Загальні уявлення про розвиток

Работа добавлена:






Загальні уявлення про розвиток на http://mirrorref.ru

Тема1. Загальні уявлення про розвиток

1.1. Сутність поняття «розвиток».

1.2. Розвиток як об’єкт управління.

1.3. Концептуальна модель управління розвитком персоналу.

1.4. Персонал (людина) як суб’єкт і об’єкт управління розвитком.

1.5. Культура як базова основа управління розвитком людини.

1.6. Розвиток психіки людини.

1.7. Принципи духовного управління розвитком.

1.1. Сутність поняття «розвиток».

Ефективне функціонування будь-якої організації насамперед визначається ступенем розвитку її персоналу. В умовах сучасного швидкого старіння теоретичних знань, умінь та практичних навичок спроможність організації постійно підвищувати фаховий рівень своїх працівників є одним із найважливіших факторів забезпечення конкурентоспроможності її на ринку, оновлення і зростання обсягів виробництва товарів чи надання послуг.

Розвиток персоналу — багатогранне та складне поняття, що охоплює широке коло взаємозв'язаних психологічних, педагогічних, соціальних і економічних проблем. З'ясування його сутності передбачає визначення змісту таких ключових понять, як особистість, гармонійний розвиток особистості, професійний розвиток особистості.

Особистість— це усталена система соціально значущих рис, які всебічно характеризують індивіда. Особистість є продуктом суспільного розвитку та включення індивідів у систему соціальних відносин через активну предметну діяльність та спілкування. Формування особистості відбувається в процесах соціалізації індивідуумів і цілеспрямованого виховання, опанування ними соціальних норм і функцій за допомогою оволодіння різними видами і формами діяльності.

Гармонійний розвиток особистості— це різнобічний процес набуття та вдосконалення її фізичних, психологічних, моральних і економічних якостей в їх розмірності й органічній єдності. Гармонійний розвиток особистості означає всебічний розвиток людини як створіння соціального, яке володіє свідомістю (розумом), активного та здатного до результативної і продуктивної праці.

Професійний розвиток особистості— це підготовка та адаптація особи до роботи за конкретною професією чи спеціальністю. Зазначене поняття вужче порівняно з поняттям «гармонійний розвиток особистості». Професійний розвиток особистості відображає процес підготовки людини до конкретного виду трудової діяльності, охоплює оволодіння особистістю потрібними теоретичними знаннями, уміннями та практичними навичками, соціальними нормами поведінки, системою моральних цінностей і економічних якостей.

Про важливість професійних моральних цінностей, наприклад для фахівців з вищою освітою медичних та військових спеціальностей, свідчить наявність таких особливих кодексів професійної моралі, як клятва Гіппократа майбутніх лікарів чи військова присяга курсантів.

Вужчим порівняно з поняттям «гармонійний розвиток особистості» є поняття «розвиток персоналу». Нетотожними є також поняття «професійний розвиток особистості» і «розвиток персоналу». У цьому зв’язку розглянемо детальніше визначення понять.

Почнемо з терміну «розвиток».

Таблиця 1.1.

Визначення

Ключові слова

Джерело

Розвиток людських ресурсів означає раціональне забезпечення і організацію процесу навчання з метою досягнення організацією поставлених цілей, щоб через удосконалення навичок і умінь, розширення об’єму знань, підвищення компетентності, здібності до навчання і ентузіазму співробітників на всіх рівнях організації відбувався безперервний організаційний і особистісний ріст і розвиток

Раціональне забезпечення і організація процесу навчання

Управление эффективностью и качеством: модульная программа / Пер. с англ. под ред. И.Прокопенко, К.:Норта: В 2-х ч. – М.: Дело, 2001. – Ч.2. – С.18

Розвиток персоналу – сукупність організаційно-економічних заходів служби управління персоналом організації в області навчання персоналу, його перепідготовки і підвищення кваліфікації. Ці заходи охоплюють питання професіональної адаптації, оцінки кандидатів на вакантну посаду, поточної періодичної оцінки кадрів, планування ділової кар’єри і службово-професійного просування кадрів, роботи з кадровим резервом, питання організації винахідницької і раціоналізаторської роботи в організації..

Сукупність організаційно-економічних заходів

Управление персоналом. Энциклопедический словарь / Под ред. А.Я. Кибанова.- М.: Инфра-М, 1999.- С.299.

Розвиток кадрів є кадрово-економічною функцією, яка спрямована на те, щоб сприяти членам робочого колективу усіх ієрархічних сходинок у оволодінні кваліфікацією, яка необхідна для виконання поточних і майбутніх професіональних вимог. Він передбачає відповідність розвитку індивідуальних схильностей і здібностей робітників, особливо із врахуванням змін характеру діяльності і з урахуванням інтересів виробничих і індивідуальних цілей. Розвиток кадрів здійснюється як процес, який проходить в певній послідовності дій з урахуванням поставлених цілей, тобто покращення виробничого потенціалу членівпідприємництва

Розвиток є кадрово-економічною функцією

Хентце И. Теория управления кадрами в рыночной экономике. – М.: Междунар. отношения, 1997. – С.243.

Розвиток персоналу, тобто проведення заходів, що сприяють повноцінному розкриттю особистісного потенціалу робітників і росту їх здібностей робити внесок у діяльність організації

Розкриття особистісного потенціалу робітників і росту їх здібностей

Веснина В.Р. Практический менеджмент персонала. – М.: Юристъ, 1998. – С.190.

Розвиток – вищий тип руху, зміна матерії і свідомості, перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового. Розвиток характеризується специфічним об’єктом, структурою, джерелом, формами, спрямованістю. Розвиток не просто зміна, а з перетворенням у внутрішній побудові об’єкту, у його структурі, що являє собою сукупність фізично пов’язаних між собою елементів зв’язків і залежностей. Загальна лінія прогресивного розвитку переплітається зі змінами, які створюють так звані тупікові ходи еволюції чи навіть направлені у сторону регресу.

Вищий тип руху, зміна матерії і свідомості

Философский энциклопедический словарь. – М.: Сов.энцикл., 1983. – С.561.

Розвиток об’єкту є розкриття або розгортання його внутрішніх початкових потенцій як автономне явище у силу внутрішніх закономірностей

Розкриття або розгортання його внутрішніх початкових потенцій

Зиновьев А.А. Логическая социология. – М.: Социум, 2002.

Розвиток – це процес невідворотніх, спрямованих і закономірних змін, що призводять до виникнення кількісних, якісних і структурних перетворень психіки і поведінки людини. Основними якостями розвитку, що відрізняють його від усіх інших змін, є невідворотність, спрямованість, закономірність

Процес невідворотніх, спрямованих і закономірних змін

Психология человека от рождения до смерти. – СПб.: Еврознак, 2002. – С.21.

Розвиток людини – засвоєння нею внутрішнього, індивідуально-психологічного і зовнішнього потенціалу можливостей. Провідну роль у розвитку людини відіграє навчання. Будь-яке навчання сприяє розвитку

Засвоєння нею внутрішнього і зовнішнього потенціалу. Навчання сприяє розвитку.

Педагогика: педагогические теории, системы, технологии. Под ред. С.А. Смирнова. – М.: Академия, 1999. С.8.

Виходячи з аналізу визначень (Табл. 1.1), поняття «розвиток» використовується у різних змістовних значеннях. Розвиток може характеризуватися:

  • об’єктом дослідження, що являє собою сукупність функціонально пов’язаних між собою елементів, зв’язків, залежностей, які змінюються з перетворенням у внутрішній побудові, структурі; розвиток проходить процесуально у певних умовах взаємодії з «сусідніми системами»;
  • структурою (механізмом) з певною кількістю складових елементів, порядком їх розташування і кількісними змінами у процесі розвитку;
  • джерелом розвитку, виникаючим у результаті протиріч між старим і новим;
  • формою розвитку, що виявляється у еволюційній (поступовими якісними змінами) і революційній (раптово, різко, «скачкообразно») змінах якісних характеристик у структурі об’єкту;
  • спрямованістю – прогресивною і регресивною;
  • динамікою – часу і темпів росту.

Таким чином розвиток персоналу – це системно організований процес безперервного професійного навчання працівників для підготовки їх до виконання нових виробничих функцій, професійно-кваліфікаційного просування, формування резерву керівників та вдосконалення соціальної структури персоналу. Розвиток персоналу забезпечується заходами які пов’язані з оцінюванням кадрів з метою виробничої адаптації та атестації персоналу, плануванням трудової кар’єри робітників і фахівців, стимулюванням розвитку персоналу тощо.

Складові процесу розвитку персоналу організації наведені далі на рис.

1.1:

Рис. 1.1. Складові процесу розвитку персоналу організації.

Процес розвитку не є універсальним і не є однорідним.

Причиною розбіжностей у визначенні поняття «розвиток персоналу можна пояснити некоректним використанням у практичній діяльності таких понять як «навчання» і «освіта». Навчання на думку багатьох означає підготовку до тієї чи іншої діяльності, виконання певних обов’язків. Освіта передбачає навчання, виховання і розвиток людини. Це результат «замовлення» суспільства на її зміну. Наприклад, підготовка спеціаліста у відповідності до вимог державних стандартів і норм. В освіті ритм змін, зону найближчого розвитку у реальних межах часу і обставин визначає людина, яка досягає мети само вдосконалення. Людина будує траєкторію і темп своїх змін в залежності від умов і само визначення. Однак цінності самовизначення повинні бути зрощенні, а освітні системи – сприяти підвищенню культури людини.

Виховання це цілісний вплив з метою накопичення людиною необхідного для життя у суспільстві соціального досвіду і формування у неї системи цінностей. Навчання відрізняється від виховання організованістю. При навчанні повинен бути реалізований державний освітній стандарт. У вихованні стандарту не має. І навчання і виховання спрямовані на розвиток людини. Навчання допомагає накопичити досвід у науковій і предметній сферах, а виховання у соціальній.

Розглядаючи термін «розвиток» і взаємозв’язок з ним інших понять можна уявити діяльність персоналу по управлінню розвитком як внутрішню діяльність по зміні кількісних і якісних показників які проявляються у діяльності, відповідають його успадкованим програмам (біологічному і соціальному кодам) і умовам управляючих впливів зовнішнього середовища (рис. 1.2.).

Рис. 1.2. Управління розвитком персоналу

Умови зовнішнього середовища – наслідок діяльності соціуму і природи, які формують певні фактори впливу. Вплив зовнішнього середовища на людину в організації проявляється через системну діяльність персоналу управління по його навчанню, вихованню, розвитку і через оточуючу природу. При цьому під освітою розуміють процес педагогічно організованої соціалізації, яка здійснюється в інтересах особистості і суспільства або опанування культурного спадку суспільства і пов’язаного з ним рівня індивідуального розвитку, під навчанням – спільну діяльність вчителя і учня по пізнанню оточуючого світу, його закономірностей, історію розвитку і освоєння способів діяльності.

Поняття «розвиток» часто використовується поряд з поняттями «доспівання» і «ріст». Ріст – це кількісні зміни під час удосконалення тієї чи іншої психічної функції. Якщо не можна виявити кількісних змін – це ріст. Доспівання – це процес, протікання якого залежить від спадкових особливостей індивіду. Він полягає у послідовності попередньо запрограмованих змін не тільки зовнішнього вигляду організму, а і його складності інтеграції, організації і функцій. Розвиток, доспівання і ріст взаємопов’язані: доспівання і ріст – зміни кількісні, які слугують засадою для розвитку якісних. У кінцевому вигляді організм – продукт не функціонального дозрівання, а функціонального розвитку. Він функціонує, розвиваючись, і розвивається, функціонуючи.

Основні форми розвитку – філогенез і онтогенез. Психічний розвиток у філогенезі здійснюється шляхом становлення психічних структур при біологічній еволюції виду або соціокультурної історії людства у цілому.

Під час онтогенезу формуються психічні структури в перебігу життя даного індивіду, іншими словами онтогенез – це процес індивідуального розвитку людини.

Як показує практика, задача розвитку персоналу в організаціях ставиться рідко. Відсутність потреби визначається низькою ціною робочої сили на ринку праці і орієнтацією на прибуток «сьогодні і зараз». Таким чином, підприємства допускають стратегічний прорахунок у формуванні майбутньої конкурентоспроможності персоналу і організацій, особливо в умовах глобалізації бізнесу.

1.2. Розвиток як об’єкт управління.

Базуючись на розглянутих визначеннях поняття терміну «розвиток» і взаємозв’язку з ним інших понять, можна визначити діяльність по управлінню розвитком у вигляді схеми, із якої видно, щорозвиток персоналу (людини) – це внутрішня діяльність по зміні кількісних і якісних показників, що відповідають його спадковим програмам (біологічному і соціальному кодам) і умовам управляючих впливів зовнішнього середовища (рис. 1.2.).

Явищ оточуючого світу, їх закономірностей, історію розвитку і освоєння способів діяльності.

Сутність управління розвитком проявляється через велику кількість зовнішніх і внутрішніх зв’язків і дій, які характеризують певну сторону управління процесом розвитку.

Управління розвитком персоналу здійснюють органи виконавчої державної влади у політичній, матеріальній і духовній сферах, зокрема – керівництво вишами країни, кадрові служби підприємств. На стратегічному рівні управління проводиться через розробку кадрової політики і кадрових стратегій, на тактичному – через навчальні плани і програми підготовки спеціалістів. Основна роль органів управління розвитком – забезпечення освітнього процесу, керівництво навчальною і методичною роботою в навчальних закладах і кадрових службах.

При удосконаленні практики управління розвитком її можна розглядати у таких аспектах:

  • організаційному, що віддзеркалює стан і перспективи розвитку системи підготовки кадрів, шляхи подальшого удосконалення організації управління розвитком персоналу;
  • політичному, що включає форми, методи, технології реалізації кадрової політики у державі і організаціях;
  • економічному, що розкриває вплив економіки на систему підготовки кадрів, на удосконалення її організаційних форм, методів управління розвитком персоналу;
  • соціальному, який оцінює різні сторони діяльності персоналу у системі управління розвитком і проявляє структури внутрішньо організаційних, колективних і міжособистісних зв’язків, які впливають на ефективність розвитку персоналу;
  • психологічному, який розглядає психологічні особливості підбору, розстановки і підготовки персоналу організації, вплив психологічного і психотехнологічного забезпечення на управління розвитком персоналу;
  • правовому, що фіксує відносини між різними інстанціями і визначеними посадовими обов’язками у процесі управління розвитком персоналу. Ці відносини регулюються правовими нормами.

Якщо розвиток персоналу здійснюється переважно у межах організації або з її ініціативи поза виробництвом, то професійний розвиток особистості може виходити за межі трудової діяльності в організації, відбуватися не тільки за рахунок її коштів, а й за рахунок бюджетних чи власних коштів громадянина.

Професійний розвиток персоналуце цілеспрямований і систематичний вплив на працівників за допомогою професійного навчання протягом їхньої трудової діяльності в організації з метою досягнення високої ефективності виробництва чи наданих послуг, підвищення конкурентоспроможності персоналу на ринку праці, забезпечення виконання працівниками нових складніших завдань на основі максимально можливого використання їхніх здібностей та потенційних можливостей.

Розвиток персоналу взаємопов’язаний з поняттями «освіта», «професійне навчання персоналу» та «професійно-кваліфікаційне просування персоналу.

Освіта— це процес та результат засвоєння особистістю систематизованих теоретичних знань, умінь і практичних навичок, необхідних їй для професійного навчання, підготовки до праці, інтеграції у суспільство. Рівень загальної середньої, професійно-технічної та вищої освіти обумовлюється вимогами виробництва, станом розвитку науки, техніки, технологій і культури, а також суспільними відносинами.

Професійне навчання персоналу— це цілеспрямований процес формування у працівників організації теоретичних знань, умінь та практичних навичок за допомогою спеціальних методів і форм, необхідних персоналу зараз чи в майбутньому. Воно спрямоване на забезпечення трудової самореалізації особистості, формування у неї поглиблених професійних знань, умінь та навичок, здобуття першої чи нової професії або спеціальності на основі наявного освітнього рівня й досвіду попередньої практичної роботи, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності персоналу в умовах ринкової економіки.

В організації професійне навчання персоналу забезпечує первинну професійну підготовку робітників, перепідготовку чи підвищення кваліфікації робітників і фахівців із вищою освітою.

Первинна професійна підготовка робітників— це здобуття професійно-технічної освіти особами, які раніше не мали робітничої професії або спеціальності, що забезпечує відповідний рівень професійної кваліфікації, необхідний для продуктивної трудової діяльності в організації.

Перепідготовка персоналу—це професійно-технічне чи вище навчання, спрямоване на оволодіння іншою професією (спеціальністю) робітниками або фахівцями з вищою освітою, які вже здобули первинну професійну підготовку у професійно-технічних чи вищих навчальних закладах.

Підвищення кваліфікації персоналу— це професійно-технічне або вище навчання робітників чи фахівців з вищою освітою, що дає можливість розширювати і поглиблювати раніше здобуті працівниками знання, уміння та практичні навички на рівні вимог сучасного виробництва або сфери послуг.

Професійно-кваліфікаційне просування персоналуце процес переміщення робітників, фахівців з вищою освітою організації між професійними, кваліфікаційними та посадовими групами персоналу в результаті опанування ними нових знань, умінь і практичного досвіду роботи.

Управління розвитком персоналу сприяє ефективному використанню трудового потенціалу особистості, підвищенню її соціальної та професійної мобільності, є засобом профілактики масового безробіття, відіграє значну роль у підготовці працівників для здійснення структурної і технологічної перебудови галузей економіки. Усе це позитивно впливає на збільшення обсягів та оновлення номенклатури випуску продукції чи надання послуг, забезпечує поліпшення результатів фінансової діяльності організації, у таких умовах розвиток персоналу є одним із найважливіших напрямів раціонального функціонування будь-якої організації, її конкурентоспроможності на ринку.

Одночасно розвиток персоналу сприяє підвищенню рівня конкурентоспроможності самих працівників на ринку праці. Вони, підвищуючи свій рівень кваліфікації чи опановуючи нову професію або спеціальність через засвоєння нових знань, умінь і навичок, одержують додаткові можливості для планування трудової кар’єри як в організації так і за її межами. Навіть у випадку безробіття внаслідок звільнення з підприємства навчена особистість швидше знайде собі нову роботу, легше зможе організувати власну справу а отже й забезпечити працевлаштування інших громадян.

Розвиток персоналу забезпечує підвищення загального інтелектуального рівня особистості, розширює її ерудицію та коло спілкування, оскільки освічена людина вільно орієнтується в сучасному складному світі, у стосунках з людьми. Як наслідок поліпшується морально-психологічний клімат у структурних підрозділах організації, підвищується мотивація працівників до праці, їх вірність цілям і стратегічним завданням організацій, а також знижується плинність кадрів.

1.3. Концептуальна модель управління розвитком персоналу.

Створення апарату понять забезпечує вірне уявлення про світ, яке необхідне для практичної діяльності. На думку філософа і методолога Г.П Щедровицького, для того, щоб у нас були грамотні педагоги, психіатри, інженери, які б уміли бачити і діяти, необхідно у процесі навчання в школі і вузі навчати їх правильним поняттям. Якщо у них будуть вірні поняття, вони будуть уміти діяти і розбиратися у ситуації. Щоб розвивалося виробництво, необхідно змінювати і трансформувати поняття і робити це безперервно. І той, хто розвиває і трансформує поняття – та країна, той народ, та держава, той і виграє історичні змагання.

Сутність стратегічного управління розвитком персоналу організації можна виявити через аналіз взаємозв’язку основних понять теорії стратегічного управління (рис. 1.2). Розглянемо значення понять.

Закони управління розвитком.

Закон – необхідні, суттєві, повторювані відносини між явищами у природі і суспільстві. Він визначає постійні причинно-наслідкові зв’язки між цими явищами, що характеризуються всезагальністю, необхідністю і повторюваністю у сферах економічного, політичного і духовного життя суспільства.

Суттєві відносини показують закономірний зв'язок, що віддзеркалює головні внутрішні структурні особливості персоналу організації (на стратегічному рівні управління – людських ресурсів) і явищ, що задають характер їх розвитку, їх внутрішню природу.

Всезагальність– заданий зв'язок, притаманний усім явищам, процесам у сфері розвитку «живих систем» даного рівня, типа, класу.

Необхідні відносини– відносини, які виходять з природи розвитку даного класу явищ, що відбуваються у певних умовах і не залежних від обставин.

Умови– комплекс явищ, обставин, що сприяють причинам появи певних наслідків, забезпечуючих розвиток людських ресурсів.

Сприяючі причини -причини, що віддзеркалюють загальний фон явищ і не здійснюють прямий вплив на розвиток.

Закон починає діяти при створенні певних умов. Знання об’єктивного закону дозволяє уточнювати зв'язок, що відповідає його сутності; вивчати умови дії закону, розкривати принципи, що визначають вимоги цього закону; вибирати методи його практичної реалізації.

Рис. 2.1. Взаємозв’язок  основних понять теорії стратегічного управління персоналом

Закони проявляються у діяльності людей, об’єктивні і не залежать від їх свідомості, волі, бажань.

У теорії розглядаються загальні і специфічні закони управління персоналом.

Загальні закони управління.

Закон цілепокладання.У кожній організаційній системі є мета, що визначається на основі об’єктивних законів оточуючого середовища і специфічних законів функціонування даної організації. Це потребує від людини, яка визначає ціль у житті, знати закони існування того середовища, в якому вона існує, і закони, які нею управляють як біосоціальною системою, визначити і вивчити зовнішні і внутрішні фактори, які несуть вимоги цих законів. У протилежному випадку цілі будуть вибрані нереальні, управління буде хаотичне і малоефективне.

Для любої системи ціль – зовнішня категорія, яку керівники формують інтуїтивно. Постановка правильних цілей діяльності залишається мистецтвом, а уміння ставити їх – показник професіоналізму. Цілі організаціям задають люди. Сумісно з законом цілепокладання проявляються механізми дії законів різноманітності і відповідності.

Інтерпретацією цього закону є закон пріоритетності соціальних цілей, який стверджує, що ні виробництво, ні політика, ні економіка сьогодні є метою розвитку суспільства, а постійне підвищення якості життя людей, їх добробуту, покращення соціального самопочуття, безперервне удосконалення стилю життя.

Виходячи з вимог закону цілепокладання, можна говорити про пріоритетності цілей над засобами їх досягнення (рис. 1.2).

Цілі управління можуть бути духовними і моральними.

Закон необхідної різноманітності.Встановлено, що різноманіття  впливу управляючого органу повинно бути не менше, ніж різноманіття управляємого, а різноманіття управляючої системи – не менше різноманіття управляємого об’єкту. Чим складніше об’єкт управління, тим більше різноманіття характерно для органу, що ним управляє.

Суть цього закону полягає у тому, що управляюча підсистема володіє достатнім різноманіттям управляючих впливів пропускною здібністю для переробки інформації і видачі управлінських рішень. Останнє дозволяє забезпечити успішне функціонування і розвиток системи на основі заданої програми. Це означає, що інформація має максимум даних, які дозволяють забезпечити формування управлінських впливів відповідно різноманітності об’єктів управління.

Закон свідчить про те, що управляючий орган змінює любу із можливих, але небажаних трансформацій управляємого об’єкту. Наприклад, керівнику необхідно мати культуру, яка відповідає культурі його підлеглих. Якщо різноманіття різних команд і стимулів (управляючих впливів) управляючого нижче певного рівня, який має управляємий об’єкт, то не забезпечується його розвиток, а управління неефективне.

Можливо, що сучасна система соціального управління менш різноманітна, ніж системи, якими управляють, і це виражається у кризі у світі і нашій країні. Порушення цього закону видно тоді, коли керівники, виправдовуючись, говорять, що вони цього не знали, цього не передбачили, цього ніхто не чекав, це випадковість і т. і. Підвищення різноманіття управляючого органу – важливий шлях підвищення якості управління. Той, хто має знання, уміння і навички, може управляти у любій системі якісно і ефективно, бо володіє великим різноманіттям в управлінні.

Цей закон визначає, що існує деякий мінімум інформації, абсолютно необхідний органу управління (керівнику) для прийняття рішення і розробки різноманіття управляючих команд. Чим складніше об’єкт управління, тим більше складним повинен бути орган управління, тим більшою самостійністю, свободою він повинен відрізнятися. При цьому слід враховувати, що органічні системи що управляються здібні до самоорганізації і самоуправління.

Закон відповідності.За словами І.П. Павлова, «закон відповідності – основний закон життя. Він встановлює, що живий організм представляє собою складну обособлену систему, внутрішні сили якої у кожний момент, доки вона існує, урівноважуються з зовнішніми силами оточуючого середовища … все життя від простіших до найскладніших організмів є довгий ряд все ускладнюючись до височайшого ступеню рівноваги у середовищі». Виходячи з цього, людина проявляє лише ті якості, реалізує тільки ті свої можливості, розвиває здібності, котрі вимагає від неї оточуюче середовище. Ступінь народження якостей,здібностей і потенційних можливостей вище при більш вимогливому середовищі існування. На вимоги цього закону посилається та частина представників людства, якій зручно пояснювати свої дії відомою думкою класика: буття визначає свідомість. По-перше, сказане К.М. слід розуміти: як живеш, таким і будеш, а по-друге по І.П Павлову цей закон відноситься до біосоціальних систем. Тому підходи до людини з позицій, що вона продукт спадковості і оточуючого середовища, є провальними. В.Франкл, який бачив багато деформацій людського життя і прийшов до висновку, що існує третій вимір. Він робить людину хазяїном своєї долі. Людина, на думку В Франкла, - це тілесно-духовне ціле, з самого початку вільне по відношенню до зовнішніх і внутрішніх, психічних, соціальних і біологічних обставин і обмежень. У військовополонених і в’язнів спробували відняти усе, перетворити їх у звірів, але реальність показала у значної частини непохитну силу людського духу. Людське буття – це перш за все сутнісно обумовлене буття, яке кожного разу розміщено у історичний простір, із системи координат якого його неможливо вийняти.

Закон руху (змін).Під час руху до цілі необхідні зміни у зовнішньому середовищі і в людині. Тому періодично необхідно змінюватися, адаптуючи себе до зовнішнього середовища з урахуванням внутрішніх змін (освіта, здоров’я і т.і.). Людина – відкрита система. Невиконання рекомендацій закону приводить до кризи.

Закон зворотного зв’язку.

Виконання вимог цього закону досягається періодичним порівнянням досягнутого результату з запланованим, тактичних цілей повсякденності зі стратегічними, що дозволяє своєчасно координувати свої зусилля зміною регулюючого впливу у відповідності з інформацією про результати. Ця реакція на засадах зворотного зв’язку дозволяє компенсувати недостатньо вивчені процеси функціонування людини.

Закон резонансного збудження систем.

У людини як  біосоціальної нелінійної системи є певна область управляючих параметрів, здійснюючи вплив на які можна вплинути на його життя і розвиток. На тілі у людини є точки , за допомогою яких можна стимулювати активність підсистем регулювання організму або окремих органів. У людини у процесі життєдіяльності сформовані підпрограми реакції на життєві ситуації.

Закон ентропії(ентропія – поворот, перевтілення) – це кількісна міра невизначеності ситуації. Досягнення успіху потребує більших потоків енергії і ентропії. Чим більше ентропії виробляє біосоціальна система (людина), тим вона життєздатніша; тим більше вірогідність, що людина досягне мети. Ентропія – термодинамічна функція яка характеризує міру внутрішньої не упорядкованості системи.  Ріст ентропії залежить від збільшення кількості елементів, що складають систему, від можливостей у самоорганізації. Людині необхідна активна життєва позиція свободи вибору. Її життєва стійкість може бути статистичною і динамічною. Але самоорганізуюча людина повинна мати динамічну рівновагу, бо тільки тоді при суттєвих змінах зовнішніх умов вона збереже свої позиції.

Специфічні закони соціального управління.

Управління організаційними системами веде до розчленування функій, до специфічного їх проявлення у конкретних умовах на різних рівнях ієрархії.

Таким чином управління вимагає високого рівня професіоналізму у економічній, соціальній, політичній, психологічній, організаційно-технічній, правовій, екологічній, демографічній і інших сферах. Суб’єкт управління, опановуючи різні області професіональних знань і спираючись на їх різноманіття, інтегрує, об’єднує ці знання в управлінських рішеннях, проектах, програмах і концепціях.

Закон соціального спадку.Як істота біосоціальна людина у своїй життєдіяльності виконує вимоги біологічних і соціальних законів. Під впливом оточуючого середовища у неї формується три програми. Перша, генетична, витікає з інстинктів і не усвідомлюється людиною. Вона адаптує людину в суспільстві на генетичному рівні, визначає його натуру, тип інтелекту. Групи домінуючих інстинктів постійно вимагають (з підсвідомості) певної спрямованості у житті. Виходячи з оцінки ситуації, що склалася, людина може вибирати ціль, стратегію життя, що не відповідає генетичній програмі і навіть якщо вона досягне її, скоріш за усе це знайде відбиток на її здоров’ї. Друга програма, установча, формується вихованням, умовами життя. Це також неусвідомлювана програма людини. Третя програма базується на усвідомленій системі цінностей, принципів, сенсу життя. Виконання закону соціального спадку повинно привести до гармонізації усіх трьох програм. Плануючи своє життя, людина повинна розкрити особливості генетичної програми, спрямованість установчої і врахувати досвід своєї життєдіяльності.

Закон єдності усвідомленого і неусвідомленого.Дії людини визначаються не лише її мисленням, волею, знаннями, розумінням ситуації, життєвою філософією, а і роботою неусвідомленого. А усі внутрішні фізіологічні процеси в організмі управляються підсвідомою діяльністю. Академік А.А. Ухтомський на початку XX сторіччя довів, що із складних глибин підсвідомого визначається людина у своїх вчинках, переживаннях, сприйнятті. Якщо у неї з’являється бажання оволодіти своєю поведінкою, то спочатку вона повинна оволодіти тими глибинами підсвідомого, тобто плином фізіологічних подій у собі, щоб через них оволодіти і визначити потім свою поведінку, своє сприйняття, своє відрахування життя у середовищі. Знання цього закону, механізму його дії дуже важливо у самоуправління, бо удача і невдача, надія і розчарування, здоров’я і хвороба, мудрість і дурість, щастя і нещастя – все формується і управляється підсвідомістю.

Багаточисленні техніки і технології самоуправління, саморегулювання і самовиховання базуються на механізмі цього закону.

Вища нервова діяльність людини як три рівневі структури розвивається: свідомість – навчання освіта і мислення, підсвідомість копіювання, практичний досвід; зверх свідомість – гра і мистецтво.

  • свідомість– функція мозку, зміст якої – цілеспрямоване регулювання людиною, її взаємовідносини з оточуючим середовищем. Робота свідомості базується на знанні людини, логічному мисленні, ціле покладанні, ступеню цінностей і інтересів. Вона забезпечується відчуттями, сприйняттям, увагою, мисленням, волею і почуттями.
  • підсвідомість– будівельний майданчик життя, це кладова досвіду людства. Робота підсвідомості заснована на життєвих програмах людини, установках. Вона має колосальний творчий потенціал, управляє життєдіяльністю нашого організму, поведінкою, здійснює допомогу свідомості у критичних ситуаціях.

Закон інерції.Людський мозок, почавши працювати у будь-якому напрямку, набуває схильності працювати у тому ж напрямку і при інших зовнішніх подразниках. Цим пояснюються звички погані  і хороші. Хороші, коли, не задумуючись, піднімаєшся з ліжка, робиш зарядку, йдеш на роботу і т.і. Погані, коли ми по інерції не бачимо і не відчуваємо, який чудовий світ, зупиняємо свій розвиток.

Закон установки. Життєдіяльність людини, її вчинки,способи досягнення цілей багато у чому визначаються її установками (направленістю діяльності організму). На базі систематично повторюваних дій у головному мозку формуються системи рефлексів, які у наступному перетворюються у програми поведінки. особливість полягає у неусвідомленості створення цих установок. через деякий час ми починаємо вести себе так, як не слідувало, категорично говоримо, що нам це не подобається і т.і. Впливаючи цілеспрямовано, міняємо свої бажання, смаки.

Закон домінанти. Виникнення у корі мозку під впливом сприйняття осередку підвищеної збудженості і його розповсюдження на глибинні структури  мозку, що приводять до домінування у будь-яких реакціях, направленості діяльності, образу мислення, способам дії і т.і. – проявлення закону.

Домінанти виникають із слідів минулого, залишених у головному мозку, і внутрішнього або зовнішнього впливу у конкретний час. Вони проявляються: у сприйнятті світу – дозволяють «відкривати очі і вуха» на те, що раніше лишилося б не заміченим; у стимулюванні до творчості – характеризується тенденцією, що пронизує сферу інтересів. таким чином, поставивши собі ціль, вирішивши діяти таки, ви повинні своє рішення зробити домінуючим, притягуючим до мети.

Закон традицій і звичок.Проявляється у збережені впливу традицій і звичок на людину (можуть прискорювати або гальмувати розвиток, удосконалення) при різних перебудовах, змінах системи управління.

Закон рефлекторного характеру діяльності.У основі усіх діяльних актів людини лежать безумовні (вроджені) і умовні (придбані)рефлекси – реакції організму на дію зовнішнього і внутрішнього середовища. Особливе місце у системі рефлексів займає рефлекс цілі – прагнення до оволодіння подразнюючим предметом як основою спонукання до справи, життєвої енергії.

Закон випереджаючого віддзеркалення дійсності.Робота мозку у відповідь на стимул характеризується прогнозуванням ситуації, що виникла. Мозок приймає рішення з певним просторово-часовим випередженням майбутніх подій.

Закон впливу емоцій.Дія людини багато в чому залежить від емоцій і почуттів. Пристрасть до досягнення мети у житті супроводжується підйомом енергії, тонізацією діяльності усіх систем організму, посиленням його функціонування.

Закон волевої детермінації.Проявляється у здібності свідомо регулювати дії   і вчинки, долати зовнішні і внутрішні перепони при досягненні цілей.

Розглянуті закони дозволяють зробити висновки про можливість людини вибирати мету життя, планувати діяльність на перспективу і успішно досягати її з оптимальною витратою життєвих сил.

Принципи стратегічного управління розвитком персоналу.

Принципи – це вимоги об’єктивного закону управління розвитком персоналу і правила їх виконання у конкретній управлінській діяльності. Принципи включають вимоги  і правила.

Загальні принципи управління.

1)єдиноначальність. Практика управління показала, що з одного боку чим повніше враховуються різні думки на етапі прийняття рішення, тим воно оптимальніше, тим скоріше реалізується, тому що у процесі обговорення відпрацьовується механізм його прийняття людьми, через які проходить любе рішення. З іншого боку, накази повинні виходити від одного керівника центру управління, без чого неможливі дисципліна, відповідальність, порядок.

2) оптимального поєднанняцентралізації і децентралізації в управлінні (дозволяє успішно розподіляти повноваження на прийняття рішень на кожному рівні ієрархії управління). Централізація доцільна при рішенні стратегічних задач, реалізації крупних проектів розвитку і програм, концентрації ресурсів на головних напрямках. Але вона пригнічує ініціативу виконавців, знижує їх творчу активність. Децентралізація вивільнює від непотрібного опікування, стимулює самостійність, не потребує жорсткої регламентації і сприяє більш повному використанню творчого потенціалу суб’єктів управління.У використанні цього принципу головне – знайти стан рівноваги в співвідношенні централізації і децентралізації.

3) поєднання прав, обов’язків і відповідальності(використовується при визначенні повноти влади і відповідальності між посадовими особами);

4) вибору цілей і стратегії розвитку організації;

5) відповідності (якісні зміни в управлінському об’єкті повинні супроводжуватися необхідними змінами у системі управління, організаційних структурах, розподілу влади, делегування повноважень, функція і внутрішня структура системи управління пов’язуються зі структурою цілей організації). при цьому функція і структура повинні відповідати цілям даного рівня, які і якісна характеристика.

6) системності (об’єкт чи суб’єкт управління розглядаються як системи, що складаються із різних ланок);

7) ієрархічності (системи розглядаються як багатоступеневі, багаторівневі, котрі потребують розподілу на елементи: при цьому кожна ступінь управляє нижчестоячою і одночасно слугує об’єктом управління по відношенню до вищестоячого рівня);

8) обов’язковості зворотного зв’язку (отримання інформації про результати впливу системи, що управляє, на систему, якою управляють, шляхом порівняння фактичного стану з заданим);

9) досягнення соціальної рівноваги. Кожна соціальна система у тій чи іншій мірі відкрита для зовнішніх і внутрішніх впливів – руйнівних, деструктивних, таких, що заважають стану рівноваги. Сила зовнішнього впливу може бути настільки значною, що поведінка системи у певній точці (точки біфукації - роздвоєння) стає невизначеним, загрожує переходом у новий якісний стан, далекий до рівноваги. Тому необхідна своєчасна реакція системи на підбурюючі впливи, адекватні відповіді на виклики середовища, часу. Якщо не реагувати своєчасно, то існує велика вірогідність загибелі як закритих, так і відкритих складних соціальних систем;

Мета розвиткуявляє собою дуже складну категорію теорії управління, яка має багато визначень. У кібернетиці мета – характеристика поведінки системи, спрямованої на досягнення певного кінцевого стану. Мета організації у системі менеджменту – «прогнозовані, плановані і бажані результати, які можуть бути досягнуті організацією і на досягнення яких спрямована її діяльність».

Мета розвитку персоналу організації:

1) у його змінах у відповідності з потребами організації у робочій силі;

2) у заміщенні певних посад для реалізації діяльнісних функцій;

3) у формуванні необхідних людських ресурсів (якщо організація підготовлена до реалізації технологій управління людськими ресурсами);

4) у підготовці персоналу (людини) до самостійного управління розвитком і виконання необхідних діяльнісних функцій (якщо організація підготовлена до реалізації технологій управління «соціальною людиною»).

Складність організації обумовлює її багатоцільовий характер, ієрархія цілей, їх пріоритетність. При цьому процеси самоорганізації і цілісності системи потребують встановлення певної рівноваги між цілями, забезпечення їх досягнення відповідними ресурсами. Всі цілі (дерево цілей) визначаються місією організації, яка відображає її суспільне призначення, яке відповідає існуючій системі розподілу праці. Місія у свою чергу сприяє об’єднанню організації, формуванню організаційної культури, визначає принципові положення для розробки стратегії.

Слід підкреслити, що ціль управління персоналом:

  • відповідає цілі розвитку організації, що визначає структуру (цільову, організаційну, функціональну), систему і механізм управління розвитком;
  • є системо утворюючим, системо організуючим фактором, забезпечуючим виникнення системного (синергетичного ефекту розвитку персоналу і організації;

Мета визначає стратегію, форми і методи розвитку персоналу (див. рис.1.2).

Стратегія, методи, технологія.Стратегія:

  • визначає перспективні напрямки розвитку і траєкторію використання людських ресурсів у часі і просторі;
  • організує форми, технології, методи, способи, прийоми діяльності по управлінню розвитком персоналу (людських ресурсів);
  • уявляється динамічною моделлю доцільної, системної діяльності, що враховує вплив факторів зовнішнього і внутрішнього середовища на відтворення і розвиток людських ресурсів;
  • відокремлена функція самоуправління розвиток персоналу (людських ресурсів).

Стратегія, яку розробляють у відповідності з вимогами об’єктивних законів управління і правилами (принципами) їх реалізації на практиці, заснована  на уявленні про сутність діяльності і стану системи управління у минулому, сучасному і прогнозованому майбутньому. Стратегія є ланкою у ланцюжку «принципи управління розвитком  - цілі – стратегії – методи прийоми». Ставши організуючим початком усіх методів, технологій і прийомів, вона дозволяє досягти цілей при умовах її відповідності об’єктивним законам.

Стратегія, як правило, задається абстрактно (як результат узагальнення більш конкретних уявлень) заданою нормою (метою, програмою, проектом, планом, методом і т.і.). Ця версія визначення стратегії пов’язує її з поняттями «модель», «норма». Найбільш характерний її зв'язок з методами управління і діяльністю. Під методом розвитку персоналу розуміється організація прийомів і способів досягнення конкретної цілі розвитку.

У навчальній літературі, теорії і практиці частіше за все зустрічається визначення «метод – це засіб досягнення цілей». Однак Колпаков В.М. дає наступне визначення. Під способом розуміють порядок використання сил і засобів. Метод не може бути способом. Для практики управління розвитком важливі методи, бо вони організовують способи досягнення цілей.

Стратегія виступає в функції засобів побудови і перевтілення конкретних норм діяльності, де перш за все розглядається майбутня дія, а не її «засібно-мислительна» основа, як у методі. Метод відповідає за правильність процедур мислення, стратегія – за організуючий початок майбутнього і наступних дій. Стратегія і метод мають одну логіко-мислительну генетичну базу, але з різними фокусами, пов’язаними з відмінностями заказу на нормативні узагальнення.

Методи (як абстрактні норми) – результат усвідомленої діяльності абстрактного мислення. При конкретизації цієї норми, що виконується використанням методу сходження від абстрактного до конкретного ми маємо результат – методики і технології. Людина, що реалізує стратегічну функцію, здійснює рефлексію технології діяльності, проявляє самоусвідомлення і інтелектуальну волю. При цьому відбувається «сінхронізація» змісту – мислення і самоусвідомлення, які супроводжують самовизначення людини, суспільства. Стратегія управління розвитком разом з методами управління і діяльності спирається на концепцію (концептуальну модель рис. 1.2), сповідає цінності як критерії варіанту вибору системи дій, здійснює самовизначення людини, колективу, суспільства і його цілеспрямованої діяльності.

Форми управління розвитком персоналу.До них можна віднести централізоване управління, децентралізоване і самоуправління. Однак, враховуючи, що людина – само управляюча система, управляти своїм розвитком вона повинна сама, а соціальна система – створювати для цього необхідні умови.

Взаємозв’язок понять теорії стратегічного управління характеризується взаємозалежностями і концептуально віддзеркалює механізм стратегічного управління розвитком (див. рис.1.2).

1.4. Персонал (людина) як суб’єкт і об’єкт управління розвитком.

В енциклопедичному словнику поняття «людина» , феномен людини розглядається в різних вимірах – космічному, біологічному, соціальному, культурному, пізнавально-психологічному, етичному, екзистенціальному, темпоральному і футурологічному.

Виходячи із існуючих теорій, людина управляється інформацією, інформаційними впливами, тому розглянемо основні елементи, задіяні у цьому процесі.

Під інформацією розуміють повідомлення, міру організації людини як системи в відповідності з точкою зору фізика Д.Вейцзекера, - визначену міру множини форм. При цьому мірою матерії, руху і форми є маса, енергія і інформація, джерелом інформації – форма.

Розглянемо існуючі концептуальні моделі людини, які дозволяють зрозуміти особливості управління її розвитком.

Таблиця 1.2

Назва концепції

Загальна характеристика моделі

Особливості для врахування в процесі управління розвитком

1

2

3

Людина як мікрокосмоссуспільства (М.Т.Степанянц)

Модель, згідно якої людина у спресованому вигляді являє собою світ суспільства. Соціальні відносини – основа розвитку людини. Механізм цілісного розвитку особистості (або інтегральної людини) полягає у взаємопроникненні, взаємоперетворенні суспільства і особистості, заснованому на співвідношенні соціального «макрокосмосу» і індивідуального «мікрокосмосу». Людина в мініатюрі демонструє багатство соціального світу. Інтегральна людина спрямована на встановлення гармонії з природним і соціальним світом.

Формування людини здійснюється в рамках соціального механізму в умовах гуманного демократичного суспільства:

1) суспільство створює особистісні відносини, а універсальна особистість одночасно створює відносини цього суспільства;

2) особистість починає проявляти свої раніше не розкриті потенції, прагне до удосконалення. Оскільки світовий хаос ніколи не переборюється, а лише обмежується виникаючим з нього космосом «малий космос», яким є людина, не може до кінця перемогти хаосу власних пристрастей, а тому шлях до удосконалення безмежний.

Людина як суб’єкт суспільних відносин – носій і організатор відносин у суспільстві

Суспільство є спосіб існування людини; діяльність людини визначається архітектурою соціальної діяльності. За допомогою соціальних структур окреслюються контури людського буття. «Кожна людина – це цілий світ, який з ним народжується і з ним помирає. Людина у процесі трудової діяльності створила для себе принципово нове матеріальне і духовне середовище і самого себе. В людині інтегровані усі значимі риси її космобіопсихосоціокультурної природи.

Аналіз архітектоніки соціального світу дозволяє проникнути у глибину природи людини, є ядром суспільноісторичного процесу, а всі соціальні відносини, що утворюють межу соціальних зв’язків, є людські відносини. Людина виступає суб’єктом усіх суспільних відносин у системі суспільних зв’язків. Людина – результат своєї діяльності, а її світ – втілення людської природи, соціальної історії, культури. Людина є системою об’єктивованих взаємовідносин індивідів, живої діяльності, світом розвитку сутнісних сил.

Людина як мікрокосмос

В людині в закодованому вигляді представлена послідовність історії нашого всесвіту, а еволюція живої речовини земної біосфери розглядається як мініатюрне повторення еволюції Космосу. Людина – закономірний результат розвитку біосфери, тому на усіх ієрархічних рівнях його організації  - від молекулярного до органного – проявляється рух від хаотичних структур особливого роду (структур детермінованого хаосу) до більш упорядкованих. Хаотичні системи організму функціонують у широкому діапазоні умов, легко адаптуються до змін і дають тим самим можливість гнучко пристосовуватися до передбачуваних змін зовнішнього середовища

Організм людини функціонує як своєрідна єдність хаотичних і упорядкованих процесів, починаючи від молекулярного рівня. Людина з’являється з «клубка» усіх систем, що обумовлюють виникнення і еволюцію біосфери, як вихор, в якому сходяться усі системи різних порядків життя, як їх «вузол». Процесам у організмі (який управляється нервовою системою) притаманна хаотична динаміка з принципами нелінійного детермінованого хаосу.

Людина як унікальна істота

Унікальність людини обумовлена сукупністю ряду параметрів психіки, що дозволяє: 1) оперувати образами і поняттями; 2) пізнавати структуру світу і будувати його моделі; 3) дотримуватися певних моральних норм поведінки; 4) самоусвідомлювати (саморефлексія) власне існування і смерть.

Встановлена ділянка кори великих півкуль людського мозку, яка управляє понятійною стороною мови (точніше, ділянка, пошкодження або електростимуляція якої викликає порушення у семантичній або граматичній структурі мовлення).

Матеріалістична концепція (Ф.Бекон, Г.Гоббе і Дис.Локк, К.Гельвецій),Г.Гольбах, Д.Дідро, Ж.Ламетрі і ін.

Людина розглядається не просто як окрема особистість, а як діяльний член суспільства. Фіксується взаємозв’язок між особистістю і суспільством, індивідом і культурою. Людина настільки складна машина, що абсолютно неможливо скласти про неї яскраву уяву, а потім дати точне визначення.

Людина може отримати владу над природою тільки завдяки розвитку знань

Трансперсональна концепція людини (що переживає позамежний досвід)

Нове уявлення про психіку, холістський підхід до неї, що не що не «редуцирує» на «его», розум і почуття. Психіка подібна піраміді, причому доступна для дослідження лише вершина, а основа губиться в глибинах космосу. Якщо традиційна модель психіатрії і психоаналізу персоналі стична і біографічна, то сучасні дослідження свідомості відкривають нові рівні сфери і виміру, показують, що людська психіка по своїй сутності спів розмірна всесвіту. Це остаточно руйнує концепцію «розум людини – чиста дошка», формує всеохоплюючий інтегрований погляд на природу людини і космосу.

Як альтернативна стратегія транс персональна психологія може подолати кризу сучасного суспільства і сприяти розвитку нової наукової парадигми, що признає роль свідомості і творчого розуму у Всесвіті, союз розуму і тіла, що вивчає людину у її складному між особистому, міжкультурному, екологічному і космічному контексті.

Філософсько-антропологічний підхід до людини (М.Шелер, Х.Плоснер)

Розглядає людину на основі єдності природознавства і суспільствознавства, прагне аналізувати на основі поєднання наук про природу і про дух (природознавства і суспільствознавства). Вважається, що:

1) принципово неможливо дати дефініцію поняття «людина», бо таке поняття означає заперечення свободи і різноманіття його;

2) людина розглядається, як мікрокосмос, що дозволяє з одних і тих же категорій вибудовувати і систему світобудови, і вчення про людину.

Людина є людиною завдяки духовності, складовими частками якої виступає розум, бачення сутності і емоційні і вольові акти (доброта, любов, каяття). Особистість є носієм усіх духовних актів.

Цілісної (інтегральної) людини (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело і ін.)

Всебічний і гармонічно розвинений індивід, глибоко знаючий свою спеціальність, добре розуміючий основи суміжних наук і професій, що орієнтується у досягненнях науки і техніки, культури і на підґрунті всього цього концентрує діяльність на рішення певної задачі. Найважливіша якість – повне розкриття індивідуальності, здібностей, талантів, творчих сил в основній і близькій йому соціально значимій діяльності. Формування обумовлено причинами: економічними (новітні технології), політичними (процес децентралізації і підвищення значимості самоуправління у житті суспільства), психологічними (потреба у повному розкритті талантів і здібностей), моральними (ускладнення соціальних процесів, що тягне за собою  підвищення етичної відповідальності , духовними (творча діяльність неможлива без постійного збагачення цінностями культури) і фізичними (цілісний розвиток передбачає фізичну досконалість).)

Соціальний механізм формування повинен враховувати основні елементи, що створюють структуру інтегральної природи людини: «Я», тіло і світ людини. «Я» є ні що інше, як внутрішній психічний, духовний світ, суб’єктивна реальність, що фіксує місце людини у світі, її відношення до світу, її роль в історії суспільства.

Людина як цілісна система (Дж. Ройс і         А. Пауел)

Модель дозволяє описувати індивідуальність і систематизувати велику кількість образів природи людини. Побудована на основі положень:

1) людина не є машина, оскільки підхід до неї як до машини не пояснює багатогранність особистості, так як сутність машини – у само тотожності, а головна особливість людини – різноманітність і унікальність; 2) людська особистість є сукупність систем; 3) особистий зміст – інтегративна ціль.

Особистість – це цілеспрямована суперсистема, важливішою інтегративною метою якої є особистий зміст : «Бути людиною – значить, перш за все шукати зміст життя»; 4) люди створили велику кількість образів свого «я» і кожний з цих образів визначається прихильністю певному стилю і цінностям; 5) ключовою роллю образу свого «я» у думках і діях індивіда. Людина вимальовується у вигляді цілісної системи, нерозривно пов’язаної з оточуючим соціальним світом.

Існує зв'язок між індивідуальними образами «я» і культурними образами природи людини (індивід прагне знайти зміст свого «я», а культура – створити усвідомлений образ суспільної реальності). Пошук особистого змісту спонукає індивіда до відповіді на питання «хто я?» і останнє приводить до конструювання образів свого «я» і здійснює вплив на думки і дії людини. Аналогічно формується уявлення культури про природу людини, осягнення дійсності і наступний вплив на думки і дії соціальних груп. Образи свого «я» народжуються завдяки зв’язкам між: взаємодією стильової і ціннісної систем образу свого «я» і емпіричним, внутрішнім, раціональним «я». Відповіді на перше питання визначають світогляд, на друге – стилі життя, на третє – образи свого «я». Останній визначає і світогляд, і стиль життя.

Екзистенціональне розуміння людини

(С. Кьерке, Гор, К Яснус, М.Хайдеггер, А.Камю, Ж.П.Сартр і ін. )

Людина  - самоцінна і неповторна особистість, пізнання якої можливо лише завдяки інтуїтивному переживанню. Наука принципово не може пізнати людину, бо вона пов’язана лише з поодинокими аспектами людського існування. основні положення: 1) психіка, свідомість не можуть бути зведені до фізіологічних механізмів; 2) дія людини завжди робить вплив на оточуючий світ; 3) для людини характерна «рефлектуюча» свідомість, дозволяє вивільнитися з ситуації; 4) людина не може розглядатися ізольовано від оточуючого світу; 5) дійсна цінність людини полягає у її історичній виключності, незамінності, неповторності.

Аналіз положень підходу до особистості показує: 1) справедливо твердження, що мислить юдина, а не мозок; 2) значимість дій фіксує що є сприйняття людини ; 3)людина має свідомість яка відтворює існуючу реальність і рефлекторне відображення сприйняття цього світу; 4) першочерговість внутрішнього світу індивіду і його зв’язки зовнішнім світом лише через переживання; 5) екзестинціональний характер людини проявляється у пограничних ситуаціях.

Узагальнюючи розгляд концептуальних моделей можна зробити висновок, що людина – феномен. Багато вчених не роблять різниці між поняттями  «індивід» і «особистість». Це невірно при розгляданні фундаментальних проблем людської екзистенції. Біологи і медики не враховують соціальні характеристики, гуманітарії не враховують культурні особливості людини. Єдність духовної і фізичної сторін розвитку людини виявляється при управлінні розвитком своєї культури.

Людина пов’язана з середовищем природними, суспільним, етнічними, економічними, біологічними, фізичними, космічними зв’язками. Як продукт довгочасної біологічної еволюції, відтворюється в інформаційному аспекті розвитку всесвіту, людина в закодованому вигляді віддзеркалює у собі послідовність історії Космосу, є одночасно продуктом соціальної еволюції. Як об’єкт управління, розвиток потребує комплексного вивчення, спираючись на уявлення про людину, як цілісне космопланетарне явище. Це дозволить врахувати, що формування біологічних рис людини проходило у взаємодії з культурою, а етнічні, релігійні і інші звичаї – у взаємодії з природним середовищем. При цьому соціальний розвиток не протистоїть фізичному, космічному і біологічному, а містить можливості її універсального соціально-діяльнісного розвитку. Природа людини інваріантна природі суспільства, і воно формує її в залежності від системи базових і індивідуальних цінностей,   слідів космофізичної, біогенетичної і соціокультурної еволюції.

Для управління розвитком людей у суспільстві створюються умови, формується середовище для саморозвитку, а в виробничих організаціях здійснюється управлінська діяльність по реалізації кадрово-економічної функції, виходячи з наступних концептуальних підходів до управління персоналом:

  • трудові ресурси (людина – робоча сила і формуються її виробничі навики і уміння);
  • управління персоналом (людина – посада і розвиваються її навички і уміння у виконанні функціональних обов’язків);
  • управління людськими ресурсами (людина – особливий ресурс і розвиваються її професіональні здібності, які відповідають природним задаткам, схильностям);
  • управління соціальною людиною (людина – самоорганізуюча, самоуправляюча система і розвиваються її здібності до самоуправління своїм розвитком).

1.5. Культура як базова основа управління розвитком людини.

Культура у деякому сенсі означає покращення, удосконалення тілесно-духовно-душевних схильностей  і здібностей людини. Культура фіксує змістовний аспект суспільних відносин, залучає до суспільного виробництва предмети, знання, символічні системи, набір цінностей, способи діяльності і взаємодії індивідів, механізми організації і регуляції їх взаємовідносин з оточенням, критерії оцінок їх оточення і зв’язку з ним.

Культура – процес, результат і поле здійснення  потенцій людини в певну епоху. Багатогранні форми культури тотожні у своїй сутності способам людської діяльності.

Культура фіксує, удосконалює, узагальнює ті прояви людей, котрі дозволяють подолати стихійне самовираження і самовиявлення. Для того, щоб реалізувати ці функції, які виникають у взаємодії людей, культура придбає у якості «своїх» засоби і культові процедури. Вона залучає їх у загальний рух підвищення людини над першопочатковою «стихійністю» і ізольованістю її буття. При цьому культура пов’язана з ростом, розвитком, забезпечуючи удосконалення якості цих процесів за рахунок виділення критеріального аналогу усіх процесів.

Культура, базуючись на пізнанні, виявленні сутності і специфічної оціночності, становиться сервісом розвитку, джерелом якісного росту, закріплення досягнень у цьому рості.

У діяльності і соціальному бутті культура залучається перш за все в критеріальну ланку (абстракції і цінності) рефлексивної самоорганізації. Культурний характер придбає поведінка, діяльність, спілкування і т.і. При цьому розвиток самоусвідомлення виступає як вихідна умова залучення культурної бази в самоорганізації. народжуються вищі механізми (совість і т.і.) як сервіси людської поведінки у соціокультурних середовищах.

Розвиток людини пов'язаний зі змінами внутрішньої бази її поведінки і діяльності, якості внутрішніх структур і особливостей механізмів психіки. Соціальна динаміка створює передумови розвитку, але вірогідність реалізації можливість розвитку залежить від рівня розвиненості самої культури і ступеню її безпосереднього впливу. Значний вплив на розвиток здійснює інтелектуальна культура, пов’язана з сутнісною орієнтованістю організації інтелектуальних процесів. У такому випадку всі типи рефлективних функцій підлягають організації, що спирається на сутнісні критерії пізнавального і оціночного типів. Перший тип критеріїв знаходить оформлення у системі компонентів відповідної мови (поняттях і категоріях). Щоб деталізувати розгляд інтелектуальної культури, слід не тільки використовувати уже введені загальні умови – організоване мислення, рефлексію, свідомість і самосвідомість, їх якісні зміни у розвитку, а і більш детально охарактеризувати усю панораму переходів в інтелектуальних процесах і психічних механізмах від природного до штучного або культурного. Вона має якісно різні етапи – «природній» (П), «природно-штучний» (ПШ), «штучно-природний» (ШП), «штучний» (Ш).

Само по собі підвищення рівня інтелектуальної культури змінює зміст і якість організації інтелектуальних процесів (версії, розуміння, критика, арбітраж,постановка питання, знаходження відповіді, постановка задачі, рішення задачі, постановка проблеми, рішення проблеми, побудова концепції, поняття, категорії, слідування логічним нормам і т.і ). Вказані рівні і їх переходи від одного до іншого мають особливі форми організації.

Ш

Рівні ШП

розвитку                    ПШ

П

Корекція способу

                                   інтелектуального процесу

Початковий стан процесу                                       Кінцевий стан процесу

Рис. 1.3. Якісні переходи у розвитку людини.

1.6. Розвиток психіки людини.

Психіка  – форма активного відображення суб’єктом об’єктивної реальності, що виникає у процесі взаємодії людини з зовнішнім світом і здійснює у поведінці (діяльності) регулятивну функцію, функціональним органом людини , основою якого є нервова система і мозок. До найважніших елементів психіки відноситься мова, яка виступає засобом звертання у «матерії» мови ідеальної форми існування якостей, зв’язків і відносин предметного світу. Цей орган забезпечує процеси відчуття, сприйняття, пам’яті, почуттів, мислення. У основі розвитку людської психіки лежить оволодіння індивідом історично сформованими у суспільстві соціальними потребами і здібностями, необхідними для трудового і суспільного життя. Розвиток психіки – послідовні, прогресуючі і в цілому незворотні її кількісні і якісні зміни. Рефлектуюче мислення створює внутрішні передумови для розвитку, фокусуючи увагу на постановку проблеми і реалізуючи спрямованість на якісні зміни дій. Якісні зміни розглядаються не в контексті прояву того, що змінюється, а самого упорядкування «плану» його механізму.

Зовнішня організація розвитку (проходження трансформацій розвиваючого типу без втручання людини) називається саморозвитком, а період становлення – дозріванням. Психіка людини дозріває, розвивається і саморозвивається, якщо людина «вбирає» в себе специфіку організації розвиваючого ефекту по тій же принциповій схемі розвитку «зовні».

Для розкриття сутності механізмів психіки і особливостей їх проявів на різних рівнях складності і розвитку розглянемо характеристики того, що пов’язано з розвитком психіки (табл. 1.3).

Таблиця 1.3.

Зміст висказувань / автор

Ключові слова

1

2

Прекрасне досягається тільки зусиллями. Здібності не від природи досягаються вправами (Демокрит)

Результати виховання досягаються організацією і мотивацією саморозвитку людини з урахуванням природних задатків і проекту особистості через створення труднощів і їх подолання

Виховання повинно бути без насильства і воно довше залишається у душі. У пізнанні важливо уміти задавати питання і відповідати (Платон)

Необхідно навчати, враховуючи розумові сили учня, знаючи якості розуму, характеру, не принижуючі, а народжуючи змагання і суперництво, і наслідування (Квинтилиан)

Виховання – спрямування душі до слухняності, дисципліни, володіння собою, обов’язку. Навчаючи, необхідно відноситися поблажливо, коректно (Дис. Локк)

Людина і здійснює дію, і являється її продуктом (І.Г.Фихте)

Виховувати – розкривати крила і головне – запалити бажання. Воно веде до вищого, яке не зводиться до нижчого (Д.Дідро)

Виховувати – керувати розвитком, маючи проект особистості, підготовлюючи прихильність. Вона реалізується через вибух, потрясіння (А.С. Макаренко)

Виховання – уміння поставити людину у стан, який би заставив придбати бажане (К. Гельвецій)

Навчання – керівництво самостійною мисленою діяльністю учня, формування розумових здібностей, розвиток, а не научання. Засвоєння способів має передумовою рівень розумового розвитку і здібностей як умова для більш високого рівня (С.Л. Рубинштейн)

Керівництво самостійною діяльністю

Розвиток – еволюція, що спрямована внутрішньою необхідністю до рівноваги структур і поведінки. Загальна лінія розвитку: від біологічного до елементарних психічних функцій, а потім до соціальних, логічних. Розвиток – це прогресуюче розширення ускладнення шляхів у поведінці і утворення нових структур (Ж.Плаже)

Еволюція прогресуючого структурного ускладнення.Гармонізація розвитку людських якостей

Розвиток особистості пропорційний розвитку у ній самостійності (Г.В. Плеханов)

Розвиток людини не може зводитися до росту інтелекту. Повинно розвиватися емоційне життя. Головна переміна повинна відбуватися завдяки еволюції емоційного життя. Дійсний ріст полягає у гармонійному розвитку розуму, почуттів, волі, внутрішньої єдності «я». (П.Д. Успенський). Інтелект – природна здібність до глибокого всебічного розуміння сутності явищ, раціональність пізнання, спосіб мислення.

У психічному розвитку здійснюється залежність по колу між психічними якостями і діяльністю. Психічні якості розкриваються і формуються у діяльності, задатки перетворюються у здібності. Згустки мотивів осідають і реалізуються, перетворюються у особисті якості. Розвиток людини не дорівнює накопиченню досвіду. Головне у розвитку – розвиток здібностей, спеціальних і загальних. Відпрацьовані операції і якість регулювання складають ядро здібностей. Важливий не результат, а розкриття процесів. Здібності розвиваються через узагальнення і закріплення дій. Узагальнення пов’язане зі згорнутими процесами мислення, де уже відсутня необхідність аналізу дій. Здібності вимірюються у процесі усвідомленості суспільно значимих продуктів, при освоєнні знань, способів дій при створенні внутрішніх умов освоєння більш високих знань і способів. У мисленні нові дані приводять до виходу за вихідні умови, до нових висновків, зв’язків, включенням нових елементів. Нове фіксується у поняттях і нових формулюваннях задачі. Це нові зв’язки, що складають джерело продуктивного мислення. Розвиток – це не лише кількісні зміни, а й перехід стрибкоподібно у нову якість (Л.Л. Рубінштейн)

Розвиток пов'язаний з удосконаленням діяльності людини, перевтіленням задатків у здібності. Розвиток відбувається якісними стрибками. Здібності розвиваються при освоєнні знань, способів, дій і створенні внутрішніх умов.

Розвиток психіки дитини визначає розвиток діяльності. Засвоєння соціальних форм, видів діяльності як головний механізм розвитку психіки людини. Це здійснюється в навчанні і вихованні. Засвоюється провідна діяльність для конкретного віку, в якому проходять основні зміни. Під час навчання і виховання відбувається формування змін у рамках вимог діяльності. Надається допомога, здійснюється показ способу, що забезпечує подолання логіки руху і отримання логіки засобів і предметів, адекватне володіння якими формує здібності до діяльності. Дії, трансформуються, скорочуються, узагальнюються, складають новоутворення. Змінюється місце психічних процесів у діяльності і їх зміна. Нові здібності змінюють життєві відносини, з’являються нові цілі, нові дії, обмежені засобами, якими володіє людина, і рівнем її психічного розвитку. У нових діях рівень підтягується до них (А.Н. Лєонтьєв).

Розвиток психіки визначається розвитком діяльності, засвоєнням нових форм. Розвиток подоланням логіки руху логікою засобів. Нові здібності міняють життєві цілі, підвищують рівень претензії.

Культурна форма дій базується на нижчій. Вона опирається на знаки, що вибудовують і організують їх процеси. Необхідно виявити труднощі до автоматизованих дій, що уповільнюють їх. Потім дати зовнішні засоби рішення задач. Вони визначають вибір форм і способів дій спочатку у думках. Установлюється єдність задач і засобів їх рішення, яка перебудовує психічні функції. Зовнішня операція має внутрішнє представництво. Спочатку оволодіння засобами відбувається соціально, під керівництвом зовні, а потім – внутрішньо, шляхом впливу на себе. До себе використовуються форми поведінки, які раніше застосовувалися до нього. У кожному віці розвиток відбувається по різному і змінюється характер співвідношення розвитку і навчання. До конкретного віку повинна змінюватися орієнтація на завтрашній день розвитку (Л.С. Виготський).

Форми мають ієрархію дій, спираються на знаки, які організовують їх. Послідовне опанування засобами розвитку. Розвиток проходить стрибкоподібно і залежить від віку.

Рушійна сила розвитку – протиріччя між потребою і її задоволенням (Б.М. Теплов)

Протиріччя – рушійна сила розвитку. Необхідно створити умови для розвитку, здійснити моделювання їх на знакових моделях. Необхідність внутрішніх спонукань.

Людина як суб’єкт діяльності характеризується не лише власними якостями, а і засобами праці, прискорювачами, перетворювачами її функцій. Становлення особистості залежить від послідовності у засвоєнні ролей (Б.Г.Ананьєв).

Слід давати не готові знання, а умови їх виникнення, всезагальні умови, що виявляють їх у перевтіленні предметів, моделюючи їх, створюючи знакові моделі. При цьому необхідно забезпечувати розуміння і сприйняття навчальної задачі, здійснюючи контроль і корекцію (В.В. Давидов).

Особистість виникає тоді, коли зовнішні вимоги стають внутрішнім спонуканням, складаються у систему Знак – спочатку спосіб соціального зв’язку, а потім спосіб впливу на себе.

Смисл життя – рушійна сила людини. Боротьба, а не рівновага, запорука психічного здоров’я. Кожна людина вирішує, чи слід їй стати над обставинами, переборюючи себе. Знаходження смислу – у стражданнях не перестає бути стражданням (В.Франкх).

Роль смислу життя – у розвитку, у ролі, яка виконується. Спочатку виникають мотиви, проходить зміна детермінант і самостійний пошук нових зв’язків. Нові засоби виникають як рефлексивне усвідомлення труднощів і освоєння їх.

Під час розвитку відбувається зміна детермінант, зміна системних засад. Особистість оволодіває роллю як інструментом перебудови поведінки, переосмислення його (А.Г. Асмолов).

Дитина засвоює мотиви, задачі, нормативні відносини людей. Епоха у розвитку включає розвиток потребно-мотиваційний, а потім операційно-технічний (Б.Д.Ельконим)

Самостійний пошук нових зв’язків з спонукаючим рухом – порівняння, вибір, аналіз, абстрагування, планування, засвоєння загальних операцій. У ньому напруга потреби, суміжність стимулу, реакції, підкріплення, схематизація матеріалу (Є.Торндайк).

Нові засоби як результат рефлексивного осмислення труднощів, оволодіння ними, освоєння засобів діяльності супроводжуються розвитком психічних функцій (Г.П.Щедровицький)

Аналізуючи матеріал таблиці, можна зробити висновок, що розвиток у його внутрішніх (саморозвиток) і зовнішніх (формування) формах передбачає зміну джерела прояви «сутності». Розвиток забезпечується послідовністю проблемних ситуацій. Під час виконання завдання проблемна ситуація характеризується психічним станом і визначає  його. Виникає необхідність у нових знаннях, у розкритті ситуації і об’єктів. У проблемній ситуації головне – це визначити невідоме як нове, що має узагальненість і передбачає пошук конкретного нового. В діях на підвалинах проблемної ситуації реалізуються здібності, достатні для її рішення, а недостатні починають змінюватися.

Таким чином, щоб мати уявлення про якісні і структурні особливості психіки, необхідно знати внутрішні і зовнішні фактори якісних переходів.

Зовнішні фактори розвитку психіки характеризуються:

  • ненасильницьким впливом, створенням проблемних ситуацій, які заставляють послідовно приходити до необхідного;
  • введенням умов для виявлення всезагального у перетворених предметах, вправ системи «підкріплень»;
  • підготовкою внутрішніх умов для зміни і надання можливості вільного проявлення здібностей;
  • розкриттям помилок, їх причин, своєчасним коректуванням з урахуванням перспективи;
  • прийняттям знакових засобів, фактів, обов’язків, цінностей, абстракцій;
  • урахуванням стадій розвитку, провідної діяльності, наступного етапу розвитку.

Факторну дію здійснюють функції управління – організації і стимулювання розвитку персоналу.

Особливості змісту функції організації:

1) створення суспільно значимих продуктів діяльності і освоєння способів дії;

2) перехід до нових відносин і використання схильностей;

3) розуміння необхідності змінювати себе і приймати учбові задачі;

4) моделювання і виявлення всезагального;

5) виникнення «потрясінь» і «вибухів» (внутрішніх);

6) інтеріоризація зовнішніх протиріч і їх наступного використання (інтеріоризація – процес формування внутрішніх структур психіки, обумовлений засвоєнням структур і символів зовнішньої соціальної діяльності);

7) подолання внутрішніх конфліктів, використання ролі як інструменту перебудови (поведінки і самовідношення);

8) організація переходу від логіки потреб, почуттів, руху до логіки об’єктів і засобів.

Особливості змісту функції стимулювання:

1) мистецтво задавати питання і формулювати відповіді;

2) перехід від існуючої якості до протилежного;

3) необхідність доказів, активності і суперництва;

4) перехід від від’ємного до його синтезу. З позитивним, від наслідування до розподілу функцій;

5) відношення до себе, незалежно від зовнішнього і внутрішнього (випадкового);

6) перехід зовнішньої вимоги у внутрішнє спонукання;

7) реакції на свої дії по соціальним критеріям, співробітництво з собою;

8) стимулювання і організація, інтеріоризація дій, їх узагальнення, пошук нових зв’язків і відносин у матеріалі;

9) стимулювання напруги і мобілізації передбачення, пошуку відсутності згоди між необхідним, можливості коректування мети, засобу і відношення до себе, засвоєння соціальних ролей.

Зовнішній управляючий фактор впливає на розвиваючий, викликає у ньому внутрішню і зовнішню реакції. Управління вимагає надання нормативного статусу проекту розвитку психіки.

Необхідно визначити місце і роль самого кращого, усіх учасників розвитку і виразити це проектно. Тільки тоді можливе здійснення проекту дій зацікавлених сторін і наступне самовизначення реальних осіб.

Розвиток психіки можливий лише при зацікавленості і участі того, хто розвивається. Якась частка у створенні розвиваючого ефекту вноситься природними трансформаціями тіла і душі людини (дозрівання). Інше забезпечується співучастю самої людини, яку необхідно виділити з потоку звичайного буття, реагування на вплив (внутрішнє і зовнішнє) без спрямованості на зміну якісного стану психіки. Саме ця виокремлена частина співучасті людини і є ненасильницьким впливом. Її слід берегти і удосконалювати. Форми і технології розвиваючого впливу зводяться до створення самостійних спроб у досягненні розвиваючого ефекту (саморозвиток) до повного забезпечення цих спроб, надання їм систематичності і надійності.

Таким чином, у організаційному управлінському впливі  на якісний стан психіки повинна бути усвідомленість, ясність мислення у розумінні, що слід враховувати у стані психіки. Той, хто розвивається, повинен прагнути до проблемних ситуацій як умов дестабілізації попереднього якісного стану. Ця фаза повинна бути підхоплена зусиллями, що пов’язані з пізнанням нового, більш високого рівня розвиненості (рис. 1.4).

Позитивна фаза у шляху розвитку містить етап з’явлення позитивної, для нового якісного стану психіки, мотивації і самовизначення. Усвідомлений мисленим оформленням новизни і само усвідомлений її підтримкою стає етапом придбання здібностей до дії, що відповідає новому змісту думки (пізнавальної і нормуючої).

                                                                                                    Укріплення

Проявлення                         Інші проявлення                  Необхідні проявлення

Вплив (спеціальний)

Розуміння задумки

Прийняття задумки

Співучасть

Побудова малюнку

шляху

Задумка шляху розвитку

Людина, що розвивається

Рис. 1.4. Шлях розвитку психіки

1.7. Принципи духовного управління розвитком.

Поняття «дух», «душа», «духовність» характеризують людину, персонал організації і є об’єктом розвитку. Ці поняття потребують більш поглибленого розуміння.

У Словнику російської мови наступним чином трактується поняття «духовність», «душа», «дух»:Духовність – інтелектуальна природа, сутність людини у протилежність її фізичної, тілесної сутності.

Душа – внутрішній психічний світ людини, її переживання, настрій, почуття і ін. – сукупність характерних якостей, які притаманні особистості; характер людини.Дух– психічні здібності, свідомість, мислення; внутрішній стан, моральна сила людини, колективу.

Духовна особистість– людина, що володіє розвиненою духовністю, тобто, та, для кого, ідеальні устремління, цінності, благородні принципи вище, ніж особистий успіх. Під духовністю розуміється стан душі людини, що характеризується засвоєнням кращих досягнень культури і устремлінням до вищих ідеальних цінностей життя. «Духи мають свої особливі закони, ставлячи їх вище змін, що відбуваються у матерії… усе останнє створене лише для них… зміни пристосовані для щастя добрих і покарання злих».

Сутність духу обговорюється не лише у філософії і теології. В езотеричному словнику духовне трактується як те, що відноситься «лише до того, що безпосередньо належить вселенській свідомості». Воно (духовне) розуміється ще як синтез трьох вищих принципів людини – Воля, Любов, Мудрість. Усі три принципи, які Гегель виражав як «буття у собі» (воля), «буття для іншого» (любов) і «буття у собі і для себе» (мудрість), характеризують три сторони включеного і стійкого буття частки у цілому. Людина духовна у тій мірі, у якій вона синтезувала усі свої принципи буття, використовуючи їх не до локальності середовища, а до цілісності Всесвіту.

Духовність – це устремління до вищої реальності, зв'язок з нею через реалізацію потенційно божественної внутрішньої природи людини, її вищого «я» і реалізація цих принципів у повсякденному житті. Метою духовної людини є розвиток відчуття єдності з усім сущим. Найвищий прояв духовності полягає у звільненні душі, розуму, серця і вчинків від низменних устремлінь, перетворюючи їх у божественну дійсність, космічну. Важливим у формуванні духовності є абстрактна свідомість як результат і умова нейтралізації нижчих форм «его».

У своєму духовному розвитку людина встановлює контроль над нижчим «его» за рахунок сприйняття до вищої абстрактної свідомості. Фізичний, емоційний і ментальний провідники зусиллям волі стабілізуються, вирівнюються при цілеспрямованості і безкорисливості і створюють більш високе «я».

Осягнення форми і її прославлення, любов до ідеалу, принесення у жертву свого каузального тіла ведуть до устремління до духу.

Таким чином, душа у звичайному розумінні – сукупність спонукань свідомості живої істоти, особливо людини, антитеза поняття тіла і матерії. Душа на відмінність від індивідуального духу – сукупність тісно пов’язаних з організмом психічних явищ (почуттів, устремлінь). Душа є носієм духу, що підточує, зменшує її сили. Але разом з тим дух захищає і зберігає життя, підвищує, удосконалює,одухотворяє тілесну діяльність. Дух виступає у трьох формах буття: як дух окремого індивіда (особистий дух), як загальний дух і як об’єктивований дух (сукупність завершених витворів духу). У той час, як душевне так тісно включено в процес розвитку органічного, що його розвиток йде «рука об руку» з останнім і в цілому можуть розглядатися як те, що передається у спадок, особистий дух отримується у спадок лише як можливість стати таким. Він сам себе створює шляхом духовної роботи, яка не може зупинитися до кінця життя. Тому духовна різниця між людьми значно більша, ніж біологічна.

Потреби тіла і душі і спонукання людей мають дуже багато спільного і душа реагує на них по зворотному типу з психологічною закономірністю. Дух має свої закономірності для себе, його взагалі неможливо зрозуміти, виходячи з психології.

У соціальному плані розрізняють поняття «духовність» у широкому і вузькому розумінні. У першому випадку духовність означає служіння соціальному ідеалу, віру в нього, готовність піти на жертві при його реалізації. Духовність протистоїть бездуховності, стремлінню пристосуватися до існуючої реальності і забезпечити собі у ній фізичне існування.

Крім бездуховності існує ще і псевдо духовність, яка полягає у перекладанні відповідальності за усе, що відбувається у соціумі, з особистого «я» на зовнішні сили.  Істинна духовність полягає у відповідності соціальному ідеалу і тим моральним нормам, які ним визначаються. Оскільки соціальний ідеал багатогранний, слід розрізняти економічні, політичні, етичні, естетичні ідеали, а також світогляд. При цьому моральні норми не можна розглядати як щось незалежне від стереотипів і ідеалів, що визначають їх. Виділяють різні рівні духовності. Служіння утилітарним ідеалам передбачає боротьбу за їх реалізацію, - духовність низького рівня, а служіння духовним (етичним, естетичним ідеалам і світогляду) – ідеалам більш високого рівня.

З позицій  наукиаксиології можна говорити про те, що людські цінності:

  • відносні, а об’єктивність їх не перетворюється в абсолютність;
  • загальнолюдські цінності, які визначаються усвідомленням самого людства, як єдиного і верховного суб’єкта;
  • формуються на шляху особистості до людства і від нього до особистості;
  • пов’язані з поняттям «ідеал» і є результатом його реалізації.

Аксиологія (від axio – цінність, logos – слово, вчення) – філософська наука про цінності, яка розглядає різні ієрархії цінностей у соціокультурному просторі як динамічну структуру, що змінюється у часі і просторі.

Ідеали людини лежать в основі базової системи цінностей (сформованої у масштабі філогенезу) і індивідуальної (отриманої у масштабі онтогенезу).

Філогенез(грец. - рід) – процес історичного розвитку біології організмів, їх видів, роду, сімейства; у загальному розумінні – історія розвитку біологічного виду.

Онтогенез(грец. – утворення сутнісного) – індивідуальний розвиток організмів, які охоплюють всі зміни від зародження до смерті.

Дія феномену ідеалу простежується на усіх етапах розвитку культури як рівноважного фактору, що визначає її специфічні риси і спрямованість еволюції. Соціальний ідеал являє собою єдність економічного, політичного, етичного, естетичного і світоглядного ідеалів, яка дозволяє виділити з них утилітарну і духовну складову і розрізняти відповідні ідеали. Синергетичний історизм показує тісний зв'язок поняття духовності з поняттям ідеалу.

У релігійній філософії, у теології і у релігійній свідомості цінність дана у формі уявлення про священне, божественне. З позицій релігії є дві духовності – від Ісуса Христа і від диявола. Існують певні закономірності духовного розвитку. У культурах різних народів використовуються різні закони і закономірності у сфері духовного розвитку. Найбільш суттєва різниця між культурами Сходу і Заходу. Однак загальним для них визначається те, що закони матеріального світу розкриті людиною, діють у певних умовах середовища і є віддзеркаленням духовних законів і закономірностей. Вони є у заповідях Христа, хадисах Пророка Мухаммеда.

Десять заповідей Ісуса Христа:

1. Та не буде у тебе інших богів перед лицем моїм.

2.Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі і що на землі знизу, і що у воді нижче землі. Не поклоняйся їм і не служи їм, бо я, Господь, Бог твій, Бог ревнитель, караючий дітей за провину батьків до третього і четвертого роду, які ненавидять мене, і творчий милість до тисячі родів люблячих мене і виконуючих заповіді мої.

3. Не вимовляй імені Господа, Бога твого марно, бо Господь не залишить без кари того, хто вимовляє ім’я його марно.

4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його. Шість днів працюй і виконуй усякі справи твої; а день сьомий – субота – Господу Богу твоєму: не роби в цей день ніякого діла ні ти, ні син твій, ні раб твій, ні худоба твоя, ні прийдешній, який в оселі твоїй. Бо за шість днів створив Господь небо і землю, море і усе, що в них, а в день сьомий відпочивав. Тому благословив Господь день суботній і освятив його.

5. Шануй батька твого і матір твою, щоб продовжилися дні твої на землі, які Господь Бог дає тобі.

6. Не убий.

7. Не прелюбодій.

8. Не кради.

9. Не проголошуй брехливого свідоцтва на ближнього твого.

10. Не бажай дому ближнього твого, не бажай дружини ближнього твого, ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, нічого, що у ближнього твого.

Закономірності духовного розвитку.

У практиці духовного розвитку використовуються наступні закони.

Свобода вибору.У відповідності з цією закономірністю вищий розум не претендує на свідомість людини і надає їй можливість здійснювати свій вибір. Природа дозволяє людині здійснити свій вибір, а наслідки вона реалізує сама. Що вона вибирає, те і отримує. Іноді наслідок першого кроку відображується пізніше на нащадках. Прикладом можуть бути спадкові хвороби  чи навпаки – успіх у певній діяльності. проявляючи свободу волі, ми вибираємо супутника життя, професію і т.і. Таким чином, люди вільно роблять перший крок, а наступні залежать від першого.

Жертовність.Для духовного підйому до нового необхідно пожертвувати старим. У матеріальному світі цьому закону відповідає закон заперечення. Людина, яка не підготовлена жертвувати нижчими інтересами заради вищих, робить свій вибір не на користь духовного розвитку. Вона живе матеріальним життям, її натура опирається жертовності. Історія свідчить, що підйом по еволюційним сходинкам людини і суспільства відбувається після чергової жертви. Духовний розвиток не потребує жертви у вигляді знищення життя людини чи плодів її праці, він потребує переосмислення пережитого, оцінки досконалого і корекції життєвої траєкторії на основі більш піднесених критеріїв вибору.

Ісус Христос показав – жертвуючи, ми можемо досягти духовних висот.

Причина і наслідок.Закон причини і наслідку (закон карми у східній культурі) діє на усьому шляху життя людини. Зміст його максимально простий: що заробив, те й отримав, посієш вітер – пожнеш бурю. Різні причини народжують різні наслідки. Одна причина може народити багато наслідків. наприклад, Людина своєю діяльністю отруює воду, забруднює повітря, що впливає на її здоров’я, на якість використовуваних продуктів. Причину можна знайти у духовно-моральній деградації людини.

Прагнення до ідеалу.Якщо визнати, що людина створена по образу і подобі Бога, то відповідно, бажання говорити, прагнути до ідеалу – програма, що закладена в людині. Наприклад, фотограф відтворює на світлинах реальне життя, художник віддзеркалює разом з формою сприймає мого світу його суть, мікрокосмос, аналогічний макрокосмосу.

Закон диференціації і інтеграції ідеалів.Згідно концепції синергетичного історизму духовний розвиток людства визначається законом диференціації і інтеграції ідеалів, тому вищою формою духовності стає служіння абсолютному (загальнолюдському) ідеалу.

Квінтесенцією будь-якого соціального ідеалу є етичний, тобто ідеал людини. Служіння йому повинне виявлятися у боротьбі  за гармонійне поєднання свободи (прав) і відповідальності (прийнятих зобов’язань), але воно передбачає послідовне дотримання принципу конвергенції зобов’язань, у відповідності з якими людина відчуває себе дійсно вільною, якщо має досить широкий спектр прав і можливостей користатися ними. Свобода з цієї точки зору є вибір одного варіанту з множини інших, що може означати виховання персоналу в національних традиціях, що сприяють служінню загальнолюдському ідеалу і примноженню загальнолюдських цінностей.

Оскільки існують світські і релігійні ідеали, існують два види духовності – світська і релігійна. Дія механізму закону диференціації і інтеграції ідеалів пояснює тенденції, що періодично виникають у релігійних вченнях, велику кількість непорозумінь і угод.

Принципове значення для духовності має віра у абсолютні (загальнолюдські) цінності, які мають значення для усіх поколінь. Радянська філософія бачила можливість існування абсолютної цінності у природному світі, а релігійна – лише у потойбічні. Віра у абсолютну цінність може бути пов’язана з вірою чи невірою у надприродну істоту, що об’єднує людей і робить зрозумілим, чому духовність не зводиться до її релігійних різновидів. Релігійна духовність – окремий випадок духовності взагалі. Причина духовних криз у суспільстві пов’язана не з втратою релігійної духовності, а з втратою домінуючої у суспільстві її позитивної складової.

Різниця між духовним і утилітарним зачіпає подвійне відношення до  людської особистості як до цілі (духовний підхід) так і засобів (утилітарний підхід). Однак, якщо прийняти до уваги, що зміст історії полягає у формуванні абсолютного ідеалу людини і у його матеріальному втіленні, то людина як біологічний вид стає «вінцем творіння». Але це можна розуміти і так, що людина – засіб для формування надлюдини, зверхлюдини у глобальному процесі самоорганізації.

Синергетичний підхід до розвитку людини передбачає синтез духовного і утилітарного підходів. Удосконалення людини здійснюється зі зміною поколінь. Вона не може досягти повного самовираження і самоствердження (реалізація своєї сутності) без багатократного самопожертвування (дія закону жертви). Самопожертвування в ім’я вищого ідеалу не лише не протиставляється духовності, а і передбачається нею. Для цього необхідна віра в ідеал.

Віра в ідеал буває мінливою (поєднує любов до ідеалу, захоплення ним з відсутністю рішучості боротися за втілення його в життя)  і стійкою, мужньою, що сприяє боротьбі за його реалізацію. Сила віри може коливатися в широких межах: успіхи в реалізації ідеалу сприяють її зростанню, а невдачі призводять до зниження. Можна отримати поразку при реалізації свого ідеалу, але зберегти віру і продовжити спробу його здійснити. Таким чином, перемога в ідеологічній боротьбі можлива, якщо супротивник відмовиться від реалізації свого ідеалу, згубить віру в нього. Це означає фізичну і духовну капітуляцію.  Більш значима перемога полягає у відмові супротивника від свого ідеалу і прийняття чужої віри у раніше ворожий і ненависний ідеал. Це і є повна духовна поразка супротивника і повна перемога протилежної сторони у фізичному і духовному сенсі.

Ідеал відіграє роль стандарту, критерії цінності. Деідеологізація культури (відмова вводити у неї конкретні ідеали) робить неможливим її розподіл. Суспільство являє собою продукт взаємодії декількох культур і не можна ототожнювати культуру і суспільство. Культура – це проекція суспільства на ідеологічну площину. У полікультурному суспільстві існує декілька таких проекцій. відмінності між культурою і суспільством існують лише у полікультурному суспільстві.

Еволюція культури пов’язана з еволюцією цінностей, остання з еволюцією «ідеалу» («душа культури»). Розквіт і занепад культури обумовлені розквітом і занепадом системи базових і індивідуальних цінностей, які визначаються відповідними ідеалами. Процес розвитку культури пояснюється рухом до простого аттрактору (переходом від хаосу до нового порядку), а занепад культури і її деградація – рухом до незвичайного аттрактора (переходом від старого порядку до нового хаосу).

Аттрактор - точка рівноваги, до якої «притягуються» фазові траєкторії, що визначаються детермінованими початковими умовами і яка є узагальненням поняття рівноваги, визначають відносну рівновагу стану системи.

Розкриття «механізму» самоорганізації культури дає зрозуміти процеси, які проходять у розвитку культури (особистісної, професіональної і т.і.).

Роз’яснення особливостей розвитку культури (її дивні  переходи від розквіту до занепаду і зворотно) ховається у закономірностях еволюції соціальних ідеалів. Будь-яка система цінностей має у собі якийсь прихований замаскований «порок». Коли це усвідомлюється, з’являються спроби звільнитися від недоліків за допомогою ідеалу, який його народив.  Ідеал різним чином модифікують (наприклад, уточнюють символ віри). Але такий процес – ерозія ідеалів, що спонукає вводити нові, які ведуть до розпаду первинної і єдиної системи цінностей. Йде протидія, бо люди керуються діаметрально протилежними системами цінностей. Народжується потреба у нових ідеалах, які дозволили б здолати кризу. Ці нові домінуючі ідеали отримують шляхом мисленого звільнення суспільства від системи протиріч. Вони приводять до зняття протиріч і виводять суспільство з кризи, але одночасно конструюють нову систему цінностей, всередині якої уже існує зачаток майбутнього протиріччя.

Закон самоорганізації соціальних ідеалів, тобто закон диференціації і інтеграції ідеалів пояснює, чому саме періодична зміна ідеалів і обумовлена нею переоцінка цінностей є історично необхідним процесом.

Поряд з законом диференціації і інтеграції знань повинен існувати і закон диференціації і інтеграції загально значимих бажань. Уникнути зміни ідеалу на достатньо довгому періоді часу неможливо, які б суворі міри ідеологічного захисту при цьому не використовувалися. Зміну ідеалу неможливо співставити по своїм наслідкам навіть зі зміною фундаментальних ідей і взагалі якихось важливих соціальних поглядів, адже ідеал - результат життєвого досвіду цілого покоління або і декількох поколінь. Тому зміна ідеалу рівнозначна зміні основного орієнтиру у житті і діяльності (змісту життя).

Природно, що це складний процес, який веде до тяжких наслідків. Один з них – відмова від зміни ідеалу, коли соціальний стан нагально потребує такої зміни, і готовність зберегти йому вірність за будь-яку ціну. У більшості випадків така позиція приводить прихильника ідеалу до соціального самогубства. Відомо, які муки переживали релігійні люди, яким доводилось змінювати своє віросповідання.

Переоцінка приймає особливо драматичний характер, коли новий ідеал не просто відрізняється від старого, а стає його прямою протилежністю. Тоді те, що було цінністю з позицій старого ідеалу, стає антицінністю з точки зору нового. Але антицінність на відміну від цінності стає постійним джерелом негативних емоцій. Для нового ідеалу це потребує ідеологічної «санації», тобто очищення суспільства від «ідеологічної інфекції». Такими були мотиви знищення ранніми християнам творів багатьох античних авторів при знищенні Александрійської бібліотеки у 391 році і спалення на «багаттях» ренесансних витворів мистецтва уXV ст. Подібними аргументами керувалися комуністи, які винищували у 30-х рокахXX ст. у Радянському Союзі православні храми, і німецькі нацисти, які спалювали у той же час комуністичну літературу.

Рефлексивність – закономірність формування духовності і розвитку людини.

Рефлексія як інтегральний механізм психіки пов’язана з механізмами мислення, свідомості, самоусвідомлення, волі і т.і. Рефлексія «включається» у роботу, коли людина відчуває труднощі у рішенні задач і проблем і свідомо здійснює аналіз ситуації і синтезу результатів аналітичної діяльності. Якщо людина не відчуває труднощів і не долає їх, то вона не дозріває і не розвивається. У цьому мабуть і є секрет розвитку розвиваючої освіти. Багато мислителів світу пов’язували   навчання, виховання і розвиток людини (особливо її духовності) з використанням рефлексії.

Прояв і появу духовності людини можна уявити як дію механізму рефлексійно-корекційного типу, що коригує тілесні проявлення на основі світських або релігійних ідеалів і сформованої системи цінностей. Людина рефлексивно віддзеркалює оточуючий світ, свої дії по відношенню до нього і до себе.

Особливість розвитку у професіональній сфері полягає у тому, що людина, яка стає персоналом, реалізує готові норми (плани, технології, методи і т.і.), знижуючи роль рефлективності до супроводження виконавчої діяльності. Тут самокоригування зводиться до слідування вимогам, що введені ззовні. Прояв духовності замасковано рутинністю і підпорядкованістю праці. З ростом складності виконавчої діяльності піднімається і рівень духовності в силу розвитку вищих механізмів психіки: мислення, свідомості, самоусвідомлення, самовизначення, волі і т.і.

Перехід до управлінського типу діяльності переводить рефлексивно-коригуючі прояви на принципово новий рівень, бо ріст здібностей перестає бути службовим і перетворюється у базову потребу, посилюється значимість і забезпеченість духовних проявів. При цьому рефлексія акцентує увагу на інтелектуальній і енергетичній основі духовності. Однак сама рефлексія без розвитку «я» людини неможлива. В силу цього духовні прояви завжди спираються на здібності «я», на його рівень. Людина – частина універсуму. Усі її якості задані універсумом і його народжуючим початком. Щоб врахувати інтереси цілого, необхідні особливі механізми. Для цього людині і дані рефлексія,свідомість, самоусвідомлення, мислення, мова і інше. Але ці механізми у соціокультурних і діяльнісних середовищах створюються постійною працею.

Загальні уявлення про розвиток на http://mirrorref.ru


Похожие рефераты, которые будут Вам интерестны.

1. Ядерна модель атома. Досліди Резерфорда. Сучасні квантово-механічні уявлення будови атома

2. Загальні властивості металів

3. Загальні принципи конструювання пристроїв і трактів НВЧ

4. Поняття спадкування: загальні положення та види

5. Загальні положення права інтелектуальної власності

6. Загальні вимоги до техніки безпеки при роботі на компютері

7. Загальні протипожежні заходи у військових частинах та підрозділах

8. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО БЕЗПЕКУ РУХУ НА ЗАЛІЗНИЧНОМУ ТРАНСПОРТІ

9. Загальні властивості елементарних частинок та типи їхньої взаємодії

10. Охорона праці в галузі загальні вимоги Конспект лекцій

5 stars - based on 250 reviews 5