Новости

Теорії державного регулювання економіки

Работа добавлена:






Теорії державного регулювання економіки на http://mirrorref.ru

Теорії державного регулювання економіки

1. Теорія меркантилізму

Держава тимбагатіша, чим більше грошей вона має. Нагромадження ж грошового багатства може бути досягнуто за допомогою державної влади. Теоріяраннього (абогрошового) меркантилізму (її прихильники У.Стаффорд, Г.Скаруффі) пропонувала державам здійснити системумір,спрямованихна утримання грошей у країні. Серед цихмірзаборона вивозу грошей за кордон, введення держ. монополії на торгівлю валютою; створення "складочних місць" для торгівлі іноземними товарами. Пізній (або мануфактурний) меркантилізм (Т.Мен,А.Серра,А.Монкретьєн).

Держава, як стверджували прихильники пізнього меркантилізму, тимбагатша,чим більше різниця між вартістю вивезених із країни і завезених унеї товарів. Пропонувалися два способи домогтися цієї різниці. По-перше, за рахунок вивозу виробів з своєї країни, причому дозволявся тільки вивіз готових виробів (від їхнього продажувиручаєтьсябільше грошей,ніж від вивозу сировини), заборонявсяввіз предметів розкоші. По-друге, така різниця могла бути забезпечена за рахунок посередницької торгівлі, для чого дозволявся вивіз грошей за кордон. При цьому висувався принцип: купувати дешевше водній країні, продавати дорожче — віншій.

Ідеї меркантилізму стали теоретичною базою державноїполітики, що одержали назвупротекціонізму,спрямованого на заохочення вітчизняної економіки, її захист від іноземних конкурентів, на розширення зовнішніх ринків.

2. Економічний лібералізм

Всебічне обґрунтування нових поглядів економічного лібералізму дали А.Сміт і Д.Рікардо. В основі навчанняСміта,викладеного в книзі"Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776 р.), лежалоуявленняпро економічні закони, що діють подібно законам природи і визначають розвитоксуспільства.Сміт називав таке природне функціонування економіки принципом"невидимої руки", а роль держави обмежував функцією"нічного сторожа" — підтримки порядку охорони тазахиступриватної власності й конкуренції. "Свобода підприємництва", "свобода торгівлі" — ці принципи замінили й у теорії, й уполітиці ідеї держ. протекціонізму.

Рікардо був також прихильником обмеженого втручання держави в економіку. Як іСміт, він думав, що в економіці діють об'єктивні і стихійні, але пізнавані закони. Механізмїхньої дії при відсутностізовнішнього (держ-го) втручання втримує економічну си-му в рівновазі.Рікардо звертав особливу увагу на необхід-ть виробіткудерж.екон-їполітики сприятливогоросту продуктивних силсуспільства.

Велика група вчених, очолюванаН.Кондратьєвим, розвивалависловлену раніше М.І.Туган-Барановським ідею про те, що будь-який суб'єктивний вплив на економіку повиненвідповідатизакономірностям ринкової системи.Останні, в свою чергу, підлягають вивченню, і чим краще вони досліджувані, тим ефективніші суб'єктивнірішення.

3. Неокласичний напрямок

Головна проблема (А.Маршала,А.Пігу)задоволення потреб людини. На перший планними висувалисяспоживча вартість (корисність) благ (товарів і послуг) і попит на ці блага з боку споживачів.

"Рушієм" цієї си-ми виступає капіталіст-підприємець, від успішної, прибуткової діяльності якого залежить процвітання всіх інших груп населення, та й самої держави.

Багато прихильників неокласичного напрямку підкреслюють, що в будь-якій своїй діяльностідержава не повинна порушувати закони ринкової економіки.  Існує інша лінія "неокласичного відродження" — так звананеовальрасовська модель загальної ринкової рівноваги.

Ще одним внутрішнім напрямком у неокласичній теорії висувають теоріюекономікипропозиції. Найважливіший акцент представники цієї теорії ставлятьна фіскальну політику. Вони передбачають зниження податків і надання податкових пільг корпораціям. Високі податки стримують підприємницьку ініціативу і тимсамим гальмуютьполітику інвестування і відновлення ви-ва.

Держ. бюджет по видатковій частиніповиненперебувати в видаткових частинах.

Отже, основна ідея неокласичної школиполягає в пошуці методів зниження інфляції інаданні великої кількості податкових пільг корпораціям ітієїчастини населення, що формує споживчий попит на ринку.

Ключова ідея Маршалаперебуває в переключенні зусиль із теоретичних суперечок навколо вартості до вивченняпроблем взаємодії попиту іпропозиції як сил, що визначають процеси, які протікають на ринку. Він використовував поняттярівноважної ціни.

4. Неолібералізм

Неоліберальна концепціяОйкена ґрунтується на ідеївизначеного втручання держави в ек. процеси.

Неоліберали виступають за лібералізацію економіки, використанняпринципів вільного ціноутворення, вбачаючи роль регулювання економіки державою в функціях"нічного сторожа" або "спортивного судді". Представникинеоліберальної концепції державного регулювання економіки довели правомірність обмеженої державної участі в економічних процесах і більшого його сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємців, якумову усуненнянерівновагі в економіці.

Цей форумнеолібералів нині називають також "колоквіумомЛіппмана" через співзвучність схвалених на конференції принципівнеолібералізмузположеннямивиданої в тому ж році американським економістом А.УолтеромЛіппманом книги під назвою "Вільне місто". Суть схвалених уПарижізагальних принципівнеоліберального руху зводиться до проголошеннянеобхідності державного сприяння в поверненні правилвільної конкуренції ізабезпеченні їхнього виконання всіма СХ.

В.Ойкен і його послідовники уФрайбургському університетіз того ж 1948 р. почали випуск щорічника "Ордо", що зіграв роль теоретичної трибунинеолібералізму всіх країн.

Ойкен у своїй книзі "Підстави національної економії" (1947) фундаментально проробив проблематику типології основних форм ринкової організації економіки.

ПоОйкену, "дві згадані форми реалізуються в трьох формах", кожну з яких він характеризує так: а) "тотальна централізовано керована ек-ка"; б) "централізовано керована економіказ вільним обміном предметами споживання";  в) "централізовано керована економіказ вільним споживчим вибором".

Роль держави відповідно до зворотної ілюстраціїРепке-Ерхарда, прирівнюється положеннямсудді (арбітра) нафутбольному полі.

М.Фрідмен зробив спробу відродити значення грошей, грошової маси і грошового обігу в економічних процесах.

5. Теорія ефективного попиту

У30-хроки, коли розроблялася і була опублікована"Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей" Дж.М.Кейнса, проблема полягала в тому, щоб знайти методи, що забезпечують вихід із глибокої кризи, створити умови для зростання виробництва і подолання масового безробіття.

Новаторство економічногонавчання Дж.М.Кейнса вметодологічному плані проявилося, по-перше, у перевазі макроекономічного аналізумікроекономічномупідходові, що зробив його засновником макроекономіки як самостійногоподілу економічної теорії, і, по-друге, в обґрунтуванні (виходячи здеякого "психологічного закону") концепції про так званий ефективний попит, тобто потенційноможливий і стимулюючий державнийпопит. Спираючись на власну, "революційну" по тим часам методологію дослідження, Дж.М.Кейнс на відміну від своїх попередників і всупереч економічним поглядам, що панували, стверджував про необхідність недопущення за допомогою державизменшеннязаробітної платні як основної умови ліквідації безробіття, а також про те, що споживання через психологічно зумовлену схильність людини до заощадженнязростає набагато повільніше прибутків.

Сказане свідчить про те, що в методології дослідження Дж.М.Кейнса враховується неабиякий вплив на економічнийріст інеекономічнічинники,якдержава і психологія людей.

У згаданій "Загальній теорії" Дж. М.Кейнса чітко простежується думка про недоцільністьнадмірної ощадливості і накопичення і, навпаки, можливій користі усілякої витратизасобів, оскільки, як думавучений, упершому випадкузасоби, швидше за все, набудуть неефективної ліквідної форми, а вдругому — можуть бутиспрямовані на збільшення попиту і зайнятості. Він також різко й аргументовано критикує тих економістів, що схильні до догматичних постулатів"закону ринків"Ж. Б.Сея йіншим винятково "економічним" законам, називаючи їх представниками "класичної школи".

Однак, характеризуючи "мультиплікатор зайнятості"Р.Ф.Канаяк показник, що дозволяє вимірювати "відношення між збільшенням сукупної зайнятості в галузях, безпосередньо нав'язанихз інвестиціями", що рекомендує власний коефіцієнт Дж.М.Кейнс назвав "мультиплікатором інвестицій", що на відміну від мультиплікатора Р.Ф.Кана характеризуєположення про те, що "коли відбувається прирістзагальної суми інвестицій, то прибуток збільшується на суму, що у Кразів перевершує приріст інвестицій".

Учислі послідовниківКейнса згадуються Е.Хансен, С.Харрис, Дж.Б.Кларк і ін. Спираючись навчення Дж.М.Кейнса, вони вважали за доцільне збільшення податків із прибутків населення (до 25% і більш), збільшення розмірів держ. позик і випуску грошей для покриття витрат держави.

6. Інституціоналізм

Основоположники інституціоналізмуТ.Веблен,УесліМітчелл,Дж.Гелбрейт,ЯнТимберген.

На їхню думку,економічна наука не повинна займатися чисто економічнимивідношеннями. Важливо враховувати весь комплекс умов ічинників, що впливають нагосподарське життя, правових, соціальних, психологічних, політичних. Правила державногокерування представляють неменший, а можливо ібільший інтерес, ніж механізм ринкових цін.

По-друге, варто вивчати не стільки функціонування, скільки розвиток, трансформацію капіталістичногосуспільства. Вонивиступають із критикою капіталізму, зарозширення соціальних програм. Питання про соц. гарантії зайнятості може стати важливішим за питання про рівень з.п.

Ринок,вважають інституціоналісти, аж ніяк ненейтральний і не універсальний механізм розподілу ресурсів. Саморегулюючий ринок стає своєрідною машиною для підтримки і збагаченнявеликих підприємств. Їх партнером виступає держава. Визначальну роль відіграє теперне споживач, а виробник ітехноструктура.

По-третє, треба відмовитися від аналізу ек.відношень із позицій так званої економічної людини. Потрібні не розрізнені дії окремих членівсуспільства, а організація. Проти диктату підприємців необхідні спільні, скоординовані дії, що покликані організовувати і проводити профспілки й органи держави. Державі слід узяти під свою опіку екологію,мистецтво, медицину.

Представників інституціоналізму цікавлять дві основні проблеми: економічної влади і контролю наднею. В основі еволюції людськогосуспільства лежать зміни втехніці виробництва. Відповідно до цихдетермінованих зрушень інституціоналістами розроблені різні концепції історичної трансформаціїсуспільства — індустріального,постіндустріального, інформаційного,технотронногосуспільства.

У цілому тематика інституціональних досліджень досить велика. Вона включає, наприклад,теорію споживчого попиту, соціально-економічну теорію добробуту, аналізвеликих корпорацій як соціально-економічного інституту і ряд інших. Економічна соціологія розробляласяМаксомВебером. Він обґрунтував методологічні принципи соціології, підготував фундаментальнупрацю"Господарство ісуспільство", вякій підведені підсумки його соц. досліджень. У подальшому економічна соціологія одержала найбільший розвиток упрацях американських інституціоналістів, зокрема, досліджувалися соціальні аспекти міжнароднихвідношень, міжнародного поділу праці, міждержавних зв'язків.

7. Державнийдирижизм

Після Другої світової війни в Франції сформувалася соціологічна школа. Концепції,розроблені її представниками, використовувалися впрактиці державного регулювання цієї країни в40 – 70-х роках(індикативне планування економіки). Засновник –Ф.Перру.

Як і всі представники інституціонального напрямку, французькі вчені різко такритично сприймали неокласичну теорію ринку. Головним об'єктом їхньої критики булаабстрактність цієї теорії, невідповідність позицій тому реальномуринку, що склався в 2 пол.ХХ ст.  Ф.Перру і його прихильники не втомлювалися підкреслювати, якважливо враховувати трансформацію ринку та його інститутів.

Ф.Перру виступив, по-перше, проти трактування економіки як замкнутої, самодостатньої системи, доказуючи, що насправді економіка нерозривно пов'язана з соціальнимивідношеннями, а також із політикою й ідеологією.Розроблювальні економістами-неокласиками ринкові моделі,стверджував він, відбивають тільки частину елементів, із яких складається економіка. По-друге, за його словами, неокласична теорія обмежує дослідження не просто ринком, а ринком "зробленої конкуренції", значно спрощуючи існуючі вреальному життізв'язки і мотивації,відхиляючитакий підхід,Перру відзначав необхідність враховувати монополістичну конкуренцію, державне підприємництво, конфлікти між капіталістами йособаминайманоїпраці.

Ф.Перру запропонував свою концепціюзагальної економічної рівноваги. Уній головне місцезаймає активний агент або економічне формування, тобтофірма або держава.Поведінка економічних агентів, доводив він, зумовлена правилами ринкової гри,породженої не механізмом обміну товарів, а співвідношенням сил партнерів з економічної діяльності. Намагаючись розглядати економічні структури в зв'язку з соціальними і політичними, ведучи наполегливий пошук справжніх диригентів економічної гри,Перру ретельно обґрунтовував необхідність істотного посилення дії держави на економіку. Удержавномудирижизмі (тобтокеруванні економічними процесами) він бачив можливість структурної перебудови економіки Франції після Другої світової війни. В цьому згодом він побачив і найважливішийзасіб подолання світової економічної кризи середини70-х років.

Національна політика економічної безпеки України

Економічна безпека (ЕБ) — загальнонаціональний комплекс заходів, спрямованих на постійний і стабільний розвиток економіки держави, що включає механізм протидії внутр-м та зовнішнім загрозам.

Міжнародна ЕБ — комплекс міжнародних умов співіснування домовленостей та інституціональних структур, за яких кожній державі — члену світової спільноти забезпечується можливість вільно обирати і здійснювати свою стратегію соціального та економічного розвитку, не зазнаючи зовнішнього тиску і розраховуючи на невтручання, розуміння та взаємовигідну співпрацю з боку інших держав.

Економічна безпека включає три важливіскладові:

1)економічна незалежність, що означає можливість здійснення державного контролю над національними ресурсами, спроможність використовувати національні конкурентні переваги для забезпечення рівноправної участі у міжнародній торгівлі;

2)стійкість і стабільність національної економіки передбачає міцність і надійність усіх елементів економічної системи, захист усіх форм власності, створення гарантів для ефективної підприємницької діяльності, стримування дестабілізуючих факторів;

3)здатність до саморозвитку і прогресу, тобто спрямованість самостійно реалізувати і захищати національні економічні інтереси, здійснювати постійну модернізацію виробництва, ефективну інвестиційну та інноваційну політику, розвивати інтелектуальний і трудовий потенціал країни.

Основнимипринципами забезпечення економічної безпеки України є: дотримання законності на всіх етапах забезпечення ЕБ; баланс економічних інтересів особи, сім’ї, суспільства, держави; взаємна відповідальність особи, сім’ї, суспільства, держави щодо забезпечення ЕБ; своєчасність і адекватність заходів, пов’язаних із запобіганням загроз і захистом національних економічних інтересів; надання пріоритету мирним заходам у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів економічного характеру; інтеграція національної ЕБ з міжнародною ЕБ.

Об’єкти - держава, суспільство, сім’ї, окремі громадяни, п/я, установи, організації, окремі території.

Суб’єктами є функціональні і галузеві міністерства та інші органи держ влади, податкові й митні слу жби, банки, біржі, фонди і страх компанії, виробники робіт і посл, продавці прод і вітчиз-і споживачі.

Предметом державної діяльності в галузі ЕБ є:

  • визначення і моніторинг чинників, що підривають стійкість соціально-економічної си-ми і держави;
  • формування економічної політики та інституціональних перетворень, що усувають або пом’якшують шкідливий вплив цих чинників у рамках єдиної програми економічної реформи.

Стратегія економічної безпеки передбачає: визначення характеристики зовнішніх і внутрішніх загроз ЕБ; визначення критеріїв і параметрів стану економіки, що відповідають вимогам ЕБ і забезпечують захист життєздатності країни; механізм забезпечення ЕБ країни, захисту її життєздатності на основі застосування всіма інститутами державної влади правових, економічних і адміністративних заходів впливу.

Вся система НЕБ включає три базові елементиінтереси, загрози, захист.

Національні інтереси України відображають фундаментальні цінності та прагнення укр. народу, його потреби гідних умов життєдіяльності, а також цивілізовані шляхи їх створення і способи задовол-я.

НЕІ класифікують за такими ознаками:

1) за ступенем важливості - життєво важливі, стратегічні, тактичні;

2) за тривалістю дії - довготривалі, середньотривалі, короткотривалі;

3) за характером зіткнення - паралельний, конфронтаційний, розбіжний, спільний;

4) за місцем дії - внутрішні, зовнішні;

5) за ступенем реалізації - не реалізовані, частково реалізовані, реалізовані;

6) за сферами розповсюдження - виробничі, фінансові, експортно-імпортні, технологічні, воєнно-економічні, соціально-економічні, демографо-економічні, еколого-економічні та ін.

Загрозами ЕБ України слід вважати явні чи потенційні дії, що ускладнюють або внеможливлюють реалізацію національних економічних інтересів і створюють небезпеку для соціально-економічної та політичної систем, національних цінностей, життєзабезпечення нації та окремої особи.

Загрози економічній безпеці класифікуються за такими параметрами:

1) за місцем виникнення — внутрішні, зовнішні;

2) за ступенем небезпеки — особливо небезпечні, небезпечні;

3) за можливістю здійснення — реальні, потенціальні;

4) за масштабами здійснення — загальнонаціональні, локальні, індивідуальні;

5) за тривалістю дії — тимчасові, постійні;

6) за сферою спрямування — виробничі, фінансові, експортно-імпортні, технологічні, інституційні, воєнно-економічні, соціально-економічні, демографо-економічні, еколого-економічні та ін.;

7) за ставленням до них — об’єктивні, суб’єктивні;

8) за характером спрямування — прямі, непрямі.

Захист – комплекс заходів по запобіганню або нейтралізації зазіхань, ворожих дій, небезпек.

Основними принципами організації та здійснення захисту в сфері НЕБ є:

1)системність, що передбачає розгляд проблем захисту з урахуванням усіх небезпечних каналів відпливу інформації та несанкціонованого доступу до неї, а також можливого часу та умов їх виникнення, комплексного застосування на правових, організаційних та технічних заходів по захисту;

2)обгрунтованість, оскільки складність завдань, що вирішуються, великий обсяг робіт, а також обмеженість ресурсів викликають необхідність глибокого науково-технічного обгрунтування рішень, що приймаються, всебічної оцінки щодо їх реалізації;

3)достатність, що означає необхідність пошуку ефективних та надійних засобів захисту, уникаючи зайвих витрат і забезпечується використання найбільш досконалих методів та засобів захисту. За характером впливу на загрозу серед засобів захисту виділяють узгодження, стримування, протидію та припущення. Суспільство і громадяни використовують менший, ніж держава, арсенал засобів своїх інтересів і в значній мірі покладаються на захист держави;

4)гідність залежно від умов захисту та важливості захищених об’єктів, прогнозування загроз та запобігання їх нейтралізації, оперативну та ефективну ліквідацію наслідків цих загроз;

5)своєчасність, що диктується необхідністю розробки заходів захисту та контролю (в гіршому випадку проведення заходів по захисту може не тільки не дати ефекту, а й призвести до додаткових збитків).

В умовах переходу до ринкової економіки, активізації діяльності підприємств різних форм власності, необхідність захисту їх комерційних інтересів стає не під силу виключно державним правовим органам. Тому починає розвиватися мережа приватних охоронно-розшукових агентств та служб комерційної та підприємницької безпеки, які спільно з державними правоохоронними органами покликані вирішувати питання захисту як на державному рівні, так і на рівні господарчих суб’єктів різних форм власності.

Критерії економічної безпеки — оцінка стану економіки з точки зору найважливіших процесів, що відображають суть економічної безпеки.

Критеріальна оцінка безпеки включає в себе оцінку:

ресурсного потенціалу і можливостей його розвитку;

рівня ефективності використання ресурсів, капіталу і праці та його відповідності рівню найбільш розвинених і передових країн, а також рівню, за якого загрози внутрішнього і зовнішнього характеру зводяться до мінімуму;

конкурентоздатності економіки;

цілісності територій і економічного простору;

суверенітету, незалежності та можливостей протистояння зовнішнім загрозам;

соціальної стабільності, а також умов запобігання і розв’язання соціальних конфліктів.

Для оцінки (вимірювання) ЕБ держави використовуються наступні методи:

спостереження за основними макроекономічними показниками і порівняння їх з пороговими значеннями, що мають бути не нижчі  середньосвітових;

оцінка темпів ек. зростання країни за основними макроекон-ми показниками й динамікою їх зміни;

методи експертної оцінки, що служать для опису кількісних і якісних процесів, які досліджуються;

метод аналізу і обробки сценаріїв;

методи оптимізації.

При оцінці ЕБ будь-якої держави в основному експертними методами оцінюються:

а) інтегральний показник надійності країни;

б) страхові ризики.

Регіональна економічна політика

Державна регіональна економічна політика(ДРЕП) — сукупність організаційно-правових та ек. заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей.

Об'єктами ДРЕП є територіальні утворення, в межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування. Склад цих об'єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України.

Суб'єктами ДРЕП є органи державної влади, представницькі органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції розв'язують проблеми соціально-економічного розвитку регіонів.

ДРЕП перехідного періоду повинна грунтуватись на такихпринципах:

- правове забезпеченняподальшого посилення економічної самостійності регіонів чітким розмежуванням повноважень між центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та представницькими органами;

- дотримання пріоритетів загальнодержавного значення та органічної єдності розвитку продуктивних сил регіонів і завдань соціально-економічного розвитку країни;

-урахуваннявимог екологічної безпеки під час реформування структури господарських комплексів регіонів і розміщення нових підприємств.

Відповідно до різноманітності процесів, що відбуваються в регіонах, виокремлюють і певніскладові частини ДРЕП: економічну, соціальну, екологічну, науково-технічну, гуманітарну, національну, управлінську, демографічну та зовнішньоекономічну.

Основними складовими елементами механізму державного регулювання є:

 законодавчо-нормативна база;

бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку та селективна підтримка окремих регіонів з боку держави;

реалізація державних регіональних програм, а також індикативних прогнозів і місцевих програм соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних утворень;

створення та розвиток спеціальних (вільних) економічних зон у певних регіонах;

розвиток міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

Суб'єктами, що реалізують державну політику в регіонах та безпосередньо здійснюють державне регулювання на місцях,є обласні, районні та міські держадміністрації. Для викон-ї влади — Прези дента, КМУ, міністерств і відомств, — держадміністр-ї є інструментом у процесі реалізації законів.

Державна регіональна фінансова політика (ДРФП)це сукупність державних фінансових заходів для розв'язання фінансових проблем регіонів.

Основними інструментами забезпечення цієї політики є частказакріплених за територіями доходів у бюджетах на всіх рівнях бюджетної системи, місцеві податки і збори, нормативи відрахувань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів, а також дотації, субсидії та субвенції, що надаються місцевим бюджетам.

До складумуніципальних фінансів входять місцеві бюджети територіально-адмін-х одиниць і фінанси суб'єктів господарювання, що використовуються для задоволення територіальних потреб.

За допомогою муніципальних фінансів держава активно проводить соціальну політику, здійснює фінансування освіти, охорони здоров'я, будівництво та утримання доріг, комунальне обслуговування.

Основними функціями місцевих бюджетів є:

формування грошових фондів для забезпечення діяльності місцевих органів влади;

розподіл і використання грошових коштів між галузями економіки;

контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств, організацій, установ, підвідомчих органам місцевого (регіонального) самоврядування.

За своєю структурою місцеві бюджети складаються з дохідної та видаткової частин.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних і регулюючих джерел доходів. Основу власних доходів становлять місцеві податки і збори, відрахування від державних податків.

Регулюючі доходи охоплюють всю сукупність грошових коштів, що передаються з державного бюджету на місця: проценти відрахувань від державних податків, дотації, субвенції, кошти, отримані з держбюджету за взаєморозрахунками.

Видаткова частина місцевих бюджетів найбільш яскраво відображає економічні й соціальні процеси, що відбуваються в регіонах.

Основні методи та інструменти державного регулювання економіки

Методологія державного регулювання економіки — це підходи, принципи та логіка управління соціально-економічним розвитком країни.

Основні принципи державного регулювання економіки:

1)наукова обгрунтованість — врахування вимог об’єктивних економічних законів, реалій економічного, політичного і соціального життя суспільства, національних особливостей;

2)погодження інтересів – державне регулювання економіки має бути механізмом погодження інтересів різних суб’єктів економіки: загальнодержавних, регіональних, групових (підприємців, робітників, споживачів, виробників тощо);

3)системність зумовлена функціонуванням національної економіки як великої складної системи, що включає різні рівні й елементи. Тому державне регулювання економіки, охоплюючи різні об’єкти, має виходити із системних засад у вирішенні економічних, соціальних , зовнішньоекономічних, науково-технічних, культурних, екологічних та інших проблем;

4)цілеспрямованість — державне регулювання має спрямовуватися на досягнення конкретних цілей;

5)пріоритетність — виділення основних соціально-економічних проблем розвитку країни, на вирішенні яких державі належить зосередити свої зусилля ( через обмеженість наявних державних ресурсів — фінансових, матеріальних, трудових, інформаційних і т. ін.);

6)комплексність – необхідність використання державою всього арсеналу засобів та інструментів, що є в її розпорядженні (правових, економічних, адміністративних, прямих, непрямих, неформальних тощо);

7)адаптація — державне регулювання має грунтуватися на безперервному аналізі результатів оперативної оцінки і коригуванні впливу держави на соціально-економічні процеси залежно від внутрішніх чи зовнішніх умов розвитку країни;

8) мінімальна достатність:

держава повинна виконувати тільки ті функції, які не може забезпечити ринок;

функції державного управління мають певним чином розподілятися — на вищих його рівнях належить вирішувати ті проблеми, які не можуть бути з’ясовані на нижчих;

9) ефективність:

організаційно-правове забезпечення ДРЕ — управління економікою зобов’язані здійснювати спеціальні органи державної влади й управління з чітко визначеними правами, компетенцією та обов’язками;

економіко-організаційне забезпечення ДРЕ — держава повинна використовувати важелі ( форми, методи, інструменти), адекватні цілям і ситуаціям, що склалися;

порівнянність витрат (на утримання державного управлінського апарата) та результатів державного втручання в економіку.

Логіка ДРЕхарактеризує послідовність заходів держави, необхідних для управління соціально-економічним розвитком країни:

1) аналіз висхідного рівня розвитку національної економіки, її проблем та можливостей;

2) визначення цілей, пріоритетів і кінцевих результатів ДРЕ;

3) з’ясування способів досягнення поставлених завдань і створення відповідних правових, економічних, організаційно-управлінських механізмів;

4) формування необхідних ресурсів (фінансових, матеріальних, інтелектуальних, трудових, інформаційних тощо);

5) передбачення ризиків і наслідків управлінських рішень.

Основними формами впливу держави на соціально-економічний розвиток є наступні:

бюджетно-податкове регулювання пов’язане з функціонуванням державних фінансів, формуванням державного бюджету та державними витратами і спрямоване на реалізацію цілей соціально-економічного розвитку країни;

кредитно-грошове регулювання — діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною й стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки;

адміністративно-економічне регулювання передбачає заходи адміністративного та економічного характеру, спрямовані на створення умов для функціонування ринкової системи та реалізації соціальних цілей суспільства;

цінове регулювання — вплив держави на ринкове ціноутворення за допомогою законодавчих, адміністративних чи судових заходів з метою здійснення кон’юнктурної та структурної політики, приборкання інфляції, стимулювання виробництва, його модернізації, посилення конкурентноздатності національної економіки, пом’якшення соціальної напруги тощо.

Методи ДРЕце сукупність способів, прийомів та засобів державного впливу на соціально-економічний розвиток країни.

Методи ДРЕце способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою утворення умов їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямків державної економічної політики.

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб’єктів ринку. Здійснюється за допомогоюінструментів адміністративно правового характеру, які регламентують діяльність суб’єктів господарювання, таекономічних інструментів прямого впливу. Останні спрямовано на регулювання темпів зростання та структури економіки, обсягів виробничого та невиробничого споживання, масштабів діяльності суспільного сектора економіки та ін.

Держконтракт і держзамовлення- це договори між державою і суб’єктами господарювання на виготовлення певного товару чи виконання певного виду послуг з метою задоволення соціально-економічних потреб споживача, стимулювання виробництва дефіцитного товару, в тому числі на експорт, розвитку пріоритетних галузей і виробництв, впровадження нових технологій, виконання міжнародних угод та задоволення соціальних потреб суспільства.

Держконтракт укладається з державними підприємствами і фінансується із державного бюджету.

Держзамовлення застосовується для підприємств недержавної форми власності й зазвичай фінансується з власних джерел підприємства, а держава надає при цьому певні преференції (лат.-“перевага”, привілей) та пільги (в оподаткуванні, кредитуванні, гарантуванні ринку збуту тощо).

Субсидія - форма цільової фінансової або матеріальної допомоги держави окремими суб’єктами економіки (галузям, регіонам, фірмам, банкам, фізичним особам).

Субвенція - форма грошової чи матеріальної допомоги, що надається державою в екстремальних ситуаціях.

Дотація- різновид субсидій, а саме: асигнування, доплата із державного бюджету з метою збалансування бюджетів нижчих рівнів.

Ліцензування- видача державними органами дозволу на право займатися певним видом діяльності, у тому числі експортно-імпортними операціями тощо.

Квотування-кількіснеобмеженняекспорту,імпортуокремихвидівтоварів,що проводитися державними органами в якості міри регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Контингування- державне регулювання зовнішньої торгівлі у формі встановлення експортних і імпортних квот — контингентів.

Контингент -установлювана державними органамигранична нормаввозу, вивозу, транзиту деяких товарів увизначені країни. Контингент визначається уфізичному абогрошовому вимірі.

Фіксовані ціни на товари і тарифи на послуги— держава встановлює певний рівень цін на ті чи інші товари і тарифи на послуги.

Встановлення державних стандартів і нормативів - визначення єдиних вимог, норм стосовно якості, хімічного складу, фізичних властивостей, ваги, розмірів, кількості тощо.

Економічні стандарти і нормативи втілюють показники ефективності виробництва (наприклад, норми рентабельності, енерго-, праце-, матеріало- і взагалі ресурсомісткості продукції).

Соціальні стандарти- офіційно встановлені державою нормативи в сфері соціальних відносин (мінімальна зарплатня, мінімальна пенсія, рівень прожиткового мінімуму, тривалість робочого тижня, відпустки, умови праці тощо).

Харчові стандарти- встановлені державою вимоги щодо якості продуктів харчування. Наприклад, допустимі види харчових добавок (консерванти, барвники тощо), не шкідливі для здоров’я людини.

Фармацевтичні стандарти- нормативи виготовлення лікарських препаратів, перелік ліків і фармацевтичних засобів, вживання і реалізація яких офіційно дозволена державою.

Екологічні стандарти включають норми безпечного викиду шкідливих речовин у повітря чи водойми, рівень радіаційного забруднення тощо.

Непрямі методи ДРЕ-сукупність опосередкованих засобів державного впливу на діяльність суб’єктів економіки (система правових та економічних методів).

Методи непрямого регулювання-це методи, які регламентують поведінку суб’єктів не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти в потрібному державі напрямку.Опосередковане регулювання — це вплив на економічні інтереси. Держава втілює в життя свої рішення на підставі мотивації. У даному контекстімотивація— це процес спонукання об’єктів ринку до діяльності в напрямку державних пріоритетів.

До методів непрямого ДРЕ належать інструменти фіскальної, бюджетної, кредитно-грошової, інвестиційної, амортизаційної, інноваційної та інших напрямків економічної політики, а також методи морального переконання.

Правові методи ДРЕ — система законів та законодавчих актів, що регламентують діяльність суб’єктів господарювання (визначають правовий простір).

Предметом правового регулювання економіки є:

1) відносини між державою і суспільством, громадянами, суб’єктами господарської діяльності;

2) відносини "всередині" держави, між її органами з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу;

3) відносини між суб’єктами господарської діяльності (виробник - посередник, замовник - підрядчик, боржник -кредитор, власник -орендар та ін.);

4) економічні відносини між людьми, залученими в державно-управлінські процеси як з приводу професійного виконання обов’язків державних службовців, так і з причин звернення в державні органи для вирішення будь-яких власних проблем.

Стержнем правового регулювання є розробка та юридичне закріплення норм (правил) поведінки суб’єктів економічних відносин. Традиційно в кожній нормі відокремлюють три основні елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію.Гіпотеза - це такий елемент норми, в якому зазначаються умови, обставини, ситуації в сфері економічних відносин, з настанням яких норма набирає чинності.Диспозиція - частина норми, яка визначає права чи обов’язки учасників відносин.Санкція - це та частина норми, яка передбачає заходи адміністративно-правового примусу в разі невиконання обов’язків учасниками економічних відносин.

Економічні методи державного регулювання економіки пов’язані зі створенням фінансових чи мат. стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб’єктів господарювання й зумовлювати їхню поведінку .

Инструменты эк методов: ставки налогов, учетная ставка, тамож тарифы, нормы амортизации.

Економічне регулювання здійснюється через механізм фіскальної, бюджетної, амортизаційної та інших напрямків державної економічної політики.

Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, які характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи. Отже, існує зв’язок між фіскальними, бюджетними та податковими напрямками політики.

У рамкахбюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектора загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.

Податкова політика застосовується для поновлення державних фінансових ресурсів, а також для стимулювання економічного зростання, науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників.Податкова політика реалізується за двома напрямками - за визначенням податків та встановленням податкових пільг окремим суб’єктам (особам) з метою впливу на інвестиційний клімат та рівень грошових доходів населення.

Грошово-кредитне регулювання здійснюється з метою впливу на грошову позицію. Для досягнення цієї мети НБУ використовує такі основніінструменти: грошова емісія, операції з державними цінними паперами на відкритому ринку, зміна норми обов’язкових резервів, маніпулювання обліковою ставкою.

Адміністративні методи базуються на використанні сили державної влади. Це заходи (засоби) заборони, дозволу або примусу.

Застосування адміністративних методів необхідне і навіть ефективне у таких сферах:

1) прямий контроль держави над монопольними ринками;

2) охорона навколишнього середовища і здоров’я людей;

3) соціальний захист населення, визначення і гарантування мінімально допустимих життєвих параметрів — встановлення соціальних стандартів (гарантований прожитковий мінімум, регламентація умов праці тощо);

4) захист національних інтересів у світогосподарських зв’язках (ліцензування експорту, державний контроль за імпортом капіталу, робочої сили, товарів тощо);

5) реалізація державних програм і планів.

Адміністративні засоби ДРЕ - це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб’єктів ринку. Їхні ознаки: прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов’язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень).

Ліцензії- спеціальні дозволи, які видаються суб’єктами підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів.

Квоти - визначають частку суб’єктів ринків у виробництві, споживанні, експорті, імпорті і т.п. товарів та послуг..

Санкції- заходи держави, спрямовані на покарання суб’єктів ринку, які не виконують установлених правил діяльності.

Норма - це, по-перше, науково обгрунтована міра суспільно необхідних витрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції заданої якості, по-друге, правила поведінки людей і здійснення певних видів економічної діяльності.Норматив - поелементна складова норми, яка характеризує кількість вироблених або використаних у споживанні товарів (робіт, послуг, ресурсів) на будь-яку одиницю.

Стандарти - єдині норми за типами, марками, параметрами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробування та контролю, правилами пакування, маркування та зберігання продукції, технології виробництва.Об’єктами стандартизації є конкретна продукція, норми та нормативи, вимоги та методи, терміни позначення та т.ін., які мають перспективу багаторазового використання і застосовуються в різних галузях господарства, а також у міжнародних економічних відносинах.

Державне замовлення є інструментом як адміністративного, так і економічного регулювання. Коли йдеться про адміністративне регулювання, мається на увазі, що для підприємств, які повністю або частково перебувають у державній власності, а також для підприємств-монополістів, державні замовлення на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) є обов’язковими.

Ціни теж можуть використовуватись як інструменти адміністративного регулювання. Держава здійснює адміністративний вплив через встановлення фіксованих цін на найважливіші товари чи послуги, застосування граничних цін, заморожування цін на певний строк та ін.

Імперативніметоди регулювання – це адміністративні методи.

Індикативні методи- це методи непрямого, опосередкованого впливу, що мають орієнтований,рекомендаційний характер.

Неформальним засобом державного впливу на економіку є переконання.Держава використовує для його реалізації публічні лекції, рекламу, спеціальні програми на радіо і телебаченні, публікації у періодичних виданнях, соціологічні дослідження й опитування, впливаючи таким чином на формування громадської думки, суспільної свідомості, економічного мислення.

Специфічним інструментом ДРЕ є державний сектор економіки- комплекс господарських об’єктів, які повністю або частково належать центральним чи місцевим органам державної влади і використовуються державою для виконання нею економічних, соціально-культурних та політичних функцій.

(ДРЕ) — сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб’єктів господарювання і ринкову кон’юнктуру з метою створення нормальних умов для функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем суспільства.

Структурна та інвестиційна політика

Стр-ра єк-кисоотнош-е различных эл-тов эк си-мы, кот отражают нродно-хоз-е пропорции, а также состояние ОРТ.

Структуру економіки можна розглядатиза чотирма розрізами:

1.Відтворювальна структура відобража сформовані пропорції відтворення і зрушення, що відбуваються в них.

2. Галузева структура економіки пов'язана з розподілом засобів виробництва і робочої сили між різними пІдотраслями, галузями і народногосподарськими комплексами.

3.Територіальна стр-ра характеризує пропорції в розміщенні і розвитку продуктивних сил у рамках національного і всесвітнього господарства,в системі міжнародного поділу праці.

4.Соц стр-ра – связана с изменениями в си-ме собственности и формир-я эф-ного собственника; с регул-м доходов и устранением большой дифференциации доходов.

5.Внешнеэк стр-ра – хар-ет увел-е экспортного потенциала гос-ва и уменьш-е в экспорте части сырьевых ресурсов и увел-е уд веса прод перерабатывающих отраслей.

Критерии, определяющие стр-ру эк-ки: 1)объемы произведенной прод и ус; 2) чсил-ть занятого насел-я; 3) объем и ст-ть основного кап-ла.

Довгострокові структурні цикли включають наступні фази:

зародження нової структури економіки (структурна революція, переворот);її освоєння;

поширення (твердження);

старіння, що породжує структурнукризу,вихід з якої означає початок нового циклу.

Інвестиційний процес --багатобічна діяльність учасників відтворювального процесу по нарощуванню капіталу нації. Він є складовою частиною суспільного відтворення, відбиває всі стадії відтворювального процесу: виробництво, розподіл, обмін, споживання, але тільки з боку руху інвестиційних благ.

Інвестиції — довгострокові вкладення капіталу в підприємства різних галузей економіки. Розрізняють інвестиції державні і приватні, реальніта фінансові, внутрішні й іноземні.

Мета державних інвестицій — забезпечення умов ефективного функціонування економіки країни.Мета приватних інвестицій - одержання додаткового прибутку на вкладені кошти.

Фінансові інвестиції— вкладення в цінні папери, а такожрозміщення капіталу в банки.

Реальні інвестиціївкладення капіталу безпосередньо в засоби виробництва і предмети споживання. При цьому може бути задіяний і позиковий капітал, у т.ч. кредити банку.

Крімдвох основних  видів інвестицій, існують і так званіінтелектуальні інвестиції, що припускаютьіпокупку патентів ліцензій ноу-хау, підготовку і перепідготовку персоналу, вкладення в НДДКР.

За джерелами фінансування виділяютьвнутрішні й іноземні інвестиції.

Головними завданнями інвестиційної політики держави повинні стати:

а) розширення обсягу і підвищення ефективності інвестицій за рахунок удосконалювання їхньої структури;

б) перетворення державних інвестицій у "локомотив" підвищення інвестиційної активності в країні, засіб керування структурних трансформацій економіки.

Усю сукупність інструментів регулювання інвестицій можнаподілити на:Непрямі інструменти параметрично впливають на підприємницьку волю в області здійснення інвестицій (інформування про бажані напрямки вкладень, інфраструктурні інвестиції,  стимулююче і дестимулююче оподатковування і т. і.). Навпроти,прямі заходи обмежують підприємницьку волю в цій області (видача ліцензій на розширення виробничих потужностей, стандарти робочих місць, регламентація структури інвестицій і ін.).

У нашій країні головнимзасобом мобілізації фінансових ресурсів сталоакціонування, здійснюване дуже примітивно.

Рішенняцих питань повинне передбачатися новою інвестиційною політикою, головними напрямками якої є подальша децентралізація капітального будівництва, відмовлення від зосередження всіх інвестиційних ресурсів у руках держави і їхнього адміністративного розподілу за галузями і регіонами. Для забезпечення прискореного відновлення виробничого апарату на новій технічній основі необхідно досить вільний перерозподіл матеріальних і інвестиційних ресурсів між наявними пріоритетами.

Важлива роль у забезпеченні народного господарства інвестиційними ресурсами приділяється створеннюбагатоканальній системі фінансування, яка включає крім централізованих джерел і власних засобів підприємств і організацій,венчурні фонди, комерційні банки і тощо, і означає збільшення числа потенційних інвесторів.

Основні джерела інвестицій в умовах ринкових відносин повинні бути децентралізованими. Співвідношення між централізованими і нецентралізованими ресурсами стає принципово важливим для організаціїта регулювання інвестиційного процесу.

Інвестиційнізасоби,фінансовані зарахунок держбюджету (централізовані вкладення), а також підприємствами й організаціями з власних фондів розвитку (нецентралізовані вкладення), утворютьдержавні капітальні вкладення. Керування цими засобами означає впливати на суспільнейкапітальне будівництво відповідно до інвестиційної політики. Такий вплив досягається за допомогою методів економічного регулювання.Головним джерелом нецентралізованих вкладень є амортизація і частина прибутку, визначена підприємством самостійно.

Співвідношення між централізованимий нецентралізованими капіталовкладеннями як у ціломуза народним господарством, так ізагалузями визначається:

планованими обсягами виробництва;

рівнем ефективності засобів;

їхньою відтворювальною структурою, що забезпечує своєчасне відновлення основних фондів.

Власні засоби підприємств можуть бути збільшені за рахунок їхнього вільного переливу шляхом купівлі-продажу акцій підприємств, використання кредитів комерційних банків і інших установ.

І, звичайно ж, важливим джерелом інвестиційних ресурсів, може служити масоване залучення іноземних інвестицій і валютних позик. Світовий  досвід показав, що прямі іноземні інвестиції мають істотні переваги в порівнянні з іншими видами економічної допомоги.

Основним же джерелом капіталовкладення єчастина національного доходу, щонагромаджується. Причому вихідний для всього процесу економічного розвитку імпульс визначаєчастка виробничого нагромадженняв національному доході — .

Основні принципи регулювання інвестиційної діяльності:

послідовної децентралізації інвестиційного процесу;

збільшення частки внутрішніх (власних) засобів суб'єктів господарювання у фінансуванні інвестиційних проектів;

перенесення центра ваги з безповоротного бюджетного фінансуванняу виробничій сфері на кредитування;

виділення бюджетних засобів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм (проектів), спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки,за адресним принципом;

фінансування об'єктів, будівництво яких знову починається за рахунок бюджетних засобів, як правило, на конкурсній основі;

надання переваги завершенню раніше початих будівництв, технічному переоснащенню і реконструкції діючих підприємств;

здійснення відповідними державними органами контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій;

розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;

удосконалення нормативної і правової бази з метою збільшення обсягів залучення інвестиції;

введення системи страхування інвестиції.

Державне регулювання соціальної сфери

Соціальна політика – це діяльність держави по створенню та регулюванню соціально-єкономічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної спра-ведливості та соціально-політичної стабільності в країні.

Об’єктомє різні суспільні, професійні, терито-ріальні та інші групи людей, а також суспільство в цілому.Предметом є розподіл частини знов створеного доходу, але не за економічними (не за результатами), а за іншими критеріями.

Соціальна політика держави включає:

регулювання соц відносин в суспільстві, умов взаємодії суб’єктів економіки в соц сфері;

рішення проблем безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

розподіл і перерозподіл доходів населення;

формування стимулів до високоефективної суспільної праці й надання соц. гарантій економічно активній частині населення;

створення систем соціального захисту населення;

забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури;

захист навколишнього середовища.

Основними принципами соціальної політики є:

раціональність– досягнення найкращого співвідношення мети соц. політики та способів ії реалізації;

соціальна справедливість – визначення однакових можливостей для всіх членів суспільства;

соціальна безпека – передбачення певних життєвих ризиків.

Цілі соціальної політики перехідного періоду можуть бути страте-гічного та поточного характеру.

Стратегічні цілі:наповнення реформ соціальним змістом; розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формування громадянського суспільства; активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері; забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зростання добробуту громадян; створення кожній людині можливостей реалізувати ії здібності, одержувати дохід відповідно до результатів праці.

Суб’єкти та об’єкти соціальної політики

Суб’єктисоціальної політики

Об’єкти соціальної політики

1. Держава в особі уряду, ВРУ; міністерств праці та соціальної політики, охорони здоровя, освіти і науки, культури і мистецтва, та ін.

2.Органи місцевого самоврядування

3. Інші суб’єкти громадянські, політичні організації;  партіі, профспілки, фонди, асоціації громадян

1.Ринок праці та зайнятість на населення

2.Трудові відносини

3.Оплата праці та доходи на-селення

4.Система соц. забезпепечення населення

5.Елементи соціальної інфраструктури

6.Громадяни як споживачі

Поточні цілі включають: погашення   заборгованості із заробітної плати та соціальних виплат; забезпечення прожиткового мінімуму; боротьба з бідністю, надання адресної допомоги; захист громадян від інфляції за допомогою своєчасної індексації доходів; обмеження безробіття та стимулювання зайнятості населення;створення екологічно та соціально безпечних умов життя.

Методи державного регулювання соціальної сфер:

правового забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

прямих державних виплат із бюджетів різних рівнів на фінансуван-ня соціальної сфери (освіти, науки, медичного обслуговування, охорони навколишнього середовища та ін.);

соціальних трансфертів (державних виплат, які не передбачують якої-небудь зворотньої економічної послуги) у вигляді різних соціальних субсидій;

ефективної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів;

державних програм з вирішення конкретних соціальних проблем;

пенсійного забезпечення;

державного впливу на ціни та ціноутворення;

підготовки та перепідготовки кадрів;

організації оплачуваних громадських робіт;

встановлення соціальних та екологічних нормативів і стандартів, контролю за їі дотриманням.

Державні соціальні стандарти – встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначається рівні основних державних гарантій.

Державні соціальні гарантії – встановлені законами мінімальні роз-міри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальні допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законом та іншими нормативно-правовими нормами, які забезпечують рівень життя , не нижчий прожиткового мінімуму.

Державні соціальні стандарти і нормативи встановлюютьсяз метою:

визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних гарантій громадян, встановлених Конституцією України;

визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забез-печення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх реалізації;

визначення й обгрунтування розмірів видатків Державного бюд-жету України та місцевих бюджетів, соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій; мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги.

Ринок праці – це соціально-економічна категорія, яка характеризує відносини людей, що виявляються в процесі найму, оцінки, звільнення працівників та встановлення розмірів компенсацій за використану робо-чу силу. Ринок праці в ціломупідкоряється законам попиту та пропозиції.

Працездатне населення – населення, здатне до труд-ї діяльності без урахування віку, тобто та його частина, яка потенціально має необхідний фізичний розвиток, інтелект та знання для виконання робо-ти.Працездатний вік –згідно зак-ву України длячоловіків – 16 – 59 років,для жінок – 16–54 роки).

Зайнятість населення – це діяльність, повязана з задоволенням особистих і суспільних потреб. Вона пов’язана не тільки з державними підприємствами, а й з особистим фермерським та іншим господарством, садівництвом; індивідуаль-ною трудовою діяльністю, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці і праві власності на засоби виробництва для виконання цієї праці.

Розрізняютьтри сфери зайнятості: по-перше,зайнятість працездатного населення (трудові ресурси); по-друге,зайнятість економічно активногонаселення (робочої сили); по-третє,зайнятість населення на ринку праці (зайнятість найманою працею).

Державна служба зайнятості складається з національного центру зайнятості, який контролює дворівневу мережу обласних і місцевих центрів зайнятості: один республіканський центр (в Криму), 24 обласні і 2 міські центри в Києві і Севастополі з однаковим статусом і 655 місцевих центрів.

Міністерство економіки та регіональні управління економіки місцевих державних адміністрацій здійснюють аналіз і прогнозування кількості населення, трудових ресурсів на ринку праці, розробляють зведений баланс трудових ресурсів, зведений баланс.

Організаційні заходи включають (активні):

створення додаткових сфер зайнятості;

професійну орієнтацію населення, підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів;

субсидування частини витрат підприємств на заробітну плату, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників, застосування гнучких форм зайнятості;

надання допомоги в працевлаштуванні.

Пасивні(не впливають на регулювання попиту й пропозиції робочої сили):

асигнування коштів на часткове відшкодування безробітним втрати доходів;

асигнування на забезпечення дострокового виходу на пенсію та інші грошові допомоги.

Наукові заходи включають: наукове обгрунтування державної політики зайнятості населення; науковий аналіз проблем зайнятості населення на ринку праці; оцінку стану та перспектив розвитку і формування ринку праці України.

В економічній теорії під “доходом” розуміють грошову суму, яка регулярно і законно надходить в безпосереднє розпорядження ринкового субєкта.

Розмір доходу – показник масштабу такої участі.

“Функціональні” доходи – це заробітна плата робітників у ринковому секторі, плата службовцям у державному секторі, прибуток підприємців та компаній, рента земельних власників і домовласників, доходи дрібних власників.

Фактичний розмір доходу відображає майнову ієрархію соціальних груп, що характеризує “вертикальний розподіл доходів”. Вертикальний розподіл є результатом перерозподільного втручання держави в сферу доходів, завдяки чому доходами розпоряджаються навіть такі групи (непрацездатні чи безробітні), які не змогли б їх мати, якщо б існував лише функціональний розподіл. Для вимірювання фактичного розподілу доходів використовують “криву Лоренца” та “коефіцієнт Джині”, який показує, яка частка сукупного доходу приходиться на кожну групу населення, що дозволяє судити про рівень економічної нерівності в країні.

“Крива Лоренца” – метод графічного зображення рівня концентрації явища.

Рівень нерівності розподілу доходів визначаєтьсякоефіцієнтом Джині – це відношення площини, утвореної лініями рівномірного та нерівномірного розподілів доходів (вона на рисунку  заштрихована), до площини трикутника ОАВ. При коефіцієнті, близькому до нуля, суспільство знаходиться в становищі абсолютної “зрівнялівки”, а при коєфіцієнті, рівному одиниці, – в ситуації “найбіднішої більшості та найбагатшої меншості”.

Складовими державної політики заробітної плати є:

проведення глибокої структурної реформи заробітної плати в світі Концепції, передбачуваноЇ наказом Президента України;

створення умов для росту продуктивності праці та рівня реальної заробітної плати;

підвищення ролі нормування праці при обгрунтуванні розміру заробітної плати;

вдосконалення податкового регулювання доходів населення;

підвищення ролі тарифних угод і колективних договорів у регулю-ванні доходів.

Доход, який залишився після сплати податків, називаєтьсячистим власним доходом.

Рівень та якість життя – це інтегральний показник соціально-економічного розвитку країн. Для визначення рівня життя в різних країнах у 1990 р. ООН ввела поняттяіндекс людського розвитку (ІЛР), абоіндекс розвитку людського потенціалу: довголіття, освіченність та життєвий рівень населення.

Межові значення для кожного показника за визначенням ООН:

тривалість життя – 25–85 років;

рівень освіти – 0–100% (кількість років, які провів у режимі навчання після 15 років “середній громадянин”);

ВВП – від 200 до 4000 дол. США.

Низьким є ІЛР менше 0,5, високим – 0,91.

Рівень життя населення – ступінь задоволення матеріальних, духовних та соціальних потреб людей. В ООН використовують наступні показники: рівень освіти, рівень медичного обслуговування, тривалість життя, ступінь зайнятості населення, його платоспроможність, доступ до політичного життя та ін.

Основними показниками соц. гарантій є:прожитковий мінімум (мін. споживчий бюджет);величина вартості прожиткового мінімуму; вартісна величина “споживчого кошика” з продуктів харчування; межа малозабезпеченості;мінімальна з.п. та мінпенсія; стипендія; допомога та ін.

Розрахунки споживчого бюджету застосовується для:

оцінки досягнутого рівня життя населення;

пошуку найбільш ефективних шляхів поліпшення добробуту насе-лення;

обгрунтування рівня доходів сімей, оплати праці, доходів, спеціаль-них виплат та пільг.

Мінімальний споживчий бюджет визначає такий обсяг доходів, який уможливлює задоволення потреб в їжі, одязіі, предметах господарьського вжитку, культурних запитах на рівні мінімальних фізіологічних норм, достатніх для життєдіяльності здорової дорослої людини, розвитку дітей, збереження здоров’я людей похилого віку.

Розмір споживання за мінімальним бюджетом обумовлюється:

1)  рівнем матеріального виробництва;

2)  умовами життєдіяльності людей.

Прожитковий мінімум – мінімальна кількість життєвих засобів, необхідних для підтримки життєдіяльності працівника та відновлення його робочої сили. Розрізняють:фізіологічний мінімум – вартість товарів і послуг, необхідних для задоволення тільки основних фізіологічних потреб протягом відносно короткого періоду, практично без придбання одягу, взуття, інших непро-довольчих товарів;соціальний мінімум (бюджет мінімального достатку) – мінімальні норми задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб.Це вартість товарів та послуг, які суспільство визначає наобхідними для збереження прийнятного рівня життя.

Прожитковий мінімум залежить від ціни, інфляції та кількісного набору споживчих благ та послуг і визначається на основі кошика споживання.

Кошик споживання – вартість стандартного набору товарів та послуг масового споживання середнього споживача в конкретній країні в певний час.

Індекс вартості життя – індекс роздрібних цін спеціального набору товарів і послуг, що входять в бюджет середнього споживача (споживчий кошик) і становить його прожитковий мінімум (межу малозабезпеченості).

Межа малозабезпеченості – величина сукупного доходу на душу населення, який забезпечкє непрацездатному громадянинові спожи-вання товарів та послуг на мінімальному рівні, встановленому законо-давством.

Соціальний захист – це державна підтримка верств населення, які здатні відчувати негативний вплив відповідного рівня життя, тобто заходи, які включають надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам, а також створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення; комплекс законодавчо закріплених гарантій, які протидіють дестабілізації життєвим чинникам (інфляції, спаду виробництва, економічним кризам, безробіттю та ін.).Законом України встановлені:

соціальні норми і нормативи – показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами;

нормативи витрат (фінансування) – показники поточних капі-тальних витрат з бюджетів усіх рівнів на забезпечення задоволення потреб на рівні, не нижчому від державних соціальних стандартів і нор-мативів.

Соціальні нормативи поділяються на дві групи:

  1. За характером задоволення соціальних потреб:

нормативи споживання – розміри споживання в натуральному виразі на певний проміжок часу (за рік, місяць, день) продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання та деяких видів послуг;

нормативи забезпечення – визначена кількість наявних в особистому споживанні предметів довгострокового користування, а також забезпечення певної території мережею закладів охорони здоров’я, освіти, підприємств, установ, організацій соціально-культурного, побутового, транспортного обслуговування та житлово-комунальних послуг;

нормативи доходу – розмір особистого доходу громадянина або сім’ї, який гарантує їм достатній рівень задоволення потреб, що обрахо-вується на основі визначення вартісної величини набору нормативів  споживання та забезпечення.

  1. За рівнем задоволення соціальних потреб:

нормативи раціонального споживання – рівень, що гарантує опти-мальне задоволення потреб;

нормативи мінімального споживання – соціально прийнятий рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг, виходячи з соціальних або фізіологічних потреб;

статистичні нормативи – нормативи, що визначаються на основі показників реального споживання або забезпеченості для всього насе-лення чи його окремих соціально-демагрофічних груп.

Державне соціальне страхування складає фундамент соціального захисту населення. Державне соціальне страхування підрозділяється на власно соціальне страхування та державне пенсійне забезпечення.

Заобов’язковим страхуванням виплачуюється допомога: при тимчасовій непрацездатністі (хворобі, травмі), яка пов’язана з втратою працездатності, санаторно-курортному лікуванні, переводі на іншу роботу в зв’язку з профхворобою та ін.); при вагітності та пологам; при народженні дитини; при догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та ін.

Соціальна інфраструктура – си-ма галузей народного господарства, діяльність яких спрямована на задоволення соціально-культурних, духовних та інтелектуальних потреб людини.

Соціальний комплекс включає охорону здоровя, освіту, культуру, мистецтво, физичну культуру та спорт, роздрібну торгівлю, суспільне харчування, житлово-комунальне, побутове обслуговування.

Основними чинниками розвитку соц. інфрастр-ри є: спрямованість розвитку економіки; становище держ. фінансів; рівень життя населення; розмір мат. та духовного богатства нації; нац. традиції.

Науково-технічна та інноваційна політика

Під єдиною науково-технічною політикою держави мається на увазі система цілеспрямованих заходів, які забезпечують комплексний розвиток науки та техніки, впровадження їх рез-тів у н/ г.

Під«інноваціями»,або інноваційною діяльністю, розуміють створення і впровадження фірмами нових продуктів і виробничих процесів.

Головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних  та правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, ви-ва та реал-ії нових видів конкурентоспроможної прод.

Основними принципами державної інноваційної політики є:

орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності, тощо.

Об’єктами інноваційної діяльності є:інноваційні програми і проекти; нові знання та інтелектуальні продукти; виробниче обладнання та процеси; інфраструктура виробництва і підприємництва; організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного та іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва та соціальної сфери; сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки; товарна продукція; механізми формування споживного ринку і збуту товарної продї.

Суб’єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні та юридичні особи України, фізичні і юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об’єднання  осіб, які здійснюють в Україні інноваційну діяльність або залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

Стратегічні напрями – розраховані на тривалу перспективу (не менше десяти років) і спрямовані на забезпечення соціально-економічного зростання держави.

Середньострокові пріоритети - розраховані на реалізацію протягом найближчих трьох, п’яти років напрями інноваційного оновлення промислового, с/х та сфери послуг.

Державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

визначення й підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

формування і реалізації державних, галузевих, регіональних та місцевих інноваційних програм;

створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

захисту прав та інтересів суб’єктів інноваційної діяльності;

фінансової підтримки виконаних інноваційних проектів;

встановлення пільгового оподаткування суб’єктів інноваційної інфраструктури.

Основними напрямкаминепрямого сприяння розвитку інноваційної діяльності в країнах ЄС є: захист інтелектуальної власності, підвищення ефективності патентної системи, зокрема авторських прав в інформаційних мережах і поширення патентної охорони в біотехнології; нормативна база і спрощення адміністративних вимог; розвиток освіти і професійного навчання, заходи щодо поширення мобільності наукових кадрів і використання інформаційних технологій.

Технологічний парк – це юридична особа або об’єднання на підставі договору про спільну діяльність юридичних осіб (учасників), головною метою яких є діяльність щодо виконання інвестиційних проектів, виробничого впровадження наукоємних розробок, високих технологій та конкурентоспроможної на світових ринках продукції.

Учасники технологічного парку – це об’єднання юридичних осіб – суб’єктів наукової, науково-технічної діяльності та підприємницької діяльності, що уклали в порядку, встановленому КМУ, договори про спільну діяльність щодо виконання інвестиційних та інноваційних проектів.

Інноваційний проект технологічного парку – комплект документів, який включає опис взаємопов’язаних заходів технологічного парку, його учасників, дочірніх і спільних підприємств, співвиконавців та виробників продукції щодо проведення наукових досліджень.

Державне регулювання цін та інфляції

Ціна – це грошове вираження вартості одиниці товару.

Метою цінового регулювання є:недопущення інфляції; сприяння нормальній конкуренції; підтримка прожиткового мінімуму.

В Україні створена спец. система органів ціноутворення, до якої входять загальнодержавні, регіона льні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, до другої – Управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Спостереженням за цінами займається Центральне статистичне управління.

Посилення державного регулювання цін зумовлюється:

  1. кризовим станом економіки;
  2. дефіцитом продукції;
  3. високими темпами інфляції;
  4. необхідністю прискорення структурної перебудови.

Державне регулювання цін – це засіб досягнення певних цілей у державній економічній політиці. Можна виділити кілька таких цілей:

запобігання руйнівному впливу цін на економіку.

стримування інфляції за допомогою політики доходів.

забезпечення доступу до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових доходів.;

захист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конкуренції.

стримування монополізму і забезпечення конкурентного середовища на ринку..

Під дисципліною цін розуміють дотримання визначених нормативними актами й документами вимог щодо формування, установлення та використання цін за умов регульованої ринкової економіки.

Контроль за цінами здійснюють Державна інспекція з контролю за цінами Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України і підпорядковані їй державні   інспекції   Автономної  Республіки Крим,  обласних,  Київської та Севастопольської міських  державних адміністрацій.

Право контролю за додержанням дисципліни цін і тарифів мають такі установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби,Комітетіззахисту прав споживачів. Їх права значно вужчі, ніж інспекцій.Законодавством передбачається адміністративна такримінальна відповідальність за порушення законодавства про ціноутворення.

Інфляція виникає внаслідок переважання випуску грошей над виробництвом товарів і має серйозні соціально-економічні наслідки.

Інфляційні процеси можуть виникати під впливом таких чинників:

грошових – емісія паперових грошей, швидкості їх обертання, стану фінансово-кредитної системи, відношення національної валюти до інших валют;

виробничих (негрошових) – монополізації виробництва, браку конкуренції, структурних перекосів у матеріальному виробництві та ціновій політиці, витратного характеру економіки.

Антиінфляційна політика – комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, які спрямовані на боротьбу з інфляцією.

У міжнародній практиці застосовуються такі класичні напрямки антиінфляційної політики:дефляційна політика (регулювання попиту);політика доходів (регулювання витрат).

Сутність дефляційної політики полягає у тиску на окремі елементи платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції як щодо товарів, так і щодо грошей.З цією метою використовуються такі важелі впливу на грошову масу:

  • процентна ставка;
  • норма обовязкових резервів;
  • операції на відкритому ринку.

Іншим напрямком антиінфляційної політики єполітика доходів, сутність якої полягає в прямому обмеженні зростання цін та доходів, передусім заробітної плати.

Адаптаційна політика спрямована не стільки на боротьбу з інфляцією, скільки на пристосування до неї, а також на припинення інфляційних очікувань.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Зовнішньоекономічна діяльність – заснована на взаємовигідних економічних відносинах діяльність у галузі міжнародної торгівлі, руху капіталів, міграції робочої сили, передачі технологій.

До цілей державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні належать: забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку країни, стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, створення найбільш сприятливих умов для залучення національної економіки в систему світового поділу праці та ії наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн. Регулювання такої діяльності здійснюється за допомогою законів України, актів тарифного та нетарифного регулювання, економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансових, кредитних та ін.), рішень недержавних органів управління економікою, які ухвалюються відповідно до їхніх статутних документів, договорів, що укладаються між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності.

До головних видів зовнішньоекономічної діяльності належать:

експорт та імпорт товарів, науково-технічних досягнень, капіталу та робочої сили;

надання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності і навпаки;

наукова, науково–технічна, науково–виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності;

навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами, передбачені законами України;

кредитній розрахункові операції між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності;

спільна підприємницька діяльність між суб’єктамизовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;

підприємницька діяльність на території України, пов’язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших з боку іноземних суб’єктів господарської діяльності, аналогічна діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;

організація виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозиумів, семінарів, які проводять на комерційній основі;

товарообмінні (бартерні) операції;

орендні, в тому числі й лізингові, операції міжсуб’єктамизовнішньоекономічної діяльності;

операції з придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;

роботи за контрактами фізичних осіб України та іноземних фізичних осіб з суб’єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами;

можуть бути і інші види зовнішньоекономічної діяльності, прямо й у винятковій формі не заборонені законами України.

Техніко-економічне співробітництво стосується ринку об’єктів капітального будівництва, надання технічних послуг та поставок комплектного устаткування.

Науково-технічне виробництво передбачає таку діяльність, коли дві самостійні сторони об’єднують на відплатній основі свої науково- дослідницькі, проектно–конструкторські та інформаційні ресурси з метою одержання наукових та технічних результатів.

В галузі зовнішньоекономічної діяльності керується такимипринципами:

дотриманням суверенітету народу України у проведенні зовнішньоекономічної діяльності;

свободою зовнішньоекономічного підприємництва;

юридичною рівністю і недискримінацієюї;

верховенством закону;

захистом інтересів зовнішньоекономічної діяльності;

еквівалентністюі обміну, неприпустимістю демпінгувразі ввезення та вивезення товарів.

Адміністративні методи безпосередньо впливають на господарські відносини, а економічні діють через ринковий механізм.

Адміністративні методи найдоцільніше застосовуються за умов економічної нестабільності, зростання дефіциту та інфляції. До них належатьембарго(повна заборона зовнішньоекономічної діяльності),ліцензування,квотування та ін.

Економічні методи регулювання займають провідне місце в період стабілізації економіки. До них належатьмитні тарифи, збори, імпортні депозити (в галузі імпорту),пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків (у галузі експорту).

Міжнародна торгівляце система економічних відносин країн, метою яких є ввезення або вивезення товарів  та послуг.

Методи регулювання зовнішньої торгівлі поділяються на такі:тарифні (митні), що грунтуються на використанні митних тарифів;нетарифні.

В Україні діє єдиний митний тариф, визначений відповідальним законом.

Ставки митного тарифу– це податки, які збирають у випадку перетину товарами митного кордону.Митні тарифи розробляються за товарним класифікатором і складаються з конкретних ставок мита.

Мито– це податок, який стягується митними органами з товарів, що вивозяться або ввозяться на територію країни.

Величина мита визначається за допомогою ставок, які поділяються на адвалорні (процентні), специфічні та комбіновані.Адвалорнаставка встановлюється у вигляді% до ціни товару, аспецифічне– у грошовій формі на одиницю маси, об’єму або кількості товару.

Важливим митним інструментом єантидемпінгове мито. Воно застосовується тоді, коли в країну ввозяться товари за цінами, значно нижчими за ціни або навіть собівартість у країні-експортері, через що зазначають шкоди національні виробники аналогічних товарів.

До нетарифних методіввідносять:надання субсидій виробникам експортних товарів, пільгове експортне кредитування, застосування індикативних цін. Застосуванняіндикативних цін, спрямоване на збільшення валютних надходжень від експорту продукції і зменшення валютних витрат на закупівлю імпортних товарів.Індикативними називаються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися на аналогічну продукцію на момент здійснення експортно- імпортних операцій. Індикативні ціни розробляє Міністерство економіки. На рівень індикативних цін повинні орієтуватися підприємці всіх форм власності.

Ліцензування зовнішньоекономічної діяльності ведуть у таких формах:

дозвіл на те, щоб займатися зовнішньоекономічною діяльністю;

дозвіл на проведення певної експортно– імпортної операції.

Генеральна ліцензія– це відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції щодо певного товару і і/або з певною країною (групою країн) упродовж періоду дії режиму ліцензування щодо цього товару.

Разове ліцензування (індивідуальне) – це разовий дозвіл, який має іменний характер. Його видають для виконання кожної окремої операції конкретним суб’єктом зовнішньоторговельної діяльності на період, потрібний для виконання цієї операції.

Відкрита ліцензія (індивідуальна) – це дозвіл на експорт (імпорт) товару впродовж певного періоду часу (однак не менше одного місяця) з зазначенням його загального обсягу.

Ліцензію на експорт (імпорт) товарів видає Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України, а ліцензії на операції з переміщення валютних цінностей з метою інвестицій або надання кредитів суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності –Національний банк України.

Глобальні квоти– це квоти, запроваджені для  товару (товарів)  без визначення конкретних країн, куди товар (товари) експортують або із яких його імпортують.

Групові квоти– це квоти, запроваджені для товару (товарів) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортрують або із яких його імпортують.

Індивідуальні квоти – це квоти, запроваджені для товару (товарів) з визначенням конкретної країни, куди товар (товари) можна експортувати або з якої його можна імпортувати.

Іноземними інвестиціями називають цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності з метою отримання прибутку або досягення соціального ефекту.

Іноземні інвестицій можна робити у вигляді:

іноземної валюти, яку НБУ визначає конвертованою;

валюти України – у разі реінвестицій в об’єкт первинного інвестування або в інші об’єкти інвестування;

грошових вимог і права на вимоги виконання договірних зобов’язань, гарантованих першокласними банками;

будь-яких прав інтелектуальної власності;

прав на ведення господарської діяльності.

Іноземні інвестиції  в Україні є в таких формах:

часткова участь у підприємствах, створених спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання діючих підприємств;

створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам, а також філій та інших відособлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання ними у повну власність уже діючих підприємств;

придбання нерухомогой рухомого майна, зокрема будинків, квартир, приміщень, устаткування, транспортних засобів та інших  об’єктів власності, шляхом одержання майна або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

придбання самостійно або за участю українських юридичних і фізичних осіб прав на користування землею і використання природних ресурсів на території України.

Найбільшим іноземним кредитором України єМВФ, що  поєднює функції регулювання,фінансування та консультування державчленів фонду у сфері валютно-фінансових відносин. МВФ займається виключно грошово-кредитними проблемами.

Другим джерелом надходження кредитів в країну є коштиСвітового банку, який зосереджується на проблемах довгострокового розвитку.

Третім фінансовим донором України єЄБРР. Це комерційний банк, кредити якого спрямовуються у виробничу сферу, банківський сектор, на розвиток комунікацій, зв’язку тощо.

До органів, які регулюють зовнішньоекономічну діяльность належатьВРУ,КМУ,НБУ, Державний митний комітет, Антимонопольний комітет.

У компетенцію Верховної Ради України входить ухвалення та зміна законів, затвердження основних напрямків зовнішньоекономічної політики та структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, укладання міжнародних угод, установлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності.

КабМін визначає методи здійснення зовнішньоекономічної політики країни, координує діяльність міністерств та комітетів з регулювання зовнішньоекономічної діяльності, ухвалює нормативні акти з питань такої діяльності, укладає міжнародні угоди та ін.Національний банк регулює курс національної валюти, проводить рохрахунки за отриманними державними кредитами та боргами, здійснює використання золотовалютного резерву України. Державний митний комітет здійснює митний контроль в країні, а Антимонопольний комітет контролює додержання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності антимонопольного законодавства.

До територіальних органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності належать місцеві Ради народних депутатів. Місцеві Ради народних депутатів та їхні виконавчі органи можуть виконувати свої зовнішньоекономічні функції лише через створені ними зовнішньоекономічні організації, які мають статус юридичної особи, і лише щодо суб’єктів підприємництва, розміщених на їхній території.

Суспільний сектор економіки як обєкт державного регулювання

Підприємництво – самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг.Суб’єктами можуть бути, крім фізичних, також і юридичні особи всіх форм власності, держава.

У системі управління державною власністю треба розрізняти:

управління державною власністю, управління зміною форм і відносин власності.

Роздержавлення – прискорене створення потрібних для повноцінної ринкової економіки різноманітних суб’єктів підприємницької діяльності, ліквідація майнової монополії держави у підприємницьких відносинах..

У процесі приватизації застосовують такі способи:

  • викуп об’єктів малої приватизації товариствами покупців, створених їх  працівниками;
  • викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації;
  • викуп державного майна, зданого в оренду;
  • викуп державного майна,  зданого в оренду з викупом;
  • продаж на аукціоні, продаж за некомерційним конкурсом;
  • продаж акцій відкритих акціонерних товариств;
  • продаж з відстрочкою платежу.

Викуп об’єктів малої приватизації – спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає товариство покупців, створене його працівниками..

Продаж на аукціоні – спосіб приватизації, коли власником об’єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну.

Продаж за некомерційним конкурсом – спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає покупець, який запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об’єкта або за однакових умов – найвищу ціну.

Продаж за комерційним конкурсом – спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає покупець, який за фінансових початкових умов запропонував найвищу ціну.

Продаж за конкурсом з відстроченням платежу – спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає покупець, який на конкурсних засадах отримав право оплати за придбаний об’єкт з відстроченням платежу на три роки за умови попереднього внесення 30%  від його вартості.

Викуп державного майна, зданого в оренду з викупом, –  спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає орендар відповідно до договору оренди.

Продаж акцій відкритих акціонерних товариств – спосіб приватизації, за яким власниками акцій перетворених у відкриті акціонерні товариства державних підприємств на конкурсних засадах стають покупці, які запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації акцій на пільгових умовах.

Цінні паперицегрошові документи, що засвідчують право володіння часткою капіталу, визначають взаємовідносини між організацією, яка їх випустила, та їхнім власником і передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових або інших прав на ці документи іншим особам. Головними видами цінних паперів є облігації та акції.Облігації це цінні папери, які підтверджують внесення їхнім власником грошових коштів і зобов’язання емітента (акціонерного товариства) покрити їх номінальну вартість у передбачений термін з оплатою фіксованого відсотка, якщо інше не передбачено умовами.Акції – це цінні папери без фіксованого терміну обігу, які свідчать про внесення певного паю до статутного фонду, визначають можливість управління ними, дають право на отримання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також участь у розділі майна у разі ліквідації акціонерного товариства. Акції, які випускають в обіг, бувають різного виду і різної категорії (привілейовані, прості, іменні, закриті, акумулюючі та інші).

Фінансова політика держави

В Україніфінансову систему утворюють: державний і місцеві бюджети, або так званий консолідований бюджет; фінанси підприємств усіх форм власності; централізовані державні та інші фонди; фондовий ринок. Кожна ланка національної фінансової системи має свої специфічні завдання і свою сферу функціонування.

Основною ланкою фінансової системи є державні фінанси, які складаються з державного бюджету та позабюджетних фондів.

Фінансова політика є частиною економічної політики держави, уряду, курс, що виявляється у використанні державних фінансових ресурсів, регулюванні доходів і витрат, формуванні та використанні державного бюджету, у податковому регулюванні, в управлінніі грошовим обігом і впливі на курс національної валюти.

Фінансова політика може бути двох типів:

1)дискреційна політика, що проводиться безпосередньо державою, і включає такі основні засоби, як держконтракт, держзамовлення, державні інвестиції, соціальні трансферти, зміни у податковому регулюванні, фінансування державних програм;

2)недискреційна політика, яка здійснюється за допомогою податків, соц. виплат, схильності до споживання, ефекту надійності компаній.

Основними напрямками діяльності держави у сфері реалізації фінансової політики є:

регулювання економіки за допомогою доходів і витрат (фіскальна політика);

регулювання бюджетних процесів, назване бюджетною політикою.

Основним завданням фінансової політики є досягнення макроекономічної рівноваги між сукупним попитом та сукупною пропозицією.

В Українібюджетна системаскладається з Державного бюджету України, бюджету АР Крим та місцевих бюджетів. Організація та принципи побудови бюджетної системи, а також взаємозв'язок між її окремими ланками характеризуються поняттям«бюджетний устрій».

У загальному розуміннібюджет— це план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій певної організації.

Державний бюджет — це річний план державних витрат і джерел їхнього фінансового покриття. Взаємозв'язки бюджету з іншими ланками фінансової системи регулюються чинним законодавством.

Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи, єзведеним бюджетом України.

Консолідований державний бюджет Українибюджет центрального уряду та бюджети місцевих органів влади.

Доходи бюджетівутворюються за рахунок надходжень від сплати фізичними та юридичними особами податків, зборів та інших обов'язкових платежів (далі податків), а також надходжень з інших джерел, визначених законодавством.

ДоходиДержавного бюджету України формуються за рахунок:

податкових надходжень(частини НДС, частини акцизного збору, податку на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності (крім комунальної) та підпорядкування, податку на майно підприємств і організацій усіх форм власності та підпорядкування, плати за землю, надходжень від зовнішньоекономічної діяльності);

неподаткових надходженьі доходів від операцій з капіталом, щоперебуває в загальнодержавній власності(частини доходів від при- ватизації та реалізації державного майна; орендної плати за оренду майна цілісних майнових комплексів; надходжень від внутрішніх позик; перевищення доходів над витратами Національного банку України; повернених державі позик, процентів за наданими державою позиками та кредитами; дивідендів, одержаних на акції та інші цінні папери, що належать державі в акціонерних господарських товариствах, створених за участю підприємств загальнодержавної власності);

доходів державних цільових фондів(Пенсійного фонду України, Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, Державного фонду сприяння зайнятості населення та ін.);

інших доходів,установлених законодавством України і віднесених до доходів Державного бюджету.

Державні видатки,включаючи чисте кредитування, — це витрати, пов'язані з виконанням державою своїх функцій.Витрати— це платежі, що не підлягають поверненню, не створюють і не погашають фінансових вимог. Вони складаються в основному із закупівель товарів, послуг, оплати праці державних службовців, соціальних виплат і обслуговування державного боргу. Дочистого кредитуваннявідносять надання позик і придбання акцій за винятком сум погашених кредитів і доходів від продажу акцій.

Поточні видатки— це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств (установ, організацій, органів), яка існує на початок бюджетного року, а також фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів.

Видатки розвитку— це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень; фінансування структурної перебудови економіки; субвенції та інші витрати, пов'язані з розширеним відтворенням.

Перевантаження доходів над видатками становитьнадлишок (профіцит) бюджету.Надлишок бюджету може використовувати уряд за непередбачених обставин для дострокових виплат, погашення державного боргу, кредитування або переведення його в дохід наступного бюджетного року.

Перевищення видатками доходів становитьдефіцит бюджету.Граничний розмір дефіциту Державного бюджету та джерела його покриття визначаються Верховною Радою під час його затвердження. У затвердженому бюджеті граничний розмір дефіциту не повинен перевищувати розміру видатків бюджету на розвиток.

Існує багато способів подолання бюджетного дефіциту, всі вони пов'язані з удосконаленням податкової, грошово-кредитної, інвестиційної, цінової, зовнішньоекономічної політики, демонополізацією економіки, зміцненням податкової дисципліни.

Покриття дефіциту здійснюється за рахунок внутрішніх державних позик, позик іноземних держав та інших фінансових інститутів.

Покриття бюджетного дефіциту може здійснюватися у декілька способів.

1. Спосіб додаткової емісії грошей.

2. Спосіб продажу державних цінних паперів.

3) Спосіб державних позик.

Бюджетний процесце регламентований законодавством порядок складання, розгляду та затвердження бюджетів, їх виконання і контролю за виконанням.Етапами бюджетного процесу в Україні є:

складання проекту бюджету;

розгляд бюджету;

затвердження бюджету;

виконання бюджету;

складання, розгляд і затвердження звіту про виконання бюджету.

Податок— це обов'язковий платіж, який стягується до бюджету з юридичних осіб і громадян.

Основними функціями податків є:

Фіскальна– фінансування державних витрат;

Соціальна –підтримання соціальної рівноваги через зменшення надто великої розбіжності в реальних доходах окремих соціальних груп населення;

Регулююча – за допомогою податків здійснюється регулювання економічної кон'юнктури, секторної, галузевої та ре- гіональної структури економіки, інвестиційної активності, зовні- шньоекономічних зв'язків, науково-дослідних робіт, охорони навколишнього природного середовища та інших об'єктів;

Податкова система має ґрунтуватися на таких принципах:

1. Принцип обов'язковості сплати податків

2.Принцип рівності суб'єктів оподаткування та недопущення будь-яких виявів податкової дискримінації

3. Принцип соціальної справедливості

4. Принцип стабільності

5.Принцип наукової обґрунтованості

6. Принцип рівномірності сплати податків

7.Принцип компетенції

8. Принцип єдиного підходу

9. Принцип доступності

Податкова система України характеризуєтьсянизкою особливостей,. До них відносяться:

існування двох підсистем оподатковування стандартноїта спрощеної, що порушує цілісність податкової системи;

значна нерівномірність розподілу податкового тягаря внаслідок масштабного ухиляння від сплати податків  і наявності податкових пільг;

високий рівень податкової заборгованості;

неповна відповідність податкової системи України основним принципам оподатковування справедливості, ефективності, стабільності, адміністративної простоти й економічності.

Система оподаткування— це нормативно визначені органами законодавчої влади платники податків, їхні права та обов'язки, об'єкти оподаткування, види податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджетів, внесків до державних цільових фондів, а також порядок стягнення встановлених податкових платежів, зборів і внесків.

Платник податку— юридична або фізична особа, на яку покладається зобов'язання сплачувати податки.

Об'єкт оподаткування— кількісно виміряний економічний феномен, що підлягає оподаткуванню (прибуток, додана вартість, майно, дохід).

Податкова база— частка об'єкта оподаткування, на яку нараховується податок (як правило, менша за об'єкт оподаткування).

Ставка податку (норма оподаткування)— частка податкової бази, що вилучається у вигляді податків і вимірюється у %.

Система податкових органівскладається із законодавчо визначених органів Державної податкової служби, до якої входятьГоловна державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в АРК, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, у містах (крім Києва та Севастополя), у районах у містах, міжрайонні державні податкові інспекції, а також податкова міліція України.

До загальнодержавних податків і зборів належать: прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, НДС, акцизний збір, плата за землю, плата за використання лісових ресурсів, плата за спеціальне користування водними ресурсами, плата за користування надрами, збір за забруднення навколишнього природного середовища, гербовий збір та ін.

Податкові пільги— це інструменти податкового регулювання, що закріплені в нормативних актах як винятки із загальної схеми обчислення конкретного виду податку, і стосуються об'єкта, ставки або інших скла- дових оподаткування. Податкові пільги є альтернативою субсидій, дотацій та інших окремих інструментів пільгового кредитування.

Основними видами податкових пільг є:

звільнення від податку— це законодавче визначення конкретних фізичних і юридичних осіб, звільнених від сплати певних видів податків;

вилучення— це виключення з оподатковуваного доходу, тобто ситуація, коли окремі види доходів не враховуються для визначення об'єкта оподаткування;

знижки— це форма податкових пільг, пов'язана з витратами платника

податковий кредит— це вид пільги, об'єктом якої є обчислена сума податку, а не доходи або витрати платника.

Елементами грошової системи є:нац ден ед; си-ма эмиссии денег; масштаб цен (вагова  кількість грошового металу, прийнята в країні в якості грошової одиниці та її складових частин); формы денег; валютный паритет (соотнош-е нац валюты с др валютами); институты ден си-мы.

Грошово-кредитна політика— комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу.

Державна економічна політика, зорієнтована переважно на використання грошово-кредитних засобів, називаєтьсямонетаристською.

Відповідно до ситуації на ринку тактика монетарної політики може змінюватися. Реакцією держави на економічну кон'юнктуру є:

1) політика «дорогих грошей», яка полягає у  зменшенні грошової пропозиції за умов інфляційного зростання економіки, коли потрібно стримувати су купний попит;

2) політика «дешевих грошей», яка характеризується збільшенням грошової пропозиції за умов неповної зайнятості, коли необхідно стимулювати виробництво.

Суб'єктом грошово-кредитної політики єдержава в особі це- нтрального банку й відповідних урядових структур — Міністерства фінансів, скарбниці, органів нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установ зі страхування депозитів та ін.

Кредитна система — сукупність банків та інших кредитно-фінансових інститутів, які діють на ринку позикових капіталів і що здійснюють акумуляцію та мобілізацію грошового капіталу.

Складовими кредитної системи є сукупність кредитно-розрахункових відносин, форм і методів кредитування та система кредитно-фінансових інститутів.

До системи кредитно-фінансових інститутів відносяться:  центральні банки; комерційні банки; спеціалізовані кредитно-фінансові інститути.

Центральнібанки, що здійснюють випуск банкнот і що є центрами кредитної системи. Доосновних функцій ЦБ відносяться наступні:

1) емісійна функція,

2) функція акумулювання і зберігання касових резервів для комерційних банків,

3) функція кредитування комерційних банків

4) надання кредитів і виконання розрахункових операцій для урядових органів,

Комерційні банки - приватні й державні банки, що здійснюють універсальні операції з кредитування промислових, торгових та інших підприємств, головним чином, за рахунок тих грошових капіталів, які вони отримують у вигляді внесків.  Виділяють декілька їх функцій:

акумулювання безстрокових депозитів або ведення поточних рахунків, і оплата чеків, виписаних на ці банки;

надання кредитів підприємцям.

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути включають банківські й небанківські організації, що спеціалізуються на певних видах кредитування. До них відносять:

1) інвестиційні банки, що займаються емісійно-засновницькою діяльністю, тобто провідні операції з випуску й розміщення на фондовому ринку цінних паперів, отримуючи від цього прибуток;

2) Страхові компаніїпродаж страхових полісів;

3) пенсійні фонди.

4) інвестиційні компанії, що розміщують серед дрібних держателів свої зобов'язання (акції) і використовують вилучені кошти для купівлі цінних паперів народного господарства.

Банківська система України є дворівневою і складається з НБУ та інших банків, у тому числі державних та КБ.

НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління. НБУ є економічно самостійним органом, який здійснює витрати за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а в деяких випадках — також і за рахунок Державного бюджету.

Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні.

Національний банк не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади та інших банків, а органи державної влади і банки не відповідають за зобов'язаннями НБУ, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.

Основною функцією НБУ єзабезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також — цінової стабільності.

Вищим органом управління НБУ єРада Національного банку України.Керівним органом НБУє Правління Національного банку України.Очолює Правління НБУГолова Національного банку України.

СтруктураНБУбудується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням.

НБУ є підзвітним Президенту та Верховній Раді в межах їхніх конституційних повноважень.

Для реалізації цілей грошово-кредитної політики розрізняють дві групи інструментів: 1.До засобів прямого впливу можна віднести:  механізм готівкової емісії;  встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам; пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, вартості кредитних ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки, обмеження споживчого кредиту.2.опосередкованого регулювання:

визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кредитних установ (далі банків);

процентну політику;

рефінансування комерційних банків;

управління золотовалютними резервами;

операції з цінними паперами на відкритому ринку;

регулювання імпорту та експорту капіталу.

Норми обов'язкових резервів — інструмент, за допомогою якого центральний банк має можливість впливати через базу грошової маси на кредитоспроможність комерційних банків та рівень грошової мультиплікації.

Ставки рефінансування— це виражена в % плата за кредити, що на даються комерційним банкам, яка встановлюється НБУ з метою впливу на грошовий обіг та кредитування.

Облікова процентна ставкавиконує опосередковану функцію, визначаючи вартість отриманих комерційним банком надлишкових резервів (кредитів центрального банку).

Ломбардна процентна ставка— %, що стягується з КБ за надання їм кредитів під заставу цінних паперів.

Операціями НБУ на відкритому ринку є купівля-продаж казначейських зобов'язань, власних зобов'язань НБУ (депозитних сертифікатів), а також визнаних Правлінням НБУ комерційних векселів, інших цінних паперів та боргових зобов'язань.

Основнимоб'єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу національної грошової одиниці.Субъект – КМУ и НБУ.

КМУ визначає ліміт зовнішнього державного боргу, бере участь у розробці платіжного балансу, забезпечує формування і є розпорядником Державного валютного фонду.

Девальвація — це дії відповідних державних органів, що мають на меті зниження обмінних курсів валюти власної країни.

Ревальваціяпов'язана з діями, спрямованими на підвищення курсу національної валюти.

Сутністьдисконтної валютної політикиполягає у зниженні або підвищенні Національним банком % ставок за кредит з метою регулювання попиту на позичковий капітал.

НБУ здійснюєдевізну валютну політикуна основі регулювання курсу гривні до іноземних валют через купівлю та продаж іноземної валюти на фінансових ринках (валютну інтервенцію).

Механізм валютної інтервенціїє санкціонованою МВФ нормою міждержавних валютних відносин, яка широко використовується у світовій практиці. Вона пов'язана з операціями купівлі та продажу власної валюти або конкурентної валюти іншої держави. Такі операції впливають на зміну попиту і пропозиції на валютному ринку певної грошової одиниці.

Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок використаннязолотовалютних резервів НБУ(банківського золота, спеціальних прав запозичення, резервної позиції в МВФ, іноземної валюти або коштів на рахунках за кордоном, цінних паперів, що оплачуються в іноземній валюті).

Валютні обмеження - система правил, які регламентують права фізичних та юридичних осіб стосовно обміну валюти, а також здійснення інших валютних операцій.

Державне регулювання економіки як функція держави

ВРУ – вищий законодавчий орган, до компетенції якого належить:

  • прийняття та зміна законів, постанов, інших законодавчих актів і контроль за їхнім виконанням;
  • визначення основ державної економічної політики, у т.ч. кредитно-грошової, зовнішньоекономічної, цінової, податкової;
  • затвердження держ. бюджету країни тощо.

Президент є гарантом державного суверенiтету, територiальної цiлiсностi, дотримання Конституцiї, прав та свобод людини i громадянина.

КМУ – вищий виконавчий орган державної влади. Йому належить основна роль в управлінні економікою, він зобов’язаний забезпечувати реалізацію законів, постанов та інших законодавчих актів.

Органи місцевої (регіональної) владинаділені всією повнотою державної влади на своїй території; є самостійними учасниками зовнішньоекономічних зв’язків; здійснюють розпорядження і користування природними ресурсами; управляють місцевими бюджетами; створюють умови для виконання державних та регіональних програм; забезпечують додержання мінімальних соціальних стандартів; гарантують фінансову самостійність місцевого самоврядування.

Судові, правові органи управління (різних рівнів) – стежать за виконанням  законів, розглядають конфліктні ситуації, претензії суб’єктів господарювання.

Судочинство здiйснюєтьсяКонституцiйним Судом та судами загальної юрисдикцiї. Найвищим судовим органом у системi судiв загальної юрисдикцiї є Верховний Суд України. Правосуддя в Українi здiйснюється виключно судами.

Недержавні органи управління економікою: асоціації, об’єднання, спілки (профспілкові, захисту прав споживачів, молодіжні, екологічні, ветеранів, за професійним спрямуванням тощо).

Головою держави є Президент України,законодавчувладу здійснює ВРУ,виконавчу – КМУ, інші центральні органи виконавчої влади (міністерства, відомства), місцеві державні адміністрації.Судову владу здійснюютьКонституційний Суд України, загальні та арбітражні суди.

Президент здійснює кадрову політику. У цій сфері він має право: призначати за згодою Верховної Ради прем’єр-міністра, припиняти його повноваження та приймати рішення про його відставку; призначати за поданням прем’єр-міністра членів КабМіну, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій і припиняти їхні повноваження; призначати на посади та звільняти з посад за згодою Верховної Ради голів Антимонопольного комітету, Фонду державного майна та інших державних органів.

До повноважень ВРУ стосовно питань державного регулювання економіки належать такі.

  1. Правове регулювання економічних відносин.
  2. Формування стратегії і тактики соціально-економичної політики.
  3. Кадрова політика.
  4. Парламентський контроль.

КМУ є вищим органом у системі органів виконавчої влади.  Очолює КМУ прем’єр-міністр:

забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й занятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку;

забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності;

розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету, подає ВР України звіт про його виконання;

здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади тощо.

Основною формою реалізації компетенціїКМУ є його правові акти – постанови й розпорядження, які обов´язкові для виконання на території України.

Прем’єр-міністр вносить Президентові подання щодо утворення, реорганізації та ліквідації центральних органів виконавчої влади, призначення на посаду та звільнення з посад їхніх керівників, накладає на цих керівників та їхніх заступників дисциплінарні стягнення. КМУ має право скасовувати акти міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади.

Спеціальний статус мають такі центральні органи виконавчої влади: Антимонопольний комітет; Державна податкова адміністрація; Державна митна служба; Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва; Національна комісія регулювання електроенергетики; Державна комісія з  цінних паперів та фондового ринку; Державний департамент з питань виконання покарань; Фонд державного майна; Служба безпеки; Управління державної охорони; Головне управління державної служби.

Особливий статус мають Національний банк, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна України та Рахункова палата. Діяльність останніх є підконтрольною безпосередньо Верховної Раді України.

Національний банк України є центральним банком, емісійним центром.

Антимонопольний комітет Українипокликаний забезпечувати державний контроль за  дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів підприємців та споживачів.

Фонд державного майна України є державним органом, який здійснює державну політику у сфері приватизацій державного майна, є орендодавцем майнових комплексів, що перебувають у державній власності.

Основними функціями міністерств та інших органів державної виконавчої влади в Україні є:

  1. участь у формуванні та реалізації державної політики як у цілому, так і за відповідними напрямами;
  2. прогнозування розвитку економіки у виробничій, науково-технічній, мінерально-сировинний, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній та інших сферах;
  3. участь у розробці проектів Державного бюджету України та Державної програми економічного й соціального розвитку України;
  4. формування та реалізація політики у сфері виконання робіт і поставок продукції для задоволення державних потреб;
  5. розробка цільових перспективних програм розвитку відповідної галузі, опрацювання комплексу заходів, спрямованих на здійснення економичної  реформи;
  6. внесення пропозицій про зміну умов оподаткування, одержання пільгових кредитів, визначення особливостей приватизації, демонополізації підприємств, про вдосконалення механізму регулювання розвитку економіки, ії структурної перебудови, забезпечення збалансованості, соціального захисту населення, екологічної безпеки;
  7. формування та реалізація інвестиційної політики;
  8. розробка фінансово-економічних та інших нормативів і механізмів їх впровадження, затвердження галузевих стандартів;
  9. ужиття заходів, спрямованих на вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності, захист інтересів вітчизняних товаровиробників на зовнішньому ринку та розвиток внутрішнього ринку;
  10. видача спеціальних дозволів (ліцензій) на проведення окремих видів підприємницької діяльності;
  11. участь у підготовці міжнародних договорів України, укладення міжнародних договорів міжвідомчого характеру;
  12. здійснення в межах повноважень, визначених законодавством, функцій управління майном підприємств, що належать до сфери управління міністерства;
  13. складання макроекономічних та міжгалузевих балансів і т. д.

Мінфін здійснює фінансово-бюджетне й податкове регулювання.

Місцеві державні адміністрації. виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації (МДА).

Державне регулювання підприємництва

Державне регулювання підприємництва це система правових, організаційних і регулятивно-контролюючих заходів, спрямованих на створення сприятливого підприємницького середовища й керування державним сектором для забезпечення ефективності й конкурентоспроможності національної економіки.

Підприємництво – це така система господарювання, яка заснована на ризиковій інноваційній діяльності, що охоплює процес відтворення в цілому або якусь частину цього процесу з метою одержання підприємницького доходу.

Важливо усвідомлювати, що для нормального функціонування підприємницького середовища мають бути забезпечені такі обовязкові умови:

  • стабільна національна кредитно-грошова система;
  • пільгова система опадаткування, що сприяла б швидкому припливу фінансових коштів у сферу бізнесу;
  • активно діюча система іфраструктурної підтримки підприємницької діяльності;
  • ефективний захист промислової та інтелектуальної власності;
  • спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності державними органами управління національним господарством;
  • правова захищеність підприємництва.

Перша функція держ. регулювання – створення режиму найбільшого сприяння для використання потенціалу справжніх підприємців.

2га– формування конкурентного середовища, що сприяє розвитку справжньої економічної змагальності, у якій конкурентні переваги забезпечуються за рахунок безперервного відновлення технології й техніки на базі вищих досягнень науки й техніки.

3я –створення умов для стійкої пропозиції, що розвивається, товарів і послуг високої якості, вироблених на інноваційній основі.

Державне регулювання процесу формування й розвитку підприємництва, крім перерахованих, виконує такожфункцію стимулювання й безпосереднього формування попитуна інноваційну продукцію.

У перехідний до змішаної економіки період державне регулювання виконуєфункцію формування організаційної й ринкової інфраструктури підприємництва.

Однією з немаловажнихфункцій державного регулювання є забезпечення соціальної орієнтації процесу формування й розвитку підприємництва.

Загальна мета системи державного регулювання підприємництва укладається в створенні сприятливого середовища для функціонування підприємницьких структур на рівні макроекономіки.

Формування системи державного регулювання підприємництва йде за багатьма напрямками. Розглянемо основні з них:

  • формування системи правового забезпечення функціонування й розвитку підприємництва;
  • формування системи державного регулювання процесу фінансового забезпечення й підтримки сучасного підприємництва;
  • сприяння формуванню системи організаційного інфраструктурного забезпечення підприємництва в цілому;
  • створення ефективної системи наукового забезпечення процесу формування й розвитку підприємництва;
  • формування кадрового забезпечення підприємництва;
  • підтримка  в зовнішньоекономічній підприємницькій діяльності;
  • економічний контроль за діяльністю державних структур із регулювання й підтримки підприємництва.

Малий бізнес можна визначити як сукупність малих підприємств всіх форм власності, а також громадян підприємців, що здійснюють самостійну господарську діяльність на власний ризик з метою одержання прибутку.

У ринковій економіці малий бізнес виконує наступніфункції:

  1. Формування конкурентного середовища.
  2. Додання гнучкості ринковій економіці.
  3. Сприяння розвитку науково-технічного прогресу.
  4. Рішення проблеми зайнятості.
  5. Демократизація ринкових відносин.

Факторинг це різновид торгово-комісійної операції, пов'язаної з кредитуванням обігових чи інших коштів. Це викуп платіжних вимог у постачальника товарів чи послуг.

Лізинг довготермінова оренда (від 6 місяців до декількох років) машин, обладнання, транспортних засобів, виробничих споруд на підставі відповідного договору між орендодавцем і орендарем.

Фінансовий лізингорендар виплачує амортиз. відрахування орендованого майна. Важливою ознакою цього лізингу є неможливість розірвання угоди протягом так званого основного терміну оренди.Наявність 3х сторін, які беруть участь в орендній угоді, орендаря, посередника (лізингової фірми) і власника обладнання.

Зворотний лізинг - власник машини або обладнання продає їх лізинговій фірмі, яка після цього здає їх в оренду.

Оперативний лізинг означає, що устаткування передають в оренду на термін значно менший, ніж термін повної амортизації. У цьому разі устаткування після закінчення угоди можна здавати в оренду на новий термін.

Компенсаційний лізинг полягає в тому, що орендар як орендну плату поставляє лізинговій фірмі товар, вироблений з використанням орендованих машин і обладнання.

Селенг специфічна форма зобов'язання, яку регламентує угода майнового найму. Суть селенгу полягає в передачі власником своїх прав на використання й управління майном селенговій компанії за певну плату. Власник продовжує володіти переданим майном і можеза вимогою повернути його.

Овердрафт – форма короткотермінового кредиту, який надають шляхом використання клієнтом банківських коштів з його рахунку понад наявний залишок.

Венчурні капіталісти надають грошові кошти для фінансування нових фірм або проектів в обмін на участь у власності цих фірм з метою отримання прибутків від своїх інвестицій.

Інфраструктура – комплекс галузей н/г, що обслуговують ви-во і накопичення або населення. Її складовими є: транспорт, зв’язок, торгівля, матеріально-технічне забезпеч-я, комунальні послуги та ін.

Класифікація інфраструктури залежно від функціонального призначення:

  • інституціональна складова: управління, юридична служба та судочинство, суспільні та партійні організації, кредитування і страхування, наука, оборона;
  • виробнича складова: транспорт вантажний, зв’язок, водне господарство, геологія, матеріально-технічне забезпечення і збут, заготування;
  • соціальна складова: торгівля, громадське харчування, житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, транспорт пасажирський, охорона здоров’я, фізкультура і спорт, освіта, культура.

Інфраструктура ринку – це сукупність установ, організацій. державних та комерційних підприємств і служб, що забезпечують нормальне функціонування товарного та інших ринків, взаємодію та ефективне обслуговування товаровиробників и споживачів.

Суб’єкти ринкової економіки, з одного боку, – володарі ресурсів та володарі продуктів, з другого – комерційні структури і держава.

Регулююча функція інфраструктури є активною, вона сигналізує економіці про ті чи інші проблеми у сфері безпосереднього створення продукту.

Забезпечуюча функція надає ринковій економіці умови та можливості для виконання економічних функцій (оптимальна акумуляція ресурсів і виробництво із них продуктів господарської діяльності),  безпосередньо не приймає участі у створенні продукту.

Основнимиелементами ринкової інфраструктури є:

інститути 1)загального призначення та 2)спеціальні. 1: шляхи, порти, вантажний та пасажирський транспорт, склади, підприємства зв’язку, житлово-комунальне господарство; 2: фінансово-кредитні інститути, товарні біржі, мережа оптової та роздрібної торгівлі, митні органи та інші контролюючі та регулюючі органи.

Державні інститути – центральний банк та податкова адміністрація.

2м ел-том ринкової інфраструктури є інформаційні мережі і потоки, а також інститути, що їх забезпечують

3й елемент – законодавство.  4 ел-т – рівень ринкового мислення і поведінка населення, його готовність наслідувати правилам та закономірностям функціонування ринку.

Суспільний сектор економіки як об’єкт державного регулювання

Картель – об’єднання декількох підприємств однієї галузі, які зберігають свою власність на засоби виробництва і вироблений продукт, право на його самостійну реалізацію. В межах картелю домовляються про квоти виробництва продукції і про ціни реалізації, розподіляють ринок збуту.

Синдикат – об’єднання декількох підприємств, які зберігають юридичну та господарчу самостійність, але об’єднують комерційну діяльність, через створення єдиних центрів збуту продукції.

Трест – монополістичне об’єднання, що засновується на спільній власності та спільному управлінні виробництвом та збутом.

Концерн – союз формально незалежних підприємств промисловості, торгівлі, банків, в рамках якого головне підприємство організує фінансовий та грошовий контроль за його учасниками.

Конгломерат – монополістичні об’єднання, що виникають у наслідок злиття двох-трьох десятків малих та середніх фірм, які не мають між собою ніякого зв’язку.

Тимчасова монополія виникає в наслідок використання винаходів, впровадження патентів і характеризується відсутністю конкуренції.

Державна монополія – це галузі, що мають виключно важливе значення для національної економіки, управління якими здійснює держава на правах власника. Доприродних монополій незалежно від форм власності належать виробники товарів в галузях, де створення конкуренції економічно недоцільне (енергетичні системи, телеграфний та телефонний зв’язок, трубопроводи, водопроводи, система каналізації і т. д.).

Антимонопольна (конкурентна) політика держави – комплекс заходів, спрямованих на запобігання монопольній діяльності, обмеження та припинення її, а також на розвиток конкуренції.

Суб'єкт господарювання займаємонопольне становище на ринку, якщо:

  • на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;
  • не зазнає значної конкуренцiї внаслiдок обмеженостi можливостей доступу iнших суб'єктiв господарювання щодо закупiвлi сировини, матерiалiв та збуту товарiв;
  • частка одного суб’єкта господарювання на ринку товару перевищує 35 %, сукупна частка не бiльш нiж трьох суб'єктiв господарювання перевищує 50 %; сукупна частка не бiльш нiж п'яти суб'єктiв господарювання перевищує 70 %,якщо вони не доведуть, що зазнають значної конкуренції.

Зловживанням монопольним (домiнуючим) становищем на ринку є дiї чи бездiяльнiсть суб'єкта господарювання, який займає монопольне становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренцiї, обмеження конкурентоспроможностi iнших суб'єктiв господарювання, ущемлення iнтересiв iнших суб'єктiв господарювання чи споживачiв.

Антиконкурентні узгоджені дії – дiї, якi призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції (встановлення цiн чи iнших умов придбання або реалiзацiї товарiв; обмеження виробництва, ринкiв товарiв.

Недобросовiсною конкуренцiєю є будь-якi дiї у конкуренцiї, що суперечать правилам, торговим та iншим чесним звичаям у пiдприємницькiй дiяльностi

Суб’єктамиантимонопольної політики в Україні є ВРУ, Президент, КМУ, Фонд держ. майна, центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, керівництво та трудові колективи підприємств, покупці і Антимонопольний комітет України (АМКУ), який було створено для реалізації конкурентної політики держави. Голову АМКУ призначає Президент України раз у сім років.

Функції АМКУ: здiйснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства суб'єктами господарювання, органами державної влади, мiсцевого самоврядування, адмiнiстративно-господарського управлiння та контролю; прийняття обов'язкових для виконання рiшення про припинення порушень антимонопольного законодавства, про примусовий подiл монопольних утворень, припинення антиконкурентних узгоджених дiй суб'єктiв господарювання; штрафування; здійснення контролю за економiчною концентрацiєю; сприяння розвитку добросовiсної конкуренцiї.

Об’єктами антимонопольної політики виступають монополізований ринок в цілому та його окремі елементи, суб’єкти господарювання, які займають монопольне становище, державні організаційні структури монопольного типу, центральні органи державної виконавчої влади.

Цілі антимонопольного регулювання з боку держави – захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних суб’єктів господарювання, захист конкуренції та конкурентних відносин, підвищення ефективності виробництва.

Дозасобів антимонопольного регулювання належать:

  1. обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних нормативів рентабельності; декларування зміни цін та тарифне регулювання експорту і імпорту;
  2. регулювання місткості ринку, розподіл ринків, зменшення кількості чи зняття бар’єрів, що обмежують вихід суб’єктів господарювання на існуючі ринки, стимулювання виходу на монополізовані ринки нових суб’єктів господарювання;
  3. установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг; використання державних замовлень та контрактів
  4. децентралізація управління, що передбачає розмежування функцій між органами державної виконавчої влади; позбавлення зазначених органів невластивих їм функцій та права втручатися у господарську діяльність підприємств, крім випадків, передбачених законом України; поділ існуючих державних монопольних утворень там, де це економічно доцільно.

Першою і найголовнішою його функцією є правовий захист майнових прав суб’єктів ринку.Друга функція– оздоровлення ринкового середовища.

Виділяють наступнівиди банкрутства підприємств:

1.Реальне банкрутство характеризує повну нездатність підприємства відновити в наступному періоді свою фінансову стійкість та платоспроможність в силу реальних втрат використовуємого капіталу.

2.Технічне банкрутство характеризує стан неплатоспроможності підприємства, викликаний значним простроченням його дебіторської заборгованості.

3.Навмисне банкрутство – навмисне створення (або збільшення) керівником підприємства його неплатоспроможності; нанесення ними економічного збитку підприємству в особистих інтересах або в інтересах інших осіб; свідоме некомпетентне фінансове управління.

4.Фіктивне банкрутство- хибне оголошення підприємством про свою неспроможність з метою введення в оману кредиторів для отримання у них відстрочки виконання своїх кредитних зобов’язань або знижки з суми кредитної заборгованості.

Боржник – суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у т.ч. зобов'язання щодо сплати податків і зборів, протягом 3х місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Санація – система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника.

Реструктуризація підприємства – здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів,  спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема, шляхом його поділу з переходом боргових зобов'язань до юридичної особи, що не підлягає санації...

Банкрутство – визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнаних судом кредиторів без застосування ліквідаційної процедури.

Суб'єкт банкрутства (банкрут) – боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена арбітражним судом.

Державними органами, які є суб’єктами інституту банкрутства в Україні, є: ВРУ; Господарський суд, який проводить справу про банкрутство; ФДМ;  банк боржника; аудиторська фірма; санатори – громадяни або організації, які за власним бажанням беруть участь у санації підприємства; Агентство з питань банкрутства при Міністерстві економіки.

Основна мета інституту банкрутства – не ліквідація підприємства, а задоволення вимог кредиторів та держави. Банкрутство є дієвим засобом державного регулювання, за допомогою якого вирішуються проблеми економічних відносин між різними суб’єктами ринку, формується система захисту державою інтересів кожного та створюється підприємницьке середовище на цивілізованих засадах.

Державне регулювання природоохоронної діяльності

Суть державного регулювання охорони навколишнього середовища визначаєтьсяекологічною політикоюдержави. Вона має бути спрямована на перебудову відносин у системі "людина суспільство навколишнє середовище"

Основна мета державної екологічної політики створення ефективних правових та економічних умов з метою надання регіонам можливостей використати наявні матеріальні та фін. ресурси для природоохоронних заходів і проведення комплексу управлінських дій щодо зміни галузевої і технологічної структури виробництва в бік зменшення його впливу на стан навколишнього природного середовища.

Концепція екологізаціїсуспільного розвитку процес, що передбачає екологізацію економічної і соціальної політики та розвиток духовної сфери з метою забезпечення стійкості екологічних систем і усунення глобальної екологічної загрози.

Державному регулюванню та охороні на території України підлягають:

стан навколишнього середовища;

природні ресурси;

ландшафти та інші природні комплекси;

території та об’єкти природно-заповідного фонду України.

Державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної ситуації підлягають такожздоров'я та життя людей.

Функціямидержавного управління в галузі охорони навколишнього середовища,пов'язаними з виробленням єдиної екологічної політики, є:

облік природних ресурсів та оцінювання їх стану;

ведення державних кадастрів природних ресурсів;

планування і прогнозування природокористування;

фінансування природоохоронних заходів;

матеріально-технічне забезпечення природоохоронних заходів;

нормування якості навколишнього середовища;

розроблення і видання відповідних правових актів;

розробка нормативно-технічної документації;

розміщення, проектування, будівництво та введення в експлуатацію господарських та інших об'єктів, що впливають на довкілля;

стандартизація природоохоронних заходів;

проведення екологічної експертизи, контролю, моніторингу та наукових досліджень.

До важелів державного регулювання належатькадастри природних ресурсів документи, які ухвалює законодавча влада і які призначені для забезпечення органів місцевої влади, підприємств про стан природних ресурсів з метою їх раціонального використання та охорони.

Формами документів, що виконують функції ліцензування, є:

ліцензія (право на користування надрами, комплексне природокористування);

дозвіл (на викид і скидання шкідливих речовин, поховання відходів);

ордер (лісорубальні, лісовий, квитки).

Екологічна стандартизаціядіяльність компетентних державних органів зі встановлення в стандартах норм, правил і характеристик (вимог) з раціонального природокористування й охорони навколишнього середовища.

Екологічні стандартиеколого-правові вимоги, установлені державними стандартами (ДСТУ) відносно нової техніки, технологій, матеріалів, речовин і іншої продукції, здатної зробити шкідливий вплив на ОНС.

Екологічний контрольсукупність організаційно-правових мір, що забезпечують примус відповідних суб'єктів екологічного права до виконання екологічних вимог.

Завданнями екологічного контролю є:

1. Спостереження за станом навколишнього природного середовища і її зміною під впливом господарської й іншої діяльності.

2. Перевірка виконання планів і заходів щодо охорони природи, раціонального використання природних ресурсів, оздоровлення навколишнього природного середовища, дотримання вимог природоохоронного законодавства й нормативів якості ОНС.

Моніторинг навколишнього середовищасистема довгострокових спостережень, оцінки й прогнозу стану навколишнього середовища і його змін.

Екологічне страхуванняявляє собою страхування відповідальності об'єктів — потенційних винуватців аварійного, ненавмисного забруднення середовища й страхування власних збитків, що виникають у джерел такого забруднення.Мета екологічного страхування – найбільш повна компенсація нанесеної навколишньому середовищу шкоди.

На національному рівнідофункцій управлінняприродоохоронною діяльністю належать такі:

  1. розроблення методологічного, нормативно-методичного та правового забезпечення;
  2. проведення державної екологічної експертизи та її виконання на національному рівні;
  3. створення економічного механізму природокористування;
  4. регулювання використання природних ресурсів і запобігання забрудненню навколишнього середовища;
  5. державна політика щодо зон надзвичайних екологічних ситуацій;
  6. визначення нормативів якісного стану природних ресурсів;
  7. формування та використання державних позабюджетних фондів охорони навколишнього середовища;
  8. регулювання використання ресурсів державного значення;
  9. державний контроль за дотриманням природоохоронного законодавства, зокрема, ядерної та радіаційної безпеки;
  10. організація взаємодії з іншими міністерствами та відомствами стосовно виконання вимог природоохоронного законодавства;
  11. здійснення єдиної науково-технічної політики щодо охорони та раціонального використання природних ресурсів;
  12. реалізація державної політики щодо збереження біо-різноманіття;
  13. забезпечення екологічної безпеки як складової національної безпеки України;
  14. реалізація міжнародних угод та виконання Україною взятих на себе в межах цих угод зобов'язань і підтримка міждержавних відносин у природоохоронній сфері;
  15. запровадження єдиної державної політики та забезпечення процесу прийняття державних рішень екологічною інформацією (організація моніторингу, впровадження інформаційних технологій, введення обліку забруднень, прогнозування);
  16. екологічна освіта та виховання населення.

Органами регулювання відносин у сфері природокористування на національному рівні є ВРУ та ВРАРК, КМУ та уряд Автономної Республіки Крим, Міністерство охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки, Міністерство економіки України, Міністерство України у справах науки та технологій, Держкомстат, Державний комітет зі стандартизації, метрології та сертифікації, Державний комітет з гідрометеорології, Держкомводгосп, Мінлісгосп, Державний комітет з геології та використання надр, Держкомзем, Мінрибгосп, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство юстиції України.

Діючасистема екологічних нормативівохоплює:

нормативи екологічної безпеки (гранично допустимі концентрації (ГДК);

нормативи використання природних ресурсів;

нормативи платежів і тарифів за використання природних ресурсів і забруднення навколишнього середовища.

На регіональному рівніуправління охороною природи та природокористуванням включає такі функції: регулює використання природних ресурсів регіону; визначає нормативи забруднення природного середовища (встановлює нормативи ГДВ, ГДС і розміщує відходи); упроваджує економічний механізм природокористування; впроваджує моніторинг і веде облік об'єктів природокористування та забруднення довкілля; проводить державну екологічну експертизу;  контролює дотримання природоохоронного законодавства; досліджує стан навколишнього середовища; розробляє програми впровадження природоохоронних заходів, визначає та реалізує інвестиційну політику;  інформує населення та заінтересовані організації з екологічних питань.

Регіональна (міжземельна) екологічна програмаохоплює комплекс природоохоронних заходів, що поширюються за межі однієї адміністративної області або мають міжнародне значення. Замовником регіональних екологічних програм є Мін-во охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки.

Регіональна еколого-економічна політикаґрунтується на принципах, визначених чинним законодавством. У регіональній економічній системі природоохоронна діяльність розглядається як пріоритетний напрямок господарської діяльності, особливості якого зумовлені потребами населення щодо екологічної безпеки і збереження природного довкілля.

Природоохоронна діяльність реалізується черезрегіональний еколого-економічний механізм,метою якого є створення регіональної матеріальної й управлінської екологічної інфраструктури та її ефективне використання для зменшення розбіжностей між інтересами виробників-природокористувачів на території регіону.

До регіональної екологічної інфраструктури належать суб'єкти природоохоронного призначення, що є власністю відповідних територіальних органів управління — обласних, міських і підприємств-природокористувачів на території регіону.

Джерелами фінансового забезпеченнярегіонального природоохоронного фонду мають бути цільові кошти:

державного бюджету природоохоронного призначення,;

бюджетів природоохоронного призначення областей, міст, регіонів;

підприємств-природокористувачів;

регіональної частини плати за використання природних ресурсів;

регіональної частини платежів за забруднення природного середовища;

страхових внесків природокористувачів за ліквідацію забруднення природного середовища внаслідок аварій;

інші кошти.

Основними функціямидіяльностірегіонального природоохоронного фондує: перерозподіл коштів і їх використання для створення найефективніших природозахисних об'єктів; скорочення періоду реалізації природоохоронного заходу завдяки оперативному маневруванню коштами; адресне використання коштів щодо їх власника та цільового призначення; регулювання пропорційності між внеском у детеріорацію природного середовища та обсягом фінансування природоохоронного заходу.

Теорії державного регулювання економіки на http://mirrorref.ru


1. Реферат Державне регулювання економіки

2. Реферат Зарубіжний досвід державного регулювання інноваційних процесів

3. Реферат Дослідження державного регулювання доходів населення в Україні

4. Реферат Державне регулювання економіки як функція

5. Реферат Державне регулювання економіки у зарубіжних країнах

6. Реферат МІСЦЕ І ЗНАЧЕННЯ ВАЛЮТНОЇ ПОЛІТИКИ ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

7. Реферат Основні інструменти грошово-кредитного регулювання економіки: процентна політика

8. Реферат Конституційна форма правління, державного устрою та державного режиму України

9. Реферат Проблеми формування та використання державного бюджету України. Екологічні аспекти у формуванні доходів та видатків державного бюджету

10. Реферат Історія розвитку теорії інформації. Методологічні засади теорії інформації. Будова повідомлення