Новости

Узагальнення можливих напрямів застосування Інтернету у діяльності підприємств малого та середнього бізнесу

Работа добавлена:






Узагальнення можливих напрямів застосування Інтернету у діяльності підприємств малого та середнього бізнесу на http://mirrorref.ru

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ КОМУНІКАТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ДІЯЛЬНОСТІ КЕРІВНИКА АДМІНІСТРАТИВНОЇ СЛУЖБИ

  1. Основні поняття дослідження
  2. Cтан дослідження проблемикомунікативних технологій в діяльності керівника адміністративної служби
  3. Підходи, принципи та методи дослідження

РОЗДІЛ 2. КОМУНІКАТИВНІ ТЕХНОЛОГІЇ В ДІЯЛЬНОСТІ КЕРІВНИКА АДМІНІСТРАТИВНОЇ СЛУЖБИ ЯК ПРЕДМЕТ ТЕОРЕТИЧНОГО АНАЛІЗУ

2.1 Сутність та змісткомунікативних технологій.

2.2 Основні етапи та особливості впровадження комунікативних технологій в діяльності керівника адміністративної служби

2.3. Критерії оцінки ефективностівикористання комунікативних технологій керівником адміністративної служби

РОЗДІЛ 3. ПРАКСІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ дослідження КОМУНІКАТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ДІЯЛЬНОСТІ КЕРІВНИКА АДМІНІСТРАТИВНОЇ СЛУЖБИ

3.1. Аналіз змісту та організації впровадження комунікативних технологій в діяльність керівникаТОВ «ПосулляАгро»

3.2. Рекомендації щодо оптимізації змісту та організації впровадження комунікативних технологій в діяльності керівників адміністративних служб ТОВ «ПосулляАгро»

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Сучасне  суспільство  по  праву  називають інформаційним,  і  цьому  є  підтвердження. Комп’ютери  поетапно впроваджуються  в  усі сфери  нашого життя.  Не виключення  і процес освіти,  у якому із приходом інформаційних технологій відбуваються революційні зміни.

Випереджальний розвиток технологічної підсистеми світового господарства знизивоптимальні розміри підприємств у багатьох галузях і забезпечив підприємства малого тасереднього бізнесу технікою, адекватною їх розмірам, що призвело до збільшення часткицих суб’єктів навіть у тих галузях, у яких традиційно домінували великі підприємства.

Використання  в  своїй  діяльності  суб’єктами  малого  та  середнього  бізнесу  сучаснихінформаційних  технологій,  зокрема  Інтернету,  надає  їм  чимало  переваг.  По-перше, виникає  можливість  значно  знизити  виробничі  та  операційні  витрати;  по-друге, розширити клієнтську базу; по-третє, помітно скоротити цикл виробництва та продажу.

Вагомий  внесок  у  дослідження  окремих  аспектів  управління  малим  та  середнімбізнесом зробили І. Акімова, Ю. Аніскін, З. Варналій, В. Воротін, Л. Воротіна, В. Кравець, А. Крутик,  Л. Мартинюк,  С. Соболь.  Однак  використання  інформаційних  технологій, зокрема Інтернету, у діяльності та управлінні досліджуєтьсяза  трьома  основними  напрямами  їх  застосування:  по-перше,  для  спрощення  процессукомунікацій як у межах, так і поза межами компанії; по-друге, для пошуку інформації; по-третє для здійснення фінансових трансакцій та електронної торгівлі.

Метоюдослідження є узагальнення можливих напрямів застосування Інтернету як однієї знайдоступніших інформаційних технологій у діяльності підприємств малого та середньогобізнесу.

За даними експертів Організації економічного співробітництва та розвитку(ОЕСР), підприємства все більше і більше використовують Інтернет усвоїй  діяльності,  наздоганяючи  в  цьому  процесі  великі  підприємства[1].  Хочапідприємства бізнесу  зазвичай  адаптують  нові  технологіїповільніше, ніж великі підприємства, Інтернет-технології вони засвоюють значно швидше.

Підприємства застосовують Інтернет у своїй діяльності поступово. Першим кроком є використання Інтернету як засобу комунікацій та отримання інформації. На другому етапі вони використовують Інтернет як засіб організації операцій купівлі-продажу. І, нарешті, на третьому етапі Інтернет використовується для здійснення фінансових трансакцій. Простежуються дві паралельні тенденції: з одного боку, зростає кількість  підприємств,  що  створюються  для  роботи  на винятково  електронних  ринках;  з  іншого- зростає  і  кількість  тих  підприємств,  що “мігрують” до галузі електронної торгівлі.

Актуальність теми. Змінюються умови господарювання, невпинні інноваційні процеси в техніці та технологіях, але незмінними залишаються вимоги до менеджерів усіх рівнів – їх знання та навички особистої роботи повинні відповідати вимогам часу. Ефективність  діяльності організації визначається багатьма складовими. Однією з таких складових, безумовно,  є вміння керівників  організовувати свою працю.

Дуже важливо, щоб керівник, як ключова фігура в діяльності будь-якої організації, вмів раціонально організовувати роботу не тільки своїх підлеглих, але й особисту.

Серед національних пріоритетів державної політики інформатизації визначено створення інфраструктури, інформаційних ресурсів (ІР), нових інформаційних технологій (НІТ), інформаційних систем (ІС), автоматизованих баз даних (АБД) і використання засобів ІКТ з метою забезпечення вільного доступу до ресурсів комп’ютерних мереж, які детермінують зміст і структуру, вибір форм, методів, засобів і технологій управління підприємством. Однак, невирішеною в теорії та практиці залишається проблема неадекватності випереджального розвитку ІР, НІТ, ІС управлінського призначення та їх повільним впровадженням у практику управління підприємствами різних форм власності через недостатню готовність переважної більшості керівників до здійснення інформаційної діяльності.

Мета даного дослідження полягає в визначенні основ теорії і практики досконалої організації праці керівників будь-якого рангу, які обіймають і лінійні, і функціональні посади, при використанні комунікативних технологій.

Об’єкт дослідження – менеджмент організацій.

Предмет дослідження – комунікативні технології в діяльності керівника адміністративної служби

Завдання роботи:

– уточнити основні понять дослідження: «комунікативні технології», «адміністративна служба» ;

– дослідити стан розробкикомунікативних технологій в діяльності керівника адміністративної служби;

– з’ясувати підходи, принципи та методи дослідження;

– розкритисутність та змісткомунікативних технологій;

– розглянути основні етапи та особливості впровадження комунікативних технологій в діяльності керівника адміністративної служби;

– з’ясувати критерії оцінки ефективностівикористання комунікативних технологій керівником адміністративної служби;

–  проаналізувати впровадження комунікативних технологій;

– зформулювати рекомендації щодо оптимізаціїзмісту та організації впровадження комунікативних технологій в діяльності керівників адміністративних служб.

Основна гіпотезаполягає у тому, що комунікативні технології впливають на покращення стану управління керівниками адміністративної служби підприємств.

Допоміжні гіпотези:

використання комунікативних технологій в діяльності керівника адміністративної службиможе піднести розвиток підприємства на новий рівень;

– використання комунікативних технологій дають можливість спрощенню обміну інформації та економії часу керівника адміністративної служби.

Курсова робота складається з вступу, 3-х розділів (поділених на підрозділи), висновків, списку використаних джерел.

Структура роботи.Магістерська складається із вступу, 3 розділів (8 підрозділів), висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг магістерської роботи 84 сторінок.

РОЗДІЛ 1

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ КОМУНІКАТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ДІЯЛЬНОСТІ КЕРІВНИКА АДМІНІСТРАТИВНОЇ СЛУЖБИ

  1. Основні поняття дослідження

Адміністративна служба- це підрозділ, який формує управлінскьий стиль, контролює та направляє всі служби в організаціх, нею створюється якісно-виконавча діяльність кадрового складу. Головна функціональна відповідальність адміністративної служби - це використання та удосконалення соціальних технологій, так як в її діях концентруються управлінські функції та створюється перспектива (безперервна модернізація служб) для розвитку.

Адміністративно-управлінський  персонал  (адміністративна  служба організації) -група працівників апарату  управління організацій, підприємств, установ усіх форм власності, котрі здійснюють функції управління чи забезпечують діяльність цих структур, реалізацію їх планів і програм.  Це керівники,  заступники  керівників  організацій  і  підприємств,  керівники,  які виконують  функції  управління:  адміністративно-організаційні,  фінансові, юридично-правові,  маркетингові,  зовнішньоекономічних  зв'язків,  облікові, аудиторські,  контрольні,  кадрового  забезпечення,  інформаційного, технічного  забезпечення,  соціального  розвитку,  охорони  та  безпеки організацій тощо.

До  адміністративно-управлінського  персоналу  (адміністративної служби) одні вчені відносять всіх працівників  апарату управління  організацією.  Інші – стоять на тому, що в основу вирішення питання про віднесення того чи іншого працівника до персоналу управління повинен бути покладений функціональний принцип: саме зміст виконуваних працівником основних функцій управлінської праці.

Керуючись цим критерієм, до персоналу управління слід віднести працівників, що цілком чи  частково  зайняті  адміністративно-управлінською діяльністю (керівники, їхні заступники, фахівці і технічний персонал).

Однак  в  апараті  управління  організацією  є  групи  працівників,  що безпосередньо  управлінською  працею  не  займаються  (персонал  охорони, працівники  оздоровчих  установ,  водії  службових  машин  і  т.д.).  Дана категорія працівників формуєобслуговуючий персонал організації. Не  принижуючи  роль  інших  груп  управлінського  апарату,  необхідно підкреслити  визначальний  вплив  на  всю  систему  управління  організацією керівника організації (підприємства, установи). Керівни́к (менеджер) – найманий робітник, зайнятий професійною організаторською діяльністю в органах керуванняпідприємства, фірми, установи, наділений суб'єктом власності визначеними повноваженнями. До числа керівників відносять лінійних і функціональних керівників організації та її структурних підрозділів.

Якщо розглядати управлінський персонал як відокремлену складову загальної організаційної системи управління, то можна виділити певні ознаки, що вирізняють управлінський персонал з-поміж інших категорій:

- досвід роботи – як правило, керівниками стають більш досвідчені члени трудового колективу;

- рівень освіти – керівники мають вищий рівень освіти, ніж підлеглі, іноді, крім базової вищої освіти, менеджери здобувають другу вищу освіту або ж вступають до аспірантури;

- творче мислення – праця менеджера – це β-та γ-праця, що й породжує дискусії з приводу вимірювання її ефективності;

- обізнаність – це специфічна категорія, що вказує на здатність менеджера бути фахівцем не лише у своїй сфері, а й мати певні знання у споріднених галузях діяльності;

- високий рівень комунікацій – це пов’язано зі специфікою управлінської роботи, адже до 80% свого робочого часу менеджери витрачають на комунікації як всередині організації, так і за її межами.

Комунікативні технології на підприємстві – індустріальні засоби організації комунікативних процесів на підприємстві.

Комунікативні технології можна розглядати як тип соціальних технологій, пов’язаних з організацією взаємин між людьми в процесі передачі інформації (в процесі руху інформаційних потоків). Під комунікацією (соціальною комунікацією) слід розуміти синхронну та діахронну взаємодію соціальних суб’єктів (людей та(або) їх спільнот), сутність якої складає рух від одного суб’єкта (джерела) до другого (одержувача) інформації, що має для них сенс і представлена в закодованій формі [2, 23].

Знання типів організації інфопотоків дає в руки організатору комунікації потужний інструмент, який можна застосовувати і в політиці, і в комерції, і у сфері соціальних відносин.

Комунікативну технологію можна зрозуміти як інструментальну систему, що є результатом цілеспрямованої людської діяльності, яка створюється для вирішення завдань в комунікативній сфері [11, 127].

Комунікативну технологію можна також визначити як практичне використання наукових знань щодо процесу комунікації у процесі перетворення об’єктів[15, 84]. Будь-яка технологія передбачає – якщо на входіє будь-який вихідний матеріал, то після застосування розрахованих впливів – операцій технологічного ланцюга(процедури) – на виході отримуємо продукт.

І.В. Роберт під засобами комунікаційних технологій розуміє "програмні, програмноаппаратні й технічні засоби й обладнання, що функціонують на базі засобів мікропроцесорної обчислювальної техніки, а також сучасних засобів і систем транслювання інформації, інформаційного обміну, що забезпечують операції по збору, накопиченню, обробці, зберіганню, продукуванню, передачі, використанню інформації, а також можливість доступу до інформаційних ресурсів комп'ютерних мереж (у тому числі й глобальних)" [9, 16].

Управління – цепроцесзбору, переробки, передачі інформації і  впливу на об’єкт управління для забезпечення його ціленаправленої поведінки при змінних умовах.

Управління– цепроцеспланування, організації,мотиваціїі контролю, необхідний для формулювання і досягнення мети організації.

Управлінняце процес, в якому діяльність, спрямована на досягнення цілей організації, розглядається не як одноразова дія, а серія безперервних взаємопов’язаних дій функцій управління. Найбільш оптимальний набір включає такіфункції: планування, мотивацію, координацію, організацію, керівництво, розпорядливість, оцінку,представництвой веденняпереговорівчи укладання угод прийняття рішень, дослідження, добір персоналу,контроль, комунікацію.

Менеджер – це людина, яка професійно здійснює управлінські функції. Поняття “менеджер” у сучасному розумінні – це керівник або фахівець, який займає постійну посаду та має повноваження в області прийняття рішень з конкретних видів діяльності підприємства, що функціонує у ринкових умовах. У даний час використовується широке трактування терміну «менеджер» – і як керівника, і як працівника апарату управління, що займає постійну посаду і має повноваження в області прийняття рішень по конкретних видах діяльності організації.

Комунікативні знання менеджера – це знання про управлінське спілкування, його види, фази закономірності розвитку. Це знання про те, які існують комунікативні методи та засоби, який вплив вони здійснюють, які їх можливості та обмеження, а також знання про рівень розвитку комунікативних вмінь – своїх чи партнерів по спілкуванню.

Комунікативні здібності менеджера можна трактувати двобічно: з одного боку природна обдарованість людини у спілкуванні, а з іншого боку комунікативна продуктивність. Люди різняться за своїми комунікативними здібностями так як вони різняться за своїми мовними, музичними, чи математичними здібностями. Можна припустити, що сучасний менеджер достатньо здібний, щоб розвинути в себе високу комунікативну продуктивність, навіть якщо він не є "генієм спілкування".

Локальні комунікативні технології базуються на технічних можливостях комп'ютерної техніки. Їх у свою чергу можна класифікувати за критерієм керування управлінським процесом на дві групи: навчальні системи, у яких керування процесом управління покладене на користувача, а також системи, що самостійно керують управлінським процесом.

До першої групи можна віднести: електронні підручники або методичні посібники з послідовною структурою, з гіпертекстовою структурою, повнотекстові бази даних, електронні бібліотеки, мультимедійні електронні підручники або методичні посібники (із засобами рубіжного контролю).

На відміну від систем першої групи, у системах другої групи відповіді й дії працівників підприємства впливають на подальший перебіг процесу управління. Ступінь керування управлінським процесом прямо залежить від ступеня адаптації системи під конкретного працівника.

Мультимедійність, інтерактивность та адаптивність є відмінними рисами локальних електронних засобів.

Таким чином, елементами комунікаційного процесу є:

1. Відправник – особа, яка хоче донести свою ідею чи емоції до інших.

2. Повідомлення – це осмислене формулювання ідеї, закодоване певним чином для відправки адресату.

3. Канал – засіб, за допомогою якого повідомлення надходить до отримувача.

4. Отримувач – це адресат, особа, якій призначена інформація і яка інтерпретує для себе її значення.

5. Зворотний зв'язок – це реакція отримувача на повідомлення, яка несе відправнику інформацію щодо того, наскільки вірно було інтерпретовано його вихідне послання.

Комунікаційний процес починається тоді, коли одна особа (відправник) вирішує повідомити якийсь факт, ідею чи іншу інформацію іншій особі (отримувачу). Ця інформація є важливою для відправника і він вважає, що її можна використати для досягнення певних цілей, обговоривши попередньо це з іншою зацікавленою людиною. Для цього відправник так подає інформацію (ідею), щоб вона була своєчасно прийнята отримувачем і дала йому можливість вірно інтерпретувати ситуацію. Останнє можливе у тому разі, коли ідея буде передана у вигляді зручного для сприйняття повідомлення, яке надійде отримувачу за допомогою такого засобу (каналу), який мінімізує її спотворення, забезпечить потрібну швидкість передачі і дасть змогу без особливих зусиль розкодувати надіслану інформацію.

Комунікаційний процес вважається завершеним, коли отримувач показав своє розуміння інформації відправнику. Для цього застосовується зворотний зв’язок, у ході якого і прояснюється, наскільки вірно зрозуміла інформація отримувачем.

  1. Cтан дослідження проблемикомунікативних технологій в діяльності керівника адміністративної служби

Наприкінці XX – початку XXI ст. постійно зростає значення інформації та процесів комунікації. Ці зміни зачіпають більшість сфер діяльності людини, насамперед сферу її культурної діяльності. Це дає підстави говорити про актуалізацію всебічного дослідження комунікації як явища культурного простору. Всебічно розглядаючи різні визначення поняття "комунікація", нами зроблено висновок, що всі визначення комунікації не виключають одне одного, значення терміна не є взаємовиключними, кожне розглядає певний аспект цього феномена, уточнюючи та доповнюючи, даючи більш глибоке осягнення цього поняття.

У сучасній науці виділяється кілька конкретно-наукових підходів до вивчення комунікації. Поперше, це різні підходи технократичного та інтеракціонного характеру. По-друге, в рамках інтеракціонізму вчені розділилися у вирішенні питання про те, як пояснити комунікацію – посиланнями на індивідуальну усвідомлену діяльність чи як похідну від соціальної структури. Дебати про комунікацію в подібних термінах займають одне з центральних місць у сучасній соціології, психології та культурології. У рамках саме цих наук складалися основні теоретико-методологічні підходи до вивчення комунікації і робилися різні спроби примирити об’єктивну структуру і суб’єктивну волю.

Технократичні підходи до вивчення комунікації були обумовлені специфікою конкретноісторичних умов та самого предмета дослідження. Так виникли концепції технологічного детермінізму, найбільш відомою серед яких є теорія інформаційного суспільства, що розглядає сучасні технічні засоби інформації в якості найважливішого стимулу і джерела соціального розвитку. Один з основоположників даної теорії Д. Белл вважав, що США і багато європейських країн стають інформаційними товариствами, заснованими не на індустріальному виробництві з його традиційними галузями, а на новітніх інформаційних технологіях і виробництві нового знання [2, 45-46]. Явною ознакою такої трансформації стає підвищення значення вищої освіти. Знання перетворюється на ключове джерело нововведень і основу соціальної організації і техноструктури [14,104]. По суті, це новий тип цивілізації, який характеризується прискореною автоматизацією і комп'ютеризацією процесів виробництва та управління, новими технічними системами отримання, переробки, передачі та зберігання інформації, інтелектуалізацією виробничої діяльності, інформатизацією всіх сфер суспільного життя, підвищенням якості життя, зміною соціальної структури суспільства і т.д. Через зростання ролі знань, інформації та засобів комунікації таке суспільство називають інформаційним.

Очевидно, що нові системи зв’язку, здатні миттєво передавати інформацію практично в необмеженому обсязі на будь-яку відстань, кардинально міняють вигляд людства, ведуть до принципово нового стану культури і цивілізації.

Разом з тим теорія інформаційного суспільства з її оптимістичною вірою в цивілізуючу міць інформаційних технологій проявила певну методологічну недостатність. Сьогодні абсолютна більшість авторів, що думають про нову епоху, стурбовані тим, що в найбільш розвинених країнах Заходу техніко-економічний компонент не просто домінує, але часом пригнічує культурно-етичну складову суспільства.

До категорії технократичних може бути віднесена концепція канадського соціолога і культуролога, теоретика комунікаційних технологій Г. М. Маклюєна. Основним двигуном історії, згідно з Маклюєном, є зміна технологій, яку, у свою чергу, викликає зміна способу комунікації [7, 87]. Канадський вчений вважав, що тип суспільства значною мірою визначається пануючим в ньому типом комунікації, а людське сприйняття – швидкістю передачі інформації. Історичні форми комунікацій він уподібнює галактикам, які можуть зустрічатися, проходити одна через іншу, змінювати свою конфігурацію [7].

Рушійними силами нової революції стали електронні ЗМІ, перш за все телебачення. Саме телебачення, за як звати його? Ініціали необхідні Маклюєном, дозволило людству повернутися в дописемну громаду, у глобальне село, де інформація доступна відразу всім і отримати її можна практично миттєво. Маклюєн вважав, що в результаті електронно-комунікативної революції людство опиняється на порозі "розкріпаченого і безтурботного світу", в якому дійсно може стати єдиною сім'єю. Разом з тим, він відзначав, що бурхливий розвиток сучасних інформаційних технологій веде до того, що зміст комунікації відступає на задній план, стає багато в чому випадковим, ситуативним, а засоби її здійснення набувають наростаючі можливості маніпулювання свідомістю людей, "зомбування" [7].

У рамках технократичної парадигми отримала свій розвиток "математична теорія комунікації" (передачі повідомлень в технічних системах зв'язку – телефон, телеграф тощо) інженера і математика К.Шеннона, заснована на загальній теорії систем біолога Л. фон Берталанфі. Ця теорія виходить з наступних посилок: повідомлення (точніше, їх коди) надходять з джерела через канал зв'язку (з можливими перешкодами) в приймач інформації. [15, 32]

Системний підхід розглядає комунікацію як систему, в якій присутні: джерело, передавач, канал, одержувач, місце призначення, шум. Комунікація означає, що джерело інформації вибирає бажане повідомлення, передавач кодує повідомлення в сигнали, а одержувач розшифровує сигнали в повідомлення. Успіх інформаційної передачі залежить від здатності точно одержати повідомлення в місці призначення. Проблемами інформаційної передачі є: надмірність (повторення, копіювання інформації); шум (будь-яке спотворення, яке виникає при передачі сигналу від джерела до місця призначення); зворотний зв'язок (коригувальна інформація від одержувача) [10, 22].

На основі цієї теорії були сформульовані теорії комунікації в організаціях, популярні в кінці 1960-х – початку 1970-х рр., згідно з якими комунікація представлялась як діяльність, спрямована на виготовлення, передачу та збереження інформації в рамках різних організаційних структур.

Інтеракційний підхід розглядає комунікацію як взаємодію. У рамках інтеракціонізму склалося багато теоретико-методологічних напрямів, що розробляються в культурології, психології, соціології, соціальній психології.

На початку і середині XX ст. комунікація найчастіше розглядалася в контексті загальнотеоретичних побудов біхевіоризму, що зводив її до прямого впливу повідомлень комунікатора на реципієнта, де останній виступає лише як об'єкт, що реагує на інформацію.

При альтернативному баченні сутності комунікації на перший план висувається активність реципієнта як рівноправного суб'єкта комунікативної діяльності. У результаті, в 1953 Т. Ньюкомбом був сформульований інтеракціоністскій підхід до комунікації. Суб'єкти комунікації тут рівноправні і пов'язані як взаємними очікуваннями й установками, так і спільним інтересом до предмета спілкування. Комунікація розглядається як реалізація цього інтересу за допомогою переданих повідомлень. Ефекти комунікації полягають у зближенні або розходженні точок зору комунікатора і реципієнта на загальний предмет, що в свою чергу означає розширення чи звуження їх можливостей взаєморозуміння і співпраці. Такий погляд на комунікацію ставить в центр уваги досягнення згоди між суб'єктами комунікації, встановлення рівноваги в системі взаємних установок [10, 26].

Ще одним напрямком інтеракційного підходу є напрямок символічного інтеракціонізму (термін запропонував Г. Блумер). Біля його витоків стояв американський філософ, соціолог і соціальний психолог Дж. Мід. Мід заперечував біхевіорістську тезу, згідно з якою поведінка людей – це пасивна реакція на стимул. Для символічного інтеракціонізму комунікація – не просто реакція, а суб'єктивна осмисленість та спрямованість на інших. Взаємодії між людьми розглядаються як безперервний діалог, у процесі якого вони спостерігають, осмислюють наміри один одного і реагують на них. Лише надавши дії "іншого" якийсь сенс, значення ("символізувавши" його), люди реагують на ці дії. Таким чином, ці реакції, вважав Мід, носять не автоматичний, а осмислений характер символічних дій; явища, яким надається будь-яке значення, стають символами [9].

З символічного інтеракціонізму вийшла етнометодологія – теоретичний підхід, ініційований американським соціологом Г. Гарфінкелем.

Універсалізуючи методи етнографії та способи організації повсякденної життєдіяльності людей в примітивних культурах, етнометодологія визначає своїм предметом процедури інтерпретації, приховані, неусвідомлювані, нерефлексивні механізми соціальної комунікації між людьми. Причому, форми соціальної комунікації не зводяться етнометодологами до мовної комунікації, до повсякденної мови. Етнометодологія розуміє мову комунікації більш широко, включає в неї не тільки вербальну мову, але й мову жестів, виразних рухів, ритуал і навіть мовчання [10, 27].

Деякі дослідники підкреслюють драматургічну складову інтеракції. На думку, І. Хоффмана, люди самі створюють ситуації спілкування, що представляють собою якийсь ритуал, дійство, спектакль, де кожен виконує певну роль. І. Хоффман розглядає театр як аналогію повсякденному життю.

Інтеракціоністський культурологічний підхід до вивчення комунікацій у різних суспільствах та організаціях став дуже популярним в середині та другій половині ХХ ст.. Він має зв'язок з етнометодологією і досліджує загальне та специфічне в комунікаціях представників різних культур.

Теорія міжкультурного змісту комунікації ("проксемія"), що розробляється американським антропологом Е. Холом, дає можливість усвідомити культурні значення комунікативних дій і відповідне їх виконання, ефективність яких заснована на визнанні приналежності комунікантів до певного культурного середовища. При цьому аналізі комунікації використовується поняття "соціальна дистанція", яке характеризує ступінь близькості або відчуженості соціальних груп та осіб. Вона не тотожна просторовій, географічної дистанції, хоча може виражатися і в специфічних формах розселення етнічних груп.

Аналіз соціальної дистанції був вперше здійснений Г. Зіммелем, Р. Парком, Е. Берджессом, Л. фон Візе [10, 31].

Соціокультурні аспекти комунікації знайшли відображення у теорії "обличчя" (ідентичності) у переговорах, запропонованої С. Тінг-Тумі. Ця теорія ґрунтується на наступних припущеннях: учасники переговорів незалежно від їхньої культурної приналежності намагаються зберігати ідентичність (обличчя) у всіх комунікативних ситуаціях.

Особливу увагу теорія приділяє тому, що процеси комунікації обумовлені етнічними характеристиками сторін, які впливають на тривалість і умови переговорів, це зазвичай пов'язують не лише з культурним і національним походженням, але з расовими, релігійними та лінгвістичними рисами.

Етнокультурна матриця ділових комунікацій (переговорів) включає також такі параметри, як етнічні ярлики, жарти: упередження, культурні та мовні відмінності, спільні інтереси та цінності, гостроту етнічних відмінностей, передісторію етнічних відносин, міжетнічні контакти та потенціал взаємодії [10].

Серед теорій інтеракційного підходу, які пов’язують сфери комунікації та культури, особливе місце займають теорії художньої комунікації.

Художня комунікація, з точки зору Ю. Лотмана, активного послідовника формальної школи 30-х років, розглядається як "деавтоматизована" що характерно для літературної мови на противагу повсякденному спілкуванню, що є автоматичним [6].

Ю. Хабермасом була розроблена теорія комунікативної дії. Ще до появи двотомної праці "Теорія комунікативної дії" Ю. Хабермас ввів ряд фундаментальних для цієї теорії понять [13]. Центром зусиль Ю. Хабермаса стало розрізнення і, можна сказати, протиставлення інструментальної та комунікативної дії. Втіленням інструментальної дії Ю. Хабермас вважає сферу праці. Ця дія упорядковується згідно з правилами, які грунтуються на емпіричному знанні. При здійсненні інструментальної дії реалізуються – відповідно до критеріїв ефективності, контроля над дійсністю – певні цілі, здійснюються передбачення, що стосуються наслідків цієї дії. Під комунікативною дією Ю. Хабермас вже в роботах 60-х років розуміє таку взаємодію, принаймні, двох індивідів, яка упорядковується згідно з нормами, що приймаються за обов'язкові. Якщо інструментальна дія орієнтована на успіх, то комунікативна дія – на взаєморозуміння діючих індивідів, їх консенсус. Ця згода щодо ситуації та очікуваних наслідків заснована скоріше на переконанні, ніж на примусі. Вона передбачає координацію тих зусиль людей, які спрямовані саме на взаємопорозуміння [13].

Поява та розвиток новітніх технологій комунікації, технічних засобів спілкування зумовили формування нового культурного простору – масового суспільства. Дане суспільство характеризується наявністю специфічних засобів зв’язку – засобів масової комунікації. Бурхливий розвиток засобів масової комунікації в ХХ – XXI ст. призвів до зміни світосприйняття, трансформації, "дегуманізації" культури та мистецтва, формування нового віртуального світу спілкування.

В цих умовах виникають нові теорії та концепції, які вивчають місце та роль масової комунікації.

Теорії чарівної кулі та підшкірних ін'єкцій, або "лікарського засобу для підшкірних ін'єкцій", розроблені Х. Лассуелом, відкривають історію дослідження масової комунікації. Згідно з цими теоріями, ті, хто управляє засобами інформації, керує суспільством, оскільки засоби інформації мають прямий, безпосередній і потужний вплив на тих, хто звертає увагу на їх зміст. Вплив ЗМІ на людей подібний до кулі або підшкірному впорскуванню. У відповідності з теорією акумуляції сила і ефективність впливу засобів інформації на людей прямо пропорційні частоті інформаційних "ін'єкцій" [10].

Теорія селективної аудиторії, стверджує, що аудиторію не можна представляти як слухняну масу, некритично, сприймаючу будь-яку інформацію. Кожна людина (як особистість, як індивідуальність) має власні смаки, уподобання та інтереси, відповідно до яких здійснює вибіркове споживання інформації, пропонованої ЗМІ.

Теорія, що отримала назву "спіраль тиші / мовчання", розвинена Е.Ноелль-Нойманном, нагадує про "парадокс голосування", згідно з яким багато хто не бере участь у виборах, оскільки вважає, що їх "голос" не є вирішальним. Так і в масових комунікаціях: "популярним експресом" новин і думок стають ті, хто вважає, що вони таким являються, у той час як інші, що не мають подібного упередження, "відмовчуються".

Теорія дифузії (поширення) інновацій розроблялася Е. Роджерсом в 1960-ті рр.. в області зв'язку і зн