Новости

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Работа добавлена:






РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА на http://mirrorref.ru

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

для самостійного вивчення дисципліни

студентами

2012

Зміст

Регіональна економіка

1.

Предмет, метод, завдання дисципліни ……………………….

4

2.

Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів ……...

8

3.

Економічне районування та територіальна організація господарства ……………………………………………………

19

4.

Регіон у системі територіального поділу праці ……………...

30

5.

Сутність, мета і завдання регіональної економічної політики

37

6.

Механізм реалізації регіональної економічної політики ……

42

7.

Господарський комплекс України, його структура і трансформація в ринкових умовах ……………………………

47

8

Природний та трудоресурсний потенціал України ………….

57

9.

Міжгалузеві господарські комплекси та регіональні особливості їх розвитку і розміщення ……………………….

68

10.

Економіка України як єдність регіональних соціально-економічних систем ……………………………………………

73

11.

Економіка регіонів України: стан та перспективи розвитку...

80

12.

Міжнародні економічні зв’язки України та її інтеграція в європейські та інші світові структури ………………………..

99

13.

Фактори сталого розвитку продуктивних сил ……………….

109

Екологія

14.

Наукові засади раціонального природокористування ………

114

15.

Екологічний моніторинг і система екологічної інформації…

122

16.

Екологічний механізм природокористування та охорони навколишнього середовища …………………………………..

135

Перелік питань до іспиту………………………………………

145

Література……………………………………………………….

150

Тема 1. Предмет, метод, завдання дисципліни

1.1. Етап формування "економіки нового типу"та регіональної економіки як науки

1.2. Сутність регіональної економіки

1.3. Завдання та дослідження регіональної економіки

1.1. Етап формування "економіки нового типу" та регіональної економіки як науки

Становлення методичних основ регіональної економіки як науки відбувалося тривалий час. Питанням просторової закономірності в розміщенні промисловості присвятив свої наукові труди А. Вебер, який розкрив суть «теорії штандартів», де промислові підприємства розміщуються з урахуванням мінімізації витрат на транспорт, оплату праці, агломерування. А. Леш стояв на протилежних позиціях, критикуючи теорію найменших витрат А. Вебера. Він вважав остаточною і єдиною умовою, що визначає вибір місця для створення підприємства можливість витягання максимального прибутку.

Й. Тюнен у книзі «Ізольована держава в її відношення до сільського господарства і національної економії» виклав концепцію побудови моделей розміщення сільського господарства концентричними колами навколо ринку збуту продукції. Таким ринком виступало місто або велике переробне підприємство. Завдяки вдалому розміщенню можна було отримати найвищий прибуток. Ця ідея була втілена в Україні при організації овоче-молочних зон біля великих міст, обласних і промислових центрів.

В. Крісталлер обґрунтував теорію центральних місць, згідно якої міста, як центри суспільного життя і виробництва, розміщуються в просторі в певній закономірності, зокрема, міста рівної ієрархічної значущості – на однакових відстанях один від одного у вигляді кристалічної решітки, що нагадує малюнок бджолиних сотів (тобто шестикутників). Як ключові можна виділити теоретичні концепції французьких економіста-географа Ф. Перру, економістів Р. Кантильона, Ж.Б. Сєя, американських географа Р. Хортшторна, економіста Й. Шумпетера, теоретичні праці засновника чікагської економічної школи Ф.М. Найта, роботи нобелевського лауреата К. Ерроу.

На початку XXΙ ст. розпочався принципово новий етап розвитку, ознакою якого є формування економіки нового типу, розробки концепції "нового капіталізму", "інноваційної економіки", "управлінської, інформаційної революції", але найбільш широко всі ці процеси подані в термінології переходу від "індустріального" до "постіндустріального" і "інформаційного" товариства. Поняття регіону в останні роки стало одним з тих, що найбільш широко застосовуються у контексті понять "регіональні події", "регіональні процеси", "регіональні проблеми", тобто "регіональна термінологія".

Як відмічають О. Димченко, моментом формування регіональної економіки як галузі навчання можна вважати грудень 1954 р. У цей час була заснована Асоціація регіональних наук. Поштовхом для створення Асоціації майже півсторіччя тому стало розуміння того факту, що місцеві особливості суттєво впливають як на розвиток конкретної території, так і країни в цілому. Таким чином, спочатку ця Асоціація об'єднувала спеціалістів у різних галузях, які, однак, мали спільне розуміння того, що багатогранні характеристики території треба розглядати не відокремлено одна від одної, а як цілий функціональний комплекс.

Характерною рисою цієї науки і до цього часу залишається її "інтердисциплінарність", тобто, застосовуючи підходи, засоби й методи інших наук (географія, планування, соціологія, політика, економіка, статистика та ін., а останнім часом і високі технології), вона є окремою "наукою про регіон", що взяла на озброєння розумово-діяльний апарат багатьох галузей знання.

Наприклад, з погляду відомого вченого-економіста М. Некрасова, "регіональна економіка вивчає соціально-економічні процеси на рівні адміністративно-територіального утворення". При цьому ототожнюються поняття "району" і "регіону", спираючись на етимологічні корені латинського regia - "країна", "край".

У загальному вигляді ідея регіону полягає в тому, що це є обкреслений простір, в якому співорганізуються процеси відтворення і розвитку. Регіон – це відтворювальна структура на світових шляхах розвитку.

Що ж таке "регіональна економіка"? Уже в середині 20 ст. сформувався чіткий розподіл на аналіз "макроекономіки" (macroeconomy) -  дослідження економічних процесів, чинників і закономірностей розвитку народного господарства в цілому і "мікроекономіки" (microeconomy) - аналіз проблем функціонування, розвитку окремих підприємств різноманітних типів, груп.  При цьому "місцева економіка" (local economy), або міська і регіональна економіка (city and regional economy) виділилися в особливий напрямок, що досліджує проблему функціонування муніципального і регіонального суспільного господарського й економічного розвитку. Цей напрямок часто ідентифікується з "public economy", тобто місцевим суспільним сектором, аналізом проблем і процесів виробництва, розподілу і споживання послуг, створених муніципальним господарством.

Зміст регіональної економіки, її процесів, структур будується на взаємодії і перетині чотирьох базових груп принципів (макро-, мікро-, суспільна економіка (державне регулювання), ринкова економіка). На основі вищесказаного можна зафіксувати "регіон" з економічної точки зору як простір існування, результат унікальної конфігурації головних для сучасного етапу розвитку чинників та інструментів господарсько-економічної діяльності.

Програма регіонального економічного розвитку як цілий комплекс різних регіональних, міжнародних, управлінських заходів стала домінуючою формою впливу на господарство і головні стратегії економічного розвитку.

Для вивчення регіональної економіки треба опанувати методами аналізу територіальної організації господарства, оцінки земельних ресурсів, визначитися з поняттями сутність, склад і функції місцевих фінансів, розглянути особливості керування інвестиційним процесом на регіональному рівні та ін.

1.2. Сутність регіональної економіки

Регіональна економіка (РЕ) – це система суспільних відносин, що історично склались у межах області (регіону) держави, і являє собою сукупність взаємопов’язаних економічних, соціальних, екологічних, демографічних і поселенських ланок та зв’язків, що забезпечують її стійкість і цілісність як на макро-, так і на макрорівні.

У вузькому значенні РЕ – комплекс галузей з виробництва товарів народного споживання і надання послуг, система методів організації виробництва і невиробничої сфери, а також комплексного управління регіонами.

Предметом науки регіональна економіка є вивчення закономірностей і принципів територіальної організації виробництва у розрізі регіонів країни, ефективності галузей народного господарства на різних рівнях.

Об’єктом регіональної економіки є процес формування та використання виробничого, природно-ресурсного, людського та матеріально-технічного потенціалів, соціальної інфраструктури та господарського комплексу.

Під регіоном, як частиною території країни, розуміють значну цілісну територію, де проживають люди і де здійснюються певні види діяльності.

Регіон відрізняється від інших регіонів сукупністю природничих, історично сформованих, відносно стійких економічних, соціальних, національних особливостей. Характерною ознакою регіону є його цілісність, де поєднуються природні ресурси, матеріальні багатства та соціальні умови для життя людей.

Метою регіональної економіки є формування знань щодо теоретичних в практичних засад територіальної організації продуктивних сил України, сучасного стану регіонального розвитку економіки та про територіальну і галузеву структуру господарського комплексу.

Суб'єктами РЕ є різніюридичні особи (організації, підприємства), а такожфізичні особи, окремо взяталюдина.

1.3. Завдання та дослідження регіональної економіки

Завданнями РЕє:

  1. ефективне з економічної та екологічної точок зору використання компонентів природно-ресурсного  потенціалу регіону (країни);
  2. збереження й примноження інтегрального людського (демографічного, інтелектуального та трудового) потенціалу країни;
  3. мінімізація протиріч між існуючою індустріальною територіально-галузевою структурою господарського комплексу та необхідністю створення високо-конкурентної економіки з високою продуктивністю праці та гнучкою організацією виробництва через ефективну структурну трансформація господарських комплексів;
  4. докорінне підвищення ефективності використання виробничо-економічного потенціалу регіонів;
  5. пристосування до умов глобалізації, відновлення традиційних господарських зв'язків й інтеграція у світовий економічний простір;
  6. пріоритетний розвиток усіх видів інфраструктури;
  7. істотне підвищення ефективності регіональної економіки з одночасним забезпеченням пропорційно-збалансованого регіонального розвитку.

Регіональна економіка -це комплексна економічна дисципліна, яка досліджує сукупність економічних і соціальних факторів і явищ, що обумовлюють формування й розвиток продуктивних сил і соціальних процесів у межах конкретних регіонів.

У дослідженнях РЕ використовується цілийкомплекс науковихметодів, найголовнішими з яких є:

Балансовий метод -Ґрунтується на складанні галузевих і регіональних балансів, що дозволяє вибрати правильне співвідношення між галузями ринкової спеціалізації, галузями, які доповнюють територіальний комплекс і забезпечують потреби провідних галузей, населення, і галузями сфери послуг.

Картографічний метод- карта в РЕ - джерело збагачення інформацією з РПС і економіки регіонів, що дозволяє наочно відтворити особливості територіальної організації господарства регіону.

Системний метод-дозволяє розглядати регіон як надзвичайно складну соціально-економічну систему. Саме через системний підхід створюється можливість всебічно оцінити стан регіону, його ресурсний та інтелектуальний потенціал, можливості для становлення та розвитку.

Діалектичний метод -передбачає використання діалектичної теорії та методу вивчення явищ у суспільстві в їх розвитку, базується на загальних законах розвитку. Дозволяє дослідити динаміку соціально-економічних процесів, оцінити їх перспективу.

Нормативний метод - оснований на використанні в управлінні регіональними економічними та соціальними процесами прогресивних норм і нормативів.

Програмно-цільовий метод -передбачає розробку цільових комплексних програм регіонального економічного та соціального розвитку, передбачає обґрунтування та вирішення крупних народногосподарських проблем, визначає шляхи розвитку усіх галузей економіки, що мають загальнодержавне значення.

Метод комплексного соціально-економічного аналізу -Базується на використанні економічної, статистичної інформації за попередні періоди для вивчення стану зміни показників, виявлення закономірностей в процесах розвитку окремих явищ та процесів у суспільстві, для аналізу впливу окремих факторів на ці процеси.

Економіко-математичне моделюванняВикористовується для моделювання регіональних соціально-економічних процесів на основі використання економіко-математичних методів, є необхідною умовою для прийняття обґрунтованих рішень в управлінні. Базується на використанні методів статистичного, динамічного, ймовірного змісту.

Питання для самоконтролю

1. Надати визначення регіональній економіці, як дисципліні.

2. Що і на яких принципах вивчає регіональна економіка?

3. Що є предметом, об’єктом, метою та суб’єктами регіональної економіки?

4. Які завдання і якими методами вирішує регіональна економіка?

Питання для практичної роботи

1. У чому полягає зміст теорії найменших витрат А. Вебера?

2. Які погляди відстоювали А. Леш, Й. Тюнен, В. Крісталлер стосовно розміщення підприємств у територіальному просторі?

3. Відобразити на мапі України границі областей та їх територіальні центри. Навести основні дані статистики України: чисельність населення, площа країни, обсяг ВВП, природні ресурси.

Тема 2  Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів

2.1. Закономірності розміщення продуктивних сил

2.2. Принципи і фактори розміщення продуктивних сил регіону

2.3. Основні фактори і критерії, що впливають на розміщення продуктивних сил

2.1. Закономірності розміщення продуктивних сил

Формування основ ринкової економіки в Україні відбувається з урахуванням таких класичних, загальновизнаних закономірностей: відповідності розміщення виробництва характеру і рівню розвитку продуктивних сил; територіального поділу суспільної праці; економії затрат праці на подолання просторового розриву між елементами виробництва; територіальної концентрації і комплексності виробництва, формування агломерацій населених пунктів.

Закономірність територіального поділу суспільної праці об’єктивно відображає принципові відмінності між територіями за природними, соціально-економічними та національно-історичними особливостями, максимально повне врахування яких в господарській діяльності зумовлює певну спеціалізацію територій. Завдяки цьому досягається істотне зростання продуктивності суспільної праці. Закономірність концентрації та комплексного розміщення продуктивних сил є результатом прояву територіального поділу праці. Спеціалізація виробництва спричиняє необхідність взаємопов’язаного розвитку галузей на окремій території, на основі чого досягається оптимальний режим використання усіх видів ресурсів. Основними якісними ознаками комплексного розміщення продуктивних сил виступають: економічно обґрунтований, раціональний режим використання природних ресурсів; максимально повне залучення до суспільно корисної трудової діяльності наявного трудового потенціалу регіону; збалансованість галузевої структури економіки регіону за природними, трудовими і виробничими параметрами; тісний взаємозв’язок (на основі комбінування, кооперації та спільного використання інфраструктури) між основними ланками господарства регіону.

Крім зазначених, до закономірностей розміщення продуктивних сил — в контексті нових методологічних основ їх формування — відносять: соціальну спрямованість та усталеність розвитку продуктивних сил, відповідність їх розміщення вимогам національної економічної безпеки, а також забезпечення планомірності, керованості процесів розміщення продуктивних сил, їх орієнтації на досягнення високої економічної ефективності господарської діяльності та конкурентоспроможності виготовленої продукції.

Соціальна спрямованість розвитку і розміщення продуктивних сил логічно випливає з необхідності загальної соціалізації економічної системи, оскільки саме всебічний розвиток людини та задоволення її потреб є метою економічного прогресу. Вона реалізується через врахування інтересів населення щодо піднесення рівня соціально-економічного розвитку території, пріоритетність вирішення соціальних проблем та реалізацію права всіх громадян на вільний вибір місця і сфери прикладання праці. Отже, соціальна спрямованість передбачає насамперед таке розміщення продуктивних сил регіону, яке б давало змогу забезпечити повну продуктивну зайнятість трудоактивного населення регіону як першооснову його життєдіяльності і добробуту. При цьому важливо мінімізувати рівень регіонального безробіття (як зареєстрованого, так і прихованого) з тим, щоб він істотно не перевищував природної норми, що знаходиться в межах 4—6 % працездатного населення. Доцільність соціальної спрямованості розміщення і розвитку продуктивних сил регіону вимагає: інтенсивного розвитку соціальної інфраструктури, особливо в сільській місцевості; збереження здоров’я населення через зниження екологічного навантаження на певні території; формування раціональної системи розселення; збільшення місткості регіонального ринку праці через створення додаткових робочих місць на діючих та нововведених підприємствах.

Сталий розвиток продуктивних сил як одна із закономірностей визначає стратегічний напрямок досягнення збалансованості економічної, соціальної і екологічної складових регіональної господарської системи. Сталий розвиток продуктивних сил України можливий лише на основі кардинальної структурної перебудови економіки, техніко-технологічного переозброєння виробництва, інтенсивного розвитку наукомістких галузей, екологізації усіх сфер суспільного життя. Основна ідея сталого розвитку щодо продуктивних сил полягає у: забезпеченні раціонального природокористування; відтворенні ресурсної бази виробництва; реструктуризації господарського комплексу регіону у зв’язку з новими економічними і соціальними умовами; ефективному використанні трудового та виробничого потенціалу.

Для розв’язання завдань сталого розвитку в Україні принципово важливими є нова структурна політика держави та інституційні перетворення, вихід з енергетичної кризи, оптимальне використання ресурсного потенціалу, раціональна система поселень, формування ефективної еколого-економічної політики держави.

Стратегія сталого розвитку базується на концепції екологізації суспільних відносин. Екологічний фактор повинен враховуватися в процесі вибору та наукового обґрунтування економічно доцільного розміщення продуктивних сил регіону. Головна увага має зосереджуватися на об’єктах, що є потенційними чи фактичними забруднювачами навколишнього середовища. При цьому повинні опрацьовуватися програми безпечного проживання на територіях з підвищеною екологічною напруженістю чи програми адаптації та реабілітації населення до несприятливих екологічних умов.

Однією з принципових закономірностей є відповідність розміщення продуктивних сил вимогам національної економічної безпеки. Рівень економічної безпеки держави, що визначається саме фактором розміщення продуктивних сил, залежить від: рівня забезпеченості власних потреб у мінерально-сировинних та енергетичних ресурсах; галузевої і виробничої структури господарських комплексів; завершеності технологічних циклів виробництв; інтегрованості в світовий економічний простір.

Україна належить до країн світу, в яких склалася висока залежність розвитку матеріального виробництва від мінерально-сировинної бази. Тут виробляється близько 5% світового обсягу мінерально-сировинних ресурсів. В цілому наявна мінерально-сировинна база спроможна забезпечити збалансований розвиток базових галузей промисловості та агропромислового комплексу, надходження валютних коштів. Разом з тим існує висока залежність України від імпорту енергоносіїв. Крім того, за рахунок власного виробництва лише наполовину задовольняються потреби в хімічному обладнанні, електротехнічних та кабельних виробах, лісоматеріалах, продукції целюлозно-паперової, текстильної та медичної промисловості.

Вагомими перешкодами на шляху до зростання економічної безпеки України є диспропорції у розміщенні продуктивних сил регіонів. Недосконалість галузевої структури більшості регіональних господарських комплексів та незавершеність технологічних циклів тих виробництв, що визначають спеціалізацію певних територій, спричиняють необхідність радикальних структурних перетворень. Тільки через структурні зміни та підвищення конкурентоспроможності власного виробництва можна сприяти зміцненню економічної безпеки України та її входженню до системи світових господарських зв’язків як рівноправного партнера.

Важливою закономірністю є планомірність і керованість у розміщенні і розвитку продуктивних сил, що ґрунтується на теоретичних засадах «планування розвитку» як синтезу державного регулювання, індикативного планування та економічного прогнозування. Планування розвитку, в тому числі і продуктивних сил, набуло значного поширення в країнах з ринковою економікою.

В Україні в теперішній час щороку розробляється Державна програма економічного і соціального розвитку держави, самостійними розділами якої є аналогічні програми, що формуються в областях. В обласних програмах наводиться: загальна характеристика демографічних процесів, стан господарської системи області, зовнішньоекономічна діяльність, характеристика екологічної ситуації, залучення іноземних інвестицій тощо.

Одним з інструментів забезпечення планомірного розвитку продуктивних сил є Державні програми соціально-економічного розвитку регіонів, які розробляються відповідно до постанов Кабінету міністрів України. Головна мета їх розробки — формування на території регіону ефективного господарського комплексу на основі раціонального використання наявного ресурсного потенціалу території. Ці програми дають змогу Кабінету міністрів України, відповідним міністерствам та відомствам приймати обґрунтовані рішення щодо регіональної економічної політики з урахуванням спеціалізації певних територій, їх природно-кліматичних умов, ресурсних можливостей та соціальних особливостей. Відповідно до прийнятих урядових постанов в Україні ведеться підготовка середньострокових до 2000 р. та довгострокових на 10— 15 років прогнозів економічного та соціального розвитку країни.

Керованість процесу розміщення і розвитку продуктивних сил України та її регіонів забезпечується шляхом проведення відповідної промислової, аграрної, структурної, інвестиційної, фінансово-кредитної та соціальної політики органами державного управління та місцевого самоврядування. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчим органам сільських, селищних і міських рад надаються широкі повноваження у сфері економічного та соціального розвитку.

Важливою закономірністю, що об’єктивно зумовлена умовами ринкового господарювання, є орієнтація в процесі вирішення конкретних питань щодо розміщення продуктивних сил на забезпечення високої конкурентоздатності продукції, яка значною мірою залежить від прийнятого варіанта розміщення нових виробничих чи соціально-культурних об’єктів та напрямів удосконалення існуючої структури господарства регіону. Ця закономірність базується на врахуванні специфіки ринкової кон’юнктури, в основі якої — кількісне і якісне співвідношення попиту і пропозиції не тільки на товарному ринку, а й на ринку робочої сили, ринку капіталу тощо. Якщо коливання ринкової кон’юнктури короткотермінові, то їх вплив на розвиток продуктивних сил не істотний чи повністю відсутній. І навпаки, суттєві зміни ринкової кон’юнктури та їх довготривалий характер спричиняють необхідність радикальних зрушень у територіальній структурі господарства.

Прикладом стійкої незбалансованості попиту на робочу силу та її пропозиції може слугувати ринок праці західних областей України, які традиційно відносять до трудонадлишкових регіонів держави. Досягнення збалансованості вимагає піднесення рівня попиту на робочу силу через введення в дію нових промислових, сільськогосподарських та інфраструктурних об’єктів відповідно до професійно-кваліфікаційних характеристик основного резерву робочої сили.

Результативною закономірністю розміщення продуктивних сил виступає забезпечення його високої економічної ефективності. Безумовно, ефективність залежить від цілого спектра різних чинників, взаємодія яких і визначає кінцеву економічну результативність розміщення. При цьому економічний ефект досягається через вдосконалення територіальної та галузевої структури господарського комплексу, раціональне використання природного і трудового потенціалу, оптимізацію галузевих і міжгалузевих зв’язків тощо. Існують різні методи оцінки ефекту від економії витрат за рахунок оптимального розміщення продуктивних сил; найпоширеніший з них — це підсумовування ефекту, що обчислюється для окремих галузей.

Певні уявлення щодо ефективності розміщення продуктивних сил регіону дає система таких показників: співвідношення за чисельністю зайнятих між спеціалізованими, обслуговуючими та допоміжними галузями; питома вага господарського комплексу регіону у валовому внутрішньому продукті чи національному доході у зіставленні з його питомою вагою в трудових ресурсах, основних виробничих фондах, інвестиційних ресурсах; рівень та динаміка продуктивності суспільної праці в регіоні; забезпеченість населення закладами соціальної інфраструктури та ін.

2.2. Принципи і фактори розміщення продуктивних сил регіону

Принципи – це лаконічно сформульовані суспільством керівні положення, що визначають об'єктивні потреби й умови суспільного розвитку, які воно реалізує в процесі практичної діяльності для досягнення певної мети.

Принципами, які служать керівництвом до дії в народному господарстві, виражаються потреби певного історичного етапу. Інакше кажучи, принципи це дії, свідомо спрямовані на більш повний прояв об'єктивних закономірностей розміщення виробничих сил з обліком, що відповідають факторів.

Принципи – це дії, свідомо спрямовані на найбільш повний прояв об'єктивних закономірностей розміщення продуктивних сил з урахуванням відповідних чинників.

Розміщення і розвиток продуктивних сил здійснюються на основі певних принципів. Принципи розміщення продуктивних сил — це науково обгрунтовані ідеї і положення, якими керуються в практичній діяльності при вирішенні конкретних питань щодо розташування нових об’єктів, вдосконалення територіальної і галузевої структури господарського комплексу регіону, опрацюванні окремих напрямків регіональної політики.

Принципи розміщення і розвитку продуктивних сил регіону випливають із закономірностей, виражають суспільно необхідні потреби і забезпечують ефективність регіонального розвитку. Вони являють собою сукупність головних ідей та вихідних положень, що формують першооснову розміщення продуктивних сил. Отже, принципи — це результат пізнання особливостей дії закономірностей розміщення окремих об’єктів, галузей та територіальних господарських комплексів. Існують твердження, згідно з якими принципи розміщення продуктивних сил — це правила діяльності та управління економікою, економічна політика держави в реалізації законів розміщення.

Доцільно виокремити такі найважливіші принципи розміщення і розвитку продуктивних сил, які повинні використовуватися в практичній діяльності.

Принцип раціонального розміщення виробництва передбачає всебічне врахування економічних, демографічних, соціальних та екологічних передумов і факторів розміщення продуктивних сил з пріоритетністю соціальних та екологічних чинників. Його реалізація в господарській діяльності означає: наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких виробництв до джерел відповідної сировини, палива і енергії, водних ресурсів; наближення виробництв низькотранспортабельної продукції до місць її споживання; уникнення зустрічних перевезень однотипної продукції, сировини і палива з одного регіону в інший.

Принцип збалансованості і пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого: структура господарського комплексу є оптимальною, тобто підтримуються економічно доцільні пропорції між галузями спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими галузями; існує певна відповідність між сировинною базою, наявністю земельних, водних, енергетичних, трудових ресурсів та існуючими виробничими потужностями; задовольняються споживчі потреби населення в товарах і послугах.

Принцип забезпечення екологічної рівноваги передбачає формування екологобезпечного типу господарювання, раціональне використання природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону; при виборі можливих варіантів розміщення виробництва перевага надається тим з них, які не спричиняють екологічної напруженості на певній території.

Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областейпередбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності (наприклад, національний доход на душу населення). Реалізація цього принципу ґрунтується на всебічному розвитку регіональної інтеграції, використанні переваг територіальної концентрації виробництва, активній державній регіональній політиці.

Принцип урахування міжнародного територіального поділу праціозначає, що кожна держава розвиває ті виробництва, для яких вона має найкращі природні та економічні умови, а виготовлена продукція є конкурентоспроможною на світовому ринку. При цьому враховуються і інтереси інтеграції в світовий економічний простір.

Пріоритетність викладених вище принципів визначається загальною стратегією економічного розвитку держави. На сучасному етапі на перший план виступають соціально та екологічно спрямовані принципи розміщення і розвитку продуктивних сил. Проте не втрачають своєї актуальності й інші принципи.

2.3. Основні фактори і критерії, що впливають на розміщення продуктивних сил

Фактори РПС – це сукупність аргументів (причин), які зумовлюють особливості розвитку певних економічних процесів у конкретному регіоні

Закономірності і принципи втілюються в практику розміщення продуктивних сил через врахування конкретних факторів, що впливають як на розміщення окремих об’єктів, так і на формування територіально-виробничих комплексів. Під факторами розміщення розуміють сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і галузей. Усі фактори розміщення продуктивних сил можуть бути представлені такими основними укрупненими групами: природно-географічні, геополітичні, демоекономічні, соціально-економічні та техніко-економічні.

Природно-географічні фактори включають характеристику природно-кліматичних умов та економічну оцінку природних ресурсів.

В Україні з розвідкою, видобутком та переробкою різноманітних корисних копалин пов’язано близько 45% усіх промислових підприємств і до 20% трудових ресурсів. Екстенсивне некомплексне використання багатьох родовищ призвело до передчасного відпрацювання промислових запасів цінної мінеральної сировини. Кризовий стан з енергоносіями є прямим наслідком невиправдано високих темпів їх видобутку з легкодоступних родовищ у роки існування СРСР. Внаслідок недосконалості технології видобування та переробки мінеральної сировини, некомплексного освоєння родовищ у надрах сьогодні залишається і губиться: розвіданих запасів нафти — 70%, солей — 50%, вугілля — 40%, металів — 25% .

Для раціонального розміщення продуктивних сил України необхідно: визначити потреби суспільного виробництва в мінерально-сировинних та паливно-енергетичних ресурсах з позицій збалансованості, достатньої необхідності, комплексності та екологічної безпеки; розробити екологічні вимоги до охорони і раціонального використання надр у нових економічних умовах.

Сучасне використання земельних, водних і лісових ресурсів України не відповідає вимогам раціонального природокористування. Тому в перспективі для посилення позитивного впливу цієї групи факторів на розміщення продуктивних сил необхідно сформувати високоефективну систему водо-, земле- та лісокористування.

Геополітичні фактори розвитку і розміщення продуктивних сил охоплюють: географічне положення території; конкурентні переваги вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства; модель інтеграції в світовий економічний простір. В цілому географічне положення України є сприятливим для економічного розвитку.

Дія геополітичних факторів забезпечує інтеграцію продуктивних сил країни чи певного регіону в структуру світового економічного простору і міжнародного поділу праці на основі розвитку різних форм зовнішньоекономічних зв’язків. При цьому визначальну роль відіграють певні конкурентні переваги держави в світогосподарській сфері, які залежать від рівня ефективності використання природно-ресурсного потенціалу, структури економіки, курсу зовнішньоекономічної політики.

В сучасній системі світового господарства зовнішньоекономічні зв’язки національних економік охоплюють ширший, ніж раніше спектр взаємодій: торговельний обмін переріс у науково-технологічне та інвестиційне співробітництво. Склалася нова модель таких зв’язків — виробничо-інвестиційна, в якій важливе місце посідає не тільки зовнішня торгівля, а й співробітництво по всіх ланках виробничо-технічного прогресу з винесенням частини з них за національні межі.

Для України вихід на світовий ринок пов’язаний з формуванням конкурентоспроможної національної економіки, що вимагає докорінної зміни територіально-галузевої структури регіональних господарських комплексів, підвищення питомої ваги виробництв з високим ступенем переробки сировини, зниження залежності від імпорту енергоносіїв, створення нових виробництв для забезпечення власних потреб у товарах широкого вжитку. Вирішення цих надзвичайно складних завдань потребує реалізації принципово нових підходів до обгрунтування розміщення нових виробництв.

Демоекономічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил включають: загальну чисельність населення, його структуру, режим відтворення та територіальні особливості розміщення; чисельність трудових ресурсів, їх територіально-галузевий розподіл та якісні характеристики; чисельність робочої сили, основні форми її зайнятості, рівень зареєстрованого і прихованого безробіття; мобільність робочої сили та форми її економічного руху.

Комплексний аналіз демоекономічних факторів дозволяє оцінити рівень трудозабезпеченості певних територій, а відтак і можливостей розміщення нових виробництв чи доцільності скорочення діючих у зв’язку з погіршенням екологічної ситуації, низькою рентабельністю, необхідністю реструктуризації господарського комплексу тощо. Демоекономічні фактори чинять вагомий вплив на розміщення трудо- та наукомістких галузей промисловості, а також тих галузей, які потребують робочої сили певного професійно-кваліфікаційного складу.

У зв’язку із зміною соціально-економічної ситуації в державі та появою значного контингенту незайнятого населення ця обставина також враховується при вирішенні питання щодо розвитку різних форм територіальної організації продуктивних сил. Зокрема, формування вільних економічних зон сприяє піднесенню ділової активності населення, зростанню рівня зайнятості та відповідно скороченню різних форм безробіття, особливо соціально небезпечних.

Основні проблеми демоекономічного розвитку України, які істотно впливають на характер розміщення і розвитку продуктивних сил, полягають у: різкому падінні показників народжуваності, погіршенні показників шлюбності, високій дитячій смертності, особливо на першому році життя; низькій порівняно із показниками розвинутих країн світу середній тривалості життя; несприятливій, з точки зору потреб сучасної економіки, віковій структурі населення; високому рівні смертності з причин виробничого травматизму; зростанні економічного навантаження на працездатне населення з боку осіб, що вийшли за межі працездатного віку; збільшенні кількості територій з від’ємним природним приростом населення внаслідок перевищення смертності над народжуваністю.

Соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил охоплюють: рівень розвитку соціальної інфраструктури, що задовольняє потреби населення в освіті, охороні здоров’я, сфері послуг та житлово-комунальному обслуговуванні; стан навколишнього середовища і природоохоронну діяльність; санітарно-гігієнічні умови праці.

З розвитком продуктивних сил актуальність соціально-економічних факторів постійно зростає. В площині практичних дій це означає необхідність створення потужного інфраструктурного потенціалу всієї соціальної сфери та вирішення питань щодо задоволення відповідних соціальних потреб населення. Важливо досягти внутрірегіональної збалансованості в економічному і соціальному розвитку, і в першу чергу на рівні міських і сільських поселень.

Великі міста і промислові центри мають розвиватися на основі модернізації, реконструкції та екологізації виробництва, прискореного розвитку соціальної інфраструктури, раціонального використання міських територій. Для середніх і малих міських поселень першочергове значення має зміцнення промислової бази та соціальної інфраструктури. Особливо гострою є проблема створення на селі розвинутої мережі закладів соціальної сфери. Цьому сприятиме реалізація широкомасштабних заходів щодо соціально-економічного розвитку сільських поселень відповідно до Національної програми відродження села.

За сучасної економічної ситуації, крім традиційних цілей, соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил повинні забезпечити: зменшення масштабів бідності та посилення соціального захисту населення, розширення продуктивної зайнятості населення і скорочення безробіття, сприяння соціальній інтеграції.

Техніко-економічні фактори включають: основні напрями науково-технічного прогресу та конкретні форми впровадження його результатів у практику господарювання, форми суспільної організації виробництва та рівень розвитку транспортної системи. Сукупна дія цих факторів створює можливості для рівномірного розміщення продуктивних сил на основі зниження трудо-, фондо- і матеріаломісткості виробництва, встановлення раціональних міжгалузевих та внутрігалузевих зв’язків, забезпечення ефективного використання усіх видів ресурсів.

Поряд з основними закономірностями і принципами важливу роль в територіальній організації продуктивних сил відіграють критерії їх розміщення. Критерії — це інтегральні показники, орієнтири практичної спрямованості (природно-географічні, демографічні, техніко-технологічні, соціальні, екологічні), якими керуються відповідні органи господарського управління при виборі оптимального варіанта розміщення об’єктів виробничого чи невиробничого призначення, а також при виробленні системи заходів щодо вдосконалення територіальної і галузевої структури економіки.

На сьогодні визначальними критеріями раціонального розміщення продуктивних сил виступаютьекологічні тасоціальні. Дотримання екологічних критеріїв передбачає: збереження просторової цілісності природних систем у процесі їх господарського використання; освоєння та застосування природо- і ресурсозберігаючих, маловідходних та безвідходних технологій; виробництво екологічно чистих видів продукції. Керуючись вимогами цього критерію, необхідно надавати пріоритет саме збереженню природного середовища і підпорядковувати йому суто економічні цілі.

Соціальні критерії передбачають врахування потреб та інтересів населення в соціально-економічному розвитку території, екологобезпечному проживанні в певному регіоні, розширенні мережі соціально-культурних закладів та сфери послуг, достатній забезпеченості робочими місцями, створенні територіальних центрів соціальної допомоги.

Наукове обґрунтування найважливіших закономірностей, принципів і критеріїв слугує основою вирішення завдань прикладного характеру. До основних, перспективних напрямів розвитку та вдосконалення розміщення продуктивних сил України слід віднести: структурну трансформацію народного господарства з метою збільшення в галузевій структурі наукомістких галузей обробної промисловості і галузей споживчого сектора економіки; інтенсивний розвиток соціальної інфраструктури; підвищення ефективності розміщення нових об’єктів на основі вирішення проблеми використання відходів виробництва, зниження водо-, енерго- та матеріаломісткості виробництва; розвиток екологобезпечного напряму в розміщенні продуктивних сил, санація територій колишніх військових об’єктів, поглиблення конверсії військово-промислового комплексу, диверсифікація виробництва.

Питання для самоконтролю

  1. Дайте визначення економічного закону.
  2. У чому полягають відмінності між економічними законами і закономірностями ?
  3. Поясніть сутність регіональної економічної інтеграції.
  4. Поясніть, у чому полягає сутність і складність завдання щодо вирівнювання рівнів економічного і соціального розвитку регіонів.
  5. Назвіть основні закономірності розміщення продуктивних сил і розкрийте їх сутність.
  6. Дайте визначення і назвіть найважливіші принципи розміщення продуктивних сил.
  7. Чим визначається пріоритетність принципів розміщення продуктивних сил?
  8. Назвіть основні групи факторів розміщення продуктивних сил, поясніть їх значення в господарській практиці.
  9. У чому полягає значення критеріїв розміщення продуктивних сил ?
  10. Виявіть принципові відмінності між закономірностями, принципами і критеріями розміщення продуктивних сил.

Теми для рефератів

  1. Соціальна спрямованість розвитку і розміщення продуктивних сил.
  2. Стратегія сталого розвитку продуктивних сил.
  3. Забезпечення економічної безпеки держави в контексті проблем розміщення і розвитку продуктивних сил.
  4. Фактори розміщення продуктивних сил та їх реалізація в практичній діяльності.

Тема 3. Економічне районування та

територіальна організація ГОСПОДАРСТВА

3.1. Сутність економічного району та об’єктивний характер його формування

3.2. Основні районоутворюючі фактори

3.3. Принципи і критерії виділення великих економічних районів

3.4. Ієрархія економічних районів, їх основні типи

3.5. Практичне значення економічного районування

3.1. Сутність економічного району та об’єктивний характер його формування

Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації. Об’єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресурси, особливості економіко-географічного положення території, чисельність населення, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам процес економічного районування являє собою доцільний, науково обґрунтований поділ країни на економічні райони.

В реальній дійсності формування економічних районів пов’язано із способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. У докапіталістичних формаціях, коли територіальний поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і об’єктивних умов для формування економічних районів. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товарного виробництва і подальшого розвитку суспільного територіального поділу праці.

Значного розвитку набула теорія і методологія економічного районування у постсоціалістичних країнах, насамперед в працях учених колишнього Радянського Союзу, що було зумовлено розвитком планової господарської системи. У розробці проблеми економічного районування колишнього Радянського Союзу особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. Серед цілого ряду визначень найбільш вдалим є трактування П. М. Алампієва.

За визначенням П. М. Алампієва, економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно зв’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці. Є й інші визначення поняття економічного району. Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні економічні зв’язки, особливість економіко-географічного положення.

Поглиблення територіального поділу праці, ускладнення територіальної структури народного господарства та посилення агропромислової інтеграції вимагають подальшої розробки теорії економічного районування. В післявоєнні роки значний вклад у вирішення цієї проблеми зробив М. М. Колосовський, який поглибив наукові основи економічного районування розкриттям сутності територіально-виробничих комплексів (ТВК) як основи економічного району; через пізнання енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що являють собою тісно пов’язані виробничо-технологічні процеси від переробки сировини до випуску кінцевої продукції.

Основним недоліком вказаної концепції, на думку таких вчених, як П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман, А. Є. Пробст, було поняття районного ТВК як виробничого комбінату. Його було звинувачено в технолого-виробничому ухилі, оскільки він не визнавав охоплення районним комплексом всієї сфери виробництва.

В результаті глибоких наукових розробок і дискусій визначились загальноприйнятні наукові основи економічного районування.

Основна мета ЕР - це удосконалення стратегії соціально-економічного розвитку, поліпшення адміністративно-територіального поділу держави, як основи для розробки ефективної економічної політики, спрямованої на раціональне використання економічного і природно-ресурсного потенціалу, поліпшення РПС території її господарської спеціалізації та структури господарства (рис. 3.1).

Економічний район- це територіально-господарська цілісність, що характеризується своїм природно-ресурсним і економічним потенціалом і умовами розвитку, це основна складова частина регіональної політики, об'єкт економічноїоцінки природних ресурсів, державного регулювання, організації управління в поєднані з місцевим самоврядуванням.

Міністерством економіки і Європейської інтеграції України розроблена схема соціально-економічного районування України, де економічні райони сформовані у такому складі:

  1. Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області);
  2. Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);
  3. Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);
  4. Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);
  5. Донецький (Донецька, Луганська області);
  6. Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
  7. Центральний (Київська, м. Київ, Черкаси);
  8. Південний (Миколаївська, Одеська, Херсонська, АР Крим, м. Севастополь).

Будь-яка може бути поділена не менше чим на чотири ранги (рівні) районування (табл. 3.1).

Рисунок 3.1 - Функціональна схема економічного районування

Таблиця 3.1 -Економічне ранжування території

Ранг районування

Критерії виділення

Цільові установки (місія)

1. Мегарегіон

Геополітичне положення.

Природна зона.

Розробка прогнозних концепцій і крупних державних програм розвитку

2. Макрорегіон

Частина природної зони (геополітичного положення)

Розробка перспективних планів соціально-економічного розвитку регіонів

3. Мезорегіон

Частина території в межах макроекономічного району. Сучасні адміністративно-територіальні одиниці (область)

Розробка регіональних міжгалузевих програм соціально-економічного розвитку

4. Мікрорегіон

Частина адміністративно-територіальної одиниці за наявності тісних галузевих (міжгалузевих) зв'язків

Розробка регіональних галузевих програм територіально-виробничих комплексів

Економічний простір- насичена територія, що вміщує багато об'єктів і зв'язків між ними: населені пункти, промислові підприємства, господарсько опановані й рекреаційні площі, транспортні та інженерні мережі тощо.

Якість економічного простору визначається:

  1. щільністю (чисельність населення, об'єм валового регіонального продукту, природні ресурси, основний капітал на одиницю площі простору);
  2. розміщенням (показники рівномірності, диференціації, концентрації, розподілу населення й економічної діяльності, у тому числі існування господарсько освоєних і не освоєних територій);
  3. зв'язаністю (інтенсивність економічних зв'язків між частинами і елементами простору, умови мобільності товарів, послуг, капіталу й людей, що визначаються розвитком транспортних і комунікаційних мереж).

Однорідний (гомогенний) регіон не має великих внутрішніх різниць за суттєвими критеріями, наприклад, за природними умовами, щільністю населення, доходами на душу населення тощо. Повністю однорідний регіон - це абстракція, в реальності повністю однорідних регіонів не буває.

Вузловий регіон має один чи декілька вузлів (центрів), які зв'язують решту простору. Регіон такого типу називають також центральним, поляризованим.

У просторовій структурі вузлів регіону виділяють ряд типових елементів:

Точка - об'єкт, ділянка, внутрішні розміри якого можна зневажати.

Центр - об'єкт (чи концентрована група об'єктів), який по відношенню до решти простору виконує якусь важливу функцію (адміністративну, фінансову, інформаційну).

Ядро - частина регіону, в якій найбільше (із найбільшою щільністю, інтенсивністю) виражені його суттєві ознаки.

Периферія - решта простору, до доповнює центри, ядро.

В економічному просторі існує велике розмаїття форм організації господарства й розселення (рис. 3.2).

Рисунок 3.2 - Форми просторової організації господарства і розселення

Локалітет - елементарний об'єкт простору, місцевість («мала територія») із якимось одним об'єктом (компактний населений пункт, підприємство, комунікація).

Промисловий вузол - це сполучення промислових підприємств, одно чи декількох населених пунктів разом із загальними об'єктами виробничої й соціальної інфраструктури, розташованих на компактній території.

Транспортний вузол - перехрещення транспортних комунікацій, як правило, пов'язаних із концентрацією виробництва й розселення.

Територіально-виробничий комплекс (ТВК) - сполучення різних технологічно пов'язаних виробництв із спільними об'єктами виробничої й соціальної інфраструктури. ТВК мають виробничу спеціалізацію в масштабах міжрегіонального, національного і навіть світового ринків. Останні є типовою формою господарського освоєння нових територій з багатими природними ресурсами. Наприклад, ТВК Донбасу, Придніпров'я.

Агломерація - територіальне утворення, що інтегрує промислові і транспортні вузли, системи комунікацій, міста й інші населені пункти. Агломерації характеризуються особливо високою концентрацією господарства й розселення. Прикладом є Донецько-Макіївська агломерація.

Урбанізація - процес концентрації населення й виробництва у містах, що відбувається протягом декількох віків. Її результатом є утворення систем міст, що поглинають значну частину сільських поселень і сільського населення.

3.2. Основні районоутворюючі фактори

На формування економічних районів впливають різні фактори: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні.

Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похідним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК.

Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов’язаних підприємств різних галузей. Їх зв’язки визначені технологією і економікою виробництва. Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх сировинними зонами і взаємопов’язаним з ними тваринництвом, яке використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси є в різних галузях промисловості.

Сукупність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території, утворює територіально-виробничий комплекс, який охоплює значну частину економічного району. В межах одного великого економічного району може бути один або декілька тісно пов’язаних ТВК.

До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста країни — великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв’язок ядра і периферії економічного району.

Зона районоформуючого впливу великого регіонального центру охоплює цілу групу адміністративних областей. На Україні такими центрами є Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого впливу має м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і столицею держави.

Важливе районоутворююче значення мають особливості економіко-географічного положення території району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства. Так, наприклад, вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря обумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і рибопереробної промисловості.

На утворення економічного району великий вплив мають природні умови і ресурси. Природні умови взагалі, і особливо природні ресурси, — це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості.

Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної організації виробництва — промислові центри, промислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об’єднуються в народногосподарський комплекс економічного району. Важливу роль у формуванні економічних районів відіграє транспорт. Наявність розвинутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних економічних зв’язків, посилює формування зон економічного тяжіння периферійних територій до їхнього економічного ядра. Значний вплив на формування економічних районів має національно-політичний устрій та адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах перехідної економіки, коли ще значна кількість промислових підприємств залишається власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються кооперативні сільськогосподарські підприємства, адміністративні області залишаються ще як єдине господарське ціле із своїми органами управління господарством. У їх межах функціонують територіальні виробничі комплекси, їхні основні складові частини або окремі ланки народногосподарського комплексу великого економічного району.

Адміністративні центри низових районів і областей, як правило, стають і важливими економічними центрами, створюють свої зони впливу на навколишню територію і цим також зв’язують її в єдине ціле.

3.3. Принципи і критерії виділення великих економічних районів

У науковій літературі обгрунтовується і використовується ряд критеріїв і принципів економічного районування.

До основних з них належать такі:

загальний (інтегральний, міжгалузевий) економічний район має бути великою економічно цільною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації і забезпечення сучасного і перспективного розвитку;

розміри територій великих економічних районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між собою;

Економічний потенціал району може визначатися чисельністю населення, розмірами валового внутрішнього продукту, валової продукції промисловості і сільського господарства, вартістю основних виробничих фондів, показниками на душу населення, на тисячу чоловік та ін.

економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми виробничими зв’язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни;

на території інтегрального економічного району повинен бути сформований достатньо потужний народногосподарський комплекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою структурою:

профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до свого складу кілька галузей промисловості і сільського господарства;

галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і збагачення сировини, виробництва напівфабрикатів, обладнання, ремонт обладнання, виробництво будівельних матеріалів тощо);

галузі, які забезпечують потреби населення району промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами;

при виділенні економічного району повинно враховуватися економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію та особливості розміщення продуктивних сил;

врахування при виділенні економічного району принципу економічного тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його головного регіонального центру;

до складу великих економічних районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автономних республік без порушення їх меж.

3.4. Ієрархія економічних районів, їх основні типи

Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни обумовлює також потребу систематизації різних економічних районів.

Науково обгрунтованим є об’єктивне існування двох типів економічних районів — галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв. Їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (грунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв’язків тощо.

Так, наприклад, у сільському господарстві виділяються райони виробництва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в промисловості — райони вугільної, металургійної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обгрунтованість визначення території загальних економічних районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони — це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об’єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі держави, повинні розвиватись і інші основні галузі виробництва з метою більш повного використання місцевих ресурсів і зменшення обсягів довізної продукції з інших районів.

Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300—500 тис. км2. В країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікрорайони, тобто райони другого і третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об’єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як в масштабах країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.

На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. У даному підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов’язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об’єднуються у великий економічний район зоною районоформуючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов’язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території внутріобласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об’єктивних і суб’єктивних факторів. Це пов’язано з тим, що економічна основа сусідніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв’язками підприємств місцевого значення з їх сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами. В цих районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промисловість, переважно та, що переробляє сільськогосподарську сировину. Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). В межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внутріобласних підрайонів.

Низові адміністративно-господарські райони в умовах планової системи розвитку господарства і навіть в умовах перехідного до ринкової економіки періоду використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва буде змінюватися.

3.5. Практичне значення економічного районування

Велике прикладне значення економічного районування полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об’єктів та вдосконаленні територіальної структури господарства, обґрунтуванні перспектив розвитку територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.

В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення. Територіальні схеми розміщення і розвитку продуктивних сил певних районів являють собою прогнозні, науково обґрунтовані розробки прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку усіх структурних складових господарського комплексу території, так і визначення напрямів перспективного розвитку. При цьому обґрунтовуються основні завдання і показники соціально-економічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.

Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної організації народного господарства і водночас одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.

Питання для самоконтролю

  1. Визначте сутність економічного району і доведіть об’єктивний характер його формування.
  2. Що являє собою територіальний поділ праці та який вплив він має на формування економічних районів?
  3. Назвіть основні районоутворюючі фактори і поясніть їх вплив на процес районоутворення.
  4. Яка форма територіальної організації народного господарства виконує функцію ядра економічного району?
  5. Розкрийте сутність основних принципів економічного районування.
  6. Визначте типи економічних районів і принципові відмінності між ними.

Питання для дискусії

1. Оцінка об’єктивного характеру економічного районування території України.

2. Значення природного фактора у формуванні економічних районів.

3. Проблема сформованості економічних районів та чинників, які визначають завершеність цього процесу.

Тема 4.  Регіон у системі територіального

поділу праці

4.1. Поняття регіону як економічної категорії

4.2. Регіональний поділ праці

4.3. Сутність економічного аналізу регіону

4.1. Поняття регіону як економічної категорії

Найважливішим, а точніше найбільш масовим територіальним утворенням є "район", що, на думку А.Б. Алаєва, "являє собою локалізовану територію, що володіє єдністю, взаємозв'язком складових елементів"

Термін "регіон" з'явився пізніше, ніж термін "район". Слово регіон походить від латинського слова region — територія, місцевість, область, район. Він зв'язаний, насамперед, з новим напрямком в економічній науці - регіональною економікою, визначення якої дав академік М.М. Некрасов у 1975 році. Відповідно до його трактування "під регіоном розуміється велика територія країни з більш-менш однорідними природними умовами і характерною спрямованістю розвитку продуктивних сил на основі сполучення комплексу природних ресурсів і матеріально-технічною базою, виробничою і соціальною інфраструктурою".

Згодом термін "регіон" придбав зайву багатозначність. В публікаціях, з регіональних досліджень, термін "регіон" використовується авторами по-різному. Його вживають і як синонім терміна "район", і як союзну республіку, і як винятково Далекий Схід. Всі подібні трактування поняття "регіон" засновані на територіальному, географічному його розумінні. Але маються й інші підходи до визначення регіону.

На думку О.І. Добриніна, під регіоном варто розуміти "територіально спеціалізовану частину народного господарства країни, що характеризується єдністю і цілісністю відтворювального процесу". Тобто, в основі приведеного визначення поняття "регіон" вже закладено економічну ознаку. Але які-небудь територіальні ознаки при цьому фактично відсутні, що робить поняття "регіон" неповною категорією.

У нашому розумінні, регіон — це територія, що представляє собою народне господарство як екологічно і соціально-економічно збалансовану систему, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов'язаністю складових і цілісністю. Термін "регіон" у такому формулюванні є синонімом терміну "район". Найважливіша характеристика регіону - його цілісність, що має певну спільну (схожу) характеристику природно - географічних, соціально - економічних, демографічних, національно - культурних, історичних та інших ознак.

Регіон представляє собою єдність природного, матеріального (створеного людиною) та соціального середовища. Регіональна цілісність передбачає територіальну (просторову) цілісність, неподільність їх складових, збалансованість, що є закономірною основною раціонального розвитку даної території.

Обличчя кожного регіону визначається не формами власності, а способами управління економікою, соціально-економічними відносинами, раціональним використанням регіональних переваг, пошуком методів сполучення державних і регіональних соціально-економічних інтересів, що можуть знаходитися в протиріччі.

Інтегральна характеристика регіону визначається його соціально-економічним потенціалом (СЕП). При цьому його основою вважається економічний потенціал, який характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного доходу, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості регіону чи країни в цілому, їхню економічну спроможність.

Сутність СЕП на регіональному рівні випливає з єдності економічної та соціальної політики. Серед основних компонентів регіональної економіки особливо виділяється природа, людина та виробництво, рівень, структура і динаміка якого визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки СЕП регіону важливе значення має визначення питомої ваги пріоритетних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу.

Формуються відносно самостійні галузі науки - регіоналістика, регіонознавство. Загальновідомо, що саме в поняттях як своєрідних способах відображення об’єктивної дійсності наука концентрує та узагальнює накопичені знання. Такі поняття повинні бути конкретними, визначеними, істинно науковими й адекватно відображати суттєві ознаки об’єктивних явищ. Тому чітке визначення поняття „регіон” та певна система класифікації регіонів у межах одного родового поняття сприяли б, у свою чергу, більш строгому визначенню похідних дефініцій „регіональна політика”, „регіональне управління” тощо.

У сучасних джерелах під поняття „регіон” підводяться різні просторові системи надзвичайно різних масштабних порядків - від групи держав до невеликих за площею адміністративно-територіальних одиниць і навіть їх частин.

Із точки зору ідентифікації регіону й знаходженню спільних для неї критеріїв, під регіоном у найширшому розумінні слід вважати певну територію, що є однорідною. За вибраним рядом критеріїв і за цими ж критеріями відрізняється від суміжних територій. Така територія обов’язкове характеризується наявністю внутрішніх зв’язків (економічних, екологічних, соціальних та інших), і ці зв’язки є більш міцними й тісними, ніж зв’язки даної території з іншими територіями чи державою в цілому. Визнаючи територіальну складову поняття „регіон” як домінуючу, важко на практиці визначити межі території, в яких вона є однорідною і цілісною, а тому може вважатися регіоном. Більш точно здійснити ідентифікацію регіону можна, об’єднавши його просторову сутність з іншими характеристиками, передусім економічними та соціальними.

Під регіональною політикою зазвичай розуміють свідому діяльність органів публічної влади, спрямовану на розвиток регіонів, тобто таку діяльність, що має на меті оптимальне використання ресурсів регіонів для тривалого економічного зростання і зміцнення їх конкурентоздатності.

Поняття „регіональна політика” охоплює три аспекти. Перший — зовнішній по відношенню до регіонів аспект. У цьому випадку центральні органи публічної влади приділяють увагу міжрегіональним пропорціям розвитку. Другий аспект — внутрішньорегіональний. В цьому випадку політика здійснюється регіональними органами влади в основному за рахунок власних коштів і під власну відповідальність. Третій аспект регіональної політики полягає в зміцненні ролі регіонального рівня у територіальній організації держави.

Регіон, відповідно до визначення Конференції регіонів Європи, — територіальна одиниця, безпосередньо підпорядкована центральному рівню влади країни і така, що має виборний орган. В Україні цьому визначенню відповідають області, міста Київ і Севастополь та Автономна Республіка Крим.

Основні поняття, що характеризують розвиток регіонів та депресивних територій, це:

Депресивна територія — окрема одиниця системи адміністративно-територіального устрою (район, місто або їх сукупність), у межах якої (яких) показники розвитку за критеріями, значно поступаються відповідним середнім показникам у країні;

Контракт регіонального розвитку — договір між Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами щодо визначення спільних заходів, спрямованих на стимулювання розвитку одного або кількох регіонів;

Парламентсько-урядова комісія з питань регіонального розвитку — постійно діючий експертно-дорадчий орган, який створюється відповідно до закону з метою координації діяльності органів законодавчої, виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо стимулювання розвитку регіонів та депресивних територій;

Регіональна стратегія розвитку – затверджені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами стратегічні напрями та пріоритети розвитку регіону на середньо- та довгостроковий період;

Стимулювання розвитку регіонів та депресивних територій — комплекс економічних, соціальних, екологічних, правових і організаційних заходів, спрямованих на досягнення стабільного розвитку регіонів, депресивних територій, що здійснюється Кабінетом Міністрів України разом з центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, суб’єктами господарювання, недержавними організаціями.

Сьогодні в українському законодавстві, зокрема в Концепції державної регіональної політики та Законі України “Про стимулювання розвитку регіонів”, під регіоном розуміють території АР Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Тому саме в такому значенні термін “регіон” набув поширення у соціально-культурній практиці та наукових дослідженнях.

Класифікація регіонів побудована за такими ознаками: рівнем економічного розвитку, наявним станом фінансів, соціального та природного середовища; географічними та природними характеристиками.

1. Рівень економічного розвитку – обумовлює поділ регіонів на високорозвинені регіони; регіони, що формуються та розвиваються; слаборозвинені регіони.

2. Наявний стан фінансів, соціального та природного середовища – конкретизується через такі показники: розвиненість ринкових відносин; кризовий стан у певній сфері господарства регіону; депресія усього господарського комплексу, окремих галузей чи сфер життя населення.

3. Географічні та природні особливості – обумовлює поділ регіонів на: традиційно відсталі; депресивні; традиційно розвинені (індустріальні, індустріально-аграрні, аграрні, сировинні); регіони, що мають ресурси загальнодержавного значення або програмно розвиваються.

Разом з тим, необхідно зазначити, що незалежно від різноманітності видів регіонів та їх класифікації, усі названі підсистеми у своєму розвитку повинні підпорядковуватися єдиній меті – задоволенню матеріальних і духовних потреб населення регіону при збереженні природного середовища.

4.2. Регіональний поділ праці

Основою визначення спеціалізації регіону є ступінь його участі в територіальному поділі праці.

Територіальний поділ праці - це одна з форм суспільного поділу праці, нерозривно пов'язана з галузевою її формою. Саме поділ  праці диференціює процес виробництва, зумовлює глибину його спеціалізації, формує галузеву структуру, забезпечуючи тим самим високу ефективність індустріального розвитку. При цьому галузі розташовують свої підприємства на території, найбільш сприятливій для їхнього розвитку. До спеціалізованих відносяться ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території, можуть ефективно обслуговувати потреби не тільки свого, але й інших регіонів.

Проблема територіального поділу праці для будь-якого регіону є визначальною, бо вона лежить в основі господарського управління територією. Кожний регіон, перш ніж розробити концепцію розвитку в довколишньому просторі, оцінює власні економічні, демографічні,  природні, територіальні можливості, шукає нішу в територіальному й міжнародному поділі праці, визначає галузі спеціалізації як між внутрішніми територіями, так і щодо обміну товарами на світовому ринку.

Територіальний поділ праці, що закріплює певні галузі виробництва за регіонами, виявляється не тільки у їхньому розташуванні, формуванні  зон виробництва й  збуту, але й у  спеціалізації економічних регіонів,  та поєднанні їхніх галузей, у між - і внутрішньорегіональних зв’язках.

Територіальний поділ праці (ТПП) – процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами.

Це просторове виявлення поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці.

Ступінь ТПП залежить від рівня  суспільного поділу праці в даному регіоні й, таким чином, може відбивати ступінь розвитку її продуктивних сил. Власне, в основі ТПП лежать природні умови й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, які там мешкають, та історично сформованими навичками праці. Внаслідок цього  виготовлення одного й того самого продукту на одній території потребує менших витрат праці, а на іншій – більших. Тому доцільно зосередити зусилля на виробництві саме того продукту, витрати на який нижчі, відмовившись від виробництва продуктів, виробництво яких ефективніше на інших територіях. Водночас продукти, яких бракує, можна одержати в обмін на свої.

У межах однієї країни виокремлюють внутрішньорегіональний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного регіону) і міжрегіональний поділ праці (спеціалізацію регіонів та обмін товарами між ними). З розвитком науково-технічного прогресу географічний поділ праці набуває низки специфічних рис: ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, розселенська й техногенна структури; прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності, розвиваються нові форми територіальної організації виробництва.

4.3. Сутність економічного аналізу регіону

Системний підхід і моделювання є одними з найбільш універсальних методів сучасних наукових досліджень. Регіону властиві всі ознаки об'єктів, що прийнято відносити до системи: однаковість моделей підсистем; взаємозв’язок базових чинників; стабільність функціонування локальних блоків; залежність стратегії досягнення цілі від типу структури взаємодії блоків і т.п. Тому вивчення регіону припускає використання методів системного підходу з огляду на те, що цілеспрямована діяльність людини забезпечує і цілісність цієї системи. Комплексний аналіз розвитку регіону являє собою багатоаспектне дослідження, зміст і послідовність якого визначаються структурною складністю, системним характером самого об'єкта, логікою розвитку явищ і процесів, а також реальним ходом подій. Як відомо, характер зв'язку, що існує між елементами системи, фіксується в понятті структури, що визначає специфіку системи. Система являє собою внутрішньо організовану на основі того або іншого принципу цілісність, в якій всі елементи настільки тісно пов'язані один з одним, що виступають щодо навколишніх умов та інших систем як щось єдине. Під елементом розуміють мінімальну одиницю у складі цілого, виконуючу в ньому певну функцію.

Регіон являє собою складну систему, елементи якої такі як, наприклад, населення, економіка, природне середовище, самі розглядаються як система. Програма розвитку будь-якого поселення, будь-то місто з мільйонним населенням або селище на декілька тисяч жителів, повинна розроблятися на базі системного підходу як сукупності ланок, що визначають його життєдіяльність.

Балансовий метод ґрунтується на порівнянні балансів різноманітних ресурсів території (трудові баланси, грошові прибутки і витрати), поточних і зведених, на основі яких здійснюється розміщення конкретних виробництв, з  огляду на специфіку території.

Техніко-економічний метод ґрунтується на аналізі матеріало-, енерго-, водо-, капітало-, фондо-, трудо-, екологомісткості виробництва. Економіко-статистичні методи використовують індекси, середні розміри, кореляційний аналіз, угруповання даних і т.ін.

Методи економічного обґрунтувався галузевого розміщення виробництва включають етапи: сировинний баланс території; наявність ресурсів багатоцільового призначення (розвинута соціальна інфраструктура, науковий потенціал та ін.); трудові ресурси.

До економічних важелів територіального розміщення виробництва відносяться ринкові ціни, місцеві тарифи, податки.

Сутність картографічного методу полягає у використанні макетного моделювання, основним інструментом якого є карта. Особливо продуктивним є використання картографічного методу при вивченні закономірностей просторового розміщення природних і господарських об'єктів та територіального аналізу. Карта є носієм і сховищем просторової інформації, отриманої в результаті проведених досліджень, поряд з цим вона може служити вихідною основою для наступних досліджень. Визначену подібність точок або ділянок території корисно показувати за допомогою ізоліній, що відбивають умовний рельєф того чи іншого явища; ізохрон, що з'єднують точки з рівними характеристиками витрат часу (при визначенні транспортної доступності); ізофор, що з'єднують точки з рівними транспортними витратами; ізоплет, що з'єднують точки рівних значень демографічного потенціалу. Звичайно такі карти називаються картами статистичних поверхонь, з ними можливі практично всі математичні дії. Використовується також виробничо-збутове зонування. За допомогою синтезу географічної інформації (карта) рекомендується виявлення територіальних розходжень, здійснення на цій основі районування (картосхеми, діаграми, крапкові карти і т.д.).

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає зміст поняття регіону, як економічної категорії?

2. Яку мету та заходи передбачає регіональна стратегія розвитку.

3. У чому полягає розробка ефективного ТПП?

4. Які лінії відбивають умовний рельєф  якого-небудь явища регіону?

5. Які лінії з’єднують точки регіону з рівними витратами часу?

6. Які лінії з’єднують точки регіону з рівними транспортними витратами ?

7. Які лінії з’єднують точки регіону з рівними рівнями демографічного потенціалу?

Питання для практичної роботи

1. У чому полягає зміст поняття «депресивна територія», надати приклади таких територій в Україні. У чому причина такого стану цих територій?

2. Які рекомендації можна надати для здійснення більш ефективно регіональної стратегії розвитку Донецької області?

Тема 5.  Сутність, мета і завдання регіональної економічної політики

5.1. Місце і значення регіональної економічної політики

5.2. Основні принципи державної регіональної економічної політики України

5.1. Місце і значення регіональної економічної політики

Розбудова незалежної правової держави, що відбувається в Україні, та реформування системи управління зумовлюють зростання ролі територій у проведенні економічних трансформацій і становленні нових форм господарювання. Сьогодні значно розширюються функції і завдання регіонів щодо раціонального використання природних ресурсів, забезпечення зайнятості населення та розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Від того, наскільки оптимально поєднуються інтереси держави і окремих регіонів, залежить збалансованість розвитку народногосподарського комплексу.

Регіональна економічна політика- це сукупність організаційно-правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її стратегічних цілей і поточних завдань.

Регіональна політика державиохоплює 2 аспекти:

діяльність держави щодо управління політичним, економічним та соціальним розвитком окремих територій країни виходячи із загальнодержавних інтересів;

соціально-економічнуполітику окремих регіонів, спрямовану на реалізацію певних цілей і завдань, виходячи із внутрішніх потреб і наявних ресурсів у регіоні.

Оптимальне поєднання цих двох аспектів забезпечуєраціональну регіональну соціально-економічну політику держави(рис.5.1).

В цілому регіональна економічна політика характеризується певною сукупністю цілей, завдань, механізмів, які в кінцевому підсумку визначають її стратегію і тактику. Вона ґрунтується на врахуванні широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, що і дає змогу ефективно впливати на регіональний розвиток. При визначенні пріоритетних напрямів регіональної економічної політики беруться до уваги демографічні, екологічні, виробничі та інші проблеми, вирішення яких сприяє загальному економічному піднесенню регіонів.

Рисунок 5.1-Раціональна регіональна соціально-економічна

політика держави

Об’єктами регіональної економічної політики можуть бути різні адміністративно-територіальні утворення або їх сукупність, суб’єктами — органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, які безпосередньо виконують функції щодо забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів. Державна регіональна економічна політика ґрунтується на положеннях Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», інших нормативно-правових актів.

На нинішньому етапі соціально-економічного розвитку її головною метою є збільшення національного багатства країни на основі підвищення соціально-економічного розвитку регіонів, ефективного використання їх природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу, раціоналізації систем розселення та досягнення внутрірегіональної збалансованості.

В економічній сфері регіональна економічна політика полягає у досягненні економічно доцільного рівня комплексності господарства регіонів та раціоналізації їх структури; створенні економічних передумов для розвитку підприємництва та ринкової інфраструктури, проведення земельної реформи та приватизації державного майна, створенні і розвитку спеціальних (вільних) економічних зон; удосконаленні економічного районування країни.

У соціальній сфері головна мета регіональної економічної політики України реалізується у конкретних заходах, націлених на стабілізацію рівня життя усіх верств населення з поступовим підвищенням рівня добробуту на основі єдиних соціальних стандартів та посилення усіх форм соціального захисту населення.

У екологічній сфері державна регіональна економічна політика спрямовується на запобігання забрудненню довкілля та ліквідацію його наслідків, впровадження механізму раціонального природокористування, збереження унікальних територій та природних об’єктів.

У виробничій сфері пріоритетними завданнями визначено розвиток експортних та імпортозамінних виробництв у регіонах, де для цього є сприятливі умови (вигідне транспортно-географічне положення, необхідний економічний та науковий потенціал). Це дозволить суттєво вплинути на експортний потенціал територій, вдосконалити структуру експорту держави, розширити зовнішньоекономічні зв’язки. Особлива увага приділятиметься розвитку сільськогосподарського виробництва на основі удосконалення його спеціалізації та підвищення рівня інтенсифікації з метою нарощування експортного потенціалу, комплексної інтеграції переробних галузей з виробництвом сільськогосподарської продукції та сировини.

Завданнями регіональної економічної політики передбачається повніше використаннярекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорного та Азовського морів, Карпат, а також сприятливих за кліматичними та природними факторами районів Волинської, Вінницької, Полтавської, Черкаської та інших областей з метою формування в майбутньому високорозвинутих рекреаційно-туристичних та оздоровчо-лікувальних комплексів державного і міжнародного значення.

Стратегічні цілі регіональної політики держави:

політичні:збереження унітарної (єдиної) незалежної держави, усунення умов для дезінтеграційних, сепаратистських (від лат. — відокремлення) процесів;

економічні:забезпечення комплексного, збалансованого розвитку регіонів на основі реалізації їх потенціалу, зменшення соціально-економічної диференціації, прискорення ринкового реформування;

соціальні:реалізація конституційних прав громадян, забезпечення необхідних умов для життя незалежно від місця проживання.

Названі цілі реалізуються черезкомплекс завдань державної регіональної політики:

  1. зміцнення основ української державності;
  2. пошук оптимальної моделі державного та територіального устрою;
  3. забезпечення економічної самодостатності областей через узгодження загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів і економічних пріоритетів;
  4. активна участь регіонів і органів місцевого самоврядування в управлінні державою та самостійне вирішення проблем у межах своєї компетенції;
  5. підвищення та вирівнювання регіональних життєвих умов населення;
  6. стимулювання комплексного розвитку регіональних господарських систем і повнішу інтеграцію підприємств, що розташовані і функціонують на певних територіях у відповідні регіональні господарські системи;
  7. забезпечення екологічної безпеки.

Об'єкти державної РЕП: Системи територіальних утворень, у межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування: адміністративно-територіальні одиниці регіону, галузі господарського комплексу території, соціальна інфраструктура, природне середовище, трудові ресурси тощо.

Суб'єкти державної регіональної політики в Україні:

- Центральні органи державної виконавчої влади, Держадміністрації відповідного рівня (обласні, міські, районні)

- Місцеве самоврядування, представницькі громадські товариства, спілки регіонів, територіальна громада, Місцеві ради народних депутатів

Особливості формування регіональної політики в Україні:

  • брак досвіду щодо здійснення власної регіональної політики;
  • незавершеність процесів формування дієздатних центральних органів державної влади, правового оформлення держави;
  • гостра економічна криза;
  • відмова від старої моделі стосунків між центральною та місцевою владою.

Основні аспекти регіонального управління

Взаємовідносини "регіон - центр":

  • чіткий розподіл повноважень та компетенції з питань власності, зайнятості, земельних ресурсів, бюджету, податків, соціального захисту, ціноутворення тощо;
  • вирішення центром питань економічної безпеки, фінансово-економічної стабільності, грошового обігу, бюджету, програм загальнодержавного рівня.

Взаємовідносини "регіон-місцеве самоврядування":

  • окреслення функцій територіальних, муніципальних органів різних рівнів;
  • визначення завдань розвитку регіону;
  • регулювання ринкових відносин у межах території;
  • вирішення питань бюджетно-фінансової політики території, питань оперативного управління господарством.
  • Комплексний розвиток регіону як єдиного господарства:
  • формування моделі ринкових відносин у регіоні;
  • відповідальність перед населенням та перед центром за регіональний стан справ;
  • забезпечення розширеного відтворення у регіоні;
  • попередження депресивних явищ в економіці регіону, які порушували б конституційні права людей.

5.2. Основні принципи державної регіональної економічної політики України

Державна регіональна економічна політика України формується і реалізується таким чином, щоб забезпечити територіальну цілісність держави, створити рівновигідні умови функціонування регіональних господарських комплексів з метою активізації ролі територій у проведенні економічних реформ та вирішенні нагальних соціальних проблем.

Сучасна державна регіональна економічна політика України, як це визначено нормативними документами, ґрунтується на таких основних принципах:

  • визнання і дотримання загальнодержавних пріоритетів та забезпечення органічної єдності завдань щодо соціально-економічного розвитку країни та розвитку продуктивних сил регіону;
  • правове забезпечення економічної самостійності регіонів на основі розмежування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування й підвищення їх відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку територій;
  • дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні структури господарських комплексів і розміщенні нових підприємств;
  • досягнення економічного і соціального ефекту за рахунок використання переваг територіального поділу праці, раціонального природокористування, розвитку міжрегіональних зв’язків.

Підвищення дієвості регіональної економічної політики, зростання загальної керованості економічними процесами можливе лише на основі визначення і розмежування повноважень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. В процесі здійснення конкретних заходів державної регіональної економічної політики, спрямованих на підвищення ролі регіонів у проведенні економічної реформи в країні, передбачається: сформувати нову територіальну структуру державного сектора економіки; реформувати систему управління державним сектором економіки; зміцнити економічні основи місцевого самоврядування та розширити його важливі соціально-економічні функції щодо життєзабезпечення територіальних утворень; здійснити поетапний перехід на обгрунтовану систему бюджетного регулювання та розширити права місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці України.

Питання для самоконтролю

1. Які аспекти охоплює регіональна політика держави?

2. У чому полягає раціональна регіональна соціально-економічна політика держави?

3. Назвати об’єкти регіональної політики держави.

4. Назвати суб’єкти регіональної політики держави.

5. Мета регіональної політики держави у економічній сфері.

6. Мета регіональної політики держави у соціальній сфері.

7. Мета регіональної політики держави у екологічній сфері.

8. Мета регіональної політики держави у виробничій сфері.

9. На які основні направлення поділяються стратегічні цілі регіональної політики держави?

10. Назвати основні принципи регіональної політики держави.

ТЕМА 6.  мЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ

РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

6.1. Сутність механізму реалізації регіональної економічної політики держави

6.2. Економічна складова державної регіональної політики

 6.3. Основні проблеми бюджетного регулювання розвитку регіонів

6.1. Сутність механізму реалізації регіональної економічної політики держави

Механізм реалізації регіональної економічної політикистановить сукупність форм, методів і засобів державного регулювання територіальних пропорцій і регіональних ринків.

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, вдосконалюється структура їхнього господарського комплексу.

Основними складовими цілісного механізму державної регіональної політики України виступають: відповідна законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку, прогнозування і програмування, розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво тощо).

Першоосновою механізму регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі економічного розвитку держава через законодавчу базу проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій. Водночас вона координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку інфраструктурних об’єктів місцевого та загальнодержавного призначення, формування централізованих і регіональних фондів різного цільового призначення.

Механізм державної регіональної політики повинен поєднувати у собі методи прямого і опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальні та обмежувальні, активні та пасивні. Їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність у досягненні намічених цілей.

В регіональній економічній політиці широко використовуються такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулювання регіонального розвитку використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики. Державні органи управління можуть впливати на регіональний розвиток через такі заходи протекціонізму: надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва, надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об’єктів, що дозволяють покращити структуру економіки регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію тощо.

Принциповим питанням є вдосконалення існуючої системи бюджетного регулювання та розширення бюджетної автономії територій. Ступінь державного втручання в господарські процеси вимірюється показниками питомої ваги державних прибутків і видатків у внутрішньому валовому продукті — їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на економіку. У перспективі передбачається істотно розширити права місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі місцевих податків і зборів, встановлення науково обґрунтованих нормативів відрахувань до місцевих бюджетів тощо.

Одним з важливих елементів регіональної економічної політики є розробка довгострокових, середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим, областей України, міст Києва і Севастополя та державних регіональних програм, за допомогою яких досягається планомірність у розвитку продуктивних сил, узгоджуються інтереси галузей і територій.

В регіональній економічній політиці особливе місце посідає економічне стимулювання розміщення нових виробничих об’єктів, здатних виготовляти конкурентоспроможну продукцію й швидко реагувати на зміну ринкової кон’юнктури. В першу чергу це стосується розвитку малого та середнього підприємництва, яке має виражену регіональну орієнтацію і суттєво впливає на зміни в структурі економіки. Саме малий бізнес може ефективно вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями. Для досягнення збалансованого розвитку господарства певної території необхідно сприяти формуванню регіональних центрів малого і середнього бізнесу, створенню різних типів спеціальних (вільних) економічних зон, центрів активної науково-технічної діяльності.

Формування спеціальних економічних зон в Україні дасть змогу збільшити надходження іноземних інвестицій, створити сучасну виробничу, транспортну та ринкову інфраструктуру, підвищити ефективність використання природних ресурсів. Завдяки застосуванню пільгового режиму оподаткування та митного режиму створюються сприятливі умови для зростання економічної активності суб’єктів господарювання. З 1996 р. в Україні діє експериментальна зона «Сиваш». Спеціальні економічні зони створено у Донецькій, Луганській, Закарпатській областях. Для вирішення проблеми працевлаштування персоналу, що вивільнятиметься у зв’язку з виведенням з експлуатації блоків Чорнобильської АЕС, сформована спеціальна економічна зона «Славутич».

Особливе місце в регіональній економічній політиці належить різним формам міжрегіонального й прикордонного співробітництва; зонам активної науково-технічної діяльності, створення яких передбачає організацію наукових, дослідницьких і технологічних парків, інноваційних центрів, технополісів тощо.

Велика увага в регіональній економічній політиці приділяється так званим проблемним регіонам, тобто тим територіям, які вирізняються серед інших кризовим загостренням певної проблеми, що має негативні соціально-економічні наслідки для всієї системи господарювання. Першопричиною загострення цих проблем можуть бути як природні та техногенні катастрофи, так і соціально-економічні фактори. З погіршенням загальноекономічної ситуації кількість таких територій постійно зростає, а розв’язання нагромаджених тут проблем потребує все більше фінансових коштів та матеріальних ресурсів.

6.2. Економічна складова державної регіональної політики

Економічна складова державної регіональної політики передбачає:

забезпечення економічної самодостатності областей через узгодження загальнодержавних інтересів та економічних пріоритетів з регіональними і місцевими;

раціональне розміщення продуктивних сил, реалізацію переваг територіального поділу праці;

створення нової системи управління комунальним сектором економіки;

стимулювання надходження фінансових ресурсів, приватних інвестицій у найдинамічніші області, здатні прискорити зростання національної економіки та сприяти реструктуризації власної економіки;

активізацію розвитку депресивних регіонів;

сприяння формуванню оптимальної структури господарського комплексу, здатної забезпечити найефективніший регіональний розвиток;

контроль з боку держави за зміною суспільних потреб, за дотриманням загальноекономічних, соціальних пріоритетів, забезпеченням досягнень у сфері науково-технічного прогресу;

сприяння розвитку регіонального ринку та споживчого сектору економіки регіону;

створення різних типів спеціальних економічних зон як засобу стимулювання господарської діяльності в регіоні.

Важливою складовою державної регіональної політики є бюджетно-фінансова політика.

6.3. Основні проблеми бюджетного регулювання розвитку регіонів

Основні проблеми бюджетного регулювання розвитку регіонів:

  • встановлення науково-обґрунтованих показників, що визначають і гарантують самостійність місцевих бюджетів;
  • збалансування бюджетної системи за територіями, доходами і витратами;
  • визначення частки місцевих бюджетів у консолідованому бюджеті держави;
  • встановлення мінімальної частки доходів місцевих бюджетів, що формуються за рахунок власних доходів (показник реальної фінансової автономії).

Ще однією важливою складовою державної регіональної політики є екологічна політика, яка ставить за мету (рис.5.4).

Рисунок 5.4 – Мета екологічної регіональної політики

Комплексним інструментом регулювання розвитку економіки регіонів, через який власне і здійснюються заходи бюджетно-фінансового регулювання, є реалізаціядержавних регіональних програм.

Базою прогнозуваннясоціально-економічного розвитку регіону є система кількісних показників, що ґрунтується на державних соціальних стандартах і нормативах забезпеченості населення.

Основні фактори, що обумовлюють процес розробки прогнозівсоціально-економічного розвитку регіону:

соціально-демографічний стан;

природно-кліматичні умови;

національно-етнічні особливості території;

рівень розвитку соціальної інфраструктури у міських та сільських поселеннях;

потенційні можливості місцевих інвесторів;

кількісні характеристики розвитку соціальної інфраструктури у розвинених країнах світу та у провідних областях України.

Державні регіональні програми- комплекс заходів місцевих органів державної влади та управління щодо вирішення найбільш актуальних проблем соціально-економічного розвитку регіону (рис.5.5).

Вони дають можливість найповніше узгодити територіальні та галузеві інтереси, створити реальні умови для зближення рівнів виробництва і споживання основних товарів широкого споживання в усіх регіонах.

Схвалені Кабінетом Міністрів України заходи регіональних програм автоматично стають складовими державної програми економічного і соціального розвитку України.

Рисунок 5.5 - Цілі розробки державних регіональних програм

Питання для самоконтролю

1. Надати визначення механізму реалізації регіональної економічної політики.

2. Перелічити основні складові механізму державної регіональної політики України.

3. У чому полягає зміст методів механізму державної регіональної політики.

4. Назвати основні проблеми бюджетного регулювання розвитку регіонів

Питання для практичної роботи

1. Який вплив оказує на економіку регіону: розміщення нових виробничих об’єктів; стимулювання розвитку малого бізнесу, формування спеціальних економічних зон?

ТемА 7.  Господарський комплекс України,

його структура і трансформація в ринкових умовах

7.1. Сутність та структура народного господарства України

7.2. Структура господарського комплексу України

7.3. Промисловість України і форми її територіальної організації

7.4 Основні проблеми розвитку та розміщення народного господарства України

7.1. Сутність та структура народного господарства України

Система виробництва, обміну, розподілу і споживання, що склалася в межах України, формує її народногосподарський комплекс. Його об’єднують в єдине ціле транспортна система, система розселення, управління і зв’язку.

Інтегральним показником оцінки економічного розвитку держави є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), який характеризує рівень розвитку економіки, особливості його структури, ефективність функціонування окремих галузей, рівень участі країни у світових інтеграційних процесах.

Сукупний показник ВВП характеризує вартість товарів і послуг, які вироблені в Україні всіма галузями економіки і призначені для кінцевого споживання.

Структура суспільного виробництва — це співвідношення між його галузями, що виражає господарські пропорції та стан суспільного поділу праці. Це поняття вживається для вираження всіх господарських пропорцій і сукупності стійких зв’язків виробництва, що забезпечують його цілісність. Структура суспільного виробництва визначається як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, чисельність зайнятих, вартість основних фондів — основного капіталу). Вона характеризується такими пропорціями:

1)відтворювальними— між виробництвом засобів виробництва й предметів споживання, у використанні валового внутрішнього продукту на заміщення спожитих ресурсів основного капіталу та особисте споживання й накопичення;

2)галузевими— співвідношення між різними галузями економіки;

3)територіальними — розміщення виробництва по окремих економічних районах;

4)зовнішньоекономічними — ввезення продукції з різних регіонів і вивезення продукції різних галузей і районів у зарубіжні країни.

Вдосконалення структури виробництва — дуже складна і багатопланова проблема. Вона включає в себе насамперед соціально-економічну структуру економіки, яка характеризується формами власності на засоби виробництва. Другим важливим елементом є організаційно-економічна будова економіки, що визначається співвідношенням різних форм організації виробництва. Існує також виробничо-технологічна структура економіки, яка виражає внутрішню організацію продуктивних сил, тобто співвідношення матеріального виробництва та сфери послуг, промисловості й сільського господарства, виробництва засобів виробництва та предметів споживання, видобувних та обробних галузей господарства. Вона характеризується питомою вагою наукомістких та високоекономічних галузей економіки — галузей з повільним обігом капіталу (суднобудування, ракетно-космічна техніка тощо) та галузей зі швидким обігом капіталу (виробництво товарів широкого вжитку, пріоритетні галузі агропромислового комплексу, сфери побуту й торгівлі).

Галузь господарства — сукупність підприємств і організацій, об’єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі територіального поділу праці. Галузева структура господарства безпосередньо відображає процес суспільного поділу праці, вказуючи на функціональні відмінності між окремими галузями. На її основі проводиться аналіз міжгалузевих пропорцій і зв’язків, зіставляються показники економічної ефективності виробництва. Вона слугує цілям управління економікою. Галузі господарства відрізняються роллю в задоволенні суспільних потреб у матеріальних і духовних благах у процесі виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ або виконанні різних послуг. Залежно від їх ролі в господарському комплексі виділяють виробничу і невиробничу сфери.

До виробничої сфери належать ті види діяльності, які: 1) створюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво); 2) доставляють створені матеріальні блага споживачам (транспорт і зв’язок по обслуговуванню матеріального виробництва); 3) пов’язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу (торгівля, матеріально-технічне постачання, заготівлі, громадське харчування). Роль кожної галузі у створенні суспільного продукту і національного доходу різна. В таких галузях, як промисловість, будівництво, сільське господарство створюються нові споживні вартості. Вантажний транспорт завершує процес виробництва і на основі цього бере участь у створенні національного доходу.

Невиробнича сфера — сукупність галузей господарства, які здійснюють функції щодо надання послуг нематеріального характеру суспільству і населенню. До неї належать: 1) галузі послуг — житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування населення, транспорт і зв’язок по обслуговуванню населення; 2) галузі соціального обслуговування — освіта, охорона здоров’я, культура і мистецтво, наука і наукове обслуговування; 3) галузі органів управління і оборони; 4) галузі, які включають кредитування, фінанси і страхування.

Господарський комплекс України – сукупність технологічно та економічно взаємопов’язаних виробництв і підприємств, що розвиваються пропорційно і функціонують в системі світової економіки.

Народногосподарський комплекс України характеризується такимиосновними рисами:

  • наявність потужної промислової та агропромислової ланок,
  • активна участь у міжнародному територіальному поділі праці,
  • територіальна зосередженість господарства більш ніж у 60 великих економічних вузлах;
  • високий рівень зосередження промисловості у промислових агломераціях;
  • консервативність галузевої структури промисловості з переважанням у ній виробництва засобів виробництва;
  • паритетність (рівність) промислового та агропромислового виробництв в багатьох областях;
  • переважно екстенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами землеробства;
  • недостатній розвиток рекреаційного комплексу;
  • наявність розгалуженої транспортної системи;
  • недостатній розвиток ринкової, виробничої, соціальної та екологічної інфраструктури;
  • слабкий розвиток інноваційного комплексу;
  • низька забезпеченість власними паливно-енергетичними, водними та лісовими ресурсами;
  • застарілість технологій та зношеність основних виробничих фондів;
  • недостатнє використання потужностей сировинної бази (у тому числі відходів), зокрема у будівництві.

7.2. Структура господарського комплексу України

Структура економіки -співвідношення різних елементів національної економічної системи, що відбивають народногосподарські пропорції та стан суспільного поділу праці.Структура суспільного виробництва характеризується такими пропорціями:

1)відтворювальними - між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, у використанні валового внутрішнього продукту на заміщення спожитих засобів виробництва і особисте споживання і нагромадження;

2)галузевими - співвідношення між різними галузями економіки;

3)територіальними - у розміщенні виробництва по окремих економічних районах;

4)зовнішньоекономічними - ввезення і вивезення продукції різних галузей і районів у зарубіжні країни.

У складі національної економіки України виділяють галузі, підгалузі, міжгалузеві комплекси тощо.

Великі (комплексні) галузі(такі, як промисловість, сільське господарство, транспорт, будівництво, зв'язок, лісове господарство тощо) охоплюють підприємства й організації, які здійснюють виконання однотипних функцій і видів діяльності.

У складі великих галузей виділяютьпідгалузі- сукупність підприємств, які випускають однорідну продукцію або виконують однорідні роботи, надають однорідні послуги (у промисловості - вугільна, нафтогазова, легка, харчова, хімічна, металургійна, машинобудівна тощо; у сільському господарстві - рослинництво, тваринництво).

Особливою галузевою пропорцією в економіці є співвідношення між галузями матеріального виробництва та галузями, які забезпечують їх функціонування –інфраструктурою.Інфраструктура існує двох типів:

- виробнича інфраструктура охоплює галузі, які безпосередньо обслуговують матеріальне виробництво (транспорт, зв'язок, шляхове господарство, енерго-, газо-, водопостачання, природоохоронні споруди тощо);

- невиробнича інфраструктура охоплює галузі, які опосередковано пов'язані з виробництвом (загальна і професійна освіта, охорона здоров'я тощо).

Виділяютьгалузі сфери матеріального виробництва і невиробничої сфери.До сфери матеріального виробництва належать галузі, які визначаються видами діяльності, що створюють, відновлюють або знаходять матеріальні блага (продукцію, енергію, природні ресурси), а також продовжують виробництво у сфері обігу (реалізації) шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції чи інших видів діяльності. Усі інші види діяльності у своїй сукупності становлять сферу нематеріального виробництва (невиробничу сферу) (рис.7.1).

Основу сучасноїгалузевої структури національної економікистановлять макропропорції між галузевими секторами економіки, тобто між групами галузей, що мають однакові економічні характеристики.

Згідно із запровадженою в Україні системою національного рахівництва економіка структурується на п'ять секторів:

Нефінансові корпорації, у складі яких виділяють три групи галузей:галузі, пов'язані з видобуванням ре(у тому числі інформаційне, науково-технічне, комунікаційне, фінансове обслуговування виробництва);

Фінансові корпорації;

Сектор загального державного управління;

Домашні господарства;

Некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства.

У сучасних постіндустріальних суспільствах під впливом НТП відбуваються структурні зрушення у бік скорочення відносної частки першої та другої групи та зростання третьої групи галузей нефінансового сектора економіки. На галузеві пропорції , окрім НТП і витрат бізнесу на наукові дослідження та впровадження  інновацій у виробництво, відчутно впливають також витрати на робочу силу, екологічні фактори тощо.

Рисунок 7.1 – Групування галузей господарства України

Актуальним є вивченняпросторової (територіальної) структуригосподарства.

Підприємства, установи, організації розташовані на території по-різному одне відносного іншого, відносно джерел сировини, населених пунктів тощо. Вони часто використовують спільну виробничу і соціальну інфраструктуру, створюють певні поєднання, які називаютьсяелементами територіальної структури.Ці елементи можуть бути точковими, вузловими, лінійними, кущовими та площинно-ареальними.

Ареальні форми мають ті види діяльності, які тісно пов'язані з природним середовищем - сільськогосподарські, лісові, промислові зони і райони, гірничо-видобувні басейни. Переробна промисловість орієнтується переважно на мережу розселення, тому утворює такі форми територіальної організації виробництва, якпромисловий пункт, промисловий центр, промисловий кущ, промисловий вузол.

Лінійні форми мають шляхи сполучення (транспортні лінії).

Сучасна територіальна і галузева структура господарства України характеризується нераціональністю й неефективністю, ознаками яких є:

-деформована галузева структура господарства, значна частка первинного сектора за недостатнього розвитку виробництва товарів широкого вжитку;

-велика частка у структурі господарства підприємств ВПК;

-недостатній розвиток АПК, зокрема переробки сільськогосподарської продукції;

-незадовільний і обмежений (за видами) розвиток сфери послуг;

-технічна відсталість вітчизняних підприємств і, як наслідок, велика матеріало-, енергомісткість, собівартість, низька конкурентоспроможність продукції.

Нерівномірність територіального розвитку господарства, що виявляється у надмірній концентрації виробництва та значній екологічній напруженості в одних регіонах і слабкому розвитку промисловості в інших (так званих «депресивних») регіонах.

Подолання означених вад є необхідною умовою подальшого розвитку господарства країни, який полягає у:

-формуванні ринкового середовища, сприянні вільній конкуренції;

-визначенні пріоритетних галузей та підтримці державою. В Україні такими галузями є машинобудування, АПК, легка промисловість;

-стимулюванні інноваційної діяльності підприємств, запровадженні нових технологій;

-зменшенні енергомісткості виробництва, закритті неефективних виробництв та зміні галузевої структури господарства;

-підвищенні конкурентоспроможності українських підприємств та розширенні ринків збуту для вітчизняних товарів.

7.3. Промисловість України і форми її територіальної організації

Промисловість України(в основних цінах) і налічує 9105 промислових підприємств (об’єднань), що перебували на самостійному балансі. Від розвитку промисловості значною мірою залежить рівень задоволення безпосередніх потреб населення. Внаслідок поглиблення територіального поділу праці, процесів спеціалізації й кооперування відбувається її галузева диференціація й формується галузева структура, що показує склад галузей, кількісні та якісні співвідношення і зв’язки між ними.

Галузь промисловостіце сукупність підприємств (об’єднань), яка характеризується: єдністю економічного призначення виробленої продукції, однорідністю перероблюваної сировини й основних матеріалів, спільністю технологічного процесу й виробничо-технічної бази, професійним складом кадрів і специфічними умовами праці.

Для характеристики галузевої структури промисловості використовують різні показники: кількісні, структурні, а також виробничі зв’язки. Кількісні показники визначаються питомою вагою галузей у загальному обсязі виробленої продукції, загальною чисельністю робітників і вартістю основних виробничих фондів. Структурні зміни в промисловості — це зрушення у питомій вазі галузей та темпах їх розвитку. Для характеристики виробничих зв’язків (міжгалузевих і внутрігалузевих) використовуються показники частки продукції галузі, яка надходить на подальше промислове перероблення до інших галузей, і частки внутрігалузевого споживання продукції.

За характером виробництва і предметів праці промисловість буває видобувна і обробна. Видобувна промисловість об’єднує галузі, зайняті видобуванням сировини, а також палива з надр землі, вод і лісів. Вона включає підприємства й організації з видобутку палива (вугілля, нафти, природного газу, горючих сланців, торфу); підприємства з видобутку і збагачення залізних марганцевих руд, руд кольорових металів, нерудних корисних копалин і лісозаготівлі.

Обробна промисловість— це сукупність галузей промисловості, підприємства яких обробляють і переробляють сировину й матеріали. Відповідно до прийнятої класифікації до промисловості України належать 18 укрупнених галузей: електроенергетика, паливна промисловість, чорна металургія, кольорова металургія, хімічна і нафтохімічна, машинобудування і металообробка, лісова, деревообробна і целюлозно-паперова; промисловість будівельних матеріалів; скляна і фарфоро-фаянсова; легка; харчова; мікробіологічна; борошномельно-круп’яна і комбікормова; поліграфічна.

Структура промисловості України може бути представлена в генералізованому вигляді: за міжгалузевими комплексами, серед яких виділяють паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хімічний, лісопромисловий, будівельний, соціальний, агропромисловий. Провідне місце займають міжгалузеві комплекси, які спеціалізуються на виробництві сировини, палива, енергії (паливно-енергетичний і металургійний).

За особливостями виробництва товарів і надання послуг в Україні можна виділити такі типи виробничих спеціалізацій областей:

1) промислово-сільськогосподарсько-транспортно-рекреаційна (АРК);

2) промислово-сільськогосподарсько-транспортна (Івано-Франківська, Миколаївська, Полтавська, Рівненська, Сумська області);

3) промислово-транспортна (Дніпропетровська, Запорізька, Донецька області);

4) сільськогосподарсько-промислово-транспортна (Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Чернівецька, Чернігівська області);

5) промислово-транспортно-сільськогосподарська (Київська, Харківська області);

6) транспортно-сільськогосподарсько-промислова (Черкаська область);

7) промислово-сільськогосподарська (Хмельницька область);

8) транспортно-промислово-сільськогосподарська (Одеська область);

9) сільськогосподарсько-транспортно-промислова (Закарпатська, Кіровоградська і Херсонська області).

Різко диференційованим є індекс виробництва промислової продукції на душу населення (зокрема, показник Вінницької області у 4,5 раза перевищує відповідний показник Закарпатської області).

Важливою особливістю територіальної організації промисловості України є формування її територіальної структури. Основними її елементами виступають: промислові райони, вузли, центри і пункти.

Промисловий район — інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробничої спеціалізації (Донбас, Придніпров’я та ін.). В Україні виділяються також галузеві промислові райони, які утворюються поєднанням і виробничими взаємозв’язками підприємств однієї або кількох галузей промисловості. В Україні чітко визначились вугільно-металургійний, металургійний, залізорудний, нафтогазоносний та інші райони.

Промисловий вузол — зосередження на обмеженій території виробничо-територіального поєднання підприємств, що склалося історично або формується. Підприємства промислового вузла об’єднані між собою економічними і виробничими зв’язками, єдиною виробничою і соціальною інфраструктурою. Це забезпечує в межах промислового вузла ефективне використання економічних і природних ресурсів. В Україні формуються понад 70 промислових вузлів. Найбільшими є Донецько-Макіївський, Київський, Запорізький, Харківський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський.

Промисловий центр — місто або селище міського типу, де зосереджено кілька промислових підприємств і які є основною спеціалізованою містоутворюючою галуззю.

Промисловий пункт — промислове підприємство разом з поселенням, яке виникло при ньому.

7.4. Основні проблеми розвитку та розміщення народного господарства України

Сучасний етап економічного і соціального розвитку України пов’язаний з радикальними змінами, зумовленими переходом до ринкових відносин. Він передбачає створення соціально зорієнтованої економіки, яка означає поворот всього виробництва до потреб споживача. Соціально зорієнтована ринкова економіка розуміється як господарська система, в якій кожна група і соціальний тип населення одержують можливість для реалізації своїх життєвих здібностей і запитів на основі вільної праці і зростання особистих доходів.

Властиві ринку механізми саморегулювання повинні забезпечити збалансованість економіки країни; найкращу координацію всіх виробників; раціональне використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів; гнучкість виробництва, його сприйняття досягнень науково-технічного прогресу; органічне поєднання вітчизняної економіки із світовим господарством.

Перетворення на шляху до ринкової економіки здійснюються за кількома взаємопов’язаними напрямами:

1) лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних обмежень з цін, господарських зв’язків, зовнішньоекономічної діяльності;

2) стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як загального еквівалента і єдиного платіжного засобу на території країни;

3) приватизація, розвиток підприємництва, створення інших інституційних передумов ефективного ринкового господарства і економічного зростання;

4) структурна перебудова економіки, її демілітаризація, інтеграція в світове господарство, підвищення конкурентноздатності української продукції на світовому ринку;

5) створення конкурентного ринкового середовища;

6) активна соціальна політика з метою пристосування працездатного населення до нових умов, соціальний захист найбільш вразливих верств населення, створення передумов економічного зростання на основі підвищення ролі ділової активності населення.

За концептуальними розробками науковців Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, основною метою розвитку народногосподарського комплексу України в перспективі повинно бути неухильне зростання темпів ВВП як важливого джерела підвищення життєвого рівня населення.

Стратегічним напрямом економічних реформ повинна стати їх соціальна спрямованість. Державна політика у цій сфері має бути спрямована на покращення соціально-економічних та виробничих умов праці підвищення реальних доходів населення зростання освітнього і культурно-технічного рівня населення, покращення медичного обслуговування, посилення охорони довкілля.

Поступове становлення економічного потенціалу України пов’язане з реалізацією структурної політики у сфері матеріального виробництва. Така політика полягає у створенні високорозвинутого народногосподарського комплексу, який відповідає сучасним вимогам ринкового господарства.

Основа формування структурної політики в галузях матеріального виробництва зумовлена тим, що нині склалася недосконала структура виробництва, а дія адміністративних, економічних та соціальних важелів управління значно послаблена.

Основними напрямами у фінансовій сфері є: посилення контролю за діяльністю комерційних банків з боку національного банку, орієнтація на підтримку національних товаровиробників, запобігання створенню фіктивного капіталу, залучення коштів у довгострокові депозити. В сфері грошової політики необхідно приборкати інфляцію, забезпечити пріоритет національної валюти як платіжного засобу, підвищити золотовалютні резерви національного банку.

Створенню збалансованого народного господарства України значною мірою заважає не виважена цінова політика держави. Поступовий розвиток народного господарства України буде неможливим без активної науково-технічної політики, яка повинна забезпечити технологію оновлення виробничого потенціалу, сприяти випуску наукомісткої продукції.

Зовнішньоекономічна політика держави повинна бути спрямована на подальшу інтеграцію у світовий простір на базі створення могутнього експортного потенціалу та досягнення збалансованості торговельного балансу.

Важливою складовою економічної політики держави є її регіональний аспект. Тільки завдяки обґрунтованій національній політиці, спрямованій на подальше розширення повноважень і відповідальності місцевих органів влади, можна поєднати різні за своїми природними та соціально-економічними умовами регіони у єдиний народногосподарський комплекс.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення народногосподарського комплексу України.

2. Що таке галузь господарства?

3. Що ви розумієте під виробничою сферою і який її склад?

4. Що входить до невиробничої сфери?

5. Які особливості співвідношення виробничої і невиробничої сфери в Україні?

6. Яке значення промисловості України?

7. Як поділяється промисловість України за характером виробництва і предметів праці?

8. Назвіть основні галузі промисловості України.

9. Які особливості галузевої структури промисловості України?

10. Назвіть міжгалузеві комплекси промисловості України.

11. Які основні напрями дальшого розвитку народного господарства України?

Питання для дискусії

1. Вплив структурних перетворень на народногосподарський комплекс України.

2. Сучасні форми територіальної організації промисловості.

3. Проблеми і напрями вдосконалення структури народного господарства України.

Тема 8.  ПрироднО-РЕСУРСНИЙ потенціал України

8.1. Сутність природно-ресурсного потенціалу та його структура

8.2. Кількісна і якісна оцінка природних ресурсів та природних умов

8.3. характеристика природно-ресурсного потенціалу України та її регіонів

8.4. ресурсозбереження — головний напрям використання природно-ресурсного потенціалу

8.1. Сутність природно-ресурсного потенціалу та його структура

Природно-ресурсний потенціал (ПРП) – важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови. До основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу.

Природні ресурси - це тіла і сили природи, які на певному рівні розвитку продуктивних сил можуть використовуватися для виробництва матеріальних благ і надання послуг суспільству.

Природні умови- це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей.

Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу. Компонентна структура характеризує внутрішньо- та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна — можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів. Функціональна структура природно-ресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологічною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерпні відновлювані: грунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.

8.2. Кількісна і якісна оцінка природних ресурсів та природних умов

Використання в економічній системі природних ресурсів вимагає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: технологічна (виробнича) та економічна.

Технологічна оцінкавиявляє ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виражається в балах та категоріях. Вона здійснюється, як правило, перед економічною.

Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: 1. — характеризує економічні результати використання природних ресурсів, 2. — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного середовища). Для економічної оцінки природних ресурсів застосовують передусім методичні підходи, засновані на категоріях ренти та ефективності.

При рентному підході природний ресурс може оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному господарстві; за додатковими затратами на компенсацію втрат прибутку при вилученні певного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на запобігання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Перші здійснюються задля зменшення шкідливих викидів (наприклад, будівництво очисних споруд, нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через недотримання національного доходу, додаткові витрати з соціальних фондів тощо.

Для розміщення галузей народного господарства велике значення мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За народногосподарським значенням запаси корисних копалин поділяють на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини і гірничо-технічними умовами експлуатації; позабалансові, які при наявному рівні технології експлуатувати економічно не вигідно. В геології виділяють такі категорії запасів корисних копалин: А — докладно розвідані та вивчені; В і С1 — розвідані менш докладно; С2 — оцінені попередньо і приблизно. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, С1, С2 разом з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експлуатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва.

Темпи використання є надмірними не лише для корисних копалин, але і для води, лісів і навіть ґрунту, хоча їх запаси не є невичерпними. Останні відновлюються з різною швидкістю (рис.8.1).

Відомітри концепції економічної оцінки природних ресурсів):

Затратна концепція- визначається за критерієм витрат на освоєння і використання нових ресурсів. Ресурси природи, які залучаються в господарський обіг, акумулюють суспільну працю, яка переноситься на виробництво продукції.

Рентна концепціявизначається за критерієм народногосподарського ефекту (ренти). Основа утворення ренти - якісні відмінності природних ресурсів. Економічною основою її існування - як відомо з теорії рентних відносин, є монополія держави на експлуатацію кращих за якістю природних ресурсів.

Відтворювальний підхід -поєднує цільову спрямованість і технологічну послідовність переробки сировинних матеріалів. Характерними для нього є відтворювана цілісність МК на всіх стадіях (виробництво, розподіл, обмін, споживання) та об'єднання підприємств і органзацій виробничої та невиробничої сфер господарства.

8.3. Характеристика природно-ресурсного потенціалу України та її регіонів

Мінерально-сировинні ресурси. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвиваються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хімічна промисловість та ін.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам’яне і буре вугілля, запаси якого станом на 1997 р. складають 45,7 млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам’яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля — переважно в Дніпровському басейні.

В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор’ї. Початкові розвідані запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів становить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще не розвіданих запасів. За існуючими оцінками ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють збільшити їх видобуток майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ.

На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.

Загальні запаси залізних руд України оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані — у 20 млрд. т. Основні родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марганцю, які становлять 2,28 млрд. т.

Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях; ртуті — у Донбасі і Закарпатті; титану — в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів — у Дніпропетровській області; алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у Приазов’ї. Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов’ї. Розробку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.

Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-магнієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франківській та Львівській областях.

Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сировинних ресурсів України полягають у важковидобувному характері значної частини ресурсів, виснаженості найбільш якісної частини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвідувальних робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин — золота, міді, хрому, свинцю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збільшити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5—2 рази та скоротити імпорт сировини на 60—70% (без урахування вуглеводнів).

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об’єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якісного стану та правового статусу. Власне земельна площа (суша) становила 57,9 млн. га; її сільськогосподарська освоєність досягла майже 70,0%, розораність — 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь перевищила 79%.

За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9 млн. га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісовкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промисловими і транспортними об’єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, — (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%).

Розподіл земельного фонду України за землекористувачами характеризується такими співвідношеннями: державні та колективні сільгосппідприємства, кооперативи, акціонерні товариства, фермерські господарства — 46,7 млн. га, або 77,3% земельного фонду; лісогосподарські підприємства — 7,2 млн. га, або 11,9%; підприємства промисловості, транспорту, зв’язку та ін. — 2,1 млн. га, або 3,5%; заклади науки, культури, освіти, охорони здоров’я та ін. — 0,2 млн. га, або 0,3%; установи природоохоронного та рекреаційного призначення — 0,3 млн. га, або 0,5%; водогосподарські підприємства — 0,5 млн. га, або 0,8%; житлово-експлуатаційні організації — 0,1 млн. га, або 0,2%; землі державної власності — 3,3 млн. га, або 5,5%. Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів України є досить диференційованим у територіальному розрізі. Найвища залученість земель у господарський обіг склалася у Львівській, Донецькій, Тернопільській областях. В цілому земельні ресурси України характеризуються досить високим біопродуктивним потенціалом, а в його структурі висока питома вага грунтів чорноземного типу, що створює сприятливі умови для продуктивного землеробства. Найвищу сільськогосподарську освоєність території мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%), Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та Херсонської (81,4%) областей.

На сучасному етапі економічного розвитку основними проблемами в сфері земельних ресурсів виступають: підвищення ефективності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації грунтів та зростання їх родючості; досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування; формування продуктивної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв’язання продовольчої проблеми.

Напрями вирішення цих важливих народногосподарських проблем пов’язані з посиленням ролі держави в управлінні земельними ресурсами, проведенням ефективної земельної реформи та відповідної аграрної політики, залученням земельних ресурсів у активний економічний обіг. У найближчій перспективі необхідно скоротити вилучення продуктивних земель для несільськогосподарських потреб, знизити рівень землемісткості певних галузей народного господарства до нормативних величин.

Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєдіяльності населення.

Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських вод. Потенційні ресурси річкового стоку оцінюються у 209,8 куб. км, з яких місцевий стік на території України становить в середньому 52,4 куб. км, приток — 157,4 куб. км. Запаси підземних вод, не пов’язаних з поверхневим стоком, становлять 7 куб. км. Крім того, в господарстві України використовується до 1,0 куб. км морської води. В розрахунку на одного жителя України поверхневий місцевий стік становить близько 1045 куб. м. Найвищий рівень водозабезпечення жителів — у західних і північних областях України.

Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів — Донбас, Криворіжжя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Основними споживачами води є промисловість (в першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське господарство, комунальне господарство. Для пом’якшення територіальних відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ (повний об’єм 55,0 куб. км), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо.

Використання водних ресурсів поділяється на: водоспоживання, тобто відведення води від джерела з наступним застосуванням у технологічних процесах (промисловість, сільське господарство зі зрошенням, комунальне господарство та ін.); водокористування, здійснюване безпосередньо в межах водного джерела без прямих витрат цього ресурса (гідроенергетика, водний транспорт, рибне господарство, туризм).

Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоресурси — запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище від рівня моря. Загальні потенційні гідроенергоресурси становлять близько 60% всієї енергії поверхневого стоку. Розрізняють потенціальні, технічно можливі (за даним рівнем розвитку науки і техніки) та економічно доцільні для використання гідроенергоресурси. Потенціальні гідроенергоресурси України становлять 44,7 млрд. кВт/год.; з них технічно можливі для використання — 21,5 млрд. кВт/год.; економічно доцільні для використання становлять 16 млрд. кВт/год.

Основні проблеми щодо раціонального формування, використання та збереження водних ресурсів України полягають у: забрудненні водних об’єктів шкідливими викидами та недостатньо очищеними промисловими і комунально-побутовими стічними водами; інтенсивному старінні основних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низькій продуктивності очисних споруд; недостатній самовідновлюваній та самоочисній здатності водних систем; незбалансованій за водним фактором системі господарювання, що характеризується високими обсягами залучення водних ресурсів у виробничу сферу та високою водомісткістю продукції.

Перспективи вирішення відзначених проблем полягають у формуванні ефективних правових, економічних та організаційних передумов раціонального водовикористання, запровадженні водозберігаючих форм господарювання, створенні замкнутих циклів водокористування з мінімальним забрудненням води, забезпеченні відновлюваних функцій водних джерел. У найближчій перспективі необхідно посилити соціальну спрямованість водокористування, забезпечивши права людини на сприятливе водне середовище з урахуванням екологічної місткості водоресурсних джерел. Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навколишнього середовища та господарській діяльності людей, слугують важливим сировинним фактором для розвитку галузей народного господарства.

Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8 млн. га, в тому числі вкрита лісом — 9,4 млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень територіально досить диференційований: від 43,2% в Івано-Франківській до 1,8% в Запорізькій. Наближеним до оптимального вважається показник на рівні 21—22%, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами.

Загальні запаси деревини в Україні становлять 1,74 млрд. куб. м. Близько 51% лісів віднесено до захисних, водоохоронних та інших цінних в екологічному відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні. За останні роки намітилася тенденція до скорочення обсягів лісокористування.

Вікова структура лісів України характеризується такими співвідношеннями: молодняки займають 45,4% площі, середньовікові — 37,7%, достигаючі та стиглі — відповідно 10,1% та 6,8%, що в 1,5—2 рази нижче оптимальних величин. За останнє десятиліття в Україні значна частина лісових насаджень загинула від промислових викидів та постраждала від аварії на ЧАЕС. Крім того, загальний стан лісів України не відповідає еколого-економічним вимогам, а функціонування лісового господарства здійснюється в складних економічних умовах.

Основними, найбільш актуальними проблемами щодо формування і раціонального використання лісових ресурсів України є: порушення збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами; значне виснаження лісосировинної бази, погіршення природних комплексів, деградація рослинного покриву; обмеженість інвестицій для лісогосподарського виробництва; скорочення обсягів лісокористування та низький рівень задоволення потреб у деревині за рахунок місцевих ресурсів.

Вирішення названих проблем тісно пов’язано з розширеним відтворенням лісових ресурсів, підвищенням ефективності їх охорони і використання. Необхідно проводити активні заходи щодо захисту і відновлення лісових насаджень з тим, щоб поступово переходити на забезпечення потреб країни переважно за рахунок власних ресурсів із збереженням основних екологічних функцій лісу. Поряд з цим принципово важливо підвищити експортні можливості лісового господарства України.

Рекреаційні ресурси забезпечують відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров’я і підтримки працездатності населення. До рекреаційних ресурсів відносять об’єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. До їх складу входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені практично на всій території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним.

Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в південних областях України — на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні рекреаційні ресурси зосереджені в Карпатах. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), Вінницькій (Хмельник) областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим.

Завдяки поєднанню певних природних факторів та ресурсів формуються потужні рекреаційні комплекси. Територіальна структура рекреаційного комплексу представлена рекреаційними пунктами (окремо розміщені санаторії, пансіонати тощо), рекреаційними районами (рекреаційні пункти і курорти з відповідною інфраструктурою), рекреаційними регіонами (група рекреаційних районів) та рекреаційними зонами (сукупність взаємопов’язаних регіонів). В Україні діє 45 курортів загальнодержавного і міжнародного значення та 13 курортів місцевого значення, є понад 400 санаторіїв, які можуть прийняти на лікування більш як 600 тис. відпочиваючих. Разом з тим за останні роки спостерігається тенденція зменшення мережі та місткості закладів організованого відпочинку, скоротилася мережа туристичних баз, що значно звузило можливості ефективного використання рекреаційних ресурсів.

Основні проблеми щодо ефективного використання рекреаційних ресурсів України полягають у: максимально повному задоволенні потреб населення у повноцінному оздоровленні та лікуванні; охороні і відновленні рекреаційних ресурсів; зростанні якості послуг у цій сфері. Перспективи розвитку рекреаційного комплексу України полягають у залученні додаткових інвестицій в оновлення інфраструктури, що працює на потреби рекреаційного комплексу; інтенсивному розвитку туризму та індустрії відпочинку і оздоровлення в цілому; збільшенні питомої ваги рекреаційної сфери у зростанні національного доходу країни.

8.4. Ресурсозбереження — головний напрям використання природно-ресурсного потенціалу

Ресурсозбереження— це прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких: комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів; впровадження ресурсозберігаючої техніки і технології; широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини; стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпрацьованих кар’єрів тощо; ефективне регулювання лісокористування, підтримання продуктивності лісів, активне лісовідновлення; збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промислових об’єктів.

Одним з вагомих компонентів ресурсозбереження є вторинний ресурсний потенціал.

Важливим пріоритетом є підвищення ефективності енергозбереження у зв’язку з тим, що Україна належить до енергодефіцитних країн і за рахунок власних джерел задовольняє свої потреби в паливно-енергетичних ресурсах менш ніж на 50%. Відповідно до Комплексної державної програми з енергозбереження на період до 2010 року передбачається: запровадити заходи, спрямовані на скорочення енерговитрат у виробництві енергомісткої продукції й здійснення комплексного фінансово-економічного та енергетичного аудиту найбільш енергоємних виробництв і закриття на цій підставі збиткових підприємств; провести реконструкцію та технічне переозброєння ТЕЦ промислових підприємств; впровадити економічний механізм заінтересованості в економії паливно-енергетичних ресурсів, нових енергозберігаючих маловитратних технологій; запровадити на енергоємних підприємствах автоматизовану систему обліку та управління витрат енергоносіїв; залучити до паливно-енергетичного балансу країни відновлювані та нетрадиційні джерела енергії.

В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на економному використанні наявної ресурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі.

8.5. Аналіз та структура трудових ресурсів

Трудові ресурси– це частина населення країни, яка за фізичним розвитком, набутою освітою, професійно-кваліфікаційним рівнем здатна працювати у народному господарстві, займатися суспільно корисною діяльністю.Чисельний склад трудових ресурсів, їх динаміка залежать від природного приросту населення, його статево-вікової структури, а також інтенсивності міграційних процесів. Трудові ресурси складаються з таких категорій населення:

  1. працездатне населення у працездатному віці (за винятком непрацюючих інвалідів першої та другої груп, а також непрацюючих осіб працездатного віку, що отримують пенсії на пільгових умовах);
  2. працюючі пенсіонери;
  3. працюючі підлітки (особи до 16 років).

Одним з основних інструментів регулювання використання трудового потенціалу єбаланс трудових ресурсів.Його складають за даними статистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів з використання трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення, а також підприємств і закладів, що розміщені на території регіону. Держава регулює процеси зайнятості населення. Створена і функціонує державна служба зайнятості населення. Розробляютьсяпрограми сприяння зайнятостінаселення у галузевому і територіальному розрізах.

Галузеві програми зайнятості населення вирішують проблеми скорочення прихованого безробіття, підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників, розвитку соціального партнерства.Територіальні програми охоплюють широке коло проблем щодо відтворення робочої сили - демографічних, економічних, соціальних, екологічних.

Державна служба зайнятості населення, виконує такіфункції:

  • здійснює посередництво між роботодавцями і найманими працівниками;
  • реалізує основні напрями державної політики зайнятості населення;
  • регулює рух робочої сили;
  • веде облік безробітних; надає допомогу офіційно зареєстрованим безробітним чи сприяє їм у відкритті власної справи;
  • здійснює перепідготовку незайнятого населення і підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників.

Залежно від рівня забезпеченості трудовими ресурсами розрізняють:

  • трудодефіцитні територіїхарактеризуються нестачею трудових ресурсів,
  • трудонадлишкові- яким властиво переважання чисельності трудових ресурсів над кількістю існуючих робочих місць.
  • трудорівноважні- спостерігається кількісна і якісна відповідність між наявними трудовими ресурсами і робочими місцями.

Ринок праці -це система суспільних відносин, що ґрунтується на товарно-грошових засадах у сфері розподілу, обміну і використання робочої сили. На ринку праці існують різні форми безробіття. Основними з них є: фрикційне, структурне і циклічне безробіття.

Фрикційне безробіттязумовлено пошуком або очікуванням роботи.Структурне безробіттявиникає під впливом структурних зрушень в економіці, спричинених запровадженням досягнень науково-технічного прогресу, вдосконаленням територіально-галузевих пропорцій господарства, змінами в структурі споживчого попиту.

Рівень безробіття  - це відношення чисельності безробітних до загальної чисельності економічно активного населення.

Рівень офіційного безробіття дорівнює відношенню чисельності безробітних, що офіційно зареєстровані до чисельності економічно активного населення.

Питання для самоконтролю

  1. Визначте сутність і структуру природно-ресурсного потенціалу.
  2. Назвіть існуючі методи оцінки природно-ресурсного потенціалу.
  3. Охарактеризуйте мінеральні ресурси України, їх структуру та особливості розміщення.
  4. Розкрийте сутність та визначте структуру земельного фонду України. Сформулюйте проблеми раціонального використання земельних ресурсів.
  5. Охарактеризуйте водні ресурси України, особливості їх формування і розміщення. Назвіть проблеми та шляхи їх раціонального використання.
  6. Охарактеризуйте лісові ресурси України, їх народногосподарське значення і основні шляхи раціонального використання.
  7. Охарактеризуйте рекреаційні ресурси України, їх структуру та особливості розміщення. Обґрунтуйте проблеми і шляхи їх раціонального використання.
  8. Визначте сутність та основні напрями ресурсозбереження.
  9. В чому полягають особливості формування вторинного ресурсного потенціалу ?

Тема 9.  Міжгалузеві господарські комплекси та регіональні особливості їх розвитку і розміщення

9.1. Сутність та структура міжгалузевих комплексів, особливості їх формування

9.2. Сутність, роль і місце в господарстві України: паливно-енергетичного, гірничо-металургійного, машинобудівного, хімічного, лісо виробничого, будівельного, продовольчого комплексів, галузей виробництва непродовольчих товарів, транспортного комплексу, комплексу соціальної інфраструктури

9.1. Сутність та структура міжгалузевих комплексів, особливості їх формування

Міжгалузевий комплекс (МК)– це сукупність видів діяльності, здійснюваних у певному місці і об'єднаних у певну групу (підсистему) тісними виробничими комерційними та іншими зв'язками.

Процес формування МК - це об'єктивна закономірність розвитку продуктивних сил.

Основними чинниками утворення комплексів і їх територіальної організації є певні види ресурсів (вугілля, нафта, газ, залізна руда, ліс, енергетика, трудові ресурси тощо).Стимулятором розвитку багатьох МК є локальні природні ресурси (рис. 9.1).

Рисунок 9.1 – Типи міжгалузевих комплексів

Вони відрізняються природними та економічними умовами формування, положенням відносно джерел сировини, паливно-енергетичних ресурсів та місць споживання готової продукції, виробничою спеціалізацією і структурою, рівнем розвитку, особливостями територіальної організації та ін.

У народногосподарській практиці традиційно виокремлюють такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, хімічний, машинобудівний, лісопромисловий, агропромисловий, будівельний, транспортний, соціальний, військово-промисловий. Останнім часом цей перелік помітно зростає: рекреаційний, морегосподарський, зовнішньоекономічний, комплекс природокористування, інформаційний, управлінський та ін.

Слід зазначити, що більша частина таких міжгалузевих комплексів не має відповідних управлінських структур чи органів і виконує функції методичного інструменту (чи засобу) для аналізу структури господарства.

Міжгалузеві комплекси можуть мати певні «перекриття». Так, сільськогосподарське машинобудування є одночасно складовою чистиною агропромислового комплексу і машинобудівного.

5) виконання певної функції в економічній системі; 6) загальне управління.

За характером зв'язків між галузями вирізняють 4 типи МК.

МК І типу включають галузі, підприємства яких пов'язані послідовною і (або) паралельною переробкою певного типу сировини, включаючи і її видобування (вирощування) (агропромислові і рибопромислові, лісопромислові  комплекси).

МК ІІ типу включають  однорідні галузі, зв'язки між підприємствами яких виникають на основі виробництва взаємозамінюваної продукції (послуг) – ПЕК, транспортний тощо.

МК ІІІ типу - це комплекси, що складаються із сукупності кількох галузей, діяльність підприємств яких спрямована на вирішення певної господарської або регіональної проблеми (продовольчий, рекреаційний комплекси).

МК ІV типу (програмні) - комплекси галузей, зв'язки між підприємствами яких здійснюють, щоб досягти певної мети, заданої їм економікою, соціальною, екологічною або науково-технічною проблемами. До них відносять МК перших трьох видів, наприклад, продовольчий, ПЕК, формування яких регулюється відповідно до певної програми.

Ядро міжгалузевого комплексу представлене галузями, підприємства яких здійснюють його головні економічні і соціальні функції. Складовими ядра можуть бути галузеві комплекси.

Залежно від просторових масштабів МК поділяють на:

міждержавні - розвиваються на основі інтеграції кількох (як мінімум двох) господарських міжгалузевих комплексів різних країн.,

макроекономічні - складаються і функціонують як міжгалузеві утворення в структурі всього народного господарства країни, розв'язуючи, як правило, загальнодержавну економічну, соціальну, екологічну, політичну або науково-технічну проблеми,

територіальні поділяються на регіональні та локальні. Середрегіональних виокремлюютьреспубліканські, районні, міжобласні і обласнікомплекси, середлокальних -комплекси економічних вузлів і центрів, адміністративних районів.

Слід зауважити, що в багатьох регіонах МК сформувалися на етапі екстенсивного розвитку господарства. Це привело до диспропорцій між розширенням і оновленням виробничих потужностей, збільшенням кількості робочих місць і забезпеченістю трудовими ресурсами, збільшенням споживання палива та електроенергії, високим рівнем концентрації виробництва, особливо у великих містах, та рівнем розвитку інфраструктури, масштабами вилучення земельних ресурсів із сільськогосподарського користування, забрудненням повітряного і водного басейнів.

Виділення в адміністративній області міжгалузевих регіональних комплексів потрібне для посилення цільової спрямованості програм-прогнозів, узгодженості дій усіх учасників виконання одного комплексного завдання (досягнення заданого кінцевого господарського результату чи виробництво будь-якої продукції для місцевих потреб).

МК визначаються наступнимипідходами (рис. 9.2):

Рисунок 9.2 – Підходи до визначення  міжгалузевих комплексів

За вироблюваною продукцією та функціями підприємства і організації, що входять до міжгалузевих регіональних комплексів, поділяються на три групи:

  1. безпосередньо зайняті випуском проміжної і кінцевої продукції регіону і є галузями спеціалізації комплексу,
  2. виробляють для галузей першої групи сировину, напівфабрикати, устаткування і є комплексоутворювальними галузями комплексу;
  3. забезпечують нормальну діяльність перших двох груп галузей.

Основними структурно-функціональними блоками комплексів виробничої сфери є такі:

  1. галузі, які безпосередньо зорієнтовані на кінцеву мету комплексу та є його функціональним ядром (наприклад, сільське господарство і переробна промисловість в АПК);
  2. обслуговуючі галузі (виробництво устаткування, постачання і збут, ремонт);
  3. галузі та види діяльності невиробничої сфери, що сприяють реалізації мети (підготовка кадрів, науково-дослідна, проектно-конструкторська та управлінська діяльність).

На вищому рівні управління міжгалузевими комплексами здійснюється відповідними міністерствами, комітетами тощо.

Основнимиформами управлінської організації МК на низовому рівні є виробничі та науково-виробничі об'єднання, промислові та агрокомбінати, агро-торговельні підприємства, радгоспи-заводи, радгоспи-технікуми, лісокомбінати, лісгоспзаги тощо. Такі об'єднання в Україні забезпечують більше ніж половину обсягу всієї промислової продукції.

В умовах становлення ринкової економіки в Україні створюються нові форми об'єднань підприємств - концерни, асоціації, консорціуми, акціонерні товариства, спілки та інші підприємства, діяльність яких має галузевий або міжгалузевий характер.

Аналіз комплексів має виходити з необхідності забезпечення високого рівня ефективності виробництва та інвестицій за рахунок внутріш-ньорегіональних чинників.

Вивчення міжгалузевих комплексів здійснюється в таких напрямах:

-аналіз структури і пропорційності в поєднанні виробництв,

-визначення раціонального рівня їхнього розвитку і територіальної концентрації,

-аналіз промислово-територіальних зв'язків,

-установлення оптимальних зон,

-визначення економічно обґрунтованих зон збуту і споживання готової продукції,

-обґрунтування перспектив розвитку і напрямів ефективного використання капітальних вкладень.

Вивчення пропорційності дає можливість установити ступінь освоєння території регіону, відповідність існуючої спеціалізації комплексу наявним природним умовам, визначити необхідні зміни в перспективі та виявити роль кожного з них у системі територіального поділу праці.

Дослідження структури міжгалузевих комплексів і визначення їхніх типів дає змогу складатитериторіальну модель районного виробничого комплексу,за допомогою якої можна врахувати й оцінити ефект територіальної концентрації, комбінування і кооперування виробництв різних міжгалузевих комплексів, ефект внутрішньовузлових і внутрішньорайонних зв'язків з урахуванням зон сировинних ресурсів і збуту готової продукції, врахувати суміжні витрати капіталовкладень, розрахувати економічний ефект від взаємодії суміжних виробництв.

Установлення технологічної взаємодії міжгалузевих комплексів сприяє поглибленому дослідженню проблеми перспективного регіонального розвитку.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає зміст поняття міжгалузевого комплексу (МК)?

2. Назвати та надати характеристику основним типам МК.

3. Як поділяються МК залежно від просторових масштабів?

4. У чому полягає цільовій підхід МК?

5. Що передбачає технологічний підхід МК?

6. Що поєднує відтворювальний підхід МК?

Тема 10.  Економіка України як єдність регіональних соціально-економічних систем

10.1. Економіка України як єдиний народногосподарський комплекс.

10.2. Структура економіки. Її сутність та поняття.

10.3. Регіональні особливості галузевої структури економіки.

10.4. Реструктуризація регіональної економіки в умовах ринку.

10.1. Економіка України як єдиний народногосподарський комплекс

Україна - високорозвинута індустріально-аграрна держава з потужним комплексом галузей важкої, харчової і легкої промисловості. Її економіку як складну систему виробництва матеріальних благ можна уявити якєдиний народногосподарський комплекс (ЄНГК), який являє собою сукупність технологічно і економічно взаємопов'язаних виробництв і підприємств, що розвиваються пропорційно і функціонують у системі регіональної, державної і світової економіки. Вчені-економісти дають таке його визначення:народногосподарський комплекс (НГК) - це сукупність декількох галузей, які виробляють взаємозамінну продукцію (паливно-енергетичний) або послідовно переробляють певну вихідну сировину, включаючи її добування чи виготовлення (лісовиробничий, агропромисловий), або розв'язують важливу загальнодержавну економічну, соціальну чи іншу проблему (військово-промисловий, продовольчий комплекси).

Народногосподарський комплекс України виник на основі соціального та економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів. До основних інтеграційних процесів необхідно зарахувати територіальне кооперування, технологічне та інфраструктурне забезпечення. В основі ЄНГК лежить єдиний економічний простір країни.

Економічний простір - це економічно насичена територія, яка поєднує в собі різноманітні об'єкти і зв'язки між ними: населенні пункти, промислові підприємства, господарсько-опановані і рекреаційні площі, транспортні, інженерні та комунальні мережі тощо. Кожен регіон має свій внутрішній простір і зв'язки із зовнішнім простором.

Економічний простір визначається характеристиками і параметрами. Серед якісних параметрів потрібно виокремити:

- густоту на одиницю площі простору (чисельність населення, обсяг валового регіонального продукту, запаси природних ресурсів, основний капітал тощо);

- просторове розміщення (показники рівномірності, диференціації, концентрації, розподілу населення і економічної діяльності, у тому числі наявність господарських освоєних і неосвоєних територій);

- зовнішню і внутрішню зв'язаність (інтенсивність економічних зв'язків між: частинами і елементами простору, умови мобільності товарів, послуг, капіталу і людей, що визначаються розвитком транспортних і комунікаційних мереж:).

Для функціонування економічного простору важливе значення мають відстані між його об'єктами і елементами. «Економічна відстань» характеризується передусім транспортними і трансакційними витратами на подолання фізичної відстані. Економічна відстань між одними і тими ж географічними точками може виявитись неоднаковою для різних видів товарів, послуг, груп мігрантів, що переміщуються.

Територія економічного простору є одним із головних вимірів регіональної економічної політики, яка вимагає економічного обґрунтування доцільності її використання в тому чи іншому напрямку.

Єдиний економічний простір охоплює як всю територію країни, так і її економічну морськуакваторію(територіальні води, виняткову економічну зону із національними правами на судноплавство, видобування корисних копалин з морського дна) і територію із національними правами на діяльність повітряного транспорту, екологічний захист і екологічні квоти повітряного басейну.

Єдність економічного простору країни гарантується Конституцією України, де зафіксовані головні вимоги, до яких належать:

- гарантована єдність економічного простору, вільне переміщення товарів і фінансових коштів, захист конкуренції, свобода економічної діяльності, не забороненої законом.

- недопущення встановлення внутрішніх митних меж, мита, зборів і будь-яких інших перепон для вільного руху товарів, послуг і фінансових коштів;

- заборона введення і емісії інших грошей в Україні крім гривні.

До основних факторів формування ЄНГК України зараховуються:

-  висока господарська освоєність території;

-  різноманітний наявний природно-ресурсний потенціал;

-  наявний трудоресурсний потенціал;

-  сприятливе геополітичне та транспортно-географічне розташування;

-  велика попередня історія розвитку.

Територіальна структура народногосподарського комплексу (НГК), в широкому розумінні, відбиває певну територіальну будову народного господарства і характеризується такими основними рисами:

- наявність потужних промислової та агропромислової ланок;

- активна участь у міжнародному територіальному поділі праці;

- високий рівень територіального зосередження господарства у понад 60-ти великих економічних вузлах;

- надмірно високий рівень зосередження промисловості у промислових агломераціях;

- консервативність галузевої структури промисловості з переважанням у ній виробництва засобів виробництва;

- паритетність (рівність) промислового та агропромислового виробництв у багатьох областях;

- переважно екстенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами землеробства;

- недостатній розвиток рекреаційного комплексу, що не використовує наявні можливості рекреаційного потенціалу країни;

- наявність розгалуженої транспортної системи, що має міжнародне значення;

- недостатній розвиток ринкової, виробничої, соціальної та екологічної інфраструктур;

- недостатній розвиток інноваційного комплексу;

- низька забезпеченість власними паливно-енергетичними водними та лісовими ресурсами;

- застарілість технологій та зношеність основних виробничих фондів;

- недостатнє використання потужностей сировинної бази, вторинних ресурсів, особливо в будівництві;

- слабо розвинута галузь утилізації виробничих відходів і використання їх як додаткових ресурсів виробництва.

Народногосподарський комплекс України складається із різноманітних галузей і територіальних підсистем.

Головними компонентами ЄНГК вважаються дві сфери: матеріальне виробництво і виробничі послуги.

Матеріальне виробництво формується з окремих ланок: промисловість (добувна і обробна), сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок тощо.

Виробництво послуг включає: освіту, охорону здоров'я, науку, культуру, мистецтво, систему фінансів, кредитування, страхування, спорт, соціальне забезпечення, житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування, апарат органів державного та громадського управління, туризм тощо.

Єдиний народногосподарський комплекс складається із просторових соціально-економічних підсистем, об'єднаних структурами управління з метою здійснення відтворення життя суспільства. Територіальна організація ЄНГК охоплює всі аспекти, що пов'язані з територіальним поділом праці, розміщенням продуктивних сил, розселенням населення, взаємовідносинами суспільства і природи, а також проблеми регіональної соціально-економічної політики. У більш вузькому відношенні вона включає такі категорії, як адміністративно-територіальна організація держави, регіональне управління господарством, формування територіальних організаційно-господарських утворень, соціально-економічне районування.

До складу територіальної структури економіки України на сучасному етапі їх соціально-економічного розвитку входять: Автономна Республіка Крим, 24 області і 2 міста державного підпорядкування, 490 складових районів, 451 місто, 893 селища міського типу і 28,6 тисяч сіл. У регіональній структурі держави виділяється 12 спеціальних економічних зон і 9 регіонів, де запроваджено спеціальні режими інвестиційної діяльності.

Для посилення впливу і входження до світового ринку наша країна повинна мобілізувати та структуризувати свої інтелектуальні та інноваційні активи, підтримати розпочатий процес капіталізації, глобалізації і гуманітаризації новітніх галузей економіки. Україні необхідно розширити мережу міжнародних фондових ринків програмного забезпечення, капіталізувати основні українські виробничі і торгівельні бренди відповідно до ринкових стандартів геоекономіки, надати властивостей мережності, інформаційності та відкритості українському споживчому ринку.

У сучасних умовах господарювання головним напрямом для України має стати стратегія включення країни до глобальної геоекономіки, яка має забезпечити домінування інноваційної складової державної економічної політики над застарілими мобілізаційними індустрійними елементами.

10.2. Структура економіки. ЇЇ сутність та поняття

Структура економіки - це співвідношення між сферами виробництва, яке виражає господарські пропорції, стан суспільного поділу праці. В ній виражена сукупність стійких зв'язків між елементами системи, що забезпечують її цілісність і тотожність самій собі, тобто збереження основних властивостей при різких внутрішніх і зовнішніх змінах. Структура суспільного виробництва вимірюється як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, чисельність працюючих, вартість основних фондів, асортимент продукції).

Структура виробництва характеризується такими пропорціями:

-відтворювальними - між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, у використанні валового внутрішнього продукту на заміщення спожитих засобів виробництвами, особистим споживанням і нагромадженням;

-галузевими - співвідношення між різними галузями економіки в регіонах і країні;

-територіальними - у розміщенні галузей виробництва в окремих регіональних економічних районах;

-зовнішньоекономічними - експорт і імпорт продукції різних галузей і регіонів у зарубіжні країни.

В умовах ринкової економіки проблеми її структури є важливим фактором зовнішньоекономічних відносин, це досить складне і багатопланове поняття. Воно включає в себе, насамперед,соціально-економічну структуру економіки, яка характеризується формами власності на засоби виробництва, іорганізаційно-економічну структуру, що визначається співвідношенням різних форм організації виробництва. Існує щевиробничо-технологічна структура, яка є формою внутрішньої організації продуктивних сил, тобто співвідношенням матеріального виробництва та сфери послуг, промисловості і сільського господарства, виробництва засобів виробництва та виробництва предметів споживання, добувних і обробних галузей економіки. Вона характеризується питомою вагою наукомістких та високоекономічних галузей виробництва - галузей з повільним оборотом капіталу (суднобудування, літакобудування, ракетно-космічна техніка тощо) та галузей зі швидким оборотом капіталу (виробництво товарів широкого вжитку, пріоритетні галузі агропромислового комплексу, сфери побуту, торгівлі, громадського харчування).

Для утвердження своєї власної структури система ринкової економіки потребує забезпечення багатоманітності форм власності та демонополізації економіки, перебудови її організації - економічної структури, створення великої кількості самостійних товаровиробників, тобто організації ринково-конкурентного середовища. Це сприятиме перетворенню виробничо-технологічної структури економіки шляхом впровадження наукомістких та високотехнологічних виробництв, пріоритетного розвитку споживчого сектора економіки, тобто сільського господарства, легкої і харчової промисловості, соціальної сфери.

Проте це не виключає розвиток важкої промисловості. Вона залишається базою для розвитку всієї економіки, у тому числі її споживчого сектора (автомобільна промисловість, виробництво складної побутової техніки). Наукові дослідження показують, що співвідношення між важкою промисловістю і виробництвом споживчих товарів в межах 45-50 % має становити важка промисловість, 55-50 % - предмети і товари споживання.

Сьогодні відбуваються структурні зміни у самому матеріальному виробництві. Зокрема є істотна зміна співвідношення між видобувними, сировинними і обробними галузями шляхом рішучого переходу до ресурсозберігаючих технологій, істотного зростання інтелектуальних, наукомістких галузей, де високою є питома вага висококваліфікованої праці, новітніх технологій, використання науки і техніки.

Нині позначається прискорене зростання питомої ваги сфери послуг у структурі суспільного виробництва. І це закономірний процес для всіх високорозвинутих країн. Він є показником високого рівня розвитку продуктивних сил, продуктивності суспільної праці. Це сприяє скороченню кількості працюючих у сфері матеріального виробництва, одночасно забезпечує створення такого обсягу матеріальних благ, який не лише задовольняє потреби населення своєї країни, але й забезпечує значний їх експорт в інші країни. Скорочення кількості працюючих у сфері виробництва дозволяє їх збільшення у сфері нематеріального виробництва.

Дослідження показують, що у США 75 % від усіх працюючих зайняті у невиробничій інфраструктурі, у Європі - до 65-68 %. Таке співвідношення між сферою матеріального виробництва та сферою послуг визначає якісно нову структуру та критерії ефективності.

10.3. Регіональні особливості галузевої структури економіки

За даними статистики у промисловості виокремлюються 280 галузей і понад 500 окремих виробництв

Їх класифікація полягає у групуванні підприємств за галузями з метою:

- забезпечення наукового аналізу міжгалузевих зв’язків і пропорцій;

- зіставлення показників під час аналізу економічної ефективності виробництва, господарства і зростання продуктивності праці.

Спеціалізовані галузі поділяються за основними ознаками однорідності, коли галузі випускають ідентичну продукцію (наприклад, галузі паливно-енергетичної промисловості), спільності у використанні сировини (галузі машинобудування, лісової та харчової промисловості), за характером технології  (галузі хімічної промисловості).

За економічним змістом і за формою, а також за організацією виробництва, галузі економіки можуть бути різними.

Досфери матеріального виробництва належать галузі, в яких результат затраченої праці втілений в певні матеріальні блага, тобто виготовлення необхідної продукції для споживання. Вони також забезпечують транспортування, зберігання, розподіл та реалізацію готової продукції, без чого завершені виробничо-технологічні цикли існувати не можуть. Підприємства безпосередньо виробничої сфери виробляють матеріальну продукцію та енергію (промисловість, будівництво, сільське господарство, лісовиробничий комплекс, рибна промисловість). Опосередковано виробничі сфери забезпечують нормальне функціонування виробництва (транспорт, зв'язок, торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне забезпечення, збут, заготівля).

У галузях сфери послуг корисна діяльність виражається не у виробництві матеріальних благ, а у виробництві послуг населенню чи суспільству в цілому. Послуги, що зорієнтовані на індивідуальні запити людини, включено до підсфери обслуговування населення, а ті галузі, що обслуговують суспільство в цілому, утворюють підсферу обслуговування суспільства.

Як було уже сказано, у промисловості використовується дуже велика кількість галузей і окремих видів виробництв. Тому галузі народного господарства прийнято поділяти на укрупнені (комплексні галузі). За кваліфікацією Держкомстату України, до промисловості належать 17 укрупнених (комплексних) галузей, які складаються з простих галузей. Наприклад, машинобудування і металообробка включає близько 60 галузей, хімічна і нафтохімічна - 15, будівельних матеріалів - 15 тощо. В більшості, галузі поділяють на підгалузі. У машинобудуванні і металообробці розрізняють понад 100 підгалузей виробництва. У вугільній промисловості розрізняють кам'яновугільну і буровугільну. Найдрібнішою одиницею галузевої структури господарства виступає вид виробництва.

В Україні на загальнодержавному рівні введена «Класифікація видів економічної діяльності» ДК 009-96 (КВЕД) відповідно до класифікації видів економічної діяльності, прийнятої статистичною комісією Європейського Союзу (КАСЕ).

За цією класифікацієюекономічна діяльність - це процес поєднання дій, які дають змогу одержати відповідний набір продукції чи послуг. Вид економічної діяльності встановлюється таким чином, щоб об'єднати ресурси (устаткування та обладнання, наявність технології, робочу силу, сировину та матеріали) для створення виробництва певної продукції та надання послуг. Види економічної діяльності за своїм складом дуже неоднорідні. Серед них є прості види, які представлені одним видом виробництва (рибне господарство) і, в той же час, є дуже складні види, що об'єднують десятки й сотні виробництв (автомобільна промисловість).

Промисловість України історично орієнтована на розвиток чорної металургії (на базі родовищ кам'яного вугілля і залізної руди в Донбасі і Придніпров'ї), яка і сьогодні має дуже велику питому вагу. Сьогодні вона формує значну частину експорту, одночасно є великим споживачем дорогих паливно-енергетичних ресурсів та основним джерелом забруднення навколишнього середовища.

Значні структурні зміни відбулися у промисловості України за галузями.  Порівняно з 1990 р. значно зросла питома ваги електроенергетики, чорної металургії, паливної промисловості.

За останній період знизилась частка машинобудування і металообробки, легкої промисловості, борошномельно-круп'яної і комбікормової промисловості. У решті галузей промисловості незначні відхилення.

Галузева структура виробництва країни має свої певні регіональні особливості. В кінці минулого століття у ряді регіонів (Одеській, Львівській, Херсонській областях, А. Р. Крим, Києві, Севастополі) на послуги припадає більше половини виробництва валової доданої вартості, що свідчить про те, що постіндустріальний розвиток в Україні значно посилився.

В окремих регіонах у структурі валової доданої вартості питома вага промисловості становить більше половини. Це такі індустріальні області, як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька. У восьми областях (Вінницька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, Кіровоградська, Тернопільська, Хмельницька, Чернігівська) у сільському господарстві виробляється більше валової доданої вартості, ніж у промисловості. У видобувних галузях промисловості вирізняються Дніпропетровська, Донецька, Івано-Франківська, Луганська, Полтавська, Сумська області, де найбільше сконцентрована частка видобувного виробництва. У структурі видобувної промисловості домінує частка видобування енергоносіїв (вугільна, нафтогазова промисловість).

Питання для самоконтролю

1. Що являє собою єдиний народногосподарський комплекс (ЄНГК)?

2. Надати визначення поняттю народногосподарський комплекс (НГК).

3. Надати визначення поняттю Економічний простір

4. Якими характеристиками та параметрами визначається економічний простір

5. Які сфери відносять до компонентів ЄНГК?

6. Що відносять до складу матеріального виробництва?

7. Що відносять до складу виробництва послуг?

Питання для дискусій

  1. Яке явище надає характеристику економіки України XX ст.? Що таке структурна криза та стагнація?
  2. Надати визначення поняттю реструктуризація.
  3. Надати визначення поняттю синенергетичний ефект

Тема 11.  Економіка регіонів України:

стан та перспективи розвитку

11.1 Економічна характеристика регіонів України

11.2 Предметна економіка регіонів України

11.1 Економічна характеристика регіонів України

На основі дослідження природи, населення і господарства України можна виділити п’ять макрорегіонів: Центральноукраїнський, Донецько-Придніпровський, Північно-Східний, Причорноморський, Західноукраїнський (табл. 11.1).

Таблиця 11.1 - Соціально-економічні макрорегіони України

Макрорегіон

Області, що входять до складу макрорегіону

Центральноукраїнський

Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська, Кіровоградська

Донецько-Придніпровський

Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька

Північно-Східний

Полтавська, Сумська, Харківська

Причорноморський

Миколаївська, Одеська, Херсонська, Автономна Республіка Крим

Західноукраїнський

Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька

Центральноукраїнський економічний район

Природні передумови.

Мінеральні ресурси району: буре вугілля (головні родовища — Олександрійське, Ватутінське, Коростишевське);

нафта (Леляківське, Гнідинцівське) та газ (Талалаївське) в Чернігівській області;

поклади торфу (Бучманське, Замглайське тощо);

уранові руди, нікель (Побузьке родовище), титанова руда - ільменіт (Іршанське родовище).

нерудні копалини - графіт (Завалля), каоліни, будівельна сировина (граніт, пісок, глина тощо).

Демографічні передумови.Щільність населення - 70 чол./км2, що трохи менше загальноукраїнського показника (80чол./км2).

Демографічна ситуація складна - природний приріст населення тут знижується; зараз він від'ємний в усіх без винятку областях.

Економічні передумови.Головні галузі спеціалізації: середнє і точне машинобудування; агропромисловий комплекс (зернове господарство, скотарство, виробництво цукру, льону, картоплі); хімічна промисловість (мінеральні добрива, хімічні волокна, фарби, пластмаси); легка промисловість; лісопромисловий комплекс; транспортний комплекс.

Екологічна ситуація. Район має два "епіцентри" екологічної напруги: зона радіоактивного забруднення навколо Чорнобиля й Черкаський промвузол. Потрібні великі кошти на остаточну ліквідацію наслідків аварії на АЕС та технологічне переобладнання хімічних виробництв.

Західноукраїнський економічний район

Природні передумови.Район має родовища нафти (Долина, Борислав, Надвірна), газу (Дашава, Більче-Волиця), калійних солей (Калуш, Стебник), кухонної солі (Дрогобич), сірки (Роздол), озокериту, мінеральних вод. Закарпатський прогин багатий на кухонну сіль (Солотвин), поліметали, алуніти, барит.

Корисні копалини платформної частини району не такі різноманітні й багаті. Тут найбільше значення має Львівсько-Волинський кам'яновугільний басейн, а також родовища фосфоритів в Придністров'ї (Тернопільська, Хмельницька, Вінницька області). На півночі району є поклади торфу. Район багатий на сировину для будівельної промисловості.

Демографічні передумови.Демографічна ситуація в Західноукраїнському районі сприятливіша, ніж у решті регіонів України. Природний приріст населення в районі невисокий, але тільки тут цей показник має у нас позитивне значення.

Економічні передумови.Галузева структура складається з паливно-енергетичного, машинобудівного, хімічного, лісовиробничого, агропромислового, рекреаційного комплексів, дуже розвиненої легкої промисловості. В народному господарстві поєднуються матеріаломісткі й енергомісткі (гірничо-хімічна, паливно-енергетична, лісохімічна й деревообробна, цукрова промисловості) галузі з нематеріаломісткими, працемісткими (точне машинобудування, легка промисловість). Промисловість здебільшого працює на власній сировині, але використовує й довізну (метали, газ, нафтопродукти, бавовна тощо). Взагалі галузева структура економіки району близька до структури Центральноукраїнського району, але тут значно більше розвинені галузі, пов'язані з корисними копалинами: паливно-енергетична, гірничо-хімічна.

Екологічна ситуація. Передкарпатський регіон, а також Рівненський промвузол знаходяться в зоні екологічної напруги, це проблема, яка мусить бути негайно вирішена за рахунок, зокрема, галузевого перепрофілювання.

Донецько-Придніпровський економічний район

Природні передумови.Інтегральний природно-ресурсний потенціал району дуже великий: 36% загальноукраїнського показника. В його основі - вугілля, залізна й марганцева руди, кухонна сіль, ртуть, вогнетривкі глини й флюсові вапняки, цементна сировина. Не менш важливе значення мають агрокліматичні ресурси - родючі чорноземи, достатня кількість сонячного тепла.

Основні запаси українського кам'яного вугілля зосереджені в Донбасі - в Донецькій, Луганській, а також Дніпропетровській (Західний Донбас) областях. Вугілля високої якості, але його собівартість також висока, бо видобувається воно вже давно, верхні шари вже великою мірою вичерпані, шахти досить заглиблені. До того ж обладнання дуже застаріло. Залізні руди характеризуються великими запасами й високою якістю: зміст заліза в криворізькій руді сягає 65%.

Якісною рудою вирізняється й Білозірське родовище. Поклади марганцевих руд зосереджені в Нікопольському та Токмацькому родовищах. Залізна й марганцева руди - неабиякий за вартістю експортний товар України.

Кухонна сіль (Слов'янськ, Артемівськ) також вирізняється як великими покладами, так і високою якістю.

Наявність високих запасів коксівного вугілля, залізної й марганцевої руд, вогнетривких глин - до того ж зосереджених на компактній території - сприяла розвитку потужної чорної металургії. Донецько-Придніпровський металургійний район один з найбільших у світі; він виробляє металу значно більше, ніж українська економіка має в ньому потреби. Вугілля, а також кухонна сіль є сировиною для хімічної промисловості.

Гідроресурси району обмежені. На Дніпрі збудовані Дніпрогес, Каховська й Дніпродзержинська ГЕС.

Демографічні передумови.Щільність населення становить тут 115 чол./км2, що значно вище середнього показника в Україні. Переважна більшість населення живе у містах, ступінь урбанізації тут найвищий; питома вага міського населення сягає 90%. Демографічна ситуація в Донецько-Придніпровському районі несприятлива. Всі області мають від'ємне значення коефіцієнта природного приросту населення.

Економічні передумови.Економічне обличчя району сформувала важка індустрія, насамперед, гірничодобувна, паливно-енергетична, металургійна галузі, основна хімія, металомістке машинобудування. Разом з цим, значний внесок в українську економіку роблять галузі агропромислового комплексу.

Екологічна ситуація. Надмірна територіальна концентрація виробництва, переважання матеріаломістких й енергомістких виробництв створили в регіоні дуже напружену екологічну ситуацію.

Північно-Східний економічний район

Природні передумови.Природні ресурси представлені, насамперед, корисними коплинами, особливо паливними. В межах району проходить Дніпровсько-Донецька тектонічна западина з покладами нафти й газу. На сьогоднішній час це основна нафтогазова база України.

Найбільші нафтові родовища - Глинсько-Розбишівське, Більське, Зачепилівське, Качанівське, Рибальське. За браком нафти ці родовища дещо пом'якшують сировинну проблему України.

Газові родовища зосереджені в Харківській області. Це, насамперед, славетне Шебелинське родовище, а також поклади в Єфремівці, Кегичівці, в Полтавській області - Солохівське, Яблунівське. Інша група корисних копалин представлена залізними рудами Кременчуцького родовища, на основі якого працює Полтавський збагачувальний комбінат.

Демографічні передумови.Район характеризується складною демографічною ситуацією. Показники природного руху тут найгірші в Україні (за винятком Чернігівської області, яка, до речі, межує з районом). Природний приріст скрізь від'ємний.

Економічні передумови.Провідною галуззю економіки Північно-Східного району є машинобудування, де працює 61% промислово-виробничого персоналу. До важливих галузей належить також сільське господарство, харчова промисловість, транспортний комплекс.

Причорноморський (Південний) економічний район

Природні передумови.Корисних копалин небагато, але значення деяких з них набуває загальноукраїнського характеру. Це керченська залізна руда, солі кримських озер і Сиваша, газ, мармур, лікувальні грязі лиманів, мінеральні джерела.

Порівняно з іншими районами, Причорномор'я найгірше забезпечене енергетичними ресурсами, що не лише стримує енергомісткі виробництва, а й негативно впливає на розвиток господарства.

Демографічні передумови.Щільність населення району - 61 чол./км2, що нижче за середньоукраїнський показник. Демографічна ситуація в районі складна. Коефіцієнти природного приросту населення скрізь від'ємні.

Економічні передумови.У структурі агропромислового комплексу найбільшу питому вагу має багатогалузева харчова промисловість.

Провідна роль у промисловому виробництві належить машинобудівному комплексу, який охоплює такі галузі спеціалізації: суднобудування й ремонт, сільськогосподарське машинобудування, верстатобудування, обладнання для харчової промисловості, електронне й електротехнічне машинобудування й приладобудування. Підприємства суднобудування й судноремонту є у всіх областях району. Тут виготовляється переважна частина морських і річкових суден України. Другою за значенням спеціалізуючою галуззю промисловості Причорноморського району є харчова, яка входить до складу агропромислового комплексу. Вона посідає перше місце за вартістю валової продукції Півдня. Провідна роль належить рибній, виноробній, плодоовочеконсервній, м'ясній, борошномельно-круп'яній, олійній, тютюновій і ефіроолійній галузям.

Екологічна ситуація. За останні десятиріччя майже зруйнована екологічна система Причорномор'я; особливо забруднені Чорне й Азовське моря. Це призводить до збитків у рекреаційному господарстві, зменшує приплив туристів, негативно впливає на здоров'я мешканців. Проблема має бути вирішена за рахунок технологічного переобладнання промислових підприємств і спорудження ефективних очисних споруд.

11.2. Предметна економіка регіонів України

Регіоналізм у сфері економіки є свідченням децентралізації господарської діяльності і управління та підвищення ролі місцевого самоврядування. Зберігається актуальність пошуку шляхів поєднання інтересів окремих регіонів із загальнонаціональними, створення механізмів, які б забезпечили економічні основи цілісності країни і недопущення неоправданої територіальної та господарської замкнутості й обособленості. Це обумовлено тим, що іноді регіоналізм сприймається як всеохоплююче зосередження владних повноважень на рівні регіону чи повна його господарська самостійність у вирішенні питань загальнонаціонального значення, питань власності на майно і вироблені в регіоні товари, на природні ресурси тощо. Таке розуміння самостійності господарської системи регіону не має перспективи, воно економічно і політично недоцільне.

Регіон необхідно розглядати як частину цілого. Діалектика окремого і загального розкриває взаємозв'язок між ними, згідно з яким окреме неможливе без загального, як і загальне неможливе без окремого, що є субстратом загального. Загальне завжди взаємозв'язане з конкретним, а конкретне завжди перебуває під впливом загального. Ця єдність і залежність, а разом з тим і особливість як філософські категорії повною мірою проявляються у взаємовідносинах регіону і держави.

З географічного погляду регіон завжди є частиною якоїсь території, що за масштабами перевершує регіон. З господарського погляду економіка регіону — це ланка господарського комплексу країни, яка розміщена на певній частині  її території. Економіка регіону базується на мікроекономічній виробничій функції, тобто врахуванні найбільш ефективної дії місцевих чинників виробництва — робочої сили, ресурсів, економічних зв'язків конкретних підприємств тощо. Для економіки регіону найбільш притаманні риси саморегуляції через попит і пропозицію, рівень конкуренції в межах регіону, форми власності.

Економічний розвиток регіону базується на мікроекономічних відносинах — відносинах між підприємствами, ринками товарів і послуг, засобами виробництва і виробничою та соціальною інфраструктурою. Для економіки регіону притаманна широка взаємодія між усіма суб'єктами господарювання, що відображає інтеграційний процес і характеризує комплексність і збалансованість його розвитку.

Таким чином, економіка регіону відтворює здатність різних економічних суб'єктів ефективно здійснювати господарську діяльність на внутрішньорегіональному рівні. Разом з тим особливість регіонального розвитку є основою для міжрегіональної взаємодії, тобто виходу на макроекономічну систему країни в цілому з позицій вирішення власних (регіональних) економічних завдань. Зазначені особливості економіки регіону як сутнісні ознаки і відокремлюють її від регіональної економіки.

Регіональна економіка щодо економіки конкретного регіону виступає макроекономічним середовищем. Це середовище створюється, наприклад, єдиною на національному рівні монетарною системою, дією інфляційних чинників, впливом чинників міжрегіональної дії, зокрема ефективнішого функціонування транспортної системи, встановленням валютних курсів тощо.

Регіон, навіть найбільш розвинутий, не може виконувати функції господарського регулювання для  інших регіонів. Для регіону більш характерні ознаки цілісності, ніж для регіональної системи, яка включає сукупність регіонів. У правовій сфері конкретний регіон не має тих повноважень, які притаманні для національної господарської системи.

Розвиток економіки регіону розглядається  центральними органами з позицій місцевого самоврядування, визначення функцій і взаємодії територіальних органів різних рівнів. Вихідною позицією управління господарським комплексом регіону є його комплексний розвиток і задоволення на цій основі соціально-економічних потреб його населення. Комплексний розвиток регіону передбачає розвиток виробничих і соціальних комплексів, які мають включати такі необхідні інфраструктурні блоки, як будівельний, житлово-комунальний, соціально-культурний, оздоровчий, освітній, торгово-сервісний, побутового обслуговування та ін. Господарство регіону повинно розвиватися значною мірою на базі регіональної та муніципальної власності, місцевих бюджетів, ефективного використання місцевих ресурсів тощо, утворюючи таким чином єдину економічну систему. У сучасних умовах, коли регіональні суб'єкти наділені значними повноваженнями і можливостями внутрішньорегіонального управління, складаються умови, за яких регіони несуть відповідальність за реалізацію загальнодержавної регіональної соціально-економічної політики, самовідтворення і розвиток, самозабезпечення основних стандартів життєдіяльності населення.

Оскільки регіони неоднакові за своїм економічним потенціалом, то формуються регіони-донори і дотаційні регіони.

Якщо у великому регіоні проблема депресивності економічного розвитку характерна лише для окремої його частини, тобто субрегіону нижчого рангу, то тоді питання активізації його господарської діяльності вирішується через розроблення та запровадження регіональних програм розвитку з найбільш важливих галузей економіки.

Таким чином, поєднання централізованих механізмів регіонального розвитку як окремих ланок єдиного господарського комплексу з активною діяльністю регіональних владних та економічних структур кожного конкретного регіону може забезпечити прискорений розвиток регіонів.

Економіка кожного конкретного регіону відчуватиме значний вплив центральних органів завдяки прийняттю рішень, які сприяли б ефективному розвитку регіональної ініціативи в галузі використання регіональни переваг, ефективному використанню наявних ресурсів і умов.

Економіка кожного регіону має свою внутрішню структуру, механізми управління і функціонування. Але вона не є обмеженою та ізольованою. Завдяки міжрегіональним зв'язкам економіка окремого регіону є частиною економік інших регіонів і таким чином національної економіки в цілому.

Економіці кожного регіону притаманна і внутрішня територіальна дискретність - кожен регіон поділяється на дрібніші субрегіони згідно з адміністративно-територіальним чи іншим поділом території.

Таким чином, економіка регіону являє собою складну систему взаємодій регіональних, субрегіональних (внутрішньорегіональних) і міжрегіональних елементів, утворюючи єдиний економічний простір.

Основною проблемою соціально-економічного розвиткуДонецького економічного регіонузалишається висока концентрація промислового виробництва. Це зумовило найбільшу в державі урбанізованість території, одну з найскладніших екологічних ситуацій, хоча і сприяло порівняно високому розвитку продуктивних сил району в межах України. Загострення даної проблеми відбувалося під впливом природноекономічних та історичних передумов  і чинників, а також у результаті структурної політики держави, що проводиться останнім часом. Згідно з цією політикою капітальні вкладення, залучення іноземних інвестицій в основному орієнтуються на галузі спеціалізації району, що відіграють помітну роль у міжнародному поділі праці, тобто насамперед у важку промисловість. Для підвищення ефективності функціонування суспільно-господарського комплексу Донецького економічного регіону треба провести комплексну реструктуризацію та технічне переоснащення вугільної промисловості, технічну реконструкцію таких базових галузей, як чорна і кольорова металургія, хімічна промисловість, машинобудування і електроенергетика.

Для ліквідації галузевих диспропорцій у розвитку промисловості необхідно нарощувати потужності легкої і харчової промисловості.

У системі охорони здоров'я основною метою розвитку повинно стати розширення обсягів медичної допомоги, доступності її надання для всіх верств населення, підтримка та модернізація матеріально-технічної бази галузі, вдосконалення механізму державного фінансування медичного обслуговування.

В агропромисловому комплексі регіону треба нарощувати обсяги виробництва особливо продукції м’ясо-молочного тваринництва, городництва у приміських зонах.

Для зменшення соціального напруження в шахтарських містах і селищах необхідно приділити більше уваги створенню в районі нових робочих місць, налагодженню системи перекваліфікації кадрів, вивільнених із закритих вугільних підприємств. Зміцнення матеріальної бази потребують також міський транспорт, комунальне господарство. Актуальною є  проблема забезпечення стабільного водопостачання.

У цілому, незважаючи на різке зниження обсягів виробництва, загострення екологічних проблем, складну демографічну ситуацію, Донецький економічний  регіон має значний потенціал для подолання цих кризових процесів і поступової активізації розвитку господарського комплексу. Аналіз сучасного стану економіки Придніпровського економічного регіону свідчить про наявність диспропорцій в її розвитку і низки невирішених проблем, зокрема: зменшення обсягів видобутку основних корисних копалин; небезпечні еколого-економічні тенденції в землекористуванні (виведення з обігу родючих земель, значне зменшення гумусового горизонту); дефіцит паливних, водних і лісових ресурсів; високий рівень питомих витрат; недостатній рівень розвитку інвестиційного комплексу (нераціональна структура капітальних вкладень, недостатні обсяги інвестування реального сектору економіки); недостатній рівень розвитку соціальної сфери; невирішеність фундаментальних економічних проблем, пов'язаних з проведенням структурної реформи (втрата управління системами господарського комплексу, посилення дезінтеграції економічного простору, денаціоналізації основних експортних галузей, недосконалість внутрішньогалузевої структури економіки, окремих її сфер і галузей, непропорційне зростання елементів ринкової інфраструктури, необґрунтоване посилення сировинної спрямованості структури господарського комплексу); підвищення рівня внутрішньорегіональної диференціації соціально-економічного розвитку; недосконалість територіальної організації продуктивних сил; порушення порегіональних пропорцій між виробничою і невиробничою сферами; розбалансованість пропорцій між сферами АПК і суміжних з ним галузей господарського комплексу; загострення екологічних проблем у областях зосередження агломерацій.

Перспективи розвитку Придніпровського економічного регіону значною мірою зумовлюватимуться вирішенням цих проблем та реалізацією основних напрямів розвитку. У найближчій перспективі спеціалізація господарського комплексу Придніпров'я і його областей не зазнає суттєвих змін. У той же час передбачається збільшення питомої ваги регіону у випуску товарів і послуг та у створенні валової додаткової вартості сфери матеріального виробництва. Зросте частка Придніпров'я у загальному обсязі випуску промислової продукції. При відповідному збільшенні сільськогосподарського виробництва співвідношення промисловості і сільського господарства залишиться без змін.

У галузевій структурі промисловості переважатиме металургійна, спрямована на задоволення внутрішнього і зовнішнього ринків. Виробництво чорних металів буде основним напрямом спеціалізації регіону в загальнодержавному поділі праці. Пріоритетний розвиток матимуть такі експортно-орієнтовані виробництва промисловості: металургія і обробка металів, виробництво машин і обладнання, виробництво електричного і електронного обладнання, виробництво медичних приладів та інструментів, точних вимірювальних приладів, оптичних приладів і годинників, виробництво транспортного обладнання (зокрема автомобілів), ракетно-космічна і авіаційна техніка.

У сільському господарстві зростання виробництва базуватиметься на вдосконаленні структури посівних площ сільськогосподарських культур, збільшенні обсягів ґрунтозахисної обробки грунту та інтенсивних технологій вирощування зернових культур, цукрового буряка і соняшника, скорочення розораності ґрунтів, розширення лукопасовищного господарства і зрошуваного землеробства.

Якісні структурні перетворення у народногосподарському комплексі, спрямовані на посилення його соціальної орієнтованості та екологізацію галузей (металургійна, залізорудна, хімічна). Передбачаються такі основні напрями розвитку господарського комплексу Придніпровського економічного регіону: вирішення основних фундаментальних проблем, пов'язаних з проведенням структурної реформи; ресурсозберігаюча спрямованість економіки та комплексне використання ресурсів, зокрема раціональне використання природних ресурсів; запровадження маловодних і безводних технологій, реконструкція зрошуваних систем, розширення обсягів захисного лісорозведення, широке використання всіх вторинних матеріальних ресурсів, що створюються в процесі основного виробництва; формування нової інноваційної стратегії шляхом включення в інвестиційний процес приватних структур як вітчизняних, так і зарубіжних; удосконалення галузевої і територіальної структури капітальних вкладень; прискорення темпів інвестування і виробництва традиційних галузей спеціалізації; подальший розвиток електроенергетики, вугільної та золотодобувної промисловості; нарощування експортного потенціалу. Пріоритетний розвиток експортно-орієнтованих, наукомістких екологобезпечних галузей машинобудування і металообробки, чорної металургії; зростання електронної та  електронно-профільної техніки в загальній кількості технічних засобів; реконструкція і технічне переоснащення підприємств машинобудування, у тому числі сільськогосподарського та космічного приладобудування, легкої промисловості; забезпечення високих темпів розвитку агропромислового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази переробних галузей, інтенсифікація городництва у приміських зонах; підвищення рівня якості продукції до світових стандартів; прискорений розвиток соціальної сфери  і суттєве покращання життєвого рівня населення; поліпшення екологічної ситуації за рахунок створення ефективних очисних комплексів, рекультивації порушених природних ландшафтів, запровадження системи екологічного моніторингу.

Перед економікою Східного економічного регіону стоять складні завдання щодо переходу від кризового етапу розвитку всіх галузей народногосподарського комплексу до етапу зростання, стабілізації виробництва, нарощування соціально-економічного потенціалу. В умовах низького рівня промислового виробництва існує потреба збереження найсучасніших виробництв і трудових колективів, поступове доведення обсягів виробництва до рівня, який задовольнив би потреби населення.

У регіоні є всі передумови для налагодження випуску засобів виробництва (машин, обладнання) для різних галузей економіки України і експортних потреб, у першу чергу для реорганізованих сільськогосподарських структур — фермерських та індивідуальних господарств. Важливо знайти шляхи для освоєння випуску найсучасніших предметів народного споживання в багатьох галузях, головним чином у галузях електроніки та електротехніки.

Важливим напрямком є розвиток паливно-енергетичного комплексу, оскільки Східний регіон став домінуючим у видобутку нафти й газу в Україні.

Від розвитку цієї галузі залежить нормалізація функціонування паливно-енергетичного комплексу в усій державі. У галузі агропромислового комплексу необхідно зосередити увагу на забезпеченні реорганізованих сільськогосподарських структур необхідним обладнанням, посівним матеріалом, мінеральними добривами, фінансовими ресурсами; актуальним є збереження і підвищення природної родючості ґрунтів.

Першочерговими заходами щодо розвитку соціальної сфери є приведення її до стану, який не тільки задовольняв би потреби жителів регіону в життєво важливих послугах, а й створював умови для прискореного й розширеного відтворення робочої сили через докорінне покращання рівня життя населення, особливо в сільській місцевості. Враховуючи високий ступінь урбанізації територій регіону, особливо Харківщини, необхідно досягти такого рівня розвитку соціальної сфери в промислових центрах регіону, який відповідав би соціально-екологічним вимогам суспільства нової, постіндустріальної формації, головною ознакою якої є гармонійний розвиток як суспільства, так і природного середовища.

Прикордонне розташування регіону, проходження по його території найважливіших транспортних шляхів до Росії і Білорусі вимагає постійного удосконалення економічних зв'язків із сусідніми державами на базі прикордонного співробітництва.

Основними пріоритетами розвитку господарства, які сприятимуть прискореному відродженню регіональної економіки та її ефективному функціонуванню, мають бути заходи з попередження структурної кризи, зорієнтовані на подальшу реструктуризацію господарського комплексу регіону в напрямі зміщення інвестиційно-інноваційних потоків з матеріало- та енергомістких сировинно-добувних у високотехнологічні й наукомісткі обробні й переробні галузі промисловості, в розвиток багатоукладного сільського господарства, АПК у цілому та виробничої, соціальної і ринкової інфраструктури; державна підтримка-прискореного відродження або введення в дію найважливіших конкурентоспроможних високотехнологічних виробничих потужностей: радіоелектронної промисловості, приладобудування та оборонного машинобудування. У такому разі економічний ефект поєднується із соціальним, зокрема із продуктивним забезпеченням зайнятості, підвищенням загальноосвітнього та професійно-кваліфікаційного рівня працівників; формування міжгалузевих фінансово-промислових груп з міжнародною участю, з метою створення кінцевих видів конкурентоспроможної на національному й світових ринках продукції, особливо — у високотехнологічних виробництвах машинобудівної галузі; обов'язкове поєднання ресурсовикористання з відповідними природовідновлювальними заходами, що особливо актуально для високоурбанізованих територій зі зниженим еколого-економічним потенціалом розвитку; впровадження більш досконалих і глибоких технологій переробки сировини, подальше поширення й розвиток технології добування і переробки та обробки сировини, що забезпечують комплексне, найбільш повне й ефективне її використання; у галузях з виробництва конструкційних матеріалів розвиток його на основі сучасних технологічних циклів з покращеними службовими якостями, комплексними властивостями та гарантованою якістю, а також впровадження високоефективних методів отримання конструктивних з'єднань із заданими властивостями з інтенсифікацію відповідних пошукових розробок в наукомістких виробництвах; розроблення технологій високоефективної утилізації відходів основного виробництва та житлово-комунального господарства міських агломерацій, залучення у господарський обіг техногенних родовищ; розвиток інформаційних комунікацій і зв'язку, зокрема, створення цифрових мереж та системи автоматизації таксофонних послуг, пріоритетний розвиток мобільного зв'язку прогресивних стандартів у сільській мережі розселення і у малих містах; виробництво вітчизняних інформаційнихтехнологій, адаптація до регіональних особливостей інформаційного забезпечення регіону за умов пріоритетного розвитку україномовних теле- та радіомовлення, інтернет-простору. Створення вітчизняних інформаційно-комп'ютерних мережних систем зв'язку, розвиток регіональних інформаційних банків даних типу «електронна бібліотека», «електронна  ринкова інфраструктура» у містах — регіоноформуючих центрах, перш за все у Харкові; створення прогресивних організаційних форм територіальної інтеграції бізнесу, освіти, науки й виробництва технополісного та агрополісного типу.

Враховуючи чи не найзначніший в Україні потенціал сфери вищої та спеціальної освіти Харківщини, в цьому регіону може бути створена мережа технопарків на базі закладів освіти, науково-дослідних організацій та комерційних структур. При цьому головною передумовою успіху регіонального розвитку є якнайтісніше поєднання інвестиційної діяльності з інноваційною, оскільки інвестиції без інновацій лише сприятимуть подальшому нагромадженню основних фондів, «омертвлінню» капіталу, екстенсивному господарюванню та подальшому відставанню виробництва від рівня розвинутих країн.

Необхідно також наголосити на головній позитивній передумові розвитку регіону — багатому людському капіталі висококваліфікованої робочої сили Харківщини, промислових областей. Високий рівень професійно-кваліфікаційної підготовки фахівців, наявність достатньої кількості різнопрофільних спеціалістів практично в усіх галузях господарства, подальше нарощування кількості працівників з вищою освітою за умови створення належних умов відтворення робочої сили спроможні стати каталізаторами позитивних зрушень у науково-технічному забезпеченні сталого зростання виробництва.

Позитивні зрушення в науково-технічному забезпеченні виробництва мають відбуватися насамперед за рахунок власної трудоресурсної бази розвитку, через подальше збагачення людського капіталу. Перспективним є розвиток лізингу, особливо в галузях із загальною потребою оновлення технічного парку й технологій виробництва.

Одним з важливих напрямів розвиткуЦентрального економічного регіону є структурна перебудова  його осподарського комплексу інноваційної спрямованості, тобто максимально можливе за сучасних умов технологічне оновлення всіх галузей економіки з попереднім визначенням галузевих пріоритетів. Пріоритетами розвитку повинні бути конкурентоспроможні галузі з виробництва товарів і послуг на внутрішньому й зовнішньому ринках. Такими у  Центральному регіоні є машинобудування, у тому числі виробництво оптичних і оптико-механічних приладів, радіовимірювальних приладів, авіаційна, мікробіологічна промисловість. Продукція цих галузей спрямована на задоволення потреб внутрішнього і зовнішнього ринку. У цьому зв'язку необхідно нарощувати потенціал експортно-орієнтованих галузей і товарних груп, зокрема літакобудування і приладобудування. У хімічній та нафтохімічній промисловості, що є галуззю регіональної спеціалізації, необхідно максимально використовувати наявні потужності, здійснювати реконструкцію і технічне переозброєння всіх виробничих ланок.

У регіональному АПК треба спрямувати зусилля на збалансування основних блоків комплексу — сільського господарства, харчової промисловості, виробничої інфраструктури. Важливим є зменшення витрат на виробництво продукції галузі, що. у свою чергу, підвищить її конкурентоспроможність.

Важливим для Центрального регіону є розвиток індустрії туризму з центром у Києві, який багатий на історичні та культурні пам'ятки, що значно збільшить валютні надходження до місцевого і державного бюджетів.

Необхідно нарощувати обсяги послуг, вдосконалювати їх структуру, вишукувати можливості для збільшення питомої ваги наукомістких послуг, зокрема, в галузі науково-технічних досліджень і розробок.

Головною проблемою соціально-економічного розвитку Поліського економічного регіону залишається відносно низький порівняно з Україною в цілому рівень загального розвитку продуктивних сил. Це пов'язано як з причинами історичного характеру, так і з особливостями структурної політики останнього періоду, коли інноваційний та інвестиційний процеси в основному орієнтувались на важку промисловість індустріальних регіонів, галузям спеціалізації і територіям Поліського економічного регіону приділялась менша увага. Через низький рівень економічного і соціального розвитку, в кризовий період виробництво в регіоні скорочувалось більш високими темпами і в значніших обсягах, ніж у середньому по Україні. На цьому тлі поглибилась диференціація рівнів соціально-економічного й промислового розвитку областей Полісся, що ускладнює вирішення регіональних проблем соціального характеру, особливо проблем зайнятості населення.

Важливою проблемою в Поліському економічному регіоні є екстенсивне ресурсокористування з обмеженим використанням сучасних природозберігаючих видів виробництв та екологічно орієнтованих економічних механізмів їх функціонування, а також природовідновлювальних заходів. Це — один з головних чинників стримування виробництва, особливо в галузях АПК, який є провідною ланкою господарства.

З метою ефективного використання земельного фонду і нейтралізації негативних чинників необхідним є перехід до природно-адаптивного ресурсозберігаючого землекористування з відмовою від принципів екстенсивно-трансформаційного використання земель, створення умов для розширеного відтворення агровиробничого потенціалу грунтів, середовищеформувальних функцій земельних угідь, екологічної збалансованості агроландшафтів. На землях меліоративного фонду повинна застосовуватись контурно-меліоративна територіальна організація агроландшафтів з контрольованою інтенсивністю використання земель, застосування якої підвищить економічну ефективність та екологічну збалансованість сільськогосподарського виробництва на осушених землях, відновить еколого-гідрологічні функції природних болотних утворень.

Основними проблемами розселення регіону є диспропорції у господарських структурах міських і сільських поселень, внутрішня незбалансованість та недосконалість господарської структури міських поселень, низький ступінь інтеграції міських  і сільських поселень, деградація сільської поселенської мережі, порушення системи розселення внаслідок непридатності для проживання територій, які зазнали значного радіоактивного забруднення. Для подолання деградації системи розселення регіону необхідним є формування в перспективі цілісних розселенських структур, збільшення виробничої бази і розвиток соціальної інфраструктури в міських і сільських поселеннях.

Головною проблемою науково-технічного потенціалу регіону залишається відсутність належного  фінансування, відтік кадрів із наукової сфери, деградація, моральне й фізичне старіння основних фондів науково- дослідних закладів та проектно-конструкторських організацій.

Регіональними проблемами розвитку транспортної галузі Полісся є оновлення рухомого складу, приведення його структури у відповідність до сучасних вантажо- та пасажиропотоків, переведення автомобільного парку на дизпаливо й газ. Проблемним залишається достатнє забезпечення транспортних засобів паливом, запасними частинами та іншими матеріально-технічними ресурсами.

Перспективний розвиток Поліського економічного регіону має ґрунтуватись на засадах поєднання принципів сталого розвитку з ефективним ринковим механізмом господарювання, поглиблення в оптимізованих, соціально-екологічних напрямах структурної перебудови природно-господарського комплексу на принципах взаємоузгодження регіональних і загальнодержавних інтересів, широкої підтримки на державному рівні регіонального розвитку за рахунок запровадження цільових комплексних програм економічного, соціального й науково-технічного розвитку, залучення заощаджень і зусиль широких кіл населення до участі в підтримці регіонального розвитку.

Для досягнення високого економічного та соціального ефекту необхідними складовими реформування економіки регіону мають стати реструктуризація господарства в напрямі інтенсифікації розвитку промисловості, особливо галузей, спрямованих на задоволення потреб населення в товарах народного споживання, сільськогосподарській техніці, придатній для фермерського господарювання. Можливим напрямом розвитку є конверсія, а подекуди й відродження економічно вигідних виробництв військової сфери.

Регіональні ринки цього типу потребують, з одного боку, особливих режимів пільгового кредитування і оподаткування виробництв, а з другого — цільового спрямування політики розвитку на створення робочих місць у тісному взаємозв'язку з вирішенням питань інноваційної реорганізації діючих виробництв і розбудови нових з особливою увагою до виробничої та соціальної інфраструктури. Специфічною регіональною проблемою є також ефективне, таке, що відповідає як сучасним санітарним нормам, так і економічним реаліям сьогодення використання трудового потенціалу й відтворення робочої сили забруднених радіонуклідами територій.

При збереженні агропромислової орієнтації економіки регіону в структурі господарства частка промисловості має збільшитись за рахунок інтенсифікації виробництва як на основі власної ресурсної бази, так і з залученням ресурсів з-за меж регіону, в харчовій, а особливо в легкій промисловості, машинобудуванні, будівельній промисловості, лісовому комплексі, хімічній та нафтохімічній промисловості. В інвестиційно-будівельному комплексі за рахунок поширення ринкових умов господарювання структурні зрушення мають стосуватись інтенсифікації будівництва в сільських місцевостях регіону з орієнтацією на типологію житла, що відповідає фермерській формі господарювання.

Зважаючи на особливості положення регіону щодо стратегічних транспортних коридорів та прикордонний характер Полісся, на території регіону можливою є розбудова в найближчому майбутньому комплексу вільних економічних зон, зокрема точкових зон по лініях транспортних коридорів.

Структурним зрушенням в економіці регіону мають сприяти ринкові перетворення, зокрема розширене запровадження приватної й колективної форм власності щодо провідних підприємств регіону, розвиток мережі фермерських господарств, інтенсифікація малого та середнього підприємництва, особливо в харчовій галузі АПК, легкій промисловості, соціально-культурній та соціально-побутовій сферах господарювання, що дасть і помітний соціальний ефект, сприятиме більш повній зайнятості населення регіону, стимулюватиме його економічну активність.

Подільський економічний регіон має високі потенційні можливості щодо ефективного розвитку господарського комплексу. Однак тут загострилася низка проблем комплексного характеру, першочергове вирішення яких дуже важливе.

Головні проблеми — завантаження  виробничих потужностей регіону й зниження безробіття, рівень якого тут перевищує 12%.

Одним з головних чинників, що стримують розвиток виробництва у регіоні, створення нових робочих місць, завантаження та приріст потужностей виробництва, є недосконала інвестиційно-інноваційна діяльність. Основними чинниками низької інноваційної активності в регіоні є несприятливий інвестиційний клімат, відсутність коштів нерезидентів, низька зацікавленість іноземних інвесторів, відсутність платоспроможного попиту в замовника продукції, високі кредитні ставки банків, труднощі з сировиною, недосконалість законодавчої бази. Досі інноваційна діяльність здійснювалась на підприємствах переважно за власні кошти.

Особливості сучасного етапу інноваційної діяльності в регіоні можна охарактеризувати скороченням державних витрат на дослідження, їх знецінення під дією інфляції, різке подорожчання ресурсів, фондів та інших витрат, причому дослідження, що стосуються провідних галузей спеціалізації регіону фінансуються неналежним чином. У найближчий час саме цим дослідженням має бути приділена першочергова увага. До останніх належать розроблення заходів з попередження структурної кризи, розвиток на науковій основі багатоукладного сільського господарства, АПК у цілому та виробничої, соціальної і ринкової інфраструктури.

Сукупний комплекс перспективних заходів з розбудови господарського комплексу й прискореного розвитку економіки регіону включає в себе: усунення і пом'якшення проблем соціально-економічних диспропорцій, досягнення збалансованості розвитку територій регіону; комплексне використання природних ресурсів, насамперед у профільних галузях товарного виробництва; економічне й техніко-технологічне забезпечення екологічно безпечного функціонування екомістких виробництв, впровадження прогресивних технологій сільгоспвиробництва; покращання територіальної і галузевої структури економіки за рахунок прискореного розвитку високотехнологічних виробництв у галузях спеціалізації, в першу чергу в промисловості; вирішення питання збереження і поліпшення родючості сільськогосподарських угідь у нових умовах господарювання на селі; активізація господарської діяльності великої кількості малих міст і селищ міського типу, особливо віддалених від економічних центрів регіону; формування приміських АПК для забезпечення міського населення свіжою сільськогосподарською продукцією; удосконалення інфраструктури АПК

Поділля, збалансування її з виробничими сферами АПК. Для промислового комплексу важливим залишається підвищення техніко-технологічного рівня виробництва, насамперед у таких базових галузях, як машинобудування і металообробка, електроенергетична і хімічна промисловість, докорінне оновлення виробничого апарату, основних фондів у харчовій індустрії і легкій промисловості.

Пріоритетами розвитку Поділля в перспективі мають стати: чітко виражена соціальна орієнтація реформ, підвищення рівня життя населення, покращання екологічної ситуації, розширення зовнішньоекспортних зв'язків, покращання можливостей самофінансування розвитку базових галузей виробництва через реінвестування, подолання явищ економічної депресії в усіх територіях регіону, а загалом формування територіально-цілісного макроекономічного господарського комплексу регіону.

Комплексний розвиток Карпатського економічного регіону зумовлений наявним потенціалом соціально-економічних та природних ресурсів, екологічною ситуацією, тенденціями розвитку економіки в державі.

Головним напрямом розвитку Карпатського регіону повинна бути його соціальна спрямованість одночасно з дотриманням екологічної рівноваги між господарською діяльністю людини і навколишнім природним середовищем. Сприяти поліпшенню ситуації в економіці регіону покликані структурна перебудова, диверсифікація виробництв, розвиток специфічних для регіону галузей, промислів. Збалансування територіально-господарських пропорцій регіону необхідно досягати через поліпшення роботи існуючих галузей спеціалізації в умовах збереження та нарощування обсягів  агропромислового виробництва. Серед пріоритетів треба виділити всебічний розвиток рекреаційного господарства як однієї з галузей, що сприятиме надходженню фінансових ресурсів для існуючого господарського комплексу регіону, а також поліпшення стану в суміжних галузях і взагалі в економіці Карпатського регіону.

Розвиток і структурна перебудова промисловості й сільського господарства регіону можливі за наявності капітальних вкладень. Для досягнення позитивних економічних змін необхідні суттєві зрушення в обсязі, структурі та ефективності використання капітальних вкладень. Доцільним є продовження політики, спрямованої на технічне переоснащення і реконструкцію діючих підприємств, перерозподіл коштів на користь виробництв, що забезпечать їх швидку віддачу, — у сферу рекреації, в харчову й легку промисловості, а також у розвиток суміжних виробничих процесів.

Необхідно прискорити структурну перебудову машинобудівного комплексу шляхом нарощування обсягів виробництва найважливіших для країни видів продукції.

До першочергових заходів належать: будівництво та реконструкція існуючих міждержавних шляхів сполучення, особливо на міжнародних транспортних коридорах, забезпечення випереджальних темпів випуску наукомісткої продукції високого технологічного рівня, створення нових конкурентоспроможних зразків техніки, підвищення якості й ефективності виробництва, зорієнтованого на задоволення потреб внутрішнього ринку, нарощування експортного потенціалу за рахунок відновлення і збереження традиційних ринків, що існували до перебудовчого періоду та освоєння нових ринків.

Виходячи з цього, для Карпатського регіону необхідно забезпечити підвищення ефективності всіх сфер регіональної економіки. У першу чергу це стосується тих галузей, які мають найбільш швидкий обіг фінансових коштів. Тому в найближчій перспективі доцільними є реконструкція, ехнічне переозброєння діючих підприємств і нове будівництво невеликих високомеханізованих підприємств легкої і харчової промисловості.

Економічно обґрунтованим і вигідним для регіону є розвиток народних промислів: килимоткацтво, вишивання, виготовлення художніх виробів з лози, дерева, різьблення по дереву, гончарство та ін. Цей напрям створить умови для зайнятості й отримання доходу місцевим жителям, особливо в тих областях, де є надлишок трудових ресурсів, а також поліпшить ситуацію з товарами побутового призначення.

Зростання обсягу рекреаційних послуг у регіоні посилить надходження до місцевих і державного бюджетів, зменшить рівень безробіття і підвищить рівень вкладення інвестицій у регіон, що сприятиме розвитку інших галузей економіки, а також вирішенню пріоритетних регіональних проблем.

Подальшого розвитку потребує агропромисловий комплекс регіону як складне, багатопрофільне виробниче утворення. Особливо це стосується раннього овочівництва, садівництва і виноградарства та молочно-м'ясного тваринництва, вівчарства.

Важливим завданням комплексного розвитку є підвищення ефективності паливно-енергетичного і мінерально-сировинного комплексів за рахунок повторної геологічної розвідки і розширення ресурсної бази, модернізації потужностей з добування і переробки палива і сировини, а також комплексного використання багатокомпонентних ресурсів, рекультивації і відновлення природних ландшафтів.

Стратегія розвитку лісового господарства, лісової, целюлозно-паперової промисловості повинна враховувати обмеженість власних ресурсів деревини і поглиблювати її переробку на рівні кращих світових стандартів, враховувати необхідність відновлення лісів, підвищення їх ролі в боротьбі з періодичними повенями.

Соціально-економічний розвиток Причорноморського економічного регіону відбувається у складних умовах розбудови ринкової економіки України, що проявляються в недосконалій структурній політиці держави, невизначеності форм та методів її регулюючого впливу, порушенні господарських зв'язків, спаду виробництва, загостренні соціальних суперечностей тощо. Економічні процеси не супроводжуються відчутними якісними перетвореннями, позитивними структурними змінами, подоланням нагромаджених за останні роки відтворювальних деформацій та деформацій у соціальній сфері. У багатьох напрямах зафіксовано поглиблення зазначених диспропорцій, що потребують негайного усунення.

Однією з ключових проблем є структурна деформація промислового виробництва. Незважаючи на зростання випуску продукції переважно кінцевого використання, загальна тенденція погіршення структури промислового виробництва не змінилася.

Залишається на дуже низькому рівні коефіцієнт оновлення та введення в дію основних фондів. У розвитку інвестиційного комплексу регіону треба здійснювати заходи з удосконалення структури капітальних вкладень відповідно до змін у структурі господарства, спрямовувати випереджальними темпами капіталовкладення у виробничу сферу, стимулювати інвестиційну діяльність суб'єктів господарювання. У цьому контексті першочергове значення має підвищення конкурентоспроможності економіки Причорноморського економічного регіону та реалізація інноваційної стратегії її розвитку, зниження енергомісткості й матеріаломісткості промислового виробництва, закріплення позитивних наслідків реформування АПК, забезпечення загального приросту продукції, остаточне подолання збитковості й зміцнення фінансового стану сільськогосподарських підприємств.

Особливої уваги потребують проблеми, пов'язані з соціальною сферою, рівнем життя населення, проблеми зайнятості, підвищення добробуту широких верств населення. Важливим є забезпечення більш ефективного використання та розвитку трудового потенціалу населення регіону.

Подальший економічний і соціальний розвиток регіону пов'язаний з поліпшенням стану довкілля, раціональним використанням природних ресурсів на основі застосування економічних інструментів раціонального використання природних ресурсів, здійснення на регіональному та місцевому рівнях невідкладних заходів, спрямованих на забезпечення надійної екологічної безпеки.

Основні проблеми землекористування в Причорноморському економічному регіону пов'язані з надмірно високим рівнем розораності земель (81,2%), екстенсивним розвитком землеробства, розвитком ерозійних процесів у зв'язку з недосконалістю зрошувальних систем.

Згідно зі стратегією розвитку України в Причорноморському економічному регіону пріоритет надається розвитку морегосподарського комплексу: суднобудуванню та судноремонту, рибному та портовому господарству, машинобудуванню для АПК, освоєнню нафтогазових родовищ шельфової зони Чорного моря. Важливим напрямом є створення сучасної інфраструктури туризму та оздоровлення.

Необхідною умовою для поліпшення соціально-економічного стану в регіоні є структурна перебудова народногосподарського комплексу на принципах взаємоузгодження регіональних і загальнодержавних інтересів, спрямування значної частини інвестицій на розвиток перспективних галузей економіки і окремих підприємств, що випускають конкурентоспроможну на світовому ринку продукцію.

Велике значення для розвитку економіки Причорноморського регіону має участь України в організації Чорноморського економічного співробітництва, що дасть можливість реалізації стратегічно важливих вітчизняних проектів, а також впливати на формування політики та основних напрямків розвитку економіки в країнах Чорноморського регіону, налагодити взаємовигідне економічне співробітництво з ними

Тема 12.  Міжнародні економічні зв'язки України

та її інтеграція в європейські

та інші світові структури

12.1. Основні пріоритети та причини розвитку зовнішньоекономічних зв’язків країни

12.2. Вплив міжнародного територіального поділу праці на формування міждержавних економічних зв’язків

12.3. Механізм зовнішньоекономічної діяльності України: сутність та принципи формування

12.4. Основні форми економічного співробітництва країн світу

12.1. Основні пріоритети та причини розвитку зовнішньоекономічних зв’язків країни

Сучасний рівень розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України зумовлений такимиосновними причинами.

По-перше,після розпаду колишнього Радянського Союзу відбувся розрив господарських зв'язків України з іншими країнами, і насамперед з Росією. Через це Україна втратила частину своїх традиційних ринків збуту, зупинилося чимало підприємств через відсутність комплектувальних виробів тощо.

По-друге,зберігається недосконала структура експорту України, в який паливно-сировинна група товарів і товари народного споживання становлять понад 90 %.

По-третє,в структурі експорту низькою є частка машин, обладнання, об'єктів інтелектуальної власності. Тому слід визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації, переорієнтуватися на виробництво наукомісткої продукції і ресурсозберігаючих технологій у сфері верстатобудування, літакобудування, в ракетно-космічній техніці та створенні надтвердих матеріалів.

По-четверте,слід заохочувати іноземних інвесторів. Найважливішою умовою цього є стабільність чинного законодавства у зовнішньоекономічній діяльності. Нині Україна згідно з оцінкою міжнародних експертів за створенням надійного інвестиційного клімату посідає лише 130-те місце у світі.

По-п'яте,важливо налагодити надійний державний контроль. Так, у розвинутих країнах світу держава бере на себе облік і всебічний контроль за експортом та імпортом товарів.

У сучасних умовахміжнародне співробітництво України відбувається в таких основнихформах:

міжнародна торгівля послугами;

науково-технічне співробітництво;

взаємовигідна міжнародна торгівля товарами (зовнішня торгівля);

надання кредитів і позик, у тому числі і безвідплатних;

створення спільних підприємств;

обмін робочою силою;

спеціалізація і кооперування виробництва;

торгівля технологіями, або спеціалізація на виробництві комплектувального обладнання;

спільна участь зацікавлених країн у розробці природних ресурсів;

іноземні інвестиції як найважливіша форма стимулювання розвитку економіки країни;

бартерний обмін товарами;

міжнародний туризм;

культурні зв'язки між країнами світу.

Розвиток міжнародної науково-технічної кооперації України відбувається у такихформах:

запозичення досвіду та запрошення іноземних спеціалістів, а також підготовка, підвищення кваліфікації національних кадрів за кордоном;

взаємодія створення, розширення та забезпечення нормальної діяльності навчальних закладів, науково-дослідних та консультативних центрів, у тому числі і спільних;

співробітництво в галузі науки і техніки, будівництві, модернізації та експлуатації підприємств, інших об'єктів виробничого призначення і соціальної інфраструктури;

обмін технологіями, ліцензіями, конструкторськими і проективними матеріалами, сприяння їх використанню;

співробітництво у збиранні, обробці та використанні науково-технічної і економічної інформації.

Зовнішньоекономічні зв'язки зкраїнами СНД і Балтії будуть розвиватися переважно на двосторонній основі з одночасним удосконаленням торговельних режимів на засадах взаємної рівності іспрямовуватимуться на:

поліпшення торговельного режиму з Російською Федерацією;

продовження  і вдосконалення різних форм торговельно-економічних, коопераційних, інвестиційних двосторонніх стосунків з іншими країнами, в тому числі з членами Митного союзу (Казахстан, Киргизстан, Білорусь);

поглиблення торговельних та інших форм економічних відносин з країнами, які не є членами Митного союзу (Узбекистан, Туркменістан, Грузія, Вірменія); створення за участю цих країн товарно-транспортних ліній з мінімальним використанням транзитних територій третьої країни (море - залізниця - авіатранспортні шляхи);

розвиток і поглиблення різнобічного торговельно-економічного співробітництва з Молдовою шляхом обопільної реалізації всіх переваг угоди про вільну торгівлю двостороннього Митного союзу;

забезпечення стабільних поставок в Україну на взаємовигідних умовах паливно-сировинних товарів відповідно до потреб народного господарства. З цією метою вживатимуться заходи для збільшення експорту українського капіталу, насамперед у формі прямого інвестування відповідних підприємств нафтогазодобувної та гірничодобувної промисловості країн СНД, освоєння розташованих на їхніх територіях окремих родовищ на основі концесій;

створення спільних підприємств, транснаціональних компаній, спеціалізованих і кооперативних виробництв на базі угод про спільну діяльність;

відновлення і зміцнення виробничих зв'язків за кооперацією на базі традиційної внутрішньої та міжгалузевої спеціалізації;

формування і розвиток нових зв'язків на основі спільного використання прогресивних технологій;

Основними пріоритетами економічної інтеграції господарства України у загальноєвропейський економічний простір мають стати:

  • трансформація політичного визначення України як держави  з перехідною економікою до юридичного закріплення її статусу в законодавстві ЄС з метою отримання відповідних торговельно-економічних, фінансово-кредитних, інвестиційних преференцій;
  • розширення доступу українських товарів, зокрема таких важливих, як текстиль, продукція металургійної промисловості та сільського господарства на європейські ринки;
  • підтримка ефективних національних товаровиробників шляхом удосконалення міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів, зокрема через укладення відповідних галузевих угод, зняття існуючих бар'єрів у торгівлі та поглиблення виробничої кооперації;
  • гармонізація економічного законодавства відповідно до стандартів Європейського Союзу та світової системи торгівлі ГАТТ/СОТ з урахуванням національних економічних інтересів і специфіки економіки України.

12.2. Вплив міжнародного територіального поділу праці на формування міждержавних економічних зв’язків

В сучасних умовах економічного розвитку України зовнішньоекономічні відносини — одна з найважливіших сфер її діяльності. Створення і розвиток цих відносин з усіма країнами світу, і особливо з найбільш розвинутими, сприятиме інтернаціоналізації виробництва, підвищенню рівня його технології та якості продукції. Тільки цим шляхом Україна зможе інтегруватися в Європейський і світовий ринок. В той же час структура та обсяги експорту не відповідають стану України у світогосподарських зв’язках. Україна, населення якої становить майже 1,5% населення світу, країна, яка має великий промисловий і природно-ресурсний потенціал, має невідповідно низьку частку у світовому експорті — 0,2%. Якщо у Канаді на душу населення експортується продукції на суму 5,6 тис. дол., Німеччині — 5,1, Франції — 4,1, Італії — 3,3, Японії — 3,2, Великобританії — 3,1, США — 2,0, Росії — 0,4, то в Україні — 0,2—0,3 тис дол.

Жодна країна світу, на якому б рівні економічного розвитку вона не знаходилась, не може нормально розвиватися поза світовим господарством, без тісних економічних зв’язків з іншими країнами світу. Міжнародні економічні зв’язки — це система господарських зв’язків між національними економіками країн на основі міжнародного поділу праці. Саме зовнішні економічні відносини сприяють зростання національного доходу, прискореному розвитку науково-технічного прогресу, підвищенню рівня життя населення. Крім того, зовнішні економічні зв’язки впливають на загальну атмосферу довіри між країнами, на зміцнення їх партнерських відносин та взаєморозуміння і добросусідства.

Для України на сучасному перехідному етапі розвитку її економіки особливо важливим є повне і ефективне використання зовнішніх економічних зв’язків для вирішення нагальних науково-технічних і господарських проблем.

Розвиток ефективних зовнішньоекономічних зв’язків дасть змогу Україні швидше подолати глибоку економічну кризу, сприятиме стабільному і швидкому розвитку продуктивних сил і зростанню на цій основі життєвого рівня населення. Відомо, що країна, яка не розвиває зовнішню торгівлю, не має господарських зв’язків з іншими країнами світу, змушена збільшити витрати виробництва приблизно в півтора — два рази.

Україна як молода суверенна держава не має достатнього досвіду налагодження економічних зв’язків з іншими країнами світу. Тому вона робить перші кроки на шляху до входження у світове господарство. Цьому сприяє створення відповідної правової бази і прийняття законів: Закону про зовнішньоекономічну діяльність України, Закону про створення експортно-імпортного банку, Закону про іноземні інвестиції, а також Декретів Кабінету міністрів України.

Об’єктивними причинами, що перешкоджають нині входженню України як повноправного партнера у світове господарство, є низька конкурентоспроможність її продукції на світових ринках. З вітчизняних промислових товарів на ринках далекого зарубіжжя може конкурувати не більше 1%. Крім того, навіть ті товари, на які є попит на зовнішніх ринках, не відповідають міжнародним стандартам. Так, майже весь чавун не має світових сертифікатів, йому властивий низький обсяг номенклатури відливок, що спричиняє велику металомісткість продукції, а відходи металу зростають до 25%.

Крім того, в Україні недосконалою є система управління зовнішньоекономічною діяльністю. До основних причин, що зумовили сучасний рівень розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України, слід віднести такі.

По-перше, після розпаду колишнього Радянського Союзу стався значний розрив господарських зв’язків України з іншими країнами, і насамперед з Росією. Через це Україна втратила частину своїх традиційних ринків збуту, зупинилося чимало підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо. Більше того, Росія значною мірою втратила інтерес до виготовлених у нашій країні виробів, приладів, машин, а також виплавленого металу тощо внаслідок зростання їх енергомісткості та ціни. Тому навіть ті вироби, в яких вона зацікавлена, не можуть бути реалізовані на її ринку, оскільки вони дорожчі за зарубіжні аналоги на 30—50%.

По-друге, переважання в експорті України паливно-сировинної групи товарів. Їх частка нині перевищує 70%, а разом з товарами народного споживання становить понад 90%.

По-третє, в структурі експорту низькою є частка машин, обладнання, об’єктів інтелектуальної власності. Згідно з даними Держкомстату України тільки 0,5% від загальної кількості вироблених нових видів машин і обладнання за своїми технічними характеристиками були конкурентоспроможними на світовому ринку.

По-четверте, в експорті незначною є частка товарів, які виготовляються відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва.

По-п’яте, відмічається значне зростання частки бартерних операцій у зовнішньоекономічній та господарській діяльності всередині країни. Нині ця частка становить майже 80%.

Слід визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації, переорієнтуватися на виробництво наукомісткої продукції і ресурсозберігаючих технологій у сфері верстатобудування, літакобудування, в ракетно-космічній техніці та створенні надтвердих матеріалів.

В Україні необхідно налагодити виробництво імпортозамінної продукції, зокрема такої, як зернові, кормо- і картоплезбиральні комбайни, тролейбуси, автобуси, холодильники, автомобілі та ін.

По-шосте, слід заохочувати іноземних інвесторів. Найважливішою умовою цього є стабільність чинного законодавства у зовнішньоекономічній діяльності. Нині Україна, згідно з оцінкою міжнародних експертів, за створенням надійного інвестиційного клімату посідає лише 130-те місце в світі.

По-сьоме, важливо налагодити надійний державний контроль. Так, у розвинутих країнах світу держава бере на себе облік і всебічний контроль за експортом і імпортом товарів.

12.3. Механізм зовнішньоекономічної діяльності України: сутність та принципи формування

Серед комплексу невідкладних завдань щодо забезпечення ефективного включення України у світове господарство і міжнародне співробітництво першочергове значення має формування механізму зовнішньоекономічних зв’язків, його теоретична розробка та практичне втілення в життя. При цьому йдеться про створення фактично нового механізму, який має регулювати взаємовідносини України з навколишнім світом на принципово нових засадах.

Під механізмом зовнішньоекономічних зв’язків розуміють сукупність конкретних їх форм, а також систему правових, організаційно-управлінських та фінансово-економічних важелів, які забезпечують ефективну взаємодію національних народногосподарських комплексів із світовими з метою прискорення розвитку продуктивних сил країни та підвищення соціально-економічних показників життя її громадян.

Виходячи з принципу міжнародного поділу праці, геополітичного становища України, характеру розвитку її продуктивних сил, існуючих науково-технічного та ресурсного потенціалів, механізм зовнішньоекономічної діяльності, що формується в країні, необхідно орієнтувати на реалізацію головної стратегічної мети в сфері зовнішньоекономічної політики — інтеграцію народногосподарського комплексу України у світову господарську систему. Ця інтеграція передбачає досягнення таких цілей:

формування розвинутої ринкової системи господарства, яка базувалася б на загальноприйнятих у світовій практиці принципах, нормах та економічних механізмах;

використання можливостей світового ринку для структурної перебудови національного господарства;

перетворення зовнішньоекономічної сфери в активний фактор динамічного та високоефективного економічного зростання.

На відміну від раніше діючої системи державного адміністрування у зовнішній економічній сфері сьогодні повинен забезпечуватися абсолютний пріоритет товарно-грошових, тобто економічних важелів у регулюванні даної сфери діяльності. Саме вони в країнах з ринковою економікою є основними елементами механізму управління господарською діяльністю як на національному, так і на міжнародному рівнях. Тому при розробці нового механізму зовнішньоекономічних зв’язків необхідно відмовитися від старої методологічної основи регулювання цих процесів.

В основу функціонування механізму зовнішньоекономічної діяльності повинні бути покладені принципи демократизації, демонополізації зовнішніх економічних зв’язків, які передбачають максимальне скорочення адміністративних обмежень на експорт та імпорт, підвищення ролі митного та валютного регулювання міжнародних господарських зв’язків, надання об’єктам зовнішньоекономічної діяльності широкої самостійності згідно з міжнародною практикою.

Водночас зовнішня економічна політика має відповідати національним інтересам держави, забезпечувати взаємовигідне співробітництво з іноземними партнерами, стимулювати конкуренцію між учасниками зовнішньоекономічної діяльності з метою підвищення якості продукції та послуг на українському ринку.

Для створення нового дієвого механізму зовнішньоекономічних зв’язків необхідне вирішення таких основних проблем:

формування необхідної законодавчої бази;

створення відповідного економічного середовища;

розвиток інституційних структур, що регулюють зовнішні економічні зв’язки.

Важливою передумовою і водночас необхідною основою налагодження та поглиблення економічного співробітництва із зарубіжними партнерами є розвиток правової бази для такого співробітництва. Світова практика свідчить про те, що у міру інтенсифікації міжнародних господарських зв’язків, якісного та кількісного їх зростання надзвичайно ускладнюється характер взаємовідносин між учасниками. А це потребує чіткого правового регулювання як на національному, так і міжнародному рівні.

Важливими елементами механізму зовнішньоекономічної діяльності в умовах розвитку ринкової системи господарювання є валютна, податкова, кредитна, депозитна, цінова і митно-тарифна політика. Ключовим елементом механізму зовнішньоекономічних зв’язків є валютна політика, за допомогою якої здійснюється вплив держави та центрального банку на платіжний баланс, валютний курс та конкурентоздатність національного виробництва.

Одним з факторів підвищення ділової активності як серед національних товаровиробників і експортерів, так і серед зарубіжних інвесторів є формування сучасної податкової системи на експортно-імпортні операції та прибуток спільних підприємств.

Дуже важливим інструментом державного впливу на зовнішні економічні зв’язки є кредити та субсидії. Кредитування експортно-імпортних операцій, великих будівельних проектів є невід’ємною частиною міжнародної ділової практики, що прискорює процес кругообігу капіталу.

Складовою частиною механізму зовнішньої економічної діяльності є митна політика держави, покликана передусім виконувати функцію захисту внутрішнього ринку. Митна політика України повинна передбачати укладання митних союзів із заінтересованими країнами, що посилять їх взаємну довіру, приведе їхню митну політику до узгодженості.

Ставши на шлях лібералізації зовнішніх економічних зв’язків та побудови відкритої економічної системи, Україна постійно відчуватиме зростаючий вплив тенденцій світового розвитку на свої внутрішні господарські процеси.

12.4. Основні форми економічного співробітництва країн світу

Необхідність докорінної технічної і технологічної модернізації промислового виробництва, сільського господарства та інших галузей господарського комплексу України, його переорієнтації на вищі світові стандарти з метою забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції вимагає максимально ефективного використання наявних науково-технічного та економічного потенціалів країни, широкого розвитку міжнародної кооперації в галузі науки, освіти та виробництва. Продуктивні сили України характеризуються досить великими потенційними можливостями, однак на їх сучасний стан значною мірою впливає соціально-економічна криза, що її нині переживає Україна.

В сучасних умовах міжнародне співробітництво України відбувається в таких основних формах:

науково-технічне співробітництво;

взаємовигідна міжнародна торгівля (зовнішня торгівля);

надання кредитів і позик, в тому числі і безвідплатних;

створення спільних підприємств;

спеціалізація і кооперування виробництва;

торгівля технологіями, або спеціалізація на виробництві комплектуючого обладнання;

спільна участь зацікавлених країн у розробці багатих природних ресурсів;

іноземні інвестиції як найважливіша форма стимулювання розвитку економіки країни;

міжнародний туризм;

культурні зв’язки між країнами світу.

Розвиток міжнародної науково-технічної кооперації України можливий у таких формах:

запозичення досвіду та запрошення іноземних спеціалістів, а також підготовка, підвищення кваліфікації національних кадрів за кордоном;

взаємодія створення, розширення та забезпечення нормальної діяльності навчальних закладів, науково-дослідних та консультативних центрів, у тому числі і спільних;

співробітництво у галузі науки і техніки, будівництві, модернізації та експлуатації підприємств, інших об’єктів виробничого призначення і соціальної інфраструктури;

обмін технологіями, ліцензіями, конструкторськими і проектними матеріалами, сприяння їх використанню;

співробітництво у збиранні, обробці та використанні науково-технічної і економічної інформації.

Найтісніші зв’язки в галузі науки, техніки та освіти Україна має з Росією, а також з деякими іншими країнами колишнього Радянського Союзу. Слід підкреслити, що, на жаль, в результаті розриву раніше існуючих державних, політичних та господарських зв’язків між колишніми союзними республіками помітно ослабло співробітництво українських вузів і наукових закладів з відповідними науковими центрами цих країн.

Взаємовигідна міжнародна торгівля товарами та послугами, як і раніше, посідає провідне місце в складній системі міжнародних економічних зв’язків, оскільки вона по суті відтворює всі види міжнародного поділу праці і об’єднує всі країни в єдину господарську цілісність на сучасному світовому ринку товарів. Для неї властиві передусім дві найхарактерніші риси: переважання пропозиції товарів над існуючим попитом і жорстка конкурентна боротьба між його учасниками. Це є результатом значного зростання в умовах науково-технічної революції продуктивності суспільної праці в промислово розвинутих країнах і здешевлення внаслідок цього продукції при збільшенні її обсягів. Водночас широке представництво товаровиробників різних країн і регіонів на світових ринках посилює конкурентну боротьбу між ними за споживача, веде до поділу світових товарних ринків, ускладнює проблему проникнення на них нових агентів.

Аналіз нинішнього стану зовнішньої торгівлі України свідчить про те, що економічні зв’язки в цій сфері є нераціональними, характеризуються вузькою географією. Її структура і ефективність не відповідають потребам формування національної ринкової економіки відкритого типу. Так, частка експорту в національному доході України майже в 4 рази менша за середньосвітовий показник.

Сама структура експорту та імпорту будь-якої країни вказує насамперед на здатність галузей її народногосподарського комплексу до міжнародної конкуренції. Керуючись довгостроковою метою України зайняти своє місце в міжнародному поділі праці і враховуючи сьогоднішні реалії і можливості, доцільно в короткі строки визначити декілька пріоритетних напрямів промислового і сільськогосподарського виробництва, за якими можна було б здійснити прорив у світову економіку, на світовий ринок. Саме таким чином відбувався економічний злет країн Південно-Східної Азії («азіатські тигри»). Особливу увагу слід звернути на експортне виробництво, від якого великою мірою залежить ефективність економіки.

Україна традиційно протягом багатьох років займала провідне місце серед інших республік у складі СРСР у розвитку експортного виробництва. Для цього були вагомі об’єктивні умови, насамперед природні ресурси, виробничі потужності, науково-технічний потенціал, кваліфіковані трудові ресурси, географічне положення, транспортне забезпечення та ін. Про це свідчать такі дані: частка України в останні роки існування СРСР становила 20% загальносоюзних експортних поставок. За окремими видами експортних поставок питома вага України становила: по залізній руді — 98%, марганцевій руді — 100, чавуну і трубах — 75, ковальсько-пресовому обладнанню і сільськогосподарських машинах — більше ніж 70, екскаваторах і сортового прокату — більше ніж 60% і т. д. Сучасні можливості експортного потенціалу України повною мірою залежать від рівня розвитку окремих економічних районів і областей.

Аналіз зовнішньоторговельних відносин України з зарубіжними країнами показує, що більше ніж за 5 останніх років баланс зовнішньої торгівлі України не мав позитивного значення. Тільки в 1997 р. Україна імпортувала товарів майже на 3 млрд дол. США більше, ніж експортувала, у тому числі в республіки колишнього Радянського Союзу — маже на 4,5 млрд. дол. Ця різниця між імпортом і експортом обумовлена передусім від’ємним сальдо по імпорту природного газу, нафти, дизельного палива, автомобільного бензину, вугілля, тобто за рахунок енергоносіїв.

Питання для самоконтролю

  1. Розкрийте сутність зовнішньоекономічних зв’язків та назвіть їхні основні форми.
  2. В чому виявляється вплив міжнародного територіального поділу праці на формування міждержавних економічних зв’язків?
  3. Розкрийте сутність механізму зовнішньоекономічної діяльності та назвіть основні його принципи.
  4. Назвіть загальні обсяги експорту й імпорту України, визначте їхню товарну структуру.
  5. Охарактеризуйте зовнішньоекономічні зв’язки України з країнами СНД.
  6. Охарактеризуйте зовнішньоекономічні зв’язки України з країнами «Великої сімки».
  7. Охарактеризуйте зовнішньоекономічні зв’язки України з країнами Європи.
  8. Охарактеризуйте зовнішньоекономічні зв’язки України з країнами Азії.
  9. Охарактеризуйте зовнішньоекономічні зв’язки України з країнами Америки.
  10. Визначте основні проблеми і перспективи розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України.

Питання для дискусії

  1. Місце зовнішньоекономічних зв’язків у соціально-економічному розвитку України.
  2. Роль міжнародних кредитів і позик у розвитку економіки держави.
  3. Іноземні інвестиції — важлива форма стимулювання розвитку економіки.

Тема 13.   Фактори сталого розвитку

продуктивних сил

13.1. Екологічний фактор.

13.2. Геополітичний та соціально-політичний фактори.

13.3. Сировинний  та фактор ринкової коньюктури

13.4. Людський фактор

13.5. Транспортний фактор

13.1. Екологічний фактор

Основними факторами сталого розвитку продуктивних сил України є такі, що сприяють зростанню обсягів виробництва продукції та підвищенню добробуту всіх категорій населення. Серед них виділяють: екологічний фактор, соціально-політичний, геополітичний, сировинний, людський, транспортний, фактор ринкової конюктури.

Екологічний фактор.Критична екологічна ситуація є результатом зростаючого антропогенного преса на навколишнє середовище, що порушило його регенераційні механізми і створило реальну небезпеку виникнення необоротних глобальних процесів, загрозу існуванню людства.

Свідченням міжнародної стурбованості результатами еволюції цивілізації став ряд акцій, серед яких особливе місце займає екологічний конгрес у Ріо-де-Жанейро в 1992 p., на основі рішень якого багато держав приступили до розробки національних програм "sustainable development" (дослівно: "стійкого розвитку" або "еколого-економічно збалансований розвиток" (ЕЕЗР)). Активний вплив суспільства на природне середовище вивів його зі стану рівноваги, й подальша некерована зміна стала негативним фактором соціального розвитку.

еколого-економічно збалансований розвиток- це історично й соціально обумовлений, багатогранний процес, що припускає збереження певних пропорцій між основними складовими територіальних систем і забезпечує стабільність у кожний конкретно взятий момент часу з метою забезпечення комфортних умов життєдіяльності населення

Основними стратегічними цілями ЕЕЗР є:

  • підвищення соціальної ефективності виробництва;
  • збереження соціально-економічних функцій ландшафту;
  • вирішення інтегральних екологічних проблем.

В умовах ринкової економіки необхідний обов'язковий облік "закладених" природою властивостей території з метою одержання максимального еколого-соціально-економічного ефекту від її використання,потребує розгляду таких зрізів:

  • екологічний "зріз" визначає можливості організації на території виробничих потужностей з погляду ресурсної забезпеченості й взаємозв'язки компонентів навколишнього середовища;
  • економічний "зріз" дозволяє визначити можливості насичення території   виробничими об'єктами без шкоди для стабільності природного середовища;
  • соціальний аспект спрямований на виявлення взаємодії виробництва й розселення з іншими компонентами навколишнього середовища, для того, щоб соціальний стан залишався на задовільному рівні.

13.2. Геополітичний та соціально-політичний фактори

Геополітичний фактор розвитку продуктивних сил охоплює географічне положення території, перевагу вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства, інтеграцію в світовий економічний простір.

Дія геополітичних факторів забезпечує інтеграцію продуктивних сил країни у структуру світового економічного простору і міжнародного поділу праці на основі різних форм зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД).

Визначальна роль відводиться раціональному використанню власного природно-ресурсного потенціалу, курсу внутрішньої і зовнішньої політики, торговельному, науко-технічному обміну з іншими країнами світу.

Вихід на світовий ринок для нашої країни пов'язаний з формуванням конкурентоспроможності національної економіки, що підвищення питомої ваги виробництва конкурентоздатної продукції, яка б користувалась попитом на зовнішньому ринку та забезпечувала власні потреби у товарах на зовнішньому ринку та забезпечувала власні потреби у товарах широкого вжитку.

Соціалдьно-політичний фактор основується на тому, що всі негативні та кризові ситуації у економіці країни пов’язані із втратою виробничого потенціалу, скороченням обсягів виробництва, безробіттям та низьким рівням життя населення.

За роки незалежності майже втрачено деякі галузі – легка промисловість, сільськогосподарське машинобудування, суднобудування, літакобудування.

13.3. Сировинний та фактор ринкової кон'юктури

У більшості галузей народного господарства затрати на сировину і матеріали сягають більше 50 %, тобто виробництво в основному є матеріаломістким.

В умовах, коли значення та вартість сировинних ресурсів з кожним роком зростає, підвищується їх частка у вартості виробленої продукції, тому приходиться по іншому підходити до використання наявної сировинної бази, вдосконалювати технологію видобування, переробки розвіданих мінеральних ресурсів та проводити роботи по виявленню нових запасів.

Особливої уваги заслуговує відношення до таких мінеральних ресурсів як нафта, природний газ, якими Україна забезпечує свою річну потребу у межах 20 %. При раціональному використанні наявних запасів цих видів ресурсів та при вмілому використанні величезних ресурсів кам’яного і бурого вугілля та торфу, а також виробництва біопалива можна на половину зменшити завезення нафти та газу в країну.

13.4. Людський фактор

Важливість цього фактора визначається тим, що лише жива праця створює нову вартість і без робочої сили не може бути ніякого виробництва.

Населення або народонаселення — це сукупність людей, що проживають у межах відповідних територій (світ, материки, країни, міста, села та ін.). Народонаселення разом з природними умовами і ресурсами та способом виробництва матеріальних благ є основою матеріального життя суспільства.Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва, з одного боку, та предметів праці — з іншого, забезпечує матеріальне виробництво. Населення проживає у певному географічному середовищі і здійснює виробництво матеріальних благ у відповідності з наявними природними ресурсами.

Вплив людського фактора на розміщення виробництва визначається обсягом виробництва продукції, затратами праці на виробництво одиниці продукції, у виробничих галузях, або нормативом обслуговування певної кількості громадян одним працівником у невиробничій сфері.

Розвиток народного господарства (економіки) будь-якої країни можливий лише за певної чисельності населення, яке здійснює виробництво товарів і послуг, необхідних для власного життя суспільства.

Зайнята в суспільному виробництві частина населення є найільш активною продуктивною силою суспільства, бо саме вона бере активну участь у створенні матеріальних цінностей. Частина матеріальних цінностей іде на споживання, а частина — на розвиток виробництва. Але розвиток виробництва не є самоціллю, його роль полягає у тому, щоб забезпечити потреби суспільства, підняти життєвий рівень населення. Таким чином, зміни в чисельності населення позначаються як на споживчому попиті в цілому, так і на його структурі. Населення виступає одночасно і як споживач, і як виробник матеріальних благ та послуг. Населення не існує поза економікою, як і економіка не функціонуватиме без населення.

При плануванні розвитку і розміщення виробництва та окремих галузей народного господарства практичне значення мають чисельність наявних трудових ресурсів та джерела їх поповнення. Але для ефективного функціонування народного господарства з постійним зростанням продуктивності праці недостатньо кількісного виміру трудових ресурсів. Не менш важливим є їх якісна характеристика: рівень освіти, професійно-кваліфікаційна підготовка, фізичний стан та ін. Для функціонування різних галузей народного господарства потрібні трудові ресурси лише певної якості, в тому числі і певної статі. Існує цілий ряд галузей, де більш доцільним є використання праці чоловіків, а в інших — переважно жінок.

Трудові ресурси — це частина населення України, яка має небхідний фізичний розвиток, здоров'я, освіту, професійні знання та кваліфікацію для заняття суспільне корисною працею.Трудові ресурси вважаються головною продуктивною силою суспільства. Чисельний склад трудових ресурсів залежить від природного приросту, статево-вікової структури, а також міграції населення.

Чисельність трудових ресурсів — показник динамічний, він постійно змінюється залежно від багатьох факторів: демографічних, соціальних та економічних.

Трудовий фактор набув особливої уваги в умовах, коли половина населення працездатного віку не зайнята в народногосподарському комплексі країни, а змушені шукати роботу в інших країнах світу та в тіньовому секторі економіки.

Україна за чисельністю населення є однією з великих держав Європи. На початок 1998 р. за чисельністю жителів вона була на сьомому місці після Німеччини, Росії, Великобританії, Італії, Туреччини і Франції. Чисельність населення України складає нині більше ніж 50 млн. чоловік.

13.5. Транспортний фактор

Транспорт є середою матеріального виробництва. Транспорт не виробляє нових продуктів, а його продукцією є перевезення вантажів та пасажирів. Транспорт – це великий та складний комплекс народного господарства. Незважаючи на адміністративно-господарстську самостійність, всі види транспорту знаходяться в взаємозв’язку та чинять істотний вплив як на перевезення так і на кінцеві технічно-економічні результати діяльності.

Взаємозвязок всіх видів транспорту дозволяє говорити про єдину транспортуну систему України, яка виступає в якості однієї з базових галузей народного господарства, допомагаючи обєднанню всіх економічних районів країни в єдиний господарський комплекс і комплексному розвитку кожного економічного району. Від степені розвитку та ефективності роботи транспорту залежить безперебійність взаємодії всіх галузей народного господарства та підприємств постачання різноманітної продукції.

Усі види транспорту розвиваються, одні обслуговувають внутрішні зв’язки, інші відіграють важливу роль у міжнародних економічних зв’язках  та міжнародних пасажирських перевезеннях.

Залізничний транспорт. У структуру залізничного транспорту України входять шість залізниць: Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна, Придніпровська, 27 відділів, близько 2 тис залізничних станцій, 75 локомотивних і 83 вагонних депо. Для ремонту рухомого складу, виготовлення запасних частин у складі залізничного транспорту діють 42 спеціалізованих заводи і десятки щебеневих кар’єрів.

Автомобільний транспорт. Особливо зручний для перевезення вантажів на відстань близько 20 км. Розпочинає фі закінчує транспортний процес на залізничному, морському, річковому, повітряному транспортах. Чисельні автотранспортні підприємства мають укомплектовану виробничу базу і розгалужену мережу інфраструктурних об’єктів: автовокзалів, автостанцій, транспортно-експедіційних підприємств, терміналів тощо.

Морський транспорт. Один із найдешевшихз видів транспорту. Україна має сприятливи умови для використання морських суден. Загальна довжина морських берегових ліній понад 2 тис. км. , 18 великих морських портів (найбільші – Одеса, Іллічеевськ, Ізмаїл, Миколаїв, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч, Маріуполь, Бердянськ), 8 судноремонтних заводів, Черноморське та Азовське пароплавства. Найбільшку кількість міжнародних перевезень забезпечують чорноморськи порти Одеси, Іллічевська.

Річковий транспорт. Таким транспортом перевозяться вантажі Дніпром, Дунаєм, Чорним і Середземним морями із заходом у річкові порти Румунії, Німедчини, Угорщіни, Австралії, а також морськи порти Туреччини, Греції, Ізраїлю, Франції, Італії.Однак, частка перевезень вантажів та пвспжирів, яка припадає на річковий транспорт дуже мала, і становить 0,7 % від загальної кількості перевезень вантажів.

Повітряний транспорт.В даний час такий транспортт перевозить переважно пасажирів. Значно зросла роль міжнародних перевезень. Відкрились нові повітряні лінії до США, Канади, Ізраїлю, Німеччини, Єгипту. У процесі реформування системи авіаційного транспортузявилось 110 компаній, з них 60 недержавних.

Трубопровідний транспорт. Такий транспорт створено для транспортирування рідкого палива, хімічних продуктів і технологічного газу. Цей вид транспорту є найбільш економічним. Його розвиток викликано появою в україні нафтової, нафтопереробної, газової та хімічної промисловості. Трубопровідний транспорт буває двох видів: нафтопровідний і газопровідний.

Питання для самоконтролю

1. Пояснити, яий має вплив на розвиток регіональної економіки:

-екологічний фактор;

- геополітичний фактор;

- соціально-політичний фактори;

- сировинний фактор;

- фактор ринкової кон'юктури;

- людський фактор;

Тема 14.  Наукові засади раціонального природокористування

14.1. Основи раціонального природокористування

14.2. Проблеми раціонального природокористування, ресурсозберігання та основні принципи їх вирішення

14.3. Міжгалузевий характер вирішення проблем природокористування

14.4. Економічне стимулювання природоохоронної діяльності підприємств

14.5. Структура державного апарату управління раціональним природокористуванням

14.1. Основи раціонального природокористування

Елементи природи стають природними ресурсами, об'єктами управління, коли їх залучають у процес виробництва як предмет або засіб праці. Управління природокористуванням охоплює в діалектичній єдності природні ресурси, що є особливим елементом продуктивних сил суспільства, і відносини між людьми у процесі використання та відтворення природних ресурсів.

Природокористування - це системавзаємовідносини продуктивних сил суспільства і природного потенціалу його існування, що є складовою частиною соціально-економічного та екологічного розвитку

Основними вимогами раціонального природокористування є:

  • збалансованість природних ресурсів;
  • необхідність врахування взаємовпливу компонентів навколишнього середовища;
  • оптимальне співвідношення інтенсивного та екстенсивного використання території і природних ресурсів;
  • створення системи природоохоронних територій, яка може підтримувати місцевий екологічний баланс.

При розробці механізму управління природокористуванням треба враховувати особливості навколишнього середовища і насамперед його інерційність. Протягом певного часу навколишнє середовище може зовні не реагувати на антропогенний вплив. Проте в міру нагромадження видозмінюючих компонентів можлива реакція навколишнього середовища у вигляді зміни його якості. Чим повніше використовуються природні ресурси, тим ощадливіше і по-господарськи слід ставитися до їх експлуатації, особливо якщо йдеться про невідновлювані енергетичні ресурси. Незважаючи на те що кількість розвіданих копалин збільшується як загалом, так і в розрахунку на душу населення, існує загроза їх виснаження ще перед тим, як буде здійснений перехід на використання нових джерел енергії. Тим більше, що суспільство відчуває все більший дефіцит відновлюваних природних ресурсів.

В зв'язку з цим раціональне використання і відтворення природних ресурсів стає однією з найбільш актуальних проблем людства. Поряд з глобальним, проблема охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів має яскраво виражений регіональний характер і відіграє особливу роль в інтенсифікації виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу.

Планомірність стосовно використання природних ресурсів — економічна функція держави по управлінню і регулюванню екологічних та економічних відносин і пропорцій. Така функція передбачає як розробку і виконання планової системи взаємопов'язаних показників, так і дійовий контроль за їх реалізацією.

Пропорційність означає погодженість у використанні природних ресурсів як за територією, так і за галузями народного господарства, виключення порушень природних взаємозв'язків у навколишньому природному середовищі.

Оптимальність у використанні природних ресурсів — це досягнення найкращого варіанта взаємовідносин суспільства з навколишнім середовищем. Управління охороною навколишнього природного середовища, як говориться в Законі про охорону навколишнього середовища, полягає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності.

У системі управління природоохоронною діяльністю підприємства можна виділити планування, експлуатацію очисних споруд (включаючи технологічний процес) і контроль за викидами в навколишнє середовище. Проектування і планування дають змогу розробити комплекс необхідних заходів по охороні навколишнього середовища, їх виконання, серед яких нові удосконалені технологічні процеси, роботи, очисні споруди, що знижують або виключають шкідливий вплив на навколишнє середовище.

Управлінські функції в області природоохоронної діяльності підприємства повинні сприяти вдосконаленню технології виробництва, ремонтно-експлуатаційних робіт, безаварійної роботи устаткування, виконання планово-попереджувального і поточного ремонту. Контроль включає в себе аналіз технології, лабораторний аналіз, контрольні пости, визначення концентрації шкідливих виділень, інформування керівництва про стан навколишнього середовища на підприємстві, дотримання законодавства в цій області.

14.2. Проблеми раціонального природокористування, ресурсозберігання та основні принципи їх вирішення

Розрізняють три основні проблеми раціонального природокористування:

  1. Соціально-еколого-економічні принципи природокористування.
  2. Міжгалузевий характер вирішення проблем природокористування.
  3. Економічне стимулювання природоохоронної діяльності підприємств.

1.Соціально-еколого-економічні принципи природокористування. Протягом багатьох століть людство в своїй діяльності виходило з того уявлення, що природні багатства невичерпні і що можна безмежно розширювати свої “зовнішні межі” в ході перетворення природи. І перші зіткнення з зовнішніми межами - тобто з обмеженістю природних ресурсних можливостей - викликали не економне відношення до природних благ, а, навпаки, намагання “ефективного” їх використання - тобто хижацького їх використання. Наслідки такого відношення до природних ресурсів нині зрозумілі всім, хто хоче це розуміти. Отже, щоб уникнути серйозних нинішніх і віддалених негативних наслідків хижацького відношення до природи, необхідний облік таких наслідків, а він можливий тільки на основі знань ресурсних можливостей, лімітів експлуатації природних ресурсів і свідомого управління природокористуванням з урахуванням цих обмежень.

На початку 70-х років були досліджені деякі аспекти аналізу взаємодії виробництва і навколишнього середовища і досліджено вплив забруднення навколишнього середовища і природоохоронної діяльності на національне господарство. В результаті проведених теоретичних і прикладних досліджень сформувалася нова галузь наукових досліджень - економіка навколишнього сердовища. Ці дослідження стали основою для прийняття законів про охорону навколишнього природного середовища з метою створення механізму економіко-екологічного регулювання. Найбільш гострим питанням є поєднання економічних пріоритетів виробництва з екологічною переорієнтацією соціально-економічного розвитку, тому що бідність - це головне джерело деградації навколишнього середовища і гальмо на шляху прогресивного розвитку.

Історична зміна взаємовідношення економічних та екологічних цілей суспільного розвитку:

1. Технологія з економічними, але без екологічних обмежень.

2. Технологія і економіка з екологічними обмеженнями.

3. Охорона середовища з технологічними і економічними обмеженнями.

4. Охорона середовища “екологія” без обмежень.

Отже, сучасне виробництво треба розглядати як складну соціально- еколого-економічну систему.

До недавніх пір питання про економічну ефективність тієї чи іншої нової технології розв’язували, встановлюючи, наскільки зведені затрати на додатково вироблювану продукцію ( Зн ) менші від затрат на таку саму продукцію, вироблену за допомогою інших технологій ( Зі). Чим більша була різниця (Зі - Зн ) > 0, тим ефективнішою вважалася запропонована технологія.

При екологічному ж підході до економічної ефективності головною умовою розрахунку є включення в нього показника шкоди, спричиненої забрудненням навколишнього середовища, це :

W = å Ві + å Yі .

Тому нерівність набирає такого вигляду :

( Зі + W - Зн ) > 0 .

У цьому випадку навіть відносно дорогий безвідхідний технологічний процес може стати економічно вигіднішим, ніж процес, при якому забруднюється навколишнє середовище. Шкода від забруднення може бути різною, крім того, несприятливі екологічні умови можуть бути причиною плинності кадрів, а це викличе зниження професіонального рівня працівників виробництва і як наслідок - зниження ефективності виробництва, втрату престижності деяких професій, необхідність матеріального стимулювання працівників шкідливих виробництв.

Погіршення якості навколишнього середовища може спричинити міграцію населення з даної місцевості (і мігруватиме, певно, та частина населення, яка мала високий професіональний рівень і хороший заробіток, і яка має гарантію працевлаштування на новому місці - тобто “якість населення” буде погіршуватися як мінімум з двох причин: міграції кращих і захворювання тих, що залишилися).

Отже, щоб приймати альтернативні обґрунтовані з соціально-еколого-економічного погляду рішення, треба вміти правильно оцінювати шкоду від існуючих і прогнозованих антропогенних впливів. При цьому треба пам’ятати, що суспільство однаково зацікавлене як у неспричиненні шкоди природі, так і уникненні зайвих затрат на її збереження.

Треба дотримуватися розумної рівноваги між виробництвом і природою, скорочуючи до мінімуму сумарні екологічні затрати та добиваючись найвищого економічного результату природо захисних заходів від забруднення:

1)  природоохоронні затрати на заходи, які запобігають екологічним порушенням (очищення стоків та газо-димових викидів, кондиціювання, збирання, вивезення й захоронення відходів, зменшення акустичного впливу);

2)  затрати на ліквідацію впливу екологічних змін на людей і майно, а також на ліквідацію наслідків цих змін (медичне обслуговування, додаткові послуги комунального господарства в зоні екологічного забруднення, компенсація зниження рівня випуску продукції через хвороби працівників, компенсація втрат продукції земельних, лісових та водних угідь, компенсація втрат продукції через вплив забруднення на основні фонди, затрати на евакуацію людей з уражених зон, дезактивація в разі радіоактивного ураження і т п.).

Економічним оптимумом якості природного середовища вважається рівень екологічних порушень, який відповідає мінімуму сумарних екологічних затрат, а він досягається тільки в тому разі, коли обраний вид природоохоронних заходів забезпечує максимум перевищення відвернутих економічних збитків над потрібними для цього природоохоронними затратами. Відвернутий екологічний збиток В дорівнює різниці між розрахунковими величинами збитку до здійснення природоохоронних заходів і залишкового збитку після здійснення цих заходів В = W-Wзал. .

14.3. Міжгалузевий характер вирішення проблем природокористування

В розробці інтенсивного і одночасно зберігаючого підходу до природокористування найважливішим фактором є орієнтація на кінцеві результати. Для “екстенсивного” напрямку обсяги використання природних ресурсів є найважливішим показником. А між іншим ці ресурси є лиш проміжною ланкою в довгому ланцюзі, що поєднує природу і продукцію, яка надходить до споживача. А споживачу однаково, скільки використовується природних ресурсів, для нього головне, скільки і якої якості надійшло до нього продукції. В цих умовах треба планувати суспільне виробництво не від природних ресурсів та від того, скільки їх можна використати, а навпаки - від споживача до ресурсів. Цей підхід є суттєвою ознакою “інтенсивного типу мислення”.

При такому розгляді питання природокористування виникає необхідність проаналізувати взаємозамінність і доповнюваність факторів виробництва в народному господарстві з позицій кінцевих результатів, можливості економії природних ресурсів при збереженні кінцевого виходу продукту. Природний фактор, жива конкретна праця і виробничі фонди - це фактори виробництва, що склалися історично і доповнюють один одного. Випуск продукції потребує участі всіх цих факторів, але разом з тим в тій чи іншій мірі можливе використання одного фактора замість іншого, тобто діє принцип взаємозамінності факторів виробництва. Наприклад, можна скорочувати сільськогосподарські угіддя, але за рахунок концентрації засобів виробництва і праці на одиниці площі підтримувати на тому ж рівні випуск продукції шляхом підвищення врожайності. Ріст витрат праці і засобів виробництва в “позаприродній” переробній, обробній та інфраструктурній галузях теж має певну еластичність по відношенню до обсягів використання природних ресурсів. Розвиток цих галузей дозволяє більш повно використовувати конкретний природний ресурс чи продукцію, одержану на його основі, комплексно їх обробляти, ліквідувати втрати з причин, викликаних недостатнім розвитком інфраструктури і переробки, що в цілому покращує кінцеві результати.

Тож на основі обліку взаємозамінності факторів виробництва і необхідно визначати реальні потреби в природних ресурсах. Якщо оцінювати природні ресурси і одержувану на їх основі виробничу продукцію як єдиний комплекс, як цілісну природно-продуктову систему, то виявиться, що з позицій кінцевих результатів функціонування цієї системи навантаження на природний фундамент народного господарства можна значно зменшити без зменшення величини споживання кінцевої продукції.

Реалізація такого комплексного підходу до використання природних ресурсів вимагає побудови для кожного природного ресурсу чи групи ресурсів природно-продуктової вертикалі (ланцюжка), що з’єднує первинні природні фактори виробництва з кінцевою продукцією. Дуже часто буває так, що розвиток галузей, які знаходяться далеко від природної сфери, дозволяє суттєво підвищити ефективність природокористування. Отже, удосконалення природокористування є міжгалузевою проблемою, вирішення якої повинно базуватися на урахуванні потенціальних кінцевих результатів альтернативних варіантів, що плануються і передбачають всю сукупність питань - від початкового використання природних ресурсів до споживання кінцевої продукції, одержаної на їх основі.

Стабільний розвиток народного господарства передбачає досягнення ефекту протягом довготривалого періоду. Тому з довготривалих позицій треба аналізувати можливі шляхи економічного росту. З минулої лекції ми знаємо, що прискорення темпів соціального і економічного росту досягається трьома шляхами: екстенсивним, перехідним та інтенсивним.

14.4. Економічне стимулювання природоохоронної діяльності підприємств

На жаль, слід відмітити, що поки що в світі відсутній цілісний механізм вирішення екологічних проблем. Це пояснюється тим, що, незважаючи на розвиток екологічної кризи ХХ століття, пріоритет належить іншій ідеї - ідеї поступового розвитку суспільства, а також тим, що уряди та населення багатьох країн світу неготові до прийняття ідеї колективної відповідальності людства за збереження біосфери.

Тому склалася така ситуація, що на долю розвинутих країн, в яких проживає всього 1/4 населення світу, припадає 2/3 загального обсягу світових забруднень, причому без врахування забруднення від екологічно брудних підприємств, розташованих на території країн , що розвиваються.

У свій час американський економіст А.Ніз показав, що економічні важелі є значно ефективнішими, ніж адміністративні методи регулювання природокористування та природоохоронної діяльності.

В умовах зламу адміністративно-командної системи і переходу України до ринкової економіки ці положення набувають особливої ваги, їх регламентує розділ 10 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”.

Найважливіші з них:

· лімітування природокористування;

 платність природокористування (нормативи плати і розмірів платежів за використання природних ресурсів, за викиди і скиди забруднюючих речовин);

· фінансування природоохоронних заходів (визначення джерел фінансування);

· матеріальне стимулювання (надання податкових, кредитних та інших пільг за впровадження безвідхідних технологій та природоохоронних заходів).

Згаданий Закон та інші нормативно-правові документи регламентують механізм плати за екологічні порушення.

В умовах повного господарського розрахунку особливо актуальним є поєднання адміністративних методів природоохоронної діяльності господарств і економічних стимулів. Економічне стимулювання здійснюється методами позитивної і негативної мотивації. Конкретні міри економічного стимулювання залежать від рівня об’єкту впливу.

14.5. Структура державного апарату управління раціональним природокористуванням

Усі ланки народногосподарської середовищезахисної системи становлять єдине ціле і доповнюють одна одну. Водночас кожна з цих ланок наділена самостійними функціями, вирішує певне коло завдань і має свою структуру.

Відповідають за організацію державної підсистеми І контролю за станом навколишнього середовища Міністерство по охороні навколишнього середовища (1991 p.), служба стандартизації, Міністерство охорони здоров'я та інші міністерства, а також місцеві обласні, міські та районні організації відповідного профілю. В своїй діяльності вони керуються в основному Законом про охорону навколишнього середовища (1991 p.).

Державна підсистема використання природних ресурсів перебуває в компетенції місцевих Рад народних депутатів, які повинні контролювати і регулювати всю природоохоронну роботу міністерств і відомств. Галузевий і міжгалузевий характер раціонального природокористування визначається специфікою господарської діяльності структурних підрозділів міністерств і відомств і залежить від виробничого профілю підприємств і об'єднань. Тому обов'язки між різними ланками цієї підсистеми охорони навколишнього середовища і раціонального природокористування розподіляються відповідним чином.

Так, Міністерство сільського господарства і продовольства України повинно здійснювати державний контроль за дотриманням земельного законодавства і порядку користування землею; відповідає за організацію охорони і раціонального використання земель, що перебувають у користуванні сільськогосподарських підприємств і організацій системи міністерств, за правильність застосування в сільському господарстві отрутохімікатів, розробку біологічних засобів боротьби з хворобами і шкідниками сільськогосподарських культур і насаджень, організацію економного використання води при зрошенні земель; здійснює контроль за рекультивацією земель. Воно організовує виконання комплексу протиерозійних заходів, включаючи роботи по полезахисному лісорозведенню; здійснює контроль за проведенням заходів по боротьбі з шкідниками хворобами рослин, за дотриманням встановлених правил зберігання отрутохімікатів з тим, щоб не допустити потрапляння шкідливих речовин у сільськогосподарську продукцію і нагромадження їх у грунті і водоймах; за правильним веденням мисливського господарства, дотриманням чинного законодавства по збереженню і збагаченню флори і фауни, у справі заповідників.

Крім того, Міністерство сільського господарства і продовольства повинно систематично вивчати вплив отрутохімікатів на водні організми і визначати гранично допустимі концентрації їх у рибогосподарських водоймах; робити висновки про доцільність хімічної обробки посівів, насаджень, водойм і лісів; брати участь у розробці приладів для контролю якості природних поверхневих і стічних вод.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища (МОНПС) є центральним органом державного управління в галузі охорони природи і використання природних ресурсів і відповідає за охорону природи, організацію раціонального використання і відтворення природних ресурсів у країні. Як головні завдання па МОНПС покладаються комплексне управління природоохоронною діяльністю в країні, розробка і проведення єдиної науково-технічної політики по охороні природи і раціональному використанню природних ресурсів, координація діяльності міністерств і відомств у цій галузі. З цією метою провадиться державний контроль за використанням і охороною земель, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, рослинного (в тому числі лісів) і тваринного (в тому числі рибних запасів) світу, морського середовища і природних ресурсів територіальних вод України.

МОНПС готує і подає в Кабінет Міністрів пропозиції з питань охорони природи і раціонального використання природних ресурсів для включення їх у проекти державних планів економічного та соціального розвитку, здійснює контроль за виконанням відповідних завдань, передбачених державними планами. МОНПС розробляє пропозиції щодо вдосконалення економічного механізму природокористування, затверджує екологічні нормативи, правила і стандарти з регулювання використання природних ресурсів і охорони природного середовища від забруднення та інших шкідливих впливів. Здійснюється державна екологічна експертиза генеральних схем розвитку і розміщення продуктивних сил країни і галузей народного господарства, контроль за дотриманням екологічних норм при розробці нових технологій, матеріалів і речовин, а також проектів на будівництво (реконструкцію) підприємств та інших об'єктів, що впливають на стан навколишнього середовища і природних ресурсів. При цьому органи управління природокористуванням повинні орієнтуватися на такий визначальний фактор поліпшення діяльності з охорони природи, як широке застосування в усіх галузях народного господарства маловідходних і безвідходних технологій.

МОНПС відає у встановленому порядку дозволом на захоронення (складування) промислових, побутових та інших відходів, на викиди шкідливих речовин в навколишнє середовище, на спеціальне водокористування, на користування тваринним світом і споживання атмосферного повітря для виробничих потреб, користування кадрами для проведення геологорозвідувальних робіт, затверджує розрахункові лісосіки і здійснює контроль за відводом земель під усі види господарської діяльності.

У складі МОНПС функціонують: Головне управління економіки і організації природокористування, Головне управління науково-технічного прогресу і екологічних нормативів. Головне контрольно-інспекційне управління, Головна державна екологічна експертиза, Головне управління міжнародного співробітництва, Управління пропаганди екологічних знань, Управління капітального будівництва і матеріально-технічного забезпечення.

МОНПС має місцеві органи на всіх рівнях територіального управління — областей, районів, міст. Введення подвійної підпорядкованості територіальних органів управління МОНПСу та місцевим Радам народних депутатів відповідає ролі місцевих Рад у вирішенні питань охорони навколишнього середовища, визначеній статтями Конституції України та розділом IV Закону про охорону навколишнього природного середовища. Ці положення дають змогу залучити до вирішення завдань з охорони навколишнього середовища служби Рад народних депутатів (планове управління, управління капітального будівництва та ін.), а отже, уникнути необхідності їх створення в межах територіальних органів МОНПСу.

Територіальними органами управління охороною навколишнього середовища є відповідні відомства МОНПСу та відділи охорони природи виконкомів Рад народних депутатів.

Тема 15.  Екологічний моніторинг і система

екологічної інформації

15.1. Екологічний моніторинг і його види

15.2. Організаційна структура державного екологічного моніторингу в Україні

15.3. Основи екологічного нормування

15.1. Екологічний моніторинг і його види

Для розробки заходів, спрямованих на усунення негативного антропогенного впливу і поліпшення екологічної ситуації, велике значення має інформаційний механізм управління природокористуванням. У науковій і практичній діяльності людина здавна застосовує метод спостереження – спосіб пізнання, заснований на відносно тривалому, цілеспрямованому і планомірному сприйнятті предметів і явищ навколишньої дійсності. В останні десятиліття суспільство все ширше використовує у своїй діяльності дані спостережень про стан природного середовища. Ця інформація потрібна в повсякденному житті людей, при веденні господарства, в будівництві, при надзвичайних обставинах для оповіщення про наближення небезпечних явищ природи.

Моніторинг (від лат. «monitor» – той, що контролює, попереджує) – це комплексна система спостережень, збору, обробки, систематизації та аналізу інформації про стан навколишнього середовища, яка дає оцінку і прогнозує його зміни, розробляє обґрунтовані рекомендації для прийняття управлінських рішень.

Система державного моніторингу навколишнього середовища ґрунтується на таких принципах:

  • об’єктивності і достовірності;
  • систематичності спостережень за станом навколишнього середовища та об’єктами впливу на нього;
  • багаторівневості;
  • узгодженості нормативного та методичного забезпечення;
  • узгодженості технічного і програмного забезпечення;
  • комплексної оцінки екологічної інформації;
  • оперативного обміну інформацією між окремими ланками системи та вчасного інформування органів державної виконавчої влади;
  • відкритості екологічної інформації для населення.

Основними завданнями екологічного моніторингу є:

  • організація єдиної державної системи контролю за складовими природного середовища;
  • налагодження автоматизованої системи збору, обробки, узагальнення і зберігання інформації про кількісний і якісний стан природних ресурсів (банк даних);
  • оцінка природно-ресурсного потенціалу та можливого рівня використання ресурсів;
  • інвентаризація джерел забруднення і вивчення рівня антропогенного впливу на компоненти природного середовища;
  • моделювання і прогнози змін екологічної ситуації та «здоров’я» довкілля;
  • розробка управлінських рішень, спрямованих на забезпечення раціонального природокористування і сталого розвитку регіонів.

Екологічний моніторинг виник на межі екології, біології, географії, геофізики, геології та інших наук. Тому існує декілька підходів до класифікації моніторингу навколишнього природного середовища.

Залежно від завдань: біоекологічний (санітарно-гігієнічний); геоекологічний (природно-господарський); біосферний (глобальний); кліматичний; біологічний та ін.

Особливу роль у системі екологічного моніторингу відіграє біологічний моніторинг, тобто моніторинг біологічної складової екосистеми (біоти). Основою його є вивчення впливу природних і антропогенних факторів на стан рослинності (фітосфери). У біологічному моніторингу можуть бути використані не тільки біологічні, але і будь-які інші методи, наприклад, хімічний аналіз вмісту забруднюючих речовин в живих організмах.

Геоекологічний моніторинг забезпечує спостереження за природними екосистемами, агробіотою, індустріальними екосистемами. В даному випадку застосовуються геофізичні, геохімічні, біохімічні та біологічні методи.

Біосферний моніторинг здійснює спостереження за змінами в біосфері, які пов’язані з антропогенним впливом. Передбачає оцінку стану і прогнозування змін у літосфері, гідросфері та атмосфері.

Залежно від призначення за спеціальними програмами здійснюються загальний, кризовий та фоновий екологічні моніторинги довкілля.

Загальний (стандартний) екомоніторинг – це оптимальні за кількістю параметрів спостереження на пунктах, об’єднаних в єдину інформаційно-технологічну мережу, які дають змогу на основі оцінки і прогнозування стану довкілля регулярно розробляти управлінські рішення на всіх рівнях відомчої і загальнодержавної екологічної діяльності.

Кризовий (оперативний) екомоніторинг – це спостереження за природними об’єктами, які знаходяться в регіонах, що віднесені до зони надзвичайної екологічної ситуації, або за тими, що потрапили в зону аварійного забруднення.

Фоновий екомоніторинг довкілля – це багаторічні комплексні дослідження спеціально визначених об’єктів природоохоронних зон з метою оцінки і прогнозування зміни стану екосистем, віддалених від об’єктів промислової і господарської діяльності, або одержання інформації для визначення середньостатистичного (фонового) рівня забруднення довкілля в антропогенних умовах. Цей моніторинг здійснюється у природних і біосферних заповідниках та інших територіях, що охороняються. В Україні станції комплексного фонового моніторингу розташовані в біосферних заповідниках Чорноморський і Асканія-Нова. Вони є частиною глобальних міжнародних мереж спостереження.

Відомо, що природні зміни клімату відбуваються постійно. Їх реєструють різні геофізичні, метеорологічні, гідрологічні, сейсмічні та інші служби. Інформація про ці зміни давно використовується людиною. Природні зміни відбуваються порівняно повільно, протягом тривалого часу. Антропогенні зміни відбуваються набагато швидше, наслідки їх дуже небезпечні, тому що можуть стати безповоротними. Для їх визначення необхідно мати інформацію про стан об’єкта навколишнього середовища до початку антропогенного впливу. Ці питання вивчає фоновий моніторинг. На сьогодні створена світова мережа станцій фонового моніторингу, на яких здійснюються спостереження стану навколишнього природного середовища за визначеними параметрами. Спостереженням охоплені усі типи екосистем – водні (морські, прісноводні) і наземні (лісові, степові, пустельні, високогірні). Ця робота проводиться під егідою ЮНЕП.

Екологічний моніторинг здійснюється на чотирьох рівнях:

локальному – на території окремих підприємств, населених пунктів, певних ландшафтів. Для ефективного контролю за забрудненням атмосфери в містах з населенням до 100 тис. чол. доцільно мати три контрольні станції; в населених пунктах з населенням від 100 тис. до 300 тис. чол. – не менше п’яти; від 300 до 500 тис. чол. – сім. Промислові системи екологічного моніторингу контролюють викиди промислових підприємств, рівень забруднення промислових майданчиків і прилеглих до них районів;

регіональному – в межах адміністративно-територіальних одиниць, на територіях економічних і природних регіонів. Це дає можливість отримати дані про забруднення атмосфери і водойм від міських і промислових контрольних станцій;

національному– на території країни в цілому моніторинг означає статистичну обробку та аналіз даних про забруднення навколишнього середовища від регіональних систем, зі штучних супутників Землі та космічних орбітальних станцій. Вони функціонують разом зі службою погоди Держкомгідромету України і здійснюють прогноз якості навколишнього середовища на великих територіях;

глобальному– глобальні системи моніторингу використовуються для досліджень і охорони природи на основі міжнародних угод у цій сфері.

Найбільш чітко критерії якості навколишнього природного середовища визначені на локальному рівні. Основна мета локального моніторингу – визначення обсягів та концентрації викидів забруднюючих речовин. Об’єктом впливу на локальному рівні є людина.

Регіональний екологічний моніторинг повинен здійснюватися відповідно до регіональних екологічних програм і бути невід’ємною частиною державної системи моніторингу.

Особливо складні проблеми виникають під час проведення екологічного моніторингу на глобальному рівні. До цього часу мета його чітко не сформульована. Крім того, моніторинги на локальному і регіональному рівнях, як правило, це внутрішньодержавна справа, тоді як глобальний моніторинг – завдання світового співтовариства, тому що він повинен відповідати інтересам усього людства.

Цілі глобального моніторингу визначаються в процесі міжнародного співробітництва у рамках різних міжнародних організацій, угод (конвенцій) і декларацій. Ідея створення глобальної системи моніторингу навколишнього середовища (ГСМНС) була висловлена на Стокгольмській конференції ООН з навколишнього середовища в 1972 році. Реальні основи ГСМНС закладені на спеціальній зустрічі в Найробі (Кенія) у 1974 році, де була визначена роль агентів і держав – членів ООН. Мета ГСМНС – вивчення Землі як цілісної природної системи. Вона визначена Міжнародною геосферно-біосферною програмою (МГБП) і реалізується на основі широкого застосування космічних засобів спостережень. У колишньому СРСР основи ГСМНС розробив академік Ю.А. Ізраїль. Вони були представлені на засіданні Ради керуючих ЮНЕП у 1974 році. Основною рисою концепції Ю.А. Ізраїля було спостереження за антропогенними змінами в навколишньому природному середовищі.

Глобальні процеси є об’єктом пильної уваги індустріально розвинених країн і міжнародного співтовариства. У рамках загальної угоди між країнами «великої вісімки» створений міжнародний комітет із супутникового спостереження за змінами в навколишньому природному середовищі.

В Україні основними напрямками глобального моніторингу є:

  • спостереження за глобальним потеплінням клімату та змінами навколишнього природного середовища під впливом антропогенного забруднення;
  • вивчення ефектів, пов’язаних з поширенням забруднюючих речовин на великі відстані, наприклад, окислення середовища під впливом викидів в атмосферу сірки;
  • вивчення антропогенного впливу, що має велику інертність ефектів, наприклад, кумулятивного ефекту органічних пестицидів та ін.

На сьогодні моніторинг довкілля в Україні виконується згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.98 №391 Міністерством з питань надзвичайних ситуацій, Міністерством охорони здоров’я, Мінагрополітики, Держкомлісгоспом, Держкомприродресурсів, Держводогоспом, Держкомземом, Держбудом України. Ці органи мають спеціальні служби, що здійснюють основні спостереження, зокрема за станом забруднення повітря в містах і промислових центрах, забруднення ґрунту, прісних і морських вод, транскордонним перенесенням речовин, що забруднюють атмосферу, хімічним і радіонуклідним складом, кислотністю атмосферних опадів і забрудненням снігового покриву та ін.

Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за довгостроковою державною програмою, яка визначає спільні, узгоджені за цілями, завданнями, територіями, об’єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання дії відомчих органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності.

Створення і функціонування державної системи екологічного моніторингу довкілля повинно сприяти здійсненню державної екологічної політики, яка передбачає:

  • раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;
  • екологічне та економічно раціональне вирішення проблем, які виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф;
  • розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенних змін клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного та Азовського морів.

Державна система екомоніторингу довкілля повинна стати інтегрованою інформаційною системою, що здійснюватиме збір, збереження та обробку екологічної інформації для відомчої та комплексної оцінки і прогнозування стану природних середовищ, біоти та умов життєдіяльності, розробки обґрунтованих рекомендацій з метою прийняття ефективних соціальних, економічних та екологічних рішень на всіх рівнях державної виконавчої влади, удосконалення відповідних законодавчих актів, а також виконання зобов’язань України з міжнародних екологічних угод, програм, проектів і заходів.

Інформація, отримана завдяки системі моніторингу, використовується для прийняття рішень органами державної влади та місцевого самоврядування у галузі охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів.

15.2. Організаційна структура державного екологічного моніторингу в Україні

Спостереження за станом навколишнього природного середовища в Україні здійснюють десятки міністерств і відомств.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України здійснює спостереження за:

  • джерелами промислових викидів в атмосферу та дотриманням норм тимчасово узгоджених і граничнодопустимих викидів. Контролюються 65 інгредієнтів. Основні з них – пил, діоксид сірки, оксид вуглецю, діоксид азоту, сірководень, аміак, формальдегід, фтористий водень, хлористий водень, важкі метали, кислоти, бензопірен, свинець;
  • станом ґрунтів сільськогосподарських угідь із визначенням залишкової кількості в них пестицидів і важких металів;
  • джерелами скидів стічних вод і дотриманням норм тимчасово узгоджених і граничнодопустимих скидів. Мережа поверхневих вод налічує 1123 пункти (2216 створів). Контролюються 55 інгредієнтів. Основні з них – аміачний азот, нітритний азот, важкі метали, нафтопродукти, феноли, хлориди, сульфати;
  • скидами і викидами об’єктів, на яких використовуються радіаційно небезпечні технології;
  • станом і складом звалищ промислових і побутових відходів;
  • станом наземних і морських екосистем.

Державна гідрометеорологічна служба Міністерства охорони навколишнього природного середовища України проводить спостереження за:

  • станом атмосферного повітря, атмосферними опадами, метеорологічними умовами, транскордонним перенесенням забруднюючих речовин. Постійний щодобовий контроль здійснюється в 49 містах України. Контролюються 37 шкідливих домішок, основні з яких пил, діоксид сірки, діоксид азоту, оксид вуглецю, важкі метали, бензопірен. Стаціонарні пости спостережень призначені для забезпечення неперервності відбору проб повітря. Маршрутні пости спостережень проводять відбір проб повітря у фіксованій точці з допомогою пересувного устаткування. Підфакельні пости здійснюють відбір проб повітря під викидом з метою виявлення зони впливу джерела;
  • станом поверхневих вод водоймищ на суші. Мережа їх налічує 244 пункти (384 створи) на 162 водних об’єктах;
  • підземними водами. Мережа їх налічує 103 свердловини на спеціалізованих метеостанціях. Визначаються основні параметри – температура, рівень і хімічний склад води;
  • станом і режимом морських вод. Всього налічується 175 станцій, на яких проводиться контроль 988 горизонтів;
  • станом ґрунтів. На 9 пунктах постійно здійснюється спостереження за вмістом пестицидів. У восьми містах проводяться спостереження за наявністю промислових токсикантів. В окремих пунктах щорічно проводяться додаткові спостереження. При цьому визначаються 15 інгредієнтів, зокрема свинець, магній, олово, марганець, нікель, кадмій та ін.;
  • станом озонового шару у верхній частині атмосфери;
  • радіаційною обстановкою на пунктах радіометричної мережі спостережень та в районах діяльності АЕС;
  • станом сільськогосподарських посівів;
  • запасами вологи в ґрунті та ін.

Національне космічне агентство України проводить спостереження за станом озонового шару, забрудненням і радіаційним станом атмосфери, ґрунтів та поверхневих вод.

Міністерство охорони здоров’я України проводить вибіркові спостереження за:

  • рівнем забруднення атмосферного повітря в місцях проживання населення. Мережа спостереження складається з 54 стаціонарних, 2010 підфакельних, 602 маршрутних пунктів. Контролюються майже 100 шкідливих домішок. Основні з них – сірчистий ангідрид, діоксид азоту, оксид вуглецю, сірководень, сажа, свинець, формальдегід, завислі частки;
  • станом поверхневих вод суші у населених пунктах. Мережа складається з 1332 постійних створів спостережень. Контролюються основні показники – запас, колір, кислотність, жорсткість, мінеральний склад, кисень, нафтопродукти, завислі частки, хлориди, сульфати, мідь, аміак, нітрати, хром, жир, свинець, цинк, нікель, патогенна мікрофлора;
  • станом морських вод у рекреаційних зонах. Мережа складається з 155 постійних створів. Основні показники такі ж, як і для поверхневих вод;
  • хімічним і біологічним забрудненням ґрунтів на території населених пунктів та господарсько-побутовими відходами. Мережа налічує 2543 пункти. Контролюються основні показники – рН, хлориди, нітрати, азот, сульфати, свинець, ртуть, наявність різноманітних бактерій;
  • станом здоров’я населення і впливом на нього забрудненого природного середовища та інших фізичних параметрів – шуму, електромагнітних полів, радіації, вібрації тощо.

Міністерство сільського господарства та продовольства України здійснює контроль за агрохімічним, токсикологічним та радіологічним станом сільськогосподарських рослин і тварин та продуктів з них, проводить спостереження за ґрунтами сільськогосподарського призначення. Радіологічні спостереження проводяться в 725 пунктах на цезій та стронцій. Токсикологічні спостереження здійснюються в 345 пунктах на хлор, пестициди, фосфор, органічні речовини тощо.

Державний комітет лісового господарства України контролює стан лісів, ґрунтів в лісах, мисливської фауни.

Державний комітет по водному господарству здійснює гідрохімічні та радіологічні спостереження за водою у водогосподарських системах комплексного призначення, в системах міжгалузевого і сільськогосподарського водопостачання, в зонах впливу атомних електростанцій, спостереження за станом ґрунтів у межах впливу меліоративних систем, здійснює облік ресурсів поверхневих вод. Мережа має 223 пункти, основні показники – радіонукліди (стронцій, цезій), нафтопродукти, важкі метали, феноли, пестициди.

Державний комітет України з питань житлово-комунального господарства здійснює спостереження за якістю питної води в централізованих системах водопостачання, станом стічних вод міської каналізаційної мережі, станом зелених насаджень, проявами небезпечного підняття ґрунтових вод у містах та селищах міського типу;

Державний комітет природних ресурсів України:

  • проводить спостереження за підземними водами і виконує оцінку їх ресурсів, здійснює спостереження за ендогенними та екзогенними процесами, які відбуваються у 7248 свердловинах і джерелах за основними показниками – пестицидами, нітратами, важкими металами, радіонуклідами;
  • виконує державне еколого-геологічне картографування території України для оцінки стану геологічного середовища та його змін під впливом господарської діяльності.

Державний комітет України по земельних ресурсах проводить спостереження за структурою землекористування і трансформацією земель залежно від їх цільового призначення, за станом та якістю ґрунтів і забрудненням ландшафтів, за станом рослинного покриву і відновленням земель, за станом зрошувальних, осушених земель, а також земель з ознаками вторинного підтоплення і засолення, за станом берегових ліній річок, морів, озер, водосховищ, лиманів, заток.

Національний комітет авіації України здійснює авіаційно-космічні спостереження за станом озонового шару в атмосфері, забрудненням атмосфери, ґрунтів і поверхневих вод, сніговим покривом, радіаційним станом.

Надана цими організаціями інформація узагальнюється та аналізується Міністерством охорони навколишнього природного середовища України і щорічно публікується в Національній доповіді про стан навколишнього природного середовища України.

15.3. Основи екологічного нормування

Екологічне нормування являє собою один з ефективних заходів охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів в умовах застосування недосконалих в екологічному відношенні технологій. Нормування засноване на знанні ефектів дії різних факторів на живі організми. Важливим при нормуванні є поняття «шкідлива речовина». Шкідливі речовини – це всі речовини, дія яких на біологічні системи може призвести до негативних наслідків. Крім цього, всі ксено-біотики – чужі для живих організмів, штучно синтезовані речовини – вважаються шкідливими. Усі шкідливі речовини поділяються на 4 класи небезпечності:

І клас - надзвичайно небезпечні (бензопірен, свинець, нікель, ртуть), ГДКрз яких менше 0,1 мг/м3;

ІІ клас - високонебезпечні (діоксид азоту, фенол, сірководень), ГДКрз яких від 0,1 до 1,0 мг/м3;

ІІІ класпомірно небезпечні (сірчаний газ, сажа, цементний пил), ГДКрз яких від 1 до 10 мг/м3;

ІV клас – малонебезпечні (оксид вуглецю, бензин, фенол, аміак), ГДКрз яких більше 10 мг/м3.

Встановлення нормативів якості навколишнього середовища та продуктів харчування базується на концепції порогової дії. Поріг шкідливої дії – це мінімальна доза речовини, під дією якої в організмі виникають зміни, що виходять за межі фізіологічних реакцій. Однак порогові концентрації не абсолютні і залежать від багатьох чинників, як фізичних (агрегатний стан речовин, середовище, в якому вони присутні, режим і тривалість надходження тощо), так і біологічних (фізіологічний стан організму, вік, шляхи надходження в організм тощо). Якість навколишнього середовища – це ступінь відповідності природних і створених людською діяльністю умов потребам людей та інших живих організмів. Основою нормування впливу різних факторів на людей і живу природу є гігієнічні, санітарні та ветеринарні підходи, суть яких в тому, що за допомогою спеціальних тестів, складених на основі проведення експериментів з тваринами, встановлюються межі дії природних факторів та забруднення, котрі протягом всього життя людини не будуть негативно позначатися на стані її здоров’я.

Роботи з екологічного нормування проводяться з середини 80-х років ХХ ст. В Україні, як і в колишньому СРСР, були визначені такі основні завдання екологічного нормування:

  • регламентація вимог, що попереджують негативний вплив забруднення навколишнього середовища на здоров’я людини і природні екосистеми;
  • встановлення методів спостереження і контролю за станом довкілля;
  • встановлення режимів використання і охорони природних ресурсів.

Система екологічних нормативів має такі складові:

  • нормативи екологічної безпеки (НЕБ);
  • обмежувальні нормативи негативного впливу (ОННВ);
  • нормування вилучення і використання природних ресурсів (НВПР);
  • еколого-економічні нормативи (ЕЕН);
  • природоохоронні нормативи.

Основою екологічного нормування є визначення граничнодопустимої концентрації (ГДК), яка відноситься до нормативів екологічної безпеки і є постійно діючим стандартом якості навколишнього середовища.

Граничнодопустима концентрація (ГДК) – максимальна кількість шкідливих речовин в одиниці об’єму або маси середовища (вода, повітря або ґрунт, продукти харчування), яка при достатньо тривалій дії практично не впливає на стан здоров’я людини та не викликає негативних наслідків у житті майбутніх поколінь.

Останнім часом при нормуванні ГДК враховується не лише вплив забруднюючих речовин на стан здоров’я людини (прямий вплив), але й їх вплив на інші біоорганізми, клімат, властивості компонентів довкілля і санітарно-побутові умови проживання (непрямий вплив). ГДК встановлюється експериментально-дослідним шляхом за кожним елементом навколишнього середовища і кожною забруднюючою речовиною.

Для кожного середовища визначені різні види граничнодопустимих концентрацій. Для повітряного середовища відповідно до кожної забруднюючої речовини встановлені три нормативи ГДК:

  • робочої зони (ГДКрз)кількість шкідливої речовини, яка при щоденній 8-годинній роботі протягом всього трудового стажу не повинна викликати негативних змін стану здоров’я в поточному і віддаленому періодах життя працівника і його нащадків. Робочою зоною вважається простір на робочому місці висотою до 2 метрів над рівнем підлоги (рівень вдихання);
  • максимальна разова (ГДКмр) – концентрація шкідливої речовини, яка при вдиханні протягом 20 хвилин не повинна викликати рефлекторних реакцій в організмі людини – відчуття запаху, зміни біоелектричної активності головного мозку, світлової чутливості очей тощо;
  • середньодобова (ГДКсд – 24 години)не повинна чинити на людину прямого або непрямого шкідливого впливу – загальнотоксичного, канцерогенного (викликає ракові та інші пухлини), мутагенного (спадкових змін) та інших при невизначено довгому вдиханні (роками).

Встановлені в Україні рівні ГДК для атмосферного повітря більш жорсткі порівняно з аналогічними в зарубіжних країнах. ГДК повітря вимірюють у мг/м3.

Для водного середовища відповідно до кожної забруднюючої речовини встановлено два види ГДК:

  • у воді господарського й побутового призначення (ГДКгп) така концентрація шкідливої речовини, яка не повинна чинити прямого або непрямого впливу на організм людини протягом усього її життя і погіршувати гігієнічні умови водокористування;
  • у водоймах рибогосподарського призначення (ГДКрг) –концентрація шкідливої речовини у воді, яка не повинна погіршувати стан популяцій риб, в першу чергу промислових. Як правило, ГДКрг більш жорсткі, оскільки при переході шкідливих речовин харчовими ланцюгами відбувається їх біологічне накопичення до розмірів, які шкідливі для людини. Тому рибогосподарська ГДК в три рази нижча від санітарних норм, нафтопродуктів – у шість разів, важких металів – в 100 разів. ГДК води вимірюється у мг/л.

Для ґрунтів основним нормативом екологічної безпеки є ГДКгконцентрація шкідливих речовин в орному шарі ґрунту, яка не повинна чинити прямого або непрямого впливу на дотичні середовища і здоров’я людини. Особливості нормування якості ґрунту обумовлені тим, що забруднення ґрунтів діє на організм людини не прямим шляхом, а опосередковано через інші середовища – повітря, воду, рослини. Тому при визначенні граничнодопустимої концентрації ґрунту, крім загальносанітарних показників, використовуються показники, які характеризують міграцію речовин з ґрунту в рослини, повітря, ґрунтові води.

ГДК речовин у водоймищах та ґрунті встановлюється за ознакою шкідливого впливу на здоров’я людини, на органолептичний або загальний санітарний стан водоймища, ґрунту тощо, яка характеризується найменшою пороговою концентрацією. Оскільки ця ознака шкідливості визначає характер, напрямок найбільш вірогідної дії найменших концентрацій речовини, вона отримала назвулімітуючого показника шкідливості (ЛПШ).Він завжди наводиться в таблицях з ГДК речовин, характеризуючи їх основну якісну сторону.

Для продуктів харчування:ГДКпр – концентрація шкідливої речовини, яка протягом тривалого часу не чинить шкідливого впливу на здоров’я людини. Для продуктів харчування ГДКвстановлена на сім груп продтоварів: риба, м'ясо, молочні продукти, хліб (зерно), овочі, фрукти, соки. ГДК ґрунту та харчових продуктів вимірюють у мг/кг.

На даний час в Україні та інших країнах СНД ГДК встановлені для більш ніж 500 домішок у повітрі, більш ніж 1000 – у воді і водоймищах, більше 100 – в харчових продуктах, більше 30 – в ґрунті. Ці нормативи мають законодавчу силу і є юридичною основою для санітарного контролю.

Для того, щоб вимоги нормативів екологічної безпеки виконувалися, кожному підприємству з урахуванням місцевих вимог і фонового рівня забруднення встановлюються нормативи, що обмежують викиди, скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів. До обмежувальних нормативів негативного впливу відносяться ГДВ та ГДС.

Граничнодопустимі викиди (ГДВ) – кількість шкідливих речовин, яка надходить у повітряне середовище з окремого джерела за одиницю часу та з урахуванням дії інших джерел, не створює рівня забруднення, що перевищує ГДК на межі санітарно-захисної зони.

Ділянка землі навколо підприємств, засаджена пилостійкими деревами, що відокремлює їх від житлових масивів для зменшення шкідливого впливу цих підприємств на здоров’я людей. ГДВ визначаються таким чином, щоб викиди шкідливих речовин від даного джерела і від інших джерел в певному районі з врахуванням перспектив їх розвитку, розсіювання речовин в атмосфері не створювали приземної концентрації, яка б перевищувала максимальні разові ГДК.

Граничнодопустимі скиди (ГДС) речовин у водні об’єкти характеризуються максимально допустимою масою речовин, які можуть бути відведені у встановленому режимі за одиницю часу з метою забезпечення норм якості води у контрольному пункті.

ГДС встановлюються з врахуванням ГДК шкідливих речовин у місцях водокористування та водовідведення, асимілюючої здатності водного об’єкта та оптимального розподілу маси речовини, що скидається, між водокористувачами.

Стічні води можуть скидатися з такою граничною концентрацією забруднюючих речовин, при якій в контрольному пункті не порушуються нормативи якості води.

Підприємства погоджують обсяги викидів шкідливих речовин у повітря та воду з місцевими органами охорони природи. Для цього адміністрація підприємства повинна звернутися до органів охорони природи з листом-клопотанням. Крім того, до листа додається проект нормативів ГДВ (ГДС) забруднюючих речовин, відомості про підприємство, характеристика забруднюючого об’єкта, список заходів щодо досягнення ГДВ (ГДС), дані про послідовність контролю за дотриманням ГДВ (ГДС). Після розгляду проекту нормативів ГДВ (ГДС) за всіма забруднюючими інгредієнтами відділ погодження нормативів та видачі дозволів місцевого органу Мінекобезпеки України надає дозвіл і затверджує нормативи, де вказується перелік та кількість забруднюючих речовин, емісія яких дозволяється, і термін дії дозволу.

Показники ГДВ та ГДС є основою для визначення розміру зборів за забруднення навколишнього середовища. За понадлімітне забруднення ставка збору в середньому в світі у 3–5 разів вища.

У деяких випадках встановлюються додаткові нормативи впливу – тимчасово узгоджені викиди та тимчасово узгоджені скиди. Вони застосовуються як компроміс для підприємств, на яких викиди (скиди) перевищують ГДВ (ГДС). Для цього розробляється динамічна шкала їх зниження за рахунок реалізації природоохоронних заходів.

Для оцінки рівня забруднення навколишнього природного середовища використовують такий критерій, якграничнодопустиме екологічне навантаження (ГДЕН). Граничнодопустиме екологічне навантаження – це граничне значення господарського або рекреаційного навантаження на природне середовище, яке встановлюється з врахуванням ємності природного середовища або ресурсного потенціалу, здатності до саморегуляції і відтворення з метою охорони навколишнього середовища від забруднення, виснаження і руйнування. На сьогодні в Україні поки що не існує методики його нормування. Замість неї використовується показник техногенного навантаження на природні об’єкти, який вимірюєтьсямодулем техногенного навантаження.

В систему екологічних нормативів, що діє в Україні входять:

  • граничнодопустимі або тимчасово погоджені норми викидів в атмосферу шкідливих речовин;
  • граничнодопустимі та тимчасово погоджені норми стоків у водоймища;
  • граничнодопустимі обсяги розміщення відходів виробництва;
  • граничнодопустимі норми та ліміти щодо вилучення та відновлення природних ресурсів;
  • граничнодопустимі концентрації шкідливих речовин у повітрі, воді, ґрунтах, орієнтовно безпечні рівні впливу на людей або граничнодопустимі дози впливу шкідливих речовин на людей;
  • норми граничнодопустимої кількості мікроорганізмів та інших біологічних факторів в атмосфері, воді, ґрунті;
  • норми граничнодопустимих або орієнтовно допустимих рівнів, доз для шуму, вібрації, електричних і електромагнітних полів та інших фізичних факторів, які можуть негативно впливати на здоров’я людей та їх працездатність;
  • норми граничнодопустимих концентрацій хімічних речовин у продуктах харчування;
  • норми граничнодопустимого рівня радіоактивних речовин у навко-лишньому середовищі, продуктах харчування та організмі людини;
  • нормативи санітарно-захисних зон та смуг.

Отже, нормування якості навколишнього природного середовища повинне здійснюватися з метою встановлення граничних норм впливу антропогенної діяльності, що гарантує екологічну безпеку населенню, збереження генофонду, забезпечення раціонального використання природних ресурсів в умовах сталого розвитку господарської діяльності.

Тема 16.  Економічний механізм природокористування та охорони навколишнього середовища

16.1. Сутність економічного механізму природокористування. Еколого-економічні інструменти

16.2. Платежі за ресурси, їх види і нормативи нарахування

16.1. Сутність економічного механізму природокористування. Еколого-економічні інструменти

Економічний механізм – це сукупність економічних структур, інститутів, форм і методів господарювання, за допомогою яких реалізуються чинні в конкретних умовах економічні закони, здійснюється погодження і корегування суспільних, групових і приватних інтересів. Економічний механізм відіграє важливу роль у реалізації цілей екологічної політики господарського суб’єкта будь-якого рівня.

Основними компонентами економічного механізму є:

  • правові основи здійснення економічної діяльності (права, обов’язки, ліцензії, обмеження тощо);
  • система відносин власності на основі засобів виробництва;
  • організаційна структура економіки, тобто система формальних і неформальних організаційних зв’язків, що формує реальні економічні відносини між господарськими суб’єктами;
  • система суспільних інститутів (традиції, моральні засади, релігійні звичаї тощо), що формують соціальне інформаційне поле економічної активності;
  • економічні інструменти – засоби зміни фінансового стану економічних суб’єктів (заходи, методи, важелі).

Одну із головних ролей в реалізації економічного механізму відіграють економічні інструменти. За допомогою економічних інструментів можна впливати на спонукальні мотиви в діяльності господарських суб’єктів, регулювати товарно-грошові відносини на рівні підприємств, регіонів і країни в цілому. Економічні інструменти можна поділити на три групи:

1. Ціни на ресурси – ціна на сировину, матеріали, енергію; платежі за право користуватися землею, водою, лісом та іншими природними ресурсами; платежі за використання асиміляційного потенціалу екосистем (за забруднення); орендна плата за використання основних фондів, у тому числі природоохоронного призначення; ціна на трудові фактори (зарплата, нарахування на зарплату); ціна на використання фінансових ресурсів (облікова ставка НБУ, процентна ставка комерційних банків, виплати по позиках тощо). Ціни на ресурси виконують обмежувальні функції. Чим вищий рівень цін, тим менше ресурсів може бути придбано для господарської діяльності.

2. Економічні вигоди – додатковий дохід або одержання певних переваг. Економічна вигода формується під впливом таких факторів: ефективності господарювання (вміння отримувати максимум вигоди від використання благ); кількісних і якісних характеристик природного ресурсу; зовнішніх умов економічного середовища (ціни на первинні ресурси, наявність знижок, податків, платежів, пільг тощо). Основна функція економічних вигод у системі товарно-грошових відносин – мотиваційна (отримання прибутку).

3. Перерозподільні платежі (виплати) – система вилучення частини доходів в одних економічних суб’єктів з метою передачі іншим. Даний механізм ґрунтується на законодавчих актах, двосторонніх угодах, а також на добровільних засадах. Система перерозподілу складається з таких елементів: порядку вилучення доходів; ставки вилучення доходів; порядку передачі коштів; ставки виплат. Перерозподільні платежі виконують функції еколого-економічного та еколого-соціального регулювання.

Еколого-економічні інструменти – засоби (методи, заходи, важелі) впливу на фінансовий стан економічних суб’єктів з метою орієнтації їх діяльності в екологічно сприятливому напрямку.

Найбільш суттєвими факторами при розробці і застосуванні еколого-економічних інструментів є такі: механізм реалізації; природа впливу на економічні інтереси суб’єктів; методичні підходи до встановлення ставок; критеріальна база розрахунку ставок; принципи впливу на ключові групи економічних суб’єктів; форми інструментів.

Залежно від механізмів реалізації еколого-економічні інструменти поділяються на такі:

  • адміністративний перерозподіл коштів (штрафи, субсидії) – має адресний характер вилучення і передачі коштів і застосовується у випадках аварійного забруднення довкілля;
  • фінансові трансферти (від франц. transfert – передача) – система перерозподільних механізмів (податки, платежі, кредити, виплати тощо);
  • вільні ринкові механізми перерозподілу коштів (торгівля дозволами на викиди забруднюючих речовин);
  • сприяння на ринку – застосування негрошових форм підтримки економічних суб’єктів (нагородження спеціальними відзнаками, безкоштовна реклама тощо).

За природою впливу на економічні інтереси суб’єктів еколого-економічні інструменти можна поділити на дві групи:

  • інструменти, спрямовані на вилучення доходів;
  • інструменти, спрямовані на збільшення доходів.

Даний поділ є умовним, тому що еколого-економічні інструменти залежно від обставин можуть виконувати функції і першої, і другої групи. Наприклад, податки виконують функцію вилучення доходів, а у випадках пільгового оподаткування – функцію збільшення доходів. Виняток становлять штрафи, які відносяться до першої групи, та субсидії, що належать до групи збільшення доходів.

Методичні підходи до встановлення ставок. Ставки еколого-економічних інструментів можуть встановлюватися за такими методами:

  • емпіричним – значення ставок не прив’язується до реальних показників екодеструктивного впливу діяльності на економічну систему. Критеріями для встановлення ставок є фіскальні показники, що підбираються емпіричним методом. Тобто дослідним шляхом визначаються такі розміри ставок, які реально можуть впливати на екологічно спрямовану поведінку виробника чи споживача;
  • розрахунковим – спирається на реальні еколого-економічні показники господарських суб’єктів, які пов’язані з процесами впливу на природне середовище.

Критеріальна розрахункова база ставок. Ставки є основою для приведення в дію економічних інструментів. Еколого-економічні ставки – це питомі економічні показники (тарифи, частки, процентні нормативи), що враховують дію або вплив екологічних факторів та забезпечують реалізацію економічних інструментів. Основу критеріальної бази складають:

  • економічні показники, які характеризують економічний стан суб’єктів господарювання та вплив господарської діяльності на зміну цін, ставок податків, платежів тощо;
  • еколого-економічні оцінки, які характеризують економічні показники (виробничі витрати, рівень рентабельності, якість продукції, продуктивність праці).

Принципи впливу на ключові групи економічних суб’єктів:

1. Принцип “забруднювач сплачує”. Компенсацію екологічних витрат, зумовлених впливом на природне середовище, повинен здійснювати економічний суб’єкт, який своєю діяльністю призвів до них. Даний принцип слід застосовувати в тому випадку, коли в суспільстві існують технічні можливості для виробництва продукції без еколого-економічних наслідків або їх суттєвого зниження. Компенсацію збитків забруднювач повинен здійснювати за рахунок свого прибутку.

2. Принцип “споживач сплачує”. Компенсацію екологічних витрат, пов’язаних із впливом на довкілля, повинні здійснювати споживачі товарів, виробництво яких спричинило цей вплив. Даний принцип слід застосовувати тоді, коли в суспільстві не існує технічних можливостей для забезпечення випуску продукції без негативних наслідків. У цьому випадку компенсація економічних збитків перекладається на споживачів продукції шляхом включення екологічних витрат у собівартість, а отже і в ціну товару.

3. Принцип “усе суспільство сплачує”. Суть принципу в тому, щоб оплату витрат на реалізацію екологічних заходів, що мають глобальний, загальнодержавний або регіональний характер, здійснювати з фондів відповідного рівня, які створюються за рахунок коштів платників податків.

Платежі за ресурси, їх види і нормативи нарахування

Основою формування економічного механізму раціонального використання природних ресурсів та їх охорони є принцип платного природокористування.

Об’єктами плати є джерела природних ресурсів – родовища корисних копалин, водосховища, лісові ділянки, земельні ресурси тощо, а суб’єктами – підприємства, організації та установи, окремі громадяни, які використовують природні ресурси. Отже, плата за користування природними ресурсами – це форма реалізації економічних відносин між державою або іншими власниками природних ресурсів, з одного боку, і суб’єктами господарської діяльності, що здійснюють їх експлуатацію, – з другого. Платне природокористування розв’язує цілий ряд проблем, а саме:

  • створює економічні основи для розвитку ринкових відносин у сфері природокористування;
  • стимулює комплексне, раціональне використання природних ресурсів і створює для цього науково-технічні передумови;
  • вирівнює умови господарювання при використанні природних ресурсів різної якості та доступності;
  • розширює інвестиційні можливості щодо соціально-економічного розвитку територій з інтенсивним природокористуванням;
  • забезпечує узгодження загальнодержавних інтересів з інтересами певних регіонів шляхом збалансованого розподілу коштів, отриманих від плати за природні ресурси, між державним і місцевим бюджетами;
  • запобігає порушенням встановленого режиму природокористування.

Плата за використання природних ресурсів стягується через ставки земельного і лісового податків, ставки “роялті”, у складі орендної плати або в інших формах, передбачених законодавством. Вона може виступати як самостійна форма плати, наприклад, “роялті” для мінеральних ресурсів, або входити як складова при визначенні єдиного показника з іншими видами платежів, наприклад, у складі тарифів на воду тощо.

При використанні природних ресурсів у межах встановлених лімітів (квот) платежі за них відносяться на витрати виробництва і стягуються з доходу (балансового прибутку) підприємств, об’єднань, організацій тощо, які володіють і користуються надрами, водою, мисливськими угіддями та іншими природними ресурсами. Водночас вилучення рентних платежів може здійснюватися не тільки через дохід, але й через прогресивний податок на прибуток. У зарубіжній практиці відомі обидва підходи. Останнім часом спостерігається їх еволюція (перехід одного в інший) залежно від економічної та ресурсної політики.

Платежі за понадлімітне і нераціональне використання природних ресурсів стягуються у вигляді штрафів з прибутку, що залишаються у розпорядженні природокористувача, і з його власних коштів.

Нормативи плати за користування природними ресурсами визначаються з урахуванням їх поширення, якості, можливості відтворення, доступності, комплексності, місцезнаходження, можливостей переробки й утилізації відходів тощо.

Нормативна ціна землі в Україні – це вартість земельних ділянок певної якості та місцезнаходження, визначена з врахуванням потенційного доходу (“еталонної” прибутковості одиниці площі землі) і встановленого Кабінетом Міністрів відсотка капіталізації чистого прибутку від землі.

В Україні встановлено три види платежів за земельні ресурси:

  1. за використання земель сільськогосподарського призначення;
  2. за використання земель населених пунктів;
  3. за вилучення угідь, що не належать до населених пунктів, для непрофільного використання.

Основою формування нормативної ціни землі є показники якості та місцезнаходження земельної ділянки. Відповідно до Закону України “Про плату за землю” від 19.09.96 плата за землю здійснюється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Земельний податок – обов’язковий платіж, що стягується з юридичних і фізичних осіб за використання земельної ділянки. Розмір земельного податку не залежить від результатів господарської діяльності власників землі та землекористувачів.

Ціну землі у грошовому вираженні можна відобразити формулою:

деS –ціна землі, грн.;

R –диференційна рента;

Ен–норматив ефективності.

Зібрані кошти за використання земельних ресурсів розподіляються так: 30 % – відрахування у держбюджет; 70 % – в обласні та місцеві бюджети.

Дані платежі можна поділити на такі види:

  • збір за видачу ліцензій на користування надрами (встановлюється, виходячи з розмірів неоподаткованого мінімуму доходів громадян; затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 31.08.95 № 709);
  • плата за користування надрами (нормативи за використання надр для видобутку корисних копалин затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 12.09.97 № 1014. У 2001 році вони були скориговані Постановою Кабінету Міністрів України від 08.08.2001 № 957 (табл. 3), яка набрала чинності з 01.01.2002);

Таблиця 16.2. Базові нормативи плати за використання надр для видобутку окремих корисних копалин

Корисні копалини

погашених запасів, грн./т

Залізна руда для збагачення

0,07

Залізна руда збагачена

1,10

Марганцева руда

0,17

Бентонітова глина

0,08

Глина вогнетривка

0,06

Каолін вторинний

0,06

Доломіт

0,05

Флюсові вапняки

0,03

Кварцит і пісок кварцовий для металургії

0,05

Пісок формувальний

0,04

Кварцит для виробництва

0,07

  • відрахування за геологорозвідувальні роботи, що виконуються за рахунок державного бюджету, затверджені в 1995 р;
  • плата за використання підземного простору (порядок і ставки плати встановлені Постановою Кабінету Міністрів від 08.11.2000 № 1682);
  • акцизний збір.

Для суб’єктів підприємницької діяльності діє єдиний норматив плати за кожну одиницю погашених або видобутих балансових запасів корисних копалин у розмірі одного відсотка від ціни реалізації одиниці видобутої мінеральної сировини без урахування податку на додану вартість.

40 % – відрахування у держбюджет; 60 % – в обласні та місцеві бюджети.

Система плати за водні ресурси була введена в дію Водним кодексом України в 1995 році. Ставки платежів уточнювалися і коригувалися декілька разів. Повна ставка плати за використання водних ресурсів є сумою таких ставок:

  • за використання води як природного ресурсу і формування доступних для використання ресурсів у системі водопостачання;
  • за збір, очищення і розподіл води між водокористувачами в системі водопостачання.

3,7 раза вищий, ніж у Кіровоградській області. Ціни на воду формуються на основі економічної оцінки водних ресурсів.

На території нашої держави діють тарифи, встановлені на основі Постанови Кабінету Міністрів України від 18.05.99 № 836 (табл. 3 - 5).

Таблиця 16.3. Нормативи плати за спеціальне використання водних ресурсів з поверхневих водних об’єктів

Басейни річок, включаючи притоки всіх порядків

Нормативи плати, коп./м3

Дніпра, на північ від м. Києва, включаючи м. Київ

5,04

Дніпра, на південь від м. Києва (за винятком Інгульця)

4,79

Інгульця

7,31

Сіверського Дінця

9,83

Південного Бугу (без Інгулу)

5,54

Інгулу

6,80

Дністра

3,02

Вісли та Західного Бугу

3,02

Пруту та Серету

2,27

Тиси

2,27

Дунаю

2,02

Річок Криму

10,08

Річок Приазов’я

12,10

Інших річок

5,54

Таблиця 16.4. Нормативи плати за спецвикористання підземних вод

Найменування регіону

Нормативи плакоп./м3

Автономна Республіка Крим

9,32

Області:

Вінницька

8,06

Волинська

8,32

Дніпропетровська

7,06

Донецька

9,58

Житомирська

8,06

Закарпатська

5,29

Якимівський, Веселівський)

8,06

Запорізька (решта території)

7,31

Богородчанський, Надвірнянський, Косівський, Верховинський)

12,60

Івано-Франківська (решта території)

7,06

Київська (райони: Поліський, Іванківський, Бородянський, Макарівський, Києво-Святошинський, Броварський, Васильківський, Обухівський, Білоцерківський, Кагарлицький, Миронівський)

4,03

Київська (решта території)

5,29

Кіровоградська

9,32

Львівська

7,31

Луганська

10,58

Миколаївська

10,58

Одеська

8,82

Полтавська (райони: Лохвицький, Лубенський, Миргородський, Хорольський, Гадяцький, Зіньківський, Шишацький, Решетилівський, Великобагачанський, Новосанжарський)

4,54

Полтавська (решта території)

5,29

Рівненська (райони: Сарненський, Володимирецький, Костопільський, Рівненський, Острозький, Здолбунівський)

5,80

Рівненська (решта території)

7,06

Сумська (райони: Шосткинський, Глухівський, Сумський, Роменський)

5,29

Сумська (решта території)

6,30

Тернопільська