Новости

Форми і види вини у кримінальному праві

Работа добавлена:






Форми і види вини у кримінальному праві на http://mirrorref.ru

Курсовая

Форми і види вини у кримінальному праві

ПЛАН

Вступ……………………………………………………………………………3

Розділ 1: Поняття і значення вини. Форми вини…………………………5

Розділ 2: Умисел та його види………………………………………………7

2.1 Прямий умисел……………………………………………………….7

2.2 Непрямий умисел…………………………………………………….9

2.3 Інші види умислу……………………………………………………11

Розділ 3: Необережність та її види…………………………………………15

3.1 Поняття необережності як форми вини……………………………15

3.2 Злочинна самовпевненість………………………………………….19

3.3 Злочинна недбалість………………………………………………...22

Розділ 4. Змішана форма вини……………………………………………...26

ВИСНОВОК……………………………………………………………………..29

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА…………………………………………………..30

ВСТУП

В частині 1 статті 11 Кримінального кодексу України вказано: “Злочином

визнається передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне  винне діяння

(дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.”

Щоб сказати, що людина скоїла злочин і повинна бути за нього покарана,

необхідно встановити, що вона здійснила це діяння винно, тобто діяла

умисно чи необережно.

Кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у

вчиненні злочину, тобто така, що навмисно або з необережності скоїла

діяння, визначене кримінальним законом як суспільно небезпечне. Із цього

випливає, що однією з необхідних ознак злочину є винність особи, яка

вчинила його.

Вина полягає у психологічному відношенні суб’єкта до суспільно

небезпечного діяння і його наслідків у формі умислу чи необережності.

Без вини немає злочину, а відтак, і кримінальної відповідальності. Тому

якщо суспільно небезпечне діяння буде вчинено, але невинно, воно не може

бути визнано злочином (Наприклад, психічно хвора неосудна особа

позбавляє життя іншу особу).

З метою глибокого дослідження злочину, правильного формування його ознак

в науці кримінального права прийнято розрізняють структуру злочину, яка

складається з чотирьох елементів, а саме: об’єкт, об’єктивна сторона,

суб’єкт, суб’єктивна сторона злочину.

Суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона діяння, тобто

психічне відношення особи до скоєння суспільно небезпечного діяння і

його наслідків. До суб’єктивної сторони входять також мотив і мета

скоєння злочину.

Основний зміст суб’єктивної сторони будь-якого злочину складає вина. Діє

принцип: без вини немає відповідальності.

Виною є психічне відношення осудної особи до скоєного нею суспільно

небезпечного діяння і його наслідку, виражене у формах умислу чи

необережності. Таке відношення складається із усвідомлення винним

суспільно небезпечного характеру своїх дій і передбачення можливих

наслідків (інтелектуальний момент вини), а також із відношення до своїх

дій (бездіяльності) і їхніх наслідків: бажання, щоб ці наслідки настали,

байдужого або легковажного до них ставлення (вольовий момент вини).[14,

c.44]

Актуальність теми зумовлена необхідністю розмежування злочинів вчинених

з різними формами вини з метою правильної  кваліфікації їх і  винесення

справедливого покарання злочинцям.

Об’єкт дослідження даної роботи виступає вина як структурний елементідження даної роботи виступає вина як структурний елемент

суб’єктивної сторони складу злочину, а також форми вини – умисел та

необережність. В даному випадку наголос ставиться не на умислі чи

обережності, як суспільних явищах, а як об’єкті дослідження науки

кримінального права. Для успішного усування негативних наслідків

науково-технічної революції необхідно глибоко аналізувати процеси, що

відбуваються в суспільстві під їх впливом.

Предмет дослідження – нормативні акти (передусім Кримінальний кодекс

України – основний законодавчий акт за яким здійснюється криміналізація

діянь), матеріали судової практики та наукові праці провідних вчених.

Мета дослідження – встановлення сутності, змісту, особливостей вини та

її форм, особливостей трактування її вітчизняним законодавством,

кваліфікації злочинів скоєних умисно та необережно. Автор даної роботи

ставить собі за мету детально вивчити та викласти теоретичні проблеми

пов’язані з умислом та необережністю, як формами вини у злочинах;

зробити аналіз найбільш розповсюджених типів та видів злочинів,

охарактеризувати їх та дослідити проблеми їх кваліфікації, тим самим

роблячи спробу компенсувати, в деякій мірі, недостатність розробки цієї

проблематики.

Розділ 1: Поняття і значення вини. Форми вини.

Загальне поняття вини вироблено наукою кримінального права і закріпленв

КК України України з ст. 23 КК України вина — це психічне ставлення

особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та

її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.[2, ст.23 ] Вина

як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину

нерозривно пов’язана з його об’єктивними ознаками, її зміст відображують

об’єктивні ознаки злочину, що характеризують його об’єкт, предмет і

об’єктивну сторону. Тому не існує абстрактної вини, відірваної від

конкретного суспільно небезпечного діяння. Саме це діяння і становить

предметний зміст вини, її матеріальне наповнення.

Зміст вини — перший найбільш важливий елемент у понятті вини. Однак сам

по собі зміст не дає повної характеристики вини. Для цього необхідно

виділити і проаналізувати інші її елементи.

Серед них важливе значення має соціальна сутність. Вина — категорія

соціальна. Ця властивість вини знаходить свій прояв у негативному чи

зневажливому ставленні особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння,

до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що

охороняються кримінальним законом. Тому вина особи у вчиненні суспільно

небезпечного діяння оцінюється негативно і засуджується правом.

Важливе значення в понятті вини мають і такі її елементи, як форма і

ступінь вини.

Форми вини — це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак

свідомості і волі особи, що вчиняє суспільно небезпечне діяння. У

сполученні таких ознак і виражається психічне ставлення особи до діяння

і його наслідків. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини

— умисел (ст. 24) і необережність (ст. 25). [3, ст. 24,25] Це

узагальнені законодавцем поняття, які лише в загальних рисах давцем поняття, які лише в загальних рисах

характеризують ставлення особи до того діяння, що вчиняється нею, та

його наслідків. Умисел і необережність мають свої види. Умисел може бути

прямим і непрямим, а необережність існує у виді злочинної

самовпевненості (самонадіяності) та злочинної недбалості. Поза цими

конкретними видами вина відсутня.

Ступінь вини — завершальний елемент поняття вини. Це оціночна, кількісна

категорія. Вона багато в чому визначає тяжкість вчиненого діяння і

небезпечність особи винного. Ступінь вини має практичне значення, тому

що реалізація кримінальної відповідальності і призначення конкретного

покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом

вчинено злочин, який вид умислу мав місце — заздалегідь обдуманий чи

такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому

це проявилося.

Отже, вина особи — це не тільки обов’язкова суб’єктивна ознака, а й

важлива соціальна категорія, зміст якої визначають як характер і

тяжкість злочинного діяння, так і сама його наявність як такого. Відомо,

що свідомість і воля певною мірою визначені зовнішнім середовищем, його

об’єктивними умовами, проте ця залежність не є фатальною. Вона не

визначає цілком асоціальну поведінку особи. У цьому головну роль

виконують її свідомість і воля.

При встановленні вини та її змісту в кожному випадку слід виходити із її

об’єктивного існування в реальній дійсності. Тому вина підлягає

доказуванню на попередньому слідстві і в судовому розгляді на підставі

аналізу всіх зібраних у справі доказів. Вона входить до змісту предмета

доказування по кожній справі. Суд пізнає вину так, як він встановлює і

пізнає інші факти та явища об’єктивної дійсності, що існують або

відбуваються у зовнішньому світі поза свідомістю окремої людини чи

свідомістю суддів.

Встановлення вини, її форми і виду — необхідна умова правильної

кваліфікації злочину. Значення вини полягає і в тому, що наше

кримінальне право виходить із принципу суб’єктивного ставлення за вину.

Відсутність вини особи у вчиненні конкретного суспільно небезпечного

діяння виключає суб’єктивну сторону, а відтак, склад злочину і підставу

кримінальної відповідальності. Зміст вини, її форми і види істотно

впливають і на визначення міри покарання за вчинене. [4, ст. 144]

Розділ 2: Умисел та його види.

2.1 Прямий умисел.

Під прямим умислом Кримінальний кодекс України розуміє таке психічне

ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала

суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності),

передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання [2

ч. 2 ст. 24].

Інтелектуальні ознаки прямого умислу полягають в усвідомленні суспільно

небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) і

передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. Хоча ці поняття і

належать до однієї інтелектуальної сфери психічної діяльності, але вони

є різними за своїм змістом.

Свідомість суспільно небезпечного характеру діяння містить у собі не

тільки розуміння фактичної сторони того, що вчиняється, всіх обставин,

що характеризують об’єктивні ознаки складу злочину, в тому числі

значущість об’єкта і предмета посягання, характеру діяння, місця, часу,

способу його вчинення та інших обставин, а й розуміння соціального

значення діяння, його соціальної шкідливості.

Таким чином, законодавець вказує на три необхідні ознаки прямого умислу

:

а) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своїх дій чи

бездіяльності;

б) передбачення настання суспільно небезпечного наслідку;

в) бажання, щоб такі наслідки наступили. [11, с. 58]

Перші дві ознаки навмисні (усвідомлення і передбачення) характеризують

інтелектуальну, а третя (бажання) - вольову сферу психіки особи, яка

скоїла злочин.

Передбачення означає, що у свідомості даної особи склалося певне

уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому

передбачення тут носить конкретний характер. Особа має чітке уявлення

про розвиток причинного зв’язку, тобто про те, що саме від її

конкретного діяння настануть або можуть настати конкретні суспільно

небезпечні наслідки.

Вольова ознака прямого умислу — це бажання настання передбачуваних

наслідків своєї дії чи бездіяльності. Частіше за все особа прагне в

цьому разі досягти якої-небудь мети, задовольнити ту чи іншу потребу.

Бажання настання суспільно небезпечних наслідків визначає спрямованість

злочину на певний об’єкт та передбачає спрямованість дій винного. Таким

чином, про бажання настання наслідків можна говорити у разі, коли

наслідки:

а) є кінцевою метою злочину;

б) є проміжною метою;

в) є засобом досягнення іншої, більш віддаленої мети;

Так, 3. з метою заволодіння квартирою батьків і одержання спадщини

умовив свого знайомого В. за винагороду вбити батьків і сестру. Для

реалізації злочинного наміру 3. розробив план вбивства, приготував та

сховав у квартирі ніж і повідомив В., де знаходяться гроші, якими він

може заволодіти після вбивства. В. після вбивства матері не став чекати

на повернення з роботи інших членів сім’ї, заволодів грошима і пішов з

місця злочину. В цьому разі 3. і В. діяли з прямим умислом. Обидва

усвідомлювали суспільно небезпечний характер своїх дій: 3. — організацію

вбивства, розробку плану реалізації злочину, підготування знаряддя

вбивства і т.ін.; В. — нанесення смертельних ударів ножем у життєво

важливі органи потерпілої і заволодіння грошима. Вони усвідомлювали, що

діють спільно і переслідують корисливу мету: 3. — одержання спадщини і

вирішення для себе житлової проблеми, а В. — одержання грошової

винагороди. 3. і В. передбачали неминучість настання смерті потерпілих

за умови, що намічений план буде реалізований, і обидва бажали настання

саме цих наслідків, переслідуючи при цьому кожний свою мету. [4, с.146]

2.2 Непрямий умисел.

При непрямому умислі свідомість є аналогічною свідомості в умислі

прямому. І в цьому разі свідомість особи включає до себе розуміння всіх

фактичних обставин, що характеризують об’єктивні ознаки конкретного

складу злочину, в тому числі характеру і значення об’єкта і предмета посягання, характеру дії і бездіяльності, а також місця, часу, способу

їх вчинення та ін. Вона також містить розуміння суспільної

небезпечності, шкідливості свого діяння і його наслідків.

Передбачення при непрямому умислі має свою розпізнавальну особливість.

Як і при прямому умислі, воно носить конкретний характер. Особа в цьому

разі чітко усвідомлює, що саме її конкретна дія чи бездіяльність може

спричинити конкретний суспільно небезпечний наслідок, і тим самим

передбачає загалом розвиток причинного зв’язку між діянням і можливим

наслідком. Проте цей наслідок особа передбачає лише як можливий

результат свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідку при

непрямому умислі виключається. Воля особи в цьому разі не спрямована на

досягнення суспільно небезпечного наслідку. Саме в цьому і полягає

розпізнавальна особливість передбачення наслідків при непрямому умислі.

Але основна сутність непрямого умислу — в його вольовій ознаці.

Особливість такої ознаки полягає у відсутності бажання настання

суспільно небезпечного наслідку. Незважаючи на передбачення такого

наслідку, особа не відчуває потреби в його досягненні, воно не потрібно

їй ні як основний, ні як проміжний наслідок. Тут має місце ситуація, при

якій особа, не спрямовуючи свою волю на досягнення наслідку, все ж таки

свідомо допускає його настання. Частіше за все таке свідоме допущення

виражається в байдужому ставленні до наслідків. Інакше кажучи, особа, не

будучи зацікавленою у настанні суспільно небезпечного наслідку свого

діяння, все ж допускає таку можливість. [4, с.152]

Так, Т. постійно пиячив, часто сварився з дружиною та її двома синами,

погрожував підпалити свій будинок. Під час чергової сварки він

запропонував усім залишити будинок, а коли вони відмовились, взяв

цеберку бензину і вилив його на підлогу кухні біля плити. Від плити, що

топилася, бензин загорівся, і вогонь охопив усе приміщення, де

знаходилися люди. Дружина і син Юрій померли в лікарні від сильних

опіків, а другий син і сам винний одержали незначні опіки. Суд дійшов

висновку про відсутність у Т. умислу на вбивство і про винність його

лише в умисному підпалі будинку, що спричинило людські жертви. Однак

вища судова інстанція зазначила, що небажання в цьому разі смерті

потерпілих не виключає умисної вини підсудного. Всі обставини справи

свідчать про те, що Т. усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх

дій і передбачав настання їх суспільно небезпечних наслідків. Коли Т.

вилив біля плити, що топилася, бензин, він створив обстановку, яка

призвела до загибелі двох людей, і тим самим свідомо допускав можливість

таких наслідків. А саме свідоме допущення наслідків проявилося в його

байдужому ставленні до настання смерті. Т. вчинив вбивство з непрямим

умислом.

В окремих випадках свідоме допущення суспільно небезпечних наслідків

може проявитися в безпідставному розрахунку на їх ненастання. Воля особи

нібито спрямована на недопущення наслідків свого діяння, проте її

розрахунок і надії абстрактні, ні на чому конкретному не ґрунтуються. В подібних випадках прийнято говорити про розрахунок на «навмання».

Викладене дозволяє виділити ознаки, що відрізняють непрямий умисел від

прямого. Багато хто схильний бачити відмінність між ними тільки у

вольовій ознаці — при прямому умислі особа бажає настання суспільно

небезпечного наслідку як основного або проміжного результату (мети), а

при непрямому — воля особи не спрямована на досягнення такого наслідку,

вона його не бажає, але все ж свідомо допускає його настання. Ця перша

розпізнавальна ознака є дуже істотною, але цим не можна обмежуватися.

Друга розпізнавальна ознака полягає в характері передбачення наслідків.

Якщо при прямому умислі особа передбачає наслідки як можливий або як

неминучий результат свого суспільно небезпечного діяння, то при

непрямому умислі вона передбачає тільки можливість (ймовірність)

настання таких наслідків. [4, с. 150]

Відомо, що злочини з формальним складом визнаються закінченими з моменту

вчинення діяння і не потребують настання і встановлення яких-небудь

наслідків такого діяння (погроза вбивством — ст.129, погроза знищення

майна — ст.195, завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину —

ст. 383 КК України та ін.). Структура цих складів злочинів така, що

наслідки тут лежать за межами необхідних ознак об’єктивної сторони, а

відтак, і складу злочину. Вже тому суб’єкт не може бажати їх настання.

Проте ця обставина не виключає умисної вини. Інтелектуальна ознака

умислу в цих випадках включає лише усвідомлення суспільно небезпечного

характеру свого діяння, ставлення до наслідків тут не виникає та й не

може виникнути. А вольова ознака умислу обмежується бажанням вчинення

конкретної дії чи бездіяльності. Таким чином, злочини з формальним

складом можуть бути вчинені лише з прямим умислом.

У літературі існує точка зору, відповідно до якої в злочинах з

формальним складом зміст вини включає в себе психічне ставлення не

тільки до діяння, а й до його суспільно небезпечних наслідків, щодо яких

можливий і непрямий умисел. Проте це твердження ігнорує наявну в законі

конструктивну відмінність між матеріальним і формальним складами

злочину. Більш того, висновки про можливість непрямого умислу в злочинах

з формальним складом не відповідають законодавчому визначенню цих

злочинів, що не включають до складу їх наслідки і не враховують, що в

цих випадках вольова ознака умислу переноситься на саме діяння. Інакше

кажучи, вольова ознака умислу повинна визначатися тут психічним

ставленням суб’єкта до суспільно небезпечної дії чи бездіяльності. Вона

проявляється не тільки в усвідомленні об’єктивно існуючої суспільної

небезпечності діяння, а й у бажанні це діяння вчинити. Отже, непрямий

умисел тут виключається, тому що свідоме допущення стосується виключно

наслідків суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, які у злочинах з

формальним складом лежать за межами її об’єктивної сторони. [13,

с.46-48]

2.3 Інші види умислу.

В межах прямого і непрямого умислу в теорії і на практиці виділяють й конкретні їх види, що мають значення при юридичній оцінці і кваліфікації

деяких злочинів. Вони характеризуються додатковими розпізнавальними

ознаками: часом виникнення, спрямованістю, конкретизацією бажаного

наслідку та ін.

За часом виникнення і формування відрізняють умисел заздалегідь

обдуманий і такий, що виник раптово. У більшості випадків кваліфікація

злочину не залежить від часу виникнення умислу, проте КК України відомі

злочини, суб’єктивна сторона і характер суспільної небезпечності яких

фактично визначаються умислом, що виник раптово. Це передбачено ст. 116

(умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання) або ст.

123 (умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного

душевного хвилювання).

При заздалегідь обдуманому умислі мотив і мета вчинити злочин і його

безпосередня реалізація виокремлені між собою певним проміжком часу,

протягом якого винний розробляє план вчинення злочину, обмірковує його

деталі, обирає спосіб, час і місце вчинення. Подібні обставини звичайно

свідчать про підвищену антисоціальність суб’єкта. Тому, незважаючи на те

що час виникнення умислу в більшості умисних злочинів не має значення,

його необхідно враховувати при призначенні покарання. Тим більше, що при

заздалегідь обдуманому умислі часто вчиняються такі особливо тяжкі

злочини, як вбивство, розбійні напади, бандитизм, викрадення майна в

особливо великих розмірах, контрабанда, вимагання та ін. [4, с.151]

Важливою рисою умислу, що виник раптово, є його швидкоплинність, тобто

раптова поява, поєднана з негайною реалізацією зовні. Злочин тут

вчиняється особою відразу з виникненням умислу. Частіше за все приводом

до цього є протиправні дії самого потерпілого, внаслідок чого така

ситуація розглядається як обставина, що пом’якшує покарання (п.7 ст. 66

КК України). В окремих випадках, як уже зазначалося, наявність умислу,

що виник раптово, визначає утворення складів злочинів з пом’якшуючими

обставинами (статті 116 і 123 КК України). Проте така оцінка не є

наслідком лише раптовості виникнення умислу. Вирішальне значення тут

мають протиправні дії або тяжка образа з боку потерпілого, що ініціюють

(провокують) умисел і лежать в основі його виникнення. Однак оцінка

умислу, що виник раптово, в усіх випадках як менш небезпечного в

порівнянні із заздалегідь обдуманим була б помилковою. Так, вбивство з

хуліганських мотивів навіть при наявності умислу, що виник раптово,

обгрунтовано визнається вбивством при обставинах, що обтяжують покарання

(п. 7 ч.2 ст. 115 КК України). А вбивство з ревнощів або вбивство із

жалощів до тяжко хворого, що відчуває тяжкі муки, навіть при заздалегідь

обдуманому умислі розглядається як просте умисне вбивство (ч.і ст.115 КК

України). Така оцінка є справедливою. Формування умислу в подібній

ситуації поєднане зі складною боротьбою почуттів, важкими переживаннями,

приниженнями і сумнівами. Тому в кожному конкретному випадку вчинення

злочину необхідний всебічний аналіз усіх обставин виникнення і

формування умислу. Залежно від спрямованості і ступ