Новости

Державне регулювання економіки як функція

Работа добавлена:






Державне регулювання економіки як функція на http://mirrorref.ru

Тема 1. Державне регулювання економіки як функція

держави

1. 1.Система органів державного  регулювання економіки.

1. 2. Головні функції органів державної влади у сфері управління економікою України.

        1. Система органів державного  регулювання економіки

ВРУ – вищий законодавчий орган, до компетенції якого належить:

  • прийняття та зміна законів, постанов, інших законодавчих актів і контроль за їхнім виконанням;
  • визначення основ державної економічної політики, у т.ч. кредитно-грошової, зовнішньоекономічної, цінової, податкової;
  • затвердження держ. бюджету країни тощо.

Президент є гарантом державного суверенiтету, територiальної цiлiсностi, дотримання Конституцiї, прав та свобод людини i громадянина.

КабМін – вищий виконавчий орган державної влади. Йому належить основна роль в управлінні економікою, він зобов’язаний забезпечувати реалізацію законів, постанов та інших законодавчих актів.

Органи місцевої (регіональної) владинаділені всією повнотою державної влади на своїй території; є самостійними учасниками зовнішньоекономічних зв’язків; здійснюють розпорядження і користування природними ресурсами; управляють місцевими бюджетами; створюють умови для виконання державних та регіональних програм; забезпечують додержання мінімальних соціальних стандартів; гарантують фінансову самостійність місцевого самоврядування.

Судові, правові органи управління (різних рівнів) – стежать за виконанням  законів, розглядають конфліктні ситуації, претензії суб’єктів господарювання.

Судочинство здiйснюєтьсяКонституцiйним Судом та судами загальної юрисдикцiї. Найвищим судовим органом у системi судiв загальної юрисдикцiї є Верховний Суд України.Правосуддя в Українi здiйснюється виключно судами.

Недержавні органи управління економікою: асоціації, об’єднання, спілки (профспілкові, захисту прав споживачів, молодіжні, екологічні, ветеранів, за професійним спрямуванням тощо).

1. 2. Головні функції органів державної влади у сфері управління економікою України

Головою держави є Президент України,законодавчувладу здійснює ВРУ,виконавчу – КМУ, інші центральні органи виконавчої влади (міністерства, відомства), місцеві державні адміністрації.Судову владу здійснюютьКонституційний Суд України, загальні та арбітражні суди.

Президент здійснює кадрову політику. У цій сфері він має право: призначати за згодою Верховної Ради прем’єр-міністра, припиняти його повноваження та приймати рішення про його відставку; призначати за поданням прем’єр-міністра членів КабМіну, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій і припиняти їхні повноваження; призначати на посади та звільняти з посад за згодою Верховної Ради голів Антимонопольного комітету, Фонду державного майна та інших державних органів.

До повноважень ВРУ стосовно питань державного регулювання економіки належать такі.

  1. Правове регулювання економічних відносин.
  2. Формування стратегії і тактики соціально-економичної політики.
  3. Кадрова політика.
  4. Парламентський контроль.

Кабінет Міністрів України (КМ) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.  Очолює КМУ прем’єр-міністр:

забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й занятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку;

забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності;

розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету, подає ВР України звіт про його виконання;

здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади тощо.

Основною формою реалізації компетенціїКМУ є його правові акти – постанови й розпорядження, які обов´язкові для виконання на території України.

Прем’єр-міністр вносить Президентові подання щодо утворення, реорганізації та ліквідації центральних органів виконавчої влади, призначення на посаду та звільнення з посад їхніх керівників, накладає на цих керівників та їхніх заступників дисциплінарні стягнення. КМУ має право скасовувати акти міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади.

Спеціальний статус мають такі центральні органи виконавчої влади: Антимонопольний комітет; Державна податкова адміністрація; Державна митна служба; Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва; Національна комісія регулювання електроенергетики; Державна комісія з  цінних паперів та фондового ринку; Державний департамент з питань виконання покарань; Фонд державного майна; Служба безпеки; Управління державної охорони; Головне управління державної служби.

Особливий статус мають Національний банк, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна України та Рахункова палата. Діяльність останніх є підконтрольною безпосередньо Верховної Раді України.

Національний банк України є центральним банком, емісійним центром.

Антимонопольний комітет Українипокликаний забезпечувати державний контроль за  дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів підприємців та споживачів.

Фонд державного майна України є державним органом, який здійснює державну політику у сфері приватизацій державного майна, є орендодавцем майнових комплексів, що перебувають у державній власності.

Основними функціями міністерств та інших органів державної виконавчої влади в Україні є:

  1. участь у формуванні та реалізації державної політики як у цілому, так і за відповідними напрямами;
  2. прогнозування розвитку економіки у виробничій, науково-технічній, мінерально-сировинний, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній та інших сферах;
  3. участь у розробці проектів Державного бюджету України та Державної програми економічного й соціального розвитку України;
  4. формування та реалізація політики у сфері виконання робіт і поставок продукції для задоволення державних потреб;
  5. розробка цільових перспективних програм розвитку відповідної галузі, опрацювання комплексу заходів, спрямованих на здійснення економичної  реформи;
  6. внесення пропозицій про зміну умов оподаткування, одержання пільгових кредитів, визначення особливостей приватизації, демонополізації підприємств, про вдосконалення механізму регулювання розвитку економіки, ії структурної перебудови, забезпечення збалансованості, соціального захисту населення, екологічної безпеки;
  7. формування та реалізація інвестиційної політики;
  8. розробка фінансово-економічних та інших нормативів і механізмів їх впровадження, затвердження галузевих стандартів;
  9. ужиття заходів, спрямованих на вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності, захист інтересів вітчизняних товаровиробників на зовнішньому ринку та розвиток внутрішнього ринку;
  10. видача спеціальних дозволів (ліцензій) на проведення окремих видів підприємницької діяльності;
  11. участь у підготовці міжнародних договорів України, укладення міжнародних договорів міжвідомчого характеру;
  12. здійснення в межах повноважень, визначених законодавством, функцій управління майном підприємств, що належать до сфери управління міністерства;
  13. складання макроекономічних та міжгалузевих балансів і т. д.

Мінфін здійснює фінансово-бюджетне й податкове регулювання.

Місцеві державні адміністрації. виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації (МДА).

Тема 2. Державне регулювання підприємництва

2. 1. Підприємництво як об’єкт державного регулювання.

2. 2. Роль держави в процесі становлення підприємницького

середовища в Україні.

2. 3. Механізм державного регулювання підприємництва.

2. 4. Сутність інфраструктури та її роль в ринковій економіці.

2. 5. Основні напрямки розвитку інфраструктури ринкової економіки

2. 1. Підприємництво як обєкт державного регулювання

Державне регулювання підприємництва це система правових, організаційних і регулятивно-контролюючих заходів, спрямованих на створення сприятливого підприємницького середовища й керування державним сектором для забезпечення ефективності й конкурентоспроможності національної економіки.

Підприємництво – це така система господарювання, яка заснована на ризиковій інноваційній діяльності, що охоплює процес відтворення в цілому або якусь частину цього процесу з метою одержання підприємницького доходу.

2. 2. Роль держави в процесі становлення підприємницького

середовища в Україні

Важливо усвідомлювати, що для нормального функціонування підприємницького середовища мають бути забезпечені такі обовязкові умови:

  • стабільна національна кредитно-грошова система;
  • пільгова система опадаткування, що сприяла б швидкому припливу фінансових коштів у сферу бізнесу;
  • активно діюча система іфраструктурної підтримки підприємницької діяльності;
  • ефективний захист промислової та інтелектуальної власності;
  • спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності державними органами управління національним господарством;
  • правова захищеність підприємництва.

Перша функція держ. регулювання – створення режиму найбільшого сприяння для використання потенціалу справжніх підприємців.

2га– формування конкурентного середовища, що сприяє розвитку справжньої економічної змагальності, у якій конкурентні переваги забезпечуються за рахунок безперервного відновлення технології й техніки на базі вищих досягнень науки й техніки.

3я –створення умов для стійкої пропозиції, що розвивається, товарів і послуг високої якості, вироблених на інноваційній основі.

Державне регулювання процесу формування й розвитку підприємництва, крім перерахованих, виконує такожфункцію стимулювання й безпосереднього формування попитуна інноваційну продукцію.

У перехідний до змішаної економіки період державне регулювання виконуєфункцію формування організаційної й ринкової інфраструктури підприємництва.

Однією з немаловажнихфункцій державного регулювання є забезпечення соціальної орієнтації процесу формування й розвитку підприємництва.

2. 3. Механізм державного регулювання підприємництва

Загальна мета системи державного регулювання підприємництва укладається в створенні сприятливого середовища для функціонування підприємницьких структур на рівні макроекономіки.

Формування системи державного регулювання підприємництва йде за багатьма напрямками. Розглянемо основні з них:

  • формування системи правового забезпечення функціонування й розвитку підприємництва;
  • формування системи державного регулювання процесу фінансового забезпечення й підтримки сучасного підприємництва;
  • сприяння формуванню системи організаційного інфраструктурного забезпечення підприємництва в цілому;
  • створення ефективної системи наукового забезпечення процесу формування й розвитку підприємництва;
  • формування кадрового забезпечення підприємництва;
  • підтримка  в зовнішньоекономічній підприємницькій діяльності;
  • економічний контроль за діяльністю державних структур із регулювання й підтримки підприємництва.

Малий бізнес можна визначити як сукупність малих підприємств всіх форм власності, а також громадян підприємців, що здійснюють самостійну господарську діяльність на власний ризик з метою одержання прибутку.

У ринковій економіці малий бізнес виконує наступніфункції:

  1. Формування конкурентного середовища.
  2. Додання гнучкості ринковій економіці.
  3. Сприяння розвитку науково-технічного прогресу.
  4. Рішення проблеми зайнятості.
  5. Демократизація ринкових відносин.

Факторинг це різновид торгово-комісійної операції, пов'язаної з кредитуванням обігових чи інших коштів. Це викуп платіжних вимог у постачальника товарів чи послуг.

Лізинг довготермінова оренда (від6 місяців до декількох років) машин, обладнання, транспортних засобів, виробничих споруд на підставі відповідного договору між орендодавцем і орендарем.

Фінансовий лізингорендар виплачує амортиз. відрахування орендованого майна. Важливою ознакою цього лізингу є неможливість розірвання угоди протягом так званого основного терміну оренди.Наявність 3х сторін, які беруть участь в орендній угоді, орендаря, посередника (лізингової фірми) і власника обладнання.

Зворотний лізинг - власник машини або обладнанняпродає їх лізинговій фірмі, яка після цього здає їх в оренду.

Оперативний лізинг означає, що устаткування передають в оренду на термін значно менший, ніж термін повної амортизації. У цьому разі устаткуванняпісля закінчення угоди можна здавати в оренду на новий термін.

Компенсаційний лізинг полягає в тому, що орендар як орендну плату поставляє лізинговій фірмі товар, вироблений з використанням орендованих машин і обладнання.

Селенг це специфічна форма зобов'язання, яку регламентує угода майнового найму. Суть селенгу полягає в передачі власником своїх прав на використання й управління майном селенговій компанії за певну плату. Власник продовжує володіти переданим майном і можеза першою вимогою повернути його.

Овердрафт – форма короткотермінового кредиту, який надають шляхом використання клієнтом банківських коштів з його рахунку понад наявний залишок.

Венчурні капіталісти надають грошові кошти для фінансування нових фірм або проектів в обмін на участь у власності цих фірм з метою отримання прибутків від своїх інвестицій.

2. 4. Сутність інфраструктури та її роль у ринковій економіці

Інфраструктура – комплекс галузей н/г, що обслуговують виробництво і накопичення або населення. Її складовими є: транспорт, зв’язок, торгівля, матеріально-технічне забезпечення, комунальні послуги та ін.

Класифікація інфраструктури залежно від функціонального призначення:

  • інституціональна складова: управління, юридична служба та судочинство, суспільні та партійні організації, кредитування і страхування, наука, оборона;
  • виробнича складова: транспорт вантажний, зв’язок, водне господарство, геологія, матеріально-технічне забезпечення і збут, заготування;
  • соціальна складова: торгівля, громадське харчування, житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, транспорт пасажирський, охорона здоров’я, фізкультура і спорт, освіта, культура.

Інфраструктура ринку – це сукупність установ, організацій. державних та комерційних підприємств і служб, що забезпечують нормальне функціонування товарного та інших ринків, взаємодію та ефективне обслуговування товаровиробників и споживачів.

Суб’єкти ринкової економіки, з одного боку, – володарі ресурсів та володарі продуктів, з другого – комерційні структури і держава.

Регулююча функція інфраструктури є активною, вона сигналізує економіці про ті чи інші проблеми у сфері безпосереднього створення продукту.

Забезпечуюча функція надає ринковій економіці умови та можливості для виконання економічних функцій (оптимальна акумуляція ресурсів і виробництво із них продуктів господарської діяльності),  безпосередньо не приймає участі у створенні продукту.

Основнимиелементами ринкової інфраструктури є:

інститути 1)загального призначення та 2)спеціальні. 1: шляхи, порти, вантажний та пасажирський транспорт, склади, підприємства зв’язку, житлово-комунальне господарство; 2: фінансово-кредитні інститути, товарні біржі, мережа оптової та роздрібної торгівлі, митні органи та інші контролюючі та регулюючі органи.

Державні інститути – центральний банк та податкова адміністрація.

Другим елементом ринкової інфраструктури є інформаційні мережі і потоки, а також інститути, що їх забезпечують

3й елемент – законодавство.

4 ел-т – рівень ринкового мислення і поведінка населення,його готовність наслідувати правилам та закономірностям функціонування ринку.

Тема 3. Суспільний сектор економіки як об’єкт державного регулювання

3. 1. Антимонопольна(конкурентна) політика держави

3. 2. Інститут банкрутства як інструмент підприємницької політики держави

3. 1. Антимонопольна (конкурентна) політика держави

Картель – об’єднання декількох підприємств однієї галузі, які зберігають свою власність на засоби виробництва і вироблений продукт, право на його самостійну реалізацію. В межах картелю домовляються про квоти виробництва продукції і про ціни реалізації, розподіляють ринок збуту.

Синдикат – об’єднання декількох підприємств, які зберігають юридичну та господарчу самостійність, але об’єднують комерційну діяльність, через створення єдиних центрів збуту продукції.

Трест – монополістичне об’єднання, що засновується на спільній власності та спільному управлінні виробництвом та збутом.

Концерн – союз формально незалежних підприємств промисловості, торгівлі, банків, в рамках якого головне підприємство організує фінансовий та грошовий контроль за його учасниками.

Конгломерат – монополістичні об’єднання, що виникають у наслідок злиття двох-трьох десятків малих та середніх фірм, які не мають між собою ніякого зв’язку.

Тимчасова монополія виникає в наслідок використання винаходів, впровадження патентів і характеризується відсутністю конкуренції.

Державна монополія – це галузі, що мають виключно важливе значення для національної економіки, управління якими здійснює держава на правах власника. Доприродних монополій незалежно від форм власності належать виробники товарів в галузях, де створення конкуренції економічно недоцільне (енергетичні системи, телеграфний та телефонний зв’язок, трубопроводи, водопроводи, система каналізації і т. д.).

Антимонопольна (конкурентна) політика держави – комплекс заходів, спрямованих на запобігання монопольній діяльності, обмеження та припинення її, а також на розвиток конкуренції.

Суб'єкт господарювання займаємонопольне становище на ринку, якщо:

  • на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;
  • не зазнає значної конкуренцiї внаслiдок обмеженостi можливостей доступу iнших суб'єктiв господарювання щодо закупiвлi сировини, матерiалiв та збуту товарiв;
  • частка одного суб’єкта господарювання на ринку товару перевищує 35 вiдсоткiв, сукупна частка не бiльш нiж трьох суб'єктiв господарювання перевищує 50 вiдсоткiв; сукупна частка не бiльш нiж п'яти суб'єктiв господарювання перевищує 70 вiдсоткiв,якщо вони не доведуть, що зазнають значної конкуренції.

Зловживанням монопольним (домiнуючим) становищем на ринку є дiї чи бездiяльнiсть суб'єкта господарювання, який займає монопольне становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренцiї, обмеження конкурентоспроможностi iнших суб'єктiв господарювання, ущемлення iнтересiв iнших суб'єктiв господарювання чи споживачiв.

Антиконкурентні узгоджені дії – дiї, якi призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції (встановлення цiн чи iнших умов придбання або реалiзацiї товарiв; обмеження виробництва, ринкiв товарiв.

Недобросовiсною конкуренцiєю є будь-якi дiї у конкуренцiї, що суперечать правилам, торговим та iншим чесним звичаям у пiдприємницькiй дiяльностi

Суб’єктамиантимонопольної політики в Україні є ВРУ, Президент, КМУ, Фонд держ. майна, центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, керівництво та трудові колективи підприємств, покупці і Антимонопольний комітет України (АМКУ), який було створено для реалізації конкурентної політики держави. Голову АМКУ призначає Президент України раз у сім років.

Функції АМКУ: здiйснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства суб'єктами господарювання, органами державної влади, мiсцевого самоврядування, адмiнiстративно-господарського управлiння та контролю; прийняття обов'язкових для виконання рiшення про припинення порушень антимонопольного законодавства, про примусовий подiл монопольних утворень, припинення антиконкурентних узгоджених дiй суб'єктiв господарювання; штрафування; здійснення контролю за економiчною концентрацiєю; сприяння розвитку добросовiсної конкуренцiї.

Об’єктами антимонопольної політики виступають монополізований ринок в цілому та його окремі елементи, суб’єкти господарювання, які займають монопольне становище, державні організаційні структури монопольного типу, центральні органи державної виконавчої влади.

Цілі антимонопольного регулювання з боку держави – захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних суб’єктів господарювання, захист конкуренції та конкурентних відносин, підвищення ефективності виробництва.

Дозасобів антимонопольного регулювання належать:

  1. обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних нормативів рентабельності; декларування зміни цін та тарифне регулювання експорту і імпорту;
  2. регулювання місткості ринку, розподіл ринків, зменшення кількості чи зняття бар’єрів, що обмежують вихід суб’єктів господарювання на існуючі ринки, стимулювання виходу на монополізовані ринки нових суб’єктів господарювання;
  3. установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг; використання державних замовлень та контрактів
  4. децентралізація управління, що передбачає розмежування функцій між органами державної виконавчої влади; позбавлення зазначених органів невластивих їм функцій та права втручатися у господарську діяльність підприємств, крім випадків, передбачених законом України; поділ існуючих державних монопольних утворень там, де це економічно доцільно.

3.2. Інститут банкрутства як інструмент підприємницької        політики держави

Першою і найголовнішою його функцією є правовий захист майнових прав суб’єктів ринку.Друга функція– оздоровлення ринкового середовища.

Виділяють наступнівиди банкрутства підприємств:

1.Реальне банкрутство характеризує повну нездатність підприємства відновити в наступному періоді свою фінансову стійкість та платоспроможність в силу реальних втрат використовуємого капіталу.

2.Технічне банкрутство характеризує стан неплатоспроможності підприємства, викликаний значним простроченням його дебіторської заборгованості.

3.Навмисне банкрутство – навмисне створення (або збільшення) керівником підприємства його неплатоспроможності; нанесення ними економічного збитку підприємству в особистих інтересах або в інтересах інших осіб; свідоме некомпетентне фінансове управління.

4.Фіктивне банкрутство- хибне оголошення підприємством про свою неспроможність з метою введення в оману кредиторів для отримання у них відстрочки виконання своїх кредитних зобов’язань або знижки з суми кредитної заборгованості.

Боржник – суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у т.ч. зобов'язання щодо сплати податків і зборів, протягом 3х місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Санація – система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника.

Реструктуризація підприємства – здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів,  спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема, шляхом його поділу з переходом боргових зобов'язань до юридичної особи, що не підлягає санації...

Банкрутство – визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнаних судом кредиторів без застосування ліквідаційної процедури.

Суб'єкт банкрутства (банкрут) – боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена арбітражним судом.

Державними органами, які є суб’єктами інституту банкрутства в Україні, є: ВРУ; Господарський суд, який проводить справу про банкрутство; ФДМ;  банк боржника; аудиторська фірма; санатори – громадяни або організації, які за власним бажанням беруть участь у санації підприємства; Агентство з питань банкрутства при Міністерстві економіки.

Основна мета інституту банкрутства – не ліквідація підприємства, а задоволення вимог кредиторів та держави. Банкрутство є дієвим засобом державного регулювання, за допомогою якого вирішуються проблеми економічних відносин між різними суб’єктами ринку, формується система захисту державою інтересів кожного та створюється підприємницьке середовище на цивілізованих засадах.

Тема 4. Державне регулювання природоохоронної діяльності

4. 1. Об’єктивна необхідність екологізації  розвитку.

4. 2. Сутність природного середовища як об'єкта державного регулювання.

4. 3. Національний рівень державного регулювання охорони природи та природокористування.

4. 4. Регіональний та місцевий рівні управління охороною природи та природокористуванням.

4. 1. Об’єктивна необхідність екологізації  розвитку

Суть державного регулювання охорони навколишнього середовища визначаєтьсяекологічною політикоюдержави. Вона має бути спрямована на перебудову відносин у системі "людина суспільство навколишнє середовище"

Основна мета державної екологічної політики створення ефективних правових та економічних умов з метою надання регіонам можливостей використати наявні матеріальні та фін. ресурси для природоохоронних заходів і проведення комплексу управлінських дій щодо зміни галузевої і технологічної структури виробництва в бік зменшення його впливу на стан навколишнього природного середовища.

Концепція екологізаціїсуспільного розвитку процес, що передбачає екологізацію економічної і соціальної політики та розвиток духовної сфери з метою забезпечення стійкості екологічних систем і усунення глобальної екологічної загрози.

4. 2. Сутність природного середовища як об'єкта державного

регулювання

Державному регулюванню та охороні на території України підлягають:

стан навколишнього середовища;

природні ресурси;

ландшафти та інші природні комплекси;

території та об’єкти природно-заповідного фонду України.

Державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної ситуації підлягають такожздоров'я та життя людей.

Функціямидержавного управління в галузі охорони навколишнього середовища,пов'язаними з виробленням єдиної екологічної політики, є:

облік природних ресурсів та оцінювання їх стану;

ведення державних кадастрів природних ресурсів;

планування і прогнозування природокористування;

фінансування природоохоронних заходів;

матеріально-технічне забезпечення природоохоронних заходів;

нормування якості навколишнього середовища;

розроблення і видання відповідних правових актів;

розробка нормативно-технічної документації;

розміщення, проектування, будівництво та введення в експлуатацію господарських та інших об'єктів, що впливають на довкілля;

стандартизація природоохоронних заходів;

проведення екологічної експертизи, контролю, моніторингу та наукових досліджень.

До важелів державного регулювання належатькадастри природних ресурсів документи, які ухвалює законодавча влада і які призначені для забезпечення органів місцевої влади, підприємств про стан природних ресурсів з метою їх раціонального використання та охорони.

Формами документів, що виконують функції ліцензування, є:

ліцензія (право на користування надрами, комплексне природокористування);

дозвіл (на викид і скидання шкідливих речовин, поховання відходів);

ордер (лісорубальні, лісовий, квитки).

Екологічна стандартизаціядіяльність компетентних державних органів зі встановлення в стандартах норм, правил і характеристик (вимог) з раціонального природокористування й охорони навколишнього середовища.

Екологічні стандартиеколого-правові вимоги, установлені державними стандартами (ДСТУ) відносно нової техніки, технологій, матеріалів, речовин і іншої продукції, здатної зробити шкідливий вплив на ОНС.

Екологічний контрольсукупність організаційно-правових мір, що забезпечують примус відповідних суб'єктів екологічного права до виконання екологічних вимог.

Завданнями екологічного контролю є:

1. Спостереження за станом навколишнього природного середовища і її зміною під впливом господарської й іншої діяльності.

2. Перевірка виконання планів і заходів щодо охорони природи, раціонального використання природних ресурсів, оздоровлення навколишнього природного середовища, дотримання вимог природоохоронного законодавства й нормативів якості ОНС.

Моніторинг навколишнього середовищасистема довгострокових спостережень, оцінки й прогнозу стану навколишнього середовища і його змін.

Екологічне страхуванняявляє собою страхування відповідальності об'єктів — потенційних винуватців аварійного, ненавмисного забруднення середовища й страхування власних збитків, що виникають у джерел такого забруднення.Мета екологічного страхування – найбільш повна компенсація нанесеної навколишньому середовищу шкоди.

4. 3. Національний рівень державного регулювання охорони природи та природокористування

На національному рівнідофункцій управлінняприродоохоронною діяльністю належать такі:

  1. розроблення методологічного, нормативно-методичного та правового забезпечення;
  2. проведення державної екологічної експертизи та її виконання на національному рівні;
  3. створення економічного механізму природокористування;
  4. регулювання використання природних ресурсів і запобігання забрудненню навколишнього середовища;
  5. державна політика щодо зон надзвичайних екологічних ситуацій;
  6. визначення нормативів якісного стану природних ресурсів;
  7. формування та використання державних позабюджетних фондів охорони навколишнього середовища;
  8. регулювання використання ресурсів державного значення;
  9. державний контроль за дотриманням природоохоронного законодавства, зокрема, ядерної та радіаційної безпеки;
  10. організація взаємодії з іншими міністерствами та відомствами стосовно виконання вимог природоохоронного законодавства;
  11. здійснення єдиної науково-технічної політики щодо охорони та раціонального використання природних ресурсів;
  12. реалізація державної політики щодо збереження біо-різноманіття;
  13. забезпечення екологічної безпеки як складової національної безпеки України;
  14. реалізація міжнародних угод та виконання Україною взятих на себе в межах цих угод зобов'язань і підтримка міждержавних відносин у природоохоронній сфері;
  15. запровадження єдиної державної політики та забезпечення процесу прийняття державних рішень екологічною інформацією (організація моніторингу, впровадження інформаційних технологій, введення обліку забруднень, прогнозування);
  16. екологічна освіта та виховання населення.

Органами регулювання відносин у сфері природокористування на національному рівні є ВРУ та ВРАРК, КМУ та уряд Автономної Республіки Крим, Міністерство охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки, Міністерство економіки України, Міністерство України у справах науки та технологій, Держкомстат, Державний комітет зі стандартизації, метрології та сертифікації, Державний комітет з гідрометеорології, Держкомводгосп, Мінлісгосп, Державний комітет з геології та використання надр, Держкомзем, Мінрибгосп, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство юстиції України.

Діючасистема екологічних нормативівохоплює:

нормативи екологічної безпеки (гранично допустимі концентрації (ГДК);

нормативи використання природних ресурсів;

нормативи платежів і тарифів за використання природних ресурсів і забруднення навколишнього середовища.

4. 4. Регіональний та місцевий рівні управління охороною   природи та природокористуванням

На регіональному рівніуправління охороною природи та природокористуванням включає такі функції: регулює використання природних ресурсів регіону; визначає нормативи забруднення природного середовища (встановлює нормативи ГДВ, ГДС і розміщує відходи); упроваджує економічний механізм природокористування; впроваджує моніторинг і веде облік об'єктів природокористування та забруднення довкілля; проводить державну екологічну експертизу;  контролює дотримання природоохоронного законодавства; досліджує стан навколишнього середовища; розробляє програми впровадження природоохоронних заходів, визначає та реалізує інвестиційну політику;  інформує населення та заінтересовані організації з екологічних питань.

Регіональна (міжземельна) екологічна програмаохоплює комплекс природоохоронних заходів, що поширюються за межі однієї адміністративної області або мають міжнародне значення. Замовником регіональних екологічних програм є Міністерство охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки.

Регіональна еколого-економічна політикаґрунтується на принципах, визначених чинним законодавством. У регіональній економічній системі природоохоронна діяльність розглядається як пріоритетний напрямок господарської діяльності, особливості якого зумовлені потребами населення щодо екологічної безпеки і збереження природного довкілля.

Природоохоронна діяльність реалізується черезрегіональний еколого-економічний механізм,метою якого є створення регіональної матеріальної й управлінської екологічної інфраструктури та її ефективне використання для зменшення розбіжностей між інтересами виробників-природокористувачів на території регіону.

До регіональної екологічної інфраструктури належать суб'єкти природоохоронного призначення, що є власністю відповідних територіальних органів управління — обласних, міських і підприємств-природокористувачів на території регіону.

Джерелами фінансового забезпеченнярегіонального природоохоронного фонду мають бути цільові кошти:

державного бюджету природоохоронного призначення,;

бюджетів природоохоронного призначення областей, міст, регіонів;

підприємств-природокористувачів;

регіональної частини плати за використання природних ресурсів;

регіональної частини платежів за забруднення природного середовища;

страхових внесків природокористувачів за ліквідацію забруднення природного середовища внаслідок аварій;

інші кошти.

Основними функціямидіяльностірегіонального природоохоронного фондує: перерозподіл коштів і їх використання для створення найефективніших природозахисних об'єктів; скорочення періоду реалізації природоохоронного заходу завдяки оперативному маневруванню коштами; адресне використання коштів щодо їх власника та цільового призначення; регулювання пропорційності між внеском у детеріорацію природного середовища та обсягом фінансування природоохоронного заходу.

Державне регулювання економіки як функція на http://mirrorref.ru


1. Реферат Державне регулювання економіки

2. Реферат Державне регулювання економіки у зарубіжних країнах

3. Реферат ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ. ДОСВІД ІЗРАЇЛЮ

4. Реферат Державне регулювання інвестиційних процесів фінансового ринку в Україні

5. Реферат Теорії державного регулювання економіки

6. Реферат Основні інструменти грошово-кредитного регулювання економіки: процентна політика

7. Реферат Функція в математиці

8. Реферат Державне управління та саморегулювання у рекламній сфері

9. Реферат Планування як функція менеджменту

10. Реферат Функція, її властивості і графік