Новости

Структурна та інвестиційна політика

Работа добавлена:






Структурна та інвестиційна політика на http://mirrorref.ru

Тема 6. Структурна та інвестиційна політика

1. Структура економіки: сутність, закономірності розвитку ітенденціїмакроструктурних зрушень.

  2.Державне регулювання інвестиційної діяльності.

3. Визначення джерел фінансуваннята обсягів інвестиційних ресурсів.

4. Ефективність капітальних вкладеньв сучасних умовах.

  5. Концепция регулювання інвестиційної  діяльності  в умовах ринкової

 трансформації .

  1. Структура економіки: сутність, закономірності розвитку і

тенденції макроструктурних зрушень

Стр-ра єк-ки –соотнош-е различных Эл-тов эк си-мы, кот отражают нродно-хоз-е пропорции, а также состояние ОРТ.

Структуру економіки можна розглядатиза чотирма розрізами:

1.Відтворювальна структура відобража сформовані пропорції відтворення і зрушення, що відбуваються в них.

2. Галузева структура економіки пов'язана з розподілом засобів виробництва і робочої сили між різними пІдотраслями, галузями і народногосподарськими комплексами.

3.Територіальна стр-ра характеризує пропорції в розміщенні і розвитку продуктивних сил у рамках національного і всесвітнього господарства,в системі міжнародного поділу праці.

4. Соц стр-ра – связана с изменениями в си-ме собственности и формир-я эф-ного собственника; с регул-м доходов и устранением большой дифференциации доходов.

5. Внешнеэк стр-ра – хар-ет увел-е экспортного потенциала гос-ва и уменьш-е в экспорте части сырьевых ресурсов и увел-е уд веса прод перерабатывающих отраслей.

Критерии, определяющие стр-ру эк-ки: 1)объемы произведенной прод и ус; 2) чсил-ть занятого насел-я; 3) объем и ст-ть основного кап-ла.

Довгострокові структурні цикли включають наступні фази:

зародження нової структури економіки (структурна революція, переворот);її освоєння;

поширення (твердження);

старіння, що породжує структурнукризу,вихід з якої означає початок нового циклу.

  1. Державне регулювання інвестиційної діяльності

Інвестиційний процес --багатобічна діяльність учасників відтворювального процесу по нарощуванню капіталу нації. Він є складовою частиною суспільного відтворення, відбиває всі стадії відтворювального процесу: виробництво, розподіл, обмін, споживання, але тільки з боку руху інвестиційних благ.

Інвестиції — довгострокові вкладення капіталу в підприємства різних галузей економіки. Розрізняють інвестиції державні і приватні, реальніта фінансові, внутрішні й іноземні.

Мета державних інвестицій — забезпечення умов ефективного функціонування економіки країни.Мета приватних інвестицій - одержання додаткового прибутку на вкладені кошти.

Фінансові інвестиції— вкладення в цінні папери, а такожрозміщення капіталу в банки.

Реальні інвестиціївкладення капіталу безпосередньо в засоби виробництва і предмети споживання. При цьому може бути задіяний і позиковий капітал, у т.ч. кредити банку.

Крімдвох основних  видів інвестицій, існують і так званіінтелектуальні інвестиції, що припускаютьіпокупку патентів ліцензій ноу-хау, підготовку і перепідготовку персоналу, вкладення в НДДКР.

За джерелами фінансування виділяютьвнутрішні й іноземні інвестиції.

Головними завданнями інвестиційної політики держави повинні стати:

а) розширення обсягу і підвищення ефективності інвестицій за рахунок удосконалювання їхньої структури;

б) перетворення державних інвестицій у "локомотив" підвищення інвестиційної активності в країні, засіб керування структурних трансформацій економіки.

Усю сукупність інструментів регулювання інвестицій можнаподілити на:Непрямі інструменти параметрично впливають на підприємницьку волю в області здійснення інвестицій (інформування про бажані напрямки вкладень, інфраструктурні інвестиції,  стимулююче і дестимулююче оподатковування і т. і.). Навпроти,прямі заходи обмежують підприємницьку волю в цій області (видача ліцензій на розширення виробничих потужностей, стандарти робочих місць, регламентація структури інвестицій і ін.).

У нашій країні головнимзасобом мобілізації фінансових ресурсів сталоакціонування, здійснюване дуже примітивно.

3. Визначення джерел фінансуваннята обсягів інвестиційних ресурсів

Рішенняцих питань повинне передбачатися новою інвестиційною політикою, головними напрямками якої є подальша децентралізація капітального будівництва, відмовлення від зосередження всіх інвестиційних ресурсів у руках держави і їхнього адміністративного розподілу за галузями і регіонами. Для забезпечення прискореного відновлення виробничого апарату на новій технічній основі необхідно досить вільний перерозподіл матеріальних і інвестиційних ресурсів між наявними пріоритетами.

Важлива роль у забезпеченні народного господарства інвестиційними ресурсами приділяється створеннюбагатоканальній системі фінансування, яка включає крім централізованих джерел і власних засобів підприємств і організацій,венчурні фонди, комерційні банки і тощо, і означає збільшення числа потенційних інвесторів.

Основні джерела інвестицій в умовах ринкових відносин повинні бути децентралізованими. Співвідношення між централізованими і нецентралізованими ресурсами стає принципово важливим для організаціїта регулювання інвестиційного процесу.

Інвестиційнізасоби,фінансовані зарахунок держбюджету (централізовані вкладення), а також підприємствами й організаціями з власних фондів розвитку (нецентралізовані вкладення), утворютьдержавні капітальні вкладення. Керування цими засобами означає впливати на суспільнейкапітальне будівництво відповідно до інвестиційної політики. Такий вплив досягається за допомогою методів економічного регулювання.Головним джерелом нецентралізованих вкладень є амортизація і частина прибутку, визначена підприємством самостійно.

Співвідношення між централізованимий нецентралізованими капіталовкладеннями як у ціломуза народним господарством, так ізагалузями визначається:

планованими обсягами виробництва;

рівнем ефективності засобів;

їхньою відтворювальною структурою, що забезпечує своєчасне відновлення основних фондів.

Власні засоби підприємств можуть бути збільшені за рахунок їхнього вільного переливу шляхом купівлі-продажу акцій підприємств, використання кредитів комерційних банків і інших установ.

І, звичайно ж, важливим джерелом інвестиційних ресурсів, може служити масоване залучення іноземних інвестицій і валютних позик. Світовий  досвід показав, що прямі іноземні інвестиції мають істотні переваги в порівнянні з іншими видами економічної допомоги.

Основним же джерелом капіталовкладення єчастина національного доходу, щонагромаджується. Причому вихідний для всього процесу економічного розвитку імпульс визначаєчастка виробничого нагромадженняв національному доході — .

Основні принципи регулювання інвестиційної діяльності:

послідовної децентралізації інвестиційного процесу;

збільшення частки внутрішніх (власних) засобів суб'єктів господарювання у фінансуванні інвестиційних проектів;

перенесення центра ваги з безповоротного бюджетного фінансуванняу виробничій сфері на кредитування;

виділення бюджетних засобів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм (проектів), спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки,за адресним принципом;

фінансування об'єктів, будівництво яких знову починається за рахунок бюджетних засобів, як правило, на конкурсній основі;

надання переваги завершенню раніше початих будівництв, технічному переоснащенню і реконструкції діючих підприємств;

здійснення відповідними державними органами контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій;

розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;

удосконалення нормативної і правової бази з метою збільшення обсягів залучення інвестиції;

введення системи страхування інвестиції.

Тема 7 . Регіональна  економічна політика

1.Сутність і принципи регіональної економічної політики держави.

Державна регіональна економічна політика(ДРЕП) це сукупність організаційно-правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей.

Об'єктами ДРЕП є територіальні утворення, в межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування. Склад цих об'єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України.

Суб'єктами ДРЕП є органи державної влади, представницькі органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції розв'язують проблеми соціально-економічного розвитку регіонів.

ДРЕП перехідного періоду повинна грунтуватись на такихпринципах:

- правове забезпеченняподальшого посилення економічної самостійності регіонів чітким розмежуванням повноважень між центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та представницькими органами;

- дотримання пріоритетів загальнодержавного значення та органічної єдності розвитку продуктивних сил регіонів і завдань соціально-економічного розвитку країни;

-урахуваннявимог екологічної безпеки під час реформування структури господарських комплексів регіонів і розміщення нових підприємств.

Відповідно до різноманітності процесів, що відбуваються в регіонах, виокремлюють і певніскладові частини ДРЕП: економічну, соціальну, екологічну, науково-технічну, гуманітарну, національну, управлінську, демографічну та зовнішньоекономічну.

2. Механізм реалізації регіональної економічної політикидержави

Основними складовими елементами механізму державного регулювання є:

 законодавчо-нормативна база;

бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку та селективна підтримка окремих регіонів з боку держави;

реалізація державних регіональних програм, а також індикативних прогнозів і місцевих програм соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних утворень;

створення та розвиток спеціальних (вільних) економічних зон у певних регіонах;

розвиток міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

Суб'єктами, що реалізують державну політику в регіонах та безпосередньо здійснюють державне регулювання на місцях,є обласні, районні та міські держадміністрації. Для виконавчої влади — Президента, Кабінету Міністрів, міністерств і відомств, — держадміністрації є інструментом у процесі реалізації законів та інших правових актів.

Для виконання функцій управління територією і реалізації загальнодержавної та регіональної політики в складі місцевих держадміністрацій існують відповідні економічні служби — комітети (департаменти), управління економіки.

3. Фінансова основа соціально-економічного розвитку регіонів

Державна регіональна фінансова політика (ДРФП)це сукупність державних фінансових заходів для розв'язання фінансових проблем регіонів.

Основними інструментами забезпечення цієї політики є частказакріплених за територіями доходів у бюджетах на всіх рівнях бюджетної системи, місцеві податки і збори, нормативи відрахувань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів, а також дотації, субсидії та субвенції, що надаються місцевим бюджетам.

До складумуніципальних фінансів входять місцеві бюджети територіально-адміністративних одиниць і фінанси суб'єктів господарювання, що використовуються для задоволення територіальних потреб.

За допомогою муніципальних фінансів держава активно проводить соціальну політику, здійснює фінансування освіти, охорони здоров'я, будівництво та утримання доріг, комунальне обслуговування.

Основними функціями місцевих бюджетів є:

формування грошових фондів для забезпечення діяльності місцевих органів влади;

розподіл і використання грошових коштів між галузями економіки;

контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств, організацій, установ, підвідомчих органам місцевого (регіонального) самоврядування.

За своєю структурою місцеві бюджети складаються з дохідної та видаткової частин.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних і регулюючих джерел доходів. Основу власних доходів становлять місцеві податки і збори, відрахування від державних податків.

Регулюючі доходи охоплюють всю сукупність грошових коштів, що передаються з державного бюджету на місця: проценти відрахувань від державних податків, дотації, субвенції, кошти, отримані з держбюджету за взаєморозрахунками.

Видаткова частина місцевих бюджетів найбільш яскраво відображає економічні й соціальні процеси, що відбуваються в регіонах.

Доходи

Видатки

І. Власні доходи

І. Фінансова підтримка галузей

1. Податки на майно

народного господарства

2. Платежі за використання природних

1. Промисловість, будівництво

ресурсів

2. Сільське та рибне господарство

у т.ч. земельний податок і орендна плата за землю

3.Транспорт,дорожнє господарство

3. Податки, збори та мито у т.ч. місцеві податки та збори

4.Житлово-комунальне господарство

4. Інші власні доходи

II. Регулюючі доходи

II.Соціально-культурні заходи

1. Податок на прибуток

1. Освіта

2.Прибутковий податок з фізичних осіб

2. Культура і мистецтво

3. Податок на додану вартість

4. Акцизи

3. Охорона здоров'я

4. Соціальна плітика

5. Дотації з державного й регіонального бюджетів

регіонального

III. Управління

6. Субвенції з регіональних бюджетів

IV. Правоохоронна діяльність

7.Кошти, отримані за взаєморозрахун-

V. Інше

ками з бюджетами

Усього

Усього

              Рис.2.1.Дохідні та видаткові статті місцевих бюджетів

Тема8. Державне регулювання соціальної сфери

  1. Сутність і цілі соціальної політики.
  2. Методи державного регулювання соціальної сфери.
  3. Державне регулювання ринку праці та зайнятості населення.
  4. Регулювання доходів і обсягу споживання матеріальних благ та послуг.
  5. Державне регулювання рівня та якості життя населеня.
  6. Проблеми соціального захисту населення в умовах ринкової економіки.
  7. Завдання державного регулювання розвитку соціальної  інфраструктури.

                      1. Сутність і цілі соціальної політики

Соціальна політика це діяльність держави по створенню та регу-люванню соціально-єкономічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної спра-ведливості та соціально-політичної стабільності в країні. Соціальна політика включає також систему правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру з цілями економічного росту.

Об’єктомсоціальної політики є  різні суспільні, професійні, терито-ріальні та інші групи людей, а також суспільство в цілому.Предметом є розподіл частини знов створеного доходу, але не за економічними (не за результатами), а за іншими критеріями.

Соціальна політика держави включає:

регулювання соціальних відносин в суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб’єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями та найманою робочою силою);

рішення проблем безробіття та забезпечення ефективної зайня-тості;

розподіл і перерозподіл доходів населення;

формування стимулів до високоефективної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

створення систем соціального захисту населення;

забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (установи освіти, охорони здоровя, науки, культури, спорту, ЖКГ та ін.);

захист навколишнього середовища.

Основними принципами соціальної політики є:

раціональність– досягнення найкращого співвідношення мети соціальної політики та способів ії реалізації;

соціальна справедливість – визначення однакових можливостей для всіх членів суспільства;

соціальна безпека – передбачення певних життєвих ризиків.

Цілі соціальної політики перехідного періоду можуть бути страте-гічного та поточного характеру.

Стратегічні цілі:наповнення реформ соціальним змістом; розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формування громадянського суспільства; активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері; забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зростання добробуту громадян; створення кожній людині можливостей реалізувати ії здібності, одержувати дохід відповідно до результатів праці.

Суб’єкти та об’єкти соціальної політики

Суб’єкти соціальної політики

Об’єкти соціальної політики

1. Держава в особі уряду, Верховної Ради; міністерств праці та соціальної політики, охорони здоровя, освіти і науки, культури і мистецтва, та ін.

2.Органи місцевого самоврядування

3. Інші    суб’ єкти : громадянські, політичні  організації;  партіі, профспілки, фонди, асоціації громадян

1.Ринок праці та зайнятість на населення

2.  2.Трудові відносини

3.Оплата праці та доходи на-селення

4.Система соціального забезпепечення населення

5.Елементи соціальної інфраструктури

6.Громадяни як споживачі

Поточні цілі включають: погашення   заборгованості із заробітної плати та соціальних виплат; забезпечення прожиткового мінімуму; боротьба з бідністю, надання адресної допомоги; захист громадян від інфляції за допомогою своєчасної індексації доходів; обмеження безробіття та стимулювання зайнятості населення;створення екологічно та соціально безпечних умов життя.

  1. Методи державного регулювання соціальної сфер

правового  забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

прямих державних виплат із бюджетів різних рівнів на фінансуван-ня соціальної сфери (освіти, науки, медичного обслуговування, охорони навколишнього середовища та ін.);

соціальних трансфертів (державних виплат, які не передбачують якої-небудь зворотньої економічної послуги) у вигляді різних соціальних субсидій;

ефективної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів;

державних програм з вирішення конкретних соціальних проблем;

пенсійного забезпечення;

державного впливу на ціни та ціноутворення;

підготовки та перепідготовки кадрів;

організації оплачуваних громадських робіт;

встановлення соціальних та екологічних нормативів і стандартів, контролю за їі дотриманням.

Державні соціальні стандарти – встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначається рівні основних державних гарантій.

Державні соціальні гарантії – встановлені законами мінімальні роз-міри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальні допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законом та іншими нормативно-правовими нормами, які забезпечують рівень життя , не нижчий прожиткового мінімуму.

Державні соціальні стандарти і нормативи встановлюютьсяз метою:

визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних гарантій громадян, встановлених Конституцією України;

визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забез-печення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх реалізації;

визначення й обгрунтування розмірів видатків Державного бюд-жету України та місцевих бюджетів, соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій; мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги.

3. Державне регулювання ринку праці та зайнятості населення

Ринок праці – це соціально-економічна категорія, яка характеризує відносини людей, що виявляються в процесі найму, оцінки, звільнення працівників та встановлення розмірів компенсацій за використану робо-чу силу. Ринок праці в ціломупідкоряється законам попиту та пропозиції.

Працездатне населення – населення, здатне до труд-ї діяльності без урахування віку, тобто та його частина, яка потенціально має необхідний фізичний розвиток, інтелект та знання для виконання робо-ти.Працездатний вік –згідно зак-ву України длячоловіків – 16 – 59 років,для жінок – 16–54 роки).

Зайнятість населення – це діяльність, повязана з задоволенням особистих і суспільних потреб. Вона пов’язана не тільки з державними підприємствами, а й з особистим фермерським та іншим господарством, садівництвом; індивідуаль-ною трудовою діяльністю, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці і праві власності на засоби виробництва для виконання цієї праці.

Розрізняютьтри сфери зайнятості: по-перше,зайнятість працездатного населення (трудові ресурси); по-друге,зайнятість економічно активногонаселення (робочої сили); по-третє,зайнятість населення на ринку праці (зайнятість найманою працею).

Державна служба зайнятості складається з національного центру зайнятості, який контролює дворівневу мережу обласних і місцевих центрів зайнятості: один республіканський центр (в Криму), 24 обласні і 2 міські центри в Києві і Севастополі з однаковим статусом і 655 місцевих центрів.

Міністерство економіки та регіональні управління економіки місцевих державних адміністрацій здійснюють аналіз і прогнозування кількості населення, трудових ресурсів на ринку праці, розробляють зведений баланс трудових ресурсів, зведений баланс.

Організаційні заходи включають (активні):

створення додаткових сфер зайнятості;

професійну орієнтацію населення, підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів;

субсидування частини витрат підприємств на заробітну плату, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників, застосування гнучких форм зайнятості;

надання допомоги в працевлаштуванні.

Пасивні(не впливають на регулювання попиту й пропозиції робочої сили):

асигнування коштів на часткове відшкодування безробітним втрати доходів;

асигнування на забезпечення дострокового виходу на пенсію та інші грошові допомоги.

Наукові заходи включають: наукове обгрунтування державної політики зайнятості населення; науковий аналіз проблем зайнятості населення на ринку праці; оцінку стану та перспектив розвитку і формування ринку праці України.

4. Регулювання доходів та обсягу споживання  матеріальних благ і послуг

В економічній теорії під “доходом” розуміють грошову суму, яка регулярно і законно надходить в безпосереднє розпорядження ринкового субєкта.

Розмір доходу – показник масштабу такої участі.

“Функціональні” доходи – це заробітна плата робітників у ринковому секторі, плата службовцям у державному секторі, прибуток підприємців та компаній, рента земельних власників і домовласників, доходи дрібних власників.

Фактичний розмір доходу відображає майнову ієрархію соціальних груп, що характеризує “вертикальний розподіл доходів”. Вертикальний розподіл є результатом перерозподільного втручання держави в сферу доходів, завдяки чому доходами розпоряджаються навіть такі групи (непрацездатні чи безробітні), які не змогли б їх мати, якщо б існував лише функціональний розподіл. Для вимірювання фактичного розподілу доходів використовують “криву Лоренца” та “коефіцієнт Джині”, який показує, яка частка сукупного доходу приходиться на кожну групу населення, що дозволяє судити про рівень економічної нерівності в країні.

“Крива Лоренца” – метод графічного зображення рівня концентрації явища.

Рівень нерівності розподілу доходів визначаєтьсякоефіцієнтом Джині – це відношення площини, утвореної лініями рівномірного та нерівномірного розподілів доходів (вона на рисунку  заштрихована), до площини трикутника ОАВ. При коефіцієнті, близькому до нуля, суспільство знаходиться в становищі абсолютної “зрівнялівки”, а при коєфіцієнті, рівному одиниці, – в ситуації “найбіднішої більшості та найбагатшої меншості”.

Складовими державної політики заробітної плати є:

проведення глибокої структурної реформи заробітної плати в світі Концепції, передбачуваноЇ наказом Президента України;

створення умов для росту продуктивності праці та рівня реальної заробітної плати;

підвищення ролі нормування праці при обгрунтуванні розміру заробітної плати;

вдосконалення податкового регулювання доходів населення;

підвищення ролі тарифних угод і колективних договорів у регулю-ванні доходів.

Доход, який залишився після сплати податків, називаєтьсячистим власним доходом.

5. Державнерегулювання рівня та якості життя населення

Рівень та якість життя – це інтегральний показник соціально-економічного розвитку країн. Для визначення рівня життя в різних країнах у 1990 р. ООН ввела поняттяіндекс людського розвитку (ІЛР), абоіндекс розвитку людського потенціалу: довголіття, освіченність та життєвий рівень населення.

Межові значення для кожного показника за визначенням ООН:

тривалість життя – 2585 років;

рівень освіти – 0100% (кількість років, які провів у режимі навчання після 15 років “середній громадянин”);

ВВП – від 200 до 4000 дол. США.

Низьким є ІЛР менше 0,5, високим – 0,91.

Рівень життя населення – ступінь задоволення матеріальних, духовних та соціальних потреб людей. В ООН використовують наступні показники: рівень освіти, рівень медичного обслуговування, тривалість життя, ступінь зайнятості населення, його платоспроможність, доступ до політичного життя та ін.

Основними показниками соціальних гарантій є:прожитковий мінімум (мінімальний споживчий бюджет);величина вартості прожиткового мінімуму; вартісна величина “споживчого кошика” з продуктів харчування; межа малозабезпеченості;мінімальна з.п. та мінпенсія; стипендія; допомога та ін.

Розрахунки споживчого бюджету застосовується для:

оцінки досягнутого рівня життя населення;

пошуку найбільш ефективних шляхів поліпшення добробуту насе-лення;

обгрунтування рівня доходів сімей, оплати праці, доходів, спеціаль-них виплат та пільг.

Мінімальний споживчий бюджет визначає такий обсяг доходів, який уможливлює задоволення потреб в їжі, одязіі, предметах господарьського вжитку, культурних запитах на рівні мінімальних фізіологічних норм, достатніх для життєдіяльності здорової дорослої людини, розвитку дітей, збереження здоров’я людей похилого віку.

Розмір споживання за мінімальним бюджетом обумовлюється:

1)  рівнем матеріального виробництва;

2)  умовами життєдіяльності людей.

Прожитковий мінімум – мінімальна кількість життєвих засобів, необхідних для підтримки життєдіяльності працівника та відновлення його робочої сили. Розрізняють:фізіологічний мінімум – вартість товарів і послуг, необхідних для задоволення тільки основних фізіологічних потреб протягом відносно короткого періоду, практично без придбання одягу, взуття, інших непро-довольчих товарів;соціальний мінімум (бюджет мінімального достатку) – мінімальні норми задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб. Це вартість товарів та послуг, які суспільство визначає наобхідними для збереження прийнятного рівня життя.

Прожитковий мінімум залежить від ціни, інфляції та кількісного набору споживчих благ та послуг і визначається на основі кошика споживання.

Кошик споживання – вартість стандартного набору товарів та послуг масового споживання середнього споживача в конкретній країні в певний час.

Індекс вартості життя – індекс роздрібних цін спеціального набору товарів і послуг, що входять в бюджет середнього споживача (споживчий кошик) і становить його прожитковий мінімум (межу малозабезпеченості).

Межа малозабезпеченості – величина сукупного доходу на душу населення, який забезпечкє непрацездатному громадянинові спожи-вання товарів та послуг на мінімальному рівні, встановленому законо-давством.

6. Проблеми соціального захисту населення в умовах ринкової економіки

Соціальний захист – це державна підтримка верств населення, які здатні відчувати негативний вплив відповідного рівня життя, тобто заходи, які включають надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам, а також створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення; комплекс законодавчо закріплених гарантій, які протидіють дестабілізації життєвим чинникам (інфляції, спаду виробництва, економічним кризам, безробіттю та ін.).    Законом України встановлені:

соціальні норми і нормативи – показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами;

нормативи витрат (фінансування) – показники поточних капі-тальних витрат з бюджетів усіх рівнів на забезпечення задоволення потреб на рівні, не нижчому від державних соціальних стандартів і нор-мативів.

Соціальні нормативи поділяються на дві групи:

  1. За характером задоволення соціальних потреб:

нормативи споживання – розміри споживання в натуральному виразі на певний проміжок часу (за рік, місяць, день) продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання та деяких видів послуг;

нормативи забезпечення – визначена кількість наявних в особистому споживанні предметів довгострокового користування, а також забезпечення певної території мережею закладів охорони здоровя, освіти, підприємств, установ, організацій соціально-культурного, побутового, транспортного обслуговування та житлово-комунальних послуг;

нормативи доходу – розмір особистого доходу громадянина або сім’ї, який гарантує їм достатній рівень задоволення потреб, що обрахо-вується на основі визначення вартісної величини набору нормативів  споживання та забезпечення.

  1. За рівнем задоволення соціальних потреб:

нормативи раціонального споживання – рівень, що гарантує опти-мальне задоволення потреб;

нормативи мінімального споживання – соціально прийнятий рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг, виходячи з соціальних або фізіологічних потреб;

статистичні нормативи – нормативи, що визначаються на основі показників реального споживання або забезпеченості для всього насе-лення чи його окремих соціально-демагрофічних груп.

Державне соціальне страхування складає фундамент соціального захисту населення. Державне соціальне страхування підрозділяється на власно соціальне страхування та державне пенсійне забезпечення.

Заобов’язковим страхуванням виплачуюється допомога: при тимчасовій непрацездатністі (хворобі, травмі), яка пов’язана з втратою працездатності, санаторно-курортному лікуванні, переводі на іншу роботу в зв’язку з профхворобою та ін.); при вагітності та пологам; при народженні дитини; при догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та ін.

7. Завдання державного регулювання розвитку соціальної інфраструктури

Соціальна інфраструктура – си-ма галузей народного господарства, діяльність яких спрямована на задоволення соціально-культурних, духовних та інтелектуальних потреб людини.

Соціальний комплекс включає охорону здоровя, освіту, культуру, мистецтво, физичну культуру та спорт, роздрібну торгівлю, суспільне харчування, житлово-комунальне, побутове обслуговування.

Основними чинниками розвитку соціальної інфраструктури є: спрямованість розвитку економіки; становище державних фінансів; рівень життя населення; розмір матеріального та духовного богатства нації; національні традиції; кліматичні особливості; щільність населення; співідношення сільського та міського населення; міжнародні стандарти.

Тема 9.Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

  1. Сутність та види зовнішньоекономічної діяльності.
  2. Форми і методи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

1. Сутність та види зовнішньоекономічної діяльності

Зовнішньоекономічна діяльність – це заснована на взаємовигідних економічних відносинах діяльність у галузі міжнародної торгівлі, руху капіталів, міграції робочої сили, передачі технологій.

До цілей державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні належать: забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку країни, стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, створення найбільш сприятливих умов для залучення національної економіки в систему світового поділу праці та ії наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн. Регулювання такої діяльності здійснюється за допомогою законів України, актів тарифного та нетарифного регулювання, економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансових, кредитних та ін.), рішень недержавних органів управління економікою, які ухвалюються відповідно до їхніх статутних документів, договорів, що укладаються між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності.

До головних видів зовнішньоекономічної діяльності належать:

експорт та імпорт товарів, науково-технічних досягнень, капіталу та робочої сили;

надання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності і навпаки;

наукова, науковотехнічна, наукововиробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності;

навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами, передбачені законами України;

кредитній розрахункові операції між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності;

спільна підприємницька діяльність між суб’єктамизовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;

підприємницька діяльність на території України, пов’язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших з боку іноземних суб’єктів господарської діяльності, аналогічна діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;

організація виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозиумів, семінарів, які проводять на комерційній основі;

товарообмінні (бартерні) операції;

орендні, в тому числі й лізингові, операції міжсуб’єктамизовнішньоекономічної діяльності;

операції з придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;

роботи за контрактами фізичних осіб України та іноземних фізичних осіб з суб’єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами;

можуть бути і інші види зовнішньоекономічної діяльності, прямо й у винятковій формі не заборонені законами України.

Техніко-економічне співробітництво стосується ринку об’єктів капітального будівництва, надання технічних послуг та поставок комплектного устаткування.

Науково-технічне виробництво передбачає таку діяльність, коли дві самостійні сторони об’єднують на відплатній основі свої науково- дослідницькі, проектноконструкторські та інформаційні ресурси з метою одержання наукових та технічних результатів.

В галузі зовнішньоекономічної діяльності керується такимипринципами:

дотриманням суверенітету народу України у проведенні зовнішньоекономічної діяльності;

свободою зовнішньоекономічного підприємництва;

юридичною рівністю і недискримінацієюї;

верховенством закону;

захистом інтересів зовнішньоекономічної діяльності;

еквівалентністюі обміну, неприпустимістю демпінгувразі ввезення та вивезення товарів.

2.Форми та методи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Адміністративні методи безпосередньо впливають на господарські відносини, а економічні діють через ринковий механізм.

Адміністративні методи найдоцільніше застосовуються за умов економічної нестабільності, зростання дефіциту та інфляції. До них належатьембарго(повна заборона зовнішньоекономічної діяльності),ліцензування,квотування та ін.

Економічні методи регулювання займають провідне місце в період стабілізації економіки. До них належатьмитні тарифи, збори, імпортні депозити (в галузі імпорту),пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків (у галузі експорту).

Міжнародна торгівляце система економічних відносин країн, метою яких є ввезення або вивезення товарів  та послуг.

Методи регулювання зовнішньої торгівлі поділяються на такі:тарифні (митні), що грунтуються на використанні митних тарифів;нетарифні.

В Україні діє єдиний митний тариф, визначений відповідальним законом.

Ставки митного тарифу це податки, які збирають у випадку перетину товарами митного кордону.Митні тарифи розробляються за товарним класифікатором і складаються з конкретних ставок мита.

Мито це податок, який стягується митними органами з товарів, що вивозяться або ввозяться на територію країни.

Величина мита визначається за допомогою ставок, які поділяються на адвалорні (процентні), специфічні та комбіновані.Адвалорнаставка встановлюється у вигляді% до ціни товару, аспецифічне у грошовій формі на одиницю маси, об’єму або кількості товару.

Важливим митним інструментом єантидемпінгове мито. Воно застосовується тоді, коли в країну ввозяться товари за цінами, значно нижчими за ціни або навіть собівартість у країні-експортері, через що зазначають шкоди національні виробники аналогічних товарів.

До нетарифних методіввідносять:надання субсидій виробникам експортних товарів, пільгове експортне кредитування, застосування індикативних цін. Застосуванняіндикативних цін, спрямоване на збільшення валютних надходжень від експорту продукції і зменшення валютних витрат на закупівлю імпортних товарів.Індикативними називаються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися на аналогічну продукцію на момент здійснення експортно- імпортних операцій. Індикативні ціни розробляє Міністерство економіки. На рівень індикативних цін повинні орієтуватися підприємці всіх форм власності.

Ліцензування зовнішньоекономічної діяльності ведуть у таких формах:

дозвіл на те, щоб займатися зовнішньоекономічною діяльністю;

дозвіл на проведення певної експортно імпортної операції.

Генеральна ліцензія це відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції щодо певного товару і і/або з певною країною (групою країн) упродовж періоду дії режиму ліцензування щодо цього товару.

Разове ліцензування (індивідуальне) – це разовий дозвіл, який має іменний характер. Його видають для виконання кожної окремої операції конкретним суб’єктом зовнішньоторговельної діяльності на період, потрібний для виконання цієї операції.

Відкрита ліцензія (індивідуальна) – це дозвіл на експорт (імпорт) товару впродовж певного періоду часу (однак не менше одного місяця) з зазначенням його загального обсягу.

Ліцензію на експорт (імпорт) товарів видає Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України, а ліцензії на операції з переміщення валютних цінностей з метою інвестицій або надання кредитів суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності –Національний банк України.

Глобальні квоти це квоти, запроваджені для  товару (товарів)  без визначення конкретних країн, куди товар (товари) експортують або із яких його імпортують.

Групові квоти це квоти, запроваджені для товару (товарів) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортрують або із яких його імпортують.

Індивідуальні квоти – це квоти, запроваджені для товару (товарів) з визначенням конкретної країни, куди товар (товари) можна експортувати або з якої його можна імпортувати.

Іноземними інвестиціями називають цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності з метою отримання прибутку або досягення соціального ефекту.

Іноземні інвестицій можна робити у вигляді:

іноземної валюти, яку НБУ визначає конвертованою;

валюти України – у разі реінвестицій в об’єкт первинного інвестування або в інші об’єкти інвестування;

грошових вимог і права на вимоги виконання договірних зобов’язань, гарантованих першокласними банками;

будь-яких прав інтелектуальної власності;

прав на ведення господарської діяльності.

Іноземні інвестиції  в Україні є в таких формах:

часткова участь у підприємствах, створених спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання діючих підприємств;

створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам, а також філій та інших відособлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання ними у повну власність уже діючих підприємств;

придбання нерухомогой рухомого майна, зокрема будинків, квартир, приміщень, устаткування, транспортних засобів та інших  об’єктів власності, шляхом одержання майна або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

придбання самостійно або за участю українських юридичних і фізичних осіб прав на користування землею і використання природних ресурсів на території України.

Найбільшим іноземним кредитором України єМВФ, що  поєднює функції регулювання,фінансування та консультування державчленів фонду у сфері валютно-фінансових відносин. МВФ займається виключно грошово-кредитними проблемами.

Другим джерелом надходження кредитів в країну є коштиСвітового банку, який зосереджується на проблемах довгострокового розвитку.

Третім фінансовим донором України єЄБРР. Це комерційний банк, кредити якого спрямовуються у виробничу сферу, банківський сектор, на розвиток комунікацій, зв’язку тощо.

До органів, які регулюють зовнішньоекономічну діяльность належатьВРУ,КМУ,НБУ, Державний митний комітет, Антимонопольний комітет.

У компетенцію Верховної Ради України входить ухвалення та зміна законів, затвердження основних напрямків зовнішньоекономічної політики та структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, укладання міжнародних угод, установлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності.

КабМін визначає методи здійснення зовнішньоекономічної політики країни, координує діяльність міністерств та комітетів з регулювання зовнішньоекономічної діяльності, ухвалює нормативні акти з питань такої діяльності, укладає міжнародні угоди та ін.Національний банк регулює курс національної валюти, проводить рохрахунки за отриманними державними кредитами та боргами, здійснює використання золотовалютного резерву України. Державний митний комітет здійснює митний контроль в країні, а Антимонопольний комітет контролює додержання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності антимонопольного законодавства.

До територіальних органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності належать місцеві Ради народних депутатів. Місцеві Ради народних депутатів та їхні виконавчі органи можуть виконувати свої зовнішньоекономічні функції лише через створені ними зовнішньоекономічні організації, які мають статус юридичної особи, і лише щодо суб’єктів підприємництва, розміщених на їхній території.

Структурна та інвестиційна політика на http://mirrorref.ru


Похожие рефераты, которые будут Вам интерестны.

1. Реферат Фіскальна політика держави (Бюджетно-податкова політика)

2. Реферат СТРУКТУРНА ПЕРЕБУДОВА ТА ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ В РЕГІОНІ

3. Реферат Інвестиційна діяльність шпаргалка

4. Реферат Фінансово-інвестиційна діяльність банку

5. Реферат ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ БАНКІВ УКРАЇНИ

6. Реферат Інформаційна політика України

7. Реферат Фінансова політика держави

8. Реферат Політика українізації (20-ті – початок 30-х рр.)

9. Реферат Продуктова політика комерційного банку

10. Реферат Зовнішня політика Чеської Республіки