Новости

Захист честі, гідності і ділової репутації громадян і організацій

Работа добавлена:






Захист честі, гідності і ділової репутації громадян і організацій на http://mirrorref.ru

Кафедра цивільного права

Курсова  робота

Тема: " Захист честі, гідності і ділової репутації громадян і організацій"

План

Вступ

1. Поняття особистих правових відносин, незв"язаних з майновими.

2. Поняття та цивільно-правовий захист честі і гідності громадян і організацій.

3. Конституційний та інший правовий захсит честі і гідності громадян і організацій.

Висновки.

Вступ.

Радикальні економічні і політичні перетворення в суверенних державах мають  на меті побудувати нову модель господарської системи. ЇЇ фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб"єктів, їх рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учсників суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, що передбачають нову систему видів і форм власності, яка відображає плралізм відносин власності.

Взаємодія галузей сучасного права забезпечує всебічне правове регулювання суспільних відносин в Українській державі.

Цивільне право як самостійна галузь права також має відповідний предмет, метод цивільно-правового регулювання і функції.

В даній курсовій роботі, тема якої "Цивільно-правовий захист права честі і гідності", ми розглянемо слідуючі питання: поняття особистих немайнових відносин, незв"язаних з майновими; поняття та цивільно правовий захист честі і гідності громадян і організацій; конституційний та інший правовий захист честі і гідності громадян і організацій.

1. Поняття особистих немайнових відносин не зв"язаних з майновими.

Цивільне законодавство відповідно до ст. 1 цивільного кодексу України (дальше ЦК України) регулює майнові і зв"язані з ними особисті немайнові відносини, а також інші особисті немайнові відносини у випадках спеціально передбачених законодавством. Особисті немайнові відносини регулюються цивільним правом лише у винятковому випадку. Сьогодні духовні якості індивідів набувають вирішального значення, підвищується цінність духовної основи.

Особистим немайновим відносинам, незалежно  від їхнього зв"язку з майновими, притаманні такі ознаки:

а) утворення у духовній сфері життя суспільства і не мають майнового економічного змісту. У них відсутній безпосередній зв"язок з майновими відносинами, тобто вони не мають фактичного чи правового зв"язку;

б)  мають особистий характер, оскільки складаються з приводу особливої категорії об"єктів немайнових благ (честі, гідності, імені, ділової репутації, особистої недоторканості та інше), які неможливо відокремлити від коннкретної особи;

в) мають абсолютний характер.

Відповідно до ознак цих відносин іх можна визначити як безпосередньо не зв"язані з майновими відносинами, що виникають з приводу невіддільних від конкретної особи немайнових благ, з яких здійснюється індивідуалізація особистості.

Особисті немайнові відносини реглюються різними підрозділами цивільного права. Відносини зв"язані з майновими регулються авторським, патентним та іншими правовими інститутами.

У процесі цивільно-правового регулювання особистості немайнові відносини набувають правової форми. Правові зв"язки складаються між суб"єктами з приводу духовних благ, що належать особистості.

Змістом особистих абсолютних правовідносин є суб"єктивні особисті права на ім"я, честь, гідність, ділову репутацію, таємницю особистого життя, інші особисті права. Цим правом зумовлена обов"язкова відповідальність інших осіб поважати (не порушувати) ці  права.

Особисте немайнове право - це суб"єктивне право, яке надає управомочній особі юридично забезпечену можливість вимагати від оточуючих утримуватися від будь-яких дій, що заважають вірно оцінювати її індивідуальні особливості.

Чинне цивільне законодавство містить незначну кількість правових норм, що регулють особисті немайнові відносини, не пов"язані з майновими. В ньому ще немає єдиної системи особистих немайнових прав, хоч у доктрині цивільного права є багато підходів до їхньої класифікації.

Невіддільність особистих благ від їх носія, створення положення, при якому розпорядчі угоди з приводу особистих прав неможливі. До того часу, поки особисті права не порушені правовий характер відносин, пов"язаних з їх здійсненням, не виявляється. Цим і пояснюється, що говорять про охорону особистих немайнових прав, правове регулювання особистих немайнових відносин. Захист особистих прав повинен полягати у наданні потерпілому права вимагати: визнання за ним особистого права, якщо останнє порушене; припинення дій, що порушують закон; вчинення дій, спрямованих на усуснення наслідків порушення, що забезпечує поновлення порушеного права.

2. Поняття та цивільно-правовий захист честі і гідності, ділової репутації громадян і організацій.

Честь і гідність - важливі духовні нематеріальні блага, втілені у самій особистості (громадянина або організації). Вони визначають добре ім"я людини та позитивну репутацію організації. Право на честь і гідність громадянина є конституційним. У межах охорони правовідносин здійснюється правове регулювання відповідно до ст. 7 ЦК України, яка так і називається "Захист честі і гідності та ділової репутації".

Законодавство не роз"яснює термінів "честь" і "гідність". Честь у науці цивільного права визначається, як певна соціальна оцінка особистості, що формується у процесі суспільного життя, діяльності і спілкування людей та організацій з таких об"єктивних показників, як вчинки, погляди та інші явища  суспільного життя. Умовно можна визначити, що честь - це морально-політична поведінка особи в даному суспільстві.

Гідність - це певна самооцінка особистості своїх ділових,  моральних  та інших соціальних якостей, оскільки вона гарантується на її соціальній оцінці, то і честь, і гідність розглядаються у зв"язку між собою. Якщо людина адекватно оцінює свою поведінку, то вона є завжди гідною людиною.

Ділова репутація - це певний імідж особи.

Змістом права громадян і організацій на честь і гідність є їхня юридично забезпечена можливість вимагати від оточуючих осіб утримання від будь-яких дій, які порочать їх честь і гідність. В цьому випадку посягання заключається в розповсюдженні відомостей, які принижують честь, гідність, ділову репутацію громадянина або організації в громадській думці чи думці  окремих громадян з точки зору додержання законів,  загально визнаних правил співжиття та принципів людської моралі.

Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Вказані відносини формються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб"єктів відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися не просто правом на захист честі і гідності, а правом на честь і гідність. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов"язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб"єктивного цивільного права.

Закон надає потерпілому можливість захищати свою честь і гідність шляхом пред"явлення цивільного позову. Це буде позов про визнання й заборону. В цьому випадку позивач просить про поширених відомостей такими, що не відповідають дійсності та про заборону дальшого поширення цих відомостей, а також про те, щоб зобов"язати порушника виконати певні дії для спростування відомостей, що порочать честь і гідність.

Такий позов може бути пред"явлений у суді в тих випадках, коли немає підстав для притягання порушника до кримінальної відповідальності (вигадки порушуються ненавмисно). Але і в тих випадках, коли  є склад злочину і (наклепник) порушник притягнений до кримінальної відповідальності, потерпілий може пред"явити цивільний позов у кримінальній справі й вимагати його реабілітації.

Захист трудової честі гарантується нормами трудового права, зокрема шляхом скасування незаконного формування звільнення чи незаконних дисциплінарних стягнень та інше.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦК України громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або неправильно, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам, якщо той, хто порушив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

При розгляді цивільної справи, порушеної у порядку ст. 7 ЦК України повинно бути з"ясовані поширені відомості, про спростування яких подано позов, що ганблять честь, гідність або ділову репутацію громадянина або організації, а також встановлено чи відповідпють вони дійсності.

Під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також у іншій формі невизначеному колу осіб або хоча б одній людині. Форма поширення відомостей може бути будь-яка, закон її не регламентує. Суттєвим є лише факт поширення вказаних відомостей.

Поширення відомостей є також вивішування (демонстрація) у громадських місцях плакатів, лозунгів, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою гноблять честь, гідність або ділову  репутацію громадянина чи організації.

Але повідомлення таикх відомостей лише особі, якої вони стосуються, не вважається їх поширенням. Остання має право ставити питання про притягнення винного до кримінальної відповідальності за образу та наклеп, якщо для цього є підстави або подати заяву до товариського суду. Вимоги про спростування названих відомостей можуть бути заявлені у суді незалежно від того, коли їх було поширено, оскільки їх не стосується позовна давність, за винятком позовів до органів масової інформації.

До відомостей, що ганблять особу, слід розуміти і  відносити ті з них, які принижують честь, гідність та ділову репутацію громадянина чи організації в громадській думці або думці окремих громадян з точки зору додержання законів, загально-визнаних правил співжиття та принципів людської моралі (наприклад: відомості щодо негідної поведінки в побуті). Відомості, що містять критику існуючих недоліків у роботі, поведінці в колективі, побуті, не вважаються такими, що порочать честь і гідність.

Відомості, які порочать честь і гідність, повинні мати такі ознаки:

а) містити інформацію щодо конкретних фактів поведінки певної особи або конкретних обставин її життя;

б) містити загальну оцінку поведінки особи або конкретних обставин такої поведінки;

в) стосуватися певної сфери життя чи діяльності громадянина або організації (професійна діяльність, інтимна сфера та інше).

В порядку нагляду, передбаченому ст. 7 ЦК України, не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, постановах слідчих та інших відповідних органів для оскарження яких законом встановлено інший порядок.

Відповідно до ст. 42 Закону "Про радіо і телебачення" від 21.12.1993 року особа, в якої беруть інтерв"ю або особа, яка надала інформацію для телерадіоорганізації, має право вимагати у письмовій формі перегляду чи прослуховування готового матеріалу з передачі. А також ст. 43 цього ж Закону передбачає, що телерадіоорганізація зобов"язана надавати громпдянам чи організаціям (їх представникам), інтересам яких заподіяно шкоди розповсюдженою інформацією, можливість відповіді, спростуванні чи власного тлумачення обстаивн справи. В разі розповсюдження і радіопередачі даних, які принижують честь і гідність громадян або не відповідають дійсності, вони повинні бути на прохання зацікавлених осіб в місячний строк спростовані телерадіоорганізацією, яка розповсюдила ці відомості. Зміст і час спростування визначається за угодою зацікавлених осіб.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 5 цивільно-процесуального кодексу кожен має право вимагати в судовому порядку спростування недостовірної інформації, що порочить честь і гідність членів його сім"ї, це положення закріплено також в ч. 4 ст. 32 Конституції України.

Відповідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 цивільно-процесуального кодексу України позов спростування відомостей, що ганблять честь і гідність, може бути пред"явлено особою, про яку поширені такі відомості, а також близькими родичами цієї особи, коли відомості прямо чи посередньо їх порочать. Заінтересована особа має право на судовий захист у зазначеному порядку також  у разі поширення таких відомостей щодо члена її родини або іншого родича, який помер.

Позов про спростування відомостей, які порочать честь і гідність неповнолітноьї особи або особи, визнаної недіздатною, може бути пред"явлено законним представником, який не є членом їх сім"ї (батьками, усиновителями, опікунами, піклувальниками), а також прокурором у порядку ст. 118 ЦПК України.

У випадку поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.

Правомочними суб"єктами даних правовідносин, а у багатьох випадках і позивачами у суді у справі по захисту честі і гідності виступає громадянин або організація - юридична особа, відносно яких були поширені неправдиві відомості, які порочать їх честь і гідність. Якщо ці відомісті поширені щодо неповнолітнього або осіб, визнаних судом недієздатними, позов про захист їхньої честі і гідності мають право вчинити батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники або прокурор.

На практиці трапляються випадки, коли громадяни домагаються у суді спростування відомостей, поширених не щодо нього, а щодо члена його родини. Якщо ці відомості торкаються його інтересів, то кожна заінтересована особа має праов звертатися до суду за захистом.

Заінтересована особа має право на судовий захист честі і гідності й у разі, коли відомості, які поширені порочать померлого члена сім"ї чи іншого родича. У цьому випадку так само предметом захисту є інтерес близьких до померлого осіб, якими можуть бути не тільки родичі, а й заінтересовані особи (спадкоємці, співавтори) або прокурор.

Зобов"язаними суб"єктами (або відповідачами даних правовідносин) може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що ганблять позивача.

Якщо такі відомості поширені у пресі, або іншими засобами масової інформації (по радіо, телебаченню), як відповідачі притягуються автор та відповідний орган масової інформації (редакція, агенство, інший орган, що здійснив випуск інформації), і має право відповідно до ч. 2 ст. 7 ЦК України, покласти на них обов"язки спрстувати відомості, визнані такими, що не відповідають дійсності і порочать позивача.

Якщо автор використав у публікації відомості, одержані з офіційного джерела, до участі у справі, як відповідача має бути притягнуто організацію або посадову особу, які надали оспорювані позивачем відомості.

Якщо відомості опубліковано під умовним ім"ям або без позначення імені, то відповідачем у справі буде відповідний орган масової інформації, як було сказано вище. Якщо автор дасть згоду на розкриття свого імені, він притягується до участі у справі, співвідповідач.

При опублікуванні вказаних відомостей у стінній або багатотиражній газеті відповідачами у справі стають автори матеріалу і організація, що користується правом юридичної особи, органом якої є стінна або багатотиражна газета і здійснила випуск масової інформації.

У позовах про спростування відомостей, викладених у характеристиках, довідках та інших документах, відповідачами визнаються особи, які їх підписали, та підприємства, установи і організації, від котрих видано документ.

Правдивість поширених відомостей доводить відповідач. Позивач повинен довести лише сам факт поширення про нього неправдивих відомостей особою, проти якої пред"явлено позов. Він має право подати докази про невідповідність дійсності розповсюджених відомостей, що принижують його честь і гідність. На цю категорію справ позовна давність поширюється терміном в 1 рік.

Підставою (юридичним фактом) розглядуваних правовідносин є протиправна дія: поширення відомостей, які порочать честь і гідність громадян або організацій і не відповідають дійсності.

Підставою (юридичним фактом) вказаних правовідносин є також безпідставність поширених відомостей, які порочать честь і гідність, тобто, коли факт чи обставини, зазначені у відомостях, ніколи не мали місце, були не такими або відображені спотворено. Вимоги про спростування відомостей судом не задовільняються, оскільки у цьому випадку честь і гідність принижують не їх поширення, а поведінка особи, відображена у цих відомостях.

Засобом захисту честі й гідності є спростування відомостей, які порочать честь і гідність людини або організації. Порядок спростування відомостей, які порочать позивача, встановлюються законом або судом. У ч. 2-3 ст.7 ЦК України вказано: якщо відомості які порочать честь і гідність, поширено в засобах масової інформації, то й спростовані вони мають бути також через них. Вимога громадянина або організації про публікацію спростування чи відповіді розглядаються судом, коли орган масової інформації відмовив у такій публікації або протягом місяця не здійснив її. Згідно ч. 2 ст. 124 Конституції України вимоги громадянина або організації про спростування опублікованих засобами масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності й порочать честь і гідність особи, розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо не зверталася до органів масової інформації про спростування зазначених відомостей. Якщо такі відомості містять документ, що відходить від організації, він підлягає вилученню та заміні. Порядок спростування в інших випадках встановлюється судом.

Суд при задоволенні позову повинен в резолютивній частині рішення зазначити, які саме відомості визнано такими, що не відповідають дійсності та ганблять честь і гідність позивача вказати на спосіб спростування й визначити строк, протягом якого воно має бути здійснене. В необхідних випадках суд може викласти текст спростування відомостей.

Залежно від обставин справи суди встановлюють такі конкретні засоби захисту: принесення позивачем публічного вибачення; направлення письмових спростувань в організацію в яку були повідомлені названі відомості; спростування у відповідному колективі відомостей, поширених на зборах та ін.

У рішенні повинно бути вказано не тільки засіб спростування відомостей, а й (при необхідності) викладено текст такого спростування у відповідному порядку та визначено сток коли воно має відбутися. Інколи суди визначають неправильні засоби спростування, зобов"язавши відповідача вибачитись перед позивачем у присутності судовиконавця. Таке рішення не відповідає поняттю публічного перепрошення.

Відповідно до ст. 37 Закону "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" від 16 листопада 1992 р. та іншого законодавства редакцію (видавництво) може бути зобов"язано опублікувати спростування в спеціальній рубриці або на тій самій полосі і тим самим шрифтом, що й спростоване повідомлення: в газеті - не пізніше місяця з дня набрання рішення законної сили, в інших періодичних виданнях - у черговому підготовлюваному випуску.

При спростуванні відомостей по радіо чи телебаченню суд може зажадати від органу масової інформації, щоб резолютивна частина рішення була зачитана диктором в тій самій програмі або циклі передач, в той самий час - не пізніше місяця з дня набрання рішення законної сили. Вільне редагування органом масової інформації тексту рішення або коментар до нього, які за змістом є оспорюванням рішення, недопустимі.

Заяви у цивільній справі про захист честі і гідності судами слід більше уваги звертати на їх відповідність вимогам ст. 137 цивільно-процесуального кодексу України. Така заява має зокрема містити в собі дані про те, які саме відомості, що ганблять особу, поширені відповідачем, з зазначенням часу, способу й осіб, яким такі відомості повідомлені, посилання на докази, що стверджують зазначені обставини, а також прохання про спростування відомостей. Згідно з п. 10 ст. 65 ЦПК України ціна позову, яка складається з кількох самостійних вимог, визначається загальною сумою цих вимог, за вийнятком вимог про відшкодування моральної немайнової шкоди. Тому вимоги про відшкодування моральної шкоди заявлені у справі за позовом про захист честі, гідності і ділової репутації, а також вимоги, заявлені самостійно, оплачуються державним митом за ставками, встановленими для позовів немайнового характеру. Невиконання зазначених вимог тягне наслідки, передбачені ст. 139 цього кодексу.

Особа, стосовно якої поширено відомості, що порочать її честь, гідність або ділову репутацію, має право поряд із спростуванням таких відомостей вимагати відшкодування збитків та моральної шкоди у повному обсязі, заподіяних їх поширенням (ст. 7 ч. 3 ЦК Ураїни). Законодавець розширив права потерпілого, надавши йому можливість вимагати матеріальної і моральної шкоди. Суд вирішує такі вимоги відповідно до ст.440 і ст. 441 ЦК України, виходячи з принципу відшкодування винним шкоди у повному обсязі.

За ст.440 ЦК України і ст. 49 Закону "Про інформацію" повинна відшкодовуватись також моральна шкода, завдана громадянинові внаслідок поширення відомостей, які не відповідають дійсності і ганблять честь та гідність громадянина. Під моральною слід розуміти шкоду пов"язану з моральними і психічними стражданнями, яких зазнав громадянин.

Моральна шкода відшкодовується засобом масової інформації, іншою юридичною особою, посадовою особою чи громадянином за рішенням суду в грошовій або іншій матеріальній формі. Розмір відшкодування у таких випадках визначається з урахуванням характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, інших негативних наслідків, але має бути не менше 5 мінімальних розмірів заробітної плати, відносно відповідачів - фізичні особі може бути враховано їх майновий та сімейний стан.

Організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (посадових) обов"язків.

Статтею 47 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" від 21 грудня 1993 р. моральна шкода, заподіяна громадянинові в результаті розповсюдження організацією даних, що не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадянина або завдають йому іншої немайнової шкоди, компенсується за рішенням суду цією телерадіоорганізацією, а також винними особами і громадянами.

Відповідно до ст. 7 ЦК щодо вимог про спростування відомостей, які принижують честь, гідність чи ділову репутацію та про відшкодування моральної шкоди встановлюється строк позовної давності в 2 рік, який в разі його пропуску з поважних причин може бути поновлено судом.

Редакції, засновники, розповсюджувачі, державні органи, організації та громадські об"єднання несуть відповідальність за порушення передбачені Законом України "Про друковані засоби інформації (пресу) України" від 16 листопада 1992 року.

До відповідальності за зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації нарівні з авторами інформаційних матеріалів, що порушують цей закон, притягуються журналіст редакції, її редактор )головний редактор) або інші особи, з дозволу яких ці матеріали були поширені.

Редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права і  інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і правами журналіста, якщо:

1) ці відомості одержано від інформаційних агенств або від засновника;

2) вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і запит щодо доступу, і надання письмової чи усної інформації, наданої відповідно до вимого Закону України "Про інформацію";

3) вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових або державних органів, організацій або громадських об"єднань;

4) вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншими друкованими засобами масової інформації з посиланням на нього;

5) в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом (ст. 34 Закону "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні".

Телерадіоорганізація та телерадіопрацівники звільняються від відповідальності за розповсюдження по телебаченню і радіо даних, що не відповідають дійсності у випадках:

а) якщо ці дані містились в офіційних повідомленнях;

б) якщо ці дані одержано від інформаційних агенств або прес-служб державних органів та органів об"єднань громадян;

в) якщо вони є дослівним цитуванням виступів народного депутата, а також офіційних виступів посадових осіб державних органів;

г) якщо вони містились у авторських виступах, які передаються в ефірі без попереднього запису.

Професійний журналіст редауції при виконанні посадових обов"язків перебуває перед її правовим і соціальним захистом. Честь, гідність, недоторканість журналіста охороняються згідно з чинним законодавством.

При розгляданні справи про захист честі і гідності повинна бути використана можливість в підвищенні культури спілкування між людьми, глибше з"ясовано причини поширення неправдивих вигадок та приниження людської гідності образою, реаговано окремими ухвалами на непристойну поведінку громадян, а також на умови, що виникли і викликали між ними конфлікт.

Виконання рішення та вироків повинно бути законне, якісне, чітке, обгрунтоване, повне і своєчасне. Не можна вважати рішення виконаним, якщо засіб масової інформації, зобов"язаний спростувати відомості, шляхом опублікування оспорює судове рішення, яке набрало законної сили.

Якщо відомості, які ганблять особу, не будуть спростовані відповідачем, то за вимогою позивача суд видає виконавчий лист і вживає заходів до виконання рішення. При невиконанні або неналежному виконанні у встановлений строк рішенням про спростування таких відомостей суд може накласти на порушника штраф у порядку і розмірі, передбаченому ст. 417 ЦПК України. Штраф стягується в дожід держави. Сплата штрафу не звільняє від обов"язку виконати передбачену судовим рішенням дію.

Загальним засобом захисту всіх особистих немайнових прав буде припинення дій, які порушують ці права, а також здійснення правопорушником дій, спрямованих на відновлення порушеного права.

Сьогодні у зв"язку з неурегульованістю цивільного права багатьох особистих немайнових прав, не зв"язаних з майновими, у законодавстві відсутні санкції, які були б спрямовані, як на запобігання правопорушенням, так і на ефективний захист порушених прав.

3. Конституційний та інший правовий захист честі і гідності громадян і організацій.

Неповне регулювання особистих немайнових, не зв"язаних з майновими, відносин стоїть на заваді охорони особистих інтересів і прав громадян. У цих питаннях цивільне законодавство відстає від конституційного, яке проголошує такі особисті немайнові права, як право на недоторканість особи; право на таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень; право на недоторканість особистого життя; право на охорону життя  та здоров"я; право на повагу до гідності і т. п.

Право людини на повагу до її гідності (ст.28 Конституції України) має універсальний характер у тому розумінні, що воно діє ще до народження дитини, а також після смерті людини. Повага до гідності людини є обов"язок держави. Справи, що виникають із цього приводу, вирішуються у судовому порядку. Суд повинен зобов"язати порушників спростувати відомості, що принижують гідність людини, компенсуввати їй не тільки упущену вигоду, а й моральну шкоду. Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є важливою ознакою справді демократичного правового характеру держави, високої моральності суспільства.

Право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29 Конституції України) є однією з реальних гарантій свободи людини це право як загальний принцип встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка вчинила злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин). Цим зумовлюється, що лише суд своїм умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на арешт людини і її утримання під вартою.

Конституція України проголошуючи права людини і громадянина, виходить із системи прав і свобод, що визначаються теорією конституційного права. Особисті права і свободи людини безпосередньо пов"язані із самою сутністю людини як фізичної особи, виходячи з того, кожну конкретну людину, хоча вона може мати багато істотних недоліків, необхідно розглядати як особистість, правда, повністю чи неповністю сформовану.

Конституція України дозволяє кожному громадянину будь-якими, не забороненими законом, засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Тобто йдеться про активні захисні дії кожного, чиї права незаконно порушуються (ст. 55 Конституції).

Стаття 56 Кконституції України передбачає право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди у випадках, коли шкода завдається посадовими особами органів державної влади чи місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень. Вона може бути матеріальною та моральною і завдаватися прийняттям незаконних рішень, здійсненням незаконних дій, або бездіяльністю зазначених осіб. Загальне врегулювання за таких ситуацій здійснюється цивільним законодавством. Крім того відповідні положення щодо окремих випадків відшкодування матеріальної та моральної шкоди є в адміністративному законодавстві. Іноді матеріальне відшкодування здійснюють відповідні державні органи, наприклад, при незаконному арешті.

У разі винекнення спору щодо відшкодування, справу вирішує за позовом потерпілого суд.

Захист честі, гідності і ділової репутації громадян і організацій може бути визначено не лише цивільним і конституційним правом, а й кримінальним правопорушенням, тобто злочином. Якщо такі дії мають ознаки злочинів, передбачені ст. 125 1 ст. 126 КК України, то потерпілий має право звернутися до суду із заявою про притягнення винного до кримінальної відповідальності або вчинити позов про захист честі й гідності у порядку цивільного судочинства.

Притягнення громадян до кримінальної відповідальності, винесення що до нього вироку та відмова у порушенні кримінальної справи або винесення виправданого вироку не включає можливості вчинення потерпілим позову до суду на підставі ст. 7 ЦК України, оскільки вимоги про спростування відомостей що ганблять його честь і гідність, підлягають до задоволення і в разі їх помилковості.

Разом з тим виправдання підсудного за відсутністю події злочину або поширення відомостей у порядку цивільного судочинства в зв"язку з тим, що у вироку дано оцінку зазначеним обставинам.

Кримінальна відповідальність за образу та наклеп наступає за навмисні дії винного. У цивільному праві захист честі і гідності не залежить від вини особи, яка поширила відомості, що порочать честь і гідність.

Під наклепом, передбаченим ст. 125 КК України, слід розуміти повідомлення винним невизначеній кількості осіб або хочаб одній людині завідомо неправдивих вигадок про начебто вчинений потерпілим протиправний чи аморальний вчинок або інших відомостей, що ганблять потерпілого. Завідомою неправдивістю визначається очевидний для винного факт невідповідності відомостей дійсності.

Не є наклепом поширення дійсних відомостей, хоча вони і ганблять потерпілого, а також самопоширення відомостей внаслідок сумлінної помилки особи в їх достовірності (наприклад, при одержанні з офіційних джерел). Не визначається наклепом і повідомлення неправдивих відомостей тільки потерпілому. В такому разі винний може нести відповідальність за образу при наявності ознак цього злочину.

На відміну від наклепу при образі винний принижує честь і гідність потерпілого шляхом висловлювання нецинзурних чи брутальних слів, вчинення непристойних або насильницьких дій, або дає непристойну оцінку особистим якостям чи поведінці потерпілого в формі яка різко суперечить прийнятому стикуванні між людьми.

Одночасне поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганблять потерпілого та принижують його людську гідність непристойними висловами чи діями утворюють сукупність злочинів і має кваліфікацію за ст. 125 і 126 КК України.

Слід відмежувати наклеп від завідомо неправдивого доносу (ст. 177 КК), при якому дії винного полягають у повідомленні судді, прокурору, слідчому або органу дізнання завідомо неправдивих відомостей про начебто вчинений або підготовлюваний злочин з метою незаконного притягнення громадянина до кримінальної відповідальності.

При розгляді справ даної категорії не повинно бути допущено безпідставної відмови в порушенні кримінальної справи за наявності достатніх даних, що вказують на ознаки наклепу або образи в діях особи, на яку подано скаргу, а так само порушення справ при відсутності законних підстав.

За ознаками ч.2 чи ч.3 ст. 125 КК України суддя або суд мають право порушити кримінальну справу і без скарги потерпілого. Порушену справу за ч.1 цєї статті, а також щодо неповнолітнього за ст. 126 КК слід надіслати прокурору для проведення попереднього слідства.

При вирішенні питань про порушення чи відмову в порушенні справи за ст. 125 КК України не може бути наперед оцінені докази і відмовлено в порушенні кримінальної справи за мотивами, що поширені відомості відповідають дійсності або не ганблять потерпілого, або є наслідком помилки особи в їх достовірності, оскільки таку оцінку може зробити суд тільки після дослідження доказів у судовому засіданні.

До порушення кримінальної справи суддя або суд згідно з ч.2 ст. 95 КПК України зобов"язані попередити скаржника про відповідальність за неправдивий донос та взяти з  нього відповідну підписку.

Згідно з законом суддя має право відмовити в порушенні кримінальної справи, а суд чи суддя одноособово - закрити провадження в справі та передати матеріали на розгляд товариського суду, якщо в діях особи є ознаки наклепу або образи, що не являє великої суспільної небезпеки, і ця особа може бути відправлена за допомогою заходів громадськоо впливу. Матеріали що до осіб, які неодноразово вчинилизначні правопорушення, як правило, не повинні передаватися на розгляд товариського суду.

До прийняття такого рішення відповідно до ст. 71, 81 12 КПК України повинно бути з"ясовано, чи не заперечує проти передачі матеріалу до товариського суду особа, на яку подано скаргу, а також думку потерпілого з даного питання і в разі прийняття такого рішення повідомити про це потерпілого. Недодержання даних вимог є істотним порушенням прав вказаних осіб і підставою для скасування постанови судді про відмову в порушенні кримінальної справи або ухвали суду (постанову судді) про закриття справи.

Вирішуючи питання про вид та міру покарання особі, визнаній винною у наклепі або образі необхідно дотримуватися вимог ст. 39 КК України та Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 року №6 "Про практику призначення судами України мір кримінального покарання".

У справах про злочини, передбачені ч.1 ст. 125 та ст. 126 КК України, потерпілому належить право підтримувати обвинувачення та подавати необхідні докази. У скарзі на ім"я суду потерпілий повинен викласти прохання про порушеня справи щодо конкретної особи, вказати час, місце і спосіб поширення завідомо неправдивих вигадок або нанесення образи, навести докази, що підтверджують вчинення злочину.

При підготовці цивільної чи кримінальної справи до судового розгляду необхідно ширше використовувати можливості сторін, потерпілого, підсудного у збиранні й поданні необхідних для розгляду справи доказів. При недостатності доказів суд може вимагати від цих осіб подати додаткові докази або витребувати їх за клопотанням останніх (ст.30 ЦПК України) або власною ініціативою (ст. 66 КПК України).

До вирішення питання про порушення кримінальної справи про наклеп або образу суддя у відповідності за ст. 27 КПК  України повинен роз"яснити потерпілому його право на помирення з особою, на яку подано скаргу. В разі коли примирення досягнуто, суддя має винести постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, а суд (чи суддя одноособово) - винести ухвалу (постанову) про закриття справи за п.6 ст. 6 КПК України. Проте, слід мати на увазі, що не може бути закрита за примиренням потерпілого з обвинуваченим справи про наклеп або образу, порушена прокурором, а також у випадках передбачених ч.4 1 ч. 5 ст. 27 КПК України.

Законодавством України про адміністративні правопорушення передбачено завдання охорони суспільного ладу, державного і громадського порядку, а також охорону особистих прав і свобод громадян, поваги до прав,  честі і гідності громадян і організацій та інші права передбачені ст. 1 КУпАП.

Відповідно до ст. 5 "Загальної Декларації прав людини" від 10 грудня 1948 року ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстоких, нелюдських, або таких, що принижують його гідність поводження і покарання. Згідно із ст. 12 цієїж Декларації ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, тайну його кореспонденції або його честь і репутацію, кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань.

Стаття 19 Декларації передбачає, що кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає своюоду безперешкодного дотримання своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь якими засобами і незалежно від державних кордонів.

Людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави.

Кожна людина має право і обов"язок перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи.

При здійсненні своїх прав і собод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення належного визнання справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

Питання прав та свобод людини і громадянина є найважливішою проблемою внутрішньої і зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Висновки

В даній курсовій роботі, тема якої "Цивільно-правовий захист честі і гідності громадян" ми розглянули слідуючі питання:

-поняття особистих немайнових відносин, незв"язаних з майновими;

-поняття та цивільно-правовий захист честі і гідності громадян і організацій;

-конституційний та інший правовий захист честі і гідності громадян і організацій.

Проаналізувавши ці питання можна зробити слідуючі висновки:

-особисті немайнові відносини регулюються цивільним правом лише у винятковому випадку;

-змістом немайнових відносин є суб"єктивні особисті права на ім"я, честь, гідність, ділову репутацію, таємницю особистого життя;

-особисте немайнове право - це суб"єктивне право, яке надає управомочній особі юридично забезпечену можливість вимагати від оточуючих утримуватися від будь-яких дій, що заважають вірно оцінювати її індивідуальні особливості;

Використана література:

1. Конституція України.

2. Постанова Пленуму Верховного суду України від 28 вересня 1990 року № 7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності  і ділової репутації громадян і організацій", (із змінами, внесеними постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. №3 та від 31 березня 1995р. №4).

3. Постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 р. №14 "Про внесення змін та доповнень до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 року №7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій".

4. Постанова Пленуму Верховного Суду України в цивільних та кримінальних справах №6 1993 р.

5. "Загальна декларація прав людини" від 10 грудня 1948 р.

6. Закон України від 16 листопада 1992 року із змінами і доповненнями від 11 листопада 1993 року "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні"

7. Закон України від 21 грудня 1993 року "Про телебачення і радіомовлення".

8. Цивільний кодекс України.

9. Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар.

10. Кримінальний кодекс України.

11. Боброва Д.Д., Підопригора О.А. Цивільне право України. - Київ вид. "Вентурі", 1996рік.

12. Комаров В.В. Захист цивільних прав у суді. Харків: вид: "Основа", 1995 р.

13. Чупрун В.Д. Підготовка цивільних справ до судового розгляду. Юридичний довідник. - Київ вид. "Софія", 1994р.

14. Копейчикова В.В. Основи конституційного права України. - Київ: вид. "Юрінком", 1997р.

15. Юридичний журнал "Право України" №2, 1997р.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. На сьогодні правова система України перебуває у стані реформування, що зумовлюється побудовою демократичної, соціальної і правової держави. Основними принципами існування такої держави повинні стати пріоритет та всебічний захист прав і свобод особи. Конституцією України до найвищих соціальних цінностей віднесено людину, її честь та гідність, а відповідно зі ст. 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Отже, на сьогодні є досить актуальною реалізація цих конституційних прав. Особливого значення в цьому процесі набуває цивільне право, яке визначило основні правові засади захисту честі, гідності та репутації.

Відповідно до ч.1 ст.7 ЦК України, який був прийнятий у 1964 році, громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності. Проте на сьогодні в Україні відбуваються економічні та соціально-політичні зміни, які обумовлюють необхідність розширення гарантій щодо реалізації конституційного права на захист честі, гідності та репутації фізичних та юридичних  осіб.

За роки незалежності в Україні були прийняті ряд нормативних актів, які визначили основні засади захисту честі, гідності та репутації, коли відомості, що порочать вказані особисті немайнові блага та не відповідають дійсності чи викладена неправдиво, поширені засобами масової інформації (ЗМІ). Але з розвитком нових засобів комунікацій, зокрема всесвітньої комп’ютерної мережіInternet, виникла нагальна потреба у правовому регулюванні захисту честі, гідності та репутації.

Все вищезазначене свідчить про необхідність здійснення цивільно-правових наукових досліджень проблем, які виникають щодо захисту честі, гідності та репутації.

Слід зазначити, що проблеми цивільно-правового захисту честі, гідності та репутації були предметом дослідження як дореволюційних вчених: С.А.Бєляцького, Ю.С.Гамбарова, І.Екштейна, Д.І.Меєра, Л.І.Петражицького, Й.О.Покровського, Г.Ф.Шершеневича, - так і сучасних науковців: С.С.Алексєєва, Г.М.Бєлякової, А.В.Бєлявського, Д.В.Бобрової, С.М.Братуся, Д.М.Генкіна, В.П.Грибанова, Р.Є.Гукасяна, О.В.Дзери, А.С.Довгерта, А.А.Єрошенка, М.Д.Єгорова, О.С.Йофе, О.О.Красавчикова, М.С.Малеїна, І.Б.Новицького, М.А.Придворова, В.А.Рясенцева, О.П.Сергєєва, В.Т.Смірнова, В.О.Тархова, К.А.Флейшиц, Р.Й.Халфіної, Я.М.Шевченко, М.Я.Шимінової, К.Б.Ярошенко та інших.

В аспекті дослідження інституту компенсації моральної шкоди дане питання розглядалось російськими вченими: А.Л.Анісімовим, О.М.Ерделєвським, Л.О.Красавчиковою, М.М.Малеїною, та вітчизняними науковцями, зокрема: С.І.Шимон, В.П.Паліюком, Л.О.Корчевною.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.Тема дисертаційного дослідження виконана згідно з планами наукових досліджень відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М.Корецького Національної академії наук України і є частиною загальної науково-дослідницької програми Інституту на тему: «Цивільне і трудове правовідношення: теорія і практика».

Мета і задачі дослідження.Метою дослідження є виявлення проблем законодавчого регулювання захисту честі, гідності та репутації і правозастосовчої практики з цього питання, а також розробка і внесення конкретних пропозицій щодо розвитку законодавства, що регулює порядок цивільно-правового захисту честі, гідності та репутації і практики його застосування.

Відповідно у дисертації головна увага зосереджується на вирішенні таких основних задач:

- визначити природу честі, гідності та репутації як особистих немайнових благ, обґрунтувати їх соціально-правове значення;

- з’ясувати правову природу права на захист честі, гідності та репутації;

- провести історичний аналіз законодавства, що регулює відносини захисту честі, гідності та репутації і практики його застосування;

- здійснити порівняльний аналіз законодавства зарубіжних країн, що регулює захист честі, гідності та репутації і практики його застосування;

- розробити та обґрунтувати пропозиції і рекомендації до чинного законодавства щодо захисту честі, гідності та репутації і практики його застосування.

При проведенні дослідження використовувались як загальнотеоретичний – діалектичний метод, так і спеціальні методи юридичної науки: формально-юридичний (догматичний), логічний, системний, аналітичний, порівняльний, статистичний, історичний.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що це є одне з перших в Україні наукових досліджень проблем цивільно-правового захисту честі, гідності та репутації в сучасних умовах, в якому проведено аналіз розвитку історії законодавства про захист честі, гідності та репутації, виявлені нові способи поширення інформації та нові суб’єкти правовідносин щодо захисту вказаних особистих немайнових благ, проаналізовані нові способи захисту честі, гідності та репутації та зроблені пропозиції щодо вдосконалення законодавства, яке регулює порядок захисту зазначених особистих немайнових благ.

У результаті проведеного дослідження на захист виносяться такі основні положення:

1) робиться висновок про те, що об’єктом цивільно-правового захисту є «репутація» фізичних та юридичних осіб, оскільки законодавче закріплене поняття «ділова репутація» є більш вузьким поняттям та таким, що не охоплює деякі види репутації, зокрема «професійну», «службову» тощо;

2) визначається, що підставою виникнення правовідносин щодо захисту честі, гідності та репутації повинні бути не «відомості», а «інформація» як більш широке та нормативно-визначене поняття;

3) висновок про те, що підставою виникнення правовідносин щодо захисту честі, гідності та репутації має бути не лише поширення інформації, що порочить честь, гідність та репутацію особи і не відповідає дійсності чи викладена неправдиво, а й персоніфікація особи, відносно якої була поширена вказана інформація, тобто встановлення того, що поширена інформація стосується конкретної особи чи, принаймні, включає цю особу до кола осіб, яких дана інформація стосується;

4) дається визначення, щопоширення інформації - це доведення інформації до відома третьої особи будь-яким способом, за умови здатності сприйняття останньою її змісту, аінформація, що порочить честь, гідність та репутацію - це не лише інформація про діяння, що не відповідають встановленим в суспільстві правилам моралі та права, а й інформація про діяння особи, які хоча і не суперечать загальноприйнятим у суспільстві правилам, проте не відповідають поглядам та традиціям певної соціальної групи, членом якої вона є, чи її власним переконанням;

5) вноситься пропозиція, що право захисту честі та репутації померлого має належати його спадкоємцям, а також і іншим особам, щодо яких померла особа зробила в заповіті розпорядження, згідно з яким вони вправі захищати вказані особисті немайнові блага потерпілого, у випадку, коли вони від даного розпорядження не відмовилися;

6) робиться висновок про те, що у випадку, якщо честь, гідність та репутацію було порушено соціальною групою (командою КВН, гуртком творчої самодіяльності, студентським театром естрадних мініатюр тощо), яка не є юридичною особою, але існує при юридичній особі і всі асоціюють її з нею, то зобов’язаним суб’єктом правовідносин щодо захисту честі, гідності та репутації слід вважати юридичну особу, при якій зазначена соціальна група існує (в іншому випадку зобов’язаним суб’єктом буде фізична особа, що безпосередньо поширила інформацію, якою порушила честь, гідність та репутацію);

7) обгрунтовується висновок, що у випадку, коли інформація що порочить честь, гідність та репутацію і не відповідає дійсності чи викладена неправдиво, була поширена через мережу Internet, то відповідальність за це солідарно повинні нести автор інформації та провайдер (особа, що надає право на користування комп’ютерною мережею) у випадку, коли він відповідальний за зміст інформації;

8) визначається, що основним принципом спростування поширеної інформації, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво, порочить честь, гідність та репутацію повинно бути не тільки те, що спростування має відбуватись в ідентичній чи адекватній формі, а й те, що воно має бути вчинено виключно особою, якою були поширені неправдиві відомості та охопити найбільшу кількість реципієнтів (осіб, що сприйняли попередню поширену, неправдиву, персоніфіковану та таку, що порочить честь, гідність та репутацію, інформацію);

9) доводиться, що для спростування інформації, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво, порочить честь, гідність та репутацію і поширена у документі юридичної особи, необхідна сукупність трьох дій: відкликання вказаного документа, його знищення та заміна новим, а у випадку, коли вилучення даного документа є неможливим, то слід проводити видачу нового документа, в якому б спростовувалась попередньо поширена необ’єктивна інформація;

10) висновок, що у випадках, коли персоніфікована інформація, що порочить честь, гідність та репутацію, яка не відповідає дійсності чи викладена неправдиво поширена фізичною особою, що померла чи визнана такою у встановленому законом порядку, юридичною особою, що ліквідована, та коли вказана інформація поширена самою особою або ж особу поширювача не встановлено, то захист вказаних благ повинен проводитись шляхом визнання інформації такою, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво у порядку окремого провадження.

Практичне значення одержаних результатівполягає у можливості використання отриманих висновків та рекомендацій у процесі розробки нового Цивільного кодексу України та інших нормативно-правових актів, а також при викладанні курсу «Цивільне право України», підготовці підручників, методичних матеріалів, навчальних посібників, довідкової літератури.

Апробація результатів дослідження.Основні положення дисертації доповідались на науково-практичних конференціях: «Проблеми вдосконалення управління та правове забезпечення соціально-економічного розвитку України» (березень 1999 р., Хмельницький); «Цивільні правовідносини в сучасній Україні: стан та тенденції розвитку» (березень 2000 р., Хмельницький); «Сучасна гуманітарна культура: науково-методологічні засади» (квітень 2000, Київ), а також обговорювались на засіданнях відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права.

Публікації.Основні положення і висновки дослідження викладені в шести статтях у фахових виданнях та в одній опублікованій тезі доповіді на науково-практичній конференції.

Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків, переліку посилань і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 222 сторінки, список використаних джерел –19 сторінок і містить 368 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Увступі обґрунтовується актуальність та ступінь дослідження проблеми, визначається мета та основні завдання дослідження, наукова новизна дисертації та її практичне значення, а також висвітлюються положення, що виносяться на захист.

Упершому розділі«Честь, гідність та репутація як об’єкти правового захисту» досліджуються поняття «честі», «гідності» та «репутації» як філософських та правових категорій, визначаються цивільні правовідносини, об’єктом яких можуть виступати вказані блага, досліджується право на захист честі, гідності та репутації, а також аналізується історія розвитку відповідного законодавства. Розділ складається з двох підрозділів.

Упідрозділі 1.1. розкривається філософська та правова природа честі, гідності та репутації. Дається детальний аналіз філософських поглядів на сутність вказаних категорій. Дисертант робить висновок, що честь і гідність є полісемантичними поняттями, в яких потрібно виділяти дві сторони: об’єктивну та суб’єктивну. Стосовно честі: об’єктивна сторона полягає в оцінці суспільством діянь (поведінки) особи на основі загальноприйнятих критеріїв, а суб’єктивна – в самооцінці своїх діянь (поведінки) на основі власного внутрішнього світогляду. Стосовно гідності: об’єктивна сторона – моральна цінність людини як особистості, незалежно від її індивідуальних якостей та становища у суспільстві, а суб’єктивна – усвідомлення своєї гідності як людини, представника певної соціальної групи, свого місця та ролі у вказаній соціальній групі. Дисертантом критикується позиція окремих авторів, які намагаються ототожнити честь та гідність чи охопити одним поняттям інше. В результаті робиться висновок, що дані категорії є самостійними та такими, що взаємовпливають одна на одну внаслідок спільності морального критерію.

Далі проводиться дослідження честі та гідності як об’єктів права. Зокрема, розкривається їх сутність, з точки зору конституційного права як найвищих соціальних цінностей та, з точки зору цивільного права, як особистих немайнових благ. Зазначається, що до прийняття Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік 1961 року дане питання не знаходило свого втілення в чинному законодавстві. З прийняттям вказаного нормативного акта честь та гідність стали об’єктами цивільно-правового захисту і були віднесені до категорії особистих немайнових благ. У зв’язку з цим детально аналізується поняття «особистого немайнового блага», в результаті чого дисертант дійшов висновку, що поняття «благо» слід розкривати через поняття «цінність», а його визначальними сторонами є «невіддільність від особи носія» (під якою розуміється неможливість фактично відокремити дане благо від носія та передати від однієї особи до іншої) та «відсутність майнового змісту» (неможливість його точної грошової оцінки).

Дисертантом пропонується, з точки зору цивільного права, під поняттям «честь» розуміти особисте немайнове благо, що є позитивною соціальною оцінкою особи, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, та усвідомлення особою цієї оцінки. При цьому зауважується, що цивільно-правовому захисту та відновленню підлягає зовнішня (об’єктивна) сторона честі. Внутрішня (суб’єктивна) сторона правовому впливу не піддається, вона є недосяжною для стороннього втручання. Під поняттям «гідність», з точки зору цивільного права, треба розуміти визнання цінності кожної фізичної особи. Захист цього особистого немайнового блага покликаний унеможливити незаконне зменшення цінності людини в очах оточуючих та сприяти її відновленню, коли таке зменшення вже відбулося. Необхідно також зважати й на те, що цивільно-правовому захисту підлягає тільки об’єктивна сторона гідності особи, в той час як суб’єктивна сторона для правового впливу є недосяжною і відновлюється лише внаслідок відновлення об’єктивної сторони.

Поряд з поняттями «честь» та «гідність» виділяється поняття «репутація». Підкреслюється, що на сьогодні останнє є найменш дослідженою і у філософському, і в правовому розумінні категорією, що спонукає деяких авторів до неправомірного ототожнення її з «честю». У зв’язку з цим, пропонується під поняттям «репутація» розуміти усталену оцінку фізичної чи юридичної особи, що ґрунтується на наявній інформації про її позитивні та негативні суспільно-значимі діяння (поведінку), що відома оточуючим і в силу цього відображена в суспільній свідомості як думка про особу з точки зору моралі даного суспільства чи соціальної групи.

Аналізуються погляди авторів на поняття «ділової репутації» як поняття, що є похідним від поняття «репутація» та таким, яке використовує цивільне законодавство. Зазначається, що на сьогодні з цього приводу автори розділяються на дві категорії: 1) одні - під поняттям «ділова репутація» розуміють оцінку будь-яких професійних якостей особи; 2) інші - під цим поняттям розуміють суспільну оцінку професійних якостей особи виключно у сфері підприємницьких відносин. Дисертант вважає, що ділова репутація має на увазі, насамперед, оцінку ділових якостей особи. Однак вказане поняття слід відмежовувати від «професійних якостей» та «підприємницьких якостей». Ділові якості притаманні виключно фахівцю, який, будучи наділений певними знаннями, навичками та вміннями, проявляє високу майстерність та професіоналізм. З огляду на це дисертант вважає доцільним визнати об’єктом цивільно-правового захисту «репутацію», оскільки «ділова репутація» є більш вузьким поняттям та таким, що не охоплює деякі інші різновиди репутації, зокрема «професійну», «службову» тощо, які також потребують цивільно-правового захисту у випадку їх порушення. Це також сприяло б і усуненню неоднозначностей у тлумаченні поняття «ділова репутація». Крім того, вказується на невідповідність окремих норм проекту Цивільного кодексу України (ст.ст. 1178, 1195) сутності ділової репутації як особистого немайнового блага.

Далі дисертантом досліджується сутність права на захист, зокрема відмежовується «захист» від суміжних правових категорій «охорони» та «відповідальності». Вказується на те, що охорона є досить широким поняттям, яке охоплює всю сукупність заходів, що забезпечують як розвиток цивільних правовідносин в їх непорушеному вигляді, так і відновлення порушених чи оспорюваних прав чи інтересів. Проте вказується і на існування поняття охорони у вузькому розумінні, в яке включають діяльність уповноваженого чи компетентних державних органів по застосуванню до правопорушника правоохоронних заходів державно-примусового характеру (заходів відповідальності та заходів захисту), спрямованих на визнання чи відновлення оспорюваного чи порушеного суб’єктивного цивільного права, яке здійснюється в рамках лише охоронних правовідносин. У зв’язку з цим, підтримується думка окремих вчених, що основними критеріями відмежування між поняттями «заходи захисту» та «заходи відповідальності» є їх порядок застосування та суб’єктний склад.

Автор критично сприймає традиційні погляди щодо права на захист як складову будь-якого цивільного права чи специфічну невід’ємну рису, сутність якої полягає у державному примусі, і підтримує теорію про самостійну природу суб’єктивного права на захист. Особливо наголошується, що право на захист честі, гідності та репутації виникає при порушенні особистих немайнових благ честі, гідності та репутації, а правовідношення, яким опосередковується дане право, носить характер відносного зобов’язального. Сутність права на захист честі, гідності та репутації визначається як окреме суб’єктивне право, що дає можливість застосувати щодо зобов’язаної особи міри відповідальності чи міри захисту з метою відновлення честі, гідності та репутації до попереднього стану у випадку їх порушення.

Вказуючи на відсутність серед вчених одностайності у визначенні того, яким чином цивільне право впливає на правовідносини, об’єктом яких є честь, гідність та репутація, дисертант аналізує погляди відомих науковців з точки зору трьох теорій: негативної, позитивної та радикальної. Представники негативної теорії вважають, що цивільне право тільки охороняє правовідносини щодо честі, гідності та репутації, представники позитивної теорії навпаки переконані, що цивільне право не лише захищає, але й регулює правовідносини щодо вказаних особистих немайнових благ, і, нарешті, представники радикальної теорії стверджують, що зазначені правовідносини становлять самостійний предмет регулювання і лише незначна їх питома вага не дозволяє їм виділитись в окрему галузь права. З огляду на сучасний стан законодавства, дисертант аргументовано приєднується до негативної теорії, вважаючи, що цивільне право лише охороняє правовідносини щодо честі, гідності та репутації. Однак в роботі не заперечується, що з розвитком суспільних відносин можливим виявиться і регулювання правовідносин щодо честі, гідності та репутації з виділенням позитивних повноважень володільця цих благ. На сьогодні ж правове регулювання (закріплення) вказаних благ, на думку дисертанта, здійснюється конституційним правом шляхом визнання природного права особи на честь та гідність.

У дисертації також розглянуто випадки захисту честі, гідності та репутації у випадку одночасного порушення вказаних особистих немайнових благ і іншого особистого немайнового права (права на ім’я, права на власне зображення, права на таємницю тощо).

Підрозділ 1.2. присвячений аналізу розвитку законодавства про захист честі, гідності та репутації, починаючи з часів Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Детально розглядається розвиток делікту injuria, яким заподіювалась шкода честі тогочасних громадян і за який в римському праві передбачались різні види відповідальності.

Особлива увага приділяється історичному розвитку вітчизняного законодавства про захист честі, гідності та репутації. Аналізуючи правові норми в Руській Правді, Уставах Святого князя Володимира та Всеволода, Судебниках 1497 та 1550 років, Соборному Уложенії 1648 року, Конституції Пилипа Орлика 1715 року, Правах за якими судиться малоросійський народ 1743 року, Зібранні малоросійських прав 1807 року, Артикулі Військовому, Уложенії про покарання кримінальні, Загальному цивільному уложенію Австрійської імперії, Зводі законів цивільних, ЦК УРСР 1922 року, ЦК УРСР 1964 року, проекті Цивільного кодексу України та інших нормативно-правових актах, дисертант дійшов висновку, що у своєму історичному розвитку законодавство про захист честі, гідності та репутації пройшло сім основних етапів. Починаючи з першого закріплення у Руській Правді і до початку ХІІ ст. тривав перший етап, який характеризувався тим, що відповідальність за безчестя носила характер кримінального переслідування та була передбачена здебільшого за певні фізичні дії. Починаючи з середини ХІІ ст. законодавець впроваджує відповідальність і за образу словом. Цей другий етап тривав аж до середини ХVII ст., проте характер відповідальності за даний вид посягань залишався кримінально-правовим. Вперше передбачена можливість диференціації між кримінальною та цивільною відповідальністю на вибір потерпілого за образу честі була закріплена в середині ХVII ст., коли і розпочався третій етап історичного розвитку законодавства про захист честі, гідності та репутації. Саме в цей період було широко диференційовано види образ та відповідальність за них, проте цивільно-правова відповідальність носила вигляд штрафу, а не компенсації. Четвертий етап розвитку законодавства, який розпочався в середині ХІХ ст. і тривав до 1917 року, був досить прогресивним порівняно з іншими, оскільки в цей період були запроваджені норми, якими захищалась немайнова сфера особи, що була порушена внаслідок образи. Проте тривав цей етап недовго, після Жовтневої революції розпочався п’ятий етап, який характеризувався відсутністю будь-яких цивільно-правових норм, які б захищали честь, гідність та репутацію. Але вже починаючи з 1961 року, почався якісно новий період розвитку, коли цивільне право почало поширювати свій захист на честь та гідність. Характерними ознаками шостого етапу є наявність загальної цивільно-правової норми, якою захищаються честь та гідність осіб, проте даний захист зводиться до вимоги спростування та відшкодування заподіяної майнової шкоди. На сьогодні Україна входить у сьомий етап розвитку вітчизняного законодавства про захист честі, гідності та репутації, який характеризується, насамперед, забезпеченням всебічного правового захисту честі, гідності та репутації від будь-яких посягань, розширенням способів правового захисту вказаних особистих немайнових благ та визнанням їх вищими соціальними цінностями.

Другий розділ«Правовідносини щодо захисту честі, гідності та репутації» присвячений дослідженню правовідносин щодо захисту честі, гідності та репутації, а саме таких його елементів, як підстави виникнення розглядуваних правовідносин та їх суб’єкти. Розділ складається з двох підрозділів.

Упідрозділі 2.1. досліджується юридико-фактична основа виникнення правовідносин щодо захисту честі, гідності та репутації. Зазначається, що підставами виникнення розглядуваних правовідносин є такі юридичні факти: 1) поширені відомості; 2) відомості, які порочать честь, гідність та репутацію особи або завдають шкоди її інтересам; 3) відомості, які не відповідають дійсності чи були викладені неправдиво. В результаті автор дійшов висновку про доцільність заміни у всіх нормативних актах поняття «відомості» на тотожне нормативно-визначене поняття «інформація».

Визначаючи поняття«поширення відомостей», дисертант звертає увагу на неповноту існуючого визначення вказаного поняття, оскільки воно спрямоване більше на шляхи поширення, аніж на сутність процесу. Автор виходить з того, що в процесі поширення інформації повинні брати участь, принаймні, дві сторони: поширювач та реципієнт (особа, що повинна сприйняти поширену інформацію), та певна інформація, яка повинна бути поширена та сприйнята. Але можливість сприйняття інформації залежить від здатності сприйняття способу її поширення. Тобто, коли інформація поширена іноземцем мовою, яку, крім нього, ніхто з реципієнтів не розуміє, то ні про яке сприйняття мова йти не може, хоча з точки зору визначення, що існує, інформація була поширена. У зв’язку з цим дисертант пропонує визначити поширення інформації як доведення інформації до відома третьої особи будь-яким способом, за умови здатності сприйняття останньою змісту цієї інформації.

Дисертант критично ставиться до існуючої в літературі думки про доцільність вважати за поширену інформацію, яка доведена до відома виключно особи, що її стосується, а запропонований деякими авторами як спосіб захисту - заборона судом подальшого поширення вказаної інформації, - нічого, крім її поширення, не дасть. Певній критиці піддається думка, згідно якої вважається поширеною інформація, яка була поширена внаслідок безпосереднього виконання покладеного на особу обов’язку (наприклад, давати свідчення по справі). На думку дисертанта, дана інформація не повинна вважатись поширеною.

Дисертант також не поділяє точки зору деяких авторів, що способи поширення інформації не є важливими для захисту честі, гідності та репутації. Адже, як правило, спосіб поширення інформації визначає спосіб її спростування. У зв’язку з цим автор виділяє такі способи поширення інформації, що може порочити честь, гідність та репутацію: усний; письмовий; за допомогою творів мистецтва; за допомогою міміки, жестів та інших усталених дій; за допомогою засобів масової інформації та за допомогою електронних комунікацій. Коли інформація поширюється за допомогою вербального способу спілкування, то слід говорити про усний спосіб поширення, коли ж поширення відбувається за допомогою письмово-зображувальних знаків, які в подальшому можуть бути розшифровані (слова, коди, шифри, азбука морзе), – про письмовий спосіб. До способів поширення інформації за допомогою творів мистецтва належить інформація, що міститься в художніх творах (картинах, ескізах, графіках, шаржах, карикатурах тощо), скульптурах, музичних творах, танцях, творах народного мистецтва, естрадній діяльності (пародіях, виконанні пісень тощо) та інших видах мистецтва. До поширення інформації за допомогою міміки, жестів та інших усталених дій слід відносити такий спосіб передачі інформації, при якому вона передається за допомогою певних жестів, міміки обличчя, рухів тіла чи певних дій, які мають усталене та зрозуміле значення для третіх осіб. Поширення через засоби масової інформації можливе у випадку поширення інформації через газети, журнали, телебачення, радіомовлення тощо. Поширення інформації через електронні комунікації треба поділяти на індивідуально-публічне (коли інформація може бути доведена до відома інших осіб, а може бути і не доведена, залежно від умов - телефон, факсимільний зв’язок, модем, автовідповідач тощо) та публічне (коли інформація обов’язково буде доведена третім особам - пейджер, телеграф, телетайп тощо). Особливу увагу автор приділяє поширенню інформації через всесвітню комп’ютерну мережу Internet.

Аналізуючи поняття«відомості, що порочать честь, гідність та репутацію особи або завдають шкоди її інтересам», дисертант вважає, що його зміст наповнений внутрішніми суперечностями, у зв’язку з чим пропонується виключити словосполучення «або завдають інтересам особи», що, на думку дисертанта, більш повно відображало б сутність благ, які підлягають захисту. Розглядається також поняття «порочити» як невідповідність діянь (поведінки) особи загальноприйнятим у суспільстві уявленням про додержання законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів людської моралі. При цьому зауважується, що у випадках поширення інформації про особу, яка належить до певної соціальної групи, чиї погляди, хоч і не відповідають суспільним, проте не є протиправними (наприклад, поширення інформації про вживанням м’яса лідером регіонального осередку вегетаріанців), особа вправі вважати дану інформацію такою, що порочить її.

У дисертації проводиться аналіз інформації, яка порочить завжди, та такої, що порочить за наявності певних умов, інформації про вчинення злочину, інформації про належність особи до груп нетрадиційних сексуальних орієнтацій та деяких інших видів інформацій. Певне місце відведене і ролі різноманітних мовних експертиз, які, на думку автора, встановлюють значення того чи іншого слова чи словосполучення, залежно від різних обставин, а не те, чи порочить ця інформація особу. Вирішення останнього питання належить до виключної компетенції суду.

Досить актуальною в даному питанні є проблема співвідношення інформації «факту» та інформації «оцінки». Автор, аналізуючи погляди різних вчених на цю проблему, дійшов висновку, що деякі науковці вважають, що захисту підлягає виключно інформація про факти, інші - що захисту підлягають беззастережно як факт, так і оцінка. Проте дисертант поділяє думку більш поміркованих авторів, які переконані, що судовому захисту підлягає факт та оцінка, коли з неї неминуче слідують відомості фактичного характеру.

У роботі критикується надана чинним законодавством можливість певним органам (наприклад, нотаріусам) вирішувати питання про віднесення певної інформації до такої, що порочить. На думку автора, такий висновок має право робити тільки суд.

Аналізуючи поняття«відомості, що не відповідають дійсності чи викладені неправдиво», дисертант зауважує, що коли інформація була викладена правдиво і її перебіг не був спотворений, але вона порочить особу, то цивільно-правовий захист у цьому випадку неможливий, оскільки особа власними діяннями (поведінкою) створила собі відповідну негативну суспільну оцінку. В роботі розглядаються питання віднесення до інформації, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво, інформації, яка ґрунтується на одиничному факті, інформації «напівправди» тощо.

Особливу увагу в дисертації відведено інституту дифамації, який існує в законодавстві деяких зарубіжних країн. Сутність дифамації зводиться до поширення інформації, яка порочить особу, незалежно від того, чи відповідає вона дійсності, чи ні. Автором проводиться детальний аналіз австралійського, англійського, німецького та американського законодавства, що регулює захист честі, гідності та репутації від дифамації. В результаті цього дослідження робиться висновок про доцільність запозичення окремих норм вітчизняним цивільним законодавством, зокрема, ввести можливість цивільно-правового захисту у випадку приниження честі, гідності та репутації шляхом поширення інформації, яка хоч і відповідає дійсності, проте не містить у собі протиправного діяння і є таємницею приватного життя (поширення інформації про те, що особа є ВІЛ-інфікованою), або ж особа просто не бажала б її розголошення, про що вона попередила особу, яка володіла цією інформацією тощо. Проте, на думку дисертанта, це повинен бути виключний перелік.

Дисертант вказує на неповноту підстав виникнення розглядуваних правовідносин, проте критично ставиться до пропозиції деяких вчених доповнити підстави виникнення правовідносин щодо захисту честі, гідності та репутації четвертою підставою - «стверджувальний характер відомостей», натомість пропонується ввести як четверту підставу виникнення вказаних правовідносин те, що інформація повинна бути персоніфікована, тобто, щоб з неї можна було б з достовірністю (однозначно) зрозуміти, що ця інформація стосується конкретної особи (ідентифікувати її), або ж є підстави до того, щоб віднести особу до певної групи осіб, стосовно яких поширена неправдива інформація, що порочить (персоніфікувати її). При цьому персоніфікація може проводитись як шляхом вказання на конкретну особу, так і шляхом невказання на неї.

У підрозділі 2.2. розглядається питання суб’єктів правовідносин щодо захисту честі, гідності та репутації. Зокрема, зауважується, що у розглядуваних правовідносинах виділяють дві категорії суб’єктів: правомочні суб’єкти (суб’єкти, що мають право вимагати захисту честі, гідності та репутації) та зобов’язані суб’єкти (суб’єкти, які зобов’язані відповідати за поширення інформації, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво та порочить честь, гідність і репутацію особи).

Аналізуючиправомочних суб’єктів розглядуваних правовідносин, дисертант вказує на те, що існуюче в законодавстві становище, за яким правомочними суб’єктами можуть визнаватися лише громадяни та організації, не відповідає дійсності. У зв’язку з чим вноситься пропозиція поширити вказаний захист на усіх без винятку фізичних та юридичних осіб, стосовно яких поширена інформація, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво та порочить їх честь, гідність та репутацію. В дисертації обґрунтовується положення про неможливість захисту юридичними особами та певними колективами (трудовими колективами, сім’єю) їх честі та гідності у зв’язку з тим, що вказаними благами можуть бути наділені виключно фізичні особи і сукупність особистих немайнових благ не створює окреме сукупне особисте немайнове благо. Ось чому стосовно юридичних осіб мова повинна йти виключно про захист їх репутації.

Дисертантом критикується спроба обмежити право певної категорії громадських діячів на захист їх честі, гідності та репутації. При цьому посилання на подібну практику в деяких зарубіжних країнах автор вважає не доцільною, оскільки там захист честі, гідності та репутації здебільшого зводиться до матеріальної компенсації, а в Україні існують й інші спеціальні способи захисту (спростування, відповідь тощо). Саму ж спробу обмеження права на захист дисертант вважає такою, що суперечить конституційному принципу рівності усіх перед законом. У зв’язку з цим, пропонується вилучити ч. 4 ст. 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», згідно з якою журналісти несуть відповідальність за порушення честі, гідності та репутації офіційної чи посадової особи лише у випадку наявності злого (?) умислу з боку журналістів.

Розглядаються також випадки захисту честі, гідності та репутації третіми особами. В цьому аспекті аналізуються захист честі, гідності та репутації малолітніх, осіб, що визнанні недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства, неповнолітніх віком від 15 до 18 років та осіб, які обмежені в дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями та наркотичними засобами, чим ставлять свою сім’ю у важке матеріальне становище. Була висловлена солідарність з думкою деяких науковців, які вважають, що у випадку, коли батьки, усиновителі чи піклувальники неповнолітніх віком від 15 до 18 років не можуть захистити їх честь, гідність та репутацію (наприклад, у зв’язку з від’їздом неповнолітнього в іншу місцевість на навчання, працевлаштування тощо), то в цих випадках останні вправі самі захистити свої порушені особисті немайнові блага.

Поряд з цими було розглянуто питання захисту честі та репутації померлого. Була висловлена думка не лише про доцільність, а й про необхідність даного захисту, були визначені об’єкт даного захисту – інтереси самого померлого, окремих осіб та суспільства в цілому, - а також коло суб’єктів, які вправі вимагати вказаного захисту: його спадкоємці, а також і інші особи, щодо яких померла особа зробила в заповіті розпорядження, згідно з яким вони вправі захищати честь та репутацію померлого, у випадку, коли вони від даного розпорядження не відмовилися.

Досліджуючи питаннязобов’язаних суб’єктів розглядуваних правовідносин, дисертант підкреслює, що, як правило, до вказаної категорії суб’єктів відносяться особи, які безпосередньо вчинили поширення. Проте зауважується, що досить часто зобов’язаними суб’єктами виступають й інші особи, у зв’язку з чим досліджуються випадки поширення інформації малолітніми та неповнолітніми. Аналізуються випадки поширення інформації певними соціальними групами, що не наділені правами юридичної особи. В результаті дисертант дійшов висновку, що у випадку, якщо честь, гідність та репутацію було порушено соціальною групою (командою КВН, гуртком творчої самодіяльності, студентським театром естрадних мініатюр тощо), яка не є юридичною особою, але існує при юридичній особі і всі асоціюють її з нею, то зобов’язаним суб’єктом правовідносин щодо захисту честі, гідності та репутації слід вважати юридичну особу, при якій зазначена соціальна група існує. В іншому випадку зобов’язаним суб’єктом буде фізична особа, що безпосередньо поширила інформацію, якою порушила честь, гідність та репутацію.

Дисертант, критикуючи позицію деяких авторів, які вважають, що у випадках усного поширення інформації посадовою особою відповідальність покладається на саму посадову особу, а у випадку її поширення у письмовій формі - на юридичну особу, яку дана посадова особа представляє, вважає, що основним у цьому випадку є не форма, а те, від чийого імені виступає вказана посадова особа.

Детально досліджені випадки, коли інформація була поширена юридичною особою, яка припинила своє існування, чи фізичною особою, що померла або ж визнана такою. В цьому аспекті були розглянуті: припинення діяльності засобів масової інформації, що поширили неправдиву інформацію (захист у цьому випадку повинен проходити шляхом спростування інформації автором у виданні, схожому за тематикою, або ж шляхом визнання інформації такою, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво в порядку окремого провадження, шляхом встановлення фактів, які мають юридичне значення) та смерть фізичної особи (в цьому випадку слід визнавати вказану інформацію такою, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво в порядку окремого провадження). Крім цього, було розглянуте поширення інформації особою про саму себе. В цьому випадку, на думку дисертанта, як і у попередньому, особа вправі порушити справу в порядку окремого провадження про визнання цієї інформації такою, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво, а стосовно подальшого поширення особа вправі застосовувати всі засоби захисту честі, гідності та репутації, крім права вимагати компенсації моральної шкоди.

Детальному аналізу було піддано поширення розглядуваної інформації в засобах масової інформації. Підкреслюється, що зобов’язаними суб’єктами в даному випадку слід визнавати автора та орган масової інформації (редакція, агентство тощо). Досліджуються також поширення інформації анонімно та під псевдонімом, поширення ідентичних відомостей, а також випадки звільнення засобів масової інформації від відповідальності за поширення відомостей, що не відповідають дійсності чи викладені неправдиво та порочать честь, гідність та репутацію.

Досить суттєве місце було відведено визначенню зобов’язаних суб’єктів у випадку поширення інформації через комп’ютерну мережу Internet. Зокрема, дисертант виділяє дві групи зобов’язаних суб’єктів: користувач (особа, яка безпосередньо створила інформацію, що в подальшому була поширена) та провайдер (особа, яка надає користувачеві право користування комп’ютерною мережею). При цьому останній визнається як зобов’язаний суб’єкт лише тоді, коли він відповідає за зміст інформації, яку передає. Відповідальність в цьому випадку носить солідарний характер. Як зобов’язаний суб’єкт вказаних правовідносин може бути визнана і фірма-розробник, коли поширення здійснилось внаслідок збою у ліцензованому комп’ютерному програмному забезпеченні.

У кінці підрозділу розглядаються питання розподілу тягаря доказування між суб’єктами розглядуваних правовідносин, зокрема зауважується, що на зобов’язану особу покладається тягар доказування того, що вказана інформація відповідає дійсності як наслідок «презумпції добропорядності» правомочного суб’єкта.

Третій розділ«Цивільно-правові способи захисту честі, гідності та репутації» присвячений дослідженню загальних та спеціальних способів захисту честі, гідності та репутації. Розділ складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1. містить аналіз правової природи загальних способів захисту цивільних прав, їх історичного розвитку та застосуванню щодо захисту честі, гідності та репутації. Зокрема, вказується на відмінність між поняттями «спосіб захисту» та «форма захисту», «міра захисту», «метод захисту» та «засіб захисту». Зазначається, що застосування існуючих загальних способів захисту залежить від сутності порушеного блага, тому стосовно захисту честі, гідності та репутації розглядаються два найбільш застосовуваних способи захисту: відшкодування майнової та компенсація моральної шкоди.

Розглядаючи питання відшкодування майнової шкоди дисертантом вказується на те, що реалізація даного способу захисту проходить у межах деліктних правовідносин, а також на досить низьку питому вагу застосування даного способу на практиці, що пов’язано зі сплатою значної суми державного мита. На думку автора, застосування до даної категорії справ строків позовної давності є недоцільним.

Стосовно компенсації моральної шкоди в дисертації детально аналізуються розвиток законодавства та наукові погляди на дану проблему. Дисертантом розглядаються деякі проблемні аспекти цього питання: сутність моральної шкоди, відмежування моральної та немайнової шкоди, застосування презумпції моральної шкоди, неможливість компенсації моральної шкоди юридичній особі, застосування грошової та іншої матеріальної компенсації моральної шкоди тощо.

Суттєва увага приділяється дисертантом аналізу існуючих методик нарахування розміру компенсації моральної шкоди як способу захисту честі, гідності та репутації. Аналізуються три методики обчислення розміру моральної шкоди, з яких дві ґрунтуються на математичному обрахунку (методика О.М.Ерделєвського і методика О.М.Кокуна та С.М.Антосика), а одна (методика С.І.Шимон) є сукупністю єдиних критеріїв і не містить детальних математичних розрахунків. Автором підтримується ідея розробки математичної методики розрахунку розміру компенсації моральної шкоди та зазначається недоцільність існування стосовно даного способу захисту строків позовної давності.

Крім цього, зауважується, що застосування загальних способів захисту честі, гідності та репутації повинно бути опосередковано застосуванням спеціального способу - спростування.

У підрозділі 3.2. досліджуються спеціальні способи захисту честі, гідності та репутації. Одним з перших аналізуєтьсяспростування. Дисертант критично ставиться до закріпленого в чинному законодавстві принципу, що спосіб спростування знаходиться у повній залежності від способу поширення. Автором вказуються випадки, коли застосування аналогічного способу є не лише неможливим, але й недоцільним (наприклад, поширення інформації мімікою, жестами чи іншими усталеними діями). Натомість автор вважає, що основним принципом спростування повинно бути охоплення максимальної кількості реципієнтів, які сприйняли попередню неправдиву інформацію. У зв’язку з чим пропонується під спростуванням розуміти розповсюдження у встановленому законом порядку інформацію про те, що поширені раніше відомості не відповідають дійсності чи викладені неправдиво, а основним принципом спростування вважати те, що спростування повинно бути вчинено виключно особою, якою були поширені неправдиві відомості, а також проходити в ідентичній чи адекватній формі та охопити найбільшу кількість реципієнтів (осіб, що сприйняли попередню поширену, неправдиву, персоніфіковану та таку, що принижує честь, гідність та репутацію, інформацію).

Підкреслюється недостатність сучасних способів спростування, а саме: спростування інформації, поширеної в друкованих чи електронних засобах масової інформації та інформації, яка набула поширення через документи організацій. Пропонується розробити загальний порядок спростування для інформації, поширеної засобами масової інформації з урахуванням вимог до порядку, строків та обсягу спростування, а для спростування інформації, яка міститься в документах організацій як спосіб спростування необхідна сукупність трьох дій: відкликання старого документа, знищення його та видачу нового. Коли ж вилучення даного документа є неможливим, то натомість проводиться видача нового документа, в якому б спростовувалась попередньо поширена інформація. Дисертант також критично ставиться до поєднання спростування з вибаченням перед потерпілим, оскільки це не відповідає конституційному праву громадян на свободу думки та власних переконань.

Наступним спеціальним способом захисту честі, гідності та репутації єправо особи на відповідь. Дисертантом проводиться диференціація цього способу захисту від спростування та вказується на необхідність більш детальної розробки процедури застосування даного способу. В кінці зазначається, що під правом на відповідь слід розуміти суб’єктивне право особи, стосовно якої поширена інформація, на внесення пояснення щодо поширеної інформації, коли останньою заподіяно шкоду будь-яким інтересам особи, незалежно від того, чи відповідає вказана інформація дійсності, чи ні.

У дисертації аналізуються й інші спеціальні способи захисту честі, гідності та репутації, зокрема:судова заборона подальшого порушення честі, гідності та репутації(у випадках, коли слід попередити більш масове поширення чи повторне поширення) тавизнання інформації такою, що не відповідає дійсності у порядку окремого провадження, що застосовується для встановлення фактів, які мають юридичне значення (у випадках: коли поширювач помер чи його визнано таким у встановленому законом порядку; коли не встановлено особу поширювача; коли інформація поширена самою особою; коли поширювач є юридична особа, що припинила свою діяльність).

УВисновках сформульовані основні положення проведеного дослідження (честь, гідність та репутація є особистими немайновими благами; цивільне право захищає їх через право на захист вказаних особистих немайнових благ; історичний розвиток законодавства про захист честі, гідності та репутації пройшов сім етапів, кожен з яких мав свої характерні ознаки; підставами виникнення правовідносин щодо захисту честі, гідності та репутації є сукупність таких юридичних фактів: поширена персоніфікована інформація, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво та порочить честь, гідність та репутацію; вказується на необхідність більш детального визначення кола суб’єктів розглядуваних правовідносин та спеціальних способів захисту вказаних особистих немайнових благ), найбільш значні з яких викладені у тексті автореферату, а також рекомендації по вдосконаленню чинного цивільного законодавства щодо захисту честі, гідності та репутації.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі розвитку світової спільноти проблема прав і свобод людини є домінуючою. У цьому напрямку прийнято низку міжнародних нормативно-правових актів, котрі визначають людину найвищою цінністю суспільства, а належне забезпечення її прав і свобод – головним обов’язком демократичної держави. Так, преамбула до Загальної Декларації прав людини закріплює положення, за яким визнання гідності, властивої всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру. Преамбула до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права проголошує, що всі права людини “випливають із властивої людській особі гідності”.

Дані положення отримали своє відображення й у Конституції України, згідно з котрою людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека є найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини – головним обов’язком держави (ст. 3). Саме закріплення за державою обов’язку забезпечення прав і свобод людини дає можливість, у випадку порушення останніх, звернутися до суду з метою їх захисту та відновлення, а також за компенсацією шкоди, завданої таким порушенням. У зв’язку з цим, набуває особливої актуальності створення розвиненого механізму реалізації прав і свобод людини, одним із яких є право людини на компенсацію шкоди моральної.

Право на компенсацію моральної шкоди прямо передбачене Конституцією України та знайшло своє юридичне закріплення у значній кількості інших законодавчих актів. Водночас жоден із них не містить не лише визначення загального поняття розглядуваного права, але й загального поняття самої моральної шкоди. Такі акти розкривають зміст моральної шкоди лише стосовно регульованих ними галузевих правовідносин. У зв’язку з цим, поряд із відносною уніфікацією поглядів щодо самої можливості компенсації моральної шкоди, чітко простежуються відмінності в інтерпретації такої можливості у різних галузях права. Питання компенсації моральної шкоди розглядаються, зокрема, у конституційному, цивільному, трудовому, кримінально-процесуальному праві України.

Такий стан речей дає підстави говорити про необхідність нового, більш широкого підходу до права людини на компенсацію моральної шкоди. У теорії права вже обґрунтовано думку про те, що правовий інститут компенсації моральної шкоди є комплексним принаймні тому, що він стосується захисту усіх природних прав людини. Застосування зазначеного підходу дозволяє узагальнити накопичений досвід галузевої практики застосування юридичних норм стосовно вказаного права, що матиме позитивний вплив на практичне здійснення права людини на компенсацію моральної шкоди. Та ще більш важливим видається те, що саме це право людини має бути досліджене передовсім як загальносоціальний (природно-соціальний) феномен, а вже потім – як явище юридичне.

Проблемі юридичного права людини на компенсацію моральної шкоди присвячено праці багатьох учених, які є представниками різних галузевих юридичних наук. Так, у радянський період, а пізніше в Україні та Російській Федерації вагомий внесок у дослідження цієї проблеми зробили такі вчені, як: М.М. Агарков, С.М. Антосик, Б.Т. Безлєпкін, А.М. Бєлякова, С.А. Бєляцкін, Д.В. Боброва, Л.В. Брусніцин, К.І. Голубєв, М.І. Гошовський, В.К. Грищук, О.П. Кучинська, П.Н. Гусаковський, С.Є. Донцов, В.В. Глянцев, В.А. Дубрівний, А.М. Ерделевський, А.М. Карпухіна, М.І. Козюбра, Л.Д. Кокорєв, О.М. Кокун, Л.О. Красавчикова, О.В. Крикунов, М.С. Малеїн, М.М. Малеїна, І.Л. Марогулова, Є.Є. Мачульська, Є.А. Міхно, С.В. Наріжний, В.Т. Нор, В.П. Паліюк, В.Н. Паращенко, В.Я. Понарін, І.І. Потеружа, П.М. Рабінович, З.В. Ромовська, А.М. Савицька, В.М. Савицький, С.Ф. Сокол, Н.С. Шимон та інші. Низка питань з цієї тематики висвітлювалась й у працях таких дослідників з “дального” зарубіжжя, як: W. Daszkiewicz, I. Dobosz, S. Grzybowski, R. Jacques, A. Kopff, B. Kordasiewicz, M. Meyer, J. Panowicz-Lipska, Z. Radwanowski, S. Retterer, A. Ruggeri, M. Safjan, E. Soto Kloss, A. Spadaro, F. Sudre, A. Szpunar, E. Wojnicka. Проте саме загальнотеоретичних монографічних досліджень цієї проблеми в Україні донині не було.

Викладеними обставинами якраз і зумовлюється актуальність монографічного комплексного дослідження – у рамках загальної теорії держави та права – права людини на компенсацію моральної шкоди.

Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планових наукових досліджень кафедри історії та теорії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка з проблеми “Закономірності формування правової держави і захисту прав людини”.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексний загальнотеоретичний аналіз природного права людини на компенсацію моральної шкоди та його юридичного забезпечення.

Для досягнення цієї мети видавалось за необхідне вирішити наступні завдання:

– запропонувати уточнення поняттєво-термінологічного апарату, необхідного для здійснення даного дослідження (зокрема, сформулювати дефініції таких загальнотеоретичних понять, як: моральна шкода, компенсація моральної шкоди, право людини на компенсацію моральної шкоди);

– проаналізувати регламентацію природного права людини на компенсацію моральної шкоди у міжнародно-правовій та національно-юридичній практиці (нормотворчій, нормозастосувальній та нормотлумачній), виявити деякі загальні проблеми, які виникають у цій регламентації, запропонувати та обґрунтувати шляхи їх розв’язання;

– сформулювати можливі пропозиції щодо оптимізації юридичного забезпечення в Україні права людини на компенсацію моральної шкоди.

Об’єктом дослідження є природне право людини на компенсацію моральної шкоди а також нормотворча та нормозастосувальна діяльність міжнародних органів і державних інституцій України стосовно юридичного забезпечення і захисту цього права.

Предметом дослідження виступають зміст і загальні закономірності виникнення природного права людини на компенсацію моральної шкоди, а також його юридичного забезпечення і захисту.

Методологічні основи дослідження. Такими виступають, перш за все, філософська концепція соціального детермінізму та конкретно-історичний підхід до предмета дослідження. Використовуються й такі загальнонаукові методи дослідження, як історичний (при висвітленні питання про розвиток юридичного забезпечення права людини на компенсацію моральної шкоди), системний (при виокремленні критеріїв визначення розміру компенсації моральної шкоди), функціональний (при розкритті змісту понять моральної шкоди, компенсації моральної шкоди, права людини на компенсацію моральної шкоди), порівняльний (задля характеристики юридичного забезпечення у різних державах права людини на компенсацію моральної шкоди), логічний (при формулюванні дефініцій понять гідності, честі, моральної шкоди, компенсації моральної шкоди, права людини на компенсацію моральної шкоди). З-посеред спеціальних методів використовувались тлумачення нормативних та інших актів з питань прав людини; контент-аналіз юридичних актів; узагальнення відповідної юридичної практики.

Безпосередньою змістовно-методологічною основою даного дослідження слугувала сформульована науковим керівником концепція моральної шкоди та права на її компенсацію.

Загальнотеоретичний характер дослідження зумовлюється тим, що по-перше, його об’єктом і предметом виступає, перш за все, загальносоціальний (природно-соціальний) феномен; по-друге, воно спрямоване на виявлення найзагальніших принципів та тенденцій права, котре розглядається, і по-третє, воно ґрунтується на аналізі усіх основних юридичних інструментів, які опосередковують реальне здійснення і захист цього права.

Джерела дослідження. У дисертації використовуються міжнародно-правові акти з прав людини, Конституція України, національне законодавство України і деяких інших країн та матеріали практики його застосування відповідних норм; суспільствознавча та спеціальна література з наведеної тематики.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вона є першим у вітчизняному правознавстві загальнотеоретичним монографічним дослідженням природного права людини на компенсацію моральної шкоди та юридичної (вітчизняної та міжнародної) практики його забезпечення.

Елементи наукової новизни притаманні, на думку здобувача, наступним положенням дисертації, що виносяться на захист:

– додаткова аргументація обґрунтування й конкретизації (у рамках згаданої концепції) дефініцій загальних понять а) моральної шкоди, б) компенсації моральної шкоди та в) права людини на компенсацію моральної шкоди;

– характеристика історії розвитку на території України юридичних джерел щодо права людини на компенсацію моральної шкоди;

– обґрунтування застосування загальнодозволенного принципу при використанні та юридичному забезпеченні права людини на компенсацію моральної шкоди;

– висновок про розширення кола суб’єктів права на компенсацію моральної шкоди;

– обґрунтування необхідності обмеження державою можливості використання права людини на компенсацію моральної шкоди та з’ясування кола підстав і чинників для такого обмеження;

– уточнення системи критеріїв для визначення розміру компенсації моральної шкоди;

– формулювання рекомендацій щодо оптимізації законодавчого забезпечення в Україні права людини на компенсацію моральної шкоди.

Формулювання наведених положень є особистим внеском здобувача у дослідження зазначеної проблеми.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані у дисертації положення можуть бути враховані законодавчими та іншими нормотворчими державними органами України при удосконаленні нормативно-юридичних засобів забезпечення права людини на компенсацію моральної шкоди. Такі положення будуть корисні також для правозастосовних (насамперед судових) органів держави. Вони можуть бути використані також адвокатами, громадськими правозахисними організаціями, окремими громадянами у процесі реалізації та захисту права, що розглядається.

Окрім того, матеріали дисертаційного дослідження можуть застосовуватися у викладанні в юридичних та інших гуманітарних навчальних закладах таких курсів, як “Загальна теорія права та держави”, “Права людини”, “Конституційне право”, “Цивільне право”, “Трудове право”, “Кримінальний процес”, “Міжнародне право”. Деякі положення дисертації вже використовувалися здобувачем у 2000-2002 роках при проведенні семінарських занять з курсу “Загальна теорія права та держави” на юридичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка.

Апробація результатів дослідження. Положення дисертації висвітлювались у доповідях та повідомленнях здобувача на дванадцяти наукових конференціях та семінарах, зокрема на науково-практичній конференції “Актуальні проблеми захисту прав і свобод людини в Україні” (м. Київ, 19-20 травня 2000 р.); всеукраїнській науковій конференції “50 років Конвенції про захист прав і основних свобод людини і проблеми формування правової держави в Україні” (м. Харків, жовтень 2000 р.); міжнародній науковій конференції “Конституційні права і свободи громадян в Україні та Республіці Польща: реалії й перспективи” (м. Львів, 9-11 листопада 2000 р.); міжнародній історико-правовій конференції “Польща – Русь – Україна: одинадцять сторіч сусідства” (м. Казимеж-Дольний-над-Віслою, 4-6 грудня 2000 р.); науковій конференції “Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи” (м. Тернопіль, 28 лютого 2001 р.); міжнародній науково-практичній конференції “Судовий захист прав людини: національний і європейський досвід” (м. Одеса, 15 листопада 2001 р.); міжнародній науково-практичній конференції “Правові проблеми сучасності очима молодих дослідників” (м. Київ, листопад 2001 р.); VI, VII та VIII регіональних науково-практичних конференціях “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 13-14 лютого 2000 р., 2001 р. та 2002 р.); міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (м. Хмельницький,

29-30 квітня 2002 р.).

Дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри історії та теорії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Основні положення дисертації відображено у дванадцяти публікаціях дисертанта (з них вісім – у фахових виданнях).

Структура дисертації. Структура роботи обумовлена завданнями та предметом дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів (розподілених на дев’ять підрозділів), висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 188 сторінок, обсяг списку використаних джерел (303 найменування) складає 22 сторінки; додатків немає.

ЗМІСТ РОБОТИ

УВступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються предмет та об’єкт, мета і завдання дослідження, характеризуються методологічна, теоретична, джерельна бази, формулюються основні положення, що виносяться на захист, розкривається наукова новизна та науково-практичне значення роботи, охарактеризовано апробацію результатів дослідження.

Розділ перший “Загальнотеоретична характеристика права людини на компенсацію моральної шкоди (загальносоціальні та юридичні аспекти)” складається з трьох підрозділів. У першому з них розглядаються поняття і зміст моральної шкоди. Автором здійснено огляд та аналіз відповідної наукової літератури, на основі якого було виділено три підходи до розуміння поняття моральної шкоди які домінують у літературі: соціальний (Б.Т. Безлепкін, В.В. Глянцев, С.Е. Донцов, М.М. Малеїна, В. Плаксін, М.Я. Шимінова), індивідуально-психічний (А.М. Бєлякова, А.М. Ерделевський, М.С. Малеїн та ін.) та індивідуально-соціальний підхід (В.А. Дубрівний, Н.С. Шімон, В.П. Паліюк, В.М. Савицький, І.І. Потеружа, Я.С. Кісельов).

У дисертації моральна шкода розглядається як така, що складається із двох елементів: соціально-морального та індивідуально-психічного.Моральна шкодаце протиправне приниження (або замах на приниження) гідності людини, яке викликає в її психіці негативні процеси і стани.На соціальному рівні вона проявляється як порушення гідності людини, а на особистісному виявляється як негативні психічні процеси і стани.

Таке розуміння поняття моральної шкоди можна віднести, з деякою умовністю, до третього підходу. Водночас обґрунтовується необхідність дещо розширити зміст складових цього феномена. Так, у розвиток положення низки міжнародних правових актів про те, що гідність людини є джерелом усіх належних їй прав і свобод видається підставним вважати, щосоціальна складова моральної шкоди виникає завжди при порушенні людської гідності.

У зв’язку з цим, проведено аналіз монографічної та іншої наукової літератури (праці С.М. Братуся, О.О. Красавчикова, М.С. Малеїна, М.Й. Коржанського, В.Б. Здравомислова, М.А. Придворова, Г.Д. Бандзеладзе, К.Б. Ярошенка та ін.), а також відповідної нормативної бази з метою розкриття змісту поняття гідності. При цьому виявлено два засадничих підходи до розуміння останньої: гідність як один із основних принципів права і гідність як право людини.

У першому аспекті гідність людини інтерпретуєтьсяавтором як людська, чи антропна,гідність. Нею наділена кожна без винятку людина, безвідносно до її індивідуальних чи соціальних особливостей.Антропна гідністьце самоцінність людини як біосоціальної істоти – унікального родового суб’єкта, який уособлює найвищий рівень розвитку буття на Землі.Гідність же як право автор розглядає як гідність конкретної людини, що пов’язується, в першу чергу, з її самооцінкою (внутрішньою, суб’єктивною оцінкою).Гідність людинице внутрішня оцінка людиною власної самоцінності, яка ґрунтується на об’єктивно існуючій значущості даної людини для інших суб’єктів.

Відповідно,гідності можебути завдано шкоди як безпосередньо, так і опосередковано. У першому випадку ушкодження гідності може мати місце, коли право на гідність конкретної людини порушується безпосередньо. Опосередковано ж ушкодження антропної гідності може мати місце внаслідок порушення тих прав людини, що є похідними від такої гідності. В обох випадках, при чому ще й за наявності ознак індивідуально-психічної складової моральної шкоди, може виникати право на її компенсацію.

У другому підрозділі досліджується питання про відмежування моральної шкоди від інших її видів. Автор відштовхувалась від розуміння поняття шкоди, поданого у юридичній літературі (Р.З. Лівшиц, В.В. Лазарєв, М.С. Малеїн, К.І. Голубєв, С.В. Наріжний, А.В. Шичанін). На основі проведеного аналізу, автор розглядає шкоду, з одного боку, як порушення суб’єктивного права. З іншого боку, шкода – це також наслідок порушення відповідних положень об’єктивного права, яке супроводжується деструктивним впливом на суспільні відносини.

У дисертації розглядається неправова шкода та шкода, заподіяну у сфері права. У першому випадку порушуються неправові правила поведінки, які фактично склались і діють у суспільстві (неправові соціальні норми), котрими людина не повинна нехтувати, навіть якщо закон її до цього не зобов’язує. Що ж до шкоди, заподіяної у сфері правових відносин, автор вважає, що вона може бути наслідком як правомірних (правомірна шкода), так і неправомірних дій (неправомірна шкода).

Заподіяна людині правомірна шкода може бути матеріальною або ж психічною. Термін “психічна” має підкреслити відсутність у даного виду шкоди соціальної складової. Неправомірна шкода, заподіяна людині, може бути матеріальною або ж моральною. Матеріальна шкода, своєю чергою, може бути майновою чи немайновою (фізичною).

Підкреслено, що поняття “фізична шкода” не співпадає за своїм змістом із поняттям “фізичні страждання”. Фізичні страждання – це одна із форм прояву індивідуально-психічної сторони моральної шкоди; у той час як шкода фізична – це будь-які негативні зміни в організмі людини, котрі перешкоджають нормальному, з біологічної, фізіологічної, психічної точок зору, проходженню усіх психофізичних процесів людини. Фізична шкода є матеріальною, з природнонаукової точки зору, і, разом із тим, немайновою. Негативні зміни настають в організмі, тобто в матеріальній сфері, потерпілого під впливом певних зовнішніх факторів. Так, зміни, у свою чергу, можуть потім призвести до негативних явищ у психічному стані, а також у майні особи.

У третьому підрозділі дисертації розглянуто поняття і зміст права людини на компенсацію моральної шкоди. Тут за основу автором взято індивідуально-психічний аспект моральної шкоди. При цьому, оскільки у юридичній літературі згаданий феномен висвітлений недостатньо чітко, а то й поверхнево, автором були вивчено також література з психології (зокрема праці В.І. Войтка, Б.І. Додонова, В.П. Василюка, С.Д. Максименка, В.О. Соловієнка, С.Л. Рубінштейна, П.А. М’ясоїда, Г. Сельє та ін.), в якій досліджується психічний стан людини.

Автором проведено аналіз пізнавальних, емоційних та вольових процесів у разі заподіяння людині моральної шкоди. Встановлено, що у випадку ушкодження гідності людини – заподіяння їй моральної шкоди кожен із психічних процесів зазнає негативних змін тієї чи іншої інтенсивності.

Позитивні емоції можуть, так чи інакше, “згладити”, нейтралізувати негативні психічні реакції і стани, зумовлені заподіяним порушенням. Найбільш дієвим засобом у даному випадку бачиться компенсація моральної шкоди, яка (компенсація) здатна бути джерелом, чинником таких емоцій.Компенсація моральної шкоди– це вчинення стосовно людини, котрій завдано таку шкоду порушення її загально соціальних (природних) прав чи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення у неї негативних психічних станів і процесів, викликаних приниженням її гідності внаслідок цього порушення.

Уже сам факт захисту законом гідності людини шляхом встановлення обов’язку порушника компенсувати моральну шкоду має позитивний вплив на психічний стан потерпілого, і навпаки – якщо право залишає людину без захисту, то це додатково травмує її психіку.Томуправо на компенсацію моральної шкодице можливість людини, котрій заподіяно таку шкоду внаслідок порушення її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, вимагати від порушника виконання його обов’язку вчинити певні дії, спрямовані на усунення або ж послаблення у неї негативних психічнихстанів та процесів, викликаних приниженням її гідності внаслідок цього порушення; а також її можливість звернутись, у разі потреби, до компетентних національних чи міжнародних органів за примусовим забезпеченням виконання зазначеного обов’язку.

Розділ другий “До історії юридичного забезпечення права людини на компенсацію моральної шкоди (законодавчі та доктринальні аспекти)” складається з двох підрозділів, які присвячуються аналізу інтерпретації права людини на компенсацію моральної шкоди відповідно у законодавстві, що діяло на Україні упродовж Х – початку ХХ ст. та у радянський період.

На підставі аналізу відповідних історичних джерел та наукових праць розглядається історія юридичного закріплення права людини на компенсацію моральної шкоди, починаючи з римського права. Виявлено, що на початках розвитку держави у царині компенсації шкоди діяв принцип таліону, проте з часом законодавець намагається поступово замінити його грошовою компенсацією за “безчестя”. Виплата за “безчестя” була передбачена вже Руською Правдою у випадку заподіяння особистої образи (“обіди”). Образа тлумачилась як “дія, що заподіювала певні матеріальні і моральні збитки”.

Подальший розвиток держави призвів наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. до відмови від виплати за “безчестя”. Така ситуація пояснюється багатьма соціально-політичними факторами: по-перше, виплата за “безчестя” виконувала функції заміни кримінального покарання; по-друге, така виплата мала відбуватись тільки у визначених випадках, коло яких було дуже вузьким; по-третє, сума виплати була чітко встановлена і диференціювалася залежно від соціального стану потерпілого, а із зникненням чітких меж між станами, така диференціація поступово втратила свій зміст. Вже із запровадженням у Росії Судових Статутів, таблиці й такси втратили значення для суду, діяльність якого почала базуватись на засадах вільної оцінки та судового угляду. Однак реформа цивільного права у Російській імперії не була доведена до логічного завершення, внаслідок зміни політичного режиму після революцій 1917 р.

У радянській державі право на компенсацію моральної шкоди відкидалось як таке, що суперечило пануючій тоді ідеології, хоча певні теоретичні напрацювання з цього приводу все ж мали місце. Зокрема у працях Б.С. Утевського, І. Брауде, М.М. Агаркова, а пізніше й М.С. Малеїна, А.М. Бєлякової, М.Я. Шимінової, С.М. Братуся, Ю.Х. Калмикова можна виділити наступні основні тези в аргументації доцільності компенсації моральної шкоди: така компенсація є справедливою, оскільки немайнові права є найбільшим надбанням кожної людини; розширення сфери охоронюваних цивільним правом інтересів громадян і визнання як складової предмета цивільно-правового регулювання і особистих немайнових, не пов’язаних із майновими, відносин, викликало необхідність допустити майнову відповідальність і за заподіяння моральної шкоди; чинне тоді законодавство у деяких випадках пов’язувало майнові наслідки з моральними факторами; компенсацію моральної шкоди було передбачено законодавством інших соціалістичних країн; судова практика в СРСР у деяких випадках (незаконне засудження, каліцтво) йшла шляхом задоволення права на компенсацію моральної шкоди. Ці напрацювання радянського періоду поступово готували наукове підґрунтя для суттєвих законодавчих зрушень у напрямку забезпечення права людини на компенсацію моральної шкоди.

Розділ третій “Право людини на компенсацію моральної шкоди в сучасний період” складається із двох підрозділів. У першому підрозділі розглядається юридичне забезпечення права людини на компенсацію моральної шкоди. Автор розкриває вказану проблему крізь призму розуміння права людини на компенсацію моральної шкоди як такого, що виникає у разі протиправного порушення її гідності. Зазначається, що в Україні це право зафіксовано, зокрема, у конституційному, цивільному, трудовому, кримінально-процесуальному праві. Так, Конституцією України право на відшкодування моральної шкоди передбачено у ст. 32, 41, 50, 54, 56, 62, 152. Проведено порівняння із конституційними положеннями інших держав, а також із деякими міжнародними актами, які містять подібні норми. Право на захист гідності та компенсацію моральної шкоди передбачають також Закони України “Про Президента України”, “Про статус народного депутата України”, “Про статус суддів” та ін.

Проте у жодному із цих актів немає визначення загального поняття моральної шкоди. Таке визначення, що може бути застосоване у разі порушення будь-яких прав громадян, міститься лише у Постанові Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про компенсацію моральної (немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 р.із змінами та доповненнями від 25 травня 2001 року. Вказана постанова заповнила існуючу у чинному законодавстві прогалину, дала визначення поняття моральної шкоди, деякою мірою розкрила її зміст, уточнила критерії для визначення її розміру, більш детально роз’яснила порядок розгляду цієї категорії справ. Проте і цей акт, як відзначалося в літературі, має певні вади.

У зв’язку з цим, слід згадати ст. 55 Конституції України, котра передбачає, зокрема, право захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань будь-якими незабороненими засобами (загальнодозволенний принцип). А цінність права людини на компенсацію моральної шкоди якраз і полягає у тому, що воно є ефективним засобом захисту прав і свобод людини від таких порушень і посягань. Оскільки Конституція України є актом найвищої юридичної сили, а її норми мають пряму дію, автор відстоює необхідність застосування загальнодозволенного принципу до використання людиною її права на компенсацію моральної шкоди. Тобто це право розглядається автором як таке, що виникає внаслідок порушення будь-яких прав людини.

У другому підрозділі досліджується практика Європейського суду з прав людини щодо права на компенсацію моральної шкоди. Присуджуючи компенсацію моральної шкоди, Європейський суд з прав людини керується правилами ст. 41, 50 Конвенції, які передбачають, відповідно, право на справедливу сатисфакцію та право на справедливе відшкодування. З метою виявлення випадків виникнення права на компенсацію моральної шкоди, автором було проведено аналіз відповідних рішень Європейського суду. Такий аналіз дав можливість дійти висновку, що це право на виникає у випадках порушення будь-яких прав, передбачених Конвенцією та протоколами до неї (тобто тут має місце застосування загальнодозволенного принципу).

Розділ четвертий “Деякі актуальні проблеми юридичного забезпечення права людини на компенсацію моральної шкоди” містить два підрозділи. У першому з них розглядається питання про коло суб’єктів права на компенсацію моральної шкоди. Доводиться, що кожній людині притаманна гідність, а відтак, кожна людина повинна мати право на її захист, у тому числі право на компенсацію моральної шкоди. Однак при використанні даного права виникають певні обмеження, пов’язані, перш за все, з тим, наскільки людина сама здатна усвідомити ушкодження її гідності.

Оскільки індивідуальна поведінка людини складається з таких основних стадій: мотивації, планування і прийняття рішення та його виконання, автор вважає, що у кожному конкретному випадку суд зобов’язаний виявити мотиви звернення потерпілого з вимогою компенсації моральної шкоди. Юридичного значення може набувати лише таке звернення, що йому передував усвідомлений вольовий вибір, який передбачає розуміння соціального значення вчинку і прогнозування його результатів. Велику допомогу у вирішенні цього питання може надати проведення судово-психологічної експертизи.

Розглядаючи питання компенсації моральної шкоди, викликаної порушенням прав інших осіб, автор підтримує думку про те, що носієм такого права може бути лише та людина, якій правопорушенням була заподіяна безпосередня шкода. Якщо ж шкода не була заподіяна їй безпосередньо, особа не набуває вказаного права. Виняток становлять випадки, коли права на компенсацію моральної шкоди набувають близькі родичі потерпілого, у зв’язку із порушенням їхніх прав. Прикладом можуть слугувати рішення Європейського суду з прав людини у справах “Огур проти Туреччини” (1999 р.), “Чакічі проти Туреччини” (1999 р.), якими задоволено вимоги заявників про компенсацію їм моральної шкоди як родичам особи, що загинула внаслідок злочину.

Другий підрозділ присвячений дослідженню критеріїв визначення розміру компенсації моральної шкоди. Зважаючи на сутність і зміст моральної шкоди, “еквівалентний” підхід до визначення її розміру не може бути застосованим, а конкретна сума компенсації не може бути закріплена законодавчо. Тому великого значення у даному випадку набуває застосування судового угляду і вироблення орієнтовних критеріїв, що ними може керуватись суд при визначенні розміру компенсації.

Автором проаналізовано різноманітні критерії для визначення розміру компенсації моральної шкоди, запропоновані, зокрема С.М. Антосиком, А.М. Ерделевським, А.М. Карпухіною, О.М. Кокуном, В.П. Паліюком, С.І. Шимон. Виділено основні підходи до визначення розміру згаданої компенсації.

Оптимальним видається виокремлення найбільш загальних, “всеохоплюючих” і в той же час достатньо конкретних критеріїв визначення розміру згаданої компенсації. Відтак, систему таких критеріїв запропоновано автором.

Крім того, наголошується, що моральна шкода може компенсуватись не лише у грошовій, а й у іншій матеріальній чи нематеріальній формах. Серед останніх виділено такі форми компенсації: компенсація у речовій формі; публічне (зокрема друковане) спростування відомостей, що ганьблять честь і гідність; визнання права авторства; припинення дій, що порушують право; реабілітація; висновок про порушення права.

Автор висловлює сумнів у доцільності законодавчого встановлення меж компенсації моральної шкоди. Встановлення таких меж суттєво ускладнить використання даного права: по-перше, ціла низка нормативних актів встановлює різні межі розміру компенсації моральної шкоди; по-друге, потерпілий може оцінити шкоду вище або нижче розміру, встановленого законодавцем; по-третє, у правозастосувальній практиці подекуди виникають перепони щодо реалізації захисту права людини на повну компенсацію моральної шкоди.

ВИСНОВКИ

Наукові проблеми, вирішенню яких присвячене дане дослідження, полягають у тому, що загальнотеоретичні положення про моральну шкоду та про право на її компенсацію як феномени загальноправові (загальноюридичні), перебувають лише на стадії формування; має місце деяка розпорошеність норм юридичного інституту компенсації моральної шкоди за галузями права, що призводить до звуження його змісту та ускладнення використання; потребує також несуперечливого теоретичного розв’язання визначення змісту загальних понять моральної шкоди, компенсації моральної шкоди, права людини на її компенсацію.

У дисертації зазначені наукові проблеми вирішені на основі узагальнення та систематизації попередніх і сучасних галузевих досліджень моральної шкоди та права на її компенсацію, а також практики використання цього права, шляхом застосування порівняно нових філософсько-правових парадигм, насамперед антропології права, а також уявлень сучасної соціальної філософії про оцінку та цінність. Отримані результати дозволяють розглядати моральну шкоду та право на її компенсацію як комплексний загальноправовий (загальноюридичний) феномен, що входить до складу предмета загальної теорії права та держави.

Виконане дисертаційне дослідження дозволяє зробити наступні висновки.

1. Моральна шкода – це складне соціальне явище, котре характеризується єдністю соціального й особистісного (індивідуально-психічного). На соціальному рівні моральна шкода розглядається як ушкодження гідності людини, приниження рівня її оцінки іншими суб’єктами, а також (чи) її самооцінки, а на особистісному рівні – як негативні психічні реакції і стани людини, викликані згаданим ушкодженням.

2. Гідність людини є багаторівневим явищем. Родовим поняттям гідності людини єантропнагідність, тобто така гідність, якою наділена кожна без винятку людина безвідносно до її індивідуальних особливостей.Таке поняття втілено у тих положеннях міжнародно-правових та конституційних актів, згідно з якими гідність людини є властивістю усіх членів людської сім'ї й усі люди є рівними у своїй гідності (про що йдеться, зокрема, у преамбулах до кожного із трьох актів, які складають Міжнародну Хартію прав людини). Отож,антропна гідність це самоцінність людини як біосоціальної істоти – унікального родового суб’єкта, який уособлює найвищий рівень розвитку буття на Землі.

3. Коли йдеться про гідність конкретної людини, то мається на увазі, в першу чергу, її самооцінка (внутрішня оцінка). Самооцінка – це судження людини про міру наявності у неї тих чи інших якостей, властивостей у порівнянні з певним еталоном, зразком. Можна сказати, що це внутрішня оцінка (суб’єктивне відображення) об’єктивно існуючої (схваленої домінуючою частиною суспільства) цінності людини. Самооцінка є формою вияву, центральним компонентом самосвідомості, тобтоусвідомлення людиною себе самої як особистості: своєї діяльності як члена суспільства, стосунків з іншими людьми, рис свого характеру, своїх дій, вчинків, їх мотивів, цілей, її розумових, фізичних, моральних якостей. Тому особистагідністьлюдинице внутрішня оцінка людиною власної самоцінності, яка ґрунтується на об’єктивно існуючій значущості даної людини для інших суб’єктів.

4. Власне оціночний момент у вигляді моральної чи правової оцінки є дієвим засобом впливу на самосвідомість людини, на основі котрого формується своєрідний еталон вимог, що висуваються до дій людей у конкретній ситуації з конкретного приводу.Враховуючи ці вимоги, людина самостійно набуває особистої (власної) гідності і може її втратити як у власних очах, так і в оцінці інших людей. У свою чергу,честь людини – це суспільна оцінка цінності особи з огляду на соціальні та духовні якості останньої як члена суспільства. Така соціальна оцінка особи залежить від самого громадянина, оскільки формується на підставі його поведінки, вчинків, ставлення до інтересів суспільства, інших людей.Внаслідок цього, різні люди мають різну соціальну оцінку, яка може змінюватися залежно від їхніх учинків. У той же час людина здатна самостійно оцінювати власну честь (суспільну оцінку), і таке самооцінювання вже буде розглядатися як складова гідності людини.

5. Гідність може бути ушкоджена безпосередньо і опосередковано. Безпосереднє ушкодження гідності може мати місце, коли ушкоджується гідність у розумінні гідності особистої, тобто безпосередньо порушується право на гідність конкретної людини. Опосередковано ушкодження гідності може мати місце унаслідок порушення прав людини та, відповідно, антропної гідності, яка є джерелом останніх.

6. Поняттяморальної шкоди визначається якпротиправне приниження (або замах на приниження) гідності людини, яке викликає в її психіці негативні процеси і стани.

7. Компенсація моральної шкоди це вчинення стосовно людини, котрій завдано таку шкоду порушення її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення у неї негативних психічних станів і процесів, викликаних приниженням її гідності внаслідок цього порушення.

8. Право на компенсацію моральної шкодице можливість людини, котрій заподіяно таку шкоду внаслідок порушення її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, вимагати від порушника виконання його обов’язку вчинити певні дії, спрямовані на усунення або ж послаблення у неї негативних психічнихстанів та процесів, викликаних приниженням її гідності внаслідок цього порушення; а також її можливість звернутись, у разі потреби, до компетентних національних чи міжнародних органів за примусовим забезпеченням виконання зазначеного обов’язку.

Обґрунтовано необхідність обмеження виникнення права людини на компенсацію моральної шкоди залежно від характеру заподіяної шкоди. Зазначене право виникає лише у випадках, коли моральна шкода є неправомірною і виникає у сфері правових відносин.

9. На сучасному етапі розвитку Української держави право на компенсацію моральної шкоди хоча й передбачене законодавством, але “розпорошене” за різними галузями права. Тому видається необхідним виокремити новий загальноправовий інститут компенсації моральної шкоди. Це дасть можливість застосування загальнодозволенного принципу до використання згаданого права. Останнє ж виникає внаслідок порушення будь-яких прав людини.

10. При визначенні розміру компенсації моральної шкоди доцільно використовувати систему таких критеріїв:

– межі заявлених вимог;

– характер, обсяг та тривалість заподіяних позивачеві негативних психічних процесів і станів (на основі застосування експертизи);

– стан здоров’я потерпілого, тяжкість завданої йому травми, тілесних ушкоджень (також із можливістю застосування експертизи);

– істотність вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках потерпілого, ступінь зниження його особистого престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, посади, часу й зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану);

– обставини, які передували правопорушенню, а також мали місце до і після нього;

– характеристики сторін конфлікту, мотиви їхньої поведінки, характер правопорушення і ступінь його шкідливості (небезпеки);

– ступінь вини правопорушника і потерпілого, а також майновий стан сторін.

Видається, що застосування запропонованого у дисертації підходу дасть носіям права на компенсацію моральної шкоди можливість ширшого його застосування, сприятиме винесенню законних і обґрунтованих судових рішень, а також може вплинути на законодавче спрощення процедури його використання.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. У сучасний період розвитку українського суспільства виникла необхідність у формуванні правового механізму, який би забезпечував ефективне регулювання існуючих у ньому відносин відповідно до вимог соціального прогресу, основою якого є гармонійний розвиток особи із системою її суб’єктивних прав та інтересів.

Відповідно до ст. 3 Конституції України вперше в історії розвитку нашої держави гідність і честь людини, як і її життя, здоров’я, недоторканність і безпека, визнано найвищими соціальними цінностями. У новому Цивільному кодексі України права на ці цінності особи визначаються як такі, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Крім того, на розвиток положень ст. 28 Конституції України про повагу до гідності кожного в статті 297 ЦК України також закріплюється право на повагу до гідності та честі. Усе це разом, а також ряд інших положень з позначеної проблематики викликають необхідність розроблення механізму забезпечення й реалізації цих прав, а отже, нового наукового осмислення.

Аналіз досліджень проблеми гідності та честі свідчить про те, що й самі ці цінності та права на них переважно розглядалися в аспекті охоронної (неґативної) функції права. На сьогодні такий стан уже не в змозі повною мірою відбити їх правовий статус як особистих немайнових прав, котрі забезпечують соціальне буття фізичної особи, а також сприяти досягненню конституційних вимог про повагу до особи. Така правова характеристика передбачає, по-перше, здійснення та реальне забезпечення гідності та честі фізичної особи в умовах насамперед нормальної життєдіяльності їх носіїв, а не тільки при порушенні цих цінностей. По-друге, для надання суспільним відносинам стабільності, порядку, а отже, для виконання їх основного призначення необхідні нові прийоми та засоби правового впливу. Ці фактори зумовлюють актуальність і значущість розгляданої проблематики та необхідність її комплексного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.  Дисертація виконана згідно з планами наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України (п. 7 Пріоритетних напрямків наукових досліджень вищих навчальних закладів МВС України на період 2001-2005 рр.), планами наукових досліджень кафедри державно-правових дисциплін Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України та є частиною загальної науково-дослідної роботи академії відповідно до Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 р. № 1376/2000. Код нормативного акта: 17467/2000.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є всебічний аналіз існуючого стану наукового розроблення  питань визначення й інтерпретації в цивільному праві понять гідності та честі фізичної особи, формулювання теоретичних положень і практичних висновків з урахуванням сучасних уявлень та чинного законодавства України, визначення й конкретизація в цьому аспекті дієвих правових засобів їх здійснення  й реалізації, а також розроблення і внесення пропозицій щодо вдосконалення вітчизняного цивільного законодавства у сфері реґулювання особистих немайнових відносин.

Відповідно до цього в дисертації головна увага приділяється вирішенню таких основних завдань, як:

- історико-правове дослідження ідеї про гідність і честь у праві та  виявлення факторів, що мають істотне значення як для характеристики цих цінностей, так і для властивих їм закономірностей існування та розвитку;

- визначення понять гідності та честі як об’єктів цивільних правовідносин;

- з’ясування суті гідності та честі фізичної особи та обґрунтування їх соціально-правового значення;

- виявлення необхідного правового засобу здійснення й реалізації гідності та честі фізичної особи;

- з’ясування правової природи права на повагу до гідності та честі фізичної особи;

- розроблення поняття суб’єктивного права особи на повагу до гідності та честі, а також виявлення сутності, змісту й проблем, пов’язаних з його здійсненням;

- розроблення й обґрунтування теоретичних та  практичних пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення механізму цивільно-правового реґулювання особистих немайнових відносин.

Об’єктом дисертаційного дослідження є відносини, пов’язані з проблемою гідності та честі фізичної особи з позицій їх цивільно-правового реґулювання, а також  загальної  тенденції та  закономірності їх розвитку.

Предметом дисертаційного дослідження є історичні пам’ятки джерел світової та вітчизняної інтелектуально-правової спадщини стосовно гідності та честі людини, система нормативно-правових актів, що становить сучасний правовий інститут особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне існування фізичної особи, складовою частиною якої є право на гідність і честь, судова практика та літературні джерела, у яких викладено теоретичні обґрунтування  щодо юридичної природи та механізму забезпечення і реалізації суб’єктивного права фізичної особи на повагу до гідності та честі.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження насамперед складає діалектичний метод пізнання правових явищ.

Його категорії: “конкретне й абстрактне”, “явище і сутність”, “зміст і форма”, “структура й елементи”, “ціле і частина” тощо використовувалися як для визначення понять гідності і честі фізичної особи, так і для визначення поняття суб’єктивного права на повагу до гідності та честі.

Системно-структурний підхід, по суті орієнтує та спрямовує весь дослідницький процес. Так, наприклад, цей метод дозволив розробити визначення гідності і честі з урахуванням як об’єктивного, так і суб’єктивного змісту.

На основі історико-логічного методу провадиться ретроперспективний аналіз ідеї гідності та честі в праві.

Формально-юридичний метод використовується при дослідженні чинних правових норм, присвячених регулюванню відносин, пов’язаних з проблемою гідності та часті фізичної особи,  також при аналізі наукових пропозицій щодо вдосконалення правової регламентації цих відносин.

Порівняльно правовий метод застосовується при дослідженні законодавства зарубіжних країн, міжнародного законодавства,  а також при аналізі проекту ЦК України й нового ЦК України.

У ході роботи також використовуються й інші сучасні методи наукового пізнання (метод моделювання, соціологічний, статистично-правовий тощо.)

Науково-теоретичну основу дослідження складають праці таких видатних цивілістів, насамперед "золотого віку": Є.В. Васьковського, В.М. Гордона, Ю.С. Гамбурова, К.І. Малишева, Й.О. Покровського, Г.Ф. Шершеневича, С.А. Бєляцького, а також їх  попередників Д.І. Меєра і О.П. Куніцина.

Новий ЦК України та дослідження, що з’явилися в сучасний період, дозволили об’єктивно оцінити значущість багатьох положень, розроблених у працях таких учених у галузі теорії права, цивільного права, як: М.М. Агарков, С.С. Алєксєєв, М.І. Бару, А.В. Бєлявський, Д.В. Боброва, С.М. Братусь, Д.М. Генкін, В.П. Грибанов, О.В. Дзера, А.С. Довгерт, А.А. Єрошенко, О.С. Іоффе, О.О. Красавчиков, Л.О. Красавчикова, Н.С. Кузнєцова, М.М. Малеїна, М.С. Малеїн,  А.В. Малько, І.Б. Новицький, О.А. Підопригора, М.А. Придворов, О.А. Пушкін, Л.К. Рафієва, З.В. Ромовська, В.О. Рясенцев, В.І. Сенчищев, О.П. Сергєєв, К.А. Флейшиц, С.А. Чернишова, Я.М. Шевченко, Л.С. Явич та ін.

Значний внесок у розроблення понять гідності та честі зробили і представники філософської думки: В.А. Блюмкін, В.А. Малахов, С.А. Серебренікова-Миготіна, І.Р. Стрем’якова, А.Ф. Шишкін, та ін.

Зроблені в роботі висновки базуються на результатах досліджень, проведених зарубіжними вченими, такими як М. Оссовська (Maria Ossowska), Ч.Л. Бербер           (Barber C.L.), Б. Мандевіль (Mandeville V.) та ін.

Заслуговують на особливу увагу дослідження сучасних вітчизняних цивілістів з проблем гідності, честі та ділової репутації, до яких слід віднести: С.І. Шимон, В.П. Паліюка, О.В. Кохановську, Р.О. Стефанчука,  С.І. Чорнооченко, Л.В. Красицьку, а також російських учених А.Л. Анісімова,  О.М. Ерделевського та інші.

Нормативну основу дослідження складають міжнародні нормативно-правові акти (Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про цивільні та політичні права тощо).

Крім того, з метою порівняльного аналізу та додаткової арґументації на підтримку окремих результатів дослідження дисертанткою використовується національне законодавство різних держав, зокрема Цивільні кодекси України, Російської Федерації, Німецьке Цивільне Уложення, Конституції України, Російської Федерації, Республіки Казахстан, Республіки Узбекистан, Республіки Таджикистан та інших держав, відповідні постанови Пленуму Верховного Суду України.

Наукова новизна дослідження полягає насамперед у тому, що дисертація є першим комплексним дослідженням монографічного рівня з проблем гідності та честі фізичної особи та їх доктринального тлумачення.

З метою визначення особливості цих юридичних явищ у роботі обґрунтовуються нові в концептуальному плані та важливі в практичному відношенні положення й висновки, які стосуються цих цінностей особи в сучасних соціальних умовах життя суспільства.

Дисертантка вперше розглядає вищезазначені правові категорії в аспекті "позитивної" функції права та з урахуванням нового - аксіологічного підходу - до їх інтерпретації.

Наукову новизну проведеного дослідження відбивають такі основні положення:

- дослідження гідності та честі в історичній ретроспективі дало змогу визначити, що процес розвитку загальної ідеї про ці цінності особи має еволюційно-діалектичний характер і що вирішальною історичною причиною, яка зумовлює їх зміст та якісні характеристики, є соціальний, а не класовий зв’язок між людьми;

- уперше проведено дослідження терміна "соціальний" стосовно гідності та честі фізичної особи й установлено, що використання його як визначення щодо аналізованих цінностей потребує системного підходу, для якого властиве як "загальне", так і "особливе", а основною тенденцією розвитку ідеї про гідність і честь є постійне згладжування суперечностей між особистими та суспільними інтересами. Ці результати було використано в дисертації в ході розроблення визначення понять гідності й честі та їх наукової інтерпретації;

- установлено, що за всю історію цивілізації гідність і честь навперемінно відігравали роль лідера в системі соціального ранжирування. В умовах побудови правової демократичної держави домінуюче значення має гідність. Для вираження такої ролі гідності дисертантка вперше обґрунтовує висновок, що, будучи вихідним положенням у формуванні цивільного права, гідність у його  системі самостійно виступає як окремий правовий принцип;

- узявши за основу принципово нове в розумінні сутності гідності та честі, для  об’єктивного відображення їх правового статусу як об’єктів цивільних правовідносин проведено їх нову наукову інтерпретацію та розроблено визначення  їх понять, які, по-перше, відбивають не тільки їх особистісну значущість для людини, але й  природне, культурне та загальне значення. По-друге, вони націлюють на особистісну ціннісно-нормативну орієнтацію в праві, по-третє, дозволяють виявити їх самостійне значення;

- уперше окремо досліджено питання про співвідношення категорій "гідність", "честь" і "ділова репутація";

- обґрунтовано положення, що необхідним правовим засобом здійснення гідності та честі як найвищих соціальних цінностей є суб’єктивне право фізичної особи на їх повагу, що відповідає сучасній тенденції позитивного реґулювання пов’язаних з ними відносин;

- уперше розроблено визначення поняття суб’єктивного права на повагу до                    гідності та честі, а також розкрито його сутність, що має значення для його змісту та здійснення;

- із метою виявлення реального змісту юридичної природи суб’єктивного права на повагу до гідності та честі порушено багато проблем, пов’язаних із його здійсненням (аналізується теоретична конструкція права абсолютного характеру; досліджується проблема меж його здійснення; визначається характер взаємозв’язку права й моралі при його здійсненні; порушується проблема "колізії інтересів" при здійсненні різних суб’єктивних прав, що входять до системи особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття фізичної особи тощо);

- установлено, що суб’єктивне право на повагу до гідності та честі має позитивний характер і, як правило, складається з кількох правочинностей;

- суб’єктивне право на повагу до гідності та честі здійснюється тільки правоможною особою незалежно від інших осіб, різними способами і може виявлятися  як у поодинокій дії, так і в діях, що багаторазово повторюються;

- сфера здійснення суб’єктивного права на повагу до гідності та честі збігається з  його змістом і не може бути обмеженою;

- на основі теоретичних висновків розроблено ряд пропозицій щодо вдосконалення цивільного  законодавства та внесення змін і доповнень до деяких положень ЦК України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що зроблені в роботі висновки та внесені пропозиції можуть бути використані при розробленні механізму забезпечення та реалізації прав на гідність і честь людини  в процесі вдосконалення законодавства України, і в першу чергу в процесі розроблення нових законів, що будуть прийняті в розвиток Цивільного кодексу України.

Крім того, вони мають значення для судової діяльності при розгляді цивільних справ даної категорії.

Згідно з довідкою заступника голови Конституційного Суду України науково-теоретична інформація, викладена в дисертації, а також аналіз положень чинного законодавства, яким передбачається правовий режим честі й гідності фізичних осіб, неодноразово використовувалися в роботі працівників Управління правової експертизи, діяльності Конституційного Суду України.

Зауваження та пропозиції щодо вдосконалення реґулювання цивільних правовідносин з проблем гідності та честі фізичної особи, які розроблені в ході дисертаційного дослідження, було використано при доопрацюванні Цивільного кодексу України Комітетом Верховної Ради України з питань правової політики.

Результати  дисертаційного дослідження можуть бути застосовані у навчальному процесі з курсу "Цивільне право",  під час підготування підручників, навчальних і навчально-методичних посібників, а також у ході підготування студентами й курсантами наукових праць із відповідної тематики. Деякі зі сформульованих у дисертації положень мають дискусійний характер і можуть служити базою для подальших наукових досліджень.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною завершеною науковою роботою, першим в Україні спеціальним комплексним дослідженням проблем гідності та честі фізичної особи як об’єктів цивільних правовідносин,  виконаним на монографічному рівні.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження та висновки  знайшли своє відбиття в наукових статтях і тезах виступів на таких науково-практичних конференціях:

міжвузівській науково-практичній конференції "Творча спадщина П.І. Новгородцева"  (до 130-річчя від дня народження) та актуальні проблеми побудови правової держави в Україні" (Луганськ, Луганський інститут внутрішніх справ МВС України, 1996 р.); республіканській науково-практичній конференції "Загальна декларація прав людини як міжнародний стандарт правового становища особи  в Україні" (Луганськ, Луганський інститут внутрішніх справ МВС України, 1999 р.); міжнародній науково-практичній конференції "Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики" (Київ, Інститут законодавства Верховної Ради України, 1999 р.); між(другі Новгородцевські читання) "Ідея правової держави: історія і сучасність" (Луганськ, Луганський інститут внутрішніх справ МВС України, 2001 р.); міжнародній науково-практичній конференції "Нове кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство та завдання юридичної підготовки кадрів ОВС України" (Луганськ, Луганська академія внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України, 2002 р.).

Результати дослідження використовувались автором у процесі викладання                   лекційного курсу "Цивільне та сімейне право", а також під час практичних занять із курсантами й студентами Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України.

Публікації.  Основні положення і висновки дослідження знайшли своє відображення в п’яти статтях у провідних спеціалізованих виданнях України відповідно до вимог, що ставляться ВАК України, і в п’яти тезах наукових виступів.

Структура дисертації.  Відповідно до наукових цілей, завдань і логіки дослідження дисертація складається із вступу, двох розділів і п’яти підрозділів, висновків, списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації - 194 сторінки, із яких основний текст – 169 сторінок. Кількість використаних джерел – 268.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються об’єкт і предмет, мета й основні завдання дослідження, його логіка та методологія, формулюється теоретичне та практичне значення основних положень дисертації, її наукова новизна, ступінь апробації одержаних результатів, список публікацій за темою дисертації.

Розділ  перший "Поняття гідності та честі фізичної особи", який складається із трьох підрозділів, присвячений загальнотеоретичним питанням визначення понять "гідність" і "честь" як об’єктів цивільних прав. У ньому  аналізується процес становлення й розвитку ідеї гідності та честі в праві, розкриваються поняття гідності та честі, провадиться їх наукова інтерпретація та обґрунтовується соціально-правове значення, визначається  співвідношення категорій "гідність", "честь" і "ділова репутація".

У підрозділі 1.1 "Ідея гідності та честі в праві: ретроспективний аналіз" розглядаються уявлення про гідність і честь фізичної особи стосовно до різних  періодів історії як філософської, так і теоретико-правової думки.

Визначено, що генезис ідеї про ці цінності особистості відбувався в давній період розвитку людської цивілізації та відповідав первіснообщинному ладу. Тому дисертантка не поділяє висловленої в літературі точки зору, що уявлення про честь та гідність не могли скластися ні в первісному, ні в рабовласницькому і феодальному суспільствах. Однак у роботі уточнюється, що  древнім не була відома ідея про ці духовні цінності тільки на ранньому етапі первіснообщинного ладу, оскільки на його першій стадії, пов’язаній із присвоюючим господарством, ще тривав процес становлення самої людини як біосоціальної істоти й лише в ХL-ХХV тисячолітті до н.е. склався неантроп, тобто людина сучасного типу. З цього моменту почався процес розкладу її синкретичної колективної свідомості й становлення самосвідомості, пов’язаної з власною самооцінкою, а отже, з уявленнями про  гідність людини. Ідея про честь  людини стала наслідком родової та станової диференціації людських спільнот, яка особливо  проявилася в епоху розкладу родоплемінного ладу військової демократії.

Дослідження світової та вітчизняної інтелектуально-правової спадщини стосовно  процесу дальшого розвитку ідеї про гідність і честь свідчить про те, що гідність і честь не є якимись даними, константними категоріями, а їх змістові притаманний безперервний  розвиток, що безпосередньо відображає зміни  в соціальному житті суспільства.

Аналіз уявлень стосовно честі в так званий "рицарський період", коли ця ідея мала домінуюче значення, показує, що вже тоді вона набула правового характеру. Із юридичних джерел видно, що честь була не тільки "аристократичною пихою", а поступово ставала об’єктом захисту з допомогою писаного права ("jus scriptum") замість права неписаного ("jus non scriptum"), за яким вона захищалася через санкції приватної помсти. Свідченням цього становища є така історична пам’ятка права, як Закони ХII таблиць  (451-452 рр. до н.е.), де містилися норми, що закріплювали так звані "приватні делікти". Найважливішим серед них дослідники називають injuria, поняттям якого охоплювалися правопорушення, пов’язані з особистою образою (О.А. Підопригора, І.Б. Новицький). Зважаючи на це, дисертантка зазначає, що визначуване деякими авторами (І. Екштейном, А.Л. Анісімовим) значення честі часів Стародавньої Греції та Стародавнього Риму у вигляді "імпульсу всяких вищих прагнень" і "спонукання до подвигів" тощо не повною мірою віддзеркалює її  роль у суспільному житті  того давнього періоду.

У дисертації особливо простежується генезис розвитку ідеї гідності й честі в праві України. Дослідження багатьох пам’яток вітчизняної правової культури (Руська Правда (Коротка редакція), Статут князя Ярослава про церковні суди (Просторова редакція), Статутна Двинська грамота й інші) показало, що вже за часів Київської Русі честь мала статус об’єкта захисту. Їх аналіз свідчить, що, незважаючи на те, що в цей історичний період честь підлягала кримінально-правовій охороні, вона як самостійна правова категорія не виокремлювалася, а сама лексема "честь" у законодавстві не вживалася. Судебник Івана III 1497 року,  що став основою Судебника 1550 року, Литовські Статути (1529, 1566, 1588 рр.), а також Соборне Уложення 1649 року містили поняття "безчестя". На думку дисертантки, до одних  із перших нормативних актів вітчизняного законодавства, відповідно до якого поняття "честь" було введено в юридичну діяльність, слід віднести Конституцію Пилипа Орлика 1710 року, Воїнський Артикул 1715 року.

У ХIХ столітті правовий статус честі як об’єкт охорони мав  уже достатньо широкий соціальний зміст, оскільки Уложення про покарання кримінальні та виправні  1885 року (розділ "Про злочини проти життя, здоров’я, волі  та честі  приватних осіб") прирівнювало її значення до таких благ, як життя, здоров’я і воля людини, без указівки на її станову та класову належність. Однак слід зазначити, що, незважаючи на це, саму категорію "честь" було введено в юридичну діяльність тільки на рівні згадки про неї, оскільки ні у відповідному законодавстві, ні в теорії права її поняття не закріплювалося.

І якщо  ідея честі мала домінуюче значення в рицарський період і за часів феодального середньовіччя, то ідею людської гідності  особливо широко було розроблено й осмислено в XVI-XVIII ст.ст. у багатьох роботах представників лібералізму й просвітництва. Великий внесок в українську теоретико-правову думку цього історичного періоду щодо уявлень про гідність людини зробили філософ, історик і політолог Станіслав Оріховський-Роксолан, професор Києво-Могилянської академії Інокентій Гізель, викладач Харківського університету Іоанн Баптист Шад.

У першій половині XIX століття бурхливо розвинулася "позитивістська юриспруденція", неґативно настроєна до всього "природженого" і "невід’ємного", і ідея гідності та честі не отримує свого розвитку. Лише наприкінці ХIХ століття ідея гідності стала переважною.

Від  кінця ХIХ – початку ХХ століття спостерігається досить розвинений правовий інститут захисту честі й гідності. Великий внесок в удосконалення та подальший розвиток ідеї гідності та честі фізичної особи в праві зробили в цей важливий історичний період і вчені-цивілісти (Й.О. Покровський, Д.І. Меєр та ін.). Незважаючи на неоднозначність правової думки кінця ХIХ – початку ХХ століття  щодо правового статусу гідності й честі, можна впевнено відмітити, що в зазначений період вона була пов’язана з початком понятійно-теоретичних досліджень (з допомогою логічних дефініцій і загальних понять) цих цінностей фізичної особи та з виокремленням їх як самостійних об’єктів цивільних прав.

Важливим етапом у формуванні правового статусу гідності й честі як об’єктів цивільних прав є розвиток вітчизняної правової думки після жовтневого перевороту      1917 року. Аналіз погляду цивілістів стосовно порушеної проблеми свідчить про те, що, незважаючи на їх проґресивний характер, багато з них мали яскраво виражений класовий підхід. Генезис ідеї про гідність і честь свідчить, що вирішальною історичною причиною, яка зумовлює зміст гідності та честі, є тип соціального, а не класового зв’язку між людьми. З урахуванням цього процес розвитку ідеї про ці  цінності є не тільки постійним і безперервним, а має й еволюційно-діалектичний характер. Незважаючи на часом значні несприятливі історичні умови розвитку людського суспільства, її епопея, почавшись з "аристократичної пихи", досягла правового статусу "найвищої соціальної цінності". Це означає, що честь і гідність є неодмінними атрибутами будь-якої людини, дозволяючи їй користуватися своєю особистою свободою та виражаючи її найбільшу цінність, що є підтвердженням їх спонукальної сили. І тільки тому, що поняття про гідність і честь людини в Стародавній Греції та Римі, а також у феодальних суспільствах не мали соціального характеру і не поширювалися на рабів і кріпаків, вони не вплинули й не могли вплинути на основний напрямок розвиток ідеї про ці цінності особи. Ось тому, на думку дисертантки, так неприйнятний для характеристики честі та гідності людини історично обмежений ортодоксальний підхід.

У роботі досліджено визначення "соціальний" і встановлено, що воно за змістом не збігається з етимологічним значенням слова "суспільний" і потребує системного підходу, для якого притаманне як "загальне", так і "особливе". Тобто уявлення про гідність і честь мають відповідати як інтересам суспільства, так і особистим інтересам індивіда, які хоч і відрізняються від суспільних, але не суперечать останнім. Крім того, треба зазначити, що такий підхід передбачає їх оптимальне поєднання, об’єктивним критерієм якого є збереження цілісності інтересів суспільства і здатності людини до самовираження й саморозвитку, а основною тенденцією розвитку ідеї про гідність і честь  людини є поступове згладжування суперечностей між особистими та суспільними  інтересами.

Завдяки методові історичної ретроспективи встановлено, що гідність і честь перебувають у певному співіснуванні та тісному взаємозв’язку. Однак їх генезис показав, що, будучи цінностями, які справляють величезний вплив на долі людей, вони навперемінно брали на себе роль лідера в системі соціального ранжирування. Так, ідея про честь мала домінуюче значення в "рицарський період" і в період середньовіччя, а гідність як основа гуманізму відігравала провідну роль в епоху Відродження (Ренесансу) і його кульмінації – Просвітництва. Особливо значущою гідність стає в сучасний період розвитку суспільства.

Домінуюче значення ідеї про гідність у порівнянні з ідеєю про честь в умовах побудови правової, демократичної держави наперед визначає й особливий правовий статус цієї цінності людини, який знаходить своє специфічне закріплення й реалізацію через різні структурні елементи системи права. Будучи вихідним положенням у формуванні права, гідність  самостійно виступає як окремий правовий принцип. З метою цивільно-правового закріплення цієї важливої правової ідеї дисертантка пропонує доповнити  статтю 3 нового ЦК України таким принципом: "Повага гідності людини як найвищої соціальної цінності та її недоторканність".

У підрозділі 1.2 "Гідність і честь людини як найвищі соціальні цінності" вирішуються питання визначення в праві понять гідності та честі фізичної особи та провадиться їх наукова інтерпретація.

У дисертації зазначається, що в юридичній літературі не вироблено єдиного поняття гідності й честі, немає їх леґального  правового закріплення. Аналіз різноманітних підходів до вирішення цього питання дозволив виявити основну причину такого становища, що полягає в першу чергу у відсутності комплексно-системної концепції в його юридичному осмисленні. Оскільки гідність і честь не тільки правові, а й філософські, етичні категорії, то суто юридичний аспект дослідження істотно збіднює їх усебічне пізнання і передбачає взаємодію всіх галузей наукового знання. Дисертантка не підтримує позиції цивілістів, котрі розглядають ці категорії окремо як філософський феномен у  вигляді моральної оцінки й окремо як правовий феномен у вигляді об’єкта права, а також розкривають їх сутність окремо в аспекті конституційного права як  найвищої соціальної цінності й окремо в аспекті цивільного права як особистого немайнового блага, і висвітлює їх поняття з урахуванням нового – аксіологічного – підходу до їх інтерпретації.

У роботі обґрунтовується думка про те, що єдиного, всеосяжного визначення поняття гідності та честі розробити практично неможливо з огляду на їх специфіку, а тому безліч  правових моделей гідності та честі, наявних у цивілістиці, мають право на існування, але потребують певного вихідного положення, яке б виступало як об’єднувальне начало всіх дефініцій. Використовуючи не тільки філософське, етичне, етимологічне, але й правове значення поняття "цінність", дисертантка робить  висновок про те, що його використання найбільш прийнятне для розв’язання цієї проблеми. Завдяки ст. 3 Конституції України воно отримало леґальне закріплення, а тому є не тільки складовою аксіології, а й важливою правовою категорією, що найбільш повно відбиває сутність досліджуваних явищ. Водночас зазначається, що в даний час поняття "цінність" витіснило поняття "благо", яке традиційно застосовувалося в цивілістиці для позначення цивільних прав. Такий висновок обґрунтовується останніми досягненнями як філософської, так і правової думки. З урахуванням викладеного звертається увага на позицію цивілістів, які пропонують поняття "благо" розкривати через поняття "цінність", як на таку, що суперечить вищезазначеній тенденції.

Аналіз найбільш загальних визначень (характеристик) гідності й честі, широко представлених у праві, а отже, відповідних до загальнопоширених наукових поглядів на позначену проблему, свідчить про те, що більшість із них досі містять як вихідні положення поняття "самооцінка" й "оцінка". Вирішуючи її, автор дисертації досліджує питання про співвідношення понять "оцінка" та "цінність". З урахуванням цього в дисертації критично оцінюється погляд учених на гідність як на самооцінку, а на честь як на оцінку та підкреслюється, що ними не вичерпується ємність досліджуваних понять і не відбивається їх сутність.

У роботі здійснено філософсько-правове осмислення поняття "найвища соціальна цінність" та обґрунтовано  висновок про те, що його використання у визначенні гідності та честі служить не тільки своєрідним  ґарантом бережного й поважливого ставлення до їх носія та доказом нового аксіологічного підходу до їх інтерпретації, а й виразом їх  особливого правового статусу. Порушується в дослідженні й питання про співвідношення понять "особиста гідність" і "людська гідність". Виходячи з аналізу як  філософських, так і правових поглядів на цю проблему, зазначається, що гідність як правова категорія неподільна на два самостійні поняття: "людська гідність" і "особиста гідність" і що вони утворюють єдине ціле, складову досліджуваного явища. Ця обставина дозволила критично оцінити думку авторів про те, що людська гідність є родовим поняттям відносно особистої гідності.

Досліджується питання про зміст гідності та честі, куди  традиційно включаються об’єктивна (зовнішня) й суб’єктивна (внутрішня) сторони. Аналіз сучасної юридичної літератури показав, що використання суб’єктивного й об’єктивного аспектів у змісті гідності та честі має не тільки теоретичне, а й практичне значення, а тому дисертантка, не поділяючи точку зору авторів про те, що виокремлення суб’єктивного аспекту не має значення, розкриває обидві сторони гідності й честі та використовує їх для визначення відповідних понять. Крім того, обґрунтовується висновок, що  обидві сторони досліджуваних цінностей мають соціальний аспект, а тому застосування цивілістами словосполучень "об’єктивна (соціальна)" і "суб’єктивна (індивідуальна)", на думку дисертантки, не відповідає змістові визначення "соціальне" й приводить до необґрунтованого протиставлення цього поняття і поняття "індивідуальне".

Виходячи з вищевикладеного в дисертації робиться висновок про те, що гідність – найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість людини для суспільства з точки зору її  моральних, духовних, фізичних (природних) якостей, тобто значущість індивіда як людини, як представника людства незалежно від її належності до тієї чи іншої соціальної спільноти, групи та становища у  суспільстві, а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну  значущість для особи її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей незалежно від соціальної належності до тієї чи іншої спільноти людей і становища в суспільстві,  про усвідомлення і почуття цієї значущості.

Честь – це найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість особи для суспільства, визначувану в процесі суспільної життєдіяльності людей у зв’язку з її належністю до тієї чи іншої конкретної групи – соціальної, професіональної, національної та ін.; а з іншого,  суб’єктивного, боку – про особистісну значущість особи як представника соціальної, професіональної, національної та іншої конкретної групи людей, визначувану на основі власного внутрішнього духовного світу, суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості.

У підрозділі 1.3 "Співвідношення категорій "гідність", "честь" і "ділова репутація" позначається диференційований підхід до досліджуваних цінностей особи.

Відзначаючи  спірність питання про співвідношення гідності й честі між собою та проаналізувавши наявні наукові роздуми з цього приводу, автор дисертації виокремлює  два основні напрямки: ототожнення гідності та честі (повне або часткове) і визначення  самостійного значення кожної категорії з виявленням їх тісного взаємозв’язку між собою. Солідаризуючись з позицією цивілістів, які вказують на самостійний характер гідності та честі, дисертантка перш за все обґрунтовує її результатами попереднього дослідження про  об’єктивний процес існування й розвитку цих цінностей протягом усього періоду людської  цивілізації. Водночас у роботі відмічається, що в основі їх тісного взаємозв’язку лежить не один, а кілька спільних критеріїв, що, на думку дисертантки, і є основною причиною нечіткості тієї грані, яка утруднює їх розмежування як самостійних категорій. У дисертації аналізується проблема інтерпретації гідності й честі як самостійних, але чітко виражених відносно одне одного понять. Дослідивши ті аспекти диференціації, які використовуються в юридичній літературі, і взявши до уваги їх нечіткість, дисертантка вважає, що до вирішення позначеної проблеми більш прийнятним є  філософський підхід, в основі якого лежить сутність гідності й честі. Оскільки ці ідеї відповідають  теорії гуманізму, то робиться висновок, що саме спрямованість гідності й честі є  тим критерієм, який дозволяє чітко розмежовувати їх між собою: у честі це диференціація людей у суспільстві залежно від належності до тієї чи іншої конкретної соціальної групи, а в гідності – цінність індивіда як представника людства незалежно від його заслуг і становища в суспільстві.

У дисертації розглядаються і питання співвідношення категорій "гідність" і "честь" з категорією "ділова репутація". Проаналізувавши генезис останньої, її поняття, сутність і зміст, автор обґрунтовує висновок про те, що правова природа гідності й честі істотно відрізняється від  правової природи ділової репутації.

У другому розділі дисертації "Гідність і честь як суб’єктивне право фізичної особи, яке забезпечує її соціальне буття" чітко простежується головний задум дослідження: саме в суб’єктивному праві на повагу до  гідності й честі фізичної особи знаходить своє втілення реалізація правового статусу гідності й честі як найвищих соціальних цінностей. З урахуванням  цього він і присвячений з’ясуванню  правової природи права на повагу гідності й честі фізичної особи: розкриттю його поняття, сутності, змісту й  аналізу проблем, пов’язаних із його здійсненням.

Розділ складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 "Поняття, природа та сутність суб’єктивного права фізичної особи на повагу гідності та  честі" досліджується поняття "особисте немайнове право" стосовно до різних періодів розвитку цивілістичної думки, починаючи з робіт дореволюційних юристів і закінчуючи сучасними уявленнями. Крім того, аналізується підхід законодавця, закріплений у главі 22 другої книги нового ЦК України, де право на гідність і честь віднесено до особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

Аналіз позицій цивілістів щодо сутності права на гідність і честь, які в основному зводяться або до "права кожної особи на недоторканість її гідності й честі та можливості вимагати від усіх суб’єктів утримання від їх порушення", або до права "вимагати спростування розповсюджених відомостей, які не відповідають дійсності та порочать її честь, гідність і ділову репутацію", дозволив зробити висновок про те, що юридична природа права з такою сутністю не може  повною мірою забезпечити соціальне буття фізичної особи. Гідність і честь – духовні цінності людини, що свідчать про її значущість як члена певного соціуму незалежно від того, будуть вони порушені чи ні. Тому її соціальне буття забезпечується не лише з допомогою суб’єктивного права особи на захист цих найвищих соціальних цінностей.  Проаналізувавши не тільки Конституцію України, а й конституції країн СНД і Балтії, а також позиції дореволюційних цивілістів Д.І. Меєра, Й.О. Покровського, погляди сучасних цивілістів, автор робить висновок, що до такого  права слід віднести право кожного на повагу до його гідності та честі, закріплене в ст. 28 Конституції України та в ст. 297 нового ЦК України. Його обґрунтування супроводжується розглядом низки наукових проблем.  Так, у дисертації аналізується дискусійне питання про юридичну природу конституційних (основних, загальних) прав громадян, за якими деякі автори не визнають якості суб’єктивних прав (Ю.К. Толстой, Л.О. Халфіна). Дисертантка, погоджуючись з Л.С. Явичем, який піддає критиці точку зору цих авторів та вважає її  теоретично необґрунтованою і практично неконструктивною, підкріплює свою думку посиланням на цілий  ряд правових документів, серед яких особлива увага приділяється позиції авторів ЦК України. Аналізуючи ст.ст. 270, 297, автор робить  висновок, що  в них знаходить своє часткове відображення ідея так званого позитивного реґулювання, яке забезпечує організованість суспільних відносин закріпленням суб’єктивних прав і свобод у їх природному стані, тобто в аспекті реґулятивної функції права, а не тільки пов’язаних з охороною особи від образливого поводження та інших принизливих дій (охоронна функція права).

Торкаючись цього питання,  дисертантка розглядає три основні концептуальні підходи: радикальний, неґативний і позитивний. Проаналізувавши погляди представників цих напрямків наукової думки, і насамперед стосовно до сучасного стану даної проблеми, вона поділяє твердження С.І. Шимон, що точка зору представників саме позитивної концепції здобула перемогу в результаті тривалих дискусій.

Для виявлення юридичної природи права на повагу гідності та честі в дисертації здійснюється філософсько-правове осмислення проблеми "право на повагу". Після дослідження конструкції абсолютного суб’єктивного права, яка послужила підставою для сумніву деяких авторів щодо того, чи охоплює поняття "право на повагу" сутність відносин, які виникають з приводу честі, гідності та ділової репутації, у роботі робиться висновок, що  цією моделлю не визначається юридична природа досліджуваного суб’єктивного права.  Усуваються сумніви тих самих авторів і стосовно того, що честь і гідність є поняттями оцінними й такими, що змінюються залежно від конкретної поведінки особи. З огляду на останні досягнення етичної, філософської думки і після звірення їх із чинним міжнародним і національним законодавством робиться висновок, що такий підхід насамперед суперечить презумпційно-ґарантованому мінімуму поваги до будь-якої людини. Усе це разом узяте послужило підставою для того, щоб розцінити право на повагу гідності й честі за юридичною природою як суб’єктивне право фізичної особи.

Виводячи поняття суб’єктивного права особи на повагу гідності та честі й беручи за основу загальновизнані в цивілістичній літературі  моделі суб’єктивного права, а також положення нового ЦК України та результати попереднього дослідження відносно до "права на повагу", дисертантка пропонує таке поняття.

Право на повагу гідності та  честі – це юридично визнана та забезпечена можливість фізичної особи користуватися своєю гідністю та честю з власної волі, незалежно від інших осіб, узгоджуючи свою поведінку з уявленнями, що існують у суспільстві щодо цих цінностей, з метою отримання належної оцінки її якостей як особистості та позитивного ставлення з боку оточуючих і вимагати від будь-кого визнання цих  цінностей.

Здійснення цього права передбачає реалізацію його змісту для задоволення інтересу як правоможної особи, так і особи зобов’язаної, бо не виключає ні свободу користуватися  своїм правом на гідність і честь, ні обов’язок поважати ці цінності. Оскільки така правова конструкція передбачає вид і міру можливої (або дозволеної) поведінки суб’єкта права для задоволення його інтересів, то зведення сутності суб’єктивного права тільки до права кожної особи на недоторканність її гідності й честі  та до можливості вимагати від усіх суб’єктів утримання від їх порушення або до права вимагати спростування розповсюджених відомостей, які не відповідають дійсності та порочать гідність і честь особи, не повною мірою відбиває юридичне значення такого суб’єктивного права і значно збіднює його зміст. Оскільки право на повагу гідності та  честі є основою соціального буття фізичної особи, то його забезпечувальний характер полягає у визнанні та здійсненні цих цінностей особи, що проявляється в отриманні належної оцінки й самооцінки її якостей як особистості, а також у позитивному ставленні з боку оточуючих. Саме в суб’єктивному праві на повагу гідності та  честі й знаходить  своє втілення їх правовий статус як найвищих соціальних цінностей.

У результаті  дослідження правової природи суб’єктивного права кожного на повагу до його гідності та честі було зроблено висновок про коригування редакції статті проекту ЦК України, присвяченої цьому праву. По-перше, тому, що воно згадувалося тільки в її назві, по-друге, тому, що воно практично зводилося до неґативного характеру й суперечило змістові поняття "права на повагу", оскільки текст статті містив тільки правила про недоторканість цих цінностей і про право на їх судовий захист. Проведене порівняння реґулювання досліджуваного суб’єктивного права, яке пропонувалося при кожному новому читанні проекту ЦК України, свідчить, що хоча в новому ЦК України було виправлено недоліки проекту першого та другого читання і текст ст. 297 доповнено частиною 1, яка закріплювала це  право, все ж таки для усунення суперечностей у її назві й змісті та правильного визначення змісту права кожного на повагу до його гідності та честі редакція вищевказаної статті, на думку дисертантки,  потребує змін.

З метою виявлення реального значення й необхідної визначеності досліджуваного  суб’єктивного права підрозділ 2.2 "Здійснення суб’єктивного права фізичної особи на повагу гідності та  честі" присвячено питанням, пов’язаним із його  реалізацією. У ньому  розкривається зміст суб’єктивного права, умови й межі його здійснення, приділяється увага проблемі "колізії інтересів", а також значенню моралі та її співвідношенню з правом.

Проведений порівняльно-правовий аналіз як загальнотеоретичних, так і цивілістичних аспектів цієї проблеми показав, що під здійсненням суб’єктивного права прийнято розуміти реалізацію його змісту для задоволення інтересів управоможеної особи.

У ході розгляду доводів цивілістів стосовно змісту суб’єктивного права особистого немайнового характеру, і зокрема права на гідність і честь, у дисертації зазначається, що тривалий час у доктрині існував підхід, в основі якого лежав неґативний аспект змісту досліджуваного права. Проте останнім часом деякі науковці, ставлячи питання про необхідність формування позитивних правоможностей, які входять до структури аналізованого суб’єктивного права, виокремлюють правоможності щодо володіння, користування та зміни гідності, честі та ділової репутації (М.М. Малеїна). З урахуванням цього  в науці цивільного права наведена позиція цілком обґрунтовано розцінюється як радикальна (Р.О. Стефанчук). Дисертантка приєднується до тих учених, котрі зазначають, що реалізація суб’єктивного особистого немайнового права  перш за все передбачає можливість  вчинення певних дій самою управоможеною особою, що й визначає позитивний характер його змісту (М.М. Малеїна, С.І. Шимон, О.В. Кохановська, Р.О. Стефанчук, З.В. Ромовська та ін.).

У дисертації звертається увага на те, що формулювання можливостей особи, які входять до змісту права на гідність і честь, зазвичай перекликається з класичною тріадою повноважень власника. Тому автор дослідження, поділяючи точку зору А.С. Довгерта і М.М. Агаркова про те, що особисті права почасти зазнали  на собі сили тяжіння права власності, обґрунтовує висновок про те, що такий підхід збіднює юридичну природу досліджуваного суб’єктивного права і має узагальнений, суто умовний характер.

Використовуючи положення стосовно правової природи "права на повагу", обґрунтовані в підрозділі 2.1, дисертантка робить висновок про те, що суб’єктивне право фізичної особи на повагу гідності та честі має  позитивний характер і, як правило, складається з кількох правоможностей,  оскільки воно покликане виражати  й забезпечувати  гідність особи та її статус у всіх сферах життя суспільства, здійснюється це право на повагу гідності та честі його носієм різними  способами незалежно від інших осіб і може проявлятися як в одиничній дії, так  і в діях, що багаторазово повторюються, але тільки особисто правоможною особою.

У дисертації розглядається одне з найбільш дискусійних у науці питань про допустимість або  недопустимість обмежень суб’єктивних прав. Деякі автори вважають, що необмежених прав людини в природі не існує (В.А. Толстик, Т.В. Худайкіна, Б.С. Ебзеєв, І.М. Панкевич та ін.). На думку інших, наприклад М.А. Нагорної, недопустимим є обмеження прав абсолютного характеру, до числа яких вона відносить і право на гідність,  на захист своєї честі. Найбільш прийнятною, на погляд дисертантки, є позиція цивіліста М.М. Малеїної про те, що межі здійснення особистих немайнових прав збігаються з межами цього права. Тому в дисертації робиться  висновок про те, що сфера здійснення суб’єктивного права на повагу до гідності та честі збігається зі сферою свободи фізичної особи й не може бути обмеженою, оскільки, по-перше, цим правом опосередковуються  цінності, які зведено на  правовому рівні в ранґ "найвищих соціальних", а тому їх обмеження не виправдуються  природою відносин, що виникають у зв’язку з цим. По-друге, це право має позитивний зміст, і його здійснення не може порушувати права й свободи інших осіб, що, на думку багатьох авторів, є  першопричиною для обґрунтування їх обмежень. По-третє, сфера свободи фізичної особи при здійсненні цього суб’єктивного права дозволяє їй діяти згідно з її гідністю й честю настільки, наскільки її  свобода не обмежує свободу інших осіб. По-четверте, такий висновок не суперечить  і вимогам ч. 2 ст. 64 Конституції України, у якій не окреслюються межі змісту й обсягу права на повагу гідності людини та прямо зазначається, що воно не може бути обмежене.

(ст.ст. 272-274). Солідаризація з думкою С.І. Шимон про правове коригування правил, що містяться  в ст.ст. 264, 266 проекту ЦК України, обґрунтована результатами дослідження понять "межі здійснення прав", "правова свобода", стала підґрунтям для підтримки позиції  законодавця, котрий виключив з редакції ч. 2 ст. 264 проекту правило про те, що при здійсненні особистих немайнових прав фізична особа може діяти лише в межах наданої їй свободи поведінки. Дисертантка вважає, що нова редакція ст. 273 ЦК України, по-перше, відповідає принципові безперешкодного здійснення будь-якого суб’єктивного права особистого характеру, у тому числі й права на повагу гідності й честі, а по-друге, усуває невдалість формулювання, що полягає в недопустимості поєднання понять "межі (границі)" і "правова свобода", а також знімає ряд інших проблем, пов’язаних із його застосуванням.

Дисертантка пропонує нову редакцію частини 1 статті 272 ЦК України, оскільки правило, яке міститься в ній, стосовно самостійного здійснення фізичною особою особистих немайнових прав свідчить про те, що воно не повною мірою віддзеркалює сферу його реалізації.

У дисертації розглядається досить актуальна проблема співвідношення моралі та права. У  цьому аспекті провадиться аналіз  правил, що містяться в ч. 6 ст. 13 і в ч. 3 ст. 15 ЦК України, і пропонується виключити з редакції вищезазначених норм указівку на ч. 4 ст. 13 ЦК України. Крім того, дисертантка пропонує доповнити зміст ч. 4 ст. 13 ЦК України, крім "моральних принципів", зазначенням і " норм моралі".

У підрозділі 2.2 розглядається і проблема "колізії інтересів", що полягає в спробі порівняння суб’єктивних цивільних прав і соціальних цінностей за їх ранжиром. Проаналізувавши позиції Є.І. Козлова, О.Є. Кутафіна, І.Л. Петрухіна, М.М. Малеїної та інших, дисертантка визначає, що при зіткненні інтересів сторін, які здійснюють свої суб’єктивні права незалежно від їх юридичної природи, істотну роль відіграє принцип справедливості, добросовісності та розумності.

Висновки

Найбільш узагальнені результати дисертаційного дослідження дозволяють зробити висновок про те, що його основне наукове завдання, яке полягало в комплексному аналізі правової природи гідності й честі як об’єктів цивільних прав  з урахуванням останніх досягнень наукової думки та сучасного стану законодавства України, виконано.

У цивілістичній літературі гідність і честь фізичної особи тривалий час розглядалися в аспекті охоронної (неґативної) функції права, пов’язаної з реґулюванням особистих немайнових відносин не в процесі їх нормального здійснення, а в порушеному стані. Крім того, їх зміст розглядався з позицій різко позначеного, ортодоксального підходу. Суб’єктивні права людини, пов’язані з реалізацією гідності й честі, визнавалися правами, що забезпечують  "неґативну свободу", а тому їх сутність зводилася до їх недоторканності та до утримання від їх порушення з боку інших осіб.

На сьогодні такі ідеї теорії вже не в змозі повною мірою відбити статус гідності й честі як найвищих соціальних цінностей. Для вирішення цієї проблеми в дисертації позначено новий – ціннісний – підхід до її характеристики як об’єктів цивільних прав. Його суть полягає в тому, що дослідження гідності й честі проводиться з урахуванням перспективи так званого "позитивного" реґулювання пов’язаних з ними відносин. На це націлює насамперед їх статус як найвищих соціальних цінностей, що потребує і відповідного забезпечувального засобу, яким, на думку дисертантки, є суб’єктивне право фізичної особи, котре опосередковує їх. Гідність і честь – духовні цінності людини, які свідчать про її значущість як члена певного соціуму незалежно від того, будуть вони порушені, чи ні. Тому її соціальне буття забезпечується не тільки за допомогою суб’єктивного права особи на захист цих найвищих соціальних цінностей. Як вважає дисертантка, такий забезпечувальний характер і має суб’єктивне право фізичної особи на повагу гідності й честі, що перш за все відповідає потребам її нормального функціонування.

У результаті дисертаційного дослідження сформульовано  найважливіші висновки, які, на погляд дисертантки, відповідають не тільки ідеї позитивного реґулювання особистих немайнових відносин, а й правовому статусу гідності й честі як найвищих соціальних цінностей. Основними з них є такі.

1. Процес розвитку ідеї про гідність і честь у праві є не тільки постійним і   безперервним, а й має яскраво виражений еволюційно-діалектичний характер.

2. Вирішальною історичною причиною, яка зумовлює якісні характеристики та зміст гідності й честі, є соціальний, а не класовий зв’язок між людьми.

3. Історично гідність і честь перебувають у певному співіснуванні та тісному взаємозв’язку. Однак їх генезис показав, що, будучи цінностями, які справляють величезний вплив на долі людей, вони навперемінно брали на себе роль лідера в системі соціального ранжирування.  Для вираження такої ролі гідності стосовно до сучасного  періоду розвитку суспільства дисертанткою вперше обґрунтовується висновок, що, будучи вихідним положенням у формуванні цивільного  права, гідність у його системі самостійно виступає як окремий правовий принцип. З метою цивільно-правового закріплення цієї важливої правової ідеї пропонується доповнити статтю 3 нового ЦК України таким принципом: "Повага гідності людини як найвищої соціальної цінності  та її недоторканність".

4. Беручи  за основу те принципово нове  в розумінні сутності  честі й гідності, що відображає  блок міжнародно-правових документів, Конституція України і новий Цивільний кодекс України, дисертантка пропонує такі визначення:

гідність – найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про  значущість людини для суспільства з точки зору її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей, тобто значущість індивіда як людини, як представника людства незалежно від належності до тієї чи іншої соціальної спільноти, групи та становища в суспільстві, а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість для  особи її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей незалежно від соціальної належності до тієї чи іншої спільноти людей і становища в суспільстві, про  усвідомлення і почуття цієї значущості;

честь – це найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість особи для суспільства, визначувану в процесі суспільної життєдіяльності людей у зв’язку з її належністю до тієї чи іншої конкретної групи: соціальної, професійної, національної та ін.; а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість особи як представника соціальної, професійної, національної та іншої конкретної групи людей, визначувану на основі власного внутрішнього духовного світу, суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості.

5.  Гідність, честь та ділова репутація – три самостійні правові категорії, які значно відрізняються одна від одної, тому їх ототожнення (повне або часткове) суперечить юридичній природі кожної з них.

6. Право на повагу гідності та  честі – це юридично визнана та забезпечена можливість фізичної особи користуватися своєю гідністю та честю з власної волі, незалежно від інших осіб, узгоджуючи свою поведінку з уявленнями, що існують у суспільстві щодо цих цінностей, з метою отримання належної оцінки її якостей як особистості та позитивного ставлення з боку оточуючих і вимагати від будь-кого визнання цих  цінностей.

7. Суб’єктивне право фізичної особи на повагу гідності та честі має  позитивний характер і, як правило, складається з кількох правоможностей,  оскільки воно покликане виражати  й забезпечувати  гідність особи та її статус у всіх сферах життя суспільства; здійснюється це право на повагу гідності та честі його носієм різними  способами незалежно від інших осіб і може проявлятися як в одиничній дії, так  і в діях, що багаторазово повторюються, але тільки особисто правоможною особою; сфера здійснення  суб’єктивного права на повагу гідності та честі збігається зі сферою свободи фізичної особи і не може бути обмежена.

8. З метою вдосконалення цивільного законодавства стосовно порушеної проблематики вносяться пропозиції щодо змін і доповнень норм ЦК України.

За темою дисертації опубліковано такі основні роботи:

1. Церковная А.А. Защита прав граждан в правовом государстве //Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції "Творча спадщина П.І. Новгородцева (до 130-річчя від дня народження) та актуальні проблеми побудови правової держави в Україні": Збірник наукових праць. – Луганськ: РВВ ЛІВС, 1996. – С. 159-162. – 0,2 ум. друк. арк.

2. Церковная А.А. Право на честь и достоинство как личные неимущественные права, обеспечивающие социальное бытие физического лица //Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. – 1998. - № 2. – С. 19-32. – 0,81 ум. друк. арк.

3. Церковная А.А. Защита личных неимущественных прав физических лиц //Республиканская научно-практическая конференция "Всеобщая декларация прав человека как международный стандарт правового положения личности в Украине": Аналитические материалы, предложения научных и практических работников. - Луганск: РИО ЛИВД, 1999. - С. 174 –181. – 0,43 ум. друк. арк.

4. Церковна А.О. Деякі аспекти реґулювання особистих немайнових відносин у контексті систематизації цивільного законодавства //Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України. – 1999. – С. 577-582. – 0,31 ум. друк. арк.

5. Церковная А.А.  Некоторые вопросы исторического развития идеи чести и достоинства человека //Актуальні проблеми права: теорія і практика: Збірник наукових праць Східноукраїнського національного університету /Гол. ред. д-р юрид. наук, проф. Л.І. Лазор. – Луганськ: Вид-во Східноукраїнського нац. ун-ту. – 2000. - № 1(2). - С. 230-242. – 0,75 ум. друк. арк.

6. Церковная А.А. О философском и правовом измерении категорий чести и достоинства // Ідея правової держави: історія і сучасність: Міжнародна наукова конференція пам’яті П.І. Новгородцева  (другі Новгородцевські читання). – Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. Спеціальний випуск. - Луганськ: РВВ ЛІВС, 2001. – С. 240-245. – 0,38 ум. друк. арк.

7. Церковна А.О. Повага гідності й честі  - суб’єктивне право фізичної особи, що забезпечує її соціальне існування //Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Збірник наукових статей Донецького інституту внутрішніх справ МВС України. – 2001. - № 2. – С. 44-51. – 0,43 ум. друк. арк.

8. Церковная А.А. О понятии и сущности субъективного права физического лица на уважение его достоинства и чести //Вісник ЛІВС МВС України имені 10-річчя незалежності  України. – 2002. – № 1. – С. 23-33. – 0,62 ум. друк. арк.

9. Церковная А.А. О генезисе правового статуса достоинства и чести физического лица //Вісник ЛАВС МВС імені 10-річчя незалежності України. – 2002. - № 2. – С. 13-25. – 0,75 ум. друк. арк.

10. Церковная А.А. К вопросу о соотношении достоинства и чести физического лица //Вісник Національного університету внутрішніх справ. – Харків. – 2002. – Вип. 17. – С. 110-116. – 0,37 ум. друк. арк.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Становлення України як правової, демократичної, соціальноорієнтованої держави, створення громадянського суспільства неможливе без реформування всіх галузей права. Однак успішна реалізація зазначених перетворень можлива лише за умови адекватних зусиль людини і соціуму.

У сучасних умовах державотворення в Україні захист прав людини все більше стає однією з домінант суспільного прогресу, основою якого є загальнолюдський аспект, загальнолюдські цінності. Дійсний прогрес, стратегічна мета якого є кардинальне оновлення та розвиток українського суспільства, його економічних, політичних, ідеологічних, правових і моральних підвалин, неможливий без належного забезпечення прав і свобод людини, в тому числі права на честь і гідність.

Слід зазначити, що жодна  демократична, правова держава не може не бачити при прийнятті тих чи інших рішень проблеми захисту прав людини. Крім того, захист прав людини і громадянина тісно пов’язаний з необхідністю всебічного утвердження віри в гідність людини. Їх забезпечення – необхідний атрибут кожної держави. У структурі соціальних зв’язків право людини знаходяться в центрі системи існуючих у суспільстві правовідносин. Право на волю, честь та гідність є найважливішою соціально-правовою цінністю і необхідністю для їх захисту.

Держава вимагає від кожного члена суспільства неухильно додержуватися Конституції України та законів України, “...не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей” (ст.68), а також проголошує своїм головним обов’язком “утвердження і забезпечення прав і свобод людини...” ( ч. 2 ст. 3). Крім того, “при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод” (ч. 3 ст. 22). Проте, існуюче законодавство та рівень контролю за його дотриманням не створюють всієї повноти умов для захисту таких невідємних людських прав як честь та гідність. Цією обставиною, на нашу думку, і зумовлюється необхідність розробки детальніших кримінально-правових, цивільних і адміністративних норм, що покращать захист цих прав.

Відповідне “середовище існування” для людини може створити лише дійсно правова держава і демократична політична система, оскільки правова держава і права особи нероздільні одне від одного. Правова держава – гарантія реальності прав людини в плані їх захисту від порушень, а права людини – гуманістичний, людський вимір правової державності.

Поряд із позитивними змінами, що відбуваються під час розбудови держави і суспільства, за умов розпаду ідеологічних догматів, виникають певні негативні явища, викликані падінням духовності, розладом системи державних і громадських інституцій, які спрямовані на підтримку та захист честі і гідності особи. Цьому сприяє відверта пропаганда жорстокості, насильства, розпусти. Збільшується кількість фактів торгівлі жінками та дітьми, а також захоплення заручників.

Різні заходи організаційного, культурного та правового характеру мають призупинити та нейтралізувати зазначені суспільно небезпечні явища.

В системі правових заходів важлива роль надається кримінальному законодавству, і, зокрема, забезпеченню кримінально-правового захисту честі та гідності особи.

У чинному Кримінальному кодексі України відповідальність за посягання на честь та гідність особи визначена у 3 розділі, де передбачена окремими статтями, а саме ст. ст. 146, 147, 148, 149, 150, 151 КК України.

Про складність дослідження питання кримінально-правового захисту честі та гідності особи свідчить різноманітність підходів до вивчення цієї проблеми.

Потрібно зазначити, що дослідженням деяких аспектів цієї проблеми займалися такі вчені як Ю.В.Александров, А.Л.Анісімов, Л.В.Багрій-Шахматов, О.М.Бандурка, В.А.Блюмкін, М.Ф.Володимирський-Буданов, П.А.Воробей, В.О.Глушков, І.М.Даньшин, С.Ф.Денисов, О.М.Джужа, О.Г.Дробницький, А.П.Закалюк, А.Ф.Зелінський, А.В.Іщенко, Р.А.Калюжний, М.Й.Коржанський, М.С.Малеін, А.С.Мацко, М.І.Мельник, П.П.Михайленко, Є.І.Моршнєв, А.А.Музика, Й.С.Ной, А.Ю.Олійник, В.І.Осадчий, В.А.Патюлін, М.А.Придворов, П.М.Рабинович, В.В.Сташис, Л.М.Сугачов, В.І.Шакун та інші.

Проте комплексного дослідження проблеми кримінальної відповідальності за посягання на честь та гідність особи до цього часу в Україні не проводилось.

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена і тим, що захист честі та гідності особи, повага до людини та утвердження й забезпечення її невід’ємних прав є “... головним обов’язком держави” (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Важлива роль у справі стабілізації суспільних відносин надається кримінально-правовим засобам боротьби зі злочинами, що посягають на честь та гідність особи.

До них належать діяння, передбачені:

1. ч. 2 ст. 154 КК України – примушування до вступу в статевий зв’язок;

2. ч. 1 ст. 189 КК України – вимагання;

3. ч. 1 ст. 296 КК України – хуліганство;

4. ст. 297 КК України – наруга над могилою;

5. ст. 301 КК України – ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів;

6. ч.2 ст. 365 КК України – перевищення влади або службових повноважень;

7. ст. 386 КК України – перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку;

8. ч.2 ст. 387 КК України – розголошення даних досудового слідства або дізнання.

Посягання на честь та гідність особи є складовою частиною злочинів:

ст. 152 КК України – зґвалтування;

ст. 153 КК України – насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом;

ст. 303 КК України – проституція або примушування чи втягнення до заняття проституцією.

Водночас кримінально-правові норми, які передбачають відповідальність за посягання на честь та гідність особи, застосовуються не досить ефективно. Становище ускладнюється і тим, що колишній Верховний Суд СРСР, а також Верховний Суд України не дали відповідних роз’яснень щодо практики застосування кримінального закону відносно цих злочинів. Не відпрацьовані критерії відшкодування збитків за моральну шкоду.

Таким чином, дослідження злочинів, передбачених статтями 146 – 151 та ст. ст. 116, 123, 154, 189, 296, 297, 301, 365, 386, 387, 152, 153, 303 КК України, зумовлюється потребами теорії і практики застосування кримінального закону, які вимагають ґрунтовної наукової розробки проблем, пов’язаних з ефективним забезпеченням захисту прав людини, її честі та гідності кримінально-правовими засобами.

Це вимагає вивчення досягнень української науки кримінального права, узагальнення історико-правового досвіду; аналізу та використання іноземного законодавства і відповідних міжнародно-правових актів.

Однією з обставин, яка зумовлює необхідність дослідження злочинних посягань на честь та гідність особи, є потреба сприяти усуненню помилок, які зустрічаються в практиці їх розслідування і судового розгляду. Так, слідчим та суддям не завжди вдається чітко встановити і дати відповідну кримінально-правову оцінку об’єктивним і суб’єктивним ознакам складів злочинів, передбачених ст.ст. 146 – 151 та ст. ст. 116, 123, 154, 189, 296, 297, 301, 365, 386, 387, 152, 153, 303 КК України, відмежувати їх від суміжних злочинів. Крім того, відсутнє кримінально-правове визначення понять честі та гідності особи, не вивчений багатий досвід роботи правоохоронних органів іноземних держав у цих справах, що призводить до помилкової кваліфікації цих посягань та призначенню покарання. Посягання на волю, честь та гідність людини порушує міжнародні правові акти, Конституцію України, де записано: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю” (ч.1 ст. 3), додають загострення соціальної напруги у суспільстві, підривають авторитет закону. Правильне розуміння і застосування законів може бути досягнутим лише при чіткому розумінні правових і моральних витоків, які закладені в законі. Невиправдано виключена кримінальна відповідальність у чинному Кримінальному кодексі України за безпосереднє посягання на честь та гідність особи, Президента України, священнослужителя, правоохоронця, судді, захисника.

Зазначені обставини зумовлюють наукову актуальність і практичну потребу дослідження цієї проблеми, необхідність розв’язання якої визначено завданнями кримінально-правової охорони суспільства, складовою частиною якого є людина. Висновки та пропозиції дисертації спрямовані на удосконалення кримінально-правових норм, їх застосування.

Все це зумовило вибір теми дисертаційного дослідження, яка є актуальною і має науково-практичне значення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.Обраний напрям дослідження ґрунтується на основних положеннях “Комплексної програми профілактики злочинності на 2001–2005 роки”, затвердженої Указом Президента України 25 грудня 2000 р. № 1376/2000; Указі Президента України від 18 лютого 2002 р. № 143/2002 „Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян”; дисертаційне дослідження є складовою частиною наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України “Пріоритетні напрямки фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 2000-2005 рр.”; на вимогах Європейського Співтовариства щодо України. Тема дисертаційного дослідження передбачена планом наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України та кафедри теорії кримінального права і затверджена вченою радою Національної академії внутрішніх справ України30 грудня 2003 р.

Мета   й  завдання  дослідження.  Метою   дисертаційного  дослідження   є:  а) розробка рекомендацій із вдосконалення кримінально-правової охорони честі й гідності особи, форм і методів їх впровадження в практику та з’ясування шляхів підвищення її ефективності, б) аналіз, теоретична розробка та обґрунтування конститутивних   ознак   злочинів,  які  посягають  на  волю,  честь  та  гідність,   і в) кримінальної відповідальності за ці злочини та формування на цій основі пропозицій щодо удосконалення кримінального законодавства та практики його застосування.

Загальній меті підпорядковані такі завдання:

  1. З урахуванням новітніх наукових досліджень визначити поняття честі та гідності особи;
  2. Висвітлити в історичному аспекті розвиток кримінального законодавства про відповідальність за злочини проти честі та гідності особи.
  3. Провести аналіз стану захисту честі та гідності особи за чинним Кримінальним кодексом України;
  4. Вивчити практику застосування кримінального закону щодо відповідальності за злочини проти честі та гідності особи;
  5. Сформулювати та обґрунтувати пропозиції щодо удосконалення кримінально-правових норм по їх застосуванню, а також пропозиції посилення кримінально-правової охорони честі та гідності особи.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері прав людини, її духовного і культурного життя та правовідносини, які регулюють захист честі та гідності особи.

Предметом дослідження є система кримінально-правових норм, спрямованих на захист прав людини, її честі та гідності.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є теорія наукового пізнання соціально-правових явищ. Висвітлення історичного аспекту кримінально-правової охорони честі та гідності особи зумовило використання історико-правового методу та методу наукового узагальнення. Розробка пропозицій до законодавства проводилась на підставі вивчення кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного, цивільного законодавства України та інших держав, документів Організації Об’єднаних Націй, Постанов Пленумів Верховного Суду України, архівних кримінальних справ, монографічної літератури вітчизняних та іноземних авторів, публікацій в періодичній пресі, наукових статей, що зумовило необхідність використання методу логіко-правового та порівняльного аналізу, правових аналогій. Під час дисертаційного дослідження при вивченні праць як вітчизняних, так і закордонних вчених-юристів з філософії права, загальної теорії права, адміністративного права, кримінології, наукових праць з окремих питань кримінально-процесуального і цивільного права, а також філософії, соціології, етики, естетики, педагогіки, психології, психіатрії  були використані системно- структурний метод, метод синтезу, метод порівняльного аналізу та ін.

Поряд з вищезазначеними методами вивчення окремих аспектів вітчизняного та іноземного кримінального, адміністративного та цивільного законодавства, у роботі знайшов застосування статистичний метод дослідження, за допомогою якого проводились обробка та аналіз статистичних даних щодо посягання на честь та гідність особи.

Емпіричну базу дослідження становить практика судів м. Києва та окремих областей України у справах про злочини проти честі та гідності особи, передбачені (ст.ст.95, 99, 103, 117 , 118, 119, 123, 1231,1232, 124, 1241, 125, 126, 144, 166, 180, 206,211,212 Кримінального кодексу України 1960р.) та ст. ст. 116, 120, 123, 152, 153, 154, 146, 147, 151, 148, 149, 189, 365, 386, 387, 296,301,297 КК України, прийнятого у 2001 р. За 1995–2003 роки вивчено та проаналізова304 кримінальні справи, дані конкретно-соціологічного дослідження, які отримано за спеціально розробленими анкетами (опитано 420 осіб). Використано статистичні дані Державного комітету статистики України, Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ України.

Отримані під час дослідження дані використано для обґрунтування окремих питань і формулювання пропозицій, спрямованих на підвищення ефективності кримінально-правової охорони честі та гідності особи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає як в самому підході до дослідження проблеми, так і в комплексному вивченні питань кримінально-правового захисту честі та гідності особи. Дисертація є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням цієї проблеми. Автором обґрунтовано низку важливих теоретичних положень, які відзначаються науковою новизною. Найбільш значущими із них можна назвати такі:

1. Обґрунтовано положення про те, що честь і гідність належать до числа найвищих соціальних і моральних цінностей, яким надається одна з найважливіших ролей у духовному житті суспільства і особи.

2. Визначено історично сформовані моделі кримінально-правової охорони честі та гідності особи. Вперше обґрунтовано висновок, згідно якого в історії цивілізації честь і гідність у переважній більшості країн світу захищалась кримінальним законом, хоча кримінально-правова охорона здійснювалась на різних етапах історичного розвитку світового співтовариства по різному.

3. Обґрунтовано висновок, згідно з яким новостворена в Україні правова система охорони честі та гідності особи має відповідати головним принципам громадянського суспільства, базуватися на Конституції України, а також відповідати вимогам Європейського Співтовариства.

4. Обґрунтовано зміст, а також показана відмінність понять честі та гідності особи. Зокрема поняття честь та гідність мають самостійний характер, тобто гідність – це невід’ємна цінність самої людини з моменту її народження, усвідомлення своїх кращих якостей і свого суспільно-правового стану, а честь – це оцінка суспільством духовних, моральних, соціальних якостей громадянина.

5. Визначено поняття честі та гідності як об’єктів посягань на них.

6. Відображена ціннісна комплексна характеристика норм та інститутів чинного кримінального законодавства України, що забезпечують захист честі та гідності особи.

7. На підставі ознак, що характеризують особу, яка посягає на честь та гідність людини зроблено висновок, що це особа без твердих моральних принципів та порядності, проявляє неповагу до людей, нерозбірлива у виборі засобів для досягнення бажаної мети.

8. Аргументується розподіл кримінальної, адміністративної і цивільної відповідальності за посягання на честь та гідність особи (можливість захисту честі та гідності). Зокрема при припиненні кримінальної справи за реабілітуючими особу мотивами: відсутність діяння, у вчиненні якого особа звинувачується; недоказовість діяння, у вчиненні якого особа звинувачується; недоказовість участі особи у вчиненні злочину; відсутність у діянні особи складу злочину. У таких випадках застосовуються норми Цивільного кодексу України.

9. Запропоновано заходи щодо удосконалення норм чинного кримінального законодавства України, які спрямовані на захист честі та гідності особи від злочинних посягань. Так, зокрема пропонується доповнити чинний Кримінальний кодекс України такими статтями:

1) стаття № – Посягання на честь та гідність Президента України;

2) стаття № – Образа народного депутата України або представника влади;

3) стаття №– Образа працівника правоохоронних органів, представника громадськості або військовослужбовця з приводу охорони ними громадського порядку;

4) стаття №– Образа судді;

5) стаття № – Образа священнослужителя;

6) стаття №– Наклеп;

7) стаття №– Образа.

Практичне значення одержаних результатів.

Практичне значення роботи та результатів, що отримані автором, полягає у такому:

1. Матеріали дисертації створюють основу для подальшої розробки проблем кримінальної відповідальності за злочини, які посягають на честь та гідність особи (науково-дослідницька сфера).

2. Висновки дисертації можуть бути використані в процесі подальшого удосконалення чинного КК України, зокрема, інституту кримінальної відповідальності за злочини, які посягають на честь та гідність особи (нормотворча діяльність).

3. Викладені у роботі пропозиції можуть бути враховані при підготовці постанов Пленуму Верховного Суду України стосовно судової практики у справах про злочини проти честі та гідності особи (правозастосовча діяльність).

4. Положення й висновки дисертації можуть бути використані під час підготовки відповідних розділів підручників і навчальних посібників, у викладанні курсів Загальної та Особливої частини Кримінального права України, в науково-дослідницькій роботі слухачів (навчальний процес).

5. Сформульовані пропозиції та рекомендації можуть бути застосовані в матеріалах щодо підвищення рівня правових знань населення, а також спеціалістів (право-виховна діяльність).

Апробація результатів дисертації.Дисертація та її окремі розділи розглядалися на засіданнях кафедри теорії кримінального права НАВСУ. Основні положення та висновки оприлюднені автором на чотирьох наукових конференціях і “круглих столах”, у тому числі на одній міжнародній конференції: регіональному “круглому столі” – “Актуальні проблеми кримінального і кримінально-процесуального законодавства та практики його застосування” (м. Хмельницький, 21–22 лютого 2003 р.); на міжнародній конференції “Боротьба з нелегальною міграцією та торгівлею людьми” (м. Київ 20–21 червня 2003 р.); на науково-теоретичній конференції “Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах” (м. Київ, 25 квітня 2002 р.); на науково-практичній конференції “Судова реформав Україні” (м. Харків, 18-19 квітня 2002 р.).

Результати дисертаційного дослідження у вигляді пропозицій були надісланідоВерховної Ради України з метою доповнення чинного Кримінального кодексу України.

Окремі матеріали дисертаційного дослідження пройшли успішну апробацію в практичних органах внутрішніх справ України та в рамках навчального процесу Національної академії внутрішніх справ України та її філіях, а також використані у науково-дослідницькій роботі слухачів та курсантів НАВСУ, що підтверджується відповідними актами.

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження викладені автором у дев’яти публікаціях, чотири з яких надруковані у наукових фахових виданнях, рекомендованих ВАК України.

Структура дисертації та послідовність викладення матеріалу зумовлені логікою дослідження проблеми, поставленою метою та завданнями. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, які об’єднують шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел (206 найменувань). Повний обсяг роботи 204 сторінок. Основний текст дисертації викладено на 188 сторінках.

Основний зміст

Увступіобґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, викладено загальні положення про стан її наукової розробки, показано зв’язок теми дисертації з науковими програмами і планами, сформульовано мету і основні завдання роботи, визначено об’єкт, предмет і теоретико-методологічну базу дисертаційного дослідження, наукову новизну, теоретичне й практичне значення отриманих результатів , вказано форми її апробації.

У першому розділі “Честь та гідність особи як конституційні права громадянина”,який включає три підрозділи, представлено комплексне теоретичне обґрунтування проблеми. Визначено поняття честі і гідності особи. Обґрунтовано відмінність цих понять, а також визначено спільні ознаки, що їх поєднують. Крім того, у цьому розділі проведено історико-правовий аналіз розвитку інституту захисту честі та гідності особи від найдавніших часів до сучасності.

Зокрема,перший підрозділ “Поняття честі особи” присвячено визначенню честі особи як самостійного етичного поняття. Розгляд цього питання базується на вимогах Конституції України, Європейської Співдружності та світового співтовариства щодо захисту основних прав людини, її честі та гідності. Честь людини, повага до її честі з боку оточуючих, держави, її владного механізму є основою нормальної життєдіяльності людини. У цьому підрозділі дисертант зробив спробу визначення сутності терміна “честь” та його основних характеристик. Крім того, розглядається співвідношення категорій честі та гідності одна до одної, а також зв’язок між ними. Автор аналізує твердження мудреців, істориків, філософів, письменників, вчених щодо визначення категорії честі. Зроблена спроба дати оцінку співвідношенню честі як блага і великої моральної цінності людини щодо матеріальних цінностей. Наприклад, лицар середньовіччя цінував свою честь набагато вище за власне життя, але з розвитком суспільства матеріальні блага за цінністю, у більшості держав світу і громадян, які там проживають, вийшли на перше місце.

Розкриваючи сутність поняття “честі”, автор звертає увагу на об’єднуючу функцію цього поняття щодо всіх моральних якостей і принципів людини.

У другому підрозділі “Поняття гідності особи”здійснений аналіз визначень українськими та іноземними вченими стосовно поняття “гідність людини”. Визнаючи гідність людини найвищою соціальною цінністю, слід зазначити, що існуюче у сучасному вітчизняному законодавстві тлумачення терміна вимагає уточнення. Розглядаючи поняття “гідності людини” стосовно поняття “честі” автор робить висновки, що ці поняття мають самостійний характер, тобто, гідність – це невід’ємна цінність самої людини з моменту її народження, усвідомлення своїх кращих якостей і свого суспільного і правового стану, а честь – це оцінка суспільством духовних, моральних, соціальних якостей громадянина, кращих його духовних рис, а саме: шляхетності, чесності, совісті, а також позитивна репутація, престиж. Поняття честі та гідності характеризують різні сторони суспільної цінності особи, в них розкриваються суттєві зв’язки між суспільством і громадянином.

У третьому підрозділі “Історичний розвиток законодавства про охорону честі та гідності особи”здійснено аналіз кримінально-правової охорони честі та гідності особи у процесі історичного розвитку суспільства. Основним критерієм періодизації історії досліджуваного явища обрано охорону моральних благ особи, що створювало безпосередній фундамент для прийняття відповідних правових норм.

Характеристика періодів розпочата з давніх часів (до нашої ери). Головним здобутком того періоду є, по-перше, звичаєві норми як джерела правової системи; по-друге, норми моралі, що ґрунтувалися на традиціях шанобливого ставлення до честі та гідності людини.

У межах правової епохи найдавнішою пам’яткою законодавства, що захищала права людини, її честь та гідність, був звід законів Хамурапі.

У дисертації виділяються такі періоди розвитку української держави та законодавства:

  • період до заснування Київської держави;
  • Київська держава;
  • період литовсько-польського панування;
  • козацький період;
  • радянський період;
  • період становлення української держави;
  • сучасний період.

Для періоду “Київської державності“ характерною рисою була недосконалість норм права через законодавчо закріплений поділ суспільства на верстви й панування на цій основі автономного для кожної з груп населення права. Ця обставина ускладнювала саму можливість упорядкування всього комплексу правовідносин.

З часом в Україні почав формуватися універсальний на той час підхід до охорони честі та гідності людини. Не випадково він зберігався навіть тоді, коли Україна була позбавлена власної державності, а її законодавство являло собою конгломерат вітчизняного, литовського, польського, німецького та російського законодавства. Часом вони гармонійно поєднувалися. Таким був неофіційно поширений в Україні уXVIII столітті кодекс законів “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Він регламентував, зокрема, відповідальність за “обиду”(бесчестье), тобто за образу. Відповідальність за нанесену “обиду (бесчестье) значно розширювалось і виділялась не тільки проста “обида”, але і кваліфікована.

Крім того, сфера застосування норм Малоросійського права у частині відповідальності за “обиду” (бесчестье), розповсюджувалась і на незаконне обмеження волі громадянина громадянином, а за приниження гідності жінок покарання передбачалось подвійне.

Аналізуючи сутність Литовсько-польського та козацького періодів, дисертант констатує, що ці періоди історії передбачали багатоваріантність правових норм, що захищали честь та гідність особи.

Слід зазначити, що кримінальне право і органи, що чинили правосуддя в Січі Запорозькій та навкруги неї, не були вільні від впливу найближчих держав та народів та їхніх законів.Поряд з тим запорожці не визнавали законів, не властивих духу українського народу, і заміняли писані польські закони “здоровим глуздом” і стародавніми звичаями.

Розглядаючи радянський період, дисертант встановив, що він суттєво нівелював значення і захист таких важливих моральних благ людини як честь та гідність. Цей період умовно поділяється на чотири етапи. Перший етап – це 1917–1921 рр. Другий етап – 1922–1925 рр. (у 1922 р. було прийнято Кримінальний кодекс УРСР), третій – 1925-1960 рр. (у 1927 р. прийнято новий Кримінальний кодекс УРСР), і четвертий – 1960–1991 рр. (у 1960 р. прийнято черговий Кримінальний кодекс УРСР). Разом з тим радянський період відіграв певну роль у становленні інституту захисту честі та гідності особи. Зростала морально-етична мотивація захисту честі та гідності людини, що прослідковується у положеннях відповідних статей кримінальних кодексів 1922,1927,1960рр.

Висвітлюючи період становлення української держави, дисертант звертає увагу на поглиблені теоретичні підходи до проблем боротьби зі злочинами, що посягають на честь і гідність особи.

Сучасний період характеризується фундаментальними дослідженнями як вітчизняних так й іноземних вчених щодо цієї проблеми, аналізом понять честі та гідності особи. Дисертант вказує, при цьому, на необхідність творчого використання правоохоронного законодавства і досвіду найбільш розвинутих держав світу, вимог Європейської Співдружності для удосконалення чинного кримінального законодавства України у сфері захисту честі та гідності особи.

У другому розділі “Кримінально-правова охорона честі та гідності особи“, який має три підрозділи, автор аналізує статті, що захищають честь та гідність особи у чинному Кримінальному кодексі України, а також висвітлює форми та способи запровадження кримінально-правових норм, що передбачають захист честі та гідності особи, з’ясовує ступінь їх ефективності та шляхи оптимізації.

У першому підрозділі “Охорона честі та гідності особи у чинному Кримінальному кодексі України”визначено, передусім, функції, цілі, завдання, принципи, а також інститути Загальної та Особливої частини Кримінального кодексу України, які забезпечують охорону честі та гідності особи. Автор пропонує віднести протидію, коли на честь та гідність особи посягають активними діями, до необхідної оборони.

Ключова роль в системі правової охорони таких невідємних людських прав, як право на охорону честі та гідності особи, належить кримінально-правовому захисту.

Пропонується всі витрати, у повному обсязі, за заподіяні злочини, в тому числі за злочини, що посягають на честь та гідність особи (тобто провадження розшуку, дізнання, слідства, суду та виконання вироку) покласти на винну особу, що зробить ці кримінальні посягання невигідними. —Цю ідею вперше висловив професор Коржанський М.Й. Нариси уголовного права. – К., Генеза, 1999. – С.67-73.

Дисертант зробив спробу обґрунтувати ступінь суспільної небезпеки таких дій, як тяжка образа, в результаті якої в грубій формі принижується честь та гідність людини і, як наслідок , особа, яку тяжко образили втрачає над собою контроль і в стані афекту вбиває або причиняє тяжкі тілесні ушкодження особі, яка її образила.

До злочинів, що грубо порушують права людини, її честь та гідність, слід віднести такий злочин як захоплення заручників. Цей злочин набув великого розповсюдження останнім часом і, як правило, супроводжується садистськими методами, тортурами та іншими злочинними діями, що посягають на честь та гідність особи.

На завершення підрозділу автор зробив спробу згрупувати статті чинного Кримінального кодексу України, що передбачають захист честі та гідності особи, за такими напрямами:

  1. Статті, які передбачають кримінальну відповідальність за посягання на особисту честь та гідність громадян України (ст.ст.296, 365, 373 КК України)
  2. Статті, які передбачають кримінальну відповідальність за посягання на професійну гідність громадян – представників правоохоронних органів, суддів, народних засідателів чи присяжних, службових осіб чи громадян, які виконують громадський обов’язок, державних діячів, захисників (ст.ст. 345, 346, 350, 377, 398 КК України)
  3. Статті, які передбачають кримінальну відповідальність за посягання на національну та релігійну гідність громадян України (ст. 161 КК України).
  4. Статті, які передбачають кримінальну відповідальність за посягання на жіночу честь ( ст. ст.152, 153, 154, 303 КК України)
  5. Статті, які передбачають кримінальну відповідальність за посягання на честь сімї ( ст.167 КК України)
  6. Статті, які передбачають кримінальну відповідальність за посягання на особисту честь (репутацію) громадянина (ст.ст.383, 384 КК України).

У другому підрозділі “Об’єктивна необхідність посилення ефективності кримінальної охорони честі та гідності особи”визначено головні напрями посилення кримінально-правової охорони честі та гідності особи. Автор розглядає проблему посилення ефективності кримінально-правових заходів, що передбачають боротьбу з посяганнями на честь та гідність особи, у трьох напрямках. До першого напряму слід віднести посилення та удосконалення чинного Кримінального законодавства України. До другого – удосконалення правозастосовної діяльності, й до третього напряму слід віднести правове і моральне виховання громадян України. У цьому підрозділі дисертант зробив спробу визначити ступінь небезпеки таких суспільно небезпечних діянь, як наклеп та образа і необґрунтованість декриміналізації цих правопорушень, що за ступенем суспільної небезпеки, за характером шкоди державі та особі є злочинними.

Характеризуючи протиправність та аморальність наклепу й образи, автор показує залежність організму та стану здоров'я людини від цих психотравмуючих чинників.

У третьому підрозділі “Практика та характерні риси загального і спеціального захисту честі та гідності особи” аналізується чинне кримінальне, кримінально-процесуальне, адміністративне та цивільне законодавство, що передбачає відповідальність за посягання на честь та гідність особи.

Автор вносить пропозиції про розмежування компетенцій кримінального, адміністративного та цивільного законодавства щодо захисту честі та гідності особи.

Крім того, автор робить висновок, що чинне кримінальне законодавство не повністю охоплює захистом такі невідємні людські цінності як честь та гідність. Не передбачена кримінальна відповідальність за посягання на честь та гідність особи, Президента України, правоохоронця, судді, священнослужителя, захисника.

Виходячи з намірів нашої держави стати соціальною, демократичною, правовою державою, що передбачає державний захист честі та гідності особи, дисертант увисновках, що завершують роботу, пропонує:

1.Доповнити чинний Кримінальний кодекс Українивідповідноюстаттею і викласти її у такій редакції: Посягання на честь та гідність Президента України.Публічна образа Президента України або наклеп щодо нього, –

караються позбавленням волі на строк до двох років або виправними роботами на той же строк, або штрафом від двохсот до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Ті ж дії, вчинені з використанням преси чи інших засобів масовоїінформації,

караються позбавленням волі на строк до трьох років або виправними роботами на той же строк, або штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”;

2. Доповнити Кримінальний кодекс України статтею, що передбачає кримінальну відповідальність за образу народного депутата України або представника влади і викласти її в такій редакції:

“Стаття...  Образа народного депутата України або представника влади

Прилюдна образа народного депутата України або представника влади при виконанні ними службових обов’язків або з приводу виконання їх, –

карається позбавленням волі на строк до двох років або виправними роботами на той же строк, або штрафом від двохсот до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Ті ж дії, вчинені з використанням преси чи інших засобів масової  інформації, – караються позбавленням волі на строк до трьох років або виправними роботами на той же строк, або штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”;

3. Доповнити Кримінальний кодекс України статтею, що передбачає кримінальну відповідальність за образу працівника правоохоронного органу, представника громадськості або військовослужбовця з приводу охорони ними громадського порядку і викласти її в такій редакції:

“Стаття... Образа працівника правоохоронного органу, представника громадськості або військовослужбовця у зв’язку з їх діяльністю щодо охорони ними громадського порядку

Образа працівника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків, а також представника громадськості, який охороняє громадський порядок, або військовослужбовця у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з охороною громадського порядку, –

карається позбавленням волі на строк до двох років або виправними роботами на той же строк, або штрафом від двохсот до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”;

4. Доповнити Кримінальний кодекс України статтею, що передбачає кримінальну відповідальність за образу судді і викласти її в такій редакції:

“Стаття... Образа судді

Образа судді у зв’язку з його діяльністю по здійсненню правосуддя, –

карається позбавленням волі на строк до двох років або виправними роботами на той же строк, або штрафом у розмірі від двохсот до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”;

5. Доповнити Кримінальний кодекс України статтею, що передбачає кримінальну відповідальність за образу священнослужителя і викласти її в такій редакції:

“Стаття... Образа священнослужителя

Образа священнослужителя у зв’язку з проведенням ним богослужіння, –

карається позбавленням волі на строк до двох років або виправними роботами на той же строк, або штрафом у розмірі від двохсот до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”;

6. Доповнити Кримінальний кодекс України статтею, що передбачає кримінальну відповідальність за наклеп і викласти її в такій редакції:

“Стаття... Наклеп

Наклеп, тобто поширення неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу, - карається позбавленням волі на строк до одного року або виправними роботами на той же строк, або штрафом у розмірі від ста п’ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Наклеп, розповсюджений у засобах масової інформації у друкованому вигляді або іншим способом розмноженому творі, в анонімному листі, а так само вчинений особою, раніше судимою за наклеп, –

карається позбавленням волі на строк до трьох років або виправними роботами до двох років, або штрафом у розмірі від двохсот до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Наклеп, поєднаний з обвинуваченням у вчиненні державного або іншого тяжкого злочину, а так само при настанні тяжких наслідків внаслідок наклепу, –

карається позбавленням волі на строк до п’яти років”;

7. Доповнити Кримінальний кодекс України статтею, що передбачає кримінальну відповідальність за образу і викласти її в такій редакції:

“Стаття... Образа

Образа, тобто умисне приниження честі і гідності особи, –

карається виправними роботами на строк до одного року або штрафом у розмірі від ста п’ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Образа, вчинена під час публічного виступу або у публічно продемонстрованому творі, або у засобах масової інформації, а так само вчинена особою, раніше судимою за образу, –

карається позбавленням волі на строк до одного року або виправними роботами на той же строк, або штрафом у розмірі від двохсот до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”.

Запропонований кримінальний захист особи, Президента України, правоохоронця, судді, священнослужителя, захисника від посягань на їх честь та гідність стане органічною складовою юридичної системи нашої держави, що побудована на таких засадах, які визнають найвищою соціальною цінністю честь та гідність людини.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

  1. Бортник В.А. Честь і гідність особи як об’єкт кримінально-правової охорони // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2000. – № 4. – С . 146-151.
  2. Бортник В.А. Шкода здоров'ю потерпілого від посягань на його честь і гідність шляхом наклепу та образи // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2002. – № 3. – С. 160-166.
  3. Бортник В.А. Суб’єкти злочинів, що посягають на честь та гідність особи // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2003. – № 2. – С. 161-166.
  4. Бортник В.А. Проблеми кримінально-правового захисту честі та гідності особи в Україні // Право України. – 2004. – № 1. – С. 29-33.
  5. Бортник В.А. Чи захищені права, честь та гідність біженців і осіб, які шукають притулок в Україні // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика), – 2001. – № 3. – С. 154-158.
  6. Бортник В.А. Відповідальність за наклеп у засобах масової інформації // Матеріали наук.-теорет. конф. Теорія та практика застосування чинного кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах. – К., 2002. – С. 66-67.
  7. Бортник В.А. Деякі питання торгівлі “ живим” товаром // Матеріали між нар. конф. Боротьба з нелегальною міграцією та торгівлею людьми. – К., 2003. – С. 38-40.
  8. Бортник В.А. Недоторканність особи, її честь та гідність під захистом прокуратури // Матеріали наук.-практ. конф. Судова реформа в Україні. К.-Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 153-155.
  9. Бортник В.А. Деякі питання кримінального захисту прав людини, її честі та гідності. Матеріали регіонального “круглого столу” : “Актуальні проблеми кримінального і кримінально-процесуального законодавства та практики його застосування “. – Хмельницький: Хіоуп, 2003. – С. 81-82.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження.Актуальність обраної теми дисертаційного дослідження на сучасному етапі зумовлена становленням та розвитком в Україні ринкової економіки, демократичних відносин, що ґрунтуються на захисті прав людини, основою яких є пріоритет загальнолюдських цінностей. Справжній прогрес неможливий без належного забезпечення прав і свобод людини. У зв'язку з цим вирішальне значення у сфері захисту прав людини набуває повага до гідності, честі, ділової репутації фізичної особи, а також захист цих важливих прав, врахування нормативних змін останніх років та вирішення важливих теоретичних і практичних проблем.

Стаття 1 Загальної Декларації прав людини 1948 р. проголосила: "Всі люди народжені вільними і рівними у своїй честі і правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні поводити себе по відношенню один до одного в дусі братерства".

Конституція України офіційно закріпила у ст. 28 право кожного громадянина на повагу до його гідності. “Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах”, – зазначається у ст. 21 Конституції України. Таким чином, людина, її життя, здоров'я, честь, гідність, ділова репутація поставлені в центр уваги держави і права.

Впродовж тривалого часу фізична особа не розглядалась у цивільному праві носієм всього комплексу особистих немайнових прав, які закріплені сьогодні в новому Цивільному Кодексі України у Книзі 2. Між тим, ст. 7 ЦК УРСР, присвячена захисту честі, гідності, ділової репутації, існувала вже з 1963 р.

Доктринальні і законодавчі підходи до регулювання особистих немайнових відносин у вітчизняній історії цивілістики були визначені у 60-х роках ХХ століття і торкалися, головним чином, забезпечення захисту честі, гідності та ділової репутації.

Водночас, судова практика розгляду справ цієї категорії потребує подальшого вивчення для вдосконалення правового механізму захисту усіх особистих цінностей. Аналіз практики розгляду судами України цивільних справ за позовами про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди (в тому числі за позовами до засобів масової інформації) за останні роки, зокрема, показав, що загальна кількість таких справ зростає, вони стають об’єктом уваги не тільки осіб, які є учасниками судового розгляду, а і об’єктом уваги широкої громадськості, засобів масової інформації.

Це зумовило необхідність і актуальність детального дослідження проблем, пов'язаних із судовим захистом честі, гідності і ділової репутації на сучасному етапі. Запропоновані в роботі підходи до правового регулювання та захисту у сфері особистих немайнових відносин загалом, і у сфері поваги до честі, гідності, недоторканності ділової репутації та захисту цих благ зокрема, ґрунтуються на значній за обсягом власній судовій практиці автора, на нормах нового ЦК України, досвіді зарубіжних країн та загальних принципах приватного права і нормах Європейського співтовариства з питань прав людини. Зазначене дозволило визначити належне місце названих особистих немайнових благ у системі права, запропонувати найбільш ефективні способи їх захисту з урахуванням новел законодавства України.

Науково – теоретичною базоюдисертації є теоретичні розробки, праці вітчизняних та зарубіжних цивілістів дореволюційного, радянського та сучасного періодів. Зокрема, істотний вплив на результати цієї дисертації мали наукові дослідження видатних теоретиків права С.С.Алексєєва, А.В.Белявського, Д.В.Бобрової, М.М.Богуславського, Т.В.Боднар М.І.Брагінського, С.М.Братуся, В.В.Вітрянського, В.П.Грибанова, О.В.Дзери, А.С.Довгерта, О.М.Ерделевського, І.В.Жилінкової, О.С.Іоффе, Т.І.Ілларіонової, В.М.Коссака, О.О.Красавчикова, Л.О.Красавчикової, Н.С.Кузнєцової, В.В.Луця, Р.А.Майданика, М.С.Малеїна, М.М. Малеїної, В.Л.Мусіяки, Г.К.Матвєєва, Д.І.Мейєра, О.А.Підопригори, Й.О.Покровського, Г.В.Пронської, З.В.Ромовської, В.О.Рясенцева, А.М.Савицької, Н.О.Саніахметової, В.І.Серебровського, М.М.Сібільова, І.В.Спасибо-Фатєєвої, Р.О.Стефанчука, Є.О.Суханова, Ш.Т.Тагайназарова, В.О.Тархова, Ю.К.Толстого, Т.А.Фадєєвої, К.А.Флейшиць, Р.О.Халфіної, Є.О.Харитонова, Ю.С.Червоного, Я.М.Шевченко, Г.Ф.Шершеневича, Я.Шаппа, В.С.Щербини та інших вчених.

Теоретичною основою дисертаційного дослідження стали, значною мірою, висновки, викладені у працях відомих фахівців, які досліджували проблеми особистих немайнових прав загалом, та проблеми захисту честі, гідності, ділової репутації фізичних осіб. Насамперед, це роботи А.Л.Анісімова, М.Л.Апранич, О.В.Кохановської, Л.В.Красицької, І.В.Локова, Л.В.Малюги, Ю.В.Молочкова, Л.К.Рафієвої, В.Л.Суховерхого, А.О.Церковної, С.І.Чорнооченко, С.І.Шімон, А.М.Ерделевського, К.Б.Ярошенко та ін. Особливу увагу приділено теоретичним розробкам та практичним пропозиціям Р.О.Стефанчука – найбільш повним та змістовним, на нашу думку, у названій сфері за останні роки.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження має безпосередній зв’язок з науковими програмами державного рівня і вписується у загальний кодифікаційний процес розвитку цивільного законодавства України; пов’язане з розробкою основних проблем захисту особистих немайнових прав, що здійснюється за науковими програмами, затвердженими Академією правових наук України. Тема дисертаційного дослідження є складовою частиною комплексної наукової програми Київського Національного університету імені Тараса Шевченка “Удосконалення правового механізму реалізації та захисту прав та інтересів людини і громадянина в Україні” та відповідає тематиці держбюджетної науково-дослідної теми „Формування механізму реалізації та захисту прав і свобод громадян в Україні” (тема № 01 БФ042 – 01; державна реєстрація 0101 U003579).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є системний аналіз правового регулювання та захисту честі, гідності та ділової репутації фізичної особи на сучасному етапі, зокрема, після прийняття нового ЦК України 16 січня 2003 року, на підставі матеріалів судової практики останніх років, узагальнення існуючого стану законодавчого забезпечення, практики застосування та наукових досліджень у названій сфері, а також розробка науково-технічних і практичних рекомендацій щодо удосконалення правового регулювання відносин у сфері захисту честі, гідності та ділової репутації та їх подальшого застосування на практиці.

Для досягнення поставленої мети основна увага в дисертації приділена вирішенню таких завдань: з’ясуванню змісту поняття захисту особистих немайнових прав у доктрині цивільного права; аналізу і дослідженню права на повагу до гідності і честі, недоторканість ділової репутації як особистих немайнових прав фізичної особи; визначенню місця права на повагу до гідності і честі, недоторканість ділової репутації фізичної особи в системі особистих немайнових прав; з’ясуванню приватноправової природи прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, зокрема, права на повагу до її гідності, честі, недоторканість ділової репутації; дослідженню джерел регулювання суспільних відносин у сфері захисту честі, гідності, ділової репутації фізичної особи та виявленню недоліків нормативно-правового регулювання захисту названих прав; дослідженню підстав виникнення правовідносин і суб’єктного складу правовідносин щодо захисту честі, гідності, ділової репутації на сучасному етапі розвитку особистих немайнових відносин; аналізу способів захисту честі, гідності і ділової репутації фізичної особи за законодавством України з урахуванням норм нового ЦК України; визначенню загальних та спеціальних способів захисту честі, гідності та ділової репутації в цивільному праві та надання рекомендацій для судової практики їх застосування; виробленню пропозицій та рекомендацій по удосконаленню діючого законодавства і судової практики у сфері захисту честі, гідності та ділової репутації з урахуванням норм ЦК України 2003 року, міжнародних нормативних актів і практики Європейського Суду.

Об’єктом дослідження є відносини, пов’язані із захистом честі, гідності та ділової репутації фізичних осіб.

Предмет дослідження складають теоретичні засади захисту честі, гідності та ділової репутації фізичних осіб; міжнародні нормативні акти; нормативні акти і законопроекти України різного періоду; цивільне законодавство країн Європи та ряду інших країн; матеріали судової практики, в тому числі значного обсягу власної судової практики автора дослідження, узагальнення судової практики; літературні джерела, зокрема, спеціальна вітчизняна та зарубіжна література.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційної роботи складають сучасні методи наукового пізнання, зокрема, діалектичний із системно-структурним підходом до вивчення матеріалу, порівняльно-правовий метод, історичний, формально-логічний, логіко-юридичний та інші. Так, за допомогою діалектичного методу досліджується формування та розвиток поняття захисту особистих немайнових прав у доктрині цивільного права, історичний метод дозволив з’ясувати підстави виникнення правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації фізичної особи. Важливе значення має порівняльно-правовий метод, за допомогою якого проведено аналіз положень міжнародного, національного та зарубіжного законодавства, а також положень законодавства попередніх років і сучасного цивільного законодавства у сфері захисту честі, гідності, ділової репутації фізичної особи, було виявлено як недоліки, так і його позитивні риси. Формально-логічний метод дозволив розробити ряд авторських визначень і обґрунтувати висновки. Системно-структурний метод застосовувався при дослідженні управомочених та зобов’язаних суб’єктів правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації, загальних та спеціальних способів захисту цих благ. Використання при проведенні дослідження зазначених та ряду інших загальнонаукових та галузевих методів дозволило автору проаналізувати проблеми захисту честі, гідності, ділової репутації фізичних осіб за законодавством України і матеріалами судової практики; визначити місце захисту зазначених благ у системі особистих немайнових прав фізичної особи на сучасному етапі, зокрема дослідити особливості загальних та спеціальних способів захисту честі, гідності та ділової репутації фізичних осіб у цивільному праві України. Таким чином, емпіричною та науковою базою дослідження стали нормативні акти, наукова література – вітчизняна та зарубіжна, публікації у періодичних виданнях, значна кількість матеріалів судової практики, зокрема, власної з питань захисту честі, гідності, ділової репутації та компенсації моральної шкоди фізичних та юридичних осіб, які слухались у Радянському та Шевченківському районних судах міста Києва під головуванням дисертантки.

Наукова новизна одержаних результатів.Дисертація є першим у вітчизняній юридичній науці комплексним монографічним дослідженням проблем захисту честі, гідності, ділової репутації фізичних осіб, окремих його аспектів і особливостей в умовах формування і розвитку новітніх підходів до прав людини з урахуванням прийняття у 2003 році нового Цивільного кодексу України, Європейського напрямку розвитку національного законодавства і судової практики, які розглядаються на основі власної судової практики дисертанта та практики Європейського Суду, судів України.

Аналіз норм міжнародного законодавства, чинного цивільного законодавства, у тому числі норм нового ЦК України, теоретичних джерел та значного обсягу судових справ, більшість яких є узагальненням власної судової практики автора як судді Радянського районного суду м. Києва, а пізніше Шевченківського районного суду м. Києва, дозволило сформулювати основні науково-теоретичні положення та практичні пропозиції щодо подальшого удосконалення законодавства та його застосування в судовій практиці, які виносяться на захист. Новизна дисертаційного дослідження конкретизується в науково – теоретичних положеннях, висновках та пропозиціях, найважливішими з яких є наступні:

1. Обґрунтовується положення про те, що повага до честі, гідності, недоторканість ділової репутації виступає на сьогодні гармонійною складовою особистих немайнових відносин і регулювання його повинно здійснюватися переважно на підставі загальних положень про особисті немайнові права у рамках цивільного права.

2. Набуло подальшого розвитку дослідження ряду категорій через поняття „інформації”, яке здійснюється сучасними авторами. Зокрема, через поняття інформації сформульоване авторське визначення честі, гідності та ділової репутації фізичної особи.

Честь розглядається як особисте немайнове благо, яке є, по-суті, позитивною соціальною інформацією про особу, яка ґрунтується на уявленнях про добро і зло, усталених у суспільстві, і усвідомлюється самою особою. Водночас честь виступає як сукупність найвищих морально-етичних принципів особистості, і як благо, яке дає право на повагу, пошану і визнання людини у суспільстві.

Гідність – це особисте немайнове благо, яке є інформацією про цінність кожної особи, визнану у суспільстві.

Ділова репутація – це інформація, яка набула рис суспільного знання про досягнення тої чи іншої особи. Ділова репутація ґрунтується на висновках щодо морального обличчя, ділових якостей і законослухняності фізичної особи і пов’язується у сучасному баченні найчастіше з добрим ім’ям фізичної або юридичної особи.

Запропоновані автором визначення дозволяють підкреслити не лише загальновизнані ознаки честі, гідності, ділової репутації, але і їх зв’язок з інформацією та інформаційними відносинами, що особливо важливо для сучасного розуміння захисту цих особистих немайнових прав.

3. Обґрунтовується необхідність офіційного закріплення визначення поняття ділової репутації, зокрема, такого, що запропоновано дисертантом.

У зв’язку з цим, потребує роз’яснення у відповідній постанові Пленуму Верховного суду України право юридичної особи ставити вимоги лише про захист ділової репутації, оскільки честь і гідність належать до благ, які притаманні фізичній особі, як це визначено у ЦК України. Слід також надати офіційне роз’яснення положення про те, що діловою репутацією може володіти орган державної влади, зокрема, в силу свого статусу в державі, особливого порядку створення, функціонування, припинення діяльності, враховуючи те, що такий орган не належить до числа юридичних осіб, діяльність яких направлена на одержання прибутку або на задоволення потреб громадян.

4. Доводиться, що нагальною стала в наш час необхідність законодавчого розмежування статусу “приватної” та “публічної” особи, оскільки на сьогодні відсутнє розмежування норм судового захисту честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди приватних та публічних осіб.

5. Обґрунтовується положення про те, що значна частка змісту понять „честь”, „гідність”, „ділова репутація” лежить у площині не права, а моралі, тому удосконалення правового регулювання та захисту честі, гідності, ділової репутації знаходиться у прямій залежності від морального стану суспільства, моральних якостей, які розглядаються ним в якості основоположних і незмінних.

6. Одержало подальший науковий розвиток положення про підстави виникнення правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації. Зокрема, ці правовідносини розглядаються як такі, що виникають і без порушення названих прав – тоді йдеться про право на повагу до гідності, честі, ділової репутації, що вказує на зростаючу регулятивну роль права на сучасному етапі. Це, в свою чергу, впливає і на питання класифікації юридичних фактів, з якими пов’язується виникнення названих правовідносин, яку можна проводити за різними підставами як за наслідками, які вони викликають, так і за гносеологічною природою фактів (за вольовим моментом). В якості самостійного виду ми пропонуємо виділяти для названих правовідносин і так звані стани, які можуть бути результатом як події, так і дії, розуміючи під ними юридичний факт, який розтягнутий в часі. Для виникнення правовідносин із захисту честі, гідності, ділової репутації підставою виступають неправомірні факти, зокрема, правопорушення (делікти), злочини тощо.

7. Дисертантом запропоноване тлумачення поняття “поширення інформації” як дії з передання відомостей (даних) між суб’єктами інформаційних відносин, в тому числі шляхом передачі їх медіа простором або по інших каналах передачі даних з метою доведення їх до відома третіх осіб і за умови її сприйняття ними ;

“інформації, що порочить честь, гідність та ділову репутацію”, як інформації, поширення якої призводить до порушення права фізичної особи на повагу до її честі, гідності, недоторканність ділової репутації, а юридичної особи – до порушення її права на недоторканність її ділової репутації;

“інформації, що не відповідає дійсності або викладена неправдиво” як інформації, яка відтворює події і явища, які взагалі не мали місця, або не мали місце у тому розумінні, яке їм надано особою, що їх поширила. Таке ж пояснення можна застосувати і до поняття „недостовірна інформація,” закріпленого у ст.277 ЦК України.

Дані дефініції доцільно закріпити законодавчо, або у роз’ясненнях постанови Пленуму Верховного Суду України.

8. Доводиться, що поняття захисту особистих немайнових прав у доктрині цивільного права віддзеркалює значний історичний шлях розвитку суспільства і нині відрізняється від попередніх по –перше, своїм регулятивним спрямуванням, оскільки право не лише охороняє, але і регулює особисті немайнові відносини (зокрема, це знаходить свій вираз у повазі до честі, гідності і недоторканності ділової репутації в їх непорушеному стані), по-друге, захисту підлягають не лише традиційно честь, гідність, ділова репутація, але і будь-які інші права, ряд яких тісно пов’язані із захистом честі, гідності, ділової репутації; по-третє, захисту підлягають не лише особисті немайнові права фізичних осіб, але і ряд особистих немайнових прав юридичних осіб, які не мають тісного зв’язку з людиною, як живою істотою, зокрема, йдеться про ділову репутацію, про ім’я, про ряд таємниць і про інформацію тощо.

Одержало подальший науковий розвиток доктринальне тлумачення поняття права на захист цивільних прав, з урахуванням особливостей особистих немайнових прав фізичної особи, як суб’єктивного цивільного права, яке виникає в особи у випадках протиправних посягань інших осіб і порушення її цивільних прав та інтересів; невизнання цих прав; оспорювання цивільного права та в результаті інших можливих порушень, що може призвести чи призвело до негативних наслідків. При цьому право на захист честі, гідності, ділової репутації можуть здійснюватися потерпілою особою будь –яким способом, який не заборонений законом.

9. Вперше в Україні на рівні монографічного дослідження обґрунтовується можливість визначення основних функцій захисту честі, гідності, ділової репутації фізичних осіб, до яких віднесено: припинення порушення права на честь, гідність, ділову репутацію фізичної особи; відновлююча; компенсаційна; покарання; виховна; попереджувальна; інформаційна; підвищення загальної культури і моралі у суспільстві і відносинах між людьми. Останні дві функції слід визнати настільки важливими, що їх вже недостатньо розуміти у складі попередньо названих функцій, вони мають пріоритетне значення і з огляду на судову практику у цій сфері.

10. Обґрунтовується необхідність визначення загальних підходів, які у сукупності можуть слугувати критерієм для визначення кола правомочних суб’єктів правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації та кола зобов’язаних суб’єктів названих правовідносин. Так, до кола правомочних суб’єктів названих правовідносин можуть входити будь-які особи (суб’єкти права), незалежно від їх особливостей; до кола зобов’язаних суб’єктів, з одного боку, належать всі і кожен, коли йдеться про повагу до честі, гідності, недоторканність ділової репутації, а з іншого боку - в разі порушення цих прав – порушники, які, згідно з цивільним законодавством, можуть відповідати за вчинені правопорушення. Специфіка між фізичними і юридичними особами у цьому питанні залишається незмінною, зокрема, за юридичними особами ми визнаємо право на недоторканність ділової репутації, як це й визначено на сьогодні у ЦК України.

11. Обґрунтовується, що право на повагу до гідності, честі, недоторканість ділової репутації має фізична особа у межах загальної правоздатності з моменту народження. Повага до життя зачатої дитини, як можливого майбутнього суб’єкта права, має включати і повагу до її честі і гідності. Правом на її захист слід наділити можливих майбутніх батьків та можливих майбутніх її представників. Ці пропозиції особливо важливі з огляду на сучасні досягнення у сфері біології, трансплантології, клонування, евтаназії тощо.

12. Дістало подальший розвиток положення про те, що, з одного боку, для захисту честі, гідності, ділової репутації необхідно використовувати загальні способи захисту цивільних прав, визначені главою 3 ЦК України. З іншого боку, для захисту честі, гідності та ділової репутації слід також використовувати спеціальні способи захисту, які на сьогодні значно розширені за змістом і кількістю новим ЦК України. Зокрема, до спеціальних способів захисту честі, гідності, ділової репутації справедливо відносяться: спростування недостовірної інформації; право на відповідь; заборона (припинення) поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права; компенсація моральної (немайнової) шкоди; вилучення тиражу газети, книги, тощо з метою його знищення у разі поширення інформації, якою порушуються названі права. Отже, для захисту честі, гідності, ділової репутації фізичних осіб використовуються практично всі передбачені цивільним законодавством засоби захисту цивільних прав, які в тій чи іншій мірі можуть сприяти захисту названих благ фізичних осіб. Можна засвідчити, що ефективність їх підтверджується на сьогодні судовою практикою, а враховуючи, що перелік способів захисту цивільних прав залишається відкритим, спостерігається тенденція до появи нових, більш ефективних саме для захисту честі, гідності, ділової репутації, способів захисту.

13. Обґрунтовуються положення про те, що позови про захист честі, гідності, ділової репутації за участю ЗМІ мають значну специфіку, яка полягає у специфіці складу учасників цих відносин; у різних формах представлення засобів масової інформації, зокрема, в сучасній електронній формі; у значно більшому резонансі справ, які пов’язані із публікаціями у ЗМІ; у підвищенні ролі ЗМІ в сучасний період розвитку демократії в Україні і наближені України до європейських стандартів у сфері захисту прав як фізичних і юридичних осіб, так і журналістів; у підвищенні відповідальності органів ЗМІ і журналістів, влади, кожного громадянина України у сфері захисту честі, гідності, ділової репутації. Все зазначене впливає на динаміку розвитку законодавства у сфері прав людини і на провідну роль судової практики в питаннях його подальшого вдосконалення.

14. Обґрунтовується положення проте, що широке застосування норм Європейської Конвенції з прав людини 1950 р. і прецедентних рішень Європейського Суду значно підвищує роль судів у функціонуванні міжнародного права в державі та забезпечує ефективну реалізацію прав і свобод суб’єктів цивільних відносин. Однак практика застосування Конвенції та рішень Європейського суду, потребує відповідних детальних роз’яснень у вигляді Постанови Пленуму Верховного суду України, оскільки дискусія щодо того, чи можна визнавати усі винесені по одному і тому ж питанню судові рішення рівноцінними, як такі, що винесені від імені держави, або чи має рішення Верховного суду пріоритет, повинно бути визначено на законодавчому рівні, або, принаймні, на рівні Пленуму Верховного Суду України на користь їх рівноцінності. Слід також позитивно вирішити питання про застосування судами норм міжнародного законодавства при розгляді справ про захист честі, гідності та ділової репутації.

15. Обґрунтовується необхідність встановлення юридичної відповідальності за розголошення не тільки неправдивих відомостей про особу, але й таких, які відповідають дійсності, але принижують її честь і гідність. Це обумовлено Конституцією України (ч.1 ст.3), в якій закріплюються права, що захищають особу від суспільства, а ч. 2 ст. 32 Конституції України забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. При цьому позивачу у такій справі слід довести, що такі відомості дійсно принижують його гідність і честь.

16. Обґрунтовується висновок про те, що, визнавши Європейську Конвенцію з прав людини 1950 року частиною національного законодавства України, яка, на відміну від інших міжнародних договорів, є комплексним та складним правовим механізмом захисту прав людини, що включає судову практику Європейського суду, Україна тим самим визнала існування в державі прецедентного права. Це, в свою чергу, потребує докорінного оновлення, або прийняття нових роз’яснень Пленуму Верховного Суду по значному колу питань, включаючи і проблеми, що є предметом даного дисертаційного дослідження. Зокрема, роз’яснень потребують усталені в Європейській судовій практиці поняття „публічної особи” та особливості її участі у справах про захист честі, гідності, ділової репутації; поняття „кваліфікованого наклепу” тощо.

17. Вноситься пропозиція закріпити на законодавчому рівні заборону розповсюджувати конфіденційну інформацію про особу без її згоди, якщо це може завдати шкоди її інтересам, принижує її честь і гідність. Порушення цієї заборони має тягнути за собою адекватну відповідальність.

18. Вноситься пропозиція внести зміни до п.9, ч.2, ст.16 ЦК України і слова „відшкодування моральної (немайнової) шкоди” замінити словами „компенсація немайнової шкоди”, оскільки, по-перше, йдеться саме про немайнову шкоду, яка до моралі не має безпосереднього відношення, а ,по-друге, немайнову шкоду можна тільки компенсувати, але не відшкодувати. Тому і в усіх інших випадках доречно застосовувати саме терміни „немайнова шкода” і „компенсація немайнової шкоди”, що потребує законодавчого закріплення.

19.Доводиться необхідність на рівні роз’яснень Пленуму Верховного Суду України закріпити основні підходи та критерії визначення як нижньої, так і верхньої межі розміру компенсації немайнової шкоди по справах за позовами про захист честі, гідності та ділової репутації та компенсації немайнової шкоди, оскільки практика суду свідчить про значні розходження у підходах до цього питання, що в ряді випадків стає причиною порушення багатьох інших прав і свобод фізичних осіб, підриває авторитет органів ЗМІ, держави, влади, а інколи і суду. Таким чином, потребують роз’яснення та визначеної правової позиції питання доказування факту заподіяння немайнової шкоди, розмірів її компенсації, наявності умислу журналіста чи засобу масової інформації при визначенні розміру компенсації тощо для однозначного розуміння, принаймні на період становлення демократичних основ Європейського співтовариства в Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає:у науково – дослідній сфері - матеріали дисертації, зокрема сформульовані в роботі висновки, пропозиції та рекомендації, частина з яких носить дискусійний і постановочний характер, можуть бути використані у подальших загальнотеоретичних дослідженнях проблем захисту честі, гідності, ділової репутації фізичних осіб;у правотворчій сфері – сформульовані у дисертації положення щодо захисту честі, гідності, ділової репутації фізичних осіб, а також конкретні рекомендації щодо змін чинного законодавства можуть стати основою законопроектів з цих питань, при розробці і удосконаленні законодавства України;у сфері практичної діяльності використання одержаних результатів надасть можливість вдосконалити роботу органів та посадових осіб, на яких покладається захист честі, гідності, ділової репутації фізичної особи, дозволить забезпечити потреби судової практики, практичної діяльності фізичних осіб; підготувати нові рекомендації Пленуму Верховного Суду України;у навчальному процесі результати дослідження можуть бути використані при підготовці відповідних розділів підручників, посібників з цивільного права, при підготовці навчальних курсів “Цивільне право”, “Особисті немайнові права”, “Захист цивільних прав”, а також спецкурсів з проблем захисту особистих немайнових прав.

Особистий внесок здобувача. Дисертація здобувача полягає в одноосібно виконаному науковому дослідженні, в якому викладено авторський підхід щодо вирішення ряду проблем захисту честі, гідності, ділової репутації фізичних осіб у цивільному праві після прийняття нового ЦК України на основі матеріалів судової практики. Сформульовані теоретичні положення, висновки, пропозиції базуються на власних дослідженнях автора і досвіді роботи суддею, аналізі та критичному осмисленні понад 300 наукових та нормативно-правових джерел, узагальненні практики захисту честі, гідності та ділової репутації фізичних осіб.

Апробація та впровадження результатів дисертації. Основні положення, висновки та пропозиції щодо вдосконалення законодавства України та практики його застосування з проблем захисту честі, гідності, ділової репутації, що містяться у дисертації, обговорювалися на засіданнях кафедри цивільного права Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка та були апробовані на трьох науково-практичних конференціях та семінарах: на конференції „Судова практика у справах за позовами до ЗМІ”, яка проводилась Інформаційним прес – центром „IREX ПроМедіа” спільно з Верховним Судом України 13 – 14 травня 1999р. (м.Київ); на семінарі „ПроМедіа Україна” „Шляхи впровадження європейських стандартів захисту свободи слова і інформації при здійсненні правосуддя в Україні” 25 – 26 квітня 2002р. (м.Київ); на семінарі „ПроМедіа Україна” „Правове регулювання свободи слова в Україні” 6 травня 1999р. (м.Київ), а також на семінарах і конференціях працівників суду.

Результати дослідження постійно використовуються автором у власній судовій практиці, зокрема при розгляді в якості головуючого цивільних справ по захисту честі, гідності, ділової репутації фізичних осіб, відшкодуванню немайнової шкоди. За результатами наукового дослідження опубліковано три наукові статті у виданнях, визначених ВАК України фаховими.

Структура та обсяг дисертації обумовлені метою та характером завдань дослідження. Відповідно до них дисертація складається із вступу, переліку умовних скорочень, двох розділів, що включають сім підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 271 сторінка, список використаних джерел – 283 найменувань на 18 сторінках.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається мета та завдання, формулюється наукова новизна, висвітлюється практичне значення і апробація результатів дослідження, вказуються публікації за темою дослідження.

Розділ І “Загальнотеоретичні положення про честь, гідність, ділову репутацію та їх захист” складається з чотирьох підрозділів.

Підрозділ 1.1. “Поняття захисту особистих немайнових прав у доктрині цивільного права” присвячений загальному аналізу поняття захисту особистих немайнових прав у сучасній доктрині цивільного права, а також визначенню особливостей захисту честі, гідності, ділової репутації у названій сфері.

Однією із найважливіших домінант суспільного розвитку стає в сучасних умовах захист прав людини, оскільки справжній прогрес неможливий без належного їх забезпечення, у тому числі прав на повагу до гідності та честі, на недоторканність ділової репутації, як особистих немайнових прав фізичної особи.

Історію людства можна розглядати як історію формування еволюції уявлень про права людини, серед яких чільне місце займають уявлення про честь, гідність, ділову репутацію, які формуються під впливом соціально – економічної організації суспільства і відповідають ступеню розвитку його цивілізації і гуманізації. Удосконалення правового механізму захисту честі, гідності, ділової репутації характеризується тривалим і складним історичним шляхом. З огляду на це, в роботі знайшло свій подальший розвиток вчення українських цивілістів про основні етапи, які пройшло законодавство України на шляху до його сучасного стану у названій сфері. Можна виділити, зокрема, два етапи розвитку національного законодавства у сфері регулювання та захисту особистих немайнових прав, зокрема, честі, гідності, ділової репутації, у період після набуття Україною незалежності. На першому етапі відбулась поступова розробка провідними українськими науковцями та практиками проекту нового Цивільного кодексу незалежної України, гармонійною складовою якого стала Книга ІІ, присвячена особистим немайновим правам фізичної особи. На другому етапі пропозиції, які висловлювалися попередньо, знайшли своє найбільш досконале втілення у новому Цивільному кодексі України 2003 року. Це стало істотним внеском у процес поліпшення чинного цивільного законодавства, приведення його у відповідність з міжнародними стандартами. Одночасно правознавцям відкрилися як переваги, так і нові проблеми не лише у законодавстві України, але і у практиці судів. Значний вплив мали на ці процеси розвиток інформаційного суспільства, розширення прав ЗМІ та самих фізичних осіб; глобалізація економіки і усіх сфер життя, гармонізація національного законодавства із законодавством країн Європи. Отже, на сьогоднішній день незалежна Україна пройшла принаймні два етапи розвитку законодавства у сфері особистих немайнових прав загалом і захисту честі, гідності, ділової репутації зокрема.

В роботі знайшло обгрунтування положення про те, що визнавши Європейську Конвенцію з прав людини 1950 року частиною національного законодавства України, яка, на відміну від інших міжнародних договорів, є комплексним та складним правовим механізмом захисту прав людини, що включає судову практику Європейського суду, Україна тим самим визнала існування в державі прецедентного права. Це, в свою чергу, потребує докорінного оновлення, або прийняття нових роз’яснень постанови Пленуму Верховного Суду України.

З урахуванням нових тенденцій, які започаткував ЦК у розумінні захисту честі, гідності, ділової репутації, автором визначається принаймні вісім основних функцій захисту честі, гідності, ділової репутації фізичних осіб, які відображають сучасний стан даної проблеми: функція припинення порушення права на честь, гідність, ділову репутацію фізичної особи; відновлююча функція; компенсаційна; функція покарання; виховна; попереджувальна; інформаційна; підвищення загальної культури і моралі у суспільстві і відносинах між людьми. Останні дві функції слід назвати настільки важливими, що їх вже недостатньо розуміти у складі попередньо названих функцій, вони мають приоритетне значення і з огляду на судову практику у цій сфері.

Власний досвід розгляду судових справ автора дозволяє стверджувати, що матеріальні та процесуальні елементи права на захист складають єдиний комплексний інститут правового захисту честі, гідності, ділової репутації. Саме такий підхід дозволяє підійти до вирішення багатьох складних питань захисту честі та гідності фізичної особи через призму судової практики. Наводяться також аргументи на користь позиції, згідно якої повага до честі, гідності, ділової репутації виступає сьогодні гармонійною складовою особистих немайнових відносин і регулювання відносин у цій сфері повинно здійснюватися на підставі загальних положень про особисті немайнові права у рамках цивільного права.

Аргументовано доводиться, що поняття захисту особистих немайнових прав у доктрині цивільного права віддзеркалює значний історичний шлях розвитку суспільства і нині відрізняється від попередніх по –перше, своїм регулятивним спрямуванням, оскільки право не лише охороняє, але і регулює особисті немайнові відносини (зокрема, це знаходить свій вираз у повазі до честі, гідності і недоторканості ділової репутації в їх непорушеному стані), по-друге, захисту підлягають не лише традиційно честь, гідність, ділова репутація, але і будь-які інші права, ряд яких тісно пов’язані із захистом честі, гідності, ділової репутації; по-третє, захисту підлягають не лише особисті немайнові права фізичних осіб, але і ряд особистих немайнових прав юридичних осіб, які не мають тісного зв’язку з людиною, як живою істотою, зокрема, йдеться про ділову репутацію, про ім’я, про ряд таємниць і про інформацію тощо.

Доктринальне тлумачення поняття права на захист цивільних прав, з урахуванням особливостей особистих немайнових прав фізичної особи, зокрема, таких як честь, гідність, ділова репутація, можна пояснити сьогодні, не позбавляючи його традиційних підходів, як суб’єктивне цивільне право, яке виникає в особи у випадках протиправних посягань інших осіб і порушення її цивільних прав та інтересів; невизнання цих прав; оспорювання цивільного права та в результаті інших можливих порушень, що може призвести чи призвело до негативних наслідків. При цьому право на захист честі, гідності, ділової репутації може здійснюватися потерпілою особою будь –яким способом, який не заборонений законом.

У підрозділі 1.2. „Підстави виникнення правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації фізичної особи” досліджуються категорії „честь”, „гідність”, „ділова репутація”, дається їх характеристика як об’єктів особистих немайнових правовідносин, пропонується їх авторське визначення і аналізуються підстави виникнення правовідносин щодо захисту честі, гідності, ділової репутації.

Стверджується, що сучасне розуміння честі, гідності, ділової репутації є уособленням історично обумовлених підходів законодавства різних епох, в тому числі законодавства радянських часів та зарубіжних країн, які розвинуті і удосконалені з огляду на нові соціальні і моральні умови розвитку особистих немайнових прав у незалежній Україні. Доказом цього слугує також судова практика. Отже, пояснення названих термінів є прикладом сприйняття і удосконалення позитивного досвіду не лише розвинутих країн Європи, але і вітчизняного законодавства радянських часів. Звертається увага на те, що за умов сучасного розвитку цивільного права захист честі, гідності, ділової репутації стає одним із найбільш поширених серед звернень в судові органи, що пояснюється зростанням самосвідомості особистості у демократичному суспільстві.

Доводиться, що подальший ефективний розвиток ряду категорій можливий на сучасному етапі через поняття „інформації”. Зокрема, через поняття інформації визначається нами поняття честі, гідності та ділової репутації фізичної особи. Так, честь можна розуміти як особисте немайнове благо, яке є, по-суті, позитивною соціальною інформацією про особу, яка ґрунтується на уявленнях про добро і зло, усталених у суспільстві, і усвідомлюється самою особою. Честь, крім того, слід розглядати і як сукупність найвищих морально-етичних принципів особистості, і як благо, яке дає право на повагу, пошану і визнання людини у суспільстві. Терміну „честь” слід повернути і його первісне значення, яке походить від безкорисливого, шанобливого, поважного ставлення до людини, віддання їй належного, як унікальній, неповторній, оригінальній особистості. Гідність розуміється в роботі, як особисте немайнове благо, яке є інформацією про цінність кожної особи, визнану у суспільстві. Ділова репутація –це, в свою чергу, інформація, яка набула рис суспільного знання про досягнення тої чи іншої особи. Ділова репутація ґрунтується на висновках щодо морального обличчя, ділових якостей і законослухняності фізичної особи і пов’язується у сучасному баченні найчастіше з добрим ім’ям фізичної або юридичної особи. За своїм обсягом, термін „ділова репутація” дещо звужений, оскільки ґрунтується переважно на відносинах, що пов’язані з реалізацією фізичною чи юридичною особою своїх ділових якостей. Надані визначення дозволяють підкреслити не лише загальновизнані ознаки честі, гідності, ділової репутації, але і їх зв’язок з інформацією та інформаційними відносинами, що особливо важливо для сучасного розуміння захисту цих особистих немайнових прав. Набули також подальшого розвитку дослідження поняття інформації як одного із найважливіших та найсучасніших об’єктів цивільних прав, яке використовується для обґрунтування підстав виникнення правовідносин щодо захисту честі, гідності, ділової репутації. Зокрема, порушення права на достовірну інформацію часто передує появі судових спорів з приводу захисту честі, гідності, ділової репутації, а самі поняття „честі”, „гідності”, „ділової репутації” можуть бути поясне ні через поняття інформації. Стверджується, що значна доля змісту понять „честь”, „гідність”, „ділова репутація” лежить у площині не права, а моралі, тому удосконалення правового регулювання та захисту честі, гідності, ділової репутації знаходиться у прямій залежності від морального стану суспільства, моральних якостей, які розглядаються ним в якості основоположних і незмінних.

Наводяться аргументи на користь думки, що равовідносини щодо захисту честі, гідності та ділової репутації, як і будь-які інші, є формою реалізації цивільно-правових норм. Серед елементів названих правовідносин, окрім суб’єкта, об’єкта та змісту правовідносин визначаються підстави їх виникнення, зміни та припинення. Що стосується об’єкту та змісту даного правовідношення, то його складають самі особисті немайнові блага: честь, гідність, ділова репутація, і відповідно – право на захист честі, гідності та ділової репутації. Для з’ясування суб’єктного складу названих правовідносин, слід піддати аналізу сукупність осіб, що беруть участь у правовідносинах. Підставами виникнення, зміни та припинення правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації є юридичні факти, які прийнято розглядати через їх елементи, які носять назву умов цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації. Стверджується також, що положення про підстави виникнення правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації потребують подальшого удосконалення. Зокрема, ці правовідносини розглядаються як такі, що виникають і без порушення названих прав – тоді йдеться про право на повагу до гідності, честі, ділової репутації, що вказує на все більш зростаючу регулятивну роль права на сучасному етапі. Це, в свою чергу, впливає і на питання про класифікацію юридичних фактів, з якими пов’язується виникнення названих правовідносин, яку можна проводити за різними підставами: як за наслідками, які вони викликають, так і за гносеологічною природою фактів (за вольовим моментом). В якості самостійного виду слід виділяти для названих правовідносин і так звані стани, які можуть бути результатом як події, так і дії, розуміючи під ними юридичний факт, який розтягнутий в часі. Для виникнення правовідносин із захисту честі, гідності, ділової репутації підставою виступають неправомірні факти, зокрема, правопорушення (делікти), злочини тощо. Таким чином, підставами виникнення правовідносин щодо захисту гідності, честі, ділової репутації фізичної особи є наступні юридичні факти: 1) інформація (відомості), яка поширена; 2) інформація (відомості), яка порочить гідність, честь, ділову репутацію особи чи завдає шкоди її інтересам; 3) інформація (відомості) недостовірна, або така, яка не відповідає дійсності чи викладена неправдиво.

Під “інформацією, що порочить честь, гідність та ділову репутацію”, автор пропонує розуміти інформацію, поширення якої призводить до порушення права фізичної особи на повагу до її честі, гідності, ділової репутації, а юридичної особи – до порушення її права на повагу її ділової репутації; а під “інформацією, що не відповідає дійсності або викладена неправдиво” – інформацію, яка відтворює події і явища, які взагалі не мали місця, або не мали місце у тому розумінні, яке їм надано особою, що їх поширила. Таке ж пояснення можна застосувати і до поняття „недостовірна інформація”, закріпленого у ст.277 ЦК України. Поняття „поширення інформації”, яке міститься у ст.14 Закону України „Про інформацію” є нормативно-закріпленим і більш широким, хоча і не таким адаптованим до проблем судової практики, як попереднє. Поняття “поширення інформації” слід розуміти, як дії з передання відомостей (даних) між суб’єктами інформаційних відносин, в тому числі шляхом передачі їх медіа простором або по інших каналах передачі даних з метою доведення їх до відома третіх осіб і за умови її сприйняття ними. Таку дефініцію доцільно було б закріпити у ЦК України, або, принаймні, у Постанові Пленуму ВСУ.

У підрозділі 1.3. „Управомочені суб’єкти правовідносин щодо захисту честі, гідності, ділової репутації фізичної особи ” визначаються загальні підходи, які у сукупності можуть слугувати критерієм для визначення кола управомочених суб’єктів правовідносин щодо захисту честі, гідності, ділової репутації та дається характеристика конкретним видам управомочених суб’єктів.

Так, до кола управомочних суб’єктів названих правовідносин можуть входити будь-які особи (суб’єкти права), незалежно від їх особливостей; в свою чергу, до кола зобов’язаних суб’єктів, з одного боку, належать всі і кожен, коли йдеться про повагу до честі, гідності, ділової репутації, а з іншого боку, в разі порушення цих прав – порушники, які згідно з цивільним законодавством можуть відповідати за вчинені правопорушення. Специфіка між фізичними і юридичними особами у цьому питанні залишається незмінною, зокрема, за юридичними особами в роботі визнається лише право на повагу до ділової репутації серед досліджуваних прав, як це й визначено на сьогодні у ЦК України.

Підкреслюється необхідність враховувати, що право на повагу до честі, гідності, ділової репутації має фізична особа у межах загальної правоздатності з моменту народження. Повага на життя зачатої дитини, як можливого майбутнього суб’єкта права, має включати і повагу до її честі і гідності. Правом на її захист слід наділити можливих майбутніх батьків та можливих майбутніх її представників. Ці пропозиції особливо важливі з огляду на сучасні досягнення у сфері біології, трансплантології, клонування, евтаназії тощо. Звертається увага на те, що суттєвим для оцінки факту приниження є аналіз якісно-емоційного оформлення способів поширення інформації, хоча це і не має суттєвого впливу на обрання цивільно-правового способу захисту честі, гідності та ділової репутації. Недостовірна інформація може бути поширена і у формі портрету, карикатури, графіків, „поміщення поряд” портретів відповідних осіб тощо. Для суду манера і форма поширення інформації відіграє переважно оціночну роль, але в ряді випадків стає вирішальною для прийняття позитивного для позивача рішення.

Обґрунтовується необхідність і вчасність роз’яснити у постанові Пленуму Верховного Суду положення про те, що у спорах про захист честі, гідності, ділової репутації, позивачі повинні довести ті факти, на які вони посилаються, зокрема, надати суду докази правдивості і достовірності інформації, на яку вони посилаються у позові, оскільки практика Європейського суду йде саме цим шляхом і фактично суди її вже використовують, враховуючи норму ст. 10 ЦПК України.

Прийняття нового ЦК України дозволило зробити певні уточнення щодо управомочених осіб, які можуть подати позов на захист гідності, честі, ділової репутації. У відповідності до ст.297 ЦК України, правом на повагу до його гідності і честі наділено кожного. До суду з позовом про захист її гідності і честі, таким чином, може звернутися кожна фізична особа, тобто людина, як учасник цивільних відносин. Аналіз ст. ст.299, 80 та 94 ЦК України дає підстави зробити висновок про те, що право на недоторканність своєї ділової репутації має як фізична особа, так і юридична. Так само, як фізична, так і юридична особа можуть звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації, оскільки ст.299 ЦК України забезпечує це право фізичній особі, а ст.94 ЦК України наділяє юридичну особу правом на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. При цьому особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 ЦК України. Слід надати юридичній особі також право звернутися з позовом про захист честі, гідності та ділової репутації в інтересах фізичної особи, якщо це будь-яким чином зачіпає інтереси юридичної особи, а особливо, якщо це передбачено її статутними документами. Нинішній ЦК закріпив загальну правоздатність юридичної особи, отже вона може мати ті самі права, що і фізична особа, окрім тих, що належать фізичній особі як людині. Слід вирішити позитивно у цивільному праві проблему захисту честі, гідності, ділової репутації в інтересах інших осіб утвореннями, які не є юридичними особами, зокрема, союзами, спілками, комітетами тощо. Не маючи такої можливості особисто, вони могли б делегувати свої повноваження по захисту названих прав в інтересах, наприклад, відомих осіб, відповідним міністерствам – Міністерству юстиції зокрема.

Аналіз законодавства та практика попередніх, особливо радянських часів, свідчить про те, що всі громадяни, незалежно від свого соціального становища вважалися такими, що користуються однаковим обсягом прав по захисту честі та гідності. Однак світова практика ґрунтується на інших підходах до цього питання, які сприйняті і сучасною судовою практикою України. Нині обов’язковими для виконання на всій території України є всі рішення Європейського Суду і українські суди повинні враховувати відмінності статусу посадової особи, публічного політика при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, те, що позивач є відомим громадським діячем, політиком, тобто відноситься до кола осіб, межі допустимої критики яких значно ширші та офіційна поведінка яких піддається всебічному та критичному обговоренню широкого загалу. Посадова публічна особа, даючи особисту згоду на зайняття відповідальних посад, свідомо стає об’єктом постійної суспільної уваги, їй, на відміну від пересіченого громадянина, простіше виступити у ЗМІ зі спростуванням недостовірної інформації і захистити свою честь, гідність, ділову репутацію. До кола осіб, ступінь відповідальності яких набагато вища, ніж звичайних осіб, слід віднести і державних чиновників, зокрема, суддів. У відповідності із рекомендаціями Європейського суду з прав людини, який прийшов до висновку, що оціночні висловлювання слід відрізняти від фактів, вважається, що коли засіб масової інформації допускає оціночне висловлювання по відношенню до політичного діяча, то обґрунтовувати цю оцінку та доказувати її справедливість не потрібно. Таким чином, оцінка не потребує доказування. Такі ж роз’яснення слід передбачити у постанові Пленуму Верховного суду із зазначених питань.

Правове регулювання у сфері захисту ділової репутації створює динамічну напругу між двома різними цінностями, важливими для суспільства – інтереси особи у захисті її честі, гідності, ділової репутації з одного боку, з інтересами вільного висловлювання думок та обнародування інформації з другого, тому це регулювання є дуже складним та динамічним. Кожна справа про захист честі, гідності, ділової репутації, яку розглядає суд, передбачає необхідність врівноваження цих двох інтересів, двох важливих соціальних цінностей.

Підрозділ 1.4. „Зобов'язані суб'єкти правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації” присвячений дослідженню зобов’язаних суб’єктів правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації.

Стверджується що суб'єктом, який зобов'язаний відповідати за поширення неправдивої інформації, яка порочить честь, гідність, ділову репутацію, за загальним підходом, є особи, що здійснили таке неправомірне поширення. Одержало подальший науковий розвиток положення про те, що особа, яка порушила особисті немайнові права на честь, гідність та ділову репутацію, повинна нести відповідальність лише за наявності вини.

Звертається увага на те, що з положенням, закріпленим у ч.3, ст.302 ЦК України: ”Вважається, що інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов’язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), є достовірною”, не можна погодитись, оскільки презумпція, закріплена у даній нормі, не тільки невірна за змістом, але і така, що здатна нанести шкоду на практиці, оскільки може привести до хибного висновку про те, що будь-яка інформація, яка подається зазначеними особами і яка міститься у зазначених джерелах апріорі є достовірною і не допускає, якщо вірити логіці законодавця, жодних різночитань, має прийматися на віру і не оспорюватись. Отже, ч.3 ст.302 ЦК України підлягає виключенню. Доводиться необхідність закріпити в законодавстві (у ч.4 ст.277 ЦК України) презумпцію, згідно з якою, в разі, якщо посадова особа не уточнює у своєму виступі (у письмовій чи усній формі), що вона висловлюється від свого власного імені, як приватна особа, то вважається, що вона виступає як посадова особа від імені юридичної особи, яку вона представляє.

Пропонується доповнити ч.4, ст.277 ЦК України таким додатковим положенням: “Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, або померла, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування в порядку окремого провадження”.

Доводиться, що позови про захист честі, гідності, ділової репутації за участю ЗМІ мають значну специфіку, яка полягає у специфіці складу учасників цих відносин; у різних формах представлення засобів масової інформації, зокрема, в сучасній електронній формі; у значно більшому резонансі справ, які пов’язані із публікаціями у ЗМІ; у підвищенні ролі ЗМІ в сучасний період розвитку демократії в Україні і наближені України до європейських стандартів у сфері захисту прав як фізичних і юридичних осіб, так і журналістів; у підвищенні відповідальності органів ЗМІ і журналістів, влади, кожного громадянина України у сфері захисту честі, гідності, ділової репутації. Все зазначене впливає на динаміку розвитку законодавства у сфері прав людини і на провідну роль судової практики в питаннях його подальшого вдосконалення.

Розділ 2 „Реалізація механізму правового захисту честі, гідності, ділової репутації фізичної особи ” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Цивільно-правові способи захисту честі, гідності та ділової репутаціїдоводиться, що особисті немайнові права, які передбачені у новому ЦК України, незалишаються декларацією завдяки ефективним способам їх захисту. При цьому правовий захист цих прав знаходить свій вираз у здійсненні активних дій, що спрямовуються на захист порушених особистих немайнових прав у порядку, визначеному законом.

Доводиться, що позасудовий розгляд питання в будь-яких цивільних справах, а особливо – у справах про захист честі, гідності, ділової репутації, доцільний, оскільки сторони можуть дійти згоди без звернення до суду, а це дає змоги економити час, грошові кошти, знімає навантаження на суди і свідчить про підвищення ролі моральних та соціальних норм у суспільстві. Аргументується також необхідність встановлення річного терміну можливого звернення до суду у всіх справах про захист честі, гідності, ділової репутації. Це було б доцільним з точки зору практики, з огляду на збереження доказів та їх знищення і загального розуміння того, що подібні спори виникають, скоріше, відразу після порушення права на честь, гідність, ділову репутацію, і в усякому разі, в межах річного терміну особа може прийняти рішення – чи була порушена її честь, гідність або ділова репутація.

Позитивним визнається законодавче закріплення обов’язковості відкритої публікації усіх рішень, які приймаються українськими судами, на їх офіційних Інтернет-сайтах, але вказується на необхідність також зобов’язати суди не пізніше наступного дня після прийняття рішення, публікувати їх на зазначених сайтах і встановити відповідальність за невиконання зазначених вимог закону. Це підвищить як відповідальність самого суду, так і відкритість, прозорість і демократичність в ознайомленні з ними спільноти і кожного громадянина.

Зазначається, що традиційно захист честі, гідності, ділової репутації відбувається у двох формах: юрисдикційній та неюрисдикційній. Загальний та спеціальний порядок захисту утворюють юрисдикційну форму захисту. Таким чином, за загальним правилом, спори розглядаються судами; спеціальною формою називають адміністративний порядок захисту порушених прав, а саме звернення до інших органів державної влади або до вищестоящого органу.

Підкреслюється, що не всі способи, перераховані у ст.16 ЦК України можуть використовуватись у сфері особистих немайнових прав, що пояснюється особливим характером цих прав.

У підрозділі 2.2.„Загальні способи захисту цивільних прав та їх застосування щодо захисту честі, гідності та ділової репутації” дисертанткою досліджуються загальні цивільно – правові способи захисту честі, гідності, ділової репутації; значна увага в розрізі даного питання приділяється компенсації моральної шкоди.

Доводиться, що перелік способів захисту, який передбачений чинним законодавством, зокрема ст.16 ЦК України, не є логічною, науково обґрунтованою системою способів захисту, а, скоріше, набором різних за своїм правовим значенням заходів., однак закріплення у законі такого широкого переліку способів захисту є позитивом, враховуючи те, що він полегшує їх вибір.

Досліджуючи такий спосіб захисту як припинення дії, яка порушує право, автор приходить до висновку, що його можна застосовувати тоді, коли необхідно припинити порушення особистого немайнового права на майбутнє або усунути загрозу його порушення. Застосування даного способу захисту до таких прав, як право на повагу до честі, гідності, ділової репутації, дозволить не допустити шкідливих наслідків, або принаймні зменшити їх. Даний спосіб захисту справедливо розглядають як загальний для усіх особистих немайнових прав. З цим можна погодитись, враховуючи його оперативність і традиційну доцільність використання у випадках тривалих правопорушень, що перешкоджають реалізації права, при цьому не позбавляючи його.

Стверджується, що спосіб захисту, який полягає у відновленні становища, яке існувало до порушення права (п.4, ч.2, ст.16 ЦК України), у сфері, яка цікавить, має обмежене застосування, оскільки відновити стан, що існував до порушення честі, гідності, ділової репутації не завжди уявляється можливим – подібну шкоду неможливо відновити правовими засобами. Відновлювальна функція цивільного права знаходить свій вираз у двох формах: у формі відшкодування витрат у майновій сфері, які викликані посяганнями у немайновій сфері, і у формі компенсації моральної шкоди, причому йдеться саме про компенсацію втрат, а не про відшкодування витрат. Духовні інтереси не можуть бути компенсовані економічними засобами. Грошова компенсація, в свою чергу, не може забезпечити повну еквівалентність.

Зазначається, що серед перерахованих у ст.16 ЦК України способів захисту, повністю непридатними для захисту особистих немайнових прав, включаючи захист честі, гідності, ділової репутації, виявляються такі способи захисту, як неустойка і присудження виконання обов’язку в натурі. Як спосіб захисту застосовується припинення чи зміна правовідносин, однак розглядуваний спосіб захисту рідко використовується у роботі судів для захисту особистих немайнових прав. Застосування такого загального способу, як відшкодування майнової шкоди, враховуючи і правовідносини щодо захисту честі, гідності, ділової репутації, ґрунтується на загальних підставах деліктної відповідальності, що передбачені у гл. 82 ЦК України (ст.1166). Доводиться, що стосовно шкоди, як елементу правопорушення, яким порушується честь, гідність та ділова репутація, то специфіки у складі збитків, що підлягають відшкодуванню, немає – шкода відшкодовується у повному обсязі, як реальні збитки, так і не отримані доходи. Однак даний спосіб у практиці судів міста Києва практично не зустрічається. У сфері договірних правовідносин відшкодування збитків – достатньо поширений спосіб захисту, а серед способів захисту особистих немайнових прав він не займає такого значного місця.

Компенсацію моральної шкоди названо в роботі основним способом захисту особистих немайнових прав фізичної особи. Практично будь-яке порушення прав у цій сфері тягне за собою також фізичні і моральні страждання. У законодавстві і в науці вживаються і нині, як рівнозначні, терміни “моральна шкода” та “немайнова шкода”. Доводиться, що у всіх випадках слід зазначати „немайнова шкода”, оскільки саме цей термін здатний поглинути усі інші значення даного поняття. Можливо, у складі „немайнової шкоди” можна буде говорити про шкоду психічну, можливо – про моральну. Але в усіх випадках йдеться саме про немайнову шкоду, як певну противагу шкоді майновій.

В роботі звертається увага на те, що відшкодування моральної (немайнової) шкоди передбачено нині у ст.23 гл.3 ЦК України, без надання визначення, а лише з уточненням щодо того, в чому конкретно ця шкода полягає. Доводиться необхідність внести зміни до п.9, ч.2, ст.16 ЦК України: слова „відшкодування моральної (немайнової) шкоди” замінити словами „компенсація немайнової шкоди”, оскільки, по-перше, йдеться саме про немайнову шкоду, яка до моралі не має беззаперечного відношення, а ,по-друге, немайнову шкоду можна тільки компенсувати, але не відшкодувати. Тому і в усіх інших випадках доречно застосовувати саме терміни „немайнова шкода” і „компенсація немайнової шкоди”, що потребує законодавчого закріплення.

Проблемою, на яку звертається увага в роботі, і яка завжди існувала у сфері відшкодування моральної шкоди, є відсутність чіткої методики нарахування розміру компенсації моральної шкоди як способу захисту честі, гідності та ділової репутації. Сьогодні вирішення цієї проблеми набуває особливої актуальності, потребує вже не лише наукових розробок, дискусій і пропозицій, а чіткого законодавчого вирішення. Проміжним варіантом могли б стати єдині критерії, вироблені Пленумом Верховного Суду України, завдання якого – узагальнити позитивний досвід судів України, зарубіжний досвід і запропонувати чіткі методики і критерії для визначення розміру компенсації немайнової шкоди. Не виключається і можливість проведення спеціальних узагальнень судової практики в період після прийняття нового ЦК по цьому питанню, що може сприяти удосконаленню практики судів, а пізніше і законодавства. Доводиться, що з точки зору доктринальних підходів цивільного права, пропозиції законодавчо встановити максимальну межу застосування компенсації моральної шкоди не можна визнати правильною, оскільки неможливо встановити максимального грошового виразу страждань, з урахуванням того, наскільки непередбачуваними бувають життєві ситуації, крім того, це буде порушувати принцип диспозитивності та основні засади цивільного права. Однак власна практична діяльність і діяльність колег – суддів дає підстави для серйозного обговорення проблеми і вирішення її хоча б на рівні рекомендацій. В роботі пропонується, принаймні на рівні постанови Пленуму Верховного Суду України, закріпити критерії визначення як нижньої, так і верхньої межі розміру компенсації немайнової шкоди по справах за позовами про захист честі, гідності та ділової репутації та компенсації немайнової шкоди, оскільки практика суду свідчить про значні розходження у підходах до цього питання, що в ряді випадків стає причиною порушення багатьох інших прав і свобод фізичних осіб, підриває авторитет органів ЗМІ, держави, влади, а інколи і суду.

У підрозділі 2.3. „Спеціальні способи захисту честі, гідності та ділової репутації фізичних осіб”увага зосереджена на спеціальних цивільно – правових способах захисту честі, гідності, ділової репутації; доводиться їх ефективність і необхідність подальшого розширення їх переліку.

Автором послідовно доводиться положення про те, що закріплення у новому ЦК широкого кола способів захисту цивільних прав та інтересів не вирішує всі проблеми ефективного захисту усіх особистих немайнових прав, а частина з них з тої чи іншої причини ще не діють у повному обсязі. Хоча способи захисту честі, гідності, ділової репутації висвітлені у ЦК більш детально, ніж захист інших особистих немайнових прав, не слід забувати, що положення ст.16 ЦК розроблялись традиційно для захисту майнових прав, а не всіх цивільних правовідносин і не можуть бути абсолютно пристосовані для захисту інших специфічних прав.

Зазначається, що до основних спеціальних способів захисту честі, гідності, ділової репутації можна на сьогодні віднести: право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації; право на власне тлумачення справи тощо. Пропонується також відносити сюди, з урахуванням специфіки порівняно із загальними способами захисту усіх цивільних прав, поновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК України), заборону поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК України), хоча традиційно вони належать до загальних способів захисту. Між тим, специфіка тут настільки виражена, що ці способи можна вважати  в певному сенсі спеціальними.

Стверджується, що в судовій практиці суди найчастіше не приймають в основній частині судових позовів текст спростування, запропонований позивачами і зобов’язують редакцію опублікувати текст резолютивної частини рішення суду, оскільки в тексті, підготовленому позивачами, як правило, маються висловлювання, які самі по собі створюють умови для виникнення нового позову. Йдеться про образу опонентів а також вимоги вибачення, які законом прямо не передбачені. За таких обставин, заради уникнення нового конфлікту, суд повинен запропонувати свій текст спростування – резолютивну частину рішення суду, в якій виважено, чітко і грамотно сформульовані усі необхідні положення. Про будь-які зміни тексту в такому випадку, окрім чітко визначених ЦПК України, не може бути і мови. Доводиться, що друк спростування не тягне за собою автоматичного відшкодування моральної шкоди. Спростування і відшкодування моральної шкоди є самостійними позовними вимогами, і вони не можуть заміняти один одного. Роз`яснення такого змісту слід передбачити в роз’ясненнях Постанови Пленуму Верховного Суду України.

Зазначається, що позицією багатьох представників ЗМІ було і залишається те, що спростування, на їх думку, – це покарання, а тому зобов’язання надрукувати спростування повинно бути напряму пов’язано із встановленням вини. Між тим, автор послідовно доводить, що суд керується зовсім іншими правилами: вина і відповідальність встановлюються лише при визначенні особи, обов’язок якої – компенсувати моральну шкоду і при з’ясуванні розміру такої шкоди. Спростування – це не відповідальність, а такий самий обов’язок ЗМІ, як і друк будь-якої іншої інформації. У зв’язку з цим, ЗМІ публікують спростування за умови повної відсутності вини і звільнення від відповідальності за розповсюдження неправдивих відомостей. Саме це є одним із способів і гарантій захисту прав особи, щодо якої поширені спірні відомості.

Доводиться також, що примусове вибачення не можна розглядати, як спеціальний спосіб захисту честі, гідності та ділової репутації. Не передбачене воно і іншими нормативними актами і лише сприяє додатковому підтвердженню добросовісної помилки поширювача та відповідно сприяє певному моральному задоволенню потерпілого. Крім того, примусове вибачення глибоко суперечить праву особи на власну думку, погляди. Це вже є порушенням особистих немайнових прав самої особи – порушника, що також неприпустимо.

Звертається увага на відмінність такого способу захисту честі, гідності і ділової репутації, як визнання поширених відомостей такими, що не відповідають дійсності від спростування. В першому випадку йдеться лише про констатацію факту, що дані відомості не відповідають дійсності чи викладені неправдиво, а не про їх спростування безпосередньо поширювачем. Таким чином, при неможливості встановлення і притягнення в процесі відповідного відповідача – поширювача свідчень – справи повинні розглядатися судом у порядку окремого провадження. Зокрема, мова йде про встановлення факту невідповідності поширених принижуючих свідчень дійсності. Ці факти мають юридичне значення, тому що від них залежить зміна (відновлення) особистого немайнового права.Припинення подальшого поширення відомостей, що принижують честь, гідність та ділову репутацію розглядається як ще один спеціальний спосіб захисту. В даному випадку відомості вже поширені, але можливо запобігти їх більш широкому чи повторному поширенню. На сьогодні необхідність запровадження даного способу захисту підтвердила судова практика. Законом охоплюються два випадки припинення: коли право порушується і коли воно вже порушене. Важливими застереженнями щодо можливості застосування такого способу захисту, зазначено те, що це може тягнути за собою певні зловживання даним правом, навіть протизаконне його застосування. Суд може перевищити свої повноваження в разі заборони публікування відповідної інформації, що призведе на практиці до втрати іншої, пов’язаної із спірною, важливої інформації, введення цензури і навіть виявитись абсолютно протизаконною дією. Принципово важливою є фіксація в роботі відмінності між поняттями "спростування" та "відповідь", оскільки вони мають різні юридичні наслідки. Спростування, по суті, є добровільним визнанням факту поширення відомостей, що порочать честь, гідність та ділову репутацію особи та не відповідають дійсності. І в цьому разі особа отримує право вимагати відшкодування збитків та компенсації моральної шкоди. Тоді як відповідь таких правових наслідків не несе.В роботі доводиться, що право на власне тлумачення обставин справи можна розглядати як наслідок реалізації конституційного права на свободу слова, думки, на вільне виявлення своїх поглядів та переконань, закріпленого у ст. 34 Конституції України. Це право тісно пов’язане з правом на відповідь і передбачає лише виключно тлумачення обставин справи, а не коментар, спростування, відмову від певних фактів тощо.

Автором наводяться докази на підтвердження висновку про те, що для захисту честі, гідності, ділової репутації фізичних осіб використовуються практично всі передбачені цивільним законодавством засоби захисту цивільних прав, які в тій чи іншій мірі можуть сприяти захисту названих благ фізичних осіб. Ефективність їх підтверджується на сьогодні судовою практикою, а враховуючи, що перелік способів захисту цивільних прав залишається відкритим, спостерігається тенденція до появи нових, більш ефективних саме для захисту честі, гідності, ділової репутації, способів захисту. Доводиться, що у сучасному цивільному праві при захисті честі, гідності та ділової репутації особи застосовуються спеціальні способи захисту, перелік яких не є вичерпним, і які потребують подальшого вивчення та впровадження у законодавство України.

УВисновках за результатами дослідження викладені найбільш важливі наукові і практичні результати, отримані в дисертації, сформульовані конкретні пропозиції з удосконалення захисту честі, гідності, ділової репутації фізичних осіб, та внесення змін до законодавства України і Постанов Пленуму Верховного суду України. Наводиться теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що полягає у визначенні правової природи честі, гідності, ділової репутації, як особистих немайнових благ, підстав виникнення і суб’єктного складу правовідносин щодо їх захисту, реалізації механізму правового регулювання та захисту честі, гідності та ділової репутації фізичної особи на сучасному етапі, зокрема, після прийняття нового ЦК України 16 січня 2003 року, на підставі матеріалів власної судової практики дисертанта.

Основні положення дисертації викладені у таких наукових працях:

1. Саприкіна І.В. Поняття честі, гідності, ділової репутації в сучасному цивільному праві.// Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. Випуск 3. – 2005. - №3. – С.137 – 143.

2. Саприкіна І.В. Цивільно – правові способи захисту честі, гідності, ділової репутації у новому Цивільному кодексі України. – 2005. - №9. – С.55 – 59.

3. Саприкіна І.В. Правовідносини щодо захисту честі, гідності та ділової репутації фізичної особи в цивільному праві України. // Підприємництво, господарство і право. – 2006. - №1. – С.36 – 38.

Захист честі, гідності і ділової репутації громадян і організацій на http://mirrorref.ru


Похожие рефераты, которые будут Вам интерестны.

1. Реферат Захист честі, гідності, ділової репутації за законодавством України

2. Реферат Конституційний та інший правовий захист честі і гідності громадян і організацій

3. Реферат СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ГРОМАДЯН ВІД БЕЗРОБІТТЯ

4. Реферат Сценарій відзначення Дня Гідності

5. Реферат Права на честь, гідність і ділову репутацію громадян і юридичних осіб

6. Реферат Документаційне забезпечення та організація роботи зі звернення громадян до органів державного управління

7. Реферат Охорона прав організацій мовлення

8. Реферат Комерційна діяльність посередницьких організацій

9. Реферат ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ І КОНФЕРЕНЦІЙ

10. Реферат Структурні зміни в процесі розвитку організацій