Новости

Проблеми формування стратегій розвитку країн транзитивної економіки

Работа добавлена:






Проблеми формування стратегій розвитку країн транзитивної економіки на http://mirrorref.ru

Проблеми формування стратегій розвитку країн транзитивної економіки

Передумови реформування економіки

Країни з транзитивною економікою – це колишні соціалістичні країни, в яких відбувається перехід від командно-адміністративних методів господарювання до сучасних ринкових. До них належать республіки колишнього СРСР, країни Центральної Європи, Монголія, Китай, В'єтнам. Хоч Китай в своєму розвитку спирається на комуністичну ідеологію, за мету продовжує мати побудову комунізму, - все ж таки за характером реформ він, безумовно, є країною з транзитивною економікою. Сьогодні тільки Куба й Корейська Народно-Демократична Республіка залишаються типово соціалістичними країнами з класичною для соціалістичної системи політикою управління економікою.

Соціалістична система, яка панувала в економіці певної групи країн понад 70 років, виявилася неефективною наприкінці ХХ століття. Слід зауважити, що на стадії індустріалізації (орієнтовно з кінця 20-х до кінця 50-х років минулого століття) в соціалістичній економічній системі були й позитивні надбання в окремих сферах і напрямках. Централізація управління й жорстке планування дозволяли широко маневрувати ресурсами й спрямовувати їх на найважливіші об'єкти. Мобілізація ресурсів тривалий час сприяла досягненню високих темпів розвитку індустрії. При в цілому невисокому рівні матеріального забезпечення населення вдалося запобігти глибокому соціальному розшаруванню.

Але в умовах науково-технічної революції, коли світова економіка вступає в постіндустріальну стадію розвитку, соціалістична економічна система виявилася неконкурентоспроможною. Темпи ВВП й приросту промислової продукції поступово спадали. Починаючи з другої половини 60-х років сукупна питома вага соціалістичних країн у світовій економіці зменшується. За рівнем продуктивності праці і за якістю продукції (за винятком вузької галузі аерокосмічного й військово-технічного виробництва) соціалістичні країни суттєво відставали від розвинутих країн.

Адміністративно-командна система управління економікою виявила свою негнучкість щодо здатності опанування надбанням науково-технічного прогресу. Згідно з пануючою теорією про пріоритетність виробництва засобів виробництва основний наголос більше робився на нарощування

172

потенціалу важкої індустрії. Це призводило не тільки до занепаду сфери послуг, але й викликало деструкцію народного господарства в цілому. Незважаючи на досить великі вливання коштів у НДДКР, соціалістичні країни дедалі помітніше відставали від західних країн в розвитку наукоємного виробництва. Жодна з соціалістичних країн не перейшла до постіндустріальної стадії розвитку.

Соціалістична система господарства оволоділа економікою різних країн в неоднаковій мірі. Найбільш глибоко й послідовно вона реалізувалася

  • СРСР, що пояснюється також й тривалістю її існування. Ця обставина багато в чому визначає той факт, що в колишніх радянських республіках (в тому числі в Україні) перебудова економіки на ринкових засадах здійснюється значно важче, ніж в країнах Центральної Європи. На початку 90-х років в СРСР серед економічно активного населення вже не існувало поколінь, які б пам'ятали оперативні засоби господарювання в умовах ринкової економіки. Ментальність значної частини населення країни була антиринковою. Ось чому в умовах вже перехідного періоду наші бізнесмени

  • багатьох випадках виявили безпорадність, урядовці – непорозуміння ситуації, певні частини населення й чиновництва – потайний і явний опір реформам.

Найбільш крайніх і спотворених форм адміністративно-командна система набула в Китаї в 60-х роках, в період так званого «великого стрибка» і «культурної революції». Колективізація відбувалася у формі комун, в яких усуспільнення поширювалося не тільки на засоби виробництва, але й в багатьох випадках на особисті речі селян. Комуна вважалася самодостатньою господарською одиницею, здатною забезпечити своїх членів усім необхідним. Більше того, в сільськогосподарських комунах насаджувалися примітивні промислові підприємства, які нічого спільного не мали з агропромисловим комплексом, наприклад, установки по виплавлянню заліза. Продукція таких підприємств була надзвичайно низької якості, по суті, малопридатною для використання. Таким чином, розтринькувалися ресурси, а віддачі не було.

Продуктивність праці в усіх секторах економіки була дуже низькою. В країні існувала розподільча система найпоширеніших продуктів споживання. В зовнішньоекономічній політиці уряд додержувався автаркії, тобто опори на власні сили при максимальному скороченні обсягів зовнішньої торгівля. Така політика в решті решт призвела до голоду нечуваних масштабів, що охопив десятки мільйонів людей.

  • соціалістичних країнах Центральної Європи (також в Литві, Латвії, Естонії) запровадження соціалістичної системи відбулося значно пізніше і в більшості країн було не таким глибоким і всеосяжним, як в СРСР. Так, наприклад, в Польщі та Югославії не було здійснено колективізації сільського господарства, в цій сфері панувала дрібна приватна власність. В Чехословаччині та Угорщині земля не була націоналізована, й поряд з

173

колективними сільськими господарствами існував і приватний сектор. В цих країнах також дозволялося займатися дрібним приватним бізнесом у сфері послуг (торгівля, перукарні, кав'ярні, пошивочні ательє, інші побутові послуги). В Югославії соціалістичні методи керування економікою багато в чому відрізнялися від канонічної системи, що панувала в інших країнах. Державні підприємства тут мали значний ступінь самоуправління і свободу у визначенні номенклатури своєї продукції, її реалізації й ціноутворення. В країні існувала конкуренція підприємств, централізація управління економікою була не такою жорсткою, як в СРСР. З іншою боку, в Югославії зростало безробіття та інфляція.

Гальмування економічного розвитку соціалістичних країн розпочалося ще в 60-х роках. У той час його могли розглядіти лише фахівці, оскільки за рахунок кількісного нарощування виробничих потужностей в промисловості загальні макроекономічні показники цих країн виглядали пристойно. Але вже детальний аналіз виявляв структурні негаразди. Відсутність ринкового регулятора призводила до того, що вироблялася велика кількість продукції, яка не знаходила збуту; в той же час відчувався гострий дефіцит багатьох видів продукції. Продукція ставала дедалі більш матеріало- й енергомісткою. Віддача на інвестиції в основні фонди падала, знижувалася продуктивність праці. Спадали темпи росту національного доходу. Якщо в 1971-1975 роках його середньорічні темпи в країнах Ради Економічної Взаємодопомоги складали 6,4%, то в 1976-1980 роках вони знизилися до 4,1%, в 1981-1985 роках – до 3,3%.1

У 80-х роках минулого століття криза економічної система соціалізму вже стала очевидною. Основні макроекономічні показники почали стрімко падати. Так, вироблений національний доход в Україні в 1990 році порівняно з попереднім роком скоротився на 3,6%, а в 1991 р. – ще на 13,4%.2 дедалі більшим ставав розрив з розвинутими країнами у використанні наслідків науково-технічного прогресу. Стало зрозумілим, що ті позитивні фактори, що стимулювали екстенсивний розвиток економічної системи соціалізму, вже вичерпано. Перехід до ринкової системи господарювання став об'єктивним і неминучим. Настав час обирати принципово нові стратегії економічного розвитку.

Особливості реформування економіки

  • постсоціалістичних країнах

Спроби відхилити негативну тенденцію розвитку, змінити методи управління економікою при збереженні основ соціалістичної системи були задіяні ще в 60-х роках минулого століття. В СРСР була проголошена ідея «ринкового соціалізму», яка мала втілитися в економічну реформу 1965 року.

  1. Народное хозяйство СССР за 70 лет.  - М.:  «Финансы и статистика» . - 1987.  -С. 653.

  1. Народне господарство України у 1992 році.  Статистичний щорічник.  - К.: «Техніка». - 1993. - С.8

174

Очолив реформаторський процес голова ради міністрів М.О. Косигін. Реформа передбачала надання підприємствам більшої свободи дій у плануванні номенклатури виробництва, розпорядженні фондом заробітної плати, самостійності у виборі партнерів щодо кооперації і реалізації продукції, у виході на зовнішні ринки. Фактично це була модель, подібна до югославської, яка вже існувала реально. Якби реформа здійснилася, криза соціалістичної системи відтягнулася б, а в разі заглиблення реформи радянська економіка безболісно еволюціювала б у ринкову. Але цього не сталося через різку протидію консервативних політичних кіл, що взяли гору в керівництві компартії й уряду СРСР. Реформа була згорнута вже наприкінці 60-х років.

У соціалістичних країнах Центральної Європи реформаторські спроби того часу виявилися більш вдалими, хоча й вони були далеко не радикальними. Так, в Угорщині підприємства отримали право самостійно реалізовувати свою продукцію; в межах фонду заробітної плати могли визначати оптимальну кількість зайнятих, а при вивільнені якоїсь кількості робітників решта одержувала підвищену зарплату. Була здійснена реформа цін, внаслідок якої ціни внутрішнього ринку ув'язувалися із світовими цінами. Лібералізація цін призвела до їх тривалого зростання. У 80-х роках сфера ринкових відносин в Угорщині розширилася. Почав формуватися ринок цінних паперів й іноземної валюти. Розширилося приватне підприємництво в промисловості й сільському господарстві. Наприкінці 80-х років були задіяні антиінфляційні заходи, ціни стабілізувалися. Почався приплив іноземного капіталу в країну.

В Польщі реформи почали здійснюватися ще з початку 80-х років ХХ століття. Була розширена зона, в якій діяли ринкові (а не директивні) ціни, приватна власність допускалася не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості. Система централізованого планування поступово замінювалася системою урядових замовлень підприємствам. Був легалізований ринок іноземної валюти. З кінця 1989 р. уряд відмовився від контролю за цінами, але водночас обмежив зростання заробітної плати.

Цінова реформа здійснилася також у Чехословаччині, при цьому підвищувалися ціни на ресурси і знижувалися на споживчі товари. Було також надано більше оперативних прав промисловим підприємствам.

Реформування економіки в Китаї розпочалася з 1978 року, коли Ден Сяопін проголосив початок тривалої і послідовної реформи. Взірцем до неї спочатку була реформа народного господарства СРСР 1965 року. Проте згодом керівництво Китаю пішло на сміливіші й радикальніші перетворення. Реформування почалося з сільського господарства, де було дозволено мати присадибні ділянки. Легалізовано було також дрібний приватний бізнес у промисловості й сфері побутових послуг. Це дало відчутний поштовх збільшенню обсягів виробництва й зростанню заробітної плати, а отже, - й розширенню внутрішнього ринка. Були допущені договірні ціни, уведено

175

сімейний підряд, почалося створення спільних підприємств (з державним і приватним капіталом) під пильним урядовим контролем. У 80-х роках було проголошено курс на побудову системи соціалістичного товарного господарства; при цьому планове господарство також зберігалося, але сфера його застосування дещо звужувалася. На цьому етапі відбувалася реформа ціноутворення. Скорочувалася номенклатура товарів з централізовано встановленими цінами і розширювався контингент товарів (в основному споживчого характеру) з ринково регульованими цінами. Поступово лібералізація цін поширювалася.

Широке розгортання економічних реформ у колишніх соціалістичних країнах почалося в 90-х роках ХХ століття, після розпаду політичної й економічної системи соціалізму.Стратегічною метою реформуваньставилося досягнення рівня економічного розвитку провідних країн світу; механізмом досягнення мети визначено перехід до ринкових економічних відносин.Тобто ринок виступає не самоціллю,а засобом.

Однією з головних проблем реформування стало питання про методи й темпи економічних перетворень. Появилося два шляхи: рішуча ламка соціалістичних економічних відносин й перехід до ринкового механізму якнайшвидше (так звана «шокова терапія»), - цей шлях обрала більшість країн; поступовий, еволюційний метод формування, що зберігає сильні позиції державної адміністрації, - таким чином здійснюються реформи в Китаї і (з деякими оговірками) в Білорусі.

Найбільш рішуче «шокова терапія» впровадилася у Польщі, яка однією з перших серед країн Центральної Європи стала на шлях глибоких ринкових перетворень. Шоковий метод супроводжується болісними соціальними явищами, падінням виробництва, інфляцією, бурхливим зростанням цін, зростанням безробіття, зниженням рівня життя населення, погіршенням становища його малозахищених верств. Ці негативні явища характерні для першого етапу реформування за цим методом. Потім, через декілька років, становище вирівнюється й реформи проявляють свій позитивний результат. Першими з «шокового стану» вийшла відносно розвинена група країн Центральної Європи – Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, в той час як інші країни Центральної та Східної Європи почали виходити з кризи лише з кінця 90-х років минулого століття. Про це свідчать дані наступної таблиці.

176

Таблиця 7.1.

Динаміка ВВП, % до попереднього року1

Країни

Роки

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2000

Україна

-11

-17

-6

-5

-1

-1

0

6

Росія

-9

-13

-4

-3

1

-5

3

9

Польща

4

5

8

6

8

6

6

5

Угорщина

0

2

5

1

4

5

5

6

Болгарія

-1

0

2

-9

-6

4

5

Молдова

-3

-6

2

-6

-5

2

Реформи у Польщі, які здійснювалися за планом міністра фінансів Л. Бальцеровича, включали, зокрема, такі заходи: різке зниження інфляції завдяки припиненню фінансування державного бюджету Центральним банком країни; впровадження конвертованості національної грошової одиниці (злотого); лібералізацію цін і зовнішньої торгівлі; отримання кредитів МВФ на стабілізацію економіки; швидку структурну перебудову економіки шляхом проведення прискореної приватизації; прийняття нового економічного законодавства; відкриття національної економіки для іноземних інвесторів.

Рішучі дії польського уряду щодо реформування економіки розпочалися з 1990 року, коли було «відпущено» ціни на 90% видів товарів та послуг, тобто була здійснена цінова лібералізація. Підприємствам була надана самостійність у фінансових питаннях, в закупівлі сировини й реалізації продукції. Проте ці дії призвели до інфляції й зростання цін; вже в 1990 році інфляція зросла на 69%.2 Скоротилося промислове виробництво, зростало безробіття. З 1991 року уряд запровадив більш жорстку фінансову політику, інфляція суттєво скоротилася. Було підвищено ставку процента за кредит до 50%, а потім навіть до 80%. Проте така висока ставка не стимулювала економічну ініціативу підприємств, тому наприкінці 1991 р. вона була суттєво знижена. Розпочалася приватизація підприємств. В країну став надходити іноземний капітал.

Після завершення «шокового етапу» реформування економіки Польщі стабілізувалося й розпочався динамічний розвиток. Позитивні показники приросту ВВП й промислової продукції почалися з 1992 року, а в 1996 році Польща досягла дореформеного рівня виробництва.

Реформи в Чехословаччині (в 1993 р. розділилася на Чехію та Словаччину) розпочалися в 1990 році з масової приватизації державних підприємств. З початку 1991 року було здійснено лібералізацію цін. Як і в

1 Складено по: Статистичний щорічник України за 2000 рік. - С.534, 551; БИКИ. - №130. - 2000. - С.1; МЭ и МО. - №11 – 2001. - С.45

2Докладніше дивись: Э.Л. Лортикян.История экономических реформ.– Харьков.: «Консум». -1999.-

С.229

177

Польщі, тут перший етап реформ супроводжувався інфляцією й падінням виробництва. Проте інфляція не набула такого характеру, як у Польщі, ціни зросли лише на 59% за 1991 рік. Надалі вдалося приборкати інфляцію, вона вже не перевищувала 10%.

В Угорщині реформи мали більш поступовий характер, оскільки вони розпочалися, як вже зазначалося, раніше. Тому вони й відбулися тут з найменшими втратами. Самостійність державних підприємств була забезпечена певною мірою ще у 80-х роках; в 90-х роках розпочалася їх приватизація. Вже на початку цього десятиліття до Угорщини швидко пішов іноземний капітал; наприкінці 1993 р. прямі іноземні інвестиції в Угорщину складали за обсягом половину усіх інвестицій західних країн у Центральну та Східну Європу.

Позитивними наслідками реформ у країнах Центральної Європи стали: зникнення дефіциту товарів на ринках; поступове підвищення доходів населення; реструктуризація економіки в напрямку суттєвого підвищення частки приватного сектора; збільшення обсягів зовнішньої торгівлі; зростання продуктивності праці; поступове зростання обсягів ВВП.

Проте не всі проблеми було вирішено успішно. В цих країнах залишається досить високим рівень безробіття. У 2002 році він становив у Чехії 9,8%, в Угорщині – 5,8%, в Словаччині – 17,2%, Словенії – 11%, в Польщі – 18,1%.1 Уповільнилися темпи приросту ВВП після 2000 року. Фактори, що сприяли активному економічному зростанню в 90-х роках (приватизація, приплив іноземного капіталу і т. ін.) значною мірою виявилися вичерпаними.

Таблиця 7.2.

Динаміка ВВП, % до попереднього року2

Країни

Роки

2001-2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

пересічно

Україна

9,0

2,7

7,1

7,9

2,1

-15,1

4,3

Росія

6,1

6,4

6,7

8,5

5,2

-7,9

3,8

Польща