Моделі розвитку і управління розвитком персоналу

Работа добавлена:






Моделі розвитку і управління розвитком персоналу на http://mirrorref.ru

Тема2. Моделі розвитку і управління розвитком персоналу

2.1. Синергетична модель розвитку.

2.2. Пассіонарна модель розвитку.

2.3. Модель самоуправління розвитком.

2.1. Синергетична модель розвитку.

Одна з центральних задач управління розвитком персоналу, особливо його стратегічної складової – це оцінка стратегічної ситуації, яка складається, прогноз її розвитку, вплив зовнішнього і внутрішнього середовища і т.ін. Один з засобів її рішення – побудова моделі розвитку оточуючого світу і на цій основі – розробка моделі управління розвитком персоналу. Аналіз соціальних теорій дозволяє виділити як найбільш актуальні синергетичну і пассіонарну моделі.

Синергетика (від грец.sinergetiros – узгоджені дії) – область наукових досліджень, пов’язаних з процесами самоорганізації у відкритих системах, колективної поведінки підсистем, обумовлених нестійкою рівновагою. Більш широке визначення: синергетика – узгоджені дії, сприяння, співробітництво на засадах загальних ідей. Вона є узагальненням еволюціонізму, доповнює детермінізм ньютонівської парадигми універсальними принципами розвитку і народження нового. Парадигма – загальнопризнаний еталон, модель діяльності, що прийнята у суспільстві (включає закони, теорії, методи, правила, стандарти і їх практичне використання).

Раніше вважали, що якщо задані первісні вихідні умови будь-якої системи і існують рівняння, які описують її поведінку, то можна розрахувати результати її розвитку. Однак, як показує практика управління розвитком системи, так буває не завжди.

Суть нової парадигми полягає у тому, що акцент переноситься зі статичного положення рівноваги на вивчення стану нестабільної рівноваги механізмів виникнення і перебудови структур. У плані цього східна філософія близька до синергетики, бо вона розглядає гармонічний взаємозв’язок цілого і його частин.

Ключові поняття синергетики – флуктація і біфуркація. Флуктацію можна розглядати як коливання, відхилення від середнього значення величини, а біфуркацію – як якусь критичну порогову точку роздвоєння, при якій система знаходиться у двох станах одночасно. При попаданні системи у точку біфуркації можлива якісна зміна поведінки об’єкта при критичних значеннях параметрів, що визначають цей об’єкт.

В області біфуркації флуктація може розростатися стрибком, тоді поведінка системи стає невизначеною.

Синергетика – багатомірний феномен. У сучасному науковому світі має інші виміри. Як науковий напрямок вона досліджує складні нелінійні системи, феномени взаємодії, кооперації, фокусує увагу на вивченні закономірностей самоорганізації, виникнення складних структур, що діють усюди. Вона універсально описує складну поведінку різних систем, розробляються моделі у гуманітарних і соціальних областях, охоплюючи наукові дисципліни, які вивчають різні сфери діяльності.

На думку академіка Ю.Л. Климонтовича, синергетика – це не нова наука, а новий об’єднуючий напрямок у науці. Мета синергетики – виявлення загальних ідей, загальних методів і загальних закономірностей у самих різних областях природознавства і соціології.

Соціальна синергетика досліджує загальні закономірності соціальної самоорганізації, тобто взаємодії соціального порядку і соціального хаосу. Під порядком розуміють елементи будь-якої природи, між якими існують стійкі тривалі відносини, що повторюються у просторі і часі, хаосом називають множину елементів, які не мають тривалих відносин, що повторюються.

Спеціалісти розрізняють статистичний (просторові відносини) і динамічний (взаємодія у часі) порядок. Відповідно виділяють статистичний (безпорядок у просторі) і динамічний (у часі) хаос. Прикладом ідеального соціального порядку може бути шеренга солдат, що марширує на параді, а соціального хаосу – паніка на кораблі.

Синергетика – одна із теорій розвитку, а самоорганізація уявляється як якісні і структурні зміни деякої об’єктивної реальності. Таке твердження потребує пояснення поняття «розвиток». Діалектична концепція Г.Гегеля і К.Маркса розглядала розвиток як процес переходу від одного порядку до іншого. Хаос при цьому не враховувався або розглядався як деякий побічний і тому не суттєвий продукт закономірного переходу від порядку одного типу до порядку другого (більш складного) типу. Для синергетики є характерним уявлення про хаос як такий же закономірний етап розвитку, як і порядок. Синергетика розглядає розвиток як закономірну і при тому багатократну зміну по черзі порядку і хаосу (детермінований хаос).

Детермінований хаос (динамічний хаос) – стан відкритої нелінійної системи, коли можливі появи стану (біфуркації), в якому еволюція системи має ймовірний характер. При цьому нелінійні системи як би вибирають  самі різні траєкторії руху. Детермінація виявляється у вигляді упорядкованого у цілому русі (між біфуркаціями), а хаос у непередбачуваності прояву цього упорядкованого руху у певному місці і в певний час.

таким чином, синергетика не є переводом старої теорії розвитку на нову мову, а являє собою нове концептуальне бачення. Закономірна зміна порядку  і хаосу говорить про те, що у хаосу є «творча сила» здібності народжувати новий порядок, поява якого не спонукається будь-якою зовнішньою (по відношенню до даної реальності) силою, а має спонтанний характер. Таким чином, синергетика – теорія самоорганізації, а не організації. Проблема взаємовідносин порядку і хаосу не зводиться до дослідження їхніх взаємопереходів, а передбачає аналіз більш тонкого і складного питання – їх синтезу. Одна з форм такого синтезу і є утворення диссипативних структур, що існують лише при умовах постійного обміну із середовищем інформацією, енергією і речовиною. Цей обмін забезпечує упорядкованість (низьку ентропію; ентропія – термодинамічна функція, що характеризує міру внутрішньої неупорядкованості системи) за рахунок посилення безпорядку у зовнішньому середовищі (збиткова ентропія викидається у зовнішнє середовище).

Диссипація (лат. - розсіювання) – перехід енергії упорядоченого руху у хаотичну енергію (теплоту).

Диссипативна структура – просторово-часова структура, упорядкованість якої визначається достатнім потоком зовнішньої енергії і інтенсивною диссипацією, станом часткової упорядкованості далеко від рівноваги.

Тисячолітній досвід соціального розвитку свідчить, що соціальна самоорганізація розглядається як чергування процесів організації і дезорганізації, що виключають один одного.

Організація – послідовне об’єднання елементарних диссипативних структур у диссипативні структури більш високого порядку.

Дезорганізація – послідовний розпад диссипативних структур на більш прості. Прикладом можуть бути періодичні утворення грандіозних імперій і їх наступний розпад.

Процес організації і дезорганізації безкінечний. Він зупиняється, якщо досягнув якогось граничного стану організації системи («простий аттрактор») і закінчується її дезорганізацією (розпадом), доходячи до когось граничного стану («дивний аттрактор»).

Аттрактор– точка рівноваги, до якої притягуються фазові траєкторії, що визначаються детермінованими початковими умовами, і яка є узагальненим поняттям рівноваги, визначає відносну рівновагу стану системи. Аттрактор можна розглядати як кінцевий стан розвитку  дисипативної структури.

Закономірності соціального розвитку з позицій синергетики виявляються у самоорганізації у сфері цінностей.

Специфіка самоорганізації полягає у її триярусній структурі.

Розрізняють соціальну самоорганізацію на онтологічному, гносеологічному та аксеологічному рівнях, що проявляється у формі диференціації і інтеграції на рівнях:

  • онтологічному - соціальних інститутів;
  • гносеологічному – концепцій;
  • аксеологічному – цінностей (загальнозначимих бажань і пов’язаних з ними соціальних ідеалів).

Загальний зміст закону диференціації і інтеграції зводиться до того, що під час боротьби ідеалів вони спочатку розквітають, визиваючи бурхливу ейфорію, а потім рано чи пізно, але обов’язково зазнають краху (поразки). Під час руйнування ідеалів відкидаються приватні частки, а лишаються загальнолюдські. Таким чином, сенс боротьби ідеалів полягає у їхній ідеалізації, в результаті чого із більшості зруйнованих приватних ідеалів поступово формуються і реалізуються загальнолюдські «абсолютні». При цьому без періодичного усвідомлення відносних ідеалів важко уявити абсолютний ідеал.

Соціальна самоорганізація – складна і тонка взаємодія диференціації і інтеграції соціальних інститутів і ідеалів. Але на відміну від природи у розвитку суспільства порядок і хаос переплітаються з ідеологічним порядком і хаосом. Враховуючи, що соціальний ідеал містить у собі економічний, політичний, етичний, естетичний і світоглядний аспекти, то критерієм абсолютного прогресу може бути лише ступінь наближення до повної гармонії усіх складових.

Стосовно розвитку персоналу організації, соціуму – це прогресуюча інтенсифікація групового відбору, зростання здібностей до співробітництва, самопожертвування. Ті суб’єкти, у яких ці якості слабі або відсутні, попадають у глухий кут еволюції. Людина на відміну від них має розвинені здібності до утворення умовних і екстра полярних рефлексів, які є засадами загальнолюдської етики (феномен совісті). Важливою є також і роль альтруїстичних емоцій.

2.2. Пассіонарна модель розвитку.

Ця модель розроблена у наукових працях Л.Н.Гумільова. Автор виходить з того, що нерівномірність розподілу біохімічної енергії живої речовини біосфери впливає на поведінку колективів. Варіації цієї енергії дають ефект «пассіонарності» (лат. пристрасть).

Пассіонарність– непереборне внутрішнє устремління до діяльності, ціль, яку людина ставить вище інших цілей. Пассіонарність враховує різні здібності – високі, середні, малі. Вона не має відношення до етики, однаково легко породжує творчість і руйнування, добро і зло. Більшість пассіонаріїв перебувають у складі «натовпу». Як «незворотна сила» пасіонарність знаходиться у основі глобальних колізій – міграцій народів, культурного росту людства. Саме пассіонарність робить безмежними ресурси людського розуму і волі.

Пояснити це можна тим, що кожен організм володіє енергетичним полем (етнічним полем по Гумільову), яке створюється біохімічною енергією живої речовини. Використовуючи цю модель до проблем розвитку людини, можна зробити висновок, що індивід, етнос розглядається як система коливань певного енергетичного (етнічного) поля. Різні «я» відрізняються частотою коливань поля, особливим характером різних етнічних груп. Відчуття «свого» означає унісон ритмів, відчуття «чужого» - неспівпадання їх.

Після піку пассіонарності  слідує період дисипації. Вони виникають у далеких від рівноваги системах і існують завдяки обміну енергії і речовини. Видатне у людях поступається місцем звичайному. У межах системи існує видатне і звичайне. Коли усередині соціальної системи настає безладдя, то у ній, як правило, виживають ті, хто не приймав участі у історичному процесі, жив у гомеостазі, у рівновазі з природою. Наприклад, сильні і здорові йшли на війну і гинули. Новий пассіонарний поштовх все починає спочатку.

Така модель має ряд переваг. Гумільов робить висновок, що не існує ніяких обмежень для прогресу, змінюються лише лідери соціогенезу(антропосфери). «Етнос, що згас після виконання своїх авангардних функцій, поступається місцем тому, хто ввійшов у стан активності. Людський шлях можна пояснити; якщо змінити підхід – щось робиться в ім’я цікавості до нового, жаги вражень і несподіваних ситуацій. Це і є проявом вищих емоцій і думок, але це уже наслідок, а причина – створення умовних і екстраполяційних рефлексів».

З позицій синергетикинегентропійний максимум у творчій системі «я» людини слугує причиною відмові від досягнутих результатів, якщо вони починають давити на нього, перетворюючись на самоцінність. Рух до нового є проявом ентропійної якості, оскільки посилюється стан того, хто шукає відповідь «я» людини. Однак саме у цьому випадку конфліктність (проблемність) буття слугує кращим засобом підвищення творчої активності. Так формуються великі характери і робляться відкриття. Г.Гегель підкреслював, що цей шлях через страждання, які складають привілею великих натур.

Ефект ентропійності у житті людини може бути пояснено за допомогою феномену «відхиляючоїся поведінки». Норма поступається місцем антинормі, звичайне у мотивах поведінки – незвичайному. Нестандартність, нешаблонність вчинків висвітлює відхилення від норми для найкращої самоорганізації. Це означає, що найбільш загальним засобом забезпечення збереження рівноваги творчої системи індивіду є її зміна. Чим динамічніша система, тим більше значення набувають зміни системи, а нерівновага, нестабільність стають джерелами упорядкованості, сприяють досягненню ефективних результатів.

У єдиному світовому процесі саморуху матерії і самоорганізація рівнозначні зменшенню ентропії, самоорганізація – зростанню негентропії. Організація і дезорганізація, порядок і безпорядок, негентропійні і ентропійні процеси зумовлені їх нерівномірним розподілом у просторово-часовому континуумі Всесвіту.

Континуум (лат. – безперервне, суцільне) – суцільне матеріальне середовище, якості якого змінюються у просторі безперервно. Земля, самоуправління є областю організаційних, інформаційних, негентропійних процесів.

У таких умовах народжуються інформаційногенеруючі процеси – геогенез, антропосоціогенез. Протиріччя між порядком і безпорядком об’єктивні і слугують необхідним джерелом розвитку фізичних, біологічних і соціальних систем. Додавання змісту усім моделям розвитку є рухом до побудови філософської моделі цілісного особистісного життєвого простору, моделі світу, яка найбільш об’єктивно віддзеркалює саморозвиток, самоуправління. Ця модель сприяє рішенню проблеми прогнозу життєвого шляху людини, що уявляється як безперервний ланцюг аспектів самореалізації.

Життєвий шлях людини – це її рух у просторі і часі, що здійснюється у процесі життєдіяльності. Таким чином, більш реальною є модель світу, чим ближче вона до життя, тим більш стійке врівноважене самоуправління розвитком людини.

Життєвий шлях людини пов'язаний з осмисленням цілі і сенсу життя з виявленням для себе свого призначення. При цьому сенс життєвого шляху, на думку Л.Фейербаха, полягає у самореалізації, а невід’ємною умовою повноти самореалізації особистості є усвідомлена її побудова, яка здійснюється з використанням рефлексії.

Філософське осмислення життя пов’язане з появою у свідомості людини феномену рефлексії, дозріванням світоглядних почуттів, які виступають як внутрішні умови, втілених у загальний ефект, визначений закономірним співвідношенням внутрішніх і зовнішніх умов.

Дослідження київських соціологів свідчать, що потреба у визначенні сенсу життя не якась «блаж» особливих рефлексуючих суб’єктів, вона входить до складу насущних суттєвих потреб особистості.

У процесі руху по життєвому шляху сенс життя постійно  уточнюється рефлексивним механізмом на підґрунті інформації трансформуючої моделі світу.

Розповсюджуючи знання синергетики, пассіонарності на життєдіяльність і діяльність людини, можна передбачати, пояснювати і робити висновки. У людини (персоналу організації) як нелінійної, нерівноважної системи у певних умовах життя утворюються внутрішні зв’язки, починають «працювати» системоутворюючі, мобілізуючі його і дозволяючі здійснювати дії, вчинки, яких сам і його оточуючі не чекали. Це свідчить, що кожна людина сама себе не знає; в умовах кризи у кожного з’являються (можуть з’явитися) характеристики, здібності, які дають йому можливість вийти на новий рівень розвитку. Ларошфуко писав: «У значних справах слід не стільки прагнути створити можливості, скільки скористатися тією, яка з’явилась». «Необхідно лише поводити себе відповідно існуючої ситуації».

Позбавлені передбачення не ті люди, які не досягають мети, а ті, що проходять повз неї. Ще більш конкретно про можливості людини говорив Ф.М. Достоєвський: «Людина є тайна: ніколи не вір собі, що ти знаєш себе, якщо не хочеш свої можливості випробувати на собі передчасно; вір, що несподіванка, що потребує нових сил, відкриє у тобі самому несподівані можливості, достойні тебе, взагалі людини».

Людина життєвими обставинами, кризовою ситуацією може бути «виведена» у стан біфуркації, коли вона повинна приймати рішення, що переводить її на абсолютно нову траєкторію у життєвому просторі. Диссипативні процеси, диссипатія – це не зло, не фактор, а важлива якість процесів самореалізації, необхідна для виходу на аттрактор для створення складної диссипативної структури у нелінійній відкритій системі.

Синергетичне бачення обумовлює необхідність зміни сталого погляду, що флуктація, несподіванки несуттєві і не можуть визначити шлях, еволюцію системи.

Таким чином, у відкритих нелінійних середовищах, у яких людина будує свою життєдіяльність, малий вплив, флуктація, випадковість можуть приводити до суттєвих результатів.Однак, щоб випадковість могла призводити подібні дії людина повинна опинитися у стані нерівноваги, у якому вона стає чутливою до малих флуктацій.

Стан нерівноваги може мати і конструктивний момент. Нерівновага приводить до корінної перебудови внутрішніх і зовнішніх зв’язків системи (людини).У такому випадку нерівновага означає розвиток. Людина при реалізації свого самоуправління (менеджменту) повинна враховувати, що лавиноподібні процеси, що приводять іноді до катастрофічних наслідків у життєдіяльності, виникають, коли вона і оточуюче її середовище особливим чином підготовлене. Середовище повинне знаходитись у збудженні, критичному стані, тоді достатньо незначного впливу на управляючий параметр системи, щоб викликати катастрофічні наслідки.

Значення принципів самоорганізації складних систем розкриває для самоуправління розвитком людини принципово нові можливості, які необхідно враховувати. У нелінійних середовищах існує поле шляхів розвитку, наявність якого дозволяє говорити, що шлях розвитку не є одним для людини, тобто є можливість вибору.

Завжди існує декілька шляхів розвитку складного об’єкту, майбутнє неоднозначне, визначається теперішнім, його не можливо прогнозувати лише на підґрунті попереднього досвіду. Оптимальний шлях розвитку необхідно вибирати, вираховувати, ним необхідно управляти. При цьому слід враховувати, що із великої кількості шляхів можна визначити найбільш оптимальний і бажаний. Знаючи бажаний майбутній стан і сталі закономірні тенденції самореалізації систем, людина може скоротити час виходу на аттрактор, майбутню форму організації. Так людина може обминути «зигзаги» поступового життєвого шляху, який, як правило, визначають методом проб і помилок.

Таким чином, людина повинна навчитись визначати цей шлях, бо вона потенційно здатна для себе будувати, структурувати, правильно ініціювати бажані тенденції саморозвитку.

Управляючий вплив процесами розвитку нелінійної системи (людиною) може бути ефективним лише тоді, коли він погоджений з внутрішніми якостями цієї системи, тобто є резонансним. Резонансний вплив означає, що важлива не сила управляючого впливу на систему, а його правильна просторова організація. Таким чином, при слабкому впливі на систему у потрібному місці і у потрібний час,топологічно погоджена з її власними структурами, вона розгортається у всьому розмаїтті форм і структур. Реакція системи у певних станах на слабкі сигнали дозволяє зрозуміти феномен людини, який проявляється у зверхможливостях, у самосціленні при відповідних психофізіологічних впливах на організм (аутотренінг, йога, акупунктура, карате і т.ін.).

2.3. Модель самоуправління розвитком.

Розвиток як категорія діалектики – результат застосування принципу всезагального зв’язку і взаємодії . Розвиток є незворотне визначено спрямоване і закономірне змінення матеріальних і ідеальних об’єктів яке приводить до виникнення нової якості.

Розвиток зазвичай розглядають як процес і результат системи змін: прогресивних ы регресивних, зворотних і незворотних, тимчасових і безперервних, стабільних і нестійких, кількісних і якісних, пов’язаних з ускладненням і з спрощенням системи, яка розвивається спрямованих, стохастичних (випадковий, вірогідний) і інших. Однак не всі зміни достатні і необхідні характеристики розвитку. У якості таких виступають незворотні, спрямовані якісні зміни організованих об’єктів , які здійснюються системно. Процес розвитку пробивається, прокладає дорогу крізь багаточисельні коливання, відхилення, зміни. І у тій мірі, у якій цей процес цілеспрямований, суб’єктивно організований дані зміни можуть акумулюватися, інтегруватися, вибудовуватися у внутрішнє обумовлену лінію, траєкторію життєвого шляху людини.

Становлення самоуправління діяльністю здійснюється у процесі незворотного розвитку, однак уявити його у вигляді вектору було б занадто грубим приближенням життєві обставини і внутрішня логіка самостійного руху передбачають повернення тимчасовий регрес, повторення пройденого, уповільнення, ривки і прискорення. Таким чином розвиток теорії і практики самоуправління (самоменедженту) розуміється як рух по зростаючій усієї маси уже досягнутого змісту і збагачення новим. Розвиток – дійсний процес у нім старе відходить, а нове приходить, стверджуючи себе не шляхом розгортання своїх потенцій без перешкоди, а в боротьбі зі старим.

Під умовами розвитку моделі самоуправління розуміється середовище у якому проходить становище і розвиток теорії самоуправління розвитком персоналу організації. Ми говоримо про обставини які складаються всередині людини(персоналу) і ззовні його і дозволяють практично самоуправляти розвитком (своїм самоменеджментом). Для виявлення умов розвитку моделі самоменеджменту можна уявити систему формування людини (персоналу) у вигляді управляючого об’єкту підсистеми управління формування людини (персоналу) і управляємого (людини – біосоціальна система) ( рис. 2.1). До управляючої системи входить діяльність держави, громадянського суспільства (гс), суспільних організацій (со), суспільних рухів (ср) і самостійну роботу людини (його самоменеджмент).

Основними умовами розвитку організаційних систем А.А. Богданов вважав:

  • відкритість, здійснення обміну з зовнішнім середовищем, інформацією, енергією, речовиною;
  • наявність мети;
  • сервіс безпеки, що забезпечує орган управління необхідною інформацією про прийняття мір безпеки.

Рис. 2.1 Система формування людини 1 і 2 – канали зв’язку командної і зворотної.

У теперішній час розвивається так званий енергетичний підхід до пояснення явищ життя. Енергетичний цикл життя проходить через складні стійкі неврівноважені стани для перебудови яких енергія живої матерії виконує роботу всередині і зовні системи. Обмін живих організмів речовиною і енергією з оточуючим середовищем сприяє росту вільної енергії і негативної ентропії в них тобто відтоку ентропії з організму. Тим самим підтримується їх нерівноважний стан. Цільове призначення взаэмодії з середовищем полягає у звільненні організму від позитивної ентропії, яка утворюється при перетворенні енергії в живих організмах і вилучення з оточуючого середовища негативної ентропії.

Організм людини завжди прагне мінімізувати саме ентропію.

Ентропія – термодинамічна функція, яка характеризує міру внутрішньої підпорядкованості системи.

Є.Бауер ввів поняття стійкої термодинамічної рівноваги, яке проявляється при трьох умовах:

- самонаявність вільної енергії яка проявляється без всякого зовнішнього впливу, якості спонтанної діяльності організму;

- реакція на зовнішній вплив яка вирівнює градієнт енергії і відроджує (повертає) своє первісне значення (у біологічному розумінні – це якості роздратування та збудження)

- накопичення вільної енергії шляхом роботи проти факторів які ведуть до рівноваги, що в біології означає якості доцільної поведінки і пристосовничої діяльності.

Доцільна поведінка (цільова функція) системи, з одного боку це виконання системою основних фізичних законів і, перш за все, законів збереження умов стану рівноваги і стабільності. З другого боку, сутність цілепокладання повинна містити у собі формування механізмів збереження (адаптації) шляхом реалізації позитивних і негативних зворотних зв’язків між системою і оточуючим середовищем. Змістом цілескладання є інформаційні процеси.

Із загальнобіологічної точки зору – це усталений стабільний стан людини, існування його як виду.

Без розвитку система перестає існувати (постулат єдності і боротьби протилежностей) стійкість живої системи полягає у її розвитку, яке визначається виникаючими нестійкостями, яке визначається виникаючими нестійкостями. Воно передбачає нові якості: у рівновазі «сліпе», у сильно неврівноважених процесах – «прозріває».

Розвиватися з якісними змінами з зростанням рівня організації здатні лише відкриті системи. Людина і персонал організації здатні лише відкриті системи. Людина і персонал організації відносяться до таких систем. Однак найкращим чином розвивається система у якої найбільш адекватно зовнішньому впливу працює механізм адаптації; досконалий механізм захисту (границя, межа) від сигналів які перевищують можливість адаптера (сервісу безпеки) ; сприятливе середовище для підтримки робочого стану адаптера і границі організована діяльність сервісу безпеки (служби безпеки) рис. 2.2.

4

9 5

6  6

7 7

8 8

  1. – орган стратегічного управління;
  2. – процес інформаційного забезпечення стану безпеки системи;
  3. – служба безпеки;
  4. – границя зовнішнього організаційного середовища;
  5. – границя внутрішнього середовища безпечного інформаційного впливу;
  6. - інформація;
  7. - енергія ;
  8. – речовина ;
  9. – мета розвитку.

Ослабленням внутрішніх механізмів самоорганізації і захисту, збереження адаптації цілісності можна пояснити виявлену раптом нездібність протистояти природному руйнівному впливу ззовні. Таким чином, всередині системи (людини) необхідно шукати причини, що приводять до втрати можливостей протистояти впливу несприятливих внутрішніх і зовнішніх факторів.

Друга складова яка створює умову саморозвитку – це мета. Організація, система повинна мати ціль. У системі рефлексів людини И. П. Павлов виділяв рефлекс цілі – устремління до володіння певним подразнюючим предметом. Суть цього рефлексу не в цілі або її цінності, а в устремлінні . Сама ціль – справа другорядна; устремління до неї – головне. Рефлекс цілі має величезне життєве значення, він є основна форма життєвої енергії кожного з нас.

«Жизнь только у того красна и сильна, кто всю жизнь стремится с постоянно достигаемой, но никогда не достижимой цели или с одинаковым пылом переходит от одной цели к другой. Вся жизнь, все её улучшения, вся её культур делается только людьми, стремящимися к той или другой поставленной в жизни цели…

Жизнь перестаёт привязывать к себе, как только исчезает цель! ( Павлов И. П.)

Особливістю рефлексу цілі є швидкий розвиток заспокоєності і байдужості після її досягнення і виникнення повторного устремління до нової цілі. Як і інші рефлекси, рефлекс цілі може підсилюватися, або подавлятися різними життєвими обставинами. Якщо вони висувають любі непереборні перепони (формалізм, байдужість), не дозволяють бачити життєву перспективу, то людина неминуче перетворюється у пасивну істоту, у якої відсутні здібності дивитися у майбутнє, ставить цілі і досягати їх.

Важливим елементом самоуправління розвитком є рівень володіння рефлексією. Рефлективна функція вимикає і реалізується у любій практичній діяльності у якій виникає утруднення. Людина, що розвивається, активно пізнає себе і оточуючий світ, постійно рефлексує свої дії і вчинки відчуваючи утруднення у рішенні життєвих задач. Вчинок є зв’язуючою ланкою між людиною і його життєдіяльністю, сприяє її саморозвитку. Розуміючи структуру вчинку важливості рефлексії над ним з урахуванням реальних умов і обставин, людина становиться здатною займати позицію «над» своєю життєдіяльністю. С.І. Рубінштейн виділяв два способи існування людини у світі:

  • людина не виходить за межі безпосередніх відносин, в яких вона живе. Тут він взяв усередині життя, усяке його відношення – це відношення до окремих явищ, а не до життя в цілому. Таке життя виглядає як природній процес, хоча часто не усвідомлюється людиною;
  • людина пов’язана з наявною рефлексії, яка начебто призупиняє цей безперервний процес життя і виводить людину подумки за її межі. Воно як би займає позицію поза нею.

Тут починається або шлях до душевної спустошеності, до нігілізму,моральному скептицизму, моральному розкладанню або інший:

  • до побудови моральної людської позиції на новій свідомій основі.

Людина стає свідомим суб’єктом своєї життєдіяльності , його вчинки набувають філософський відтінок, вона стає відповідальною за плин свого життя, за відношення до неї. Але розуміння можливості рефлексії ще не означає її ефективне використання на практиці. Рефлексія – навик, який необхідно розвивати практикою, це спеціальна підготовка людини. Таким чином, відкритість людини як біосоціальної системи, наявність у нього «адаптуючого механізму» що забезпечує стійкість до впливу зовнішнього середовища, цілі і володіння рефлексією створюють йому внутрішні умови для розвитку. Людина розвивається (удосконалюю свій ресурс). Управляючи цим розвитком персоналу передбачає розвиток ресурсу людини. Але людина реалізує свої задумки, розвивається лише в суспільстві, у спілкуванні з собі подібними у трьох сферах колективної діяльності – духовній, політичній і матеріальній.

При цьому оптимальний розвиток соціуму передбачає гармонійне поєднання усіх трьох сфер об’єднуючим визнанні загальної значимості духовних цінностей. Організуючою основою всебічного розвитку персоналу (людини) у сучасних умовах може виступати кадрова політика, заснована на пізнанні і використанні закономірностей соціальної динаміки і яке служить інтересам як держави, так і громадянського суспільства.

У випадку накладання обмежень на кадрову політику виникають деформації у розвитку зовнішнього і внутрішнього середовища людини, які потім призводять її до системної кризи.

Г.В. Щекин вважає об’єктом кадрової політики людські ресурси, предметом – систему управління ними. Враховуючи, що у процесі здійснення самоуправління життєдіяльністю людини вона удосконалює свій ресурс і те, що зовнішнє (соціальне) управління людиною є по суті самоуправлінням, пропонується до пріоритету кадрової політики віднести самоуправління людини.

Моделі розвитку і управління розвитком персоналу на http://mirrorref.ru


Похожие рефераты, которые будут Вам интерестны.

1. Стратегія управління розвитком персоналу

2. Управління розвитком персоналу в органах місцевого самоврядування

3. Управління проектом розвитку персоналу в організації

4. Концептуальні підходи до управління інноваційним розвитком підприємством

5. Принципи управління освітою в Україні. Національна доктрина розвитку освіти України в XXI ст. про шляхи реалізації принципів управління

6. Планування та організація соціального розвитку персоналу

7. Маркетинг персоналу як філософія розвитку кадрів організації

8. ТЕМАТИЧНІ МОДЕЛІ УПРАВЛІННЯ КОНФЛІКТАМИ

9. Поняття про систему управління. Числове, програмне управління та його різновиди

10. Управління прибутком. Формування прибутку від операційної діяльності та управління ним

5 stars - based on 250 reviews 5