернаторів. До складу такого органу входить кілька службовців біржі (наприклад, президент) і досвідчені посередники, які стають губернаторами біржі на певний строк. До керівництва біржами залучають також зовнішніх губернаторів, яких обирають або призначають з досвідчених осіб, що не зв'язані з посередницьким бізнесом.

ТА ЗДІЙСНЮВАНІ НИМИ УГОДИ

Класифікацію бірж, що функціонують у ринковій системі господарства, розглянемо за схемою, наведеною на рис. 7.

Універсальними є біржі, що торгують товарами різних груп. Наприклад, на американській біржі «Чикаго Борд оф трейд» реалізуються пшениця, кукурудза, овес, боби сої, бройлери, фанера, золото, срібло, нафта, бензин, мазут, тобто продовольчі та непродовольчі товари. Об'єктом продажу Київської універсальної товарної біржі є картопля, капуста, консервовані помідори та огірки, яловичина, свинина, худоба.

Біржі, на яких об'єктом торгівлі є окремі товари або їхні групи, називають спеціалізованими. У свою чергу, їх поділяють на спеціалізовані широкого профілю і вузькоспеціалізовані. Так, американська біржа «Чикаго Меркантайл Ексчендж» включає в оборот сільськогосподарську продукцію (велику рогату худобу, живих свиней, бекон тощо), Нью-Йоркська — каву, какао, цукор. А біржа «Канзас Сіті Борд оф трейд» торгує лише одним товаром — пшеницею. Саме вона є вузькоспеціалізованою.

В Україні більшість бірж є спеціалізованими широкого профілю. Серед них виділяється Украгропромбіржа, до якої входять центральна біржова структура і кілька регіональних. Через Украгропромбіржу реалізується сільськогосподарська і промислова продукція І для задоволення потреб АПК України. У перспективі передбачаєть- і ся проведення як національних, так і міжнародних торгів цукром і зерном, металевими виробами, сільськогосподарською технікою і і транспортними засобами.

Рис. 7. Класифікація бірж

Перевагою товарних бірж, що діють в Україні та засновані державними установами (органами постачання, Міністерством сільського господарства і продовольства, іншими міністерствами та відомствами), є те, що вони мають відносно розвинену інфраструктуру. Це Українська універсальна товарна біржа і Украгропромбіржа. Біржі, створені вільними підприємцями, доступні для і якомога більшої кількості різних суб'єктів.

Членами біржі є її акціонери. Вони мають право безплатно відвідувати біржу, користуватися її технічними засобами, укладати угоди. Крім членів біржі в торгах можуть брати участь відвідувачі — постійні та разові.

Статусупостійного відвідувача біржі суб'єкт може набути, придбавши відповідний абонемент (чи облігації), як правило, на рік участі в біржових торгах. За цим абонементом його суб'єкт може брати участь у кожних біржових торгах.

Статусразового відвідувача, підтверджений разовим вхідним квитком, дає йому право брати участь у торгах у певний день.

Участь підприємства у біржовій торгівлі на постійних чи разових засадах може здійснюватись за певну плату через брокерські контори та брокерів (маклерів).

Біржовий маклер є висококваліфікованим спеціалістом і має особливий статус, що дає йому змогу виконувати такі функції:

• посередництво при укладанні угод через прийняття доручень (наказів) членів та відвідувачів біржі, а також підбір відповідних контрагентів;

• представництво інтересів клієнтів веденням біржових операцій та укладенням угод від свого імені;

• консультування торговців з питань якості та властивостей товарів, що продаються;

• документальне оформлення угод і передавання їх до реєстрації?

• експертні оцінки і висновки з різних питань біржових угод, торгової кон'юнктури тощо.

Для того щоб стати біржовим, товар має відповідати ряду вимог. Насамперед він повинен бути масовим, а отже, немонопольним.

Кількість товару визначають в угоді у натуральних одиницях — кубічних метрах, штуках, вагонах, тоннах. Якщо кількість проданого товару виражена у вагонах, має бути зазначено і повний стандартний вміст вагону (платформи).

Фактичну величину продажу називають лотами, тобто партіями. Вони мають бути кратними біржовій одиниці, тобто ділитися на кожну таку одиницю без залишку.

Якість товару, що є також однією з вимог до біржового товару, в угоді визначають за стандартами і технічними умовами, умовами договору, попереднім оглядом, а також за зразками.

Визначальним чинником при стандартизації якості біржового товару є введення базового сорту як єдиної міри. Вона є тим критерієм, за яким дають якісну характеристику аналогічного товару. За базовий сорт беруть найбільш поширений вид продукції цього ринку. Так, у США тверда червона озима пшениця є базовою щодо інших типів. У свою чергу, вона має п'ять класів, з яких другий є сортом, що котується, від якого через коефіцієнти визначають ціну інших.

Особливістю біржової о товару є те, що його завжди можна і купити і продати — він цілком ліквідний.

Перш ніж потрапити до споживача, біржовий товар багато разів переходить з рук в руки. Це зумовлено тим, що на біржі обертається не сам товар, а титул власності на нього або контракт на його поставку.

Котирувальна ціна є типовою біржовою ціною, що встановлюється біржею за реальною оцінкою стану кон'юнктури ринку. Вона є ціною рівноваги попиту і пропозиції цього товару, встановлюється експертним шляхом на певний строк або дату і є орієнтиром для продавців і покупців при здійсненні угод. Котирувальні ціни визначає вибірний орган біржі — котирувальна комісія.

Котирування цін здійснюється двома основними способами — реєстрацією фактичних цін попиту, пропозиції та угод, а також виведенням типової, тобто власне котирувальної ціни або довідкової Ціни котирувальної комісії. Виходячи з кон'юнктури ринку цього Дня по певному товару, при великій кількості угод типову ціну обмелюють як середню ціну угод, оскільки відповідно до закону великих чисел відхилення будуть взаємно компенсуватися. Визначення типової ціни за малою кількістю угод — складний процес, що потребує високої компетенції котирувальної комісії. Кон'юнктуру ринку визначають на основі трьох його характеристик: співвідношення опиту та пропозиції; тенденції руху цін протягом біржового дня; кількості здійснених угод.

Довідкова (котирувальна) ціна не є офіційною або твердою ціною бір-жі, а лише відбиває думку котирувальної комісії про найбільш типову ціну.

Біржова угода, укладена за участю маклера, набуває чинності з моменту підписання маклерської записки сторонами і маклером, а за наявності у маклера пропозиції(офферта) від однієї з сторін та письмової згоди(акцепту) від іншої — лише маклером.

Біржова угода — це письмово оформлений документ купівлі-про-дажу або поставки двох видів — з реальним товаром і строкові (рис. 8).

У першому випадку товар переходить від продавця до покупця, тобто це реальний товарооборот. Товар має знаходитись у приміщенні біржі (на її складах) або поставлений у строк 1-15 днів після укладення угоди. Такі угоди називають ще «СПОТ».

Форвардні угоди — це зобов'язання продавця здійснити постачання певної кількості товару визначеної якості у зазначений час. Такі угоди поділяють на позабіржові та біржового обороту.

Позабіржові угоди укладають для поставки товару в майбутньому без будь-якого офіційного гаранта. Інакше кажучи, форвардні контракти є іменними товарними векселями під відповідальність і забезпечення приватних осіб.

Якщо між покупцем і продавцем є біржовий посередник, тобто угода укладається на реальний товар у зазначений час через біржу, то це форварднаугода біржового обороту.

Рис. 8. Угоди, які укладаються на товарних біржах

Форвардні угоди є вигідними як для продавців, так і для покупців реального товару насамперед завдяки тому, що такі угоди гарантують збут чи придбання продукції на прийнятних умовах і певною мірою застраховують від зміни цін. Це має особливо важливе значення в умовах інфляції, коли покупець може відчувати себе впевненіше, тому що отримає товар через певний час за визначеними цінами. Продавець також має виграш, одержуючи за контрактом визначену суму, яку він може використати на свій розсуд.

У бартерних угодах роль еквівалента виконують, як правило, зерно, автомобілі, ліс, цемент, м'ясопродукти, мед, картопля.Угоди «з умовою» поширені в країнах, що переходять до ринкової економіки. Сутність їх полягає в тому, що продаж одного товару здійснюється при одночасній купівлі іншого. Відрізняються такі угоди від бартерних тим, що здійснюються у процесі публічних торгів у операційному залі за участю маклера, обліково-розрахункову функцію виконують гроші.

Особливістю ф'ючерсних угод є поставка товару згідно з попередньо укладеними контрактами за цінами, що складаються на ринку реального товару, або за котирувальною ціною. До строку виконання угоди біржа бере певну суму застави (депозит, маржа). Ф'ючерсні угоди укладаються між продавцями і покупцями, як правило, не для продажу чи купівлі товару, а з метою страхування від можливих змін цін на нього на реальному ринку. Інакше кажучи, при строкових операціях ф'ючерсного типу рух товару не є обов'язковим, оскільки це продаж прав на товар. Ставши об'єктом такої торгівлі, він може реалізуватися за різними цінами (у момент купівлі й продажу ціни на ринку реальних товарів змінилися). Якщо ціна зросла, різницю виплачує продавець, якщо ж знизилась, — покупець.

Для того щоб застрахуватися від можливих втрат внаслідок зміни цін при здійсненні контрактів з реальним товаром у біржових операціях, застосовують хеджування (захист). У найзагальнішому вигляді хеджування визначають як страхування ціни товару від ризику, небажаного для виробника зниження чи невигідного для споживача зростання. І продавець, і покупець однаково зацікавлені в усуненні значних коливань і в кінцевому підсумку — в стабілізації руху цін. На практиці це відбувається так. Суб'єкт, що продає реальний товар на біржі з поставкою у майбутньому, спираючись на існуючий рівень цін, водночас купує ф'ючерсні контракти ча той самий строк і на ту саму кількість товару. А суб'єкт, що купує реальний товар з поставкою у майбутньому, водночас продає на біржі ф'ючерсні контракти. Останні виступають як страхові гаранти, оскільки,якщо в операції одна сторона втрачаєяк продавець реального товару, то вона виграє як покупець ф'ючерсних контрактів на ту саму кількість товару, і навпаки, тобто продавець реального товару застосовує хеджування продажем, а продавець реального товару — купівлею.

Зменшенню ризику, пов'язаного з торгівлею ф'ючерсними контрактами, сприяють угоди з премією (опціин). що являють собою торгівлю попередніми контрактами. Джерелом доходу для покриття фактичної ціни порівняно з ціною при укладенні опціонної угоди є премія. Вона є величиною ризику, що дає змогу покупцеві опціону завчасно знати, що він може втратити, якщо відмовиться від його купівлі. А це може бути за таких обставин. Суб'єкт, що займається сільськогосподарським виробництвом, у березні хоче купити трактор. Гроші він матиме лише у вересні, після реалізації свого товару. За цей час ціни на трактор можуть змінитися. Для того щоб реалізувати свої інтереси, покупець (хоче придбати товар, але не має грошей) і продавець (хоче реалізувати товар і за відстрочення платежу мати відсоток) укладають опціонний контракт.

Покупець зобов'язується виплатити за трактор його вартість, визначену в березні, і певну суму за опціон.

Суб'єкт, що володіє трактором, зобов'язується його продати.

Суб'єкт, що купив опціон, отримує право придбати трактор, але може від нього і відмовитися. При цьому він втрачає відсоток за опціон, а продавець його отримує.

Товарна біржа, як і ринок, розвивається, еволюціонує за такими напрямами.

1. Біржовий механізм у своєму розвитку пройшов три етапи:

• торгівля реальним товаром;

• форвардна торгівля;

• ф'ючерсна торгівля.

2. У сучасних умовах в розвинених країнах біржа — це не місце реаль-ної торгівлі відповідним товаром, а місце, де формуються ціни на нього.

3. Реальна торгівля біржовими товарами здійснюється поза ф'ючерсними біржами, де відбувається спекуляція на різниці цін. Біржі реального товару функціонують лише в країнах, що розвиваються.

4. До біржових у сучасних умовах належить відносно невелика група товарів, переважно сільськогосподарської сировини (як рослинного, так і тваринного походження), лісу і пиломатеріалів, кольорових металів, нафти і нафтопродуктів. Споживні властивості цих товарів формалізуються в бір-жових контрактах за певною домінуючою ознакою (наприклад, для пшениці — це відсоток клейковини, для дорогоцінних металів — проба тощо).

5. За своєю суттю біржа є високоорганізованим оптовим ринком, який має виконувати визначальну функцію — встановлення ринкової ціни. Отже, з цього можна зробити висновок, що кількість бірж має бути невеликою.

ФОНДОВА БІРЖА

ПОНЯТТЯ, СУБ^ЄКТИ І КЛАСИФІКАЦІЯ

Фондова біржа— це організаційна форма ринку, на якому здійснюється торгівля цінними паперами — акціями, облігаціями, зобов'язаннями державної скарбниці, сертифікатами, документами, пов'язаними з рухом кредитних ресурсів і валютних цінностей.

На відміну від товарних бірж, що регулюють рух товарів, фондова біржа забезпечує рух капіталу, адже цінні папери — не що інше, як різні форми його еквівалента. Прискорення руху капіталу сприяє підвищенню ефективності економіки. Це є одниміз завдань фондової біржі.

Фондова біржа сприяє придбанню на певних умовах і на певний строк вільних грошей, залученню коштів за рахунок випуску і продажу акцій, облігацій і спрямування їх на технічне оновлення підприємства, його переорієнтацію на випуск продукції, яка має найвищий попит. Біржа може сприяти переливу капіталу з однієї галузі в іншу, а завдяки державному регулюванню цих процесів він може спрямовуватись у ті соціальне важливі сфери, які найбільше його потребують.

Як вторинний ринок цінних паперів фондова біржа сприяє здійсненню переходу фондових цінностей від одного суб'єкта до іншого. На первинному ринку цінності емітуються, тобто випускають в обіг і розповсюджуються серед інвесторів. В окремих випадках на біржах можуть розповсюджуватися цінні папери.

Емітентами цінних паперів можуть бути юридичні особи, держава, Державні органи, органи місцевої адміністрації, підприємства, поземні юридичні особи.

Громадяни або юридичні особи, що купують цінні папери від свого імені та за свій рахунок, є інвесторами. Ними можуть бути також іноземні громадяни та юридичні особи. Ще один учасник ринку цінних паперів — інвестиційна інституція, якій надається право юридичної особи, що дає їй можливість виконувати функції посередника (фінансового брокера), інвестиційного консультанта, інвестиційної компанії, інвестиційного фонду. Інвестиційні компанії можуть займатися організацією випуску цінних паперів та видаванням гарантій щодо розміщення їх на користь третім особам, вкладати кошти у цінні папери від свого імені та за свій рахунок, у тому числі через котування цінних паперів, за якими інвестиційна компанія зобов'язується їх продавати і купувати.

Класифікувати біржі можна за різними критеріями. Виходячи з організаційної структури виділяють два основних типи біржі: публічно-правові та організовані у вигляді приватних компаній та асоціацій, що мають найрізноманітніші конкретні юридичні форми (акціонерні товариства, асоціації, змішані підприємства).

Регулювання фондової біржі з боку держави у різних країнах неоднакове. У Великій Британії та США біржі самостійні в своїй діяльності та у формах організації. Уряд формально не втручається у справи фондових бірж. Проте в США, наприклад, всі угоди, здійснені згідно з рішеннями біржі, не повинні суперечити законам країни.

Особливий вид регулювання застосовується у Швеції, де біржа є акціонерним підприємством, але 50 відсотків її капіталу належать уряду.

У Німеччині керівництво всією діяльністю бірж покладено на їхні правління. Членів правління обирають з осіб, допущених до здійснення операцій на біржі. Одночасно федеральне міністерство фінансів має право здійснювати контроль за деякими сторонами біржової діяльності, зокрема за строковими угодами. Певними правами наділені уряди земель, особливо при визначенні порядку виборів правління, встановленні податків з біржових доходів тощо.

У групі так званих нових індустріальних країн, до яких належать азійські: Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Малайзія, Таїланд і латиноамериканські: Бразилія, Мексика, Аргентина фондові біржі являють собою, як правило, державні інституціїабо приватні організації, що перебувають під контролем центральної адміністрації.

Залежно від структури володіння акціями розрізняють англо-американську і континентально-західноєвропейську моделі. Перша характеризується тим, що контрольні пакети акцій порівняно невеликі. Основна маса акцій вільно обертається на ринку. В другій, навпаки, на ринку обертається відносно небагато акцій. При першій моделі є реальна можливість скупити значну кількість акцій і сформувати контрольний пакет у чиїхось руках. При другій моделі перехід компанії в інші руки неможливий, якщо її власник не захоче цього зробити.

Фондова біржа є некомерційною організацією, не переслідує мети одержання власного прибутку, ґрунтується на самоокупності, не виплачує доходів від своєї діяльності своїм членам. Фінансова діяльність фондової біржі може здійснюватися за рахунок продажу акцій фондової біржі, які дають право бути її членами, регулярних (як правило, щорічних) членських внесків членів фондової біржі, біржових зборів з кожної угоди, що здійснена на фондовій біржі.

Функціонування біржі нерозривно пов'язане із системою посередництва і таких її суб'єктів, як посередники. Останні поділяються на маклерів, брокерів, дилерів або джоберів. Які між ними відмінності?

Для бірж, яким більшою мірою притаманні рисипублічно-правового закладу, найбільш поширеним типом посередника є маклер. Маклером називають посередника, який виконує свої функції, як правило, не маючи права здійснювати угоди за власний рахунок і брати на себе зобов'язання контрагента.

На біржах, що організовані у форміасоціацій і акціонерних підприємств, більш типовими посередниками є дилери або джобери, які здійснюють операції за власний рахунок, а допомагають їм реальні посередники — брокери.

ОСНОВНІ ВИДИ ОПЕРАЦІЙ

Усі угоди, що укладаються на фондовій біржі, поділяють иа угоди за готівку і угоди на строк (рис. 9).

Угоди за готівку, які ще називають касовими, є найпростішими на фондовій біржі. До них належать операції, які мають бути виконані протягом 2-3 днів після укладення угоди. За цей час продавець повинен передати покупцю проданий цінний папір, а покупець — заплатити за нього готівкою обумовлену суму. Найбільше таких угод здійснюється на фондові цінності невеликої вартості. Проте це не виключає здійснення операцій, особливо у періоди значних  кон'юнктурних коливань, і на великі суми.

Особливістю таких угод є швидкість і простота оформлення. найчастіше такі угоди здійснюються усно.

Рис. 9. Операції, що здійснюються на фондових біржах

Угоди на строк є більш складними і являють собою договір, відповідно до якого один суб'єкт передає іншому певну кількість цінних паперів за фіксованим курсом, але із зобов'язанням передати їх не відразу, а у встановлений строк. Покупець зобов'язаний їх прийняти і заплатити продавцю зазначену суму. Строки, на які укладаються подібні угоди, становлять 1-3 міс.

Для строкових угод існує обов'язковий мінімальний обсяг, менше якого угода не може бути укладена.

Строкові угоди багатоваріантні та поділяються на такі основні види: тверді угоди, угоди з премією, онкольні, угоди на різницю.

Тверда строкова операція зобов'язує продавця цінних паперів передати їх покупцю в зазначений строк у кількості і за курсом, зафіксованим в угоді. У такому разі підвищення або зниження курсу цінного паперу, що реалізується, на момент його поставки не має жодного значення.

Угода з премією передбачає, що один з контрагентів, сплачуючи іншій стороні певну винагороду (премію), дістає право відмовитися від угоди або змінити її початкові умови.

Онкольні угоди (від англ.on call— на вимогу) характеризуються тим, що в день укладання угоди конкретну ціну цінних паперів не фіксують. Така угода ґрунтується на ціні, що склалася внаслідок котування на фондовій біржі в день, зазначений в угоді. В цей день «на вимогу» відбувається реалізація угоди.

Сутність строкових угод на різницю полягає в тому, що одна зісторін угоди отримує різницю між курсом на день укладання угоди і на день її виконання. Наприклад, продавець на різницю зобов'язується передати покупцю 7 вересня цінні папери за курсом, зазначеним в угоді. Проте фактично в цей день курс зріс на 10 відсотків. Отже, виграє покупець, а різницю сплачує продавець. Виплатою різниці й завершується вся операція. Юридичне угоди на різницю у багатьох країнах заборонені.

Фондова біржа — складний технічний організм з власною інфраструктурою.

Найбільші біржі об'єднуються в асоціації та союзи з метою координації й консолідації своєї діяльності, що не виключає конкурентної боротьби між ними. Такі об'єднання, як Європейські товарні біржі, розробляють типову документацію, зокрема форми контрактів. Національна асоціація біржових брокерів і дилерів США розробила єдину систему автоматичного котування для фондової біржі. У Великій Британії створено раду цінних паперів та інве-стицій, у Франції — комісію ф'ючерсних товарних ринків і комісію з біржо-вих операцій. Аналогічні організації діють в багатьох інших країнах світу.

СТАН РОЗВИТКУ ФОНДОВОГО РИНКУ В УКРАЇНІ

В Україні згідно з чинним законодавством створений і функціонує ри-нок цінних паперів — акцій, облігацій, векселів, ощадних сертифікатів тощо.

Юридичними особами, які здійснюють випуск цінних паперів у нашій країна, є уряд, державні підприємства, що перетворилися на акціонерні товариства, комерційні банки, акціонерні товариства, комерційні структури, органи місцевого самоврядування.

Емітентами України станом на 1 жовтня 2000p. випущено в обіг Цінних паперів на суму 40,4 млрд грн. Упродовж 2000p. обсяг емісії Цінних паперів майже подвоївся, що відображає позитивні зміни, які відбуваються в українській економіці. Водночас потребує істотно поліпшення і структура емісії цінних паперів. Суттєво зменшилася найбільш значуща складова фондового ринку— випуск акцій корпоративних підприємств як наслідок нерозвиненості цієї сфери інвестиційної діяльності. Також зростає випуск векселів, що є відображенням браку обігових коштів на рахунках суб'єктів господарської діяльності. Недостатня правова захищеність вексельного обігу обумовлює низьку ліквідність значної частини векселів, а відтак породжує серйозні економічні ускладнення.

Звертає на себе увагу і невелика (19,2 відсотка) частка цінних паперів, якими володіють фізичні особи. 63,8 відсотка їх загальної суми становлять акції, причому основна їх маса була придбана в обмін на приватизаційні сертифікати. Це означає, що рівень мобілізації вільних коштів населення в інвестиційних цілях залишається низьким.

Український фондовий ринок фактично залишається поза ринками зарубіжних країн. За 9 місяців 2000p. нерезидентами реалізовано цінних паперів на 748,5 млн грн, або всього 11,9 відсотка загальної суми емісії відповідного періоду.

Розподіл цінних паперів за видами їх характеризує рис. 10.

Торгівля цінними паперами на фондовому ринку України здійснюється на фондових біржах та в позафондових торговельно-інформаційних системах. Останні обслуговують торговців цінними паперами, які укладають цивільно-правові угоди щодо цінних паперів.

Фондові біржі є основними організаторами торгівлі, на яких здійснюється купівля-продаж цінних паперів, але вони функціонують відокремлено одна від одної.

на 1 жовтня 2000 p., у відсотках

На фондовому ринку цінних паперів діють такі зареєстровані біржі:

•Українська фондова біржа (УФБ);

• Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ);

•Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ);

•Донецька фондова біржа (ДФБ).

На фондовому ринку України за кількістю проданих цінних паперів провідну роль відіграє УФБ.

В Україні розвивається позабіржова торгівля цінними паперами згідно зі створеною у 1996p. торговельною системою асоціації «Позабіржова фондова торговельна система» (ПФТС). Торгівля цінними паперами здійснюється через електронну торговельно-інформаційну мережу, що дає можливість обміну пропозиціями купівлі та продажу цінними паперами в режимі реального часу, виводячи на дисплей користувачів цінове та кількісне котирування цінних паперів, а також інформацію про ціну та обсяги виконаних угод. Крім того, ПФТС може надавати інформацію про деталі укладання угод не тільки учасникам, а й розрахунковим банкам, реєстраторам та іншим установам, які беруть участь в обслуговуванні торгових угод.

БАНКИ ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА РИНКОВОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ

Банк — це економічна установа, що спеціалізується на кредитуванні, посередництві в грошових розрахунках і операціях з цінними паперами

За формою власності банки поділяють на державні (національні) акціонерні, приватні (індивідуальні та партнерські), кооперативні, муніципальні (комунальні), створені з участю держави, міждержавні.

Є три види банківських операцій:

активні,в яких грошовий фонд використовується з метою одержання банківського прибутку;

пасивні,за допомогою яких акумулюються грошові кошти, які "отім використовуються для активних операцій. За такими опера-Ц1ЯМИ банк не тільки не одержує прибутку, а навіть має платити Радникам капіталів (відсоток на вклад);

посередницькі (комісійні), пов'язані з використанням доручень клієнтів, за що останні мають платити особливу плату — комісійні (плата за консультації, здійснення довгострокових операцій тощо).

Діяльність банків має ґрунтуватися на повному комерційному розрахунку і самофінансуванні. У процесі своєї діяльності вони одержують прибуток.

Банківський прибуток — це залишок між сумами одержаних відсотків і витратами банку.

Прибутковість банку оцінюють за нормою банківського відсотка.

Ефективність кредитної системи оцінюють за розміром одержаного прибутку, своєчасним поверненням позик, досягненням загальної економічної ефективності, максимальною віддачею з кожної грошової одиниці кредитних вкладень.

Для створення банку необхідний статутний фонд. Як правило, сума залучених вкладів не повинна перевищувати розміру власних коштів. Максимальний розмір кредиту має бути менший, ніж сума власного капіталу і залучених коштів.

СИСТЕМА БАНКІВ В УКРАЇНІ.

НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ

Банківська система в Україні має дворівневу побудову: напершому рівні — Національний банк України, на другому — комерційні банки.

Провідне місце в банківській системі належить Національному банку України (НБУ). Він покликаний провадити єдину політику в сфері грошового обігу, зміцнення національної грошової одиниці — гривні.

Національному банку України надано монопольне право на випуск грошей (емісію). Він виконує роль емісійного центру. Банк зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали, у томи числі золото, валютні запаси.

Національний банк України обслуговує державний борг країни, дає дозвіл на створення (реєстрацію) комерційних банків.

КОМЕРЦІЙНІ БАНКИ

Комерційні банки не мають права здійснювати операції на некомерційних засадах. Не повинні використовуватися кошти підприємств, які зберігаються на рахунках у банку, на безвідплатній основі. Підприємствам мають сплачуватися відсотки за такі кошти.

Комерційна банківська діяльність несумісна з безоплатним виконанням кредитними установами багатьох банківських операцій. За всі операції (ведення рахунків клієнтів, здійснення розрахункових операцій за їхнім дорученням, фінансування капітальних вкладень, касове виконання державного бюджету, надання консультаційних послуг з відкриття рахунків, застосування правил кредитування, касове обслуговування підприємств і установ тощо) банк має отримувати відповідну плату.

В умовах комерціалізації банківської діяльності кредитні ресурси мають розміщуватися з найбільшою вигодою для банку і позикоодержувачів при дотриманні загальнодержавних інтересів. Кошти, що акумулюються банками, повинні спрямовуватися передусім на здійснення ефективних проектів, які забезпечують розвиток пріоритетних галузей і сфер економіки, прискорення науково-технічного прогресу, нарощування виробництва товарів народного споживання і послуг, вирішення інших соціальне важливих завдань.

Перехід до ринкових відносин багато в чому залежить від ліквідації монополізму в банківській системі. У зв'язку з цим у системі комерційних банків діють не лише спеціалізовані банки. В останні роки в Україні виникли галузеві комерційні банки, а також комерційні банки громадських організацій, акціонерних товариств тощо.

Станом на 2000p. в Україні налічувалося 195 банків, з них 2 державні, 167 акціонерних товариств, а також 26 товариств з обмеженою відповідальністю. Серед зареєстрованих банків 31 створено за участю іноземного капіталу, в тому числі 7 повністю з іноземним капіталом. При цьому фактично діяло 159 комерційних банків.

Банківська система України потребує істотного зміцнення, їїідвищення її фінансової надійності та орієнтації на потреби реального сектору економіки. Адже у 2000p.,по-перше, більша частина сумарних активів банківської системи (49 відсотків) зосереджувались у семи найбільших банках.По-друге, банківські установи розміщені в країні нерівномірно: 49 відсотків комерційних банків із сумарними активами 51 відсоток діяли у Києві та Київській області.По-третє, банки недостатньо забезпечують економіку інвестиціями: їхній інвестиційний портфель був у 9 разів менший за кредитний.По-четверте, банки, особливо новостворені, недостатньо освоюють і розширюють поле своєї діяльності за видами банківських послуг.

Розвиток комерційних банків стримується такими чинниками:

недостатнє законодавче забезпечення банківської діяльності;

багато підприємств упродовж тривалого періоду не виконують своїх зобов'язань щодо повернення кредитів, що обмежує кредитні ресурси комерційних банків;

відсутність у деяких банків належних статутних фондів, що не Гарантує безпеки коштів їхніх вкладників.

Діяльність комерційних банків має деякі особливості. Ці банки можуть бути учасниками організації спільних виробничих підприємств у формі консорціумів та акціонерних товариств. Розвиток ринкових відносин розширює сферу діяльності банків. Важливе місце в їхній діяльності займають довірчі (трастові), а також лізингові та факторингові операції.

Маючи гарантію отримання стабільного доходу, клієнти банку передають йому право управління своїм майном. У цьому й полягає сутність трастових операцій.

Лізингові операції полягають у наданні довгострокової оренди машин, устаткування. Засоби праці купує банк і здає їх в оренду (це нагадує своєрідний кредит на придбання устаткування).

Факторингові операції передбачають, що банку надається право на вилучення дебіторської заборгованості клієнтів. За це банк отримує комісійні.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які з наведених далі елементів входять до інфраструктури ринку:

а) магазини; б) біржі; в) система економічної  освіти; г) банки;

д) система зв'язку; е) ріелтерські фірми; є) податкова система;

ж) аукціони, ярмарки; з) система аудиту.

2. Які риси характеризують товарну біржу:

а) пропонується однорідний товар з певними характеристиками,

б) роздрібна торгівля, яка ведеться у спеціалізованому місці; в) торгівлі здійснюється за допомогою брокерів; г) покупцем товару є той, хтоnpoпонує вищу ціну; д) повна відповідальність продавців за якість товарів.

3.Біржовий маклер є висококваліфікованим спеціалістом. Які функції він виконує?

а)_____________________________________

б)_____________________________________

в)_____________________________________

г)______________________________________

д)______________________________________

4. Які риси властиві біржовому товару:

а) монопольний товар; б) масовий товар; в) оригінальний, неповторний товар; г) товар, що продається за зразками; д) ліквідний товар; е) товар, що продається партіями.

5. Дайте назву угод на товарній біржі, про які йдеться у наведених далі визначеннях:

а) договірні зобов'язання продавця здійснити постачання певної кількості та якості товару в зазначений час без будь-якого офіційного гаранта; б) поставки товарів згідно з попередньо укладеним контрактом за цінами, що склалися на ринку цього товару або за котирувальними цінами; в) угода здійснюється між продавцем і покупцем за допомогою маклера і оплата відбувається згідно з різницею у цінах (у момент укладання угоди і в момент поставки товару).

6. Які ознаки характеризують касові, форвардні та ф'ючерсні угоди:

а) товар переходить від продавця до покупця у строк від 1-15 днів після укладення угоди; б) домовленість про поставку товару відбудеться згідно з попередньо укладеним контрактом за котирувальними цінами; в) домовленість про поставку товару в майбутньому без будь-якого гаранта; г) угоди мають велике значення для підприємств сільськогосподарського сектору; д) рух товару при угодах не є обов'язковим; е) угоди, при яких продаж одного товару здійснюється при одночасній купівлі іншого.

7. На фондових біржах всі угоди поділяються на касові та строкові. З наведених нижче операцій згрупуйте їх за видами:

а) операції, які мають бути виконані протягом 2-3 днів після укладання угоди; б) угоди, що складаються на 1-3 місяці; в) угоди, що здійснюються за готівку, як правило, на невелику суму; г) угоди, в яких передбачується обов'язковий мінімальний обсяг; д) багатоваріантні угоди, які поділяються на такі основні види: тверді, з премією, онкольні, на різницю.

8. Банк прийняв депозитів на суму 300 тис. грн. із зобов'язанням сплатити вкладникам 8 відсотків річних. Одночасно він надав у вигляді кредитів 280 тис. грн. під 10 відсотків річних. Який прибуток має отримати банк?

9. Банк залучив внесків на суму 168 млн грн., надав кредитів на суму 150 млн грн. Яким буде результат за цими операціями, якщо банк виплачуватиме за внесками 3 відсотки за рік, одержуватиме за кредити 5 відсотків за рік, а темпи інфляції становитимуть 10 відсотків за рік.

10. Банк залучив внесків на суму 160 млн грн, надав кредитів на суму 150 млн грн. Прибуток становить 5 млн грн. Статутний фонд банку 10 млн грн. Обчисліть: а) частку суми відсотків у сумі банківського прибутку;

б) норму банківського прибутку за умови, що банк виплатив за внесками З відсотки за рік і одержав за кредит 5 відсотків за рік.

11. Розрахуйте норму прибутку банківського капіталу за такими даними. Банк залучив у вигляді депозитів 10 млн дол., маючи власний капітал 10 млн дол. Всі ці кошти банк використовує для видавання позик, одержуючи 4 відсотки річних. Своїм вкладникам банк сплачує за депозитами З відсотки.

ПОПИТ НА ТОВАРИ

ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА ПОПИТУ

Попит виражає сформовану на ринку потребу в життєвих засобах, що визначається кількістю товарів і послуг, які споживачі можуть придбати за цінами, що склалися на ринку, та наявністю коштів.

Попит завжди конкретно виражений, динамічно змінюється під впливом ряду чинників.

Розглянемо деякі положення, що уточнюють поняття «попит».

По-перше, попит тісно пов'язаний з дійсними суспільними потребами, бажаннями, але не збігається з їхньою кількісною визначеністю. Порівняйте: ви маєте бажання купити ряд товарів, але коли оцінюєте свої фінансові можливості, то бачите, що ваше бажання значно випереджає ваші можливості, тому що останні залежать від платоспроможного попиту.

По-друге, суб'єкт попиту репрезентує сферу споживання (виробничого чи особистого) і виступає на ринку покупцем. Об'єктами Допиту можуть бути будь-які об'єкти ринкових відносин, що мають вартісну оцінку і певну корисність для споживання.

Рис. 11. Система чинників, що визначають попит

Іноді чинники, що впливають на попит, зводяться лише до цінових, тобто визнається тільки вплив рівня цін на зміни у попиті. В реальному економічному житті все значно складніше. На попит впливає багато чинників (рис. 11), аналіз яких дає можливість визначити потреби людини в певних товарах і послугах.

ЗАКОН  ПОПИТУ

Рух попиту об'єктивно регулюється законом попиту. В відбиває причинно-наслідковий зв'язок між зміною ціни і зміною величини попиту. При цьому цей зв'язок має зворотний характер: підвищення ціни зумовлює зменшення попиту і навпаки — зниження ціни веде до його зростання.

У законі попиту виявляється суперечність між ціною і платоспроможністю, а точніше — між зміною ціни і постійною на цей час величиною платоспроможного попиту населення.

Якщо ціна зросла, то при тому самому платоспроможному попиті населення зменшуються можливості здійснення покупок. Вони скорочуються не в номінальному грошовому, а в натуральному вираженні. Інакше кажучи, замість 5 кг якогось харчового продукту ви зможете придбати уже тільки 3-4 кг, або змушені будете купувати дешевший замінювач звичного для вас продукту. Наприклад, замість вищого сорту чаю купують нижчий, замість кави — чай.

Вихід з цієї суперечності полягає у зменшенні попиту на товари, ціна на які зросла.

Протилежна ситуація виникає тоді, коли ціна знизилася. Споживач має можливість придбати ті товари, продаж яких раніше стримувався через недостатню купівельну спроможність. У цьому разі попит зростає на більш дорогі товари.

Форми вияву закону попиту найрізноманітніші.

Якщо ціни зросли, реалізація їх може знизитися. Це станеться лише тоді, коли маса товарів залишиться незмінною. При скороченні товарної маси за допомогою ціни встановлюють нову пропорцію (новий баланс) між масою товарів і платоспроможним попитом.

У конкурентній боротьбі виробник має реагувати на поведінку споживачів. При затримці реалізації товарів і створенні товарних запасів можуть бути вжиті заходи щодо зниження цін і зменшення товарних запасів.

Формою вияву закону попиту є також ефект заміщення. Він полягає у переміщенні попиту на дешевші товари-замінники.

Однією з форм вияву закону попиту є ефект доходу. Він спостерігається тоді, коли відбулось зниження ціни. Це призводить до того, що У споживача в результаті зниження ціни з'явилась вільна сума грошей, яка може бути спрямована на придбання додаткових життєвих засобів.

КРИВА ПОПИТУ ТА ЇЇ ЗМІНИ

Залежність між ціною і попитом характеризує крива попиту (рис. 12). Вона має негативний нахил, що демонструє зворотну залежність між двома змінними — ціною за одиницю товаруР і обсягом його продажуQ.Причому кожна додаткова купівля однорідного товару показує зниження його граничної корисності. Це свідчить про те, що закон попиту діє одночасно із законом спадної граничної корисності економічних благ.

Рис. 12. Крива попиту

Якщо ціна товару зростає від точкиБ до точкиА, обсяг продаж скорочується. Напрям стрілок на осях графіка зміниться на протилежний, якщо ціна знизиться в напрямі від точкиА до точкиБ. Будь-якій точці на кривій попитуДД відповідає певне значення двох змінних —Р іQ., Рух по кривій попиту з однієї точки до будь-якої іншої показує, як зміна однієї змінної, тобто ціни, зумовлює зворотний рух, тобто обсягу продаж.

Може бути і так, що крива попиту ДД не змінюється, не зміщується в той чи інший бік. Це означає, що попит не змінився. У цьому разі зміна ціни впливає лише на обсяг продажу товарів, але не на попит.

Крива попиту ілюструє лише зміну співвідношення цін і обсягу продаж у чистому вигляді, абстрагуючись від нецінових чинників (суб'єктивних поглядів покупців, моди тощо). Проте в ринковому господарстві вирішальне значення мають цінові чинники, тому абстрагування від нецінових чинників цілком припустиме.

ЕЛАСТИЧНІСТЬ ПОПИТУ ТА ЇЇ ТИПИ

Поняття «еластичності» показує взаємозв'язок між зміною ціни і обсягом проданих товарів.

Наприклад, якщо ціна товару зросла на 10 відсотків, то виникає запитання, як зміниться кількість продаж за певний інтервал часу; як зміниться попит на цей товар, якщо доходи населення зростуть на 12 відсотків за місяць, рік.

Найбільш прийнятною одиницею виміру еластичності попиту є відсоток. Цей показник дає можливість з'ясувати, на скільки відсотків змінився обсяг продажу товарів у результаті зміни ціни на одиницю товару на 1 відсоток.

Цінову еластичність попиту (коефіцієнт еластичності)Е^ обчислюють за такою формулою:

Розрізняють п'ять типів еластичності попиту.

Попит еластичний — ціна зросла на 1-2 відсотки, а обсяг продажу збільшився на 10-15 відсотків.

Одинична еластичність— ціна зросла на 1 відсоток, а обсяг продажу зменшився на 1 відсоток.

Попит майже нееластичний— ціна зменшилася на 15 відсотків, а обсяг продажу збільшився всього на 1 відсоток.

Попит дуже еластичний— ціна залишається незмінною, але продаж зростає (наприклад, хворий на діабет купує інсулін незалежно від ціни на нього. У своєму бюджеті він обмежує купівлю інших товарів, аби вивільнити певні кошти для придбання інсуліну).

Попит зовсім нееластичний— покупець купує товар у кількості, яка не залежить від його ціни. Це стосується товарів першої необхідності, споживання яких обмежити важко (солі, цукру).

ПРОПОЗИЦІЯ ТОВАРІВ HА РИНКУ

СУТНІСТЬ І ЧИННИКИ ПРОПОЗИЦІЇ

Пропозиція показує кількість товарів і послуг, яка є у продажу за певною ціною.

Пропозиція представлена результатами господарської діяльності (виробництва), що набувають товарного вигляду і можуть бути доставлені на ринок в певному обсязі та в певний час.

Як і чинники, що визначають попит, чинники пропозиції також поділяють на об'єктивні та суб'єктивні.

До об’єктивних належать економічні, соціальні, демографічні.

Економічними чинниками є: рівень технології, організаційно-інфраструктурне забезпечення, сфера обігу; державне стимулювання ринкової конкуренції, переміщення капіталів.

Соціальні чинники — це професійно-кваліфікаційний склад робочої сили, суспільна престижність підприємства, розміри і активність підприємців, їхня економічна самостійність, рівень культури і спеціальної освіти учасників виробництва.

Демографічні чинники охоплюють: масштаби і характер залучення у виробництво і вивільнення робочої сили, розподіл працездатного населення за територією.

До суб’єктивнихчинників відносять психолого-традиційні, естетичні, природно-кліматичні.

Психолого-традиційні чинники — це зміни смаків та уподобань споживачів, місцеві, національні традиції, виховання, релігійні звичаї.

Естетичні чинники включають зміни у моді, розвиток промислового дизайну.

Природно-кліматичні чинники — це клімат, рельєф та місцезнаходження, флора і фауна.

Однак надалі при розгляді чинників пропозиції головну увагу ми приділятимемо ціновому чиннику.

ЗАКОН ПРОПОЗИЦІЇ

Об'єктивний рух пропозиції регулюється відповідним економічним законом — законом пропозиції. Пропозиція стосується насамперед економічної діяльності виробників, тобто основних суб'єктів конкурентної боротьби. Отже, процесом-причиною закону пропозиції виступає зміна ціни: вона може знижуватись або зростати. Цей процес тісно пов'язаний з певною масою товарів, послуг, що пропонуються споживачам.

Якщо ціна знижується, то при тій самій масі товарів і послуг підприємець одержує менше коштів від реалізації і навпаки. У другому випадку, коли ціна зросла, коштів стає більше. Як бачимо, У причинно-наслідковому зв'язку закону пропозиції на відміну від закону попиту існує прямий зв'язок.

У кожний конкретний момент, як правило, зміна ціни означає, що маса товарів і послуг виробляється (надається) при тих самих витратах виробництва. Ця обставина змушує виробників змінювати тактику. Насправді витрати виробництва не змінились, але цю саму масу товарів і послуг через зниження ціни продано дешевше. різниця між сумою реалізації та витратами виробництва зменшилась, отже, виробник одержав менший прибуток. Норма прибутку знизилась. Це досить серйозний привід для оцінки доцільності виробництва цього виду товару.

Підприємець має вжити заходів щодо зміни асортименту товару або щодо зниження витрат виробництва. Закон пропозиції, по суті, вимагає привести пропозицію у відповідність з існуючим попитом або знизити витрати виробництва, узгодити їх з новою ціною.

КРИВА ПРОПОЗИЦІЇ ТА Й ЗМІНИ

ТочкаА на кривій пропозиції ПП (рис. 13) показує більш високий рівень ціниЦ, який склався на ринку, і обсяг товарівТ, який також зріс. ТочкаВ відбиває ситуацію, яка змінилася: зниження ціни до рівняЦ2, якому відповідає скорочення пропозиції до продажу товарівТ2. Отже, з рис. 13 видно, що пропозиція товарів має вигляд кривої з позитивним нахилом, що відображує залежність між двома змінними — ціною товару і його кількістю або обсягом для продажу на ринку.

Крива пропозиції, по суті, є ілюстрацією Дії закону пропозиції, тобто за інших однакових умов, чим вища ціна товару, тим більше їх може бути вироблено і запропоновано до продажу на ринку. Рух кривої донизу від точкиА до точкиВ означає зниження товарного обміну на ринках під впливом зниження цін на ці товари.

Рис. 13. Крива пропозиції

ЕЛАСТИЧНІСТЬ ПРОПОЗИЦІЇ

Еластичність пропозиції товарів характеризує відносні зміни цін товарів та кількості їх, запропонованої до продажу.

Інтенсивність цих змін неоднакова. Вона може показувати загальну сукупну еластичність пропозиції, стосуватися пропозиції одиничної еластичності (за якої 1 відсоток збільшення ціни товарів зумовлює збільшення на 1 відсоток пропозиції їх для продажу на ринку).

При нееластичній пропозиції збільшення ціни не має будь-якого впливу на збільшення кількості товарів, що пропонується до продажу.

Еластичність пропозиції сприяє встановленню так званої нормальної ціни рівноваги, тобто рівноважної ціни.

ТЕОРІЯ ЗАГАЛЬНОЇ РІВНОВАГИ

РІВНОВАЖНА ЦІНА

У політичній економії, що обслуговувала адміністративно-командну систему, стверджувалося, що ринкова економіка в умовах капіталізму має хаотичний характер розвитку.

Насправді ж ринкова економіка здатна до саморегулювання. Воно відбувається під впливом вільної конкуренції, постійної зміни цін, регулювання економічних процесів на основі співвідношення попиту і пропозиції.

Хоча в ринковій економіці можливі прорахунки, але по кожному товару встановлюється певний рівень ціни на основі рівноваги попиту і пропозиції. Діє система саморегулювання.  У кожний певний момент виникає конкретна рівновага між попитом і пропозицією. І ця рівновага досить ефективна.

При встановленні такої рівноваги випуск продукції досягає економічно доцільного, витрати чинників виробництва — мінімального рівня. В результаті, як дотепно зауважує П. Самуельсон, людям, які люблять яблука, ніхто не пропонує апельсини і навпаки.

ТЕОРІЯ РІВНОВАГИ Л. ВАЛЬРАСА

Автором теорії загальної рівноваги є відомий швейцарський економіст Леон Вальрас (1834–1910), професор Лозаннського університету, за походженням француз. Він був одним із засновників теорії граничної корисності. Однак особливо став відомим як автор теорії рівноваги. Своє відкриття він зробив на основі математичних висновків.

Леон Вальрас довів, що в умовах ринкової економіки є можливість встановлення рівноваги на основі співвідношення пропозиції і попиту. Вільна конкуренція забезпечує встановлення ціни рівноваги.

Рівноважна ціна — це ціна на конкурентному ринку, за якої величина попиту і пропозиції однакові, немає ні дефіцитунінадлишку товарів і послуг. Така ціна не містить у собі тенденції до зростання або до зниження обсягів виробництва.

Постулатами теорії рівноваги Л. Вальраса є такі:

1. Зміни цін впливають на попит і пропозицію і навпаки; зміна попиту впливає на пропозицію і навпаки. Отже,їхній взаємозв'язок впливає на встановлення рівноваги.

2. Рівноважна ціна встановлюється в результаті конкуренції, співвідношення попиту і пропозиції, наявності ресурсів та інших чинників.

3. Загальна рівновага здійснюється щодо всіх товарів. Це пояснюється тим, що потреба у цьому товарі залежить від наявності інших товарів. Наприклад, споживання м'яса залежить від наявності кави.

4. Рівновагу характеризує, як правило, мінова вартість. Мінова цінність товарів — це рівень економічної рівноваги. В умовах конкуренції діють механізми, які усувають диспропорції та встановлюють таку мінову вартість, що ґрунтується на ціні рівноваги. В Умовах монополії диспропорції зберігаються.

5. Рівновага досягається на основі дії всіх учасників ринку.

6. Рівновага здатна забезпечити максимально високий рівень Удоволення потреб (безумовно, за наявності ресурсів).

7. Попит на кожний товар залежить не тільки від його ціни, а й від цін на всі інші товари. Наприклад, зростання цін на деякі продукти харчування призвело в Україні до зменшення попиту на періодичні видання. Багато людей відмовляються від передплатинагазетиі журнали. Різко скоротилися їхні тиражі.

8. Сума попиту споживача на всі закуплені ним товари і покупки за вартістю дорівнює сумі всіх проданих ним товарів і послуг (у тому числі послуг праці).

9. Ринок безперервно здійснює «пошук» так званих рівноважних цін.

10. Конкуренція — це важливий чинник встановлення рівноваги (через ціни). Існуючі цінові сигнали регулюють ринок, з допомогою їх досягається рівновага.

11. Для рівноваги потрібний ринковий механізм, який діє значно ефективніше, ніж у минулому так звана планова система.

КОН’ЮНКТУРА РИНКУ

ТЕОРІЯ СПОЖИВЧОЇ ІІОВЕДІНКИ

КОН’ЮНКТУРА РИНКУ

Кон'юнктура ринку характеризується визначеним у часі та просторі певним співвідношенням попиту і пропозиції, що формується як сукупність товарно-грошових пропорцій під впливом конкретної комбінації діючих чинників.

Визначальними показниками ринкової кон'юнктури є ціни, за якими продавці реалізують, а покупці купують товари чи послуги. Їхні конкретні величини зазнають коливань відповідно до пануючих тенденцій у попиті та Пропозиції.

Кон'юнктура може здійснюватись досить динамічно і характеризується різними станами.

Розрізняють три основних якісних стани ринкової кон'юнктури:

дефіцит товару, надлишок товару, ринкова рівновага.

Дефіцит товару характеризує певний стан кон'юнктури ринку, коли платоспроможний попит перевищує пропозицію при фіксованому рівні ціни. Дефіцитна кон'юнктура ринку може бути короткочасною (випадковою), а може мати сталий характер. Короткочасний дефіцит на ринку може виникати у системі як переважно ринкового, так і позаринкового регулювання економіки. Він відбиває тимчасові диспропорції у відтворенні певного продукту і частіше пов'язаний із структурними зрушеннями в економіці, порушеннями циклічності виробництва, ціновими чинниками. Тривалого характеру дефіциту надає певна система господарювання. Так було в умовах адміністративно-командної економіки. Причини тут різні — відсутність конкуренції, монополізм державної власності тощо.

Другим станом кон'юнктури є надлишок товару на ринку. При цьому за певної ціни пропозиція товару перевищує попит на нього.

Як і у випадку з дефіцитною кон'юнктурою, надлишок товару на ринку може бути тимчасовим чи сталим. Сталий характер виявляється під час криз надвиробництва. При надлишку товарів посилюється конкуренція виробників.

Стан рівноваги між попитом і пропозицією задовольняє і продавців, і покупців. Ринкову рівновагу як бажаний стан кон'юнктури неможливо зафіксувати на тривалий строк. Справа в тому, що чинники, які впливають на попит і пропозицію, досить рухомі, вони весь час змінюються. Можна назвати сотні причин зміни їх.

Від стану кон'юнктури залежить споживча поведінка людини.

ОСНОВИ ТЕОРІЇ СПОЖИВЧОЇ ПОВЕДІНКИ

Споживча поведінка — це процес формування попиту споживачів на pізноманітні товари і послуги, що визначає розвиток їх виробництва тa споживання на ринку.

Саме це визначення дає підстави для висновку, що не споживання підпорядковане виробництву, а навпаки — виробництво ґрунтується на споживанні.

Споживча поведінка людей обумовлена їхніми доходами. Людина керується при купівлі товарів і послуг розмірами доходівтауявленнями про ті блага, які задовольняють особисті потреби.

У теорії споживчої поведінки рівновагу в споживанні вивчають за допомогою термінів і графіків бюджетного обмеження і кривих байдужості (рис. 14).

Бюджетне обмеження, споживчий або особистий бюджет —цегрошовий доход споживача, в межах якого може бути визначений попит на матеріальні блага і послуги.

На рис. 14 показана альтернатива споживчого вибору між двома групами товарів — продуктами харчування та одягом. Лінія споживчого бюджету — це криваKM. Криві байдужості позначені пунктирними лініямиА, Б, В Г. Точка рівноваги в споживанні —Е, де крива байдужостіВ торкається лінії бюджетного обмеження. Криві байдужості (їх ще називають кривими однакових можливостей) показують всі комбінації споживання продуктів харчування та одягу, які мають для споживача однакову сукупну корисність.Криві А іБ розташовані нижче кривої споживчого бюджету і свід-чать про неповне споживання товарів цієї групи. Крива байдужостіГ прохо-дить за межами кривої бюджетного обмеження, тобто споживання на цьому рівні перевищує можливість доходу і особистого бюджету цього споживача.

Рис. 14. Крива байдужості

Стан рівноваги бюджету і можливість споживання продуктів харчування та одягу досягаються у точці перетину кривої байдужостіВ з бюджетною кривоюKM. У точціЕ можлива заміна одного товару іншим з урахуванням рівня цін на них.

Назва «крива байдужості» не означає, що споживач не хоче споживати товари, які знаходяться поза цією лінією (припустімо, через те, що вони не відповідають його особистим потребам і смакам). Споживач хотів би їх придбати, але він не може цього зробити через обмежений особистий доход. Інакше кажучи, причиною байдужості є брак платоспроможного попиту.

Існує правило споживчої поведінки. Сутність його полягає в тому, щоб кожна остання одиниця грошових витрат на придбання товару приносила однакову граничну або додаткову корисність.

Значення цього правила споживчої поведінки полягає в його логічній аргументації, що спирається на здоровий глузд. Це правило дає можливість вирішити завдання — розподіл того чи іншого обмеженого ресурсу між альтернативними сферами його використання. Переміщення ресурсів із сфери з низькою граничною корисністю у сферу з високим значенням цього показника здійснюватиметься до того часу, доки не буде досягнута точка рівноваги, що відповідає максимальній граничній корисності.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Покупець купує впродовж місяця 10 кг яблук за ціною 2 грн за 1 кг. Ціну заяблука знижено у 2 рази. Спостерігається ефект доходу. У чому його сутність? Наведіть цифрові ілюстрації цього ефекту.

2. Покупець купує впродовж місяця 10 кг яблук І ґатунку за ціною 2 грн за 1 кг. Ціна яблук II ґатунку — 1 грн за 1 кг. Ціни на яблука всіх ґатунків зросли на 50 відсотків. Відбувається ефект заміщення. У чому він полягає? Наведіть цифрові ілюстрації.

3. Ціна на певний товар знизилась приблизно на 5 відсотків. Однак продаж не тільки не зріс, а навпаки, знизився. З чим це пов'язано? Яким економічним законом можна пояснити таку ситуацію?

4. Як впливатимуть на пропозицію товарів і послуг такі умови:

а) наявність товарів виробничого призначення, що взаємозамінюють і взаємодоповнюють один одного; б) рівень технологій, які застосовуються при виробництві однойменних товарів; в) рівень податків; г) якість ресурсів і чинників виробництва; д) наявність субсидій; е) конкуренція на ринку однорідних товарів; є) реклама і маркетинг.

5. За наведеними в таблиці даними про попит і пропозицію на зерно побудуйте криві попиту і пропозиції. Визначіть рівноважну ціну.

Ціна за 1 т, грн

Обсяг попиту, тис. т

Обсяг пропозиції, тис. т

10

10

3

12

9

4

14

8

5

16

7

6

18

6

7

20

5

8

6. Розрахуйте коефіцієнт еластичності попиту за ціною, якщо при зменшенні Ціни з 44 до 40 грн попит зріс з 100 до 120 грн.

• У якому випадку ми маємо еластичність попиту за ціною:

а) при зміні ціни на 22 відсотки попит змінився на 22 відсотки; б) при зменшенні ціни на 60 відсотків попит збільшився на 40 відсотків;

в) при зменшенні ціни на 25 відсотків попит зріс на 50 відсотків.

Визначіть тип еластичності та коефіцієнт еластичності за даними такої таблиці:

Показник

Костюми

Автомобілі

Телевізори

Ціна, грн

130

100

300 000

180 000

14 000

7 000

Кількість

10

12

1

3

3

4

Тема: «ПІДПРИЄМНИЦТВО: суть, умови функціонування та форми організації»

План

Хто такий підприємець, чим він займається

Що таке підприємництво, які його функції та умови існування

Як здійснюється організація підприємницької діяльності

У яких видах вона виявляється

Які права, обов'язки і відповідальність підприємців

І УМОВИ ЙОГО ІСНУВАННЯ

ПОНЯТТЯ “ПІДПРИЄМЕЦЬ” “ПІДПРИЄМНИЦТВО”

Визначальною умовою переходу до ринку є формування суб'єктів ринкових відносин, у ролі яких виступають підприємці. Підприємництво є необхідною, визначальною рисою ринку, його обов'язковим атрибутом. Немає підприємців — немає і ринку, і навпаки.

Поняття “підприємництво” надзвичайно містке. Це зумовлено тим, що в ньому переплітається сукупність економічних, юридичних, політичних, історичних і психологічних відносин. Уявлення про нього складалося впродовж значного історичного часу, змінювалось під впливом базисних та надбудовчих інституцій, психології людей.

У науковий обіг поняття “підприємець” увів банкір-економіст Р. Кантільйон на початку XVII ст. До підприємців він зараховував людей з нефіксованими прибутками (ремісників, селян), тобто тих, хто був зайня-тий економічною діяльністю в умовах нестабільності та непередбаченості цін. Головною рисою підприємця він вважав готовність до ризику.

Вагомий внесок у дослідження підприємництва уXVIII-XIX ст. зробили М. Вебер, В. Зомбарт, Й. Шумпетер, а також Ф. Кене, А. Тюрго, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж. Б. Сей, А. Маршалл.

А. Сміт розглядав підприємця як власника. Саме цим зумовлені Його психологія, поведінка в економічному житті. А. Сміт зазначав, ЩО підприємець має на увазі лише свій власний інтерес, переслідує свою власну вигоду. При цьому він часто дійовіше служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли намагається робити це свідомо.

Ураховуючи інтерес, вигоду як невід'ємний атрибут підприємця, не можна лише ними визначати мотиви його діяльності. Адже в умовах ринкового середовища суб'єктів підприємницької діяльності багато, і між ними точиться конкурентна боротьба за кращий результат — прибуток. Одержати його можна лише за умови вибору найбільш ефективного варіанта використання ресурсів, економічного ризику, новаторських ідей. Це спонукає підприємця йти непротореним шляхом, застосовувати найкращі якості працівника: творчість, сумлінну працю, організаторські здібності. Прагнення проявити себе як особистість у певній сфері діяльності, реалізувати свої ідеї та результати праці, зробити їх надбанням суспільства — це також інтерес підприємця, який відіграє значну роль у житті суспільства, є рушієм його поступу.

Усе це робить підприємця піонером, який веде переду своїй справі,апідприємництво — локомотивом економічного, соціального і культурного розвитку людського суспільства

Свою діяльність підприємець (особливо висококваліфікований) спрямовує на виготовлення не товарів-аналогів, а виробів, що мають якісно нові якості. Зрозуміло, що виробництво їх не може принести підприємцю миттєву віддачу (прибуток). Однак віддача обов'язково виявиться через певний час, коли відбудуться зміни у виробництві, його структурі, а отже, і в потребах суспільства. Причому прибуток, який отримуватиме підприємець в умовах, що склалися в результаті зазначених перемін, перекриває всі витрати. Через це пі підприємець переважну частину прибутку, що отримує, направляє у господарську діяльність. а не на власні потреби.

Поняття “підприємець” часто застосовують як синонім таких понять, як “господар”, “бізнесмен”. Людину, яка організувала свою справу і веде її, називають саме одним з цих понять. Однак виникає запитання: ким є суб'єкт, що має свою ферму або майстерню, де виробляється певна продукція, реалізація якої дає йому змогу лише безбідно існувати? Чи можна його назвати підприємцем, бізнесменом? Якщо так, тоді і великий власник, багатство якого зростає високими темпами, і дрібний товаровиробник, прибутки якого невеликі, а то й на межі банкрутства, — підприємці? Обидва вони, як І всі інші, хто самостійно на свій страх і ризик займаються певною справою, одержуючи від неї певний доход, є господарюючими суб'єктами. Це поняття ширше й об'ємніше, ніж “підприємець”.

Рис. 1. Найхарактерніші риси підприємця

Найхарактерніші риси підприємця, які виділяють його серед господарюючих суб'єктів, влучно узагальнив Й. Шумпетер:

1) виготовлення нового блага або нової якості того чи іншого блага;

2) освоєння нового ринку збуту;

3) одержання нового джерела сировини або напівфабрикатів і запровадження нового методу виробництва;

4) здійснення відповідної реорганізації (рис. 1).

Для того щоб здійснювати постійний пошук нових способів комбінування ресурсів, потрібно мати відповідні якості: волю і здібності; здатність визначати головні моменти діяльності, “плисти проти течії”, долаючи опір соціальних сил; здійснювати вплив на інших результатами своєї діяльності, духовною свободою, витратами сил та енергії (рис. 2).

Реальне підприємництво несумісне ні зі спекуляцією, ні з так званим паперовим підприємництвом, що зводиться до концентрації виробництва і капіталу за рахунок придбання, злиття та поглинання, що так характерно для України в період перехідної економіки. На цю проблему свого часу звертав увагу і видатний англійський економіст Дж. М. Кейнс. Спекулянти не завдають шкоди, писав він, якщо вони залишаються бульбашками на поверхні чистого потоку підприємництва. Однак становище стає серйозним, коли перетворюється на бульбашку у вирі спекуляції. Коли розширення виробничого капіталу в країні стає побічним продуктом діяльності ігрового дому, важко чекати добрих результатів.

Формування високої, економічно ефективної та соціальне відповідальної підприємницької культури с одним з головних завдань,що стоїть перед Україною, визначальною умовою виходу її з економічної кризи.

Рис. 2. Якості підприємця

Справжнє підприємництво можна втілити в життя за умови економічної свободи людини, права вибору діяльності для реалізації своїх потенцій, а також персональної економічної відповідальності за результати роботи, наслідком якої може бути прибуток або банкрутство.

Отже, підприємець — суб'єкт, що поєднує в собі новаторські,комерційні й організаторські здібності для пошуку тарозвитку нових видів і методів виробництва, нових благ та їхніх нових якостей, нових сфер застосування капіталу. Звідси підприємництво — це тип господарської поведінки підприємців щодо організації розробки, виробництва і реалізації благ зметою отримання прибутку та соціального ефекту

У виявленні ініціативної, новаторської, самостійної діяльності розкривається сутність підприємництва. Його мета зводиться, з одного боку, до одержання прибутку або особистого доходу в результаті не якихось кон'юнктурних справ, а точного розрахунку, а з іншого — до найбільш ефективного використання чинників виробництва, намагання реалізувати творчі потенції людини.

ФУНКЦІЇ ТА УМОВИ ІСНУВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА

Сутність підприємництва більш глибоко розкривається через його основні функції: творчу, ресурсну, організаційну.

Творча функція передбачає сприяння генеруванню та реалізації нових ідей, здійсненню техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов'язані з господарським ризиком.

Ресурсна функція полягає в тому, що підприємництво націлене на найбільш ефективне використання з точки зору досягнень науки, техніки, управління й організації виробництва матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів.

Організаційна функція спрямована на поєднання ресурсів виробництва в оптимальних пропорціях, здійснення контролю за їхнім використанням.

Підприємництво як явище господарського життя завжди розвивається у певному соціально-економічному та історичному середовищі. Саме тому для його безпосереднього відтворення необхідні певні передумови (рис. 3).

Економічні передумови підприємництва полягають у тому, щоб у суспільстві функціонували багатосуб'єктні (приватні, колективні, державні, кооперативні) власники. Це сприятиме свободі підприємницької діяльності, можливості на свій страх і ризик приймати рішення про використання майна, продукції, прибутків, вибір господарських контрагентів. Тому шляхом створення економічних передумов підприємництва у нашій країні є роздержавлення і приватизація власності, демонополізація господарств.

Політичні передумови підприємництва передбачають створення у країні сприятливого політичного клімату для підприємництва. Це можливо завдяки розробці та здійсненню стабільної політики в країні. Вона має давати усім господарюючим суб'єктам гарантії щодо збереження їхньої власності, виключення можливостей націоналізації, експропріації. Владні структури повинні захищати всі види власності, у тому числі інтелектуальної (винаходи, новаторство, нові методи організації), а також створювати сприятливий підприємницький клімат, проводячи відповідну податкову, кредитну, митну та іншу політику.

Рис. 3. Передумови підприємництва

Юридичні передумови підприємництва ґрунтуються на законодавстві, нормативних актах, розроблених у країні. Останні мають створити для усіх учасників ринкових відносин однакові “правила гри”, тобто надати однакові права і повну свободу, не допускати втручання органів державного управління у господарську діяльність будь-якого суб'єкта, за винятком законодавче обумовлених випадків. Отже, йдеться про те, що підприємці  можуть діяти “самостійно”, “вільно” в межах закону. Зі зміною умов економічного, соціального життя змінюються закони (“правила гри”), а отже, і поняття. “самостійно” та “вільно” наповнюються новим змістом.

Слід мати на увазі, що у сфері бізнесу крім суворо формалізованих зв'язків, заснованих на законодавчих актах, існують неформальні відносини між господарськими суб'єктами: довіра, джентльменство, слово честі тощо.

Однак перелічених передумов замало. Важливе значення маєпсихологічний чинник. Сутність його полягає в позитивній суспільній думці щодо підприємництва. Якщо цього не буде, розвиток підприємництва стримуватиметься. Тут у нашій країні є багато проблем, оскільки життя кількох поколінь відбувалося в умовах, які утверджували негативне ставлення до підприємництва. Мислення консервативне і змінити його в одну мить не вдасться.

В Україні прийняті і діють нормативні акти, які заклали фундамент для формування підприємництва. Важливе місце серед них належить Закону України “Про підприємництво”. Згідно з цим Законом підприємництво в Україні здійснюється за такими принципами:

• вільний вибір діяльності на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;

• самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

• вільне наймання працівників;

• залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;

• вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством;

• самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою — зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

ОРГАНІЗАЦІЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

СУБ'ЄКТИ, ОБ'ЄКТИ І ВИДИ ПІДПРИЄМНИЦТВА

Підприємницька діяльність здійснюється від імені та під майнову відповідальність певними суб'єктами.

Суб'єктами підприємництва (підприємцями) можуть бути: громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності, юридичні особи всіх форм власності.

Громадяни або фізичні особи (окремі індивідууми) виступають у цій якості як: а) організатори індивідуального виробництва, на якому застосовуються засоби виробництва, що належать йому, і використовується власна праця; б) організатори виробництва, де застосовуються капітал і наймана праця.

Юридичні особи (товариства, акціонери, кооперативи, спільні підприємства, різні асоціації, об'єднання тощо) як суб'єкти підприємницької діяльності порівняно з індивідуальним підприємництвом займаються діяльністю більших масштабів з обов'язковим залученням найманої робочої сили.

Особливо слід сказати про державу та її відповідні органи(адміністративно-господарські одиниці, органи уряду, в тому числі міністерства, комітети) щодо підприємницької діяльності. За загальними правилами ринкової економікидержава не може бути суб'єктом ринкових відносин, а отже, і підприємцем. Ці функції вона як власникделегує корпораціям, асоціаціям, кооперативам, спільним, індивідуальним та іншим підприємствам. Це зумовлено тим, що держава є організатором загальних правил підприємництва і має контролювати виконання їх.

Відповідно до Закону України “Про підприємництво” в нашій країні не дозволяється займатися підприємницькою діяльністю таким категоріям громадян: військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органам державної влади й управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Забороняється займатися підприємництвом також певним категоріям громадян, зокрема тим, хто має непогашену судимість за крадіжки, хабарництво, інші корисливі злочини тощо.

Такі обмеження для заняття підприємництвом існують в усьому світі і зумовлені необхідністю:

по-перше, забезпечити однакові можливості для всіх фізичних та юридичних осіб у свободі підприємництва (можливість придбати еконо-мічні ресурси, організувати процес виробництва за власним вибором, реа-лізувати товар на ринку) і свободу вибору (можливість використовувати капітал у будь-якій сфері, бути суверенним у споживанні);

по-друге, позбавити винагороди осіб, що працюють у владних структурах і причетні до розробки законодавства, нормативних актів, державних замовлень, міждержавних угод і можуть створювати пільгові умови для якогось із суб'єктів, одержуючи за це певні вигоди, а отже, захистити суспільство від зловживань, корупції;

по-третє, позбавити нечесних, недобросовісних та кримінальних осіб права займатися господарською діяльністю.

Чинником підприємницької діяльності є також капітал, який створює необхідні передумови для того, щоб стати реальним суб'єктом підприємництва. А оскільки капіталом володіють далеко не всі, то і підприємцями у суспільстві всі бути не можуть.

Об'єктом підприємництва є певний вид діяльності (виробництво, торгівля, інноваційна справа, посередництво, операції з цінними паперами), який матеріалізується у вироблюваній продукціїі(послугах, інформації). Визначальним критерієм тут є не сфера, а зміст діяльності

Проте слід мати на увазі, що підприємництво може застосовуватися у всіх сферах економіки, крім тих, втрата державного контролю над якими завдає шкоди безпеці суспільства та здоров'ю людей. Це виготовлення і реалізація зброї, наркотичних засобів, грошових знаків.

Такі види діяльності в Україні, як розвідка та експлуатація корисних копалин, ремонт спортивної, мисливської та інших видів зброї, виготовлення та реалізація медикаментів та хімічних речовин, виробництво пива, вина, лікеро-горілчаних виробів, цигарок, медична, ветеринарна та юридична практика потребують спеціального дозволу — ліцензії. У такий спосіб державні органи, які видають їх, можуть регулювати і контролювати зазначені види діяльності.

За формами власності та організацією (рис. 4) можна виділити такі основні види підприємництва:

• індивідуальне — засноване на приватній власності фізичної особи та її праці (фермери, ремісники, що не застосовують постійно найману працю);

• сімейне — ґрунтується на приватній власності громадян-членів однієї сім'ї з можливістю використання найманої робочої сили;

• приватне, або партнерське, — зі створенням юридичної особи й обмеженою відповідальністю (малі підприємства, товариства, кооперативи, як правило, користуються найманою працею);

• акціонерне — засноване на власності акціонерів (власники цінних паперів — індивідууми, юридичні особи);

• орендне — береться за відповідну плату на певний час у користування, що дає йому право бути власником результатів праці, доходів та розпоряджатися майном;

• колективне (народне) — засноване на власності трудового колективу на майно, продукцію і доходи;

• інноваційне — ґрунтується на інтелектуальній власності;

• спільне — створюється об'єднанням майна різних власників. Перелічені та інші види підприємницької діяльності, наприклад, за контрактом, які створюються на основі угоди менеджера або адміністрації в цілому з власником, або різні форми кооперування можна об'єднати у три групи: одноосібне володіння, товариство, корпорація.

Рис. 4. Види підприємництва за формами власності та організації

ПРАВА, ОБОВ'ЯЗКИ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЩПРИЄМЦЯ

В умовах формування підприємницьких структур, особливо в нашій країні, де багато років панував безроздільний монополізм державного сектору економіки, великого значення набуває чітке визначення прав, обов'язків та відповідальності підприємців.Цепотребує розробки законо-давчих актів, у яких вони визначаються, а також здійснення правового, матеріального, фінансового, соціально-економічного та організаційного регулювання розвитку підприємницької діяльності з боку держави.

В Україні з метою забезпечення свободи розвитку підприємництва, встановлення правових гарантій його функціонування вироблені права, обов'язки і відповідальність суб'єктів підприємницької

діяльності.

Права підприємця:

• створювати для здійснення підприємницької діяльності будь-які види підприємництва;

• купувати повністю або частково майно та набувати майнових

прав;

• самостійно формувати господарську діяльність, обирати постачальників, встановлювати ціни і тарифи, вільно розпоряджатися прибутком;

• укладати з громадянами трудові договори на використовування їхньої праці (контракти, угоди);

• самостійно встановлювати форми, систему і розміри оплати праці та інші види доходів осіб, що працюють на основі найму;

• отримувати будь-який не обмежений за розмірами особистий доход;

• брати участь у зовнішньоекономічних відносинах, здійснювати валютні операції, користуватися державною системою соціального забезпечення та соціального страхування.

Обов'язки підприємця:

• укладати трудові договори (контракти, угоди) з громадянами, яких вони беруть на роботу за наймом;

• здійснювати оплату праці особам, що працюють за наймом на рівні, що не нижчий за мінімальні розміри, встановлені законодавством, забезпечити відповідні умови та охорону праці, а також інші соціальні гарантії;

• дотримуватись прав, щоб реалізувати законні інтереси споживачів;

• забезпечувати високу якість і надійність вироблених товарів (наданих послуг);

• отримувати ліцензію на діяльність у сферах, які підлягають ліцензуванню відповідно до чинного законодавства.

Відповідальність підприємця полягає в тому, що він персонально відповідає: за зобов'язаннями, пов'язаними з цією діяльністю, усім своїм майном, за винятком того майна, на яке згідно з законодавством України не може бути поширене стягнення; за охорону навколишнього середовища, додержання заходів щодо техніки безпеки, охорони праці, виробничої гігієни і санітарії, за завдані шкоду і збитки.

Суб'єкт підприємницької діяльності може бути визнаний судом або арбітражем банкрутом, якщо майна, яке йому належить, не вистачає для покриття заборгованості та немає можливості для фінансового оздоровлення підприємства.

Найманому працівнику, який втратив працездатність, підприємець зобов'язаний відшкодувати витрати у випадках і порядку, передбачених законодавством.

Як бачимо, підприємництво спрямоване на ефективне ведення господарства, сприяє розвитку особистості людини, її здібностей і потреб, передбачає персональну економічну й адміністративну відповідальність підприємця. У підприємницькій діяльності повною мірою використовуються комерційний талант людини, її честолюбство. Особливе місце у цивілізованому підприємництві у партнерських відносинах належить чесності та порядності, дотриманню слова, збереженню комерційної таємниці. Етика підприємця — невід'ємна складова його особистості.

Важливою умовою формування та розвитку підприємництва в Україні є гарантії та всебічна підтримка з боку держави. Вона законодавче забезпечує гарантії для всіх підприємців незалежно від обраних ними форм підприємницької діяльності та власності, однакові права та можливості щодо доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів, свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від виявів несумлінної конкуренції та монополізму в будь-якій сфері підприємницької діяльності.

Держава має гарантувати не тільки правове забезпечення, а й економічну, матеріально-технічну та організаційну підтримку.

Економічна підтримка передбачає:

• запровадження надійної фінансово-кредитної бази підтримки підприємництва завдяки створенню мережі спеціалізованих комерційних банків і страхових компаній для надання індивідуальних позик;

• відкриття доступу до іноземних кредитів;

• формування розгалуженої мережі суспільних і приватних неприбуткових фондів розвитку підприємництва, які б надавали гарантії за кредитами;

• запровадження державного страхування комерційного ризику підприємств на випадок фінансових та інших витрат, що зумовлені діями органів державної влади;

• встановлення пільгового оподаткування прибутків підприємців, що здійснюють інноваційні проекти, модернізацію і відкриття нових виробництв та інших напрямів, що мають вирішальне значення для розвитку економіки країни, вирішення соціальних проблем.

Матеріально-технічна підтримка охоплює:

• передавання або продаж на пільгових умовах підприємницьким структурам з державного сектору різноманітного устаткування виробничого призначення відповідно до процесу роздержавлення і приватизації;

• комерціалізацію сфери торгівлі та громадського харчування;

• корпоратизацію великих і середніх підприємств різних галузей економіки;

• передавання в оренду недовантажених потужностей підприємств;

• продаж на конкурсній основі об'єктів незавершеного будівництва, нежилих приміщень та невстановленого обладнання державної власності підприємцям за умови, якщо це відповідає інтересам розвитку економіки;

• створення технопарків і баз прокату обладнання для прискореного розвитку інноваційної діяльності.

Організаційна підтримка має сприяти:

• налагодженню процедури регулювання підприємництва з боку державних інституцій виробленням раціональних форм обов'язкової звітності та порядку реєстрації нових суб'єктів підприємництва;

• доступності до документів, що регулюють створення, порядок реєстрації та функціонування суб'єктів підприємництва;

• підготовці підприємницьких кадрів, інформованості їх з цих питань, що потребує відкриття спеціальних навчальних закладів;

• перепідготовці викладачів, організації інформаційних центрів, проведенню наукових досліджень з питань підприємництва у державних наукових та навчальних закладах.

Отже, закони України створюють умови для розвитку вільної підприємницької діяльності, яка охоплює різні сторони економічного життя і виявляється як економічна категорія, метод господарювання, тип економічного мислення.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які риси властиві підприємцю:

а) здатний робити точні розрахунки, щоб отримати максимальний прибуток; б) вміє об'єднати людей для досягнення мети; в) знає, як створити нові блага, поліпшувати їхню якість, підвищувати ефективність виробництва; г) відшукує невідомі, непередбачувані шляхи в економічній діяльності; д) вміє пристосовуватися до дій уряду, різних соціальних сил; е) наполегливий і гнучкий, готовий подолати перешкоди, коригувати тактику, щоб досягти стратегічних цілей.

2. Вкажіть на головну справу підприємця:

а) виготовлення нового блага або нової якості того чи іншого блага;

б) досягнення монополії у певному виді діяльності; в) освоєння нового ринку збуту; г) розвиток приватної ініціативи; д) одержання нового джерела сировини; є) досягнення концентрації виробництва і капіталу за рахунок придбання, злиття та поглинання інших підприємств.

3. Дайте відповідну назву таким функціям підприємця:

а) сприяння генеруванню та реалізації нових ідей, здійсненню техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов'язані з господарським ризиком; б) діяльність, націлена на найбільш ефективне використання з погляду науки, техніки, управління й організації виробництва матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів; в) поєднання ресурсів в оптимальних пропорціях, здійснення контролю за їх використанням.

4. Хто може бути суб'єктом підприємництва в Україні:

а) громадяни України; б) громадяни Молдови, росії, Білорусії та інших країн СНД; в) іноземці з країн далекого зарубіжжя; г) юридичні особи всіх форм власності; д) особи без громадянства; е) військовослужбовці; є) службові особи органів прокуратури, державної безпеки.

5. Які види діяльності можуть бути об'єктом підприємництва в Україні:

а) промислове виробництво засобів виробництва; б) виробництво предметів споживання; в) торгівля; г) виробництво зброї; д) розвідка і експлуатація корисних копалин; е) виготовлення та реалізація медикаментів; є) юридична практика; ж) сільське господарство.

6. Які підприємства належать до колективної форми власності:

а) індивідуальне, засноване на приватній власності; б) сімейне, що ґрунтується на приватній власності членів однієї сім"! з можливістю використання найманої робочої сили; в) орендні; г) акціонерні; д) колективні; е) спільні, що створюються на основі об'єднання різних власників; є) державні; ж) інноваційні.

7. Які права мають підприємці в Україні:

а) створювати будь-які підприємства; б) купувати повністю або частково майно та набувати майнові права; в) обирати постачальників; г) встановлювати ціни і тарифи; д) отримувати доход, обмежений по-датковою службою; е) користуватися матеріальною підтримкою з боку держави; є) самостійно встановлювати форми і системи оплати праці.

8. Визначіть обов'язки підприємців:

а) укладати трудові договори з громадянами, які приймаються на роботу; б) забезпечувати високий рівень доходів найманих працівників; в) здійснювати оплату праці особам, які працюють за наймом, що не нижча за мінімальні розміри; г) забезпечувати житлом працівників підприємства, які його не мають; д) забезпечувати надійну якість вироблюваних товарів; е) погоджувати свою діяльність з державними органами; є) отримувати ліцензію на діяльність у сферах, що підлягають ліцензуванню відповідно до чинного законодавства.

Тема лекції: «ФІНАНСОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА»

План

Чи тотожні поняття “фінанси” і “грошові відносини”

Як формується державний бюджет

• Якподатки впливають на розвиток ринкових відносин в Україні

Що таке інфляція та які її форми

Як можна уникнути інфляції

Які особливості інфляційного процесу в Україні

Що являють собою кредитні відносини

Як кредит впливає на розвиток економіки

Які є форми кредиту за об'єктами кредитування

СУТНІСТЬ І ФУНКЦІЇ ФІНАНСІВ

ФІНАНСИ ЯК ЕКОНОМІЧНА КАТЕГОРІЯ

Існування товарного виробництва зумовлює об'єктивну необхідність ведення грошового господарства. Кошти, які підприємства одержують за свою продукцію, вони використовують для заміщення спожитих засобів виробництва, розширення виробництва і оплати праці. Частина коштів підприємств надходить до загальнодержавного фонду і розподіляється в централізованому порядку для задоволення суспільних потреб, для розвитку всього господарства та культури. Грошові фонди утворюються також для соціального, майнового і особистого страхування. Отже, економічна діяльність суспільства пов'язана з існуванням фінансів.

Фінанси — це сукупність економічних відносин, що пов’язанізутворенням, розподілом і використанням грошових коштів

Іноді вважають, що всі грошові відносини можна вважати фінансами. Проте грошові відносини і фінанси — це не тотожні поняття. Насправді, до сфери фінансів належать такі грошові відносини, які,по-перше, виражають відносини між суспільством в особі держави,3 одного боку, і підприємствами і організаціями — з іншого, а також грошові відносини підприємств і організацій між собою;по-друге, грошові відносини, які знаходяться під контролем центрального (в Україні — Національного) банку.

СУБ'ЄКТИ І ВИДИ ФІНАНСОВИХ ВІДНОСИН

Для того щоб зрозуміти зміст і складність фінансових відносин, треба розглянути суб'єкти і види їх.

Суб'єктами фінансових відносин є держава, підприємство, його структурні підрозділи, державні органи різних рівнів управління громадські організації, члени суспільства.

Види фінансових відносин характеризують зміст грошових відносин між суб'єктами. Часто вони набувають форми платежів, відрахувань до фондів, розподілу доходів, різноманітних податків, пільг тощо.

Система суб'єктів і видів фінансових відносин в Україні досить складна (табл. 1).

Фінансова система в кожній країні має свої особливості. Вони визначаються економічними відносинами, що панують у країні, зміни в яких миттєво відбиваються на фінансах.

ФУНКЦІЇ ФІНАНСІВ

Розрізняють розподільчу, регулюючу, контролюючу і стимулюючу функції фінансів.

Розподільча функція характеризує розподіл фінансових ресурсів між регіонами, галузями, різними напрямами видатків підприємств і організацій. За допомогою цієї функції здійснюється розподіл валового внутрішнього продукту, національного доходу, грошової виручки підприємств і організацій.

Регулююча функція в основному діє тоді, коли треба внести відповідні зміни до розподілу грошових ресурсів. В одному випадку регулююча функція має характер коригування розподілу доходів. Припустімо, надання додаткових коштів регіонам для усуне наслідків стихійних лих, виправлення прорахунків, що виникли в процесі виконання бюджетних надходжень або видатків, подолання диспропорційності в розвитку економіки, ліквідація відставання окремих галузей, забезпечення необхідних пріоритетів економічного розвитку. В інших випадках регулювання здійснюється для забезпечення стабілізації економіки, усунення кризових явищ. У ролі фінансових регуляторів виступають: індексація доходів Уселення; переоцінка основних фондів під впливом їх морального зносу; фінансовий захист підприємств від конкуренції.

Таблиця 1

Система фінансових відносин в Україні

№ п/п

Суб'єкт фінансових відносин

Вид фінансових відносин

1

Між державою і підприємством

Платежі до державного бюджету

Відрахування до різних фондів державного, регіонального та галузевого рівня

Фінансова підтримка державних підприємств і організацій з державного бюджету

2

Між підприємствами

Платіжні зобов'язання постачальників і покупців

Штрафні санкції та неустойки за порушення договірної дисципліни

Фінансова винагорода за виконання особливих

вимог замовника

3

Між підприємством і його структурними підрозділами, між підприємством і його працівниками

Обслуговування господарських зв'язків Матеріальна винагорода працівникам

4

Міждержавними органами різних рівнів управління

Розподіл диференціальної ренти

Фінансування природничо-охоронних заходів тощо

Фінансування регіонів, територіально-виробничих комплексів

5

Між державою і кооперативними, приватними підприємствами та організаціями

Система оподаткування, економічні пільги

6

Між державою і організаціями та установами

Бюджетне фінансування, система оподаткування

7

Між державою і населенням

Пенсії, допомоги, стипендії, виплати з суспільних фондів споживання, податки з населення

8

Між банківськими, комерційними установами і населенням

Лотереї, вклади до Ощадного та інших банків, споживчий кредит тощо

Контролююча функція полягає в тому, що за допомогою фінансів можна перевірити стан розвитку народного господарства, ефективність ді-яльності підприємств, використання грошових ресурсів. Контролююча фу-нкція фінансів дає можливість забезпечувати господарську діяльність в ме-жах економічної доцільності та існуючих вимог правового законодавства.

Стимулююча функція фінансів сьогодні забезпечується завдяки використанню податкових пільг: зниженню податкових ставок звільненню від податків, обмеженню податкової бази. Об'єктом податкових пільг є інвестиції для розвитку спеціальних економічних зон, деякі пріоритетні галузі виробництва, підвищення конкуренто-здатності робочої сили. Крім цього, фінансові стимули використовують для зміцнення договірної дисципліни (штрафи і санкції) та у системі бюджетних регіональних відносин, коли виникає потреба стимулювання господарської ініціативи регіональної та місцевої влади.