Новости

Головні тенденції розвитку країн Північної Америки у ХХ ст..

Работа добавлена:






Головні тенденції розвитку країн Північної Америки у ХХ ст.. на http://mirrorref.ru

Лекція 1.

Головні тенденції розвитку країн Північної Америки у ХХ ст..

План.

  1. Геополітичне становище регіону
  2. Основні проблемні аспекти в регіоні.
  3. Інтереси гравців міжнародних відносин у регіоні.
  4. Асиметрія міжнародних відносин у регіоні

До цього регіону належать три держави — Канада, США та Мексика. Вони тісно пов'язані не лише географічно та історично, а й економічно. На їх теренах все більше утверджується регіональне інтеграційне утворення НАФТА. Відбуваються складні й не позбавлені суперечностей процеси регіональної інтеграції та диференціації. Домінування США в цьому регіоні, як і в усій Америці, хоча й залишається все ще дуже сильним, але поступово згасає.

У 1981 році Джоел Ґарро сформулював концепцію “дев’яти націй Північної Америки”, кожна з яких володіє відмінними від інших економічними та культурними  особливостями. Автор виснував, що традиційні національні і державні кордони значною мірою є штучними і непродуктивними для пояснення природи регіоналізму в Північній Америці, а тому представлена концепція дев’яти націй, з його точки зору, більш точно відображає реґіональну структуру та природу північноамериканського суспільства. На цій основі Джоел Ґарро запропонував поділ Північної Америки за наступними макрореґіонами.

1. “Нова Англія” (New England) – реґіон, що відіграв важливу роль у становленні державності та освіти в США.

2. “Ливарня” (The Foundry) – промислові реґіони США та Канади.

3. “Діксі” (Dixie) – колишня Конфедерація рабовласницьких штатів Америки.

4. “Житниця” (The Breadbasked) – штати США та провінції Канади, в яких дуже розвиненими є скотарство та землеробство.

5. “Острови” (The Islands) – острівна Північна Америка.

6. “МексАмерика” (MexAmerica) – реґіон Північної Америки, в якому домінує іспаномовне населення.

7. “Екотопія” (Ecotopia) – північно-західна частина тихоокеанського узбережжя Північної Америки.

8. “Порожній реґіон” (The Empty Quarter) – слабо заселені території Північної Америки.

9. “Квебек” (Québec) – франкомовна провінція Канади.

Регіон Північної Америки є одним із ключових центрів формування нової політичної та економічної системи світу. Це обумовлено кількома чинниками. По-перше, посилюються зв’язки між країнами Північної Америки, роблячи США могутнішими. Країни-сусіди Сполучених Штатів усе більше заглиблюються у вплив з боку сусіда і цим самим роблять власне існування неможливе без встановлених зв’язків.

По-друге, на початку ХХІ ст. істотно зросло значення геостратегічних, економічних, сировинних, людських ресурсів Північноамериканського регіону в цілому та окремих країн зокрема, для їхнього використання та балансу у світовій системі. Через те що США резервують власні запаси ресурсів та активно імпортують їх з інших держав, включаючи Мексику й Канаду, постає питання про те, коли ж зарезервовані ресурси почнуть використовуватися, і як це змінить загальні ціни, а також економічну ситуацію у світі.

Регіон Північної Америки є дуже важливим на міжнародній арені з багатьох точок зору. По-перше, з геополітичної точки зору – це є ідеальним місцем для проведення політики і впливу на світові процеси. Цей материк не розташований між Європою та Азією, де відбувається зіткнення цивілізацій. Він не розташований десь посеред Африки, де постійно не вистачає продовольства через стихійні природні лиха. Це такий собі плацдарм для ведення свого курсу політики. У дійсності, цим і користуються Сполучені Штати в буквальному розумінні. У них і найкраще географічне положення з трьох держав материка, і їхній зовнішній вектор постійно керується концепціями й доктринами. Крім того, важливість цієї частини землі підкреслюється глобальними амбіціями США залишити за собою роль світового лідера.

По-друге, наявність тут величезної кількості зарезервованих і ще не розвіданих ресурсів дає країнам серйозні важелі впливу. На яскравому прикладі тих же США можна виокремити розумну політику закупівлі гідрокарбонатних ресурсів у країн, наприклад, Близького Сходу. Цим самим і зберігаються та економляться власні кошти (за рахунок низьких імпортних цін), і посилюється вплив і залежність самих імпортерів від США.

По-третє, країни Північної Америки, об’єднавшись економічно в організацію НАФТА, зайняли серйозну нішу у світовій економіці. Тому, за сучасних умов глобалізації, зниження чи підвищення цін на їхніх ринках будуть зразу ж відображатися на економіці всього світу.

Незважаючи на багато вищезгаданих переваг, якими володіють держави Північної Америки, у цьому регіоні вистачає й проблем, які дошкуляють і завдають головного болю лідерам цих держав.

По-перше, це гігантська асиметричність. Величезна відстань між рівнями розвитку Сполучених Штатів і Мексики з Канадою не може створити у регіоні рівноцінного партнерства між країнами. Ще до утворення організації НАФТА економіки Канади й Мексики залежали від економіки США. А від моменту утворення, вони лише глибше погружаються в повній залежності та неможливості існувати без свого сусіда.

По-друге, нестабільність економіки Мексики постійно змушує США інвестувати все більше й більше коштів. Коли ж настане такий момент, що інвестування стане дуже невигідним, є незначна можливість того, що США буде шукати нових шляхів, а Мексика зі своїм більш ніж стомільйонним населенням постане перед глибокою кризою.

В офіційному дискурсі при визначенні зовнішньополітичних векторів країни Північної Америки апелюють до національних інтересів, цінностей та їх пріоритетів. На канадському зовнішньополітичному порядку денному основами є «зовнішньополітичні пріоритети та інтереси» й «інтереси та цінності», а на американському – «наші безпекові інтереси», «наші зусилля на шляху розвитку», «наші демократичні ідеали» і «наші стратегічні цілі».

Традиційні пріоритети національних інтересів у категоріях безпеки, добробуту і цінностей актуальні у добу глобалізації і для країн Північної Америки. Американські пріоритети випливають із глобальної місії США, тому особливого звучання набуває поширення американських демократичних цінностей (ціннісний аспект інтересу) і пропагування американського лідерства в міжнародних відносинах (світовпоряджувальна компонента інтересу). Так, як свідчать офіційні зовнішньополітичні документи США, їх середньострокова мета – процвітання свободи на благо американців і міжнародної спільноти для побудови більш демократичного, безпечного і процвітаючого світу з ефективним управлінням, а також боротьба з глобальною бідністю і відповідальні дії на міжнародній арені.

Симетричні та асиметричні відносин являють собою певний тип відносин, оскільки визначаються природою, тобто родовою ознакою субєктів цих відносин. Їхня особливість в тому, що вони визначаються як певне співвідношення між субєктами цих відносин. Співвідношення - це величина, що має і якісний і кількісний рівень. Якісний рівень характеризує специфіку субєкта, що проявляється тільки у відносинах з іншими субєктами.

Згідно з цим, субєктами міжнародних відносин виступають такі традиційні актори, як держави та недержавні учасники. До недержавних учасників міжнародних відносин належать наддержавні інститути та міжнародні організації. Природа такого традиційного актора міждержавних відносин, як держава, визначається політичним режимом, формою державного устрою, типом економічних відномин, характером соціальних відносин у суспільстві. За цими ознаками визначається тип держави. Кількісним виміром держави є її могутність. Могутність, у свою чергу, визначається багатьма критеріями: економічним та військовим потенціалом, природними та трудовими ресурсами, рівнем розвитку науки та культури, досягненням в галузі високих технологій, рівнем соціальної стабільності. Іншими словами, могутність держави є показником того, які сили ця держава має у своєму розпорядженні і якою мірою вона може їх застосовувати у відносинах з іншими державами чи недержавними учасниками міжнародних відносин.

На підставі цього критерію держави прийнято поділяти на наддержави, великі держави, середні держави і мікродержави.

Наддержави - виділяють за ознакою їх здатності спричиняти вплив на умови існування всього людства.

Великі держави - здатність здійснювати суттєвий вплив на світовий розвиток. Реальні можливості таких держав обмежуються впливом на окремі регіони чи окремою сферою міждержавних відносин на рівні регіону.

Середні держави - здатні спричиняти значний вплив на своє близьке оточення, але такий вплив не виходить за межі одного регіону. Мають достатньо сил для забезпечення свого суверинітету, територіальної цілісності та незалежності, але їх вплив на найближче оточення надзвичайно слабкий.

Мікродержави - не здатні захистити свій суверенітет власними силами.

Відповідно асиметричними є відносини між державами, які посідають різні рівні в ієрархії міжнародних відносин. «Це відносини між наддержавою та іншими державами, відносини між великими і середніми державами, відносини між великими й малими державами, відносини між середніми й малими державами».

Досить привабливо, виглядають асиметричні  відносини у системі «лідер-аутсайдер», за якої вони «не завжди пов’язані з підпорядкуванням країни-аутсайдера інтересам країни-лідера. Конкурентна боротьба у процесі свого загострення виводить у лідери одних учасників, інші ж залишаються в аутсайдерах».

При цьому стосункам між лідером та аутсайдером властивий ліберальний характер, за умови, що немає зазіхань першого на суверенітет, незалежність, базові цінності другого. У співробітництві з лідером, у якому аутсайдер більше зацікавлений, ніж його «старший» партнер, він може «значно легше і швидше подолати проблеми і труднощі, які стоять на шляху його розвитку».

Однак держава-лідер гарантуватиме безпеку партнеру-аутсайдеру тільки за умови, що в такий спосіб вона укріплює свою власну безпеку. Зі свого боку, країна-аутсайдер не може дозволити собі дії, які прямо або опосередковано завдають хоча б мінімальної шкоди безпеці країни-лідера.

Співвідношення величин субєктів двосторонніх відносин за цією низкою параметрів вказує за відносність критеріїв визначення симетричності. За одним параметром субєкти відносин будуть рівновеликими, за іншими - ні. Відтак, відносини між ними в одній площині будуть симетричними, в іншій - асиметричними, тобто нерівнозначними. Цю закономірність можна легко продемонструвати на кількох варіантах визначення симетричності відносин.

Якщо за основний параметр визначення величини субєктів візьмемо їх територію й економічний потенціал, то матимемо чотири варіанти відносин:

1. Держави симетричні за своєю територією, але асиметричні за економічним потенціалом.  Приклад - відносини між США і Канадою.

2.Симетричні за економічним потенціалом, але не співставні за площею своєї території. Приклад - відносини Китаю та Італії.

3. Симетричні відносини в чистому вигляді, коли дві країни співставні як за економічним потенціалом так і за територі.ю. Приклад - Італія та Великобританія.

4.Класичні асиметричні відносини. Асиметричність відносин за всіма критеріями.Існує два типи асиметричних відносин:

- ситуація, коли одна країна переважує іншу за розмірами сврєї території, а та, в свою чергу, має значну перевагу над своїм партнером в економічному потенціалі. Приклад Росія та Японія.

- класичний прояв асиметричних відносин, коли одна держава переважає іншу і за площею своєї території, і за економічним потенціалом, і за кількістю населення, і за всіма іншими параметрами. Приклад - Росія та Україна.

Симетричність чи асиметричність відносин обов’язково передбачає також наявність центру, стосовно якого суб’єкти визначають протилежність своїх позицій у відносинах між собою. Таким центром можуть виступати певний рівень розвитку, досягнення в тій чи іншій галузі, володіння певними технологіями, сфера впливу чи домінування.

Різниця між симетричністю та асиметричністю полягатиме в неоднаковій віддаленості від певного рівня чи певної мети, що виступають центром координат даної системи міжнародних відносин. Виходячи з такої конкурентної природи, найбільш типовим для симетричних чи асиметричних відносин є стан конфронтації. Хоча такий тип відносин не виключає співробітництва та партнерства між їх суб’єктами.

Відносини конфронтації характеризуються наявністю гострих антагоністичних суперечностей між державами. Інтереси країн, що мають такі відносини, вирізняються безкомпромісним, непримиренним характером. При конфронтаційних відносинах країни – суб’єкти цих відносин перебувають або в стані війни, або в стані, який визначається як військово-політична криза.

Відносини мирного співіснування характеризуються наявністю цілого комплексу суперечностей між державами – суб’єктами, переважна більшість яких не має антагоністичного характеру.

Відносини співробітництва виникають за наявності певних спільних інтересів між державами-суб’єктами в окремих сферах чи галузях, хоча при цьому не виключається також наявність гострих суперечностей між ними.

Відносини партнерства характеризуються відсутністю істотних суперечностей між державами та наявністю обопільної зацікавленості у взаємовигідній співпраці в різних галузях національної безпеки й оборони. Партнерство передбачає наявність спільної проблеми та спільного підходу до її розв’язання. Воно також обумовлює бачення спільних шляхів реалізації національних інтересів країн-партнерів та узгодженість позицій і дій щодо розв’язання певних спільних проблем. Водночас при відносинах партнерства країна залишає за собою право вести самостійну політику і мати самостійну позицію, яка може відрізнятись чи мати суттєві розбіжності з позицією її партнера. Відносини партнерства не передбачають створення спільних органів та жорсткої координації дій.

Лекція 2.

Розгортання інтеграційних процесів в Північній Америці: формування і становлення НАФТА.

План

Передумови та етапи створення НАФТА

Національні інтереси в Північноамериканській зоні вільної торгівлі

Перспективи розширення НАФТА

Світові інтеграційні процеси, є невід'ємною складовою процесу глобалізації, що формують міжнародні відносини, змінюють міждержавні конфігурації, утворюють нові союзи держав і визначають стратегічних партнерів. Фактично світові інтеграційні процеси корелюють світ міжнародних відносин.

Інтеграція є велінням часу.Інтеграційні процеси охопили всі куточки Земної кулі. Разом із тим інтеграційні угруповання розвиваються досить нерівномірно, створюють різноманітні форми, відрізняються диференційним рівнем інтеграції.

З розпадом СРСР, здавалося б, у світі залишилась єдина наддержава — США. Та 90-ті роки XX ст. ознаменувались перерозподілом сил та сукупного світового обсягу виробництва, а також концентрації могутності у п'яти центрах, якими є Сполучені Штати Америки, Російська Федерація, Японія, Китай та Європейський Союз. Власне це й підштовхнуло США до створення НАФТА, яка за їх задумом мала стати противагою ЄС у світі.

Інтеграційний процес в Північній Америці розвивався в умовах поступового зближення національних економік США, Канади, Мексиканських Сполучених Штатів. Особливість цього процесу полягала в тому, що його передумови створювалися приватним капіталом, ТНК переважно США, які досить активно проникали як в канадську, так і в мексиканську економіку.

Фундаментальною інституціональною основою формування тристоронньої зони вільної торгівлі стали реалізовані протягом 1940-1980-х років масштабні міждержавні проекти у сфері торговельно-економічного співробітництва. Це, насамперед, Програма «Брасеро» між США та Мексикою в сільськогосподарському секторі (1942-1964 рр.); «Автопакт» між США та Канадою в галузі автомобілебудування (1965-2001рр.); Програма «САУП» між Канадою та Мексикою у сільськогосподарському секторі (з 1966 р.); «Програма прикордонної індустріалізації» щодо створення у Мексиці експортоорієнтованих виробничих платформ «макіладор (1961-1989 рр.); «Декрет щодо функціонування та розвитку макіладор» уряду Мексики (1989-2006 рр.) та ін. Саме завдяки реалізації цих проектів між країнами було сформовано тісні інтеграційні зв’язки на мікрорівні, ефективно використано ефект різної факторонаділеності та сформовано регіональну модель виробничо-інвестиційної інтеграції у провідних галузях і сферах їх економік.

Утворення Північноамериканської зони вільної торгівлі і початок її функціонування цілком відповідають логіці розвитку інтеграційних процесів, що відбуваються нині у світі.Угодою про НАФТА було узаконено те, що окреслювалось вже тривалий час. Адже відносно вільний рух товарів між США та їх південним сусідом Мексикою існував ще на початку минулого століття. На перший план, звичайно, виходить заснування у північно-мексиканських прикордонних зонах у кінці 60-х років перших підприємств типу "макіладор" (ісп. maqiular — переробка). "Макіладорська промисловість" означає "монтажні підприємства". Таким чином, "макіладори" стали мексиканським варіантом Вільних зон продукції (FPZ). Переробні заводи могли імпортувати окремі деталі та експортувати змонтовані вироби, не сплачуючи мит. Американські компанії використовували переваги в коштах мексиканських "макіладор": низька заробітна плата, низькі соціальні та екологічні стандарти. За даними Міжнародного об'єднання вільних профспілок, "у середині 1996 року у Мексиці існувало вже понад 2700 "макіладор", в яких було зайнято понад 676 тис. робітників". Такі підприємства були вигідними, безперечно, для США: вся трудо- та капіталомістка переробка проводилась у Мексиці при невеликих витратах на зарплатню та екологію. Кінцеві продукти постачались у США без жодного ввізного чи вивізного мита. І вже у листопаді 1987 року уряди США та Мексики підписали "Угоду про торгівлю та інвестиції".

Щодо відносин США з їх північним сусідом Канадою, то слід звернути увагу на те, що вільна торгівля деякими товарами існувала між ними ще у XIX ст. Першим кроком став "план Эббота", прийнятий в 1947 році, метою якого було стимулювання інвестицій США в провідні галузі канадської економіки. У 1959 році США і Канада уклали угоду про спільне військове виробництво, яке сприяло впровадженню американських стандартів в канадське виробництво військової техніки. Наступним кроком стало укладення в 1965 році угоди про лібералізацію торгівлі продукцією автомобілебудування, яке сприяло інтеграції багатьох інших галузей. Ідея торгово-політичного об'єднання США, Канади і Мексикою стала втілюватися в життя в 1970-і роки. Спочатку йшлося про оформлення енергетичного союзу. Подібна ідея була підтримана в 1980-і роки президентами Р. Рейганом і Дж. Бушем.

А у1986 року США та Канада об'єднали зусилля для створенняу майбутньому двосторонньої зони вільної торгівлі. Результатом усіх переговорів стало підписання у лютому 1988 року Угоди про вільну торгівлю між США та Канадою(CUSTAчи CUSFTA: Canada-United States Free Trade Agreement),щонабулачинності 1січня 1989року.Цю угоду було укладено з метою:

1) скасування всіх митних тарифів до 1998 року і суттєвого зниження всіх інших тарифів у торгівлі товарами та послугами між обома країнами;

2) сприяння чесній конкуренції;

3) лібералізації торгівлі сільськогосподарською продукцією, автомобілями, енергоресурсами, а також лібералізації фінансових послуг, державних замовлень та інших сфер;

4) лібералізації умов для інвестування;

5) введення ефективних адміністративних процедур та вирішення дискусійних проблем;

6) закладення основ для подальшого двостороннього та багатостороннього співробітництва.

Щоправда, цієї єдності було досягнуто лише в межах Договору про CUSTA. Щодо зовнішньої політики, то "зовнішні тарифи кожна з країн встановлювала самостійно".

Рушійною силою створення НАФТА була Мексика. У лютому 1990 року мексиканський президент Карлос Салінас де Гортарі (Carlos Salinas de Gortari) висловив намір укласти зі США угоду про вільну торгівлю. Його план тоді схвалив президент Сполучених Штатів Америки Джордж Буш (George Bush).Адже успіх економічних реформ забезпечив би вищий рівень життєвого стандарту у Мексиці і таким чином наблизив би його до американського, завдяки чому припинилася б нелегальна міграція мексиканців.

11 червня 1990 року два президенти США та Мексики, Джордж Буш та Карлос Салінас, зустрілись з метою розпочати переговори про утворення зони вільної торгівлі між двома країнами. Коли партнери зібрались повторно, на рік пізніше (12 червня 1991 року), до них долучився новий учасник — Канада. Власне, сталось це з огляду на те, що через об'єднання у нову зону вільної торгівлі лише США та Мексики виникла б прихована загроза обмеження досягнень та дії Канадсько-американської угоди про вільну торгівлю 1989 року (CUSTA). На цій першій офіційній зустрічі партнери в особах американського президента Дж. Буша, мексиканського

Президента К. Салінаса та канадського прем'єр-міністра Б. Малроуні (Brian Mulroney) утворили 17 робочих комісій із 6 ділянок дискусії. Виключеними з кола проблем, що обговорювались, залишались зовнішня заборгованість та свобода пересування робочої сили. Соціальні питання та проблеми охорони навколишнього середовища також дискутувалися. їх, щоправда, не виділили в окрему тему.

Рівно через 14 місяців після початку переговорів, 12 серпня 1992 року, громадськості був представлений готовий проект Угоди про вільну торгівлю у Північній Америці. Підписуючи цей договір, американський президент назвав його "двигуном американського економічного зростання, що надасть змогу створити сотні тисяч високооплачуваних робочих місць та забезпечити Сполученим Штатам Америки високий рівень конкурентоспроможності". 7 жовтня того ж року Угоду підписали міністри торгівлі Мексики, Канади та США. 17 грудня 1992 року глави урядів трьох держав засвідчили своїми підписами чинність угоди, яку національні парламенти ратифікували лише через рік. 1 січня 1994 року Північноамериканська угода про вільну торгівлю набула чинності. Ця тристороння угода, що складається з 22 розділів та 2200 статей, передбачає поступове, протягом 16 років, усунення перешкод розвиткові торговельного обміну між північноамериканськими державами. її метою є сприяння вільному руху капіталів на території всього континенту, де зараз мешкає близько 370 млн. осіб. "Це буде найбільший у світі єдиний торговельно-економічний простір зі щорічним обсягом виробництва понад 6 трлн дол. США (валовий внутрішній продукт США становить б,б трлн дол., Канади — 600 млрд., Мексики — 300 млрд.). Крім цього, Угода Включає низку договорів із соціально-трудових проблем, урегулювання суперечок у галузі субсидій, демпінгу, засобів економічного захисту, а також договори з "додаткових аспектів", що передбачають як можливість "мирного врегулювання" суперечок, так і застосування до країн-поруш ниць договорів штрафів у розмірі 20 млн. дол. США на рік чи торговельних санкцій.

Цілі Угоди про НАФТА відображені в її преамбулі. Держави-члени Північноамериканської зони вільної торгівлі вбачають мету організації у "зміцненні особливих уз дружби та співробітництва між націями; внеску в гармонійний розвиток та розширення світової торгівлі і забезпеченні зростання міжнародної співпраці; створенні розширеного та безпечного ринку товарів та послуг, що виробляються на територіях держав-членів; усуненні перешкод у торгівлі; встановленні чітких та взаємовигідних правил управління торгівлею; створенні нових робочих місць та покращенні умов життя і праці; стійкому розвитку".

НАФТА володіє чіткою організаційною структурою. її керівними органами є 4 головні комісії: Економічна Комісія, Комісія праці та Комісія довкілля, а також центральна інституція — Комісія вільної торгівлі.

Керівний орган НАФТА Комісія вільної торгівлі — є постійним і складається із міністрів торгівлі трьох країн-членів та призначених ними делегатів. Засідання проводяться щонайменше раз на рік. Компетенція Комісії охоплює нормотворчу ініціативу, право контролю за виконанням договору та подальшою його розробкою, право прийняття остаточних рішень, а також право затвердження бюджету. При вирішенні суперечок між країнами-членами Комісія вільної торгівлі виступає як арбітражний суд, веде спостереження за роботою більш ніж 30 комітетів та робочих груп НАФТА.

За згодою міністрів Комісія вільної торгівлі наприкінці 1997 року утворила Координаційний секретаріат, що слугує "офіційним архівом" роботи НАФТА та виконує роль робочого секретаріату при Комісії. Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем готує для Комісії порядок денний та вирішує нагальні питання меншого значення у міжсесійний період. Він також наділений ще однією особливою функцією — сприяти обміну інформацією між державами-членами. Місцеперебування Секретаріату НАФТА — Канада.

1994 року в межах Північноамериканської угоди про вільну торгівлю була створена Комісія з охорони праці для сприяння співпраці з трудових питань між членами НАФТА та ефективного виконання національного трудового законодавства. В Комісію входить Рада міністрів, що складається з міністрів праці кожної країни-члена, та Секретаріат, розташований у Далласі (Техас). Секретаріат надає адміністративну, технічну та виробничу допомогу Раді міністрів, несе відповідальність за підготовку та виконання щорічної робочої програми.

Того ж 1994 року була створена Комісія з охорони довкілля, у функції якої входило посилення регіонального співробітництва, уникнення можливих конфліктів та сприяння ефективному виконанню законодавства у цій сфері. Комісія з охорони довкілля складається з Ради, Спільного громадського дорадчого комітету та Секретаріату. Рада є керівним органом Комісії і складається з представників на рівні міністрів кожної з трьох країн. Спільний громадський дорадчий комітет налічує 15 членів. Він консультує Раду з будь-яких питань у межах Угоди. Секретаріат надає адміністративну, технічну та оперативну допомогу Раді та несе відповідальність за роботу щорічної програми. В обов'язки Ради входить затвердження програми роботи Комісії, а також надання підтримки Секретаріату у її виконанні

Зовнішні відносини країн-членів НАФТА мають особливості. Оскільки зони вільної торгівлі не є самостійними утвореннями, то вони не мають наднаціональних органів регулювання тристоронніх відносин. Така ж ситуація і в НАФТА, що зараз влаштовує Канаду й Мексику, які вбачають у створенні таких наднаціональних органів загрозу своїй політичній та економічній незалежності. Але тільки членам НАФТА дозволено самостійно укладати договори з третіми державами. Для вступу третіх країн до Північноамериканської зони вільної торгівлі НАФТА вимагає одноголосного рішення членів. Переговори щодо вступу ведуться Комісією вільної торгівлі.

У Сполучених Штатах Америки є чимало опонентів угоди: профспілки, котрі побоюються напливу дешевої робочої сили з Мексики, дрібні підприємці та фермери, які традиційно занепокоєні перспективою збільшення конкуренції, а також противники зростання імміграції до США. Американські критики НАФТА висувають декілька звинувачень, що "НАФТА

1) коштуватиме США робочих місць;

2) змусить фірми США переміститись до Мексики;

3) збільшить еміграцію з Мексики до США;

4) спричинить інтенсивний мексиканський експорт, щоб "заполонить" США товарами;

5) дозволить Мексиці стати сміттєвим звалищем для фірм США;

6) буде вигідною тільки для південних прикордонних штатів".

За угоду виступила еліта: колишні президенти США і провідні урядовці, об'єднання преси та університети, представники великих промислових підприємств та фінансових установ тощо, одним словом, американці, що відстоюють світову роль своєї країни.

Щоб досягти ратифікації Угоди про НАФТА, президенту Б. Клінтону довелося витримати справжню війну з Конгресом. У цій війні главі Білого дому протистояло багато провідних представників демократів, включно з лідером більшості та його заступником у Палаті представників. Тому демократу Клінтону довелося опиратися і на республіканців, більшість яких активно підтримувала угоду, підписану ще президентом-республіканцем Дж. Бушем. Після інтенсивної лобістської кампанії, під час якої Б. Клінтон особисто спілкувався з більш ніж половиною членів Палати представників, угоду було ухвалено 234 голосами проти 200. У Сенаті перемога президента була переконливішою: 61 сенатор проголосував "за", 38 — проти.

Безумовно, від втілення в життя угоди про НАФТА найбільше виграють США. По-перше, скасування митних тарифів, які становлять зараз у Мексиці на товари зі США 10 %, а на мексиканські товари у США — 4 %, призведе до значного збільшення експорту Сполучених Штатів Америки у Мексику, до "прориву" на величезний мексиканський ринок споживання. Перший крок в цьому напрямку було зроблено ще в 1986 році, коли Мексика дещо лібералізувала ввізні тарифи.

По-друге, американські експерти, вказуючи на тенденцію інтенсифікації глобальних інтеграційних процесів, вбачають у Мексиці своєрідний "коридор" до надзвичайно перспективних ринків Південної Америки.

Південні сусіди Мексики вже починають висловлювати думки з цього приводу. Так, під час передвиборної кампанії переможець президентських виборів, що відбулися у Коста-Риці 6 лютого 1994 року, X. М. Фігерес неодноразово повідомляв, що він має намір скоригувати підхід до торговельних переговорів з Мексикою з тим, щоб досягти прийняття його країни та інших центральноамериканських держав до НАФТА "на аналогічних умовах, котрі були надані мексиканцям". У такий спосіб, стверджує він, коста-риканські виробники отримають доступ не тільки до мексиканського ринку, але й до ринків США і Канади.

І, нарешті, значні інвестиції банків США і Канади в економіку Мексики, за оцінками фахівців, сприятимуть розвитку промисловості країни та підвищенню добробуту мексиканців, що дасть змогу їм споживати більшу кількість товарів, вироблених у США. Певні кроки у цьому напрямку вже зроблено, про що свідчить створення Північноамериканського банку розвитку (NADBANKNorthAmericanDevelopmentBank) зі статутним фондом 550 млн дол. США, який, крім всього іншого, займатиметься і фінансуванням розробки (у межах НАФТА) спільної програми боротьби із забрудненням навколишнього середовища.

Але опоненти НАФТА, яких у Сполучених Штатах Америки чимало, вказують і на інший бік медалі. Вони стверджують, що ліквідація тарифів стане поштовхом до початку масового переведення американськими промисловцями своїх виробництв у Мексику, де робоча сила коштує значно дешевше, і США протягом кількох років втратять близько 240 тис. робочих місць. Значне занепокоєння викликає ймовірність збільшення кількості емігрантів з Мексики, які завдяки НАФТА перетинатимуть кордон Сполучених Штатів Америки практично безперешкодно. Певний сумнів викликають і сподівання на поліпшення екологічної ситуації, оскільки у Мексиці і зараз, за оцінками світових експертів, наявні вдалі екологічні закони, але мало хто їх виконує, оскільки у влади просто не вистачає ані сил, ані грошей для контролю.

У Канаді питання доцільності приєднання до НАФТА не викликало таких істотних заперечень, як у США. Це значною мірою пояснюється особливістю канадської промисловості, яка майже вся є експортоспроможною, але лише ЗО % підприємців мають змогу займатися експортною діяльністю.

Тому найбільша користь від НАФТА для Канади — це відкриття мексиканського ринку для канадських товарів, послуг та інвестицій. У перспективі Канада очікує істотної лібералізації доступу до державних поставок у Мексику та США: "

Після прийняття Північноамериканської Угоди про вільну торгівлю 1 січня 1994 року загальний обсяг торговельних операцій між країнами-членами НАФТА почав значно зростати. Середньорічне збільшення загального обсягу торговельних операцій за трирічний період, що закінчився 31 грудня 1996 року, становив 13,8%. У 1996 році загальний обсяг торгівлі Канади з партнерами по НАФТА збільшився на 5,8 % і досягнув 338 млрд дол. США.

Однією з найважливіших переваг, які Канада отримала у НАФТА, став більший доступ на мексиканський ринок. Канадські фірми отримали можливість збільшити обсяги продажу у таких ділянках (доступ до яких був раніше закритий), як автомобілебудування, фінансові послуги, вантажні перевезення, енергетика і рибальство. Крім того, канадський експорт поступово урізноманітнився, а на товари, що оподатковувались при експорті в Мексику, в 1996 році припало понад 50 %. У результаті, зараз Мексика займає дев'яте місце серед найбільших експортних ринків Канади і є четвертим за значенням джерелом імпорту.

Підписання НАФТА призвело до значних змін в обігу капіталу між Канадою та Мексикою. Канадські інвестиції у Мексику значно збільшились, концентруючись у таких сферах, як гірничодобувна промисловість, банківська справа та телекомунікації, в той час як зростання мексиканських інвестицій у Канаду хоча й має постійний характер, але все ще значно відстає у масштабах.

Отже, очевидним стає позитивний вплив НАФТА на економіку Канади та її партнерів по Угоді, але ефективність Північноамериканської угоди про вільну торгівлю вплинула і на внутрішньополітичне життя країни.

Політики, що виступають за відокремлення Квебеку від федерації, стверджували, що незалежний Квебек може приєднатися до Північноамериканської угоди про вільну торгівлю. Таким чином вони ігнорували заяву американського представника про те, що США будуть розглядати відокремлення одного із суб'єктів федерації Канади як можливість для перегляду НАФТА. У1997 році американський уряд видав нове попередження, що США мають намір переглянути та повторно підписати Угоду про НАФТА з рештою провінцій Канади у випадку відокремлення Квебеку, посилаючись на те, що зміняться основні умови Угоди. Таким чином, вихід Квебеку з Канади може погіршити економічне становище не лише провінції, але й країни загалом. Це не можуть не враховувати як прихильники сепаратизму, так і федералісти. Будь-який перегляд НАФТА надасть можливість США знову диктувати свої умови, оскільки членство у НАФТА буде необхідним більше Канаді та Квебеку, аніж іншим членам.

До цього варто додати, що, на відміну від Сполучених Штатів Америки, Канаді майже не загрожує еміграційна хвиля з півдня. Вона не має кордону з Мексикою, і це практично унеможливлює нелегальну імміграцію. Більше того, Канада, з її величезною територією та ресурсами і порівняно невеликою кількістю населення (27 млн осіб) здатна без істотних ускладнень прийняти значну кількість дешевої робочої сили з півдня, яка не створить конкуренції висококваліфікованим місцевим робітникам.

Отже, якщо США більше, ніж інші, виграють від впровадження НАФТА, Канада, отримуючи добрі перспективи на півдні континенту, майже нічого не втратить. Мабуть, ця обставина й зумовила те, що там не відбувалося гострих дискусій з приводу зони вільної торгівлі, як у США та Мексиці.

Точка зору офіційного Мехіко на НАФТА є дуже оптимістичною. Відразу після завершення тристоронніх переговорів щодо НАФТА ще в серпні 1992 року, виступаючи перед Сенатською Комісією з торгівлі мексиканського Конгресу, міністр торгівлі та промислового розвитку Мексики Хайме Серра Пуче повідомив, що країна "повністю готова" до вступу в дію угоди, котра, як очікується, дозволить Мексиці залучити необхідні капіталовкладення в економіку, модернізувати технологічну базу, створити нові робочі місця, наповнити ринок дешевими та якісними товарами та через деякий час перейти з "третього світу у перший".

Приєднання до Угоди є продовженням курсу уряду на економічні реформи, реалізація яких неможлива без залучення іноземних капіталів. Приєднання до НАФТА повинно поліпшити кредитний рейтинг Мексики, що полегшить отримання необхідних позик.

Приєднання Мексики до НАФТА, крім економічного, має й неабияке історико-політичне значення. Як зазначає авторитетний французький часопис "Експрес", "треба враховувати, що воно завершує мексиканську революцію 1910—1921 років, яка встановила однопартійну псевдодемократію з виборчими маніпуляціями та псевдокапіталізм з державною промисловістю і надзвичайним протекціонізмом... НАФТА сприятиме еволюції демократії та розвиткові капіталізму". (Дещо схожий процес, на думку французького журналу, спостерігався в Греції та Португалії після їх вступу до ЄЕС).

Отже преваги для кожної країни:

ДляСША північноамериканська угода покликана забезпечити приріст не тільки економічної, але і геополітичної потужності Сполучених Штатів. Вона — складова частина стратегічної політики США, направленої на досягнення широкомасштабної мети: вільний рух американських товарів і послуг, вільний доступ для американських інвестицій, захист прав інтелектуальної власності, зростання конкурентоспроможності, використовування нових регіональних порівняльних переваг за рахунок об'єднання високих технологій і інвестицій США з дешевою робочою силою Мексики і дешевими багатими природними ресурсами обох країн-сусідів. ДляМексики НАФТА була необхідна для успішного виконання економічних реформ, модернізації економіки. У минулому Мексика була країною, залежною від експорту нафти, сьогодні вона є чистим експортером промислових товарів, що забезпечує стійке економічне зростання. В ході переговорів Мексика добивалася забезпечення надійного доступу на найбільший в світі ринок (з перспективою витіснення звідти «азіатських тигрів»), збільшення потоку інвестицій, включаючи повернення мексиканських капіталовкладень, а також зниження рівня захисту ринку США. Участь Канади в переговорах надавала для Мексики можливість відкриття нового експортного ринку і джерела інвестицій.

ЗацікавленістьКанадив членстві в НАФТА пов'язана з можливістю не тільки збереження переваг CUSFTA, але і модифікації деяких її положень, а також забезпечення надійного доступу своїх товарів на мексиканський ринок, а в майбутньому на швидко зростаючі ринки латиноамериканських країн.

На початковій стадії переговорів про Північноамериканську зону вільної торгівлі порівняння з Європейським Союзом були улюбленою темою як прихильників, так і опонентів Угоди. Кожна група знаходила на захист своїх позицій ті чи інші аргументи. Так, опоненти НАФТА наводили приклад вільного пересування осіб у ЄС, щоб відтворити страшну картину посиленої еміграції мексиканських робітників у США та Канаду. Прихильники Угоди натомість охоче посилались на вдале розширення ЄС на Іспанію, Португалію та Грецію як доказ того, що національні економіки із таким обмеженим доходом на душу населення досить сприятливо інтегруються у економічному союзі.

З 1945 року роль США у зовнішній політиці Європи і процесах інтеграції на континенті полягала у "забезпеченні взаємної вигоди в економічних та військових питаннях".

1990-ті роки почалися з Трансатлантичної декларації про відносини між ЄС та США, яка узаконила регулярні консультації, що вже відбувалися, й проголосила спільні ідеали й принципи. Тим часом ЄС наблизився до єдиного ринку, економічного і валютного об'єднання. США залишились незаперечним лідером НАТО в питаннях оборони й безпеки та стали основним діячем у НАФТА.

З грудня 1995 року ЄС та США підписали новий Трансатлантичний порядок денний (New Transatlantic Agenda), який замінив угоду 1990 року. Обидві сторони бажають перш за все поглибити та інтенсифікувати свої економічні відносини та створити через деякий час ТАФТА — Трансатлантичну зону вільної торгівлі (Trans Atlantic Free Trade Area).

До передбачуваних переваг ТАФТА належить прискорений розвиток економіки, що дасть змогу боротися із можливим запровадження "європротекціонізму". На думку Маргарет Тетчер, це сприяло б зростанню атлантичної цивілізації, а не підтримці планів Франції щодо ЄС, які, за словами Міттерана, полягають у "досягненні незалежності від Америки". Консерватори, такі як Б'юканен (США), підтримують принцип ТАФТА про збалансованість державницьких сил та ЄС. Інші американці підтримують ТАФТА, бо ця угода призупинить тенденції до протекціонізму США  і збільшить американсько-європейську торгівлю у XXI столітті.

На підтримку створення нового союзу виступили видатні політичні і державні лідери. На початку лютого 2013 віце-президент Джо Байден на щорічному саміті в Мюнхені по проблемах безпеки зробив заяву, що угода по ТАФТА досяжно. Через тиждень у Брюсселі лідери ЄС, обговоривши семирічний бюджет Європи, одностайно виступили на підтримку торгового пакту з Америкою, а президент Обама включив цю тему окремим абзацом у своєму посланні Конгресу. І, нарешті, Євросоюз оголосив про швидкий початок переговорів, констатировав, що декілька місяців напруженої роботи експертів на чолі з торговим представником США Роном Кирком і єврокомісаром по торгівлі Карлом де Гухтом увінчалися успіхом.

До сфери дії трансатлантичного договору увійдуть усі ключові галузі, але пріоритети будуть віддані напрямам, які нададуть економіці США і Європи максимальний імпульс, щоб стимулювати зростання зайнятості і розвивати інноваційні

Засновники Північноамериканської зони вільної торгівлі не створили регіональних обмежень для економічного простору НАФТА. Тому теоретично кожна держава може долучитись до Угоди. Практично виглядатиме все так, що зацікавленими у вступі будуть передусім центрально- та південноамериканські країни.

Перша половина 90-х років XX ст. була періодом "інтеграційної ейфорії", що охопила весь континент. Зацікавленість у приєднанні до Угоди виявляють Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай та Чилі.

Сприяти зближенню двох Америк на початку 90-х років XX ст. був покликаний проект американського президента Дж. Буша "Підприємництво для обох Америк" (Enterprise for the Americas Initiative — EAI), проголошений 27 червня 1990 року. Значення та особливість цього проекту полягали в такому: по-перше, мали бути проведені переговори щодо скасування боргів, які мали країни континенту перед урядом США; по-друге, він проголосив фінансування інвестиційних проектів у Латинській Америці; по-третє, його кінцевою метою було створення єдиної зони вільної торгівлі в межах Північної та Південної Америки.

У серпні 1992 року в Манагуа було підписано договір між Мексикою і п'ятьма центральноамериканськими державами: Коста-Рикою, Нікарагуа, Сальвадором Гондурасом та Гватемалою. Він передбачав створення з 1 січня 1997 року в цьому регіоні зони вільної торгівлі.

У 1994г. у Майамі, США відбувся 1Всеамериканский саміт за участю глав держав 34 країн Західної півкулі. УСША підкреслювалася важливість цього інтеграційного проекту для економічногорозвитку країн Латинської Америки, а як приклад наводилася Мексика як членНАФТА, економіка якої демонструвала високі темпи зростання, а також істотнозріс об'єм і темпи зростання торгових і інвестиційних зв'язків Мексики із США.

Основні напрями формування ФТАА були визначені як:

(1) зниження митних зборів;

(2) проведення загальної інвестиційної політики при мінімальних виключеннях з національного режиму;

(3) лібералізація взаємної торгівлі послугами;

(4) формування загальнорегіонального ринку державних закупівель;

(5) гарантування недискримінації, вільної конкуренції, прозорості, рівності.

Проект по ФТАА був підготовлений до Ш саміту в Квебеку. У нім виділені 9основних напрямів інтеграції : сільське господарство, державні закупівліінвестиції, доступ на ринки, субсидії, антидемпінгові і компенсаційні митавирішення суперечок, послуги, захист прав інтелектуальної власності, конкурентна політика.

Центральною темою проекту "НАФТА плюс" (або ж ідею інтегрованої Північної Америки) були дві здебільшого мексиканські проблеми: з одного боку, створення соціальних та регіональних фондів для консолідації північноамериканської економічної спільноти; з іншого боку, залучення при можливості праці як фактора виробництва, що означає урегулювання актуальної проблеми міграції.В той час як перша проблема обговорювалася на нарадах спільно із Канадою в контексті Північноамериканської Зони вільної торгівлі, другабула предметом консультацій між США та Мексикою.

На підставі "спільних цінностей та інтересів", а також вагомих людських, соціальних, культурних та економічних зв'язків має виникнути "нова форма співтовариства завдяки співпраці в межах північноамериканського партнерства", — зазначається у Декларації лідерів країн Північної Америки, підписаній 22 квітня 2001 року у Квебеці.

Від 11 вересня 2001 року внаслідок зміни пріоритетів США змістились дещо і координати НАФТА. Дебати про інтегровану Північну Америку було замінено обговоренням сформульованого США питання безпеки в межах НАФТА. Під концепцією Сполучених Штатів Америки, висловленою дружнім лозунгом "smart border", приховується передусім паранойя щодо безпеки у США. З метою боротьби з тероризмом і наркобізнесом США уклали з Мексикою і Канадою в березні 2002 року дві угоди про "smart border", які повинні слугувати виконанню трьох неповністю сумісних цілей:

— покращенню інфраструктури та контрольних механізмів на кордонах;

— забезпеченню вільного обміну товарами;

— жорсткішому контролю над переміщенням осіб.

У першу чергу остання ціль суперечить мексиканському національному інтересу щодо договірного регулювання міграції мексиканців.

20 квітня 2002 року в Квебеку (Канада) відбувся третій в історії континенту саміт лідерів 34 держав Північної та Південної Америки. У Канаду прибули виключно ті лідери, які прийшли до влади демократичним шляхом: єдиному диктатору, що ще залишився в Америці, Ф. Кастро, шлях на саміт був перекритий. Зразу ж після відкриття саміту Канада та США наполягли на тому, що обов'язковою умовою участі у новій зоні вільної торгівлі буде наявність у країні демократичного режиму. Після трьох днів, що пройшли в сутичках між налаштованими проти глобалізації демонстрантами та міліцією, було досягнено згоди в тому, що Договір про вільну торгівлю вся Америка повинна підписати (за винятком Куби) до 1 січня 2005 року. США пропонували підготувати пакт уже до кінця 2003 року, ряд країн Латинської Америки виступили проти зайвого поспіху. Власне, Бразилія, для котрої ЄС є важливішим партнером, ніж США, потребує додаткового часу для одночасних переговорів із Європейським Союзом.

13 січня 2004 року в мексиканському місті Монтерреї розпочав роботу четвертий тсаміт глав країн Північної і Південної Америки.Для участі в зустрічі лідерів американських держав зібралися керівники більш ніж 30 країн Америки, у тому числі і президент США Дж. Буш. Вони зустрілись з метою обговорення низки важливих питань, включно з проблемами бідності, корупції, а також освіти. Але, незважаючи на це, на перший план потрапили розбіжності між США й іншими країнами цієї частини світу. Напередодні зустрічі адміністрація Буша і лідери, що дотримувались лівої політичної орієнтації, обмінялися взаємними неприємними висловлюваннями. Президент Буш виступив з різкою критикою кубинського лідера Ф. Кастро. "Усі громадяни континенту, — сказав він, — мають дане їм Богом право на волю". Диктаторським режимам не має місця в Америці, заявив Буш, і закликав усі країни домагатися якнайшвидшого мирного переходу до демократії на Кубі, а також до лібералізації торгових відносин, назвавши її шляхом виходу з убогості. Його заяви не зовсім сприйняли лідери деяких держав континенту, в тому числі Аргентини і Венесуели, що підтримують добрі відносини з Кубою. Сполучені Штати Америки вимагали приділити найбільшу увагу на саміті питанню торгівлі, безпеки і корупції, у той час, як Бразилія і ряд інших країн мали намір зосередитися на соціальних проблемах.

Очікувалося підписання угоди ФТАА в 2005г. на саміті в Мар-дель-платаАргентина. Але угода не була підписана із-за опозиції з боку рядукраїн, що розвиваються : Венесуели, Бразилії, Аргентини та ін. Головною причиною сталорозбіжність позицій США і Бразилії з проблеми торгової лібералізації. СШАвідмовилися обговорювати питання субсидування сільськогосподарського експорту (щоважливо для латиноамериканських країн), запропонувавши передати їх на розгляд у рамкахСОТ. Бразилія у відповідь запропонувала аналогічні заходи відносно захисту правінтелектуальній власності, істотні у свою чергу для американськихкомпаній. У результаті в ході саміту в Мар-дель-плата країни Західної півкулі так іне змогли прийти до загального рішення відносно ФТАА. 26 країн з 34, що прийнялиучасть в нім, домовилися продовжити переговори з ФТАА, а 8, головним чиномдержави Меркосур, відмовилися від подальшої участі.

На думку багатьох аналітиків країн Латинської Америки, проект ФТАА зжив себе оскільки його головною домінантою стали політичні і геополітичні питання, для рішення яких пропонувався економічний інструмент, а саме: полегшити допуск товарів, послуг, капіталів і компаній країн Латинської Америки на ринок США.

Негативну роль зіграли і трагічні події в Нью-Йорку 11 вересня, коли різко зросло значення збереження безпеки, знизилася важливість лібералізації американського ринку.У умовах, що складалися на той момент, інтерес до підписання угодипроВсеамериканской зоні вільної торгівлі різко скоротився і в Латинській Америці, і вСША.

Лекція 3.

Сполучені Штати Америки в системі міжнародних відносин (1980-90-ті pp.).

План

1. Чинники формування зовнішньої політики США у 80- 90-ті рр. ХХ ст.

2. Міжнародна діяльність президента-республіканця Р. Рейгана (1981 - 1989 рр.)

3. Зовнішньополітична концепція “нового світового порядку” адміністрації президента Дж.Буша - старшого (1989-1993 рр.).

4. Еволюція основних концепцій зовнішньої політики США в період президентства Б.Клінтона (1993-2001 рр.).

Попри те, що Сполучені Штати стали суверенною державою ще у кінці ХVШ століття, їх зовнішня політика як деякий логічно вивірений, систематичний, цілеспрямований і теоретично обгрунтований курс стала оформлятися лише в 20-і рр. ХIХ століття. Знаковим явищем в цьому процесі стала відома "доктрина Монро". 2 грудня 1823 р. американський президент Джеймс Монро виклав в посланні до Конгресу основні положення зовнішньополітичної доктрини, що отримала згодом його ім'я. З того часу і до початку ХХ століття уся зовнішня політика Сполучених Штатів здійснювалася в руслі доктрини Монро. Головним в доктрині Монро було те, що вона фактично вимагала від європейських держав невтручання у справи Американського континенту. У дусі доктрини Монро США фактично проголосили себе в ХIХ столітті захисниками інтересів Західної півкулі і зосередили усю свою зовнішню політику в цьому регіоні. Американська держава на протязі майже 100 років (аж до I світової війни) не проявляла уваги до європейських справ, які в той період формували центр усього міжнародного життя. Політика у дусі доктрини Монро отримала назву "ізоляціонізму", тобто свідомого самоусунення від європейської, а точніше світової політики, оскільки остання в той період концентрувалася в Європі. Прагнення США бути єдиним хранителя безпеки Західної півкулі посилилися після закінчення будівництва Панамського каналу (1870-і рр. - 1914 р.), що полегшував американське військово-морське панування як в Атлантичному, так і Тихому океанах. Іспано-американська війна 1898 р. була першою для Америки завойовницькою війною за межами континенту. Завдяки цій війні влада Америки поширилася далеко в Тихоокеанський регіон. США захопили Філіппіни, Пуерто-Ріко, Гуам і перетворили Кубу фактично у свою колонію. На порозі ХХ століття американські фахівці із стратегічного планування вже активно займалися виробленням доктрин військово-морського панування в двох океанах - Атлантичному і Тихому, а американський військово-морський флот став оспорювати панування Британії на морях.

Зростаючі геополітичні амбіції Америки забезпечувалися швидкою індустріалізацією країни.

Перша світова війна уперше дала можливість США перекинути свої війська в Європу. Ця військова експедиція стала першим свідоцтвом появи на світовій арені нового великого актора - Сполучених Штатів Америки.

Війна зумовила також перші великі дипломатичні кроки США, спрямовані на застосування американських принципів в рішенні європейських проблем. У 1918 р. американський президент Вудро Вильсон сформулював свої знамениті "14 пунктів", які означали нові підходи до зовнішньої політики і взаємовідносин між державами. Вони включали вимогу свободи міжнародної торгівлі і мореплавання для врегулювання міждержавних конфліктів і вирішення загальнозначущих питань, визнання права націй на самовизначення і створення незалежних держав (як у випадку з Радянською Росією) і так далі.

Перша світова війна ознаменувала початок кінця європейського панування над рештою світу. В ході цієї війни жодна європейська держава не зуміла показати свого помітного переважання над іншими. На її результат істотний вплив зробив вступ в конфлікт неєвропейської держави - Америки.

Проте, короткий сплеск зовнішньополітичної активності США в цей період не забезпечив стабільної участі Америки у світових процесах. Країна знову відступила на звичні позиції ізоляції від європейської політики, зміцнюючись в Тихоокеанському ареалі. У 1920-30-і рр., незважаючи на свою збільшену економічну і військову потужність, США вважали за краще залишатися в стороні від світової політики.

З такою позицією узгоджувалася американська концепція безпеки, що базувалася на сприйнятті Америки як континентального острова. Стратегія США була спрямована на захист своїх берегів і, отже, була вузьконаціональною за своїм характером. Основними міжнародними гравцями як і раніше залишалися європейські держави, а також усе більш зростала роль Японії.

Європейська ера у світовій політиці прийшла до остаточного завершення в ході другої світової війни - першої дійсно глобальної війни. Поразка Німеччини означала посилення передусім двох держав - Радянського Союзу і Сполучених Штатів, що стали наступниками у суперечці за світове панування.

Наступні 50 років характеризувалися формуванням двополюсної (біполярною) системи світового ладу, в якій СРСР і США грали роль протиборчих полюсів. Радянсько-американська боротьба за світове панування зумовлювала конфронтаційну сутність системи міжнародних відносин майже до кінця 80-х років. Незважаючи на інтенсивність радянсько-американського конфлікту, взаємовідносини між СРСР і США відрізнялися надзвичайною витримкою і стриманістю. Обидві сторони уникали прямого військового зіткнення із-за боязні ядерної війни.

В результаті краху суперника США стали першими і доки єдиною достовірно світовою державою, світовим лідером (гегемоном).

Безумовно, що дві інші провідні світові держави - Росія і Китай (останній є потенційним лідером ХХI століття) - хворобливо сприйняли гегемонію Америки. Але одній країні вже, а інший ще не вистачає економічного, науково-технічного, військового і культурно-інформаційного потенціалів, щоб на рівних конкурувати з сучасною Америкою.

1990-і рр. стали поворотним етапом в житті усієї світової спільноти: піввікове біполярне протистояння (СРСР - США, Схід - Захід) закінчилося. Світову спільноту очолили Сполучені Штати.

Американська політична теорія і практика в більшості своїй вже на початку 1990-х рр. визнала світ однополярним і цю однополярность вельми стабільною і довготривалою. Безумовна роль гегемона була відведена у новій системі міжнародних відносин Сполученим Штатам. Експерти з питань національної безпеки і зовнішньої політики, теоретики однополярності діляться (умовно) на дві групи:

1) ті, хто твердо вірить в міцність однополярного світу під егідою США (гегемоністи);

2) ті, хто турбуються з приводу можливих нових загроз і викликів гегемонії США в недалекому майбутньому (алармісти - "аларм" - тривога).

На практиці зовнішня політика США, як правило, враховує аргументи обох груп експертів.

1. Гегемонізм. Відповідно до теорії однополярної стабільності, чим сильніше держава-гегемон, тим стабільніше міжнародний порядок. Навіть якщо значні сили виявлять своє неприйняття однополярної системі, змінити її буде надзвичайно важко. Прихильники теорії однополярності вважають, що розвиток глобальних процесів в ХХI столітті, демократія, транснаціональні ринкові процеси послаблять значимість національних кордонів і спростять американську задачу світового домінування.

В контексті гегемоністськой теорії існує концепція так званої "доброзичливої гегемонії", яка стверджує, що гегемонія Сполучених Штатів може бути прийнята світовою спільнотою доброзичливо, якщо покаже себе неагресивної, доброзичливою, що приносить користь іншим країнам. По-перше, якщо Сполучені Штати будуть діяти, враховуючи інтереси інших членів світової спільноти, то це гарантує від об'єднання проти США сусідів і конкурентів. Демократичні, ліберальні цінності Америки, її широке культурний вплив мають послабити протидію інших країн і народів американському впливу.

По-друге, інші країни практично не беруться за справу створення контрбалансу американській перевазі в силу очевидного дисбалансу сил - вже очевидні переваги США у всіх суспільних сферах: економічній, військовій, науковій і т.д. Американські теоретики також намагаються довести, що "однотипні" в політичному і економічному відношенні країни (демократичні політичні режими, ринкова економіка) "не воюють один з одним". Всі активні члени світової спільноти і так занадто взаємопов'язані один з одним.

2. Алармізм. Ця теорія також не виходить в більшості своїй з кордонів однополярності, але відрізняється більшою виваженістю і обережністю. Так, деякі американські експерти не такі категоричні у своїх оцінках місця, ролі та перспектив США у світовому співтоваристві. Наприклад, Чарльз Купчан в своїй статті, опублікованій восени 1998 р в журналі International Security, зауважив, що припущення про те, що система міжнародних відносин може нескінченно довго спочивати на американській гегемонії, ілюзорно, і небезпечно.

Ще раніше, в 1992 р, головний редактор найвпливовішого американського журналу Foreign Affairs У. Хайленд зауважив, що Америка повинна бути зорієнтована передусім на вирішення своїх внутрішніх проблем з тим, щоб мати можливість (завдяки своїм цінностям, силі і згуртованості нації) впливати на світове співтовариство.

Таким чином, алармісти пропонували зосередитися на вирішенні внутрішніх проблем з тим, щоб зміцнити єдність нації, економити ресурси країни, що не "тринькаючи" їх на вирішення всіх світових проблем, і здійснювати своє домінування в світі в межах розумної необхідності.

З точки зору представників даного політичного напряму, світовому лідерові загрожують два явища:

1) підйом претендентів на статус наддержави;

2) різка дестабілізація (хаос) в стратегічно важливих районах світу.

Але в цілому ці загрози і виклики США в 1990-і рр. представлялися переважно як гіпотетичні.

Дані теоретичні побудови в обох варіантах переносилися на реальну зовнішню політику США. В 1990-і рр. в американському політичному істеблішменті панували два основних підходи до американській зовнішній політиці, які можна умовно можна позначити як "активізм" (інтернаціоналізм, інтервенціоналізм) і "неоізоляціонізм":

1. Активізм. У відповідності з даним зовнішньополітичним підходом США не повинні ділитися контрольними функціями ні з ким. Представники цього напрямку зовнішньополітичної теорії та практики побоюються можливих наслідків відходу США з найбільш значущих регіонів. Експерти впевнені: слід контролювати країни, які потенційно здатні стати в опозицію. Так, республіканська партія в особі сенатора Роберта Доула, кандидата на президентський пост на виборах 1996 р сформулювала свою зовнішньополітичну програму: "Підтримувати курс великої стратегії, що послідувала за 1941 р .: контролювати Європу, тихоокеанське узбережжя, Перську затоку, забезпечити свободу морів і торгівлі ". При цьому зовнішня політика мислилася ще більш вільної від обмежень міжнародних організацій, насамперед ООН. Такий підхід до зовнішньої політики можливий тільки при її безумовну підтримку більшістю населення країни. Протягом останніх 50 років підтримка американською нацією активного зовнішньополітичного курсу США не опускалася нижче рівня 65% від усього населення Америки.

2. Неоізоляціонізм. Прихильники другого підходу вважають, що ніяка гегемонія не є вічною і "Сполучені Штати повинні бути готові до неминучого ослаблення свого переважання" (Ч. Купчан). Щоб пом'якшити ефект даного процесу, вони повинні сформувати надійний баланс сил в світі принаймні в трьох найбільш важливих, з точки зору індустріальної та військової могутності, регіонах - Північній Америці, Європі та Східній Азії.

В 1990-і рр. більшість американців дотримувалися "активістських" поглядів і сходилися на тому, що США необхідно зберігати свої лідируючі позиції в світі. На питання, навіщо витрачати кошти на невдячний закордон, відомий політолог Дж. Най відповів: "Найпростішим відповіддю є те, що у взаємозалежному світі міжнародний безлад може зробити негативний вплив на населення Сполучених Штатів".

Проте, застереження, аргументи і побоювання "ізоляціоністів" також були почуті. Міркування про те, що США "занадто концентруються на допомозі іншим країнам і не роблять того, в чому Америка потребує передусім", знайшли відображення в 1990-е гг. в реальній зовнішній політиці адміністрацій Дж. Буша (старшого) і Б. Клінтона.

2.Міжнародна діяльність президента-республіканця Р. Рейгана (1981-89 рр.)

Сороковий президент Сполучених Штатів - Рональд  Рейган прийшов до Білого дому у 1981 р. з політичною платформою, яка повертала США обличчям до небезпеки з боку Радянського Союзу у гонці озброєнь, котра в свою чергу згодом стала головним аргументом його адміністрації на користь політики скорочення озброєнь. Принциповою стратегією адміністрації Р. Рейгана перед приходом до Білого дому було відновлення військової переваги Сполучених Штатів у світі з метою проведення переговорів з позиції сили. Як ще один стратегічний напрямок підвищення ефективності силових можливостей США адміністрація Р. Рейгана розглядала розпочату нею перебудову американського силового поля та схвалення розвитку нової військової доктрини. Адміністрація Р. Рейгана ефективно змогла поєднати зміцнення оборони США та послаблення позицій СРСР шляхом втягнення його у гонку озброєнь. У 1983 р. США почали вперше здійснювати політику стратегічного наступу. До того часу, поки „стримування” було єдиним завданням політики, Захід постійно займав оборонну позицію. Р. Рейган виразно здійснив розрив з цією традицією, не припустившись, однак, зісковзування у прірву конфлікту з СРСР.

Перед тим як Р. Рейган та його команда змогли створити концепцію політики відносно СРСР, президент вважав за необхідне впорядкувати внутрішню політику США, їхній економічний та військовий потенціал, створивши міцну структуру підтримки своєї кампанії проти комунізму. Зважаючи на це стратегія Р. Рейгана відносно прискорення занепаду Радянського Союзу містила п’ять складових: економічну, військову, політичну, ідеологічну та морально-психологічну, які у поєднанні вели до головної мети не лише стримувати радянську владу, але й, виходячи за межі „стримування”, фактично витіснити СРСР з позицій на підконтрольних йому територіях.

Головні завдання адміністрації Р. Рейгана полягали у зміні радянської системи з подальшою дестабілізацією її економіки шляхом унеможливлення надходження прибутку від побудови до Європи західносибірського газопроводу, збільшення експортного контролю над високими технологіями, посиленням гонки озброєнь та пропагандистським викриттям радянської системи. Ці завдання були реалізовані у два способи: перешкодивши рухові радянських коштів та прибутку шляхом відлучення Радянського Союзу від життєво необхідної торгівлі та технологій, а також штовхнувши СРСР у неприйнятно тривалу і коштовну гонку озброєнь та технологічного суперництва.

На початку 1982 р. адміністрація Р. Рейгана започаткувала серію директив-рішень Ради Національної Безпеки (NSDD), від яких відштовхувалась маса формальних і неформальних дій, які адміністрація здійснила з метою спонукання до змін у Радянському Союзі. Директиви підтверджували фокусування американської політики на зовнішній протидії поширенню радянського впливу, у рамках чого першим завданням адміністрації мало бути „стримування” та подальша ліквідація комуністичного експансіонізму, другою – просування у вузьких прийнятних для США рамках процесу еволюції СРСР до більш плюралістичної системи, в якій вплив привілейованої правлячої еліти мав зменшитись. Розглядалася також і перспектива побудови протиракетної оборони з елементами орбітального базування (СОІ), яка, на думку американського керівництва, мала істотно вплинути на заохочення радянських лідерів переглянути оцінки фундаментальної спроможності радянської економічної системи до суперництва, та сприяти посиленню думки про необхідність її перебудови.

Виголошена у березні 1983 р. найвідоміша промова Р. Рейгана з приводу настанов щодо СРСР про „імперію зла” була різкою, так само, як і її мета: окреслити „лінію розриву” між двома наддержавами. Вона відображала бачення Р. Рейганом американсько-радянських відносин як елементу конфронтації та не передбачала будь-яких форм переговорів чи примирення, поєднавши свою стратегічну войовничість із тактичним прагматизмом

Адміністрація Р. Рейгана з початком другого президентського терміну продовжувала курс на економічне виснаження СРСР. Технологічний акцент на військовому будівництві, перешкоджання побудові радянського газопроводу, штучне зниження цін на нафту та можливість втілення в життя програми СОІ продовжували бути його частиною. Ще одним засобом примусу радянського керівництва до початку переговорів стало втілення в життя так званої „Доктрини Рейгана”, яка ставила за мету обмежити сферу впливу Радянського Союзу шляхом допомоги антикомуністичним рухам в країнах „третього світу”. Р. Рейган виходив з того, що СРСР може бути ізольований без прямого військового тиску, шляхом посилення курсу на демократизацію. Він остаточно відкинув ідеологію „стримування” комунізму, обравши наступальну політико-дипломатичну стратегію, яку бажав довести до логічного завершення.

Друге президентство Р. Рейгана, зовнішня політика якого і надалі відображала консервативне розуміння американських цінностей, моделі демократії та індивідуальних свобод, за одночасного безкомпромісного антикомунізму, було, однак, позначене не лише курсом на дестабілізацію комуністичного блоку, але і відновленням ефективних відносин з Радянським Союзом. Настанови його адміністрації відносно СРСР як „імперії зла” під час другого терміну перебування при владі еволюціонували в дипломатичні контакти та взаємне скорочення ядерних озброєнь, не останню роль у чому зіграв прихід до влади більш гнучкого та схильного до реформ радянського керівника М. Горбачова. Керівництво СРСР і навіть ліво-ліберальні американські діячі, включаючи науковців, вимагали від Р. Рейгана допомоги у створенні сприятливих умов для М. Горбачова  шляхом започаткування політики, яка б призвела до змін всередині радянського керівництва і сприяла новому лідеру.

Протягом 1985–1988 рр. керівництво США та СРСР провело ряд зустрічей на вищому рівні у Женеві, Рейк’явіку, Вашингтоні та Москві, які кардинально змінили як американсько-радянські відносини зокрема, так і ситуацію на світовій арені загалом.

У листопаді 1985 р. у Женеві відбулася перша радянсько-американська зустріч на вищому рівні між переобраним 1984 р. президентом США Р. Рейганом і радянським лідером М. Горбачовим. Внаслідок цієї важливої зустрічі було досягнуто принципової згоди про 50-відсоткове скорочення стратегічних наступальних озброєнь, до того ж обидві сторони підписали проміжний договір про ядерні сили середнього радіуса дії.

У жовтні 1986 р. відбулася нова радянсько-американська зустріч на вищому рівні в Рейк'явіку. СРСР виніс на неї пакет радикальних пропозицій щодо ядерного роззброювання: скоротити на 50% стратегічні наступальні озброєння протягом перших п'яти років, а потім цілком їх ліквідувати; звільнити Європу від усіх ракет середньої дальності; домовитися про заборону ядерних випробувань та ін. На відміну від попередніх переговорів, СРСР погодився з вимогами США про жорстку систему контролю. Підписанню цих угод, що мало б історичне значення, перешкоджали розбіжності з питань розгортання програми СОІ. Але важливий крок на шляху зміцнення взаємної довіри між двома наддержавами було зроблено.

У грудні 1987 р. під час чергової радянсько-американської зустрічі на вищому рівні М. Горбачов і Р. Рейган підписали Угоду про скорочення озброєнь середнього радіуса дії, відповідно до якої передбачалася ліквідація цілого класу ядерної зброї за суворого взаємного контролю.

Під час зустрічей Р. Рейган наголошував на підтримці американською владою демократичних реформ в СРСР, наполягаючи на необхідності виведення радянських військ з Афганістану, ліквідації Берлінського муру, скороченні стратегічних наступальних озброєнь, що було б найкращою демонстрацією демократичних зрушень в СРСР. Зустрічі продемонстрували схоже розуміння обома політичними лідерами проблеми обмеження ядерних озброєнь. Досягнуті домовленості унаочнили, наскільки вразливі лідери США та СРСР до риторики один одного, проте, врешті-решт, дали свої позитивні результати, суттєво обмеживши кількість ядерної зброї у світі та заклавши підґрунтя для подальшої демократизації радянського блоку.

Підсумовуючи, варто зазначити, що на теперішній час в американському політичному і державному істеблішменті високою популярністю користується концептуальна теза про те, що система міжнародних відносин часів президентства Рейгана, базована на принципах поєднання біполярності і балансу сил, була більш прогнозованою, а тому й адекватнішою для процесу вироблення і прийняття зовнішньополітичних рішень. Економічна перевага Сполучених Штатів була для Рейгана одним із елементів реалізації антикомуністичного „хрестового походу”, а успіх у політико-ідеологічному протистоянні з СРСР розглядався фундаментом для подальшого нарощування американського лідерства в економічній сфері. Центральні і принципові ідеї та практичні складові

Доктрини Рейгана полягали у руйнації ідеологічної основи радянської політичної системи та зупиненні ідеологічного наступу СРСР у так званому третьому світі. Зовнішня політика адміністрації Р. Рейгана у її основному зрізі – курсі на знищення комуністичної системи та її експансії на країни третього світу, а також поширення євро-американської моделі демократії на інші регіони світу – була відносно ефективною. Президент США ставив мету, яка полягала у демократизації радянської політичної системи. Утім, демократизація зовнішнього світу була для президента Сполучених Штатів Р. Рейгана вторинною порівняно з подоланням комуністичної експансії, що підтверджується підтримкою відносин і наданням допомоги окремим авторитарним режимам у Латинській Америці, Азії та Африці.

3.Зовнішньополітична концепція “нового світового порядку” адміністрації президента Дж.Буша-старшого (1989-1993 рр.).

Так, ще в серпні 1990 р президент-республіканець Дж. Буш вказав на крах біполярного світу і проголосив не тільки необхідність формування нової глобальної стратегії, але і супутнє їй створення ієрархії союзників, регіонів і об'єктів політики за ступенем їх важливості для США з тим, щоб не кидати ресурси туди, де результат регіональної боротьби не важливий для американських інтересів.

За президентства сорок першого президента Сполучених Штатів Дж. Буша-старшого тенденція до збереження США передових позицій у зовнішніх справах стала визначальною рисою ідеї “нового порядку” існуючої системи міжнародних відносин. Загальна суть концепції полягала у прагненні Вашингтону до посилення ролі ООН у розв’язанні проблем міжнародних відносин при посередництві західних держав на чолі із США.З початком 1990-х рр. США посіли позицію гаранта міжнародної безпеки і єдиної наддержави. Ідеологи даної концепції виводили новий світовий порядок із глобальної місії США та розповсюдження демократичних цінностей.

Слід сказати, що поява терміну «новий світовий порядок» у лексиконі президента США зв'язана з іракською війною 1991 року. Пригадаємо історичні факти: президент Іраку Саддам Хусейн розпочав відкриту агресію проти сусіднього Кувейту, який усупереч рішенням ОПЕК збільшив обсяги видобутку й продажі нафти. Падіння світових цін на «чорне золото» викликало великі фінансові втрати Багдада. Інша суперечка стосувалася того, що Ірак вважав нез'ясованою приналежність нафтового родовища Ер-Румайла, розташованого на кордоні Іраку з Кувейтом. Саддам Хусейн звинуватив Кувейт у незаконному викачуванні нафти, яка залягає під іракською територією. 2 серпня 1990 року іракська армія вторглася на територію Кувейту, 20-тисячна кувейтська армія не могла чинити опору 150- тисячній армії Іраку. Захопивши Кувейт, іракські війська продовжували наступ і захопили частину території Саудівської Аравії. Але були зупинені і згодом відкинуті Саудівською армією. Проте конфлікт, який на самому початку мав характер двостороннього, набрав світового виміру. У цій війні Лівія, Ємен, Йорданія та ОВП підтримали Ірак, решта арабських країн виявилися на боці Кувейту та Саудівської Аравії.

2 серпня 1990 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію № 660, в якій засуджувалася агресія Іраку проти Кувейту і ставилася вимога про негайне і беззастережне виведення іракських військ з кувейтської території. Ірак відмовився виконати цю резолюцію. Через чотири дні РБ ООН прийняла другу резолюцію № 661 про заборону імпорту іракської нафти і запровадження ембарго на торгівлю з багдадським режимом. Ініціатором резолюцій були США. Так розпочалася повна економічна блокада Іраку.

Президент США Дж.Буш-старший не плекав ілюзій щодо можливостей умиротворення агресора в регіоні, який був оголошений зоною життєво важливих інтересів США. Отримавши згоду короля Саудівської Аравії, він наказав 7 серпня 1990 року направити у Східну провінцію Саудівської Аравії великого американського військового контингенту. До них згодом приєдналися військові підрозділи 28 держав, зокрема, Британії, Франції, Італії, Канади, Саудівської Аравії, Єгипту, Сирії, Пакистану, Чехословаччини та інших країн. Вони утворили міжнаціональні сил, загальна чисельність яких досягла до січня 1991 року 780 тис. осіб (540 тис. американців). Ірак володів напередодні операції «Буря в пустелі» 500- тисячною армією. В цих умовах С.Хусейн оголосив 12 серпня 1990 року, що попередньою умовою виведення іракських військ з Кувейту є відведення ізраїльських військ з усіх окупованих арабських територій. Таким чином він спробував ув'язати кувейтську проблему з палестинською. За словами лідера Іраку, анексія Кувейту була вимушеним заходом, спрямованим мобілізувати ресурси арабської нації для боротьби з «сіоністськими бандами». Він закликав всіх арабів й мусульман розпочати «джихад» (священну війну) проти «американців і сіоністів», звинувативши при цьому країни зони Перської затоки у «зрадництві» і сприянні «новим хрестоносцям».

Арабські й мусульманські лідери не відгукнулися на іракські заклики до «джихаду». Винятком був керівник ОВП Я.Арафат, який не тільки схвалив анексію Кувейту, але й закликав палестинців, які перебували у зоні конфлікту, співпрацювати з іракською окупаційною владою. Він також закликав народи держав Перської затоки розпочати повстання проти «реакційних зрадницьких режимів» у своїх країнах. Поведінка ОВП виявилася несподіванкою для держав регіону, які завжди надавали їй фінансову допомогу.

19 серпня 1990 року С.Хусейн оголосив іноземних громадян, як перебували на території Іраку та Кувейту (25 тис.осіб), заручниками, які мали стати «живим щитом»на випадок військових дій проти Іраку. Спроби СРСР та Франції мирно урегулювати воєнний конфлікт були безуспішними. 17 січня 1991 року багатонаціональні сили на чолі з США розпочали операцію по звільненню Кувейту під назвою «Буря у пустелі», завдавши спочатку масових повітряних та ракетних ударів по військах і військових об'єктах Іраку. Рішучі дії ООН під час цього воєнного конфлікту засвідчили зростання її ролі та впливу після завершення "холодної війни".

25 лютого 1991 року іракський уряд заявив про визнання всіх резолюцій РБ ООН, про відшкодування втрат, про обмеження продажі своєї нафти, про допуск на територію Іраку 52 спостерігачів, які будуть контролювати виконання його зобов'язання про припинення розробки заборонених видів зброї та ядерних боєприпасів.

Перша іракська війна, її переможний фінал забезпечив домінування Штатів на Близькому Сході.

Величезну роль і відповідний вплив на перебіг світових подій спричинила агресія режиму С. Хусейна проти Кувейту. Адміністрація Сполучених Штатів на чолі з Дж. Бушем - старшим побачила у цьому можливість консолідації відносин з Москвою, де на той час помітно ослабнули позиції М. Горбачова. За дорученням державного секретаря Дж. Бейкера апарат Державного департаменту підготував проект заяви з декларацією спільності позицій Вашингтона і Москви у питанні мирного розв'язання нового конфлікту на Близькому Сході. Однак для М. Горбачова така спільна заява із запеклим ворогом комуністичного режиму, яким були Сполучені Штати, могла означати повну втрату влади у Москві. Як потім відзначатиме у своїх мемуарах Дж. Буш - старший, разом з французьким лідером Ф.Міттераном за чотири місяці до початку операції «Буря в пустелі» вони відзначили надзвичайну обережність М. Горбачова в оцінюванні ситуації в Іраку . Спільна позиція не склалася, що призвело до відносного збереження біполярності системи міжнародних відносин, а також на той час не надто бажаного самим Бушем переходу до одностороннього прийняття рішень щодо механізмів розв'язання іраксько - кувейтського конфлікту.

Керуючись поступовим становленням США як єдиної глобальної держави на тлі помітного послаблення Радянського Союзу, Дж. Буш постійно повертається до ідеї «нового світового порядку», ставлячи за мету її актуалізацію з урахуванням початкових змін у біполярній системі міжнародних відносин, що почали розвиватися з падінням Берлінського муру. Особливість позиції Дж. Буша - старшого полягала у застосуванні вільсоніанського концепту колективної безпеки і багатосторонності. Мова йшла саме про колективний варіант міжнародної безпеки та гарантованої спільними рішеннями держав членів ООН стабільності.

4.Еволюція основних концепцій зовнішньої політики США в період президентства Б.Клінтона (1993-2001 рр.)

Передвиборна кампанія представника Демократичної партії Клінтона, який переміг Буша на президентських виборах у листопаді 1992 р, концентрувалася, перш за все, на внутрішніх американських проблемах. При цьому президент Клінтон вперше в післявоєнній історії США оголосив відкрито про те, що Америка не в силах вирішити світові проблеми самотужки. Ця заява свідчило про явне наявності неоізоляціоністского компонента у зовнішньополітичній стратегії демократичної адміністрації.

У березні 1993 р було оголошено про рішення витрачати в 1994-1998 рр. на військові потреби щорічно по 260 млрд дол. на рік, що було дещо менше (на 50 млрд дол.), ніж раніше. Неоізоляціоністскіе настрою проявилися і в тому, що США спробували ухилитися від участі у вирішенні цілого ряду міжнародних проблем. Так, навесні 1993 року заступник держсекретаря з політичних проблем П. Тарноф заявив, що США не втручатимуться в боснійські справи, як і в інші конфлікти, після завершення холодної війни "попросту тому, що у нас немає грошей".

Паралельно з тенденцією до ізоляціонізму в американській зовнішній політиці завжди існувала тенденція до зовнішньополітичного інтервенціоналізм. Так, під впливом критики політичних опонентів-республіканців адміністрація Клінтона внесла корективи в американську зовнішньополітичну стратегію. Уже у своєму першому президентському посланні "Про становище країни" (січень 1994 г.) Б. Клінтон пообіцяв не скорочувати більш військових витрат Америки. У 1995 р в доповіді Міністерства оборони США підтверджується намір зберегти свої збройні сили і військові зобов'язання, а в деяких випадках і розширити їх. У 1995 р президент Клінтон домовився з Республіканським (переважно неоізоляціоністскім з настроїв) конгресом про поступове збільшення військових витрат з 260 млрд дол. В 1995 р до 281 млрд дол. До 2002.

Цікаво, що після перемоги республіканців в 1994 р на виборах в конгрес, конгресмени з республіканської і демократичної партій порозумілися з питання про скорочення зовнішньополітичних витрат Америки. Консерватори-республіканці і ліберали-демократи згуртувалися на позиціях Неоізоляціонізм і стали протидіяти адміністрації Клінтона в проведенні активної міжнародної політики. У відповідь держсекретар У. Крістофер заявив, що серйозне скорочення зовнішньополітичних витрат "завдасть шкоди нашим національним інтересам і здатності бути лідером". Йдучи зі своєї посади (1997 г.), держсекретар США Уоррен Крістофер вважав своїм обов'язком попередити американську націю про небезпеку "нового ізоляціонізму": "Ми стикаємося із загрозою нової форми ізоляціонізму, при якому від Америки вимагають лідерства, але позбавляють її здатності грати лідируючу роль ".

Продовженням антіізоляціоністского курсу стало президентське послання 1999 "Про становище країни", в якому президент Клінтон оголосив про збільшення військового бюджету на 25 млрд дол. - Найкрупніше збільшення після закінчення холодної війни. Тенденція до інтервенціонізму реалізувалася в даний період в підтримці США просування НАТО на схід, військових акціях в Югославії (Косово), бомбардуваннях військових об'єктів в Іраку і Афганістані, розгортанні програм ПРО і ТВД (Театр військових дій) і т.д. До кінця 1990-х гг. активізм став не тільки більш помітною, але і домінуючою тенденцією в американській зовнішній політиці.

Президент США Клінтон вважав, що у минулому безпека базувалась на захисті одного блоку від іншого, а після завершення холодної війни вона має полягати в європейській інтеграції, інтегруванні сил безпеки, ринкових економік і національних демократій. Тобто, завдання бачилося в інтеграції та зближенні, а не ізоляції чи відстороненні.

Доречно сказати, що акценти у зовнішній політиці кабінету Клінтона були перенесені з питань безпеки на зовнішньоекономічні, у тому числі на лібералізацію світової торгівлі Адміністрація президента Б.Клінтона приділила належну увагу розвитку зовнішньоекономічних відносин, насамперед із безпосередніми сусідами США. Було здійснено ратифікацію Північноамериканського договору про вільну торгівлю (НАФТА) між США, Канадою і Мексикою, укладеного наприкінці 1992 р. - в останні тижні президентства Дж. Буша. Договір набрав чинності з 1994 р., у наслідок чого у світі виник один із найпотужніших спільних ринків.

США активно сприяли створенню у 1994 - 1995 рр. Світової організації торгівлі (СОТ) із метою забезпечення інституційної та правової бази сучасної міжнародної торговельної системи.

Свідченням активної зовнішньоекономічної політики адміністрації Клінтона став потужний тиск на Японію з метою відкрити її ринок для аме-риканських товарів і тим самим послабити хронічний негативний торговель¬ний баланс. У стосунках з державами Європейського Союзу також спостер¬ігалося прагнення американського уряду досягти зрівноваженого співвідно¬шення між відповідальністю за безпеку і економічним розрахунком. У цей сценарій вписується і те, що Б.Клінтон висловився за прийняття економічно міцних "супердержав" Німеччини та Японії до Ради Безпеки ООН. США, не зрікаючись своїх провідних позицій у міжнародно-політичному житті, вва¬жали, що їхні союзники в Європі та Азії повинні значною мірою перебрати на себе регіональну відповідальність, і тоді Штати зможуть позбутися ролі всюдисущого "світового жандарма".

Було нормалізовано відносини з Соціалістичною Республікою В'єтнам. У 2000 р. країну з офіційним візитом відвідав президент Б. Клінтон. Велися переговори з КНДР про призупинення північно-корейської програми розробки ядерної зброї та ракетоносіїв, які, зрештою, позитивних результатів не дали.

На Балканах США посприяли укладанню Дейтонської угоди 1995 р. про припинення громадянської війни і компромісне врегулювання кризи в Боснії і Герцеговині. Разом із тим бомбардування території Союзної Республіки Югославії 1999 р. силами НАТО (а отже, за безпосередньої участі США) під час Косовської кризи світова громадськість сприйняла зовсім неоднозначно.

З ініціативи адміністрації Б. Клінтона було опрацьовано програму політичної та військової співпраці країн Центральної і Східної Європи з НАТО під назвою "Партнерство заради миру", її було схвалено в січні 1994 р. на надзвичайній сесії Ради НАТО. До програми приєднались також Україна та Російська Федерація.

Проблемою українсько-американських взаємин було питання про статус України щодо ядерного озброєння, про долю міжконтинентальних балістичних ракет з ядерними боєголовками, що знаходилися на території України. США наполягали, щоб Україна ліквідувала свій ядерний арсенал. У результаті тристоронніх переговорів, що відбулись у 1994 р. в Москві, президенти України, США та Російської Федерації підписали заяву «Про ліквідацію ядерної зброї на території України», якою було декларовано без’ядерний статус Української держави й зазначено, що США і Росія поважатимуть територіальну цілісність, недоторканність кордонів, суверенітет і незалежність України.

Лекція 4.

Зовнішня політика США на поч. ХХI століття.

План

1. Зовнішньополітичні пріоритети США в ХХІ ст. Наступність зовнішньої політики у новому столітті.

2. Основні вектори зовнішньополітичного курсу США за адміністрації президента Дж.Буша-молодшого (2001-2008 рр.)

3. Трагедія 11 вересня 2001 р. Зміна концепції національної безпеки США. Стратегія національної безпеки США 2002 р. Стратегічні цілі американської зовнішньої політики.

Американські політики та експерти стверджують, якщо ХIХ століття було століттям балансу сили в світі, то ХХI століття стане століттям рішучого дисбалансу на користь Сполучених Штатів. Зовнішньролітична стратегія США в ХХI столітті полягає в наступному:

1. Зберегти лідируючі, глобальні позиції країни, закріпити місце головного учасника в науково-технічній революції, а також контролюючої сили в Північній Атлантиці і Східній Азії.

2. Запобігти появі неконтрольованого конкурента, здатного до середини століття вирватися у світові лідери і створити новий світ, в якому вперше за п'ятсот років Захід не був би лідером.

У зовнішній політиці США в ХХІ столітті простежуються обидві традиційні тенденції, властиві зовнішній політиці: активістська (або інтернаціоналістсько-інтервенціоністська) і неоізоляціоністська. При цьому у взаємодії двох тенденцій помітно домінує перша - як відображення уявлень американців про місце США в сучасному світі. З самого початку ХХI століття зовнішньополітичний курс США демонструє спадкоємність традицій.

Загальні контури американської зовнішньої політики були визначені ще в період передвиборчої президентської кампанії 2000 року, коли кандидат в президенти від Республіканської партії Джордж Буш-молодший оголосив основні зовнішньополітичні пріоритети Америки. Здебільшого вони отримали підтвердження і розвиток у політиці республіканської адміністрації США, яка зайняла Білий дім в січні 2001 р

Майбутній президент США, наслідуючи американську політичну традицію, в своїх передвиборчих промовах приділяв не надто велику увагу зовнішній політиці. Кандидати на пост президента США, як правило, виходять з того, що американський народ цікавиться, насамперед, внутрішніми, а не міжнародними проблемами. Зростання цін на ліки або бензин привертає увагу американців більше, ніж напружені відносини між Китаєм і Тайванем. Однак це не означає, що після перемоги на виборах новий президент буде приділяти зовнішній політиці так само мало уваги, як і в своїх передвиборчих виступах.

Настрій і акценти передвиборчих промов Дж. Буша дозволяли вже в 1999-2000 рр. припустити, що потенційний президент США буде проводити активну зовнішню політику, що базується на визнанні американського світового лідерства. В одному зі своїх виступів з питань американської зовнішньої політики в листопаді 1999 г. (промова в Президентській бібліотеці Рональда Рейгана в Каліфорнії) Дж. Буш прямо заявив про те, що "Америка повинна брати участь у світових справах". Більш того, майбутній 43-й президент США використав у своїй промові термін, який чітко і змістовно означив напрям зовнішньої політики, а саме інтернаціоналізм (інтервенціоналізм - відповідно до російської політологічної класифікації). "Інтернаціоналізм Америки не повинен складатися з дій без широкого бачення, дій без пріоритетів і місій без визначення строку їх закінчення - такий підхід підриває волю Америки і висушує її життєві сили". Така заява засвідчила про вплив на зовнішньополітичні уявлення лідера республіканців неоізоляціоністскіх настроїв. Неоізоляціонізм проявляється в стриманості і виваженості оцінок можливостей Америки, в прагненні обмежити коло (і терміни дії) американських зовнішньополітичних пріоритетів з тим, щоб "не розпорошувати" і не підривати "життєві сили" країни, а концентруватися на внутрішніх проблемах.

Основною місією зовнішньої політики США, на думку Дж.Буша, має стати поширення американських демократичних цінностей у світі з визнанням того, що свобода і демократія можуть трансформуватися відповідно до національної і культурної специфіки різних країн. Буш також сформулював тезу про те, що для збереження світового впливу американці будуть використовувати всі методи і засоби, включаючи військові. Особлива увага приділялася "захисту інтересів Америки в районі Перської затоки", маючи на увазі Ірак, а також "встановлення миру на Близькому Сході на основі безпеки Ізраїлю".

Найважливішим напрямком зовнішньої політики США проголошувався розвиток відносин з Китаєм і Росією. (Саме в такому порядку: в системі зовнішньополітичних пріоритетів США Китай передує Росії). На думку Дж. Буша, "проблема полягає в тому, що дві з найбільших євразійських держав - Китай і Росія - знаходяться на перехідній стадії розвитку". Тому "сьогодні важко зрозуміти їхні наміри, оскільки самі вони не знають свого майбутнього".

На відміну від більш "дипломатичних" висловлювань іншого претендента на президентський пост - демократа Альберта Гора Буш вельми жорстко охарактеризував роль і місце Китаю в новій системі світопорядку, а також його взаємини з США. "Китай піднімається на весь зріст і це не можна зупинити. Китай - це конкурент, а не стратегічний партнер. Ми повинні ставитися до Китаю без ворожості, але й без ілюзій".

У відносинах з Росією, як підкреслив Дж.Буш, потрібно перш за все "терпіння". "Терпіння, послідовність і тверда опора на демократичні сили". Перехідні для Росії десятиліття (1990-ті рр.) Буш назвав "епохою розкріпачення і розчарування". В основі інтересів США щодо Росії лежить насамперед національна безпека Америки, якій загрожує недостатня захищеність російського ядерного потенціалу. Буш має на увазі "наміри країн-ізгоїв, розкрадання ядерних матеріалів і випадкові запуски ракет-носіїв". Каменем спотикання у взаєминах США з Росією, на думку Дж. Буша, було питання про ПРО - систему протиракетної оборони, яка вимагала модифікації. Буш не виключав можливості співпраці з Москвою у справі створення нової системи протиракетної оборони за умови, що "Росія повинна відмовитися від своєї небезпечної звички до поширення зброї масового знищення" (тобто продаж відповідних технологій Індії, Ірану та Іраку).

Окремим питанням американської зовнішньої політики були позначені взаємини США з Індією, що означає визнання зростаючої міці та перспектив цієї азійської держави. Фактично вперше за багато років Індія була визначена як особливий і окремий пріоритет американської зовнішньої політики.

Відносно союзників, НАТО і ООН позиція кандидата від республіканської партії демонструвала наступність із зовнішньою політикою, що мала місце в 1990-і рр. Як і раніше підкреслювалася лідерська позиція США у відносинах із союзниками. Як і раніше саме НАТО, а не ООН, визнавалося активним чинником у врегулюванні конфліктів міжнародних відносин. Буш-молодший заявляв: "Я ніколи не віддам американські війська під командування ООН". При цьому визнавалося, що "ООН може бути корисною в інспектуванні озброєнь, підтриманні миру та гуманітарних заходах". Претендент навіть пообіцяв виплачувати ООН членські внески (чого не робили попередні адміністрації), "але лише за умови реформування бюрократичних структур ООН і зменшень непропорційно великої частки наших платежів".

По завершенні голосування виникли труднощі з підрахунком голосів. Коли на всіх попередніх виборах їх результати ставали відомими вже наступного ранку, то тепер потрібно було аж п'ять тижнів часу і втручання Верховного суду США, щоби назвати переможця. І хоча за А. Ґора проголосувало на півмільйона виборців більше, ніж за Дж. Буша-молодщого, останній одержав на п'ять голосів вибірників більше за свого опонента, і переможцем, нарешті, було оголошено кандидата від Республіканської партії. Неоднозначними виявились і результати виборів до конгресу. В палаті представників республіканці одержали невелику більшість, а в сенаті обидві партії здобули рівну кількість місць.

Дж.У. Буш офіційно вступив на пост президента 20 січня 2001. І став 43-м президентом США. Свій уряд він сформував із представників різноманітних напрямків і поглядів - від лібералів до жорстких консерваторів. До складу урядового кабінету він включив ряд фігур, які брали участь в колишніх адміністраціях, в особливості колишнього голови Об'єднаного комітету начальників штабів Колін Пауелла (держсекретар), колишнього міністра оборони Дональда Рамсфельда (зайняв той же пост). Радником з питань національної безпеки була призначена Кондоліза Райс. У перші місяці свого урядування Дж. Буш-молодший приділяв основну увагу внутрішнім справам держави

Американська зовнішньополітична стратегія включала цілий комплекс завдань:

1. Зберегти і поліпшити взаємини з союзниками Сполучених Штатів в Європі (країни НАТО), Азії (Японія) та Америці (Мексика, Канада). В останні роки ХХ століття між США і Європою виникли розбіжності з питань: протиракетна оборона (ПРО), плани Європейського союзу по створенню сил швидкого реагування, торговельні суперечки, генетично змінені продукти харчування і т.д.

2. Досвід нового століття свідчить, що другим за важливістю напрямком зовнішньої політики Сполучених Штатів є їх взаємовідносини з Росією. В даний час в американської еліти і суспільства майже не залишилося ілюзій щодо того "переходу, який здійснює Росія". Росія, на думку американських політиків і вчених, знаходиться в умовах глибокої економічної, соціальної і демографічної кризи тому побудова там ринкової економіки й по-справжньому демократичної системи є проблематичною. З іншого боку, Росія вже не становить собою глобальну загрозу для американських інтересів.

3. Взаємовідносини з Китаєм. Колишні адміністрації Б. Клінтона намагалися домогтися балансу між конструктивною взаємодією з Пекіном, з тим щоб зробити китайське суспільство більш відкритим і демократичним, і конфронтацією з китайським режимом в цілях утримання останнього від зіткнення з Тайванем, а також запобігання поставок китайських ракетно -ядерних технологій третім країнам. Взаємовідносини з КНР представлялися американській адміністрації важким завданням, оскільки на початку ХХI століття Китай збільшив свої військові витрати на 17% в рамках проведеної їм модернізації збройних сил. Китай продовжив розгортання МБР (міжконтинентальних балістичних ракет), націлених на Сполучені Штати, а також постачав іракські сили ППО волоконнооптичними комунікаційними кабелями і т.д. У зв'язку з цим перед США постало завдання домогтися балансу стимулів і "антистимулів" (загроз), здатних впливати на поведінку Китаю. Одночасно адміністрація Буша повинна надавати гарантії безпеки своїм союзникам - Японії і Південної Кореї в контексті потенційної китайської загрози. З питання про Тайвані США визнають тезу про те, що є тільки один Китай. В цьому сенсі Тайвань - частина Китаю. Відповідно визнається, що дозвіл розбіжності КНР і Тайваню є справою обох зацікавлених сторін, вирішуватись яке має без використання військової сили. При цьому Сполучені Штати не знімають з себе відповідальності за підтримку, в тому числі і військову, Тайваню. За словами держсекретаря К. Пауелла, США будуть "підтримувати Тайвань і задовольняти його оборонні потреби у відповідності з нашим Законом про відносини з Тайванем".

4.Традиційно значущим для США є близькосхідний напрям зовнішньої політики. Проблема Близького Сходу включала на момент приходу до влади адміністрації Буша арабо-ізраїльський конфлікт і конфронтацію з режимом Саддама Хусейна в Іраку. Загрози і виклики безпеки США з Близького Сходу визнавалися Білим домом як "найбільш загрозливими".

5.Найважливішим зовнішньополітичним завданням адміністрації Дж. Буша в новому столітті має бути перебудова оборонної політики США з урахуванням змін у світі після закінчення холодної війни і в світлі революційних змін в галузі військових технологій. Особливу увагу Білий дім і Пентагон приділяють питанням протиракетної оборони (ПРО) і боротьби з тероризмом.

Задачі американської військової політики в ХХI столітті в контексті нових "загроз і викликів" США були сформульовані (2001 г.) міністром оборони в адміністрації Дж.Буша Дональдом Рамсфелдом:

1. Сформувати та підтримувати сили стримування, відповідно до обставин в області безпеки. Нові обставини пов'язані з поширенням зброї масового знищення та засобів її доставки. Необхідно забезпечити ефективну протиракетну оборону. Важливим елементом оборонної політики залишається ядерне стримування. Однак в XXI столітті воно має бути адаптоване до нових викликів. Воно повинно базуватися на поєднанні наступального ядерного і оборонного неядерного потенціалу, спільно які позбавляють потенційних супротивників можливостей і вигод від загрози застосування зброї масового ураження.

2. Забезпечити боєготовність і стабільність розгорнутих сил. Збройні сили США повинні бути готові впоратися з будь непередбаченою ситуацією і здатні вести бойові операції протягом тривалого періоду часу, якщо це знадобиться.

3. Модернізувати потенціал США в сферах командування, управління, зв'язку, розвідки та космосу таким чином, щоб задовольнити потреби XXI століття

4. Трансформувати оборонний комплекс США.

5. Реформувати структури, а також вдосконалити процеси і організацію Міністерства оборони.

Події 11 вересня 2001 р., стали поворотним моментом у сучасній історії США. Вранці того дня 19 ісламських терористів-самогубців, поділившись на чотири групи, захопили в повітрі рейсові літаки з пасажирами. Захоплювачі спрямували два з цих літаків на обидва 110-метрові хмарочоси Всесвітнього торговельного центру в Нью-Йорку, в результаті чого обидві вежі повалилися, поховавши під руїнами більшість людей, що там знаходилися. Третій захоплений літак таранив Пентагон - штаб-квартиру міністерства оборони США у Вашингтоні. Пасажири та команда четвертого авіалайнера зробили спробу перехопити у терористів керування літаком; у результаті сутички на борту літак упав на землю в штаті Пенсильванія. У підсумку атак загинуло близько трьох тисяч осіб. Америка і весь світ пережили шок.

Однак адміністрація Дж. Буша-молодщого відразу ж опанувала ситуацію і взяла її під свій контроль. Було встановлено, що організатором та виконавцем замахів є таємна, розгалужена по багатьох країнах, ісламістська структура "Аль-Каїда", яку очолює релігійний фанатик із Саудівської Аравії Усама Бен Ладен. Дж Буш-молодший оголосив, що Сполучені Штати перебувають у стані війни проти міжнародного тероризму і вестимуть цю війну, доки противника не буде розгромлено, яких би зусиль це не потребувало. Для боротьби з тероризмом було створено Управління безпеки країни, яке дістало майже необмежені права щодо осіб, підозрюваних у ворожих намірах. Завдяки вжитим заходам упродовж усіх наступних років на території країни не було вчинено жодного серйозного терористичного акту.

Уряд США визначив, що розсадником тероризму став Афганістан. Його правлячий режим, очолюваний крайньо реакційним ісламістським рухом "Талібан", дає прихисток "Аль-Каїді", яка створила на терені країни табори для вишколу бойовиків. 7 жовтня 2001 р. розпочалася військова операція США за участі Великої Британії, а також інших союзників проти "Талібану" масованим повітряним бомбардуванням позицій талібів. Останні вже 13 листопада без бою залишили Кабул, до якого ввійшли американські війська і опозиційні "Талібанові" афганські сили. А вже наступного дня Рада Безпеки ООН одноголосно ухвалила резолюцію щодо Афганістану, яка підтверджувала підтримку міжнародних зусиль щодо викорінення тероризму, осуджувала рух "Талібан", схвалювала зусилля, докладені афганським народом із метою рятування країни від режиму талібів. Операція проти "Талібану", що тривала до 17 грудня, увінчалась успіхом: режим талібів було повалено, їхній рух наразі практично втратив боєздатність, однак остаточно його не було розгромлено і згодом він, перегрупувавши свої сили, спромігся перейти в контрнаступ.

Успіх операції в Афганістані і наміри президента поширити військові дії проти тероризму на інші країни мали своїм наслідком посилення ролі в оточенні Дж. Буша-молодщого таких його радикально налаштованих співробітників ("яструбів"), як віце-президент Дік Чейні, міністр оборони Дональд Рамсфельд і радник президента Кондоліза Райс, які справляли дедалі сильніший вплив на формування зовнішньополітичного курсу американської адміністрації. Цей курс опрацьовувався протягом року після подій 11 вересня. Уже в січні 2002 р. Дж. Буш-молодший назвав три "країни-ізгої", що прагнуть до набуття ядерної зброї: Іран, Ірак і КНДР, які, за його концепцією, становлять "вісь зла", і якщо ці країни не відмовляться від своїх намірів, Сполученим Штатам доведеться звести з ними рахунки. Трохи згодом до країн "вісі зла" було зараховано також Кубу, Лівію та Сирію, які начебто прагнули до здобуття зброї масового винищення. Нарешті, у вересні 2002 р. було опубліковано документ під назвою "Стратегія національної безпеки США", який дістав у ЗМІ назву "доктрина Буша". В документі зазначалося, що боротьба з тероризмом залишається головним пріоритетом у діяльності адміністрації, і в цій війні проти ворога нового типу попередні стратегії стримування або залякування, застосовувані в роки "холодної війни", вже не є дієвими і тому мають бути замінені стратегією випереджувальних дій.

Основні тезиси стратегії національної безпеки:

1.Сполучені Штати у ХХІ столітті стали країною безпрецедентної військової могутності та великого економічного впливу. Держава намагається підтримувати баланс сили у світовому масштабі, який сприяє свободі людини, створює умови, в яких всі народи та суспільства можуть обрати для себе можливості політичної та економічної свободи.

2.Змінився супротивник, який загрожує США. У минулому це був супротивник з багаточисленною армією та великими індустріальними можливостями. Сьогодні таємні мережі окремих індивідів здатні принести світові хаос та страждання.

3.США зіткнулися з новими загрозами:

- МІЖНАРОДНИМ ТЕРОРИЗМОМ - для боротьби з ним держави повинні використовувати військову силу, покращену систему внутрішньої безпеки, силу права, розвідку та енергійні зусилля  для зупинення фінансування терористів."Війна проти терористів в глобальному масштабі є глобальним проектом з невизначеним терміном виконання". США нададуть кожній державі допомогу у боротьбі з терористами.

- СУМІЩЕННЯ РАДИКАЛІЗМУ ТА ТЕХНОЛОГІЙ (The gravest danger our National faces at the crossroads of radicalism and technology).Вороги США відкрито заявили про своє бажання володіти зброєю масового знищення. Сполучені Штати будуть створювати захист від балістичних ракет та інших засобів зброї масового ураження, співпрацювати з іншими державами в процесах стримування розповсюдження небезпечних технологій.

- ЗАГРОЗИ МИРУ - США намагаються створити такий світовий порядок, де великі держави конкурують, а не готуються до війни. У супердержав є спільна загроза - насилля терористів та хаос у міжнародних відносинах. США буде заохочувати розвиток демократії та економічну відкритість в Росії та Китаї, в той же час рішуче  відповість на агресію інших країн.

4. Підтримка цінностей демократії та ринкової економіки в цілому світі. Події 11 вересня 2001 року показали, що бідність, слабкі інститути влади, корупція можуть зробити слабкі країни, як, наприклад, Афганістан,вразливими терористичних організацій, наркокартелей.

5. Керівництво США впевнене, що жодна країна світу не в змозі побудувати безпечний кращий світ наодинці. Альянси та багатосторонні інститути здатні  примножити потенціал свободолюбних націй. США будуть  виконувати обовязки щодо ООН, СОТ, НАТО та інших. Тобто:“In all cases, international obligations are to be taken seriously”.

Американська зовнішня політика має свої стратегічні цілі, які виражені в стратегії 2002 року. А саме: політична та економічна свобода, мирні відносини з іншими державами, повага людської гідності. Сполучені Штати планують зміцнювати союзи для нанесення поразки глобальному тероризму, попереджувати регіональні конфлікти і напади на США та їх союзників, які супроводжуються застосуванням зброї масового ураження.

Стратегія 2002 року оголошувала, що війна проти міжнародного тероризму передбачає наступні заходи американських урядових відомств:

- прямі та тривалі дії з використанням всіх елементів національної та міжнародної сили. Особливий акцент робиться на знищення терористичних груп, які володіють зброєю масового ураження;

- виявлення та знищення загроз тероризму до того, як вони досягнуть кордонів США. Не виключаються попереджувальні удари по терористах;

- позбавлення терористів подальшої підтримки зі сторони суверенних держав, які надають терористам тимчасовий прихисток. США готові не тільки переконувати, але й примушувати  держави зупинити підтримку терористів;

- США використовують свій вплив у світі , стверджуючи, що всі акти тероризму є незаконні, подібні рабству, піратству чи геноциду. Штати  підтримують лояльні уряди мусульманських держав , щоб забезпечити нерозповсюдження умов і ідеології тероризму .США використовують ефективну публічну дипломатію для забезпечення вільного надходження інформації та ідей в суспільства, якими керують спонсори міжнародного тероризму.

Наступним кроком на шляху боротьби з міжнародним тероризмом адміністрація Буша визначила повалення режиму Саддама Гусейна в Іраку. Сполучені Штати звинуватили іракський уряду тому, що він начебто підтримує "Аль-Каїду" і, найголовніше незаконно створює зброю масового знищення, а це становить реальну загрозу мирові та безпеці у світі. Проти військової операції в Іраку виступили Росія, Китай, мусульманські країни і навіть союзниці США по НАТО - Франція і Німеччина. Не дала на неї санкцій і Рада Безпеки ООН. Проте, США без вагань вирішили проводити операцію. їх найпослідовніше підтримали Велика Британія, ряд країн Західної і більшість Центральної та Східної Європи.

Операція в Іраку розпочалася 20 березня 2003 р. Для її проведення США зосередили 225 тис, Велика Британія - 45 тис. військовослужбовців. Було задіяно тисячу військових літаків і стільки ж крилатих ракет. Іракська армія С. Гусейна налічувала понад півмільйона осіб, але серйозного опору нападникам вона не чинила, тож війська американо-британської коаліції впродовж шести тижнів без особливих зусиль зайняли всю територію Іраку. 1 травня Дж. Буш оголосив про завершення військової операції.

Здавалося, США здобули рішучу перемогу. Однак подальші події звели їхні успіхи мало не нанівець. Зокрема, не знайшли підтвердження американські звинувачення в тому, що режим С. Гусейна підтримував тісні зв'язки з "Аль-Каїдою" і що він володів зброєю масового знищення, - а саме це і стало приводом вторгнення в Ірак. Більше того, в міжнародних ЗМІ було висловлено думку, що справжньою метою операції було прагнення США прибрати до рук багаті родовища іракської нафти.

Однак протягом кількох років після скинення режиму С. Хусейна американці припустилися в Іраку численних серйозних промахів й помилок (механічне перенесення на іракський грунт моделі “денацізації” Німеччини зразка 1945-1950 рр., відсутність чіткої програми внутрішніх перетворень в Іраку, несвоєчасне, запізніле реагування на зміну в Іраці тактики Аль-Каїди на початку 2006 р. тощо). Все це призвело у 2006 р. до різкого загострення ситуації в Іраку, коли країна, фактично, опинилась у стані громадянської війни, ситуація в країні почала виходити з під контролю. Напади бойовиків на американських військовослужбовців, на солдатів і поліціянтів нового іракського уряду, терористичні акти з вибухами та численними жертвами, підриви нафтових підприємств, нафтопроводів стали повсякденним явищемВтрати американських військ у цій війні становили 4,2 тис. осіб, поранених - 31 тис. Жертви іракського населення в перебігу війни досі не можуть бути підрахованими з достатньою докладністю. За різними оцінками, вони можуть бути від 80 тис до 1,5 млн осіб. Як наслідок, Республіканська партія США зазнала нищівної поразки на проміжних виборах до Конгресу у листопаді 2006 р. На своїй першій прес-конференції за результатами виборів Дж. Буш був змушений визнати, що Ірак став головною причиною програшу республіканців на проміжних виборах і американська стратегія в Іраку потребує переосмислення.

Значну увагу адміністрація Буша приділяла традиційній сфері інтересів США - Близькому Сходу. Буш неодноразово заявляв про бажання прискорити ізраїльсько-палестинський мирний процес, включаючи створення арабського Палестинської держави. У співпраці з Росією, Євросоюзом та ООН, США розробили план врегулювання «Дорожня карта», який передбачав досягнення компромісу і взаємні поступки з обох сторін. Вони наполягали також на змінах в палестинському керівництві, що призвело, зрештою, до призначення в квітні 2003 першого палестинського прем'єр-міністра Махмуда Аббаса. Однак зростання насильства і відставка Аббаса на багато місяців загальмували здійснення «Дорожньої карти»; до кінця 2003 ні ізраїльська, ні палестинська сторони не виконали умови плану. В квітні 2004 Буш заявив про підтримку висунутого прем'єр-міністром Ізраїлю Аріелем Шароном плану «одностороннього відокремлення» від палестинців, який припускав висновок ізраїльських поселень із сектору Газа, але їх збереження на Західному березі Йордану. Президент погодився також з позицією Шарона, який заперечує право палестинських біженців на повернення. Останнє означало зміну колишньої американської позиції і викликала невдоволення лідера Палестинської адміністрації Ясіра Арафата, урядів арабських і європейських країн. Президент Єгипту Мубарак заявив, що політика Буша призвела до «безпрецедентною ненависті» арабів відносно США. Відповідно до джерел інформаційного агентства «Ассошіейтед пресс», непопулярність Буша в арабських країн досягала 90%. Після смерті Арафата в 2004 США активізували дипломатичні зусилля з метою відновлення діалогу про мирне врегулювання між ізраїльським урядом і новим палестинським лідером Махмудом Аббасом.

Адміністрація США прагнула до налагодження стабільних відносин із Росією, причому Дж. Буш-молодший всіляко підкреслював своє доброзичливе ставлення до президента РФ В. Путіна, У травні 2002 р. обидва президенти підписали у Москві американо-російський договір про скорочення стратегічних наступальних потенціалів, який став значним кроком вперед у ділянці контролю над озброєннями. Договір передбачав суттєве скорочення до 2012 р. ядерних потенціалів обох держав. На запрошення В. Путіна у травні 2005 р. Дж. Буш-молодший прибув до Москви на святкування 60-річчя перемоги над гітлерівською Німеччиною. Разом із тим в американо-російських відносинах назрівала суперечність із приводу американських планів створення системи національної протиракетної оборони і виходу США у грудні 2001 р. із американо-радянського договору по ПРО 1972 р.

Перше президентство Буша супроводжувалося дипломатичними тертями з Китаєм і напруженістю у відносинах з Північною Кореєю. Побоюючись, що воно стане черговою мішенню в «осі зла», північнокорейський уряд заявило в 2003, що знаходиться в процесі створення ядерної зброї і готово використовувати його в разі військового конфлікту з США. Деякого зменшення напруженості вдалося досягти, завдяки посередництву Китаю: КНДР обіцяла не розробляти ядерну військову програму в обмін на допомогу світу в енергетичній та іншій областях. Зберігалася напруженість і в позиції США щодо Ірану, Сирії та ряду інших країн, яких адміністрація Буша звинувачувала в підтримці тероризму.

Були посилені санкції проти Куби. Влада США наклали обмеження на поїздки на острів, посилили заходи щодо виявлення нелегальних фінансових потоків між ним і материком, а також активізували інформаційну кампанію проти уряду Фіделя Кастро.

Щодо внутрішньополітичних ініціатив адміністрації Дж Буша, то серед них слід відзначити розпочату 2001 р. масштабну реформу системи освіти, покликану шляхом значного підвищення обсягу її фінансування суттєво підвищити рівень знань учнів, надаючи при цьому батькам більшу свободу щодо вивчення їхніми дітьми тих чи інших комплексів дисциплін. 2003 р. через конгрес було проведено програму скорочення податків в інтересах стимулювання росту економіки. Здійснено певні перетворення в галузі охорони здоров'я, зокрема запроваджено грошову допомогу на придбання ліків для літніх американців.

Готуючись до виборів 2004 р., Республіканська партія висунула кандидатом у президенти на другий термін Дж. Буша-молодщого, а Демократична - сенатора Джона Керрі. Програми обох претендентів мало чим відрізнялись одна від одної: і республіканці, і демократи визначали як одне з найголовніших завдань безкомпромісне поборювання міжнародного тероризму (погляди різнилися лише щодо стратегії боротьби), важливість ухвалення нових соціальних програм, зокрема в ділянці охорони здоров'я та освіти. Республіканці, крім того, наголошували на необхідності дальшого зниження податків, а також відстоювали потребу збереження традиційних родинних та релігійних цінностей. На виборах Дж. Буш-молодший здобув упевнену перемогу: за нього віддали голоси 51% виборців, що брали участь у голосуванні, - на 3,7 млн осіб більше, ніж за його конкурента.

Початок другого президентського терміну Дж.У.Буша. 20 січня 2005 Буш приніс присягу і офіційно вступив на пост президента на другий чотирирічний термін. В урочистій промові він підтвердив намір своєї адміністрації активно втручатися в події, що відбуваються в різних частинах світу, пообіцявши «захищати свободу» і «допомагати народам» в «боротьбі з тиранією». Під час інавгурації президента поліція розігнала в Вашингтоні демонстрацію протестуючих американців, які несли плакати: «Вибачте, ми знову його вибрали!».

Продовживши свої президентські повноваження, Дж. Буш-молодший зробив деякі перестановки у складі своєї адміністрації: зокрема дотеперішній радник із національної безпеки Кондоліза Райс була призначена державним секретарем США.

В 2006 р. була проголошена нова Стратегії національної безпеки США в авторському вступі якого, президент зазначав: що Сполучені Штати знаходяться в стані війни: “Це стратегія воєнного часу обумовлена страшним викликом тероризму, який живиться від ідеології вбивства і ненависті, і який проявив себе повною мірою народу Сполучених Штатів в подіях 11 вересня 2001 року”. В «Національній стратегії» від березня 2006 р. практично повторювалися та підтверджувалися усі зовнішньополітичні заяви, форми і методи практичної дипломатії, які були зазначені в «Стратегії» 2002 року. У ній, зокрема, відзначалося: «Ми боремося зі своїми ворогами за кордоном, а не чекаємо, коли вони доберуться до нашої країни. Ми спрямовані надати світу свою форму, а не просто чекаємо, що він сформує нас. Ми хочемо змінити події  на краще, та не залежати від їх милості».

Друга каденція перебування Дж. Буша-молодщого на посаді президента виявилася ще складнішою для нього, ніж перша. В Іраку ситуація не покращувалася, становище в Афганістані ускладнювалося. Ще однією невралгічною точкою США на Близькому та Середньому Сході став Іран. Сполучені Штати та їх союзники, підозрюючи Іран у розробці ядерної зброї, не знаходили, однак, способів перешкодити цьому. Коли у липні 2006 р. спалахнув лівано-ізраїльський конфлікт, США рішуче виступили на підтримку Ізраїлю, вважаючи, що він має право на самозахист. Однак із такою позицією Вашингтона не погодилася більшість його західноєвропейських союзників, які виступали за негайне припинення воєнних дій.

Того ж 2006 р. адміністрація Дж. Буша-молодщого запровадила санкції проти Венесуели, звинувативши її у недостатній співпраці в боротьбі проти тероризму. Однак справжня причина цієї акції, яка передбачала ембарго на експорт озброєнь до Венесуели, полягала в тому, що ліворадикальний уряд цієї країни, очолюваний президентом Уго Чавесом, різко виступав проти політики США в Латинській Америці, зокрема суттєво обмежив діяльність американських компаній у Венесуелі.

Разом із тим у 2006 р. США виключили Лівію зі списку держав, що підтримують терористичні організації, й відновили з нею дипломатичні відносини. У списку держав, що спонсорували тероризм, залишились Іран, Куба, КНДР, Судан і Сирія.

У ділянці внутрішніх відносин дошкульним ударом по іміджу Дж Буша-молодщого стала повінь у Новому Орлеані у серпні 2005 р., коли затопило більшість території міста. Федеральну владу було звинувачено у нерозторопності, внаслідок якої не було своєчасно проведено евакуацію мешканців і загинули кількасот осіб.

На проміжних виборах 2006 року республіканці зазнали поразки. Демократична партія дістала більшість в обох палатах конгресу. Після виборів Дж. Буш-молодший, рейтинг якого впав до рекордно низького рівня, пішов назустріч новій партії більшості в конгресі: було відправлено у відставку непопулярного міністра оборони Дональда Рамсфельда, якому закидали нездатність стабілізувати ситуацію в Іраку, і призначено на його місце Роберта Ґейтса - колишнього директора ЦРУ. До Іраку було направлено додатковий військовий контингент, що сприяло деякому поліпшенню становища у країні, проте атаки противників США на американські бази тривали.

Спостерігалося зростання напруженості в американо-російських відносинах. Кремль висловлював дедалі більше невдоволення американською програмою створення ПРО, зокрема планами розгортання її складових у Польщі та Чехії. Зі свого боку, адміністрація США категорично висловилася проти демаршу Росії під час кризи навколо Південної Осетії й Абхазії (серпень 2008 р.), насамперед щодо визнання Росією "незалежності" цих грузинських територій і введення в них російських військових контингентів. Вашингтон заявив про своє безумовне визнання територіальної цілісності Грузії.

Відносини США з українською владою в останні роки правління президента Л. Кучми, коли зростали авторитарні тенденції і мали місце грубі порушення демократичних засад, теж склалися непросто. Натомість адміністрація Дж. Буша-молодшого всіляко вітала Помаранчеву революцію в Україні. США надали новому керівництву України далекосяжну політичну підтримку і на міжнародній арені й у сфері двосторонніх відносин. У квітні 2005 р. новообраний президент України Віктор Ющенко, перебуваючи з офіційним візитом у США, вів переговори з президентом Дж Бушем-молодшим та іншими офіційними особами, виступив із промовою на спільному засіданні обох палат конгресу. До речі, така можливість надається іноземним політикам лише у виняткових випадках. Упродовж наступних років президент В. Ющенко неодноразово відвідував США з офіційними або робочими візитами. Відтоді американо-українські відносини знаходяться на піднесенні. У 2006 р. США скасували для України поправку Джексона-Веніка до Закону про торгівлю США (1974), що сприяло пожвавленню торговельних зв'язків між обома країнами. У 2008 р. американо-український товарооборот перевищив 5 млрд доларів.

США всіляко сприяли просуванню України до членства в євроатлантичних спільнотах. 31 березня - 1 квітня 2008 р. президент Дж Буш-молодший відвідав Київ, де вів переговори з президентом України В. Ющенком і прем'єр-міністром Юлією Тимошенко, Це був перший візит президента США від 2000 р. У наступні дні Дж. Буш-молодший активно підтримував позиції України і Грузії на саміті НАТО в Бухаресті. У вересні 2008 р. відвідав Україну з візитом віце-президент Річард Чейні, який ще раз висловив підтримку Вашингтоном права України будувати міцніші зв'язки співробітництва й безпеки в Європі і трансатлантичному просторі. У грудні 2008 р. у Вашингтоні державним секретарем США К. Райе і міністром закордонних справ України Володимиром Огризком підписано важливий дипломатичний документ - "Хартію Україна -США про стратегічне партнерство", в якому сторони підтвердили важливість своїх відносин як друзів та стратегічних партнерів, висловивши намір поглиблювати партнерство на благо наших народів, обопільну життєву зацікавленість у сильній, незалежній та демократичній Україні.

На початку 2009 р. Дж. Буш-молодший залишив свій пост із низьким рейтингом: на момент припинення президентських повноважень його підтримувало лише 34% жителів США, в той час як після терактів 11 вересня 2001 р. він користувався довірою 90% громадян. За його власним визнанням, найбільшою його помилкою була війна в Іраку. Разом із тим Дж. Буш-молодший вважав своїм беззаперечним досягненням те, що після 11 вересня у США не сталося жодного значного терористичного акту. З цими висновками можна цілком погодитися, хоча вони, звичайно, не вичерпують плюсів і мінусів його восьмирічної діяльності. Варто лише нагадати, що йому, президентові єдиної в нинішньому світі наддержави, особі, що усвідомлює свою історичну відповідальність, довелося діяти в безпрецедентно складній міжнародній обстановці, якій не було історичних аналогів, тож більші чи менші помилки в перебігу практичної діяльності президента були неминучі.

На початку 2000-х років спостерігався циклічний спад економіки США - приблизно на 1,5%. З метою стабілізації господарського розвитку Федеральна резервна система (ФРС) США, тобто державний банк, різко знизили - з 6 до 1% - ставку на кредити. Результатом було те, що "дешеві гроші" суттєво посприяли активному зростанню як фондового ринку США, так і, особливо, ринку нерухомості, де відбувався справжній спекулятивний бум. Значна частина операцій з купівлі житлових будинків перевищила реальний попит, бо відбувалася у сподіванні на прибуток покупців, враховуючи постійне зростання цін. При цьому банки стали пропонувати населенню надзвичайно пільгові кредити, і позичальники охоче ними користувалися, не дуже дбаючи, як ці кредити, з якими відсотками будуть повертати. Зростання економіки США у 2005 і 2006 рр. (враховуючи і спекулятивний бум на ринку нерухомості) становило 3,3 % на рік. Однак економіка "перегрілась", і ФРС стала поступово збільшувати кредитну ставку з 1% до 5,25 %. У результаті позичальники потрапили у лещата відсоткового ризику, їхні відсоткові видатки збільшилися на третину. У 2007 р., у зв'язку зі зростанням неповернення грошових сум, ринок нерухомості пішов униз, банки почали втрачати гроші. Іпотечна криза у США започаткувала загальносвітову фінансово-економічну кризу, що розгорнулась у 2008 - 2009 рр. Вона знайшла прояв у повсюдному скороченні обсягу виробництва, зниженні попиту і цін на сировину, зростанні безробіття. Зокрема рівень безробіття у США, який наприкінці 2006 р. становив 4,5 % активної робочої сили, у лютому 2009 р. зріс до 7,6% (4,8 млн осіб). Економічну кризу визнано найважчою від періоду Великої депресії 30-х років минулого століття.

Спроби адміністрації Дж. Буша-молодщого приборкати кризу або принаймні обмежити її руйнівну дію шляхом вливання багатомільярдних бюджетних коштів (при масштабному зростанні державного боргу, який у 2008 р. досяг рівня 10 трлн доларів) насамперед для відновлення функціонування розладнаної банківської системи, а також для допомоги стратегічно важливим компаніям, щоб врятувати їх від банкрутства, суттєвих результатів не дали. Подолання кризи залишилося на долю наступної адміністрації.

Лекція 5.

Еволюція статусу та ролі США в сучасній системі міжнародних відносин.

План

1.Зовнішньополітична програма Демократичної партії США. Президентські вибори 2008 р.

2. Внутрішня та зовнішня політика президента Б. Обами.

3.Зовнішньополітичні відносини США та України.

На сучасному етапі США продовжують залишатися ключовою державою у світі, що здійснює переважаючий вплив на світові трансформаційні процеси. Однак, на тлі економічної кризи 2008 року, яка відчутно зачепила фінансово-економічну систему США, обмеживши можливості для продовження практики односторонніх дій, Вашингтон змушений розробити нову стратегію перетворення інституційних механізмів колективного впливу на розвиток світових економічних процесів.

У передвиборчій програмі Демократичної партії США, від якої був висунутий кандидатом у президенти Б. Обама, основним завданням висувалося поновлення американського лідерства у світі та позитивного іміджу наддержави. Попередня адміністрація Дж.Буша-молодшого реалізовувала зовнішньополітичний курс США шляхом глобального домінування, двічі втягуючи країну у кровопролитні війни, ігноруючи міжнародні інститути ( наприклад – Кіотський протокол, Міжнародний кримінальний суд), демонструвала зверхність до інших суб’єктів міжнародних відносин, що призвело до посилення антиамериканізму у світі.  Використовуючи «теорію відносності» порівняно зі зростанням інших держав, які конкурують із США в економічному, фінансовому та культурних планах, Демократична партія США заявила, що рухається в напрямку переходу від стратегії гегемонії до стратегії лідерства: США повинні відігравати провідну роль, не нав’язуючи власної гегемонії. При цьому цілі нової великої стратегії інтернаціоналізму є прагматичними: Сполучені Штати повинні діяти спільно з іншими союзниками і партнерами, щоб діяти спільно проти міжнародної загрози і транснаціональних проблем (слабких держав, геноцид, пандемії, зміна клімату і тощо). Де-факто команда Обами переносить концепт «комплексної взаємозалежності» на міжнародні транснаціональні виміри (тероризм, розповсюдження ядерної зброї, бідність), які потребують відновлення партнерства не тільки з Європою, а й з Азією. У даному контексті примітним є прагнення Б. Обами мобілізувати західні країни на боротьбу з головними (з американської точки зору) загрозами глобальної та регіональної безпеки, пов’язане насамперед з необхідністю виконати військово-політичні завдання, що стоять перед самими США. Найактуальнішими серед них нині є: завершення військових дій в Іраку й Афганістані, стримування «ядерних амбіцій» Ірану і Північної Кореї, продовження діалогу про стратегічні наступальні озброєння з Росією, підтримку «територіально-наступальних» амбіцій НАТО, а також боротьба з розповсюдженням зброї масового знищення (ЗМЗ) та засобів її доставки.

Демократична партія планувала зосередити основні зусилля на відновлення потенціалу «морального лідерства США», на формування проамериканської світової громадської думки. Такий підхід вимагав від США відмови від деяких глобальних проектів. Найчіткіші поступки США повинні зробити у військово-політичній сфері, оскільки саме там сформувався основний антиамериканський потенціал. Це війни в Іраку й Афганістані, загрози застосування військової сили проти Ірану і Північної Кореї, розширення НАТО, стратегічна стабільність, протиракетна оборона (ПРО), мілітаризація космосу, гонка озброєнь та інше.

За результатами виборів 4 листопада 2008 Барак Обома здобув перемогу над республіканським кандидатом Джоном Маккейном і 20 січня 2009 року став Президентом США. У листопаді 2012 року був обраний на другий термін.

Історична перемога Барака Обами на президентських виборах 2008 року викликала в багатьох захоплення перспективами, котрі відкриваються для трансформації американського суспільства. Представлені адміністрацією Б.Обами пріоритети зовнішньої політики Сполучених Штатів містили комплекс завдань, які схвально сприйняли в американському суспільстві та міжнародній спільноті. Назвемо найбільш показові з них:

- завершення війни в Іраку;

- перемога над Аль-Каїдою та Талібаном ;

- розробка стратегії щодо Пакистану та Афганістану;

- закриття тюрем на Гуантанамо  та нагляд за політикою допитів і розслідування із забороною застосування тортур;

- проголошення нових політичних кроків щодо Куби;

- запобігання передачі ядерної зброї і матеріалів терористам і нестабільним державам;

- проголошення намірів щодо переговорів з Росією про укладення нового договору щодо обмеження стратегічного озброєння;

- започаткування нового китайсько-американського стратегічного й економічного діалогу;

- досягнення енергетичної безпеки;

- здійснення зусиль щодо загального гуманітарного розвитку;

- відновлення та утворення альянсів і партнерства, необхідних для подолання загальних викликів та протистояння загальним загрозам ( наприклад, глобальному потеплінню тощо). У сучасній політологічній науці ці пріоритети назвали «доктриною Обами».

Отже, адміністрація Б.Обами виступила за продовження війни з тероризмом ( при перенесенні акценту з Іраку на Афганістан та Пакистан), але за умов загального курсу на зростання довіри до США у мусульманському світі; за перезавантаження відносин з Росією при  відмові від розміщення елементів ПРО на території Чехії та Польщі, але без визнання політики Росії щодо встановлення сфер впливу на пострадянському просторі з урахуванням перспектив на взаємодію США та Росії щодо припинення ядерної програми Ірану.

В реалізації своєї зовнішньої політики кабінет Обами покладається на поглиблення партнерства з країнами Євросоюзу та НАТО як передумови ефективного політичного маневрування та досягнення компромісних рішень в усіх напрямах зовнішньої політики країни.

Нова адміністрація США планує також:

• розширити дипломатичну присутність, першою чергою в Африці;

• до 2015 року подвоїти зарубіжну допомогу як один із засобів подолання глобальної бідності;

• посилити НАТО через включення інших держав-членів організації до колективних безпекових операцій, інвестування європейцями в операції відбудови і стабілізації, оптимізацію розробки і прийняття рішень, надання додаткових прав польовим командирам НАТО;

• здійснити прорив до нового партнерства в Азії не тільки в рамках двосторонніх угод, спорадичних самітів та погоджень, на кшталт ad hoc: підтримувати тісні зв’язки з Японією, Південною Кореєю і Австралією, працювати над побудовою і розбудовою інфраструктури у Південній Азії, добиватися від Китаю гарантованого дотримання міжнародного права та чинних правил поведінки.

У травні 2010 року Державний Департамент на чолі із державним секретарем США ухвалив документ «Стратегія національної безпеки», у якому детально розписується стратегічний підхід щодо задоволення чотирьох національних інтересів країни:1) Безпека: гарантія безпеки США, її громадян, союзників і партнерів.2) Процвітання: побудова сильної, інноваційної і конкурентоспроможної американської економіки у межах відкритої міжнародної економічної системи, яка дасть змогу реалізувати можливості та процвітання країни. 3) Цінності: повага і поширення загальнолюдських цінностей в країні і в усьому світі. 4) Міжнародний порядок: забезпечення стабільного міжнародного устрою, запропонованого керівництвом США, який сприятиме миру,безпеці і можливості вирішення глобальних проблем шляхом тіснішої співпраці.

Навідмінну від стратегіїї попередньоїь адміністрації вь її новому варіанті акцент був зроблений на дипломатичних заходах впливу при вирішення зовнішньополітичних конфліктів. В документі немає згадувань про односторонні превентивні силові дії, що проводять без істотних доказів про загрозу і відповідних рішень міжнародних організацій. Навпаки, в стратегії Обами підкреслюється необхідність спільних дій держав в рамках міжнародного права та підвищення у цьому звязку ролі дипломатії.

Зауважимо, що на початку свої роботи адміністрація Обами спробувала залучити КИТАЙ до активної взаємодії у вирішенні питань двостороннього, регіонального та світового порядку денного. Тим більше що Пекіну вдалося вийти зі світової кризи з відносно невеликими втратами і зберегти високі темпи економічного зростання. В той час, коли найрозвинутіші країни світу закінчили «кризовий» 2009 р. з негативними економічними показниками, Китай демонстрував темпи зростання на рівні 8,7% ВВП. завдяки цьому керівництво Піднебесної вирішило скористатися вдалим, на їх погляд, моментом і розпочати активну економічну експансію в Африці, Центральній Азії та Латинській Америці задля закріплення власних позицій в багатих на ресурси регіонах світу.

Команда Обами була змушена визнати, що відносна вага Китаю в світі зростає, і Сполучені Штати вже не можуть використовувати методи політичного тиску на цю державу. Протягом 2009 р. в процесі вироблення стратегії із виходу світової економіки з кризи у форматі «Великої двадцятки», так само як і під час двосторонніх самітів Обама неодноразово закликав Пекін до більш тісної співпраці та участі КНР у вирішенні глобальних проблем як економічного, так і політичного характеру.

Однак, незважаючи на підвищену увагу до Китаю, спроби налагодити тіснішу співпрацю з ним не привели до бажаних результатів. Насправді Пекін практично відвернувся від простягнутої Обамою руки, поставивши американського президента у незручне положення під час його першого візиту до Китаю у 2009 р., а потім не погодившись на запропоновані ним ініціативи на Копенгагенському саміті з кліматичних проблем того ж року.

Поступово відносини з Китаєм у Вашингтоні почали  все більше розглядати через призму політики стратегічного суперництва.

Найбільше похолодання у двосторонніх відносинах настало після того, як у лютому 2010 р. адміністрація Б. Обами дала санкцію на чергову партію військових постачань до Тайваню. Об’єм запланованих постачань – більше 6 млрд. дол., їх якісне наповнення – винищувачі F-16C/D, ракети «Patriot», гелікоптери «Black Hawk» - викликало рішучу протидію китайської сторони. Китай відповів замороженням військових зв’язків, лімітуванням експорту рідкоземельних металів на Захід, жорсткістю позиції у валютному питанні.

На початку січня 2011 р. відбувся офіційний візит китайського лідера Ху Цзіньтяо до Вашингтону, на якому китайське керівництво спробувало зробити певні кроки на зустріч і виправити непросту для Сполучених Штатів ситуацію в економічній площині. Адже до цього моменту республіканці постійно критикували Обаму за те, що він допускає подальше зростання зовнішньоторговельного дефіциту США у взаєминах з КНР, а також не примушує Пекін посилити курс юаню у відношенні до американського долару, що завдає істотних втрат американським експортерам.

В ході візиту було проголошено про розміщення значних китайських контрактів в США на загальну суму понад 45 млрд. дол., що відображало прагнення КНР покращити ситуацію в цьому питанні. Серед них – знакова «мегаугода» (19 млрд. дол.) на виробництво американських «Боїнгів», замовлення на високотехнологічне обладнання «чистої енергетики», (ще одна ключова мета Обами у зовнішній політиці), технології зв’язку, транспортну техніку. Китайська делегація також дала зрозуміти, що до американських корпорацій, що ведуть справи в КНР будуть відноситися з більшою передбачуваністю, а їх інтелектуальна власність буде захищатися ефективніше.

Можливо найбільшою політичною невдачею для обох країн під час президенства Б. Обами стала їхня нездатність пом'якшити недовіру до довгострокових намірів один одного. Пекін вважає майже всі американські політичні ініціативи частиною витонченої змови, спрямованої на гальмування подальшого посилення Китаю. Подібні погляди все більше засмучують Вашингтон, який, у свою чергу, стурбований тим, що Пекін прагне використати свою економічну і військову міць в Азії для отримання дипломатичних та військових переваг за рахунок Сполучених Штатів. Вашингтон також добре розуміє, що майже всі країни в Азії хочуть, щоб США врівноважували зростаючий тиск Китаю, але при цьому не змушували їх робити вибір між двома гігантами.

Оголошений Б. Обамою в листопаді 2011 року «стратегічний поворот» до Азії був спробою вселити в держави регіону впевненість у тому, що Америка не має наміру відмовлятися від лідерства в АТР, у чому багато хто вже почав сумніватися. В ході приуроченого до 60-ї річниці створення військово-політичного пакту ANZUS (Австралія, Нова Зеландія і США) візиту Б. Обами до Канберри він домовився з прем'єр-міністром Австралії Дж. Гіллард про помітне посилення військово-технічної співпраці з цією країною та про різке зростання американської військової присутності на австралійській території (з 200 до 2500 чол.). Також помітно посилиться і його технічна складова. Мова йде про базування на австралійській території стратегічних бомбардувальників B-52, винищувачів F/A-18, військово-транспортних літаків C-17 та літаків-заправників. Всі вони будуть дислокуватися на військово-повітряній базі ВПС Австралії "Тиндал", що знаходиться на півночі країни. Таким чином, американська військова присутність на Зеленому континенті стане найбільшою з моменту завершення Другої світової війни.

Обама не приховував, що всі ці заходи спрямовані на стримування Китаю. На прес-конференції після підписання документа він визнав стурбованість Вашингтона з приводу зростаючого впливу КНР в регіоні. За його словами, він вітає посилення Пекіна, нагадуючи при цьому, що "із збільшенням присутності Китаю зростає відповідальність. Важливо, щоб вони грали за правилами" .

А в опублікованому 5 січня 2012 р. документі Міністерства оборони США під назвою "Підтримка глобального лідерства США: пріоритети для XXI століття", який експерти охрестили новою військовою стратегією Б. Обами, підкреслюється, що поряд з продовженням діалогу з КНР США зроблять все необхідне, щоб забезпечити собі доступ до своєї військової інфраструктури в АТР і зберегти можливості для безперешкодного виконання місій в рамках військових зобов'язань перед союзниками. Цей документ визначає Китай як державу, що здатна створити численні загрози військовій безпеці США та їх союзникам.

Втім головним розчаруванням та невдачею зовнішньої політики Б. Обами, на думку експертів, стала його близькосхідна дипломатія. Саме в цьому регіоні ми побачили найбільшу розбіжність між обіцянками та реальними справами. Адже з першого ж дня свого президентства Обама урочисто обіцяв зробити мир на Близькому Сході своїм пріоритетом. Критики одностайно вважають головною помилкою нереалістичну вимогу повністю заморозити будівництво ізраїльських поселень на окупованих територіях. Наполягаючи на цьому, Обама фактично усунув палестинського президента Махмуда Аббаса від переговорів, оскільки від нього не можна було очікувати, що він погодиться на щось менше, аніж те, що зажадав від ізраїльтян сам президент США. Не добившись поставлених цілей в цьому регіоні, Обама тим самим підірвав довіру до Вашингтону як посередника у врегулюванні палестино-ізраїльського конфлікту.

Головна помилка Обами полягала в тому, що даючи власному спецпредставнику на Близькому Сході Дж. Мітчеллу зелене світло на те, щоб домовлятися про щось менше, ніж повне заморожування будівництва на окупованих землях, він не скорегував декларовані раніше цілі. Через це виникла розбіжність між публічними вимогами адміністрації та її фактичними досягненнями. Та ж проблема з промовою Обами на сесії Генеральної Асамблеї ООН у 2011 р., в якій він заявив, що палестинська держава повинна буде приєднатися до ООН - згодом адміністрація дезавуювала ці слова. В результаті відносини з Ізраїлем зіпсувалися, а введення лише тимчасового мораторію на нові поселення розчарувало арабів.

Все могло бути інакше, якби американський президент зміг переконати лідерів арабських країн зайняти більш конструктивну та обнадійливу дипломатичну позицію. Але коли Обама виявився нездатним виконати свої обіцянки щодо вирішення  палестинської проблеми та закриття бази в Гуантанамо, розчарувалися і вони. Зрештою араби повернулися до нього спиною після того, як він зайняв сторону ізраїльтян напередодні президентських виборів в США. У підсумку Обама позбувся підтримки як ізраїльтян, так і палестинців.

Тому не дивно, що свій перший закордонний візит після свого переобрання і початку нового президентського строку Б. Обама здійснив саме до Ізраїлю наприкінці березня 2013 року. Під час свого візиту він з усіх сил намагався запевнити ізраїльську сторону, що для Сполучених Штатів Ізраїль  й надалі залишається головним союзником на Близькому Сході, якого він завжди буде підтримувати і надавати усю необхідну допомогу для підтримки миру в регіоні.

До безперечних успіхів сорок четвертого президента США належить суттєве послаблення «Аль-Каїди» та ліквідація її лідера У. Бен Ладена, налагодження стосунків в межах можливого з Китаєм, покращення міжнародної репутації США, (насамперед серед європейських партнерів по НАТО), «перезавантаження»  відносин з Росією та ратифікація нового Договору про скорочення стратегічних озброєнь. Крім того Обама домігся ухвалення резолюції РБ ООН, що вводить жорсткі санкції проти Ірану та вивів американські війська з Іраку.

Серед невдач - відсутність прогресу у вирішенні ізраїльсько-палестинського конфлікту, непереконливі результати в боротьбі зі зміною клімату, подальша втрата авторитету в мусульманському світі, вперте прагнення Ірану до отримання засобів виробництва і доставки ядерних озброєнь, а також нарощування Північною Кореєю власного ядерного арсеналу.

Що стосується планів Обами з покращення іміджу США серед мусульманських країн, то кульмінацією його нового підходу стала його “Каїрська промова” 4 червня 2009 р. В ній американський президент звернувся до всіх мусульман світу з трибуни Каїрського університету і закликав відкрити “нову сторінку” у відносинах США з  ісламським  світом, спільно боротися з екстремізмом та підвищити економічне і наукове співробітництво. У своєму виступі Б. Обама підкреслив, що частиною його відповідальності як президента США буде боротьба з негативними стереотипами щодо ісламу. Тим самим глава американської адміністрації підтвердив, що його підхід до взаємин з мусульманськими країнами кардинально відрізнятиметься від підходу адміністрації Дж. Буша-молодшого, яка прагнула розповсюдити західні цінності в арабському світі. Серед важливих питань, задля успішного вирішення яких Сполученим Штатам та мусульманським країнам вкрай необхідно співпрацювати, Обама назвав демократію.

Головний висновок, що був зроблений більшістю слухачів цього виступу полягав у тому, що треба боротися за ідеали демократії, а Сполучені Штати будуть надавати цьому всіляку підтримку. І ця боротьба незабаром почалася, отримавши назву «Арабська весна». Втім для американського керівництва народні повстання проти корумпованих авторитарних режимів в Тунісі та Єгипті виявилися абсолютною несподіванкою. Незважаючи на це, саме події у Північній Африці, (насамперед у Лівії), стали відправною точкою повернення Сполучених Штатів до більш активних дій на зовнішній арені. На відміну від протестів після виборів в Ірані в червні 2009 р., коли Обама утримався від критики, (хоча тоді іранський режим придушив продемократичний рух), на цей раз американський президент рішуче підтримав вимоги свободи і демократії в арабському світі.

Що стосується ролі США і Обами особисто у повстанні в Лівії, слід зазначити, що дії його адміністрації в цілому викликали довіру як з боку лівійських повстанців, так і з боку союзників по НАТО і сприяли укріпленню американських позицій в регіоні після зміни режиму в Лівії, а також після відносно мирної трансформації політичних систем у Тунісі та Єгипті. Втім не обійшлося і без тактичних прорахунків - приниження президента Єгипту Хосні Мубарака – найлояльнішого до США та Ізраїлю лідера арабських країн, нездатність добитися глибоких реформ у Бахрейні та непростима повільність, через яку не вдалося вчасно усунути від влади сирійського диктатора Башара Асада. Але в цілому, враховуючи несподіваність та стрімкість розвитку подій,  можемо констатувати, що Обамі вдалося зайняти правильну позицію перед обличчям цього тектонічного зсуву в історії та знайти новий баланс між американськими цінностями та стратегічними інтересами в цьому неспокійному регіоні.

Найбільшим досягненням у «перезавантаженні» американсько-російських відносин стало підписання в Празі 8 квітня 2010 р. нової угоди між США та РФ про стратегічні наступальні озброєння та скорочення ракетно-ядерних арсеналів(СНО-3). Б. Обама та Д. Медвєдєв домовилися за сім років скоротити кількість розгорнутих стратегічних носіїв – міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), балістичних ракет з підводних човнів, а також важких стратегічних бомбардувальників до 700 одиниць. Сумарна кількість розгорнутих і нерозгорнутих носіїв боєзарядів у кожної зі сторін не повинна перевищувати 800 одиниць, а максимальна загальна кількість боєзарядів визначена в кількості 1550 одиниць. Зауважимо, що позиції РФ і США й досі істотно відрізняються щодо проблеми нерозповсюдження ядерної зброї. Адміністрація Обами наполягає на згортанні іранської програми збагачення урану та ліквідації ядерних об’єктів Північної Кореї під контролем МАГАТЕ. Але на думку росіян це протирічить духу і букві ДНЯЗ, який дозволяє всім неядерним державам мати технології ядерного паливного циклу, а тому вони до останнього не давали згоди на введення більш суворих санкцій проти Ірану в Раді Безпеки ООН, що також  дратувало  Вашингтон.

В цьому контексті слід зазначити, що Обама спробував взаємодіяти з Іраном на початку свого президентського строку, але коли зусилля не принесли плодів, почав чинити на Тегеран тиск. Обама хотів, щоб порушники загальних правил пожинали, як він висловився, «все більш серйозні наслідки», тобто проти них повинні бути введені санкції, які можна охарактеризувати як «реальну розплату». В кінцевому рахунку йому все ж таки вдалося переконати Росію та Китай проголосували за введення більш суворих санкцій проти Тегерану за порушення ним ДНЯЗ (Договору про нерозповсюдження ядерної зброї).

Сьогодні жодна серйозна політична проблема не вирішується без США, зокрема і корейська, що включає низку аспектів: ядерне й ракетне озброєння Корейської Народної Демократичної Республіки (КНДР), проблему об’єднання корейських держав, військову присутність США на півдні півострова. Корейському півострову відводиться важлива роль у забезпеченні стабільності у Північно-Східній Азії (ПСА). Стратегія Б. Обами, як і Дж. Буша спрямована на укріплення американських позицій в даному регіоні, запобігання конфлікту і збереження стабільності на півострові, зміцнення союзу із РК та вирішення ядерної проблеми. Водночас, методи її реалізації відрізняються. До того ж зявились нові чинники, що суттєво впливають на ситуацію на півострові. Одразу після призначення Х. Клінтон держсекретарем США, її перші візити були здійснені в азіатські країни, зокрема РК, що підтверджувало важливість регіону для нової адміністрації.

Політика Б. Обами щодо КНДР будується навколо питання про її ядерне роззброєння. Спроби Північної Кореї остаточно увійти у ряд ядерних держав залишається проблемою для демократичної адміністрації. Підкреслимо, що роль США у вирішенні цієї проблеми є ключовою. Ще під час президентської кампанії Б. Обама заявляв про необхідність прямого діалогу між США і КНДР, з метою реальних зрушень у вирішенні ядерної проблеми. Вже президентом Б. Обама заявив, що прагнутиме до прямого діалогу з Пхеньяном, докладе максимум зусиль для зниження ядерної загрози, працюючи з друзями і колишніми супротивниками. Наприкінці 2008 р. частина американських експертів схиляла Б.Обаму до форсування подій на півострові за допомогою організації саміту США-КНДР, радили здійснити прорив у цих відносинах та запропонувати Кореї пакетну угоду, де будуть закладені основи мирного співіснування за формулою: денуклеаризація в обмін на нормалізацію відносин і економічну допомогу. Інші експерти радили більш послідовно і жорстко, ніж адміністрація Дж. Буша, домагатися від КНДР реальних кроків з роззброєння.

Вже 28 січня 2009 р. адміністрація Обами заявила, що виступає за вирішення ядерної проблеми в рамках шестисторонніх переговорів. У лютому Х. Клінтон вказала, якщо КНДР ліквідує ядерну зброю, то США прагнутимуть до нормалізації двосторонніх відносин, заміни угоди від 1953 р. про перемир’я мирним договором і допоможе північно-корейському народу задовольнити його економічні потреби. Однак така позиція США не влаштовувавала КНДР, і вона обрала шлях загострення ситуації. Як правило, на початку нового президентського періоду в США, Пхеньян спочатку загострює ситуацію, а потім знову і за більшу ціну продає свою ядерну програму. Дійсно, КНДР посилила військову риторику, зробила провокаційні кроки (запуск ракети, розірвала відносини з Сеулом). Більшість дослідників вважають, що КНДР не зацікавлена у демонтажі ядерної зброї, вона для неї є фактором військово-політичного стримування у відносинах зі США,з Китаєм; зміцнює внутрішньополітичні позиції режиму і гарантує його виживання (зарахунок політичної недоторканності, економічної допомоги); посилює політичний статус у відносинах з РК. Пхеньян намагається використовувати ядерну гру як важель тиску на США для отримання їх дипломатичного визнання.

Позиція американської дипломатії з ядерної програми залишалася незмінною. У рамках концепції «стратегічного терпіння» щодо КНДР було окреслено чотири завдання: 1).отримання гарантій перевірки всіх етапів ядерного роззброєння КНДР; 2). збереженнямеханізму шестисторонніх переговорів при паралельному розвитку двосторонніх консультацій між Вашингтоном і Пхеньяном; 3). повна відмова Кореї від ядерної зброї не виключає можливість надання США масштабної економічної допомоги та інших видів підтримки, тобто гнучке поєднання методів «кнута і пряника»; 4). американо-північно-корейські переговори повинні передувати переговорам та покращенню відносин між РК і КНДР. Вашингтон продовжував займати вичікувальну позицію у рамках концепції «стратегічного терпіння» (відмова від діалогу і санкції). США змирилися з тим, що у корейської проблеми немає швидкого рішення, і готові почекати природного розвитку подій, що може привнести нові можливості для вирішення проблем безпеки на півострові. Окрім ядерно-ракетної кризи, у січні 2009 р. відбулося чергове загострення міжкорейських відносин, що не могло не вплинути на американську політику щодо КНДР. Пхеньян звинуватив Сеул у підготовці військового вторгнення на Північ півострова і 30 січня оголосив про розрив політичних угод з РК. Зазначимо, що міжкорейські відносини погіршились після приходу до влади президента РК Лі Мен Бака у лютому 2008 р., який заявив, що співробітництво з КНДР залежатиме від прогресу у справі її ядерного роззброєння.

Вирішення ядерної проблеми КНДР є не єдиним завданням у корейській політиці США. Їх пріоритетними завданнями залишається збереження РК як військово-політичного союзника, укріплення з нею співпраці та збереження американської військової присутності в цій державі, що розглядається США як необхідний елемент для стабільності і порядку в регіоні.

Позиція США щодо КНДР була озвучена у травні 2010 р. у Стратегії національної безпеки: «Якщо Північна Корея ліквідує свою ядерну програму, вона отримає можливість політичної та економічної інтеграції у міжнародне співтовариство. В іншому випадку, будемо домагатися посилення її ізоляції та дотримання режиму нерозповсюдження».

На відміну від «доктрини Буша» про односторонні дії на світовій арені, Стратегія 2010 р. стверджує, що Білий дім буде використовувати військову силу виключно як крайній засіб. У новій Ядерної доктрині США від 6 квітня 2010 р. вказано, що США беруть на себе зобов'язання не застосовувати ядерну зброю проти держав, які не володіють ядерною зброєю. Втім, зроблено важливе застереження - мова йде тільки про держави, що дотримуються ДНЯЗ, тобто цей принцип не стосується Ірану і КНДР. Отже, CША не виключають можливості застосування військової сили проти КНДР. Зазначимо, ще 16 травня 2009 р. Б. Обама і Лі Мен Бак підписали угоду про ядерний захист РК від КНДР. Білий дім підтримав звинувачення експертної комісії на адресу КНДР, РК і Пентагон провели у серпні 2010 р. у Жовтому морі великомасштабні спільні військово-морські навчання, включаючи протичовнові операції. Кульмінацією загострення ситуації на півострові став артобстріл 23 листопада 2010 р. КНДР прикордонного південнокорейського о.Енпхендо (тут проходить спірна лінія розділу між двома Кореями), що призвів до людських жертв. Південнокорейці відкрили у відповідь вогонь, наголосили про готовність до нещадної відповіді. прагнули щоб США посилили тиск на Пхеньян. З 28 листопада почалися майже щоденні американо-південнокорейські військові навчання, у яких взяв участь авіаносець США G. Washington. Після обстрілу острова, Обама заявив, що ми будемо стояти «пліч-о-пліч» з РК, підтвердивши намір захистити РК. США, РК, Японія активізували і тристороннью співпрацю. В цілому, на думку багатьох представників адміністрації Обами, РК у 2010 р. була визнана США найближчим союзником у Східній Азії.

Отже, з приходом до влади адміністрації Б.Обами можна виокремити новий етап в американо-корейських відносинах. Адміністрація Б.Обами прагне до  лідерства США в азійськіх регіональних процесах, зокрема і у вирішенні корейської проблеми. Для цих цілей США посилюють двосторонні союзи. Так, американо-південнокорейські відносини за часів Обами активізувалися і покращилися. Підхід Вашингтона щодо північнокорейської ядерної проблеми визначається концепцією «стратегічного вичікування».На жаль, поки США не вдалося розробити чіткої стратегії щодо КНДР, що призвела б до денуклеаризації півострова.

3. Україна не входить до кола американських партнерів, які визначають ситуацію на світових ринках і міжнародно-політичних інститутах, тож ефективність американсько-української взаємодії суттєво залежить від зовнішніх обставин. Зважаючи на глобальний характер зовнішньої політики США і враховуючи її реалістичну домінанту, Україна може розраховувати на подальше отримання допомоги від американського уряду, але останній момент стабільно визначається геополітичними та геоекономічними мотиваціями дії Білого дому на східноєвропейському та євразійському просторах. Потенційно Україна може залишитись без вагомої економічної підтримки, якщо дії українського істеблішменту та бізнес-спільноти увійдуть у суперечність з баченням і національними інтересами американської сторони.  Імовірне місце України та прилеглого регіону в системі зовнішньополітичних координат стратегії адміністрації США буде визначатися якісними змінами двосторонніх відносин, оскільки американські політики розуміють геополітичну вагу і внесок країни в підтримку регіональної та загальноєвропейської безпеки і стабільності. Конструктивна взаємодія з Україною є важливим елементом зусиль США щодо протидії розповсюдженню зброї масового ураження та зміцнення міжнародних режимів експортного контролю. Відповідно, двосторонні відносини дають підстави розраховувати на подальше співробітництво США та України.

Оцінюючи підсумки розвитку україно-американських відносин  за час, що минув після президентських виборів в Україні в 2010 р., мусимо констатувати, що їх порядок денний визначався не лише тими змінами, що відбулися після переосмислення змісту «стратегічного партнерства» поміж двома державами внаслідок кардинальних трансформацій зовнішньополітичного курсу України після обрання В. Януковича президентом , а також «перезавантаження» американо-російських відносин, в результаті чого Україна опинилася на «периферії» американських національних інтересів, але й насамперед внутрішньополітичними процесами в нашій країні. З одного боку, підсумком «прагматизації» двосторонніх відносин стало збільшення товарообігу поміж двома державами, але беручи до уваги той факт, що Сполучені Штати займають далеко не перше місце серед торгівельних партнерів України, серйозних фінансових дивідендів нашій країні це зростання не принесло. Натомість відверте розчарування адміністрації Б. Обами у внутрішньополітичному курсі України - посилення авторитаризму, згортання розвитку демократії, придушення опозиції шляхом судового переслідування її лідерів мало значно вагоміші, (нажаль в негативному сенсі) наслідки. Мається на увазі призупинення співпраці України з МВФ у другій половині 2011 року після винесення вироку у Печерському суді м. Києва Ю. Тимошенко по «газовій справі», внаслідок чого наша країна черговий раз опинилася на межі дефолту, витративши за наступний рік значну частину золотовалютних резервів для підтримки стабільного курсу гривні напередодні парламентських виборів в жовтні 2012 р. Загалом сфера взаємодії двох держав, за збереження в порядку денному життєво важливих для України питань, залишилась досить обмеженою. Усі спроби Києва відокремити економічні та безпекові питання від тенденцій політичних змін в Україні були заздалегідь приречені на невдачу. Легковажно позбавившись США як «балансуючої» сили щодо інших зовнішніх впливів на Україну, Київ значно погіршив свої міжнародні позиції.

З обранням президентом України П.Порошенка у 2014 році, а також анексією Криму Росією та загостренням ситуації на Сході України  в умовах неоголошеної війни, зявилися нові шанси на зміцнення двосторонніх відносин нашої держави зі Сполученими Штатами. Українські політики роблять все можливе для налагодження стратегічного партнерства з США і спільної протидії агресивним діям Росії.

Лекція 6.

Канада та її зовнішня політика наприкінці ХХ ст.

План

1. Процес становлення канадської дипломатичної служби та набуття Канадою зовнішньополітичного суверенітету.

2. Конституційно-правовий механізм формування та реалізації зовнішньої політики Канади.

3. Канадське агентство з міжнародного розвитку (СІDA). Формування позитивного іміджу Канади у світі.

Канада за державним устроєм є федерацією у складі десяти провінцій і трьох територій, а за формою правління - парламентською демократією і конституційною монархією. Оскільки Канада входить до Британської Співдружності, главою держави є Королева Єлизавета II. У Канаді її представляє Генерал-губернатор Девід Ллойд Джонстон (з 2010 р.). Керівництво державою здійснює голова уряду Прем'єр-міністр Канади, з 2006 р. цю посаду обіймає лідер консервативної партії пан Стівен Харпер. Законодавчу владу в країні здійснює двопалатний Парламент, який складається з Палати представників (виборні) та Сенату (призначені).

Зовнішньополітична діяльність Канади почалася ще в епоху залежності від Великобританії, в 1909 р. Сьогодні МЗС Канади має 13 представництв на території Канади, 168 дипломатичних місій в 109 країнах світу, у тому числі дев'ять - у міжнародних організаціях. Сама назва МЗС Канади змінювалась. Спочатку це було Міністерство зовнішніх зносин. Слово «іноземних» не використовувалося умисно, так як дипломатична діяльність Канади здійснювалася під контролем Великобританії. Нинішня офіційна назва - Міністерство закордонних справ та міжнародної торгівлі (МЗСМТ) - було закріплено через більш ніж півстоліття після того, як Канада знайшла право на самостійну зовнішню політику.

Формально вона отримала право на самостійне ведення зовнішньополітичної діяльносі лише у 1931 році за актом британського парламенту, так званому Вестмінстерському статуту, який закріпив рішення імперських конференцій 1926 і 1930 рр. про юридичне зрівняння домініонів з метрополією в усіх правах. До прийняття цього документа Канада здійснювала свою зовнішньополітичну діяльність через Лондон.

Фактично ж активну зовнішню політику Канада стала здійснювати після Другої світової війни. Тоді були відкриті канадські дипломатичні представництва в Австралії, Ірландії, Новій Зеландії, Південній Африці, в усіх країнах - союзницях Британської співдружності. У 1942 р були встановлені дипломатичні відносини з СРСР. У 1943 р почало функціонувати Генеральне консульство в Нью-Йорку. У період війни через ускладнилися зв'язків з Європою істотно зростає значення країн Латинської Америки як ринку для канадського експорту і джерела ресурсів, і Оттава відкриває свої представництва в Бразилії, Аргентині, Мексиці, Перу, на Кубі, у Венесуелі, одночасно роблячи все, щоб не допустити втягування латиноамериканських держав у війну на боці Німеччини. Вона внесла вагомий внесок у перемогу союзників і, можна сказати, здійснила поворот від ізоляціонізму до інтернаціоналізму у зовнішній політиці. Канадські дипломати брали активну участь у формуванні післявоєнного світоустрою, у створенні ООН.

Після Другої світової війни Канада набула статусу «середньої держави» і залишалася нею протягом усього періоду «холодної війни». Епітет «середній» мав два значення. По-перше, говорив про місце Канади в світовій ієрархії держав. Тобто Канада не належить ні до групи великих держав, ні до бідних і слабким країнам «третього світу. По-друге, статус держави «середньої величини» закріплював за Канадою особливу роль - роль посередника, яка полягає в залагодженні міждержавних конфліктів і в застосуванні новаторських дипломатичних прийомів. Проте принаймні до середини 1950-х років особливих успіхів у посередництві при вирішенні міжнародних конфліктів Канада не мала, і у цьому відношенні її потенціал як середньої держави залишався невикористаним.

Лише з 1956 року Канада зайняла гідне і адекватне своїм можливостям місце у світі як середня держава, виступивши ініціатором створення Надзвичайних сил ООН для вирішення Суецької кризи шляхом фізичного роз'єднання воюючих сторін і забезпечення необхідних умов для мирних переговорів.

Значні зміни у веденні зовнішньої політики відбуваються в період перебування при владі прем'єр-міністра П. Трюдо, який взяв її майже цілком у власні руки. Виробленням зовнішньополітичних рішень стали займатися Управління прем'єр-міністра і Управління Таємної ради. Значення ж і роль Міністерства закордонних справ у прийнятті та реалізації рішень на тому етапі помітно скоротилися порівняно з початком післявоєнного періоду і періодами перебування при владі Л. Сен-Лорана, П. Діфенбейкера і Л. Пірсона. При прем'єр-міністрах П. Трюдо (1968-1979 і 1980-1984), Б. Малруні (1984-1993), Ж. Кретьене (1993-2002), П. Мартіні-мол. (2003-2005) і з 2006 р С. Харпера ключовою фігурою в проведенні зовнішньої політики є сам прем'єр-міністр.

Важливою віхою в історії розвитку Міністерства закордонних справ став 1982, коли значно розширилися його функції: в сферу юрисдикції міністерства увійшли питання міжнародної торгівлі, експорту, імміграційної політики, надання допомоги на розвитку. І з цього ж року воно отримало назву «Міністерство зовнішніх зносин та міжнародної торгівлі». Однак наприкінці 1980-х - початку 1990-х років для оптимізації раоботи було вирішено зосередитися на головних питаннях - зовнішній політиці і зовнішній торгівлі. Питання імміграції та іноземної допомоги були виведені зі сфери діяльності міністерства. У 1985 р був прийнятий закон «Про Міністерство закордонних справ і міжнародної торгівлі» який досі регулює всю цю діяльність. Закон закріплює повноваження міністрів і мандат відомства. В Обов'язки міністерства входить реалізація такої зовнішньої політики, яка:

1. відповідає національним цінностям і відповідає національним інтересам Канади;

2. націлена на укріпленяня торговельних зв'язків і угод;

3. сприяє забезпеченню вільного і рівноправного доступу на ринки на двосторонньому, регіональному і глобальному рівнях;

4. передбачає роботу з урядовими та неурядовими організаціями для реалізації економічних можливостей і безпеки канадців як на території країни, так і за її межами.

До початку 1990-х років концепція «середньої держави» себе вичерпала. Головною причиною неможливості Канади відповідати статусові середньої держави були зовнішні чинники, і особливо всеохоплюючий вплив Сполучених Штатів на різноманітні сторони канадського життя.

Кінець 1980-х і 1990-і роки були непростим часом для міністерства і зовнішньої політики в цілому. У 1990-і відбувалася трансформація світового порядку, що зажадала серйозних змін і від канадської дипломатії. У той період Канада зіткнулася з проблемою бюджетного дефіциту і необхідністю її кардинального вирішення. Кошти, що виділялися на зовнішньополітичну діяльність, були різко зменшені, у відомстві пройшла хвиля скорочень персоналу. Проте саме тоді Канада була найбільш активна в світі.

В значній мірі заслуга в цьому належала Л. Ексуорзі (1996-2000), який стає на чолі зовнішньополітичного відомства. В силу складної фінансової ситуації було вирішено зосередитися тільки на тих напрямках, де Канада могла б внести свій вагомий внесок. Для цього потрібно було виробити таку концепцію дипломатії, яка підкреслювала б значиму роль Канади на світовій арені, що і вдалося зробити Л. Ексуорзі. Політолог Е. Купер назвав її «нішовою дипломатією», що підкреслює вибірковий підхід до участі Канади в світовій політиці. Суть концепції Л. Ексуорзі полягала в пріоритетності «безпеки особистості» перед безпекою держави. Це, насамперед, ініціативи, спрямовані на захист цивільного населення від насильства і загроз, що виникають у ході внутрішніх збройних конфліктів, і розвиток гуманітарного права. Міністерство закордонних справ виробило кілька пріоритетних напрямків зовнішньої політики, об'єднаних ідеєю «безпеки особистості». Зокрема, Канада розгорнула кампанію за ратифікацію та набрання чинності Договору про заборону використання та виробництва протипіхотних мін, підписаного в Оттаві в грудні 1997 р (набрав сили в 1998 р); внесла значний внесок у створення Міжнародного кримінального суду (1998); виступила з ініціативами по створенню Міжнародної коаліції з безпеки особистості (Human Security Network), а також Спеціальної комісії ООН з гуманітарних інтервенцій і суверенітету (1999-2000 рр.). В цілому діяльність Л. Екскуорзі на чолі канадської зовнішньої політики сприяла зміцненню міжнародного престижу Канади в не найсприятливіший для неї час з точки зору економічної ситуації. Ця діяльність була високо оцінена міжнародним співтовариством: Л. Ексуорзі висувався на Нобелівську премію миру.

З кінця 1990-х років спостерігалося деяке ослаблення позицій Канади на світовій арені, що стало особливо помітно після трагічних подій 11 вересня 2001 Ряд експертів висловили думку, що статус держави «середньої величини» застарів і, найімовірніше, не відповідає балансу сил в XXI. Перед МЗСМТ постало завдання виробити концепцію нової ролі для країни і визначити пріоритети її зовнішньої політики.

Прийшло до влади в 2003 р ліберальний уряд П. Мартіна-мл. порахувало, що країні необхідний сильний і ефективний зовнішньополітичний механізм. «Оздоровлення» дипломатичної служби стало однією з його пріоритетних завдань. У 2003 р Міністерство закордонних справ і міжнародної торгівлі знову було розділено на два відомства. П. Мартін думав, що тим самим інтереси зовнішньої політики та зовнішньої торгівлі країни будуть реалізовані з великим успіхом. Здійснення даного рішення потребувало великих фінансових затрат: 2250000. Канадських дол. одноразово і 10 млн. щорічно аж до 2006 р Парламент не схвалив таких витрат. До того ж деякі спостерігачі вважають, що пропозиція про розділення МЗСІМТ було направлено на підрив його впливу. Але уряд, тим не менш, завершив розділення.

Крім того, П. Мартін запропонував країні роль «зразкового громадянина світу XXI століття». Ця пропозиція було викладено в урядовій заяві з міжнародної політики Канади 2005. У розробці документа активну участь брало і зовнішньополітичне відомство. Передбачалось, що Канада може бути «зразковим громадянином світу» у двох аспектах: 1) служити зразком побудови та розвитку ліберальних демократій XXI століття, створення ефективних державних інститутів і системи управління; 2) показати приклад у формуванні сильних стабільних суспільств, таких як канадське, яке відрізняється високою толерантністю і законослухняністю.

Після перемоги консерваторів на чергових виборах наприкінці 2005 р та уходу П. Мартіна-мл. з посади прем'єр-міністра його пропозиції щодо «зразкового громадянина світу» обговорюватись практично припинилося. Але питання про роль і місце Канади в сучасній системі міжнародних відносин залишається відкритим. Не приніс успіху і розділ МЗСМТ на два відомства: він не додав ефективності зовнішньополітичному механізму, натомість, потребував, значних фінансових витрат.

У 2006 р нове канадський уряд на чолі з консерватором С. Харпером прийняло рішення про відтворення МЗСМТ. Після подій 11 вересня 2001 питання тероризму, політики щодо так званих «нестабільних» держав, операція в Афганістані і вирішення ситуації гуманітарної кризи в цій країні увійшли в список ключових напрямків діяльності канадської дипломатії. Причому, як вважають канадські офіційні особи і деякі експерти, участь Оттави у вирішенні міжнародних гуманітарних проблем могло б стати перспективним напрямом політики Канади.

Виконання нової ролі багато в чому пов'язують з реалізацією підходу «трьох Д (d)» - за першими літерами англійських слів diplomacy (дипломатія), development (розвиток), defence (оборона) або, як його називають в уряді С. Харпера, «комплексного підходу» до питань світобудови і стабілізації внутрішньої ситуації в «нестабільних» держав. Цей підхід передбачає дії за трьома напрямками одночасно: забезпечувати оборону і безпеку, надавати допомогу на розвиток, налагоджувати дипломатичні контакти і активно застосовувати інструменти дипломатії, при постійній координації дій та спільній роботі МЗСМТ, Міноборони та Канадського агентства з міжнародного розвитку.

Таким чином, перед МЗСМТ стоїть завдання налагодження більш тісної координації з іншими відомствами і, ймовірно, перегляду деяких принципів власної роботи.

Характер політичної системи суспільства також значною мірою впливає на становище конституційно-правового механізму зовнішніх відносин держави.

У конституційно-правовому механізмі зовнішніх відносин Канади (як і будь-якої держави) слід виділити два основних рівня державних органів, що беруть участь у формуванні й реалізації зовнішньополітичного курсу. До першого рівня належать вищі органи держави, що не лише займають провідні позиції у сфері зовнішньої політики, але й є по суті  верховними інститутами держави в цілому: королівська влада (в особі діючого британського монарха як номінального глави держави і Генерал-Губернатора як повноважного представника так званої “Корони”), Парламент, а також федеральний уряд (Кабінет). До другого рівня слід віднести органи виконавчої влади (Міністерство закордонних справ і міжнародної торгівлі, Міністерство національної оборони, Міністерство фінансів, спеціальні служби тощо), які мають спеціальні повноваження і діють у сферах, так чи інакше пов’язаних із зовнішньою політикою. Саме  ці органи несуть основне оперативне навантаження щодо реалізації зовнішньополітичних рішень, що приймаються Парламентом і Кабінетом.

Королівська влада, в особі діючого монарха Великобританії як формального глави канадської держави і Генерал-Губернатора Канади як представника британського монарха в Канаді, в процесі формулювання і реалізації зовнішньополітичних рішень виконують суто номінальні функції. В теперішній час у зовнішньополітичній сфері королівська влада здійснює ті чи інші демарші лише за згодою й порадою Прем’єр-Міністра й Міністра закордонних справ.

Останнім часом відзначається істотне посилення функціональної ролі Парламенту Канади в зовнішньополітичному механізмі держави. Найважливішою прерогативою Парламенту Канади в царині зовнішньої політики є законотворчість із питань зовнішньополітичної діяльності держави. Так, починаючи з 1985 р. Парламент Канади прийняв 38 законодавчих актів, які регулюють зовнішньополітичну діяльність Канади. При цьому згадана прерогатива стає тим більш значущою, що її активна реалізація протягом останніх десятиліть має наслідком трансформацію в законодавство ряду конституційних конвенцій, що склалися в зовнішньополітичній сфері Канади. Серед “спеціалізованих” зовнішньополітичних повноважень Парламенту Канади одним із найважливіших є ратифікація міжнародних договорів і угод. Така участь, як правило, має місце в тих випадках, коли даний договір/угода спричинює необхідність тих чи інших змін у федеральному законодавстві, або ж коли виконання даного договору/угоди пов’язане з бюджетними витрататми що також потребує відповідних дій законодавчого органу.

За існуючими конституційними конвенціями федеральний уряд перебрав на себе переважну більшість необхідних повноважень для практичного здійснення зовнішніх функцій держави. Уряд формулює цілі та пріоритети держави в царині зовнішніх відносин, визначає засоби їхньої реалізації, а також забезпечує повсякденне функціонування системи дипломатичних відносин з іноземними державами та міжнародними організаціями.

Окрім вищезазначеного, виконавча влада в особі федерального уряду (Кабінету) має змогу самостійно приймати остаточні рішення з таких важливих питань, як оголошення війни й укладення миру, підписання і подекуди – затвердження міжнародних договорів, визнання нових держав тощо. Однак у випадках, коли ті чи інші положення підписаної міжнародної угоди спричинюють необхідність певних змін у законодавстві, федеральний уряд завжди звертається за ратифікацією такої угоди до Парламенту Канади. Разом із тим, у державах із парламентарними формами правління (до яких саме й належить Канада) роль виконавчої влади в державному механізмі (в тому числі в механізмі зовнішніх відносин) є фактично невіддільною від відповідної ролі законодавчої влади, оскільки уряди в цих державах формуються винятково на основі парламентської більшості, і, відповідно, члени уряду є, як правило також членами парламенту, виступаючи, таким чином, одночасно в двох політико-правових і функціональних статусах.

Найважливіша функціональна роль в “урядовій частині” зовнішньополітичного механізму сучасної держави належить главі виконавчої влади – Прем’єр-Міністрові. Основними функціями Прем’єр-Міністра в царині зовнішніх відносин є:

1. загальне визначення зовнішньополітичного курсу держави;

2. участь у заміщенні керівних посад дипломатичної служби, а також у вирішенні питань про дипломатичні відносини з іноземними державами;

3. визначення зовнішньополітичної компетенції урядових органів;

4. участь у вирішенні питань війни і миру шляхом порушення відповідної ініціативи перед Парламентом, або ж у формі контрасигнатури відповідних актів глави держави;

5. проведення міждержавних переговорів на найвищому рівні;

6. керівництво укладенням і подекуди – участь у підписанні і в ратифікації міжнародних договорів/угод шляхом контрасигнатури відповідних актів глави держави.

При цьому Прем’єр-Міністр часто-густо має змогу самостійно визначати ступінь важливості тієї чи іншої міжнародної угоди. Тим самим він, фактично, одноосібно вирішує комплекс питань щодо статусу даної угоди – чи є підстави кваліфікувати дану угоду як самовиконувану, чи для введення її в дію потрібна ратифікація або ж контрасигнатура тощо.

Серед органів федерального уряду провідну роль у зовнішньополітичному механізмі Канади відіграє Міністерство закордонних справ і міжнародної торгівлі (МЗСМТ). Внутрiшня органiзацiя, компетенцiя i порядок дiяльностi зовнiшньополiтичного органу федерального уряду спецiально регламентується Актом про Міністерство закордонних справ і міжнародної торгівлі 1985 р. На сьогоднiшнiй день, виходячи з положень Акта 1985 р. i повсякденної практики, слід видiлити такi основнi функцiї МЗСМТ у частинi зовнiшньополiтичної дiяльностi:

1. безпосереднє сприяння Кабiнетовi і Прем’єр-Мiнiстровi у розробцi зовнiшньополiтичного курсу (пiдготовка проектiв урядових рiшень iз зовнiшньополiтичних питань тощо);

2. пiдтримання дипломатичних i консульських відносин вiд iменi Канади;

3. дипломатичне листування вiд iменi уряду Канади з урядами iноземних держав i з мiжнародними органiзацiями;

4. ведення мiжнародних переговорiв у частинi, що стосується Канади;

5. керiвництво закордонними дипломатичними i консульськими представництвами Канади;

6. захист прав та iнтересiв громадян Канади за кордоном (у рамках здiйснення консульських відносинiв з iноземними державами);

7. депонування текстів міжнародних договорів і угод, учасником яких є Канада;

8. керiвництво Канадською Агенцiєю мiжнародного розвитку;

9. адмiнiстративне керiвництво закордонною службою Канади

10. взаємодiя з суб’єктами федерацiї щодо забезпечення їхнiх iнтересiв на мiжнароднiй аренi;

11. забезпечення iнших урядових  установ  необхiдною  iнформацiєю з питань, що входять до компетенцiї МЗСМТ.

Водночас, Міністерство закордонних справ і міжнародної торгівлі Канади, як видно з його назви, також має у своїй компетенції питання  зовнішньоекономічних зв’язків. Іншими важливими функціями даного міністерства є координація діяльності інших органів федерального уряду (Міністерство національної оборони, Міністерство фінансів, Міністерство юстиції тощо), а також провінційних владних структур у питаннях міжнародних відносин.

На чолі МЗСМТ стоять керівники:

• Міністр закордонних справ - Джон Бэрд

• Міністр міжнародної торгівлі - Эд Фаст

Істотний вплив на діяльність зовнішньополітичного механізму Канади справляє федеративний устрій держави. Основною особливістю канадського зовнішньополітичного процесу в даному контексті є безпосередня участь суб’єктів федерації – провінцій – у різноманітних контактах з іноземними країнами. Внаслідок інтенсифікації міжнародних контактів провінцій Канади було розроблено спеціальний механізм федерально-провінційного співробітництва і взаємних консультацій у сфері зовнішніх відносин. Одним із основних принципів цього механізму є принцип так званих “парасолькових угод” (“umbrella agreements”), що санкціонують вступ провінцій Канади у договірно-правові відносини з іноземними державами. Суть принципу полягає в тому, що уряд Канади укладає з іноземною державою угоду, за якою дана іноземна держава отримує право надалі вступати в угоду з будь-якою провінцією Канади з певного кола питань, і такі угоди для їх учасників набувають юридично обов’язкового статусу. Таким чином, вищенаведений механізм дає змогу федеральному урядові зберегти на практиці своє верховенство і здійснювати ефективний контроль у сфері зовнішніх відносин своєї держави.

На формування зовнішньої політики Канади впливають і її основні політичні партії. До початку нового сторіччя на федеральному рівні влада перебувала поперемінно у руках двох найстаріших партій - Ліберальної і Прогресивно-консервативної. Загалом можна сказати, що вони здійснювали єдину і погоджену зовнішню політику.

Та обставина, що у Канаді існує дві офіційні мови - англійська і французька - привела до унікального результату. Канада стала засновником і активним членом практично всіх найважливіших міжнародних і багатьох регіональних організацій: ООН, ЮНЕСКО, Британська співдружність, Франкофонія, МВФ, СОТ, ОБСЄ (Організація з безпеки і співпраці в Європі), ЄБРР (Європейський банк реконструкції і розвитку), ОАД, АТЕС (Організація азійсько-тихоокеанського співробітництва) та ін.

Той факт, що Канада є країною «середньої ваги» і їй завжди доводиться мати справу з сильнішими державами, викликає необхідність для керівників канадської зовнішньої політики мати можливість швидко і гнучко реагувати на зміни у двосторонніх відносинах чи на міжнародній арені, які канадці були неспроможні попередити. Звідси витікає ще одна властивість ЗП Канади, суть якої у тому, що канадський уряд не має жорсткої, детально розробленої зовнішньополітичної програми, розрахованої на тривалий період. Через це інколи у канадській зовнішній політиці зустрічаються випадки непослідовності, суперечливості її поведінки на міжнародній арені.

Канада є класичним прикладом держави середньої сили Центральним у зовнішній політиці Канади є поняття багатосторонності, яке засновано на активній участі у таких міжнародних організаціях, як Організація Об’єднаних Націй та НАТО. Канада не брала участі у вторгненні США в Ірак в 2003 році, натомість вона зробила гуманітарний внесок в операцію НАТО в Афганістані. Історично, Канада прагне буди лідером у других та третіх питаннях міжнародного порядку денного. Країна створила позитивний міжнародний імідж, яким вдало користується для запобігання та вирішення конфліктів. Канадські представники в Єгипті, Йордані та Лівії підкреслюють перевагу хорошого іміджу в практиці публічної дипломатії. Згідно з дослідженнями «Simon AnholtGMI» найбільш популярних державних брендів, Канада займає третє місце після ЄС та Великобританії.

Оттава також має переваги в сфері світової громадської думки. На відміну від колоніальних в минулому держав, таких як Франція та Великобританія, Канада має вагомі преференції під час переговорного процесу з колишніми колоніально-залежними державами. Цей образ доповнюється порівняно ліберальною імміграційною політикою та високим рівнем життя, що сприяє створенню іміджу Канади як моральної та безкорисливої сили.

У 2005 році був опублікований огляд зовнішньої політики Канади – Міжнародно політичний звіт. У цьому документі окремий розділ присвячений дослідженню публічної дипломатії як визначальної у реалізації зовнішньої політики. У 2004 році в Канаді ще не було органу влади, який би займався формуванням публічної дипломатії. У Міжнародно-правовому звіті наголошувалося, що публічна дипломатія має велике значення для зовнішньої політики Канади, тому необхідно створити орган в Міністерстві закордонних справ та торгівлі (МЗСМТ) відповідальний за публічну дипломатію. Наприкінці 2006 року стратегічний проект «Канада в світі» почав реалізовуватися в рамках МЗСМТ.

Публічна дипломатія Канади приділяє особливу увагу сфері безпеки, культури та, особливо, економічній сфері. У 1995 році уряд Канади запропонував ідею «трьох стовпів» зовнішньої політики Канади – безпека, процвітання та культура. Варто сказати, що канадська публічна дипломатія виявляється, насамперед, в культурній дипломатії, здійснюються типові заходи – фінансування мистецтва, організація культурних заходів, презентація іноземних посольств тощо.

Дослідження 2003 року показали, що Канада витрачає 3,66 дол. США на душу населення для просування своєї культури закордоном. На той момент Канада поступалася лише Франції, яка витрачала відповідно 4,1 дол. США.

З точки зору географічного аспекту, програма канадської публічної дипломатії, значною мірою, зосереджена на державах, які мають політичне та економічне значення: держави Західної Європи, країни БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південна Африка) та Індонезія. Такі регіони, як Близький Схід та Північна Африка мають менше значення для публічної дипломатії Канади. Слід відзначити, що на сьогоднішній день на офіційному сайті Бюро публічної дипломатії відсутній портал арабською мовою, тоді як працює дуже потужний портал іспанською та китайською мовами. Цікаво, що діалог з питань зовнішньої політики займає третє місце у пріоритетах, визначених чинним урядом. МЗСМТ став ініціатором розвитку «політичних он-лайн дискусій», в якій представники міжнародної громадськості можуть писати коментарі щодо зовнішньої політики Канади.

Кожен з коментарів розглядається та направляється у відповідний виконавчий орган. Цей інноваційний механізм спрямований на внутрішню аудиторію. Коли справа доходить до зарубіжної аудиторії, діяльність публічної дипломатії починає обертатися навколо третього стовпа (культура) зовнішньої політики Канади – «Проектування цінностей та культури».

Канада вже давно погодилася з необхідністю співпрацювати з іншими акторами для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей. Але відсутність «мережі впливу» є одним з негативних елементів канадської публічної дипломатії. Існує багато проблем, які унеможливлюють створення таких мереж. Перш за все, це проблема ресурсів, особливо в невеликих посольствах і консульствах, де основні труднощі –відсутність додаткового персоналу, часу та коштів. Проблеми, які заважають створенню «мереж впливу», особливо гостро відчуваються в регіонах, де населення найбільше переймається питаннями безпеки.

Засоби для розширення мережі, особливо в економічно нерозвинених регіонах, можна знайти в більш тісній співпраці між МЗСТ та Канадським агентством міжнародного розвитку (КАМР), яке керує 80 % гуманітарного бюджету Канади.

Канадська агенція міжнародного розвитку (КАМР) – федеральна організація уряду Канади. Основною метою цієї структури є планування та впровадження міжнародних програм, спрямованих на розвиток співробітництва, поліпшення добробуту, надання гуманітарної та технічної допомоги для сприяння у створенні більш безпечного, справедливого та заможного світу.

Канада також вносить вклад в формування стратегії та політики донорів у складі «Великої вісімки», «Великої двадцятки », Комітету зі сприяння розвитку ОЕСР та ін. Така участь є проявом канадської зовнішньополітичної традиції багатосторонніх дій і дозволяє керівництву країни бути в курсі змін, які відбуваються у відносинах Північ - Південь.

Головною державною структурою, що займається виробленням і проведенні політики в цій галузі, є Канадська Агенція Міжнародного Розвитку.

Це завдання було покладено на КАМР в 1968 р, раніше ключовою організацією було Міністерство промисловості і торгівлі, потім - Міністерство закордонних справ. КАМР належить зараз близько 68% всього бюджету, що виділяється урядом на надання допомоги. Решта коштів розподіляються між МЗСМТ (11%), Міністерством фінансів (9%), Міністерством у справах індіанців і розвитку Півночі, та іншими відомствами.

У роботі Канадського агентства міжнародного розвитку можна виділити три пріоритетні напрями: підвищення продовольчої безпеки, забезпечення майбутнього дітей та молоді та стимулювання сталого економічного зростання. Разом з тим, є ще декілька тем, на які звертає увагу КАМР. Це екологічні проблеми, питання рівності прав жінок та чоловіків, а також зміцнення інститутів управління.

Свої проекти КАМР наразі впроваджує у 20 так званих ,,фокусних” країнах. Вони були обрані на основі їх реальних потреб, здатність отримати користь з наданої допомоги та їх узгодження з канадськими зовнішньополітичними пріоритетами. На Американському континенті підтримку Канади через КАМР отримують Болівія, Колумбія, Гаїті, Гондурас, Перу. Окремі програми існують і для країн Карибського басейну. У регіоні Азії у ,,фокусній” групі Афганістан, Бангладеш, Індонезія, Пакистан та В’єтнам. У Північній Африці та на Близькому Сході – Західний берег і сектор Газа Палестини. У Тропічній Африці – Ефіопія, Гана, Мозамбік, Малі, Сенегал, Судан, Танзанія. У двадцятку ,,фокусних” держав входить і Україна.

КАМР має власну стратегію сталого економічного зростання, яку впроваджує в у «фокусні країни». Згідно з її положенням існує три шляхи для покращення рівня життя населення в державах, що розвиваються. Це закладання економічних основ, зростання бізнесу та інвестування «в людей».

Щодо співпраці з Україною, то найбільше звертають увагу на технічну співпрацю, зосереджуючи увагу на структурі управління,розбудови інституційних можливостей, укріпленні громадянського суспільства та зміцнення ядерної безпеки.

Канадська програма технічної співпраці Канади з Україною, почала діяти з 1991 року. Вона забезпечує фінансування проектів, як з обов’язковим внеском зі сторони канадських фірм, неурядових організацій та державних установ, так і через спеціалізовані програми підтримки економічних та демократичних змін в Україні та збільшення ядерної безпеки.

Серед результатів, на які спрямована діяльність КАМР в Україні у рамках Програми технічної співпраці є:

• зміцнення структур державного управління та інституціонального потенціалу у ключових галузях (напр., державне управління та судова система, розвиток приватного сектору, сільське господарство, торгівля, соціальне забезпечення та охорона здоров’я);

• зміцнення громадського суспільства та більша повага до прав та демократичних принципів (напр., більший доступ до кредитів, знань та досвіду, покращення доступності та доступу до інформації для неурядових організацій та широкого загалу, зміцнення сільськогосподарської галузі, збільшення ролі, яку відіграють неурядові організації та громада при прийнятті рішень на урядовому рівні);

• економічне благополуччя (напр., розвиток стартових можливостей для малого бізнесу).

Проекти, які реалізує КАМР в Україні, поділяють на два типи: програми, які впроваджуються виключно в нашій державі та програми, в яких окрім України, беруть участь й інші країни. Щодо перших, то наразі дієвими є 21, других – 17. Така різниця у кількості проектів пояснюється тим, що Україна – єдина європейська держава “фокусної групи” КАМР, тож не всі програми є доцільними для реалізації у нашій країні. Адже проекти, які впроваджуються на території України, в основному, спрямовані на розбудову громадянського суспільства, підтримку демократичного розвитку, покращення роботи органів місцевого самоврядування та судочинства, захист навколишнього природного середовища та модернізацію сільського господарства. А, до прикладу, Малі – одна із найбідніших держав світу, де основному увагу звертають на подолання проблеми голоду та зниження показників смертності.

Загальна сума канадської технічної допомоги Україні за офіційною статистикою станом на 2009 рік становить близько 400 млн. дол. Канада є четвертим найбільшим донором для України у світі.

Хоча КАМР не має мандату на проведення публічної дипломатії, тим не менш його діяльність захищає публічні інтереси дипломатії. Проектні пропозиції КАМР повинні демонструвати взаємодоповнюваність з пріоритетами уряду Канади і повинні включати такі проблеми, як гендерна нерівність та навколишнє середовище. Ці особливості розподілу допомоги КАМР укріпили концепцію м’якої сили та підвищили міжнародний авторитет Канади. Канада створила добре скоординовану програму публічної дипломатії, яка не тільки стала актуальною після закінчення «холодної війни», але й певним чином почала виділяти Канаду серед інших акторів міжнародних відносин. Розробка альтернативних методів реалізації цієї програми, представлених як «нова дипломатія» складає особливий елемент канадської зовнішньополітичної стратегії.

Таким чином, Канадська агенція міжнародного розвитку наразі є однією із найдієвіших організацій по наданню гуманітарної допомоги, впровадженню проектів та програм, які сприяють розвитку економіки, медицини, освіти, демократії у країнах, що розвиваються.

Лекція 7.

Пріоритетні напрямки зовнішньої політики Канади на сучасному етапі.

План

1. Сучасна зовнішньополітична та оборонна доктрини Канади.

2. Пріоритетні напрямки зовнішньої політики Канади на сучасному етапі.

3.  Роль Канади в діяльності міжнародних організацій та миротворчих операціях.

Зовнішня політика Канади відіграє важливу роль у світовій політиці. Північноамериканська держава вибудовує свою зовнішню політику адекватно до вимог та викликів сучасної системи міжнародних відносин. Ця політика має специфічні особливості, які відрізняють її від інших держав світу. Основоположним принципом канадської зовнішньої політики є гарантування спільної безпеки через створення умов толерантності й співіснування множинності культур і суспільств, тобто в концепції зовнішньої політики Канадської Федерації ХХІ століття наголошується на соціально-гуманітарних чинниках міжнародної безпеки, які значною мірою обумовлюються національною політичною культурою.

Канада розробила зовнішньополітичну доктрину з урахуванням комплексу зовнішніх та внутрішніх факторів, приводячи її у відповідність вимогам міжнародного порядку, а також цінностям та прагненням власного народу. Канадська дипломатія розробила скоординовану зовнішньополітичну програму, підвалинами якої стала «безпеки особи». У 1996 р. Канада прийняла цю програму за основу зовнішньополітичної доктрини.

Появу терміну «безпека особи» (human security) у міжнародній термінології пов'язують з доповіддю Програми розвитку OOH (ПРООН) 1994 р. про розвиток людських ресурсів. Відправною точкою авторів доповіді стало розширене тлумачення поняття «міжнародна безпека», до загроз якої, окрім військових конфліктів, були також віднесені нові, нетрадиційні:

-дестабілізація економіки,;

-виснаження екологічних ресурсів;

-захворювання, епідемії;

- порушення прав людей;

- загроза голоду,;

-незаконний обіг наркотиків  тощо.

З 1996 по 2000 рр. Формування та втілення концепції стало пріоритетним завданням  Міністерства закордонних справ та міжнародної торгівлі Канади на чолі з Л. Ексуорсі. Концепція зазнала помітної еволюції і була представлена громадськості у вигляді двох брошур: «Human Security: Safety for People in a Changing World» («Безпека особи: безпека людей у змінному світі») (квітень 1999 р) та «Freedom from fear: Canada's foreign policy for human security» («Свобода від страху: зовнішня політика Канади для безпеки особи») (вересень 2000).

Для Канади, міжнародна діяльність під знаком «безпеки особи» - це ініціативи, спрямовані на захист громадянського населення від насилля і загроз під час військових конфліктів, розвиток гуманітарного права, запобігання конфліктам, боротьба з міжнародними загрозами: тероризмом, злочинністю, незаконним обігом зброї, наркотиків, людей.

У промові на 61 сесії OOH у Женеві 14 березня 2005 року міністр закордонних справ Канади П’єр Петігрю в якості мети «безпеки особи» виділив: розробку стандартів, спостереження за дотриманням прав людини, сприяння конструктивному діалогу, підтримку зміцнення потенціалу держав-членів ООН щодо заохочення та захисту прав людини, а в разі серйозного порушення, втручання з метою захисту уразливих груп населення. Концепція визнає, що фізична захищеність повинна бути доповнена виконанням певних соціально-економічних умов забезпечення «свободи від потреб». Тому ці пріоритети доповнюються активною участю у світовому донорському співтоваристві, міжнародними ініціативами в сфері допомоги світовому розвиткові. Особливим є погляд на агентів забезпечення безпеки. Держава грає основну роль у захисті населення, але у випадку, якщо держава не здатна або не хоче гарантувати захист громадського населення, відповідальність за це має нести міжнародне співтовариство, яке має право на втручання з метою ліквідації загроз насилля шляхом співробітництва з національними структурами, або, якщо потрібно, шляхом конфронтації з ними. Втручання передбачало широкий спектр засобів: від впровадження міжнародних правових норм регулювання, що обмежують антигуманну практику, захисту біженців, операцій по запобіганню конфліктів, підтримці та будуванню миру, демократичному реформуванню органів безпеки та державного управління, і до застосування сили. Серед інструментів захисту «безпеки особи», що має Канада в своєму розпорядженні: національні збройні сили, які беруть участь в операціях по підтримці миру, підрозділи національної поліції, ресурси Міністерства закордонних справ і міжнародної торгівлі, Агентства міжнародного розвитку. На міжнародному рівні це багатосторонні організації, коаліції, інститути, включаючи систему міжнародного гуманітарного права, міжнародні та регіональні організації безпеки.

Розробка концепції зовнішньополітичної доктрини була пов’язана з новими підходами до характеру миротворчих операцій. Практика миротворчості, зокрема військова операція НАТО в Косово, у якій Канада взяла активну участь, виявила слабкі місця концепції, яка не чітко визначила критерії щодо втручання у внутрішні справи інших держав з метою забезпечення «безпеки особи». У розвиток цієї концепції Канадою була запропонована концепція «обов'язок захищати», де вперше встановлювалися критерії для проведення гуманітарних інтервенцій міжнародним співтовариствам. А на основі досвіду операцій у Афганістані Канада повністю сформувала нову концепцію миротворчості, яка була викладена в 2005 році у Білій книзі зовнішньої політики. Однією з особливостей стало те, що забезпечення безпеки особи передбачає об'єднання зусиль у області дипломатії, оборони, розвитку.

Характерна риса канадської концепції «безпеки особи» в тому, що її принципи затверджувалися через конкретні зовнішньополітичні ініціативи. Зовнішньополітична програма на її основі визначила декілька напрямків:

- правові та практичні заходи по захисту громадянського населення у військових конфліктах;

- вдосконалення практики миробудівництва;

-  розробка принципів і механізмів запобігання конфліктам;

- програми допомоги, спрямовані на посилення демократичних основ державного управління, захист населення від загроз транснаціонального характеру.

Канада розробила декілька зовнішньополітичних ініціатив та міжнародних заходів. Перерахуємо основні:

1. Ініціатива з миробудівництва, спрямована на мирну трансформацію постконфліктних суспільств та ліквідацію умов відновлення конфліктів (діє з 1996 p.);

2.  Кампанія зі створення та впровадження міжнародних правових норм, які захищають дітей в умовах військових конфліктів (з 1996 р.)

3. Компанія  з викорінення нелегальної торгівлі легкою зброєю (з 1998 p.);

4.  Кампанія за підписання та вступ у силу Договору про заборону використання, виробництва, передачі та збереження протипіхотних мін (1996-1998 pp.),

5. Компанія щодо прийняття Римського статуту з організації Міжнародного суду (1998 p.);

6. Компанія з оформлення міжнародної коаліції з безпеки особи (Human Security Network) (з 1998 p.),

7. Ініціатива зі створення Спеціальної комісії OOH з гуманітарної інтервенції і суверенітету (1999- 2000 рр.) .

Уряд консерваторів, який прийшов до влади у 2006 році на чолі з прем’єр-міністром Стівеном Харпером, побудував свої зовнішньополітичні пріоритети наступним чином:

- забезпечення національної безпеки та відновлення військового потенціалу держави;

- північноамериканська інтеграція та надання нового імпульсу двостороннім відносинам з США, Мексикою, країнами Латинської Америки та Карибського регіону;

- посилення ділових зв’язків з ринками, що розвиваються, тобто залишатися конкурентоздатними на нових ринках, зокрема, в Китаї та Індії;

- участь у відбудові Афганістану;

- охорона арктичного суверенітету.

У травні 2008 року була прийнята оборонна стратегія уряду Стівена Харпера «Спочатку Канада» ( Canada First Defence Strategy), розрахована на двадцять років. Вона стала програмою розвитку збройних сил держави. Передбачалося витратити на купівлю нової військової техніки; заміну морської патрульної, пошукової та рятувальної авіації ; оновлення військово-морського флоту понад 45-50 мільярдів доларів. Відповідно до документу, з 2008 до 2028 року , щорічний військовий бюджет збільшиться з 18 мільярдів доларів до 30 мільярдів. У світлі зовнішніх загроз ( теракти, нестабільність та неспроможність держав;етнічні та прикордонні конфлікти) було сформульовано три завдання збройних сил: захист Канади, захист Північної Америки та участь у збереженні міжнародної безпеки та гуманітарних місіях.

2.Пріоритетні напрямки зовнішньої політики Канади на сучасному етапі.

Найважливішим напрямком зовнішньої політики Канади на сучасному етапі є північноамериканська інтеграція. Головне завдання С. Харпера, нинішнього керівника уряду, полягало в налагодженні відносин із США. Харпер у важливій зовнішньополітичній промові 5 жовтня 2006 року підсумував те, що отримала Канада від нормалізації відносин із США: укладення історичної згоди щодо хвойних пиломатеріалів; краще розуміння Вашингтоном канадської ролі в забезпеченні енергетичної безпеки Північної Америки; відтермінування конгресом запровадження рішення щодо обов’язкової наявності паспортів у американців і канадців, які перетинали сухопутний кордон США. Помітні зрушення відбулись у близькосхідній політиці Канади і також у напрямку її зближення з позицією США. Із усіх керівників західних країн Харпер найбезкомпромісніше висловив підтримку Ізраїлю під час бомбардувань Лівану у відповідь на викрадення і вбивство солдатів ізраїльської армії бойовиками руху «Хезболлах», які базувалися на півдні Лівану. Крім цього, Харпер виявився єдиним канадським прем’єр-міністром, який не виявив бажання зустрітися з керівництвом Національної ради щодо канадо-арабських відносин, і, навпаки, неодноразово виступив перед членами єврейської громади Канади. Окрім цього, за консерваторів Канада стала першою країною, що припинила надавати допомогу Палестинській автономії після того, як там у січні 2006 року на парламентських виборах отримав перемогу рух «Хамас», який на Заході вважається терористичною організацією.

Свій перший зарубіжний візит С. Харпер несподівано для багатьох здійснив в Афганістан, де з 2001 року перебуває канадський військовий контингент. Зазвичай, свої перші зарубіжні візити в повоєнний період канадські прем’єри здійснювали до США. Оглядачі мали змогу, коментуючи відвідини Харпером Афганістану, відзначити вдалість такого вибору: він вразив не тільки канадську громадськість, але й адміністрацію США, яка розцінила його як сигнал того, що Канада розпочинає серйозно ставитися до своїх військових і союзницьких зобов'язань.

В унісон з американцями Канада діє в Латино-Карибській Америці. Оттава наслідує Вашингтон в укладенні двосторонніх (і багатосторонніх) угод про вільну торгівлю. Уряд консерваторів розпочав переговори в цьому контексті з Колумбією, Перу, країнами Карибської спільноти і Домініканською Республікою, і продовжив їх з четвіркою центральноамериканських країн – Сальвадором,Гватемалою, Гондурасом і Нікарагуа .Загалом,прем’єр-міністр Харпер демонструє персоніфіковану зовнішню політику, атрибутом якої є наполегливість, навіть агресивність. Замість обтічних формулювань і розмов про цінності на перший план виходять чітко прораховані інтереси. Його промови містять такі слова, як «сила, натиск, твердість».На думку деяких експертів, з моменту обрання С. Харпера канадська зовнішня політика була переорієнтована із соціально-економічної спрямованості на питання оборони й безпеки. Іншими словами, відбувається поворот до так званої «високої політики», під якою розуміється безпека і військово-політичні відносини між державами (на відміну від «низької політики» –економіки, соціальної сфери, демографії, екології). Звідси випливає логічне продовження –«тверда влада», військова сила необхідні для досягнення зовнішньополітичних цілей. Як заявив сам Харпер у Канадському клубі в Оттаві 6 лютого 2007 року, «Канада потребує сильної зовнішньої політики, визначеної ситуацією, яка склалася після 11 вересня 2001 року, і буде продовжувати нарощувати cвою військову потугу, не буде стояти осторонь і братиме участь у всіх подіях, що торкаються інтересів Канади».

Питання Арктики у забезпеченні канадських національних інтересів сьогодні набуває все більшої актуальності. Північний вектор канадської зовнішньої політики (The Northern Dimension of Canada's Foreign Policy) є інструментом забезпечення національних інтересів держави і має на меті досягнення чотирьох цілей – забезпечення безпеки та процвітання канадців (особливо північних народів і корінного населення), гарантування канадського суверенітету на Півночі, створення Приарктичного регіону як унікального геополітичного простору, а також забезпечення стабільного розвитку Арктики.

Сьогодні арктичні води формально не належать жодній країні. Розподіл приарктичних територій відбувається за т. зв. «секторним принципом», коли держава може претендувати на частину морської акваторії, що примикає до її побережжя. Суперечки з приводу приналежності спірних територій належать до компетенції Комісії ООН з кордонів континентального шельфу, діяльність якої – за необхідності довготривалих досліджень і наявності кількох варіантів вирішення спорів – неефективна. Проблема ускладнюється відсутністю чітких, визнаних усіма країнами «арктичного клубу» юридичних норм регулювання відносин між північними державами. Єдиний міжнародний правовий акт тут – Конвенція ООН з морського права (1982 р.). Документ визначає кордони економічної зони прибережних держав на відстані 200 морських миль (370 км) від берега материка чи островів певної країни; решта всіх надр морів і океанів оголошується загальною спадщиною людства (ст. 76). Канада приєдналася до Конвенції у 2003 році.

Фактором загострення ситуації довкола Арктики є позиція Російської Федерації щодо розподілу територіальних володінь в регіоні. Росія доводить, що шельф Північного Льодовитого океану є продовженням Сибірської платформи. Обґрунтування мають за основу матеріали, зібрані до і під час наукової експедиції «Арктика – 2007» (серпень 2007 року). Під час експерименту на дні Північно-Льодовитого океану було встановлено прапор РФ. Це викликало особливе занепокоєння Канади, яка виступає за суверенітет в Арктиці. Про серйозність намірів канадського керівництва по відношенню до найпівнічніших територій свідчать заяви прем’єр-міністра країни. У жовтні 2007 року Стівен Харпер заявив про посилення канадської військової присутності в Арктиці. Глава канадського уряду висловив готовність відрядити вісім патрульних криголамів для охорони північних морських рубежів, а також повідомив про початок «операції по захисту суверенітету» у Східній Арктиці – в районі острова Баффіна і Гудзонової протоки – з залученням кораблів та субмарин, а також авіації Міністерства національної оборони Канади.

З метою посилення свого суверенітету та захисту населення, а також посилення безпекового оточення Арктики Оттава співпрацює в рамках Арктичної Ради. Канада послідовно нарощує загальну ефективність Арктичної Ради, збільшує внесок корінних народів у її діяльність, у відповідності до ефективного просування канадських пріоритетів, таких як захист навколишнього середовища, міжнародна кооперація і стабільний розвиток. Сама Рада є одним з найбільших рушіїв для розвитку північного вектора канадської зовнішньої політики.

Як частина пріоритетної внутрішньої стратегії північний вектор відповідає плану посилення безпеки і процвітання канадців, що особливо актуально для північних та корінних народів Канади.

Оттава нарощує активність в АТР, проявляючи при цьому все більшу самостійність. Канада є учасником форуму «Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво» (АТЕС), домагаючись, щоб форум сконцентрувався на обговоренні невеликої кількості великих економічних проектів. Висловлюється думка, що недостатньо сформулювати проблему, головне добитися її вирішення, що АТЕС не завжди вдається. В Оттаві поки не вважають за доцільне підключати до форуму нових учасників, пропонують спочатку уточнити критерії прийому в АТЕС.

Найбільш важливі для Канади партнери в АТР - Китай і Японія. Як пріоритети канадської зовнішньої політики щодо КНР можна

- Використання зростання китайської економіки в інтересах Канади шляхом нарощування двосторонніх торговельних та інвестиційних зв'язків;

- Спільна робота з міжнародних питань, що становлять взаємний

- Позиціонування Канади в якості привабливої країни для китайських іммігрантів, студентів і туристів;

- Робота з просування в КНР «міжнародно визнаних стандартів у галузі прав людини та верховенства закону».

З 2003 року Китай є другим після США торговим партнером Канади, залишивши позаду Японію та Великобританію. Відзначається зростання інтересу Пекіна до Канаді, як до перспективного постачальника енергоносіїв. Китайська громада в Канаді нараховує більше 1,3 млн. Чоловік, причому вона вже є другою за чисельністю неєвропейської діаспорою, а китайська мова - третій за употребляемости після англійської та французької.

В цілому, однак, канадська влада усвідомлюють важливість відносин з Китаєм, з яким зокрема, зв'язуються перспективи подолання світової фінансової кризи.

Канадсько-японські відносини мають багаторічну історію. Сторони активно співпрацюють з проблем охорони навколишнього середовища, нерозповсюдження ЗМЗ, антитерористичної діяльності. Економічне партнерство відрізняється стабільністю. Японія є третім найбільш великим торговим партнером Канади. На канадському ринку діє більше 600 японських компаній, в Японії - понад 100 канадських.

На пострадянському просторі головну увагу Канада приділяє Україні. Основоположним при цьому залишається пролонгований у грудні 2001 р Договір про спеціальний партнерство (від 1994), відповідно до якого Канада взяла на себе зобов'язання з надання допомоги у зміцненні «незалежної та процвітаючої України». Важливим чинником залишається і впливова українська діаспора в Канаді, яка налічує понад одного мільйона чоловік. В цілому, однак, політика Оттави щодо України та інших країн пострадянського простору не завдає шкоди нашим інтересам.

Канада прихильна багатостороннім підходам у забезпеченні демократичного, справедливого та безпечного світопорядку при верховенстві міжнародного права, центральної ролі ООН і послідовно відстоює ці принципи на міжнародній арені.

Канада є членом ООН, ЮНЕСКО, ОБСЄ, НАТО, Великої вісімки, Великої Двадцятки, Світової Організації Торгівлі, Міжнародного Валютного Фонду, Міжнародного Банку Реконструкції та Розвитку, Організації Американських Держав, Співдружності Нації та Франкофонії. Канадське суспільство, безумовно, є демократичним, адже відповідає усім критеріям теорії поліархії Р.Даля (свобода створювати організації, свобода думки, право обиратися та бути обраним, конкуренція, наявність альтернативних джерел інформації, вільні та чесні вибори, відповідальність уряду за свої дії) та одним із найбільш забезпечених у світі (має один із найвищих показників рівня життя у світі).

Міжнародна репутація Канади постраждала через провал на виборах до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН у жовтні 2010 року. Це безпрецедентний випадок в історії канадської дипломатії – до цього часу країна шість разів обиралася до Ради Безпеки та успішно виконувала обов’язки непостійного члена найвпливовішого органу міжнародної організації.

Однією із причин невдачі було відношення Канади до реформи ООН, оскільки Канада послідовно виступає проти розширення Ради Безпеки ООН, оскільки зростання числа постійних членів Ради Безпеки, може знизити її вплив та роль у світі.

Участь країни Кленового листка у миротворчих операціях є важливою складовою зовнішньої політики. Накопичений унікальний досвід миротворчості, який був покладений в основу класичної моделі миротворчості Л.Пірсона- Д.Хаммершельда та сучасної моделі операцій з підтримки миру. Саме Канаді належить ідея створення та використання сил з підтримки миру в період Суецької кризи 1956 року, за яку Пірсон був нагороджений Нобелівською премією миру.

До 90-х років минулого століття в Оттаві участь у миротворчих операціях розглядали тільки за умови членства в ООН та дотримання ООНівського статуту. Канадські миротворці були частиною всіх без винятку миротворчих місій ООН з 1947 до 1992 року.  Країна стала першою державою, яка запропонувала у 1991 році ввести сили для підтримки миру в Югославії. Відреагували в Оттаві і на військовий переворот в Гаїті у вересні 1991 року. Керівництву Канади належала ініціатива проведення міжнародної гуманітарної акції з надання допомоги руандійським біженцям в Заїрі у 1996 році. Також канадці  були задіяні у врегулюванні конфлікту між Еритреєю та Ефіопією у 200-2008 роках. Під впливом нових міжнародних реалій і тиском власного армійського лоббі, Канада зменшує свою активність в міжнародних операціях ООН та збільшує свою військову присутність в операціях під егідою НАТО. Країна втратила позиції у п’ятірці найбільших донорів миротворчих контингентів ООН.

Незмінною залишається позиція Оттави на користь зміцнення режиму ядерного нерозповсюдження, який, як вказують у Канаді, «піддавався останнім часом серйозних випробувань». В цілому зберігаючи прихильність дипломатичному способу вирішення кризової ситуації навколо Ірану, канадці займають жорстку позицію щодо іранської ядерної програми, виходять з необхідності надання максимально можливого тиску на Тегеран. Канада виступає за повернення КНДР в режим ДНЯЗ в обмін на надання Пхеньяну економічної допомоги і гарантій безпеки, підтримує наявні багатосторонні переговорні механізми. Оттава наполягає на повному, незворотному і контролюючому демонтажі всіх ядерних збройових програма КНДР, а також приєднання Пхеньяна до Гаазькому кодексу поведінки щодо запобігання розповсюдження балістичних ракет.

Канада у 2001 році підтримала контртерористичну операцію США в Афганістані. Афганський вектор, як я сказала раніше, став одним із важливих напрямків зовнішньополітичного курсу прем’єр-міністра Стівена Харпера.

Лекція 8.

Зовнішня політика Мексики

План

  1. Особливості еволюції мексиканської зовнішньої політики.
  2. Конституційно-правовий механізм реалізації зовнішньої політики.
  3. Імперативи сучасного зовнішньополітичного курсу держави.

Державний устрій. За Конституцією 1917 року Мексика є федеративною республікою, яка об`єднує 31 штат і столичний федеральний округ. Главою держави і уряду є Президент, який обирається на 6-річний строк без права переобрання. Законодавча влада належить двопалатному Національному конгресу: Сенат – 128 сенаторів, які обираються на 6 років (половина складу Сенату переобирається кожні 3 роки), та Палата депутатів – 500 депутатів, які обираються на 3 роки. Основні політичні партії, що входять до складу Національного конгресу: Партія національної дії, Інституційна революційна партія, Партія демократичної революції.

Зовнішня політика Мексики будується з урахуванням позитивних змін, що відбуваються в світі, і спрямована на зміцнення політичної та економічної незалежності країни, права вільного розпорядження своїми природними ресурсами.

Конституція Мексики, проголошена 5 лютого 1917, після перемоги буржуазно-демократичної революції 1910-1917 років, вручає вищу виконавчу владу Президенту Мексиканських Сполучених Штатів, яке обирається прямими виборами (на 6 років), який є і главою Уряду. Законодавча влада належить Конгресу, що складається з Палати депутатів і Сенату.

Статтею 39 Конституції визначено, що «національний суверенітет повністю і спочатку належить народові. Вся державна влада виходить від народу і засновується для його блага. Народ в будь-який час має невід'ємне право змінити форму правління ».

ПовноваженняКонгресу Мексики в області зовнішньої політики визначені ст. 73, 76 Конституції. У ці повноваження входить:

«XII. Оголошувати війну на основі даних, представлених виконавчою владою ».

«XX. Видавати закони про дипломатичну і консульську службу Мексики ».

«Стаття 76. До виключної компетенції Сенату належить:

Затверджувати міжнародні договори та угоди, укладені Президентом Республіки з іноземними державами.

II. Затверджувати вироблені Президентом призначення дипломатичних представників і агентів, генеральних консулів ...

III.Уповноважувати Президента дозволяти національним військам залишати територію країни, іноземним військам проходити через державну територію і флотам інших держав залишатися в мексиканських водах на строк понад один місяць ».

Статтею 89 Конституції визначено, щоПрезиденту належать з області зовнішньої політики наступні права та обов'язки:

«П. Призначати і звільняти за своїм розсудом державних секретарів .., зміщувати дипломатичних агентів ...

«III. Призначати, зі схвалення Сенату, послів, дипломатичних представників і генеральних консулів ».

«VIII. Оголошувати війну від імені Мексиканських Сполучених Штатів після прийняття відповідного закону Федеральним Конгресом ».

«X. Вести дипломатичні зносини та укладати договори з іноземними державами, представляючи їх на ратифікацію Федерального Конгресу ».

У компетенціюсудів Федерації, згідно з Конституцією, входить розгляд «IV. Всіх справ, що стосуються членів дипломатичного і консульського корпусу ».

Президент призначає всіх міністрів, зокрема міністра закордонних справ, який очолює головний орган зовнішніх зносин - Міністерство закордонних справ Мексики.

Керівництво міністерства складається з міністра, двох його заступників, генерального секретаря і п'яти членів колегії, які очолюють політичне керівництво відносинами з країнами.

Повсякденному оперативною роботою керують генеральні департаменти (оперативні відділи), у тому числі церемоніалу (протокольний відділ), дипломатичної служби, міжнародних організацій, консульської служби, міжнародно-технічного співробітництва, міжнародних кордонів і вод, культурних зв'язків, юридичних справ, міжнародного економічного співробітництва, інформації , а також відділ, який відає адміністративними питаннями.

Мексика відіграє активну роль у діяльності ООН та інших міжнародних організацій, у тому числі в міжамериканські, займаючи в них прогресивні позиції. Вона виступає прихильником єдності та згуртованості латиноамериканських країн на базі зміцнення їх економічної і політичної незалежності, за посилення контролю за діяльністю міжнародних монополій в Латинській Америці, за створення латиноамериканської економічної системи без участі США, але за участю Куби. Мексика була ініціатором проекту Хартії економічних прав і обов'язків держав, прийнятій на XXIX сесії Генеральної Асамблеї ООН.

Згідно конституції, зовнішня політика країни повинна спиратися на наступні принципи: самовизначення народів, невтручання у внутрішні справи. мирне врегулювання суперечок, відмова від використання сили та загрози силою в міжнародних відносинах, міжнародне співробітництво на благо розвитку, боротьба за мир і міжнародну безпеку.

У мексиканській зовнішньої політики можна виділити 3 основні напрямки: американське, латиноамериканське і європейське.

Головною регіональною організацією в американському напрямі є НАФТА (Північноамериканська зона вільної торгівлі), яка була укладена адміністрацією президента США Джорджа Буша, канадським прем'єр-міністром Брайаном Малруні і мексиканським президентом Карлосом Салінасом де Гортарі. Попередня угода за договором було досягнуто у серпні 1992 р і було підписано трьома лідерами 17 грудня 1992 НАФТА була ратифікована законодавчими органами трьох країн в 1993 і набула чинності 1 січня 1994 р [59].

Основні умови НАФТА: поступове скорочення тарифів, мит та інших торгових обмежень між трьома членами, негайно усуваючи деякі тарифи, решта ж протягом наступних 15 років. НАФТА гарантує неоподатковуваний митом доступ для великого асортименту вироблених товарів і предметів споживання для її членів.

Питання про торговельні союзи став обговорюватися в 80-х роках, особливо після того, як в 1988 р було укладено угоду США з Канадою. Мексика розраховувала на отриманні доступу до сучасної технології для здійснення своєї програми модернізації економіки. При нестачі власних коштів приплив інвестицій в ключових галузях господарства допоміг би підвищити конкурентоспроможність мексиканської експортної продукції і, що не менш важливо, пом'якшив би настільки гостру для країни проблему зайнятості. На цій же нараді була прийнята резолюція про створення Спеціального консультативного комітету із забезпечення безпеки, діяльність якого спрямована проти міжнародного комуністичного руху. У 1964 ОАД ухвалила рішення про розрив країнами-членами організації дипломатичних і торговельних відносин з Кубою. Цьому рішенню не підкорилася Мексика, зберігши свої відносини з Кубою.

Важливий напрямок діяльності ОАД - зміцнення демократії та забезпечення прав людини. Головні механізми у цій сфері - резолюція ГА ОАД 1080 і Вашингтонський протокол, що передбачає призупинення участі держав в ОАД у разі неконституційних змін демократичного порядку. Набирає силу процес переосмислення концепції континентальної безпеки. Важливим кроком на шляху формування нової архітектури регіональної безпеки, що враховує сучасні світові реалії, стала Спеціальна міжамериканська конференція з безпеки (Гвадалахара, 2003). Посилюється увага ОАД до проблематики континентальної безпеки.

Зміна підходів до розуміння безпеки повинно спричинити за собою вироблення нових механізмів її забезпечення. Мексика взяла на себе ініціативу щодо прискорення просування в даному напрямку. У 2004 р Мексика вийшла з Пакту Ріо.

Завдяки Мексиці прийняті міжамериканські конвенції: про боротьбу з корупцією, про заборону незаконного виробництва та обігу вогнепальної зброї, боєприпасів, вибухових речовин, про транспарентності у придбанні звичайних озброєнь. Планується укласти конвенцію з попередження і ліквідації наслідків стихійних лих.

Після терактів у США активізувалася діяльність Міжамериканського комітету по боротьбі з тероризмом (СІКТ). Активно працює Міжамериканська комісія з контролю за зловживанням наркотиками (СІКАД).

У ході 32-ї позачергової сесії Генасамблеї ОАД (березень 2006) прийнята резолюція про статус Міжамериканського ради оборони (МСО) [66]. На даний момент учасників МСО налічується 26, серед яких і Мексика.

1 грудня 2000 року в Мексика (одна з найбільших країн західної півкулі) вступила в новий історичний період свого розвитку. Саме цього дня відбулася інавгурація нового президента Мексиканських Сполучених Штатів Вісенте Фокса. Після президентських і парламентських виборів, які відбулися в цій країні 2 липня, вперше за 71 рік до влади прийшов представник, що не належав до Інституційної революційної партії (ІРП). Перемога Вісенте Фокса, кандидата від правої опозиційної Партії національної дії, над представником правлячої партії Франсиско Лабастідою знаменувала політичний водорозділ в історії мексиканської держави. Безумовно, трапилася одна з найвизначніших подій в історії сучасної Мексики, бо жоден громадянин цієї держави, котрий молодший за 72 роки, просто досі не міг навіть собі і уявити, що влада в країні може належати не ІРП. Ця “партія влади”, за роки свого домінування на політичній арені Мексики, перетворилася на таку невід`ємну частину національного життя, що більшість мексиканців просто не могли зрозуміти, де закінчувалась держава і починалася ІРП.

В президентських виборах2006 р. обидва кандидати від Партії Національної Дії та Партії Демократичної Революції набрали приблизно однакову кількість голосів, проте переможцем було визнано Феліпа Кальдерона від ПНД. Це рішення викликало невдоволення багатьох представників лівих сил й призвело до маніфестацій та акцій протесту. Попри це, рішенням виборчого трибуналу 6-го вересня2006 р.,Феліпе Кальдерон був проголошений президентом країни.

Нинішній президент Мексиканських Сполучених Штатів —Енріке Пенья Ньєто з 1 грудня 2012 року.

Головні тенденції розвитку країн Північної Америки у ХХ ст.. на http://mirrorref.ru


Похожие рефераты, которые будут Вам интерестны.

1. Реферат Тенденції розвитку енергетики в світі та Україні

2. Реферат Сучасні тенденції розвитку оптової торгівлі в Україні

3. Реферат СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ НА СВІТОВОМУ РИНКУ ЗЕРНА

4. Реферат ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МИТНИХ ВІДНОСИН НА УКРАЇНСЬКОМУ ҐРУНТІ

5. Реферат Проблеми формування стратегій розвитку країн транзитивної економіки

6. Реферат РИНКИ З ПРОДАЖУ СПОЖИВЧИХ ТОВАРІВ В УКРАЇНІ: РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ, ТЕНДЕНЦІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

7. Реферат Стан та тенденції розвитку ринку виставкових послуг, в Україні та на прикладі окремого підприємства («Київський міжнародний контрактовий ярмарок»)

8. Реферат Стратегія та сучасні тенденції розвитку університетської освіти України в контексті Європейського простору вищої освіти

9. Реферат Тенденції розвитку операцшних систем. Призначення та фуикції операційної системи. Загальні поняття та концепції операцшних систем. Класифікація операційних систем

10. Реферат Скульптура античної Греції. Головні майстри