Новости

Історія культури ХХ століття

Работа добавлена:






Історія культури ХХ століття на http://mirrorref.ru

  1. Модернізм як культурна домінанта початку ХХ ст.: філософські засади, естетичні принципи, основні напрямки й течії.

Причини виникнення модернізму: Соціальна криза у політичному, економічному і культурному житті. Невпевненість у майбутньому, передчуття близьких історичних і соціальних перетворень,Тривога в душі людей, Пошуки нових ідеалів життя і творчості.

Поняття модернізму: - це філософсько-етична та художня система, що склалася в перші десятиліття ХХ ст. й об'єднала різнорідні, іноді істотно відмінні напрями і течії, для яких притаманні нова суб’єктивно індивідуалістична концепція людини та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним формам мистецтва ХІХ ст. Модерністи нічого не пояснювали – вони лише фіксували зрушення в суб’єктивному і об’єктивному світі за допомогою знаків, символів, натяків.

Філософські теорії модернізму Анрі Бергсона, Іммануїла Канта, Фрідріха Ніцше, Мартина Гайдеггера, Артура Шопенгауера, Зигмунда Фройда, Едмунда Гуссерля, Хосе Ортега-і-Гасета

І. Кант:Ідея заперечення монополії розуму : філософ, здійснюючи критику “чистого” і “практичного розуму” дійшов висновку про те, що він не здатний аналізувати дійсність за допомогою “синтетичних суджень a priori ”, а, отже можливості людського пізнання обмежуються досвідом.

А. Шопенгауер: Діагностував та здійснив філософське обґрунтування ірраціоналістичних принципів, наслідком чого сталатотальна нігілістична деструкції всіх сфер розумової діяльності людини, онтологічна і гносеологічна переоцінка феномену людського існування та буття світу.

Ф. Ніцше: Центральним поняттям є “філософія життя”. Саме категорія “життя”, що як єдина реальність звільнена від матеріальності, є формою виявлення “космічної закономірності”. Митець заперечує логіку розуму в пізнанні дійсності. Тільки людина з її волею і сильною душею, здатна проникнути до таємниць Всесвіту.Мислитель створив культ “надлюдини” , якій повинні підкорятися земля, природа, суспільство. Сильну волю особистості протиставляє загальному хаосу буття. “Усе дозволено” – таке гасло висунув Ф.Ніцше.

З. Фройд: Досліджуючи причини психічних процесів, дійшов висновку, що не можна пояснити матеріальними чинниками акт свідомості і підсвідомості, він розглядає психіку як самостійну категорію, котра існує незалежно від матеріальних умов і керується особливими силами, що знаходяться поза межами свідомості людини. Вічними суперечками людської психіки філософ пояснює зміст і розвиток мистецтва, моралі, релігії, держави, права тощо. Мистецтво як засіб психічного лікування окремого індивіда та суспільства загалом.

Філософія модернізму - це:

*інтуїція , яка здатна проникати в таємничу сутність буття;

*художня творчість - вище знання;

*ідея незалежності та активності суб’єкта;

*пошук універсальних підстав свідомості ;

*проблема глибинної сутності людини, яка має релігійне походження;

*віра в невидиме;

*світ як організм, що постійно розвивається і долає попередні стани;

*людина сама здатна змінювати світ ;

*пошук основ людської особистості .

Модернізм як художній напрям був внутрішньо неоднорідним конгломератом художніх явищ, які ґрунтувалися на спільних світоглядних, філософських і художніх засадах.

Напрями модернізму :імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман»

Імпресіонізм(від фр. "враження") Тут основоположниками імпресіонізму стали брати Гонкури та Поль Верлен. Виразні прояви імпресіонізму були у творчості Гі де Мопассана і Марселя Пруста,.Імпресіоністи описували власні враження від побаченого - зорові й чуттєві, що були мінливими, як і самий світ, а також відтінки вражень і барв, їхні уявлення та асоціації були часто фантастичними і завжди суб'єктивними.

Символізм.Символ використовувався як засіб вираження незбагненної суті життєвих явищ. Символи вважалися найдосконалішим утіленням ідей. Образи-символи відтворювали таємничу та ірраціональну суть людської душі та її життя. Символісти надавали великого значення внутрішньому звучанню, мелодиці й ритмові слів, милозвучності та мелодійності мови, емоційному збудженню, яке огорнуло читача завдяки ритмові та мелодиці вірша, грі розмаїтих асоціацій.Започаткували символізм французькі поети Поль Верлен, Стефан Малларме, Артюр Рембо.

Естетизм- культ витонченої краси. Творці естетизму вірили, що реалізм приречений на цілковитий крах, що соціальні проблеми зовсім не стосуються справжнього мистецтва, і висували гасла "мистецтво для мистецтва", "краса заради самої краси". Найвидатнішим представником англійського естетизму був Оскар Уайльд.

Експресіонізм(від фр. "виразність, вираження") започаткований теж у XIX ст.. Експресіоністи були тісно пов'язані з реальністю. Вони засуджували потворні явища життя, жорстокість світу, протестували проти війни і кровопролить, були сповнені людинолюбства, стверджували позитивні ідеали.Світ уявлявся їм хаотичною системою, якою керували незбагненні сили, незрозумілі, непізнанні, таємничі.

Футуризм (лат. майбутнє) — одна з течій модернізму в літературі початку XX ст., принципами якої є руйнування норм морфології і синтаксису, звуконаслідування, використання образів-символів тощо. Футуристи закликали «додушити» буржуазну культуру, «скинути з пароплава сучасності» класиків, творити нову мову й нову літературу. Основоположником футуризму був італійський письменник Марінетті.

  1. Міфологічний універсум та гомерівські мотиви в романі Д.Джойса "Улісс.

Антична література, зокрема творчість Гомера, мала помітний вплив на розвиток світової літератури впродовж століть. Яскравим підтвердженням достовірності подібного висновку у новітній літературі може слугувати творчість видатного ірландського письменника, лауреата Нобелівської премії Джеймса Джойса та його роман «Улісс», над яким автор працював з 1914 по 1921 р. Задум цього роману пов'язаний із прагненням створити сучасну «Одіссею», в якій втілюються одвічні засади буття. Реалізований цей задум у картині одного дня з життя трьох головних героїв - Леопольда Блума, агента рекламного відділку однієї з дублінських газет, його дружини Меріон (Моллі) - співачки, письменника Стівена Дедалуса, викладача історії в гімназії Дубліна. Відтворюються всі події, повязані з кожним із них протягом дня, передається «потік їхньої свідомості», в якому втілюється їхнє минуле й теперішнє, проводяться аналогії з гомерівською «Одіссеєю». Блум ототожнюється з мандрівним Одіссеєм (Уліссом), Меріон - його дружиною Пенелопою, Стівен Дедалус - із сином Одіссея Телемаком. Усі вони разом взяті - саме людство, а Дублін - увесь світ. Джойс не ставив за мету відтворити зміст гомерівського твору у сучасному варіанті. У ньому немає певного сюжету і чітких послідовних подій. Джойс відмовляється від традиційного для жанру роману прийому опису, портретної характеристики, діалогу з його логічним розвитком. Він експериментує в процесі передачі «потоку свідомості», внутрішнього монологу, використовуючи при цьому прийоми перебою думок, паралельного розгортання двох рядів думок, іноді уриває фрази, відмовляється від розділових знаків.

Художній світ твору поєднує два плани, що існують паралельно: міфологічний і реальний. «Улісс» має чітку структуру і поділяється на три частини.

«Телемахіда» (три перші розділи книги) - своєрідна прелюдія до розповіді про один день життя головного героя твору. Вона нагадує мандри Телемаха, який намагається дізнатися про свого батька Одіссея.

«Мандри Одіссея» - поділяється на 12 епізодів, що відтворюють схеми мандрів героя гомерівської поеми.

Ш. «Повернення додому» - складається із трьох епізодів і символізує повернення героїв «Одіссеї».

Події роману мають часові та просторові рамки. Кожний епізод прив’язаний до певної години доби. Дія роману розпочинається о 8 годині ранку 16 червня 1904 р. і закінчується о 3 годині ночі. «Улісс» складається з 18 епізодів; їхня послідовність визначається рухом часу від ранку до вечора. Кожен епізод співвіднесений з певною піснею «Одіссеї»

Перелік епізодів у їхній послідовності накреслює лише просторово-часові орієнтири. Аналогії з піснями «Одіссеї» умовні, не завжди легко впізнавані. Так, розмова містера Дізі та Стівена (2-й епізод) лише віддалено схожа на ситуацію, коли збагачений життєвим досвідом Нестор дає поради юному Телемаку. Міські лазні Дубліна та країна лотофагів (5-й епізод) зіставляються то, що і тут, і там людина може зазнати забуття. У ряді випадків аналогії прозорі: шиночок Деві Бірна нагадує землю людожерів-лестригонів (8-й епізод), будинок Блума - острів Ітака.

Система аналогій надає єдності структурі роману. Але звернення до Гомера має і глибинний підтекст: Джойс виявляє ті одвічні начала, які притаманні натурі людини споконвіку. Все повторюється, історія має колоподібний характер.

Багато дослідників вважають висвітлення читацького сприйняття «Улісса» одним з найменш вивчених аспектів джойсіани. Джойс успадкував класичне уявлення про стосунки письменника й читача: він пише для читача - позиція, яка, принаймі на рівні декларацій, сьогодні спростовується деякими постмодерністами. Парадокс полягає у тому, що «Улісс» при цьому створює ситуацію, коли це пряме читацьке сприйняття здається важким або неможливим.

  1. Авангардистські напрямки в культурі та літературі ХХ ст.: дадаїзм, сюрреалізм, експрессіонізм.

Такі крайні, радикальні модерністські течії, як дадаїзм або футуризм отримали назвуавангардизму(від фр.avant - уперед,garde - сторожа, передовий загін) - напрямок у художній культуріXX ст., який полягав у відмові від існуючих норм і традицій, перетворенні нових художніх засобів у самоціль; відображенні кризових, хворобливих явищ у житті й культурі у перекрученій формі. Авангардизму притаманне бунтарство.

Авангардистські напрями і течії(футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, "новий роман", "драма абсурду", "потік свідомості"тощо) збагатили й урізноманітнили літературний процес, залишивши світовій літературі чимало шедеврів художньої творчості. Вони помітно вплинули і на письменників, які не відмовились від художніх принципів реалізму: виникли складні переплетіння реалізму, символізму, неоромантизму і "потоку свідомості". Реалісти у своїх творах використовували й ідеї З.Фройда, вели формалістичні шукання у царині художньої форми, широко застосовували "потік свідомості", внутрішній монолог, поєднали в одному творі різні часові пласти.

Футуризм (від лат. "майбутнє") виник 1909 р, в Італії, його родоначальником був Ф. Марінетті. Звідти поширився по всій Європі, отримавши назву кубізму у Франції (М.Жакоб, Б.Сандрар), егофутуризму і кубофутуризму в Росії (І.Сєверянін, брати Бурдюки, В.Хлебніков, В.Махновський та ін.), авангардизму в Польщі (Ю. Пшибось та ін.).

Футуристи проголошували, що вони створили мистецтво майбутнього, яке було співзвучним ритмам нової епохи "хмарочосно-машинно-автомобільної" культури, і закликали відкинути традиції старої культури, яку вони називали зневажливо "плювальницею". Футуристи співали гімни технічному прогресові, місту, машинам, моторам, пропелерам, "механічній" красі, наголошували на необхідності створення нової людини, гідної своєї доби техніки, людини нового складу душі. Вони відкинули традиції реалістичної літератури, її мову, поетичну техніку. Запроваджуючи свою мову, нові слова і словосполучення, футуристи доходили навіть до абсурду: часом вигадували слова без будь-якого змісту.

Письменники періоду кубізму спантеличували обивателя не тільки "мовою, якої ще ніхто не чув", а й відходом від милозвучності в бік какофонії, дисонансів, нагромадженням важких для вимови приголосних.

Сюрреалізмвід фр. "сюр" - над, тобто надреалізм), що виник у Франції у 1920-х роках. Його засновником і головним теоретиком був французький письменник Андре Бретон, який закликав "зруйнувати існуюче донині протиріччя між мрією та реальністю". Він заявив, що єдиною сферою, де людина може повністю виявити себе, є підсвідомі акти: сон, марення тощо, і вимагав від письменників-сюрреалістів "автоматичного письма", тобто на рівні підсвідомості.

Школа "потоку свідомості" - це засіб зображення психіки людини безпосередньо, "зсередини", як складного та плинного процесу, заглиблення у внутрішній світ. Для таких творів було характерне використання спогадів, внутрішніх монологів, асоціацій, ліричних відступів та інших художніх прийомів. Представники: Д.Джойс, М.Пруст, В.Вульф та ін.

У "драмі абсурду" дійсність зображувалися через призму песимізму. Безвихідь, постійне передчуття краху, відмежованість від реального світу - характерні риси твору. Поведінка, мова персонажів алогічна, фабула зруйнована. Творці - С.Беккет, Е.Іонеско.

  1. Своєрідність оповідальної техніки і структура „потоку свідомості” у романі Д. Джойса„Улісс”.

В історію літератури ХХ ст. Дж. Джойс увійшов як письменник, що змінив традиційні уявлення про структуру роману, постійно шукав нові форми оповіді, доводячи їх до художньо-естетичної досконалості.Роман, як пріоритетний у літературі жанр, Дж. Джойс повернув до його епічних витоків. Створюючи епос сучасного йому життя, епос масштабу «Одіссеї» Гомера («Улісс» — варіант імені «Одіссей»), він вступив у творче змагання зі своїми попередниками — Гомером, Данте, Сервантесом. Основою роману є гомерівський міф про пригоди Одіссея. Кожна глава зіставляється з конкретним епізодом мандрів героя, тому критика називає їх за епізодами «Одіссеї»: «Телемак», «Нестор», «Протей», «Каліпсо», «Пенелопа» та ін.

Главные темы книги:.

Во–первых, горестное прошлое. Маленький сын Блума давно умер, но его образ живет в крови и в сознании героя.

Во–вторых, это смешное и трагическое настоящее. Блум все еще любит свою жену Молли, но отдается на волю Судьбы. Он знает, что в 4.30 этого июньского дня Бойлан, ее напористый импресарио, посетит Молли – и Блум ничего не делает, чтобы помешать этому. Он всеми силами старается не стоять на пути Судьбы, но в течение дня постоянно наталкивается на Бойлана.В–тертьих, это жалкое будущее. Блум сталкивается с молодым человеком – Стивеном Дедалом. Постепенно он понимает, что, возможно, это маленький знак внимания со стороны Судьбы. Если его жена должна иметь любовника, то чувствительный, утонченный Стивен больше годится на эту роль, чем вульгарный Бойлан. Стивен мог бы давать Молли уроки, мог бы помочь ей с итальянским произношением, необходимым в ее профессии певицы, – одним словом, как трогательно думает Блум, мог бы оказывать на нее облагораживающее воздействие.

И все же главная тема – это Блум и Судьба. Каждая глава написана другим стилем или, скорее, с преобладанием другого стиля. Нет никакой особой причины, почему это должно быть так – почему одна глава должна излагать содержание прямо, другая – через призму пародии, а третья – журчать потоком сознания. Никакой особой причины нет, но можно говорить о том, что эта постоянная смена точки зрения разнообразит знание и позволяет посмотреть на предмет свежим взглядом с разных сторон. Этот трюк с изменением взгляда, изменением угла и точки зрения можно сравнить с новой литературной техникой Джойса, с новым поворотом.

В этот день герои постоянно сталкиваются во время своих перемещений по Дублину. Джойс ни на минуту не теряет их из виду. Они приходят и уходят, встречаются, расстаются, и снова встречаются, как живые части тщательно продуманной композиции, в некоем медленном танце судьбы. Повторение ряда тем – одна из самых поразительных особенностей книги. Эти темы очерчены гораздо четче, и следуют им гораздо планомернее, чем Толстой или Кафка. Весь "Улисс" – это обдуманный рисунок повторяющихся тем и синхронизация незначительных событий.

К вышесказанному можно также добавить, что у Джойса намечены три основных стиля в романе. Это"исходный Джойс": простой, прозрачный, логичный и неспешный. Это основа главы 1 первой части и глав 1 и 3 второй части; прозрачные, логичные, медленные отрывки встречаются и в других главах. В качестве вторго стиля можно назвать неполную, быструю, отрывистую форму выражения, передающую так называемыйпоток сознанияили, скорее, прыжки сознания. Примеры этой техники можно найти в большинстве глав, хотя обычно ее связывают только с главными героями. К обсуждению этого приема мы обратимся в связи с заключительным монологом Молли в главе 3 третьей части, наиболее знаменитым его примером; сейчас же можно сказать, что в нем преувеличивается вербальная сторона мысли. А человек не всегда думает словами, он думает еще и образами, поток же сознания предпологает поток слов, который может быть записан, однако трудно поверить, что Блум непрерывно говорит сам с собой.

Своего рода третьем стилем являются пародии на различные нероманные формы: газетные заголовки, оперетты, мистерии и фарсы, экзаменационные вопросы и ответы по образцу катехизиса. А также пародии на литературные стили и авторов: бурлескный рассказчик, тип автора дамского журнала, ряд конкретных авторов и литературных эпох.

Оставаясь внутри одного стиля или сменяя их, Джойс в любой момент может усилить настроение, вводя музыкальную лирическую струю при помощи аллитерации и ритмических приемов – обычно для передачи тоскливых чувств. Однако в любой другой момент Джойс может обратиться ко всевозможным лексическим трюкам, каламбурам, перестановке слов, словесным перекличкам, многообразным спариваниям глаголов или звукоподражаниям.

5. Модернізм як літературознавча категорія і тип художнього світосприйняття: періодизація, проблема визначення, основні напрямки й течії

Модернізм - загальна назва напрямів мистецтва та літератури кінцяXIX - поч.XX ст., що відображували кризу буржуазної культури і характеризували розрив із традиціями реалізму та естетикою минулого. Модернізм виник у Франції наприкінціXIX ст. (Бодлер, Верлен, А.Рембо) і поширився в Європі, Росії, Україні. Модерністи вважали, що не треба шукати у творі мистецтва якоїсь логіки, раціональної думки. Тому мистецтво модернізму і носило переважно ірраціональний характер.

Протестуючи проти застарілих ідей та форм, модерністи шукали нових шляхів і засобів художнього відображення дійсності, знаходили нові художні форми, прагнули докорінного оновлення літератури. У цьому плані модернізм став справжньою художньою революцією і міг пишатися такими епохальними відкриттями в літературі, як внутрішній монолог та зображення людської психіки у формі "потоку свідомості", відкриттям далеких асоціацій, теорії багатоголосся, універсалізації конкретного художнього прийому і перетворення його на загальний естетичний принцип, збагачення художньої творчості через відкриття прихованого змісту життєвих явищ, відкриттям ірреального та непізнаного.

Модернізм - це соціальне бунтарство, а не тільки революція у царині художньої форми, бо спонукав до виступу проти жорстокостей соціальної дійсності та абсурдності світу, проти гноблення людини, обстоюючи її право бути вільною особистістю. Модернізм протестував проти грубого матеріалізму, проти духовного звиродніння та вбогості, тупої самовдоволеної ситості. Однак, протестуючи проти реалізму, модернізм не відкинув всіх його досягнень, а навіть використав їх, розвивав та збагачував у своїх пошуках нових шляхів у мистецтві.

Умовна периодизація:

1910-32 – экспресіонизм, 1917-39 – авангардизм, 1950-60 – неоавангардизм, 1970-80 – постмодернизм.

Загальні риси модернізму:

1. особлива увага до внутрішнього світу особистості;

2. проголошення самоцінності людини та мистецтва;

3. надання переваги творчій інтуїції;

4. розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникати у найінтим-ніші глибини існування особистості і одухотворити світ;

5. пошук нових засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість тощо);

6. прагнення відкрити нові ідеї, що перетворять світ за законами краси і мистецтва.

Такі крайні, радикальні модерністські течії, як дадаїзм або футуризм отримали назву авангардизму (від фр.avant - уперед,garde - сторожа, передовий загін) - напрямок у художній культуріXX ст., який полягав у відмові від існуючих норм і традицій, перетворенні нових художніх засобів у самоціль; відображенні кризових, хворобливих явищ у житті й культурі у перекрученій формі. Авангардизму притаманне бунтарство.

Авангардистські напрями і течії (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, "новий роман", "драма абсурду", "потік свідомості" тощо) збагатили й урізноманітнили літературний процес, залишивши світовій літературі чимало шедеврів художньої творчості. Вони помітно вплинули і на письменників, які не відмовились від художніх принципів реалізму: виникли складні переплетіння реалізму, символізму, неоромантизму і "потоку свідомості". Реалісти у своїх творах використовували й ідеї З.Фройда, вели формалістичні шукання у царині художньої форми, широко застосовували "потік свідомості", внутрішній монолог, поєднали в одному творі різні часові пласти.

Імпресіонізм (від фр. "враження") вів свій початок у другій половиніXIX ст., і розквітнув уXX ст. Він виник як реакція на салонне мистецтво та натуралізм спершу у живописі (К. Моне, Е. Мане. О. Ренуар, Е. Дега), звідки поширився на інші мистецтва (О. Роден у скульптурі, М. Равель, К. Дебюссі, І. Стравинський у музиці) і літературу. Тут основоположниками імпресіонізму стали брати Гонкури та Поль Верлен. Виразні прояви імпресіонізму були у творчості Гі де Мопассана і Марселя Пруста, до імпресіоністів належали Кнут Гамсун, Гуго фон Гофмансталь, Ю. Тувім.

Найвизначнішою серед декадентських течій кінцяXIX - початкуXX ст. став символізм. Символ використовувався як засіб вираження незбагненної суті життєвих явищ і потаємних або навіть містичних особистих уявлень, творчих прозрінь, ірраціональних осяянь митця. Символи вважалися найдосконалішим утіленням ідей. Образи-символи відтворювали таємничу та ірраціональну суть людської душі та її життя, величний поступ невідворотної долі, зобразили потойбічне життя, метафізичний світ "інобуття", натякали на містичну сутність явищ життя. В різних її країнах символізм представляли Габріель д'Анунціо (Італія), Райнер Марія Рільке та Гуго фон Гофмансталь (Австрія), Стефан Георге (Німеччина), Оскар Уайльд (Англія), Еміль Верхарн і Моріс Метерлінк (Бельгія), Ген-рік Ібсен (Норвегія), Станіслав Пшибишевський (Польща).

Естетизм виник в останнє десятиліттяXIX ст. в Англії. Він породив культ витонченої краси. Творці естетизму вірили, що реалізм приречений на цілковитий крах, що соціальні проблеми зовсім не стосуються справжнього мистецтва, і висували гасла "мистецтво для мистецтва", "краса заради самої краси". Найвидатнішим представником англійського естетизму був Оскар Уайльд.

Експресіонізм (від фр. "виразність, вираження") започаткований теж уXIX ст. Ця авангардистська течія набула свого повного звучання та ваги в першій чвертіXX ст. і стала значним внеском у розвиток світової літератури. Експресіоністи були тісно пов'язані з реальністю - саме вона їх сформувала і глибоко хвилювала. Вони засуджували потворні явища життя, жорстокість світу, протестували проти війни і кровопролить, були сповнені людинолюбства, стверджували позитивні ідеали. Експресіонізм з'явився спочатку в малярстві (Е.Мунк, В.Ван-Гог, П.Гоген. П.Сезанн та ін.) і в музиці (Ріхард Штраус), щоб незабаром перейти і в літературу. До найвизначніших експресіоністів належать Г.Тракль і Ф.Кафка в Австрії; И. Бехер і А. Франс у Німеччині; Л. Андрєєв у Росії.

Імажизм (від фр. "образ") - течія, яка спричинила появу російського імажинізму. З'явилась вона в Англії напередодні першої світової війни і проіснувала до середини 20-х років. Образ імажисти та імажиністи проголосили самоціллю творчості.Вірш представники цієї течії вважали "каталогом образу", вишуканим сплетінням метафор, метонімій, епітетів, порівнянь та інших тропів - таким собі примхливим нагромадженням барв, відтінків, образів, ритмів і мелодій. Зміст імажиністи відсували на другий план: він "поїдається образом". Представниками імажинізму в Англії та США є Т.С. Еліот, Р. Олдінгтон, Е. Паунд, Е. Лоуел та ін.

6. Епіфанія як естетична категорія та сюжетотворчий засіб в новеллах Д.Джойса ("Дублінці").

Эпифания была центральной концепцией ранней эстетической теории Джойса. Писатель активно использовал эпифании в своем творчестве.

Эпифания (от греч. эпифайномай: "являться", "показываться"): зримое или слышимое проявляение некоей силы, прежде всего божественной или сверхъестественной. Понятие эпифании, принятое Джойсом в своем творчестве (не само слово), писатель перенял у Уолтера Патера из "Заключения" к его "Очеркам по истории Ренессанса".

То, с чего начинал Джойс, напоминает отправную точку Пруста. Уже в ранних произведениях Джойс сформулировал идею о моментах видения, когда все вещи становятся вдруг ясно ощутимыми, наполненными внутренним смыслом, явленными как бы в озарении. Эти моменты герой Джойса Стивен Дедалус называет «епифанией» («епифания» – термин, обозначающий богоявление): «Под епифанией он подразумевал внезапное духовное проявление, будь то в банальности речи или жестов или в памятном моменте самого сознания. Он верил, что долгом литератора было фиксировать эти епифании с чрезвычайным тщанием, чувствуя, что сами они являются наиболее хрупкими и преходящими минутами». В момент епифании как бы перебрасывается мост между субъектом и объектом, предстающим в своей внутренней очевидности перед сознанием. Это озарение, подобное тому, как его понимали романтики, описывая творческое состояние, состояние внутренней убежденности. То, что на деле является проекцией субъективного состояния вовне, в результате чего оказывается эмоционально окрашенным независимый от сознания внешний мир, объявляется интуитивным постижением сущности вещей, созерцанием истины, понимаемой как самоочевидность. Путь Джойса от созерцания момента к созерцанию в нем вечности был путем к мифологизму «Улисса» и «Поминок по Финнегану».

Сочинение по произведению Д. Джойса «Джакомо Джойс». Произведение Д. Джойса «Джакомо Джойс» по жанру - психологическое эссе, которое характеризуется небольшим объемом и индивидуальными мыслями и впечатлениями автора по какому-то вопросу. Во всех произведениях ирландского писателя автор сосредоточивается на изображении внутреннего мира человека, на ее мыслях и чувствах. «Джакомо» написан в 1914 году и рассказывает о событиях, которые происходили с самым автором, когда он зарабатывал себе на жизнь преподаванием английского языка. Реальная Амалия, дочь богатого промышленника, была ученицей Джойса.

Название произведения и некоторые факты биографии разрешают сделать вывод, который в эссе автор сам становится литературным героем. Но при этом есть в этом произведении и много домысленных ситуаций для целостности композиции. Основой произведения «Джакомо» есть история любви героя к молодой девушке. Свои наблюдения за ней, мысли, цитаты из разных произведений, воспоминания Джойс строит как фрагменты, как поток сознания. И хотя рассказ имеет вид отдельных отрывков, составляется воображение о его непревзойденной целостности. Автор в эссе сумел так соединить детали и штрихи, что они слились в единую картину человеческой души. Образ любимой девушки подается автором через описание отдельных деталей: «Бледное лицо в ореол меха. Руки ее стыдливые и нервные. Она посылает взгляд в лорнет. Так: Вздох. Смех. Взмах ресниц». Любовь, как волна, поглощает обеих влюбленных. Картина человеческих взаимоотношений передается через улыбку, прикосновенье, поцелуй: «… счастливые слова на устах, счастливый смех», «пучки холодные, тихие и подвижные… Прикосновенье. Прикосновенье». Автор выразительно изображает взгляды, жесты, которые создают картину взаимоотношений: «… оливковое продолговатое лицо, спокойные кроткие глаза», «… вижу ее округлые темные глаза, преисполненные страдания». Герои почти совсем не разговаривают между собой, за них это делают глаза, руки, сердца: «Она поднимает руки, силясь застібнути на затылке черное кисейное платье. Но хотя как напрягается, это ей не удается… Я поднимаю руки, чтобы помочь, и ее руки опускаются…».

Писатель часто обращается к цитированию В. Шекспира. В подтексте произведения звучат отклики сонетов и пьес большого художника: «Тело ее не пахнет: цветок без запаха»; «Эти бледные пальцы затрагивали страницы, гадкие и прекрасные». Имя героини напоминает королеву Гертруду, а дочь - Офелию. История любви, внутренняя жизнь Джакомо воспринимаются через цитирование Библии: «Стелют мне под ноги ковры для Сына Человеческого»; «Не плачь за мной, в Дева иерусалимская»; «Господь сказал: В своей беде будут искать меня тщательно. Ходите, к Господу возвратим». Часто в произведении звучит мотив смерти и кладбища. Он будто провещает героям разлуку: «Здесь могила ее родителей, черный надмогильный камень, безнадежная тишина… Могила и ее самой также… Не умирай!» Это призыв к любимой сохранить живую душу, осознать вечную жизнь. Но дыхание смерти затрагивает героев. Девушка оставляет мир. И Джакомо сознает, что треба жить дальше, несмотря на обстоятельства, жить и любить.

Поток сознания в психологическом эссе Д. Джойса «Джакомо» преисполненный метафор, сравнений, недомолвок и символов. Отдельные детали, оттенки и намеки разрешают читателю самому принимать участие в создании образов. Они принуждают нас мечтать, сочувствовать и задумываться над проблемами человеческих отношений. В этом произведении воплощенная важная для автора концепция непревзойденности человеческой личности, ее способность создавать замечательный индивидуальный мир, мир лучший, чем духовно ограниченная реальность.

7. Експресіонізм як "плакатне мистецтво" та культура бунту: філософські засади, естетичні принципи, своєрідність поетики.

Експресіоні́зм (від франц.expression - вираження, виразність) — літературно-мистецький потік авангардизму, що сформувався в Німеччині на початку ХХ століття. Мав своїх прихильників в Франції, Австрії, Польщі, німецько мовній Швейцарії.

Зародження експресіонізму

Перші паростки експресіонізму можна виявити в художніх експериментах митців Росії і ЗахідноїЄвропи початкуXX ст.Майбутні експресіоністи об'єднувалися навколо впливових художніх журналів у своєрідні товариства. Так з'явилися перші об'єднання «Міст» (Е. Хеккель, Е. Кірхнер, М. Пех-штейн), «Синій вершник» (В. Кандинський, Ф. Марк, А. Макке), «Штурм» (О. Кокошка). У перші роки свого розвитку експресіонізм існував як форма індивідуального протесту проти капіталістичної дійсності, жорстокості, зла. Початок першої світової війни привніс у творчість експресіоністів теми протесту протии війни, приреченості людини, смерті. Не аналізуючи соціально-політичної природи війни, вони засуджували її як вбивство людини людиною. Ця властивість раннього експресіонізму приваблювала тоді німецьких письменників Г. Зегерс, К. Манна, Б. Брехта, С. Цвейга, які саме у межах цього напряму починали свій творчий шлях. Однак пізніше деякі з них відійшли від експресіонізму, який не міг задовольнити їх насамперед тому, що такі митці, як, наприклад, Зегерс і Брехт, вже на початку творчого шляху прагнули до глибокого аналізу соціальних суперечностей свого часу. Орієнтація ж експресіонізму на протест заради протесту, на релігійно-містичнімотиви, на свідоме відокремленнялюдини від зовнішньогосвіту не могла задовольнити соціальне зрілих митців. Суперечливість світоглядних засад експресіонізму гостро виявилася згодом. У фашистській Німеччині було заборонено чимало творів і було забороненочималот ворів експресіоністів. Деякі з представників цього напряму, не визнаючи форм активної політичної боротьби, покінчили життя самогубством. Водночас частина експресіоністів активно співробітничала з фашистами.

Філософське обгрунтування експресіонізму

Експресіонізм шукав собі філософське обгрунтування і в історії філософії (А. Шопенгауер, Ф. Шеллінг), і в популярнихтечіях початкуXX ст. (А. Бергсон, 3. Фрейд). Зв'язок між експресіонізмом і психоаналізом найбільш Повно виявився у розвитку експресіоністської групи «Буря». Вона видавала журнал під тією самою назвою, на сторінках якого чільне місце займали праці теоретиків суб'єктивного ідеалізму, прихильників ідей Фрейда. Так, у журналі «Буря» друкувалася «сексуально-патологічна драма» О. Кокошки «Вбивця – надія жінок», де явища дійсності перепліталися з маячною, страшною фантастикою.Кокошка намагався доводити, що митець «повинен забувати всі закони» і керуватися лише бажаннями власної душі.

Визначальні риси експресіонізму

1. зацікавленість глибинними психічними процесами;

2. заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

3. оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

4. суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою;

Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньомулюдини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст. З усіх напрямків нового мистецтва 20 ст. експресіонізм гостро відобразив конфлікт художньої особи, людини взагалі з трагічною й антигуманною дійсністю.В творах одних майстрів експресіонізм приводив до надзвичайного загострення трагічного світосприйняття , у інших — до художніх утопій, елітарності, замкненого середовища, котре сприймалося острівцем порятунку духовних та гуманістичних цінностей. Цей конфлікт призводив до радикальності художніх р