Новости

Загальна характеристика видів мистецтва

Работа добавлена:






Загальна характеристика видів мистецтва на http://mirrorref.ru

Загальна характеристика видів мистецтва

Сучасна естетична теорія ще не має остаточного погляду на кількість видів мистецтва, що вирізняються. Очевидно, дана точка зору не буде досягнута ніколи, оскільки ця система є відкритою і такою, що постійно розвивається

Система та класифікація видів мистецтва. Проблема відокремлення певних видів мистецтва та з’ясування їх особливостей хвилювала людство з давнини. Багато філософів, діячів культури, митців намагалися розв’язати це питання остаточно. Однак навіть сучасний стан даної проблеми недостатньо однозначний. Визначити вирішення проблеми класифікації видів мистецтва як історичний процес, виявити причини, які зумовили зміну старих (традиційних) видів мистецтва та появу нових, з’ясувати відмінність кожного з них від інших допоможе історичний погляд на ці явища.

Розуміння мистецтва як способу емоційно-образного відтворення дійсності у художніх образах неминуче ставить питання доцільності існування різних видів мистецтва. Перша спроба класифікації видів мистецтва, яку здійснили Платон та Арістотель, не виходила за межі дослідження специфіки окремих видів мистецтва.

Першу цілісну класифікацію запропонував І. Кант, але не у практичній, а у теоретичній площині. Першу систему взаємозв’язку конкретних видів мистецтва дав Г. Гегель у праці «Система окремих мистецтв», в основу якої він поклав співвідношення ідеї та форми, класифікував види мистецтва від скульптури до поезії. У XX ст. Фехнер систематизував види мистецтва з психологічної точки зору, а саме з приводу практичної корисності виду мистецтва. Таким чином він відніс до мистецтва і кулінарію, і парфумерію, тобто види естетичної діяльності, які крім естетичних виконують інші, практичні функції. Як бачимо, джерело багатства мистецтва шукали у різноманітності здібностей суб’єкта, у внутрішній диференціації об’єктивної ідеї, у зміні виражальних творчих прийомів тощо.

Матеріалістичне вирішення проблеми пояснює зумовленість народження та розвитку різних видів мистецтва у різноманітті самої дійсності. Значна кількість видів мистецтва склалася історично як відтворення багатобічності реальної дійсності та індивідуальних особливостей сприйняття її людиною. Отже, відокремлюючи будь-який вид мистецтва, зважають на форму мистецтва, яка склалася історично, її основні функції та класифікаційні одиниці. Види мистецтва — література, образотворче мистецтво (живопис, скульптура, графіка), музика, хореографія, архітектура, театр тощо — мають відношення до мистецтва як особливе до загального. Видові особливості, що є специфічним проявом загального, зберігаються протягом усієї історії розвитку мистецтва, хоча у кожну епоху в певних художніх культурах виявляються по-різному.

У сучасній системі мистецтв існують дві тенденції: тяжіння до синтезу (наприклад, зв’язок архітектури, живопису та скульптури) та збереження незалежності (самостійності) окремих видів мистецтва. Обидві тенденції плідні та сприяють розвитку системи мистецтв. Врешті, на розвиток цієї системи мають вирішальний вплив досягнення сучасного науково-технічного прогресу, без яких була б неможливою поява кіно, голографії, рок-опери тощо.

Достатньо складним є питання відбору критерію класифікації даної системи. Так, розподіляючи мистецтво за способом сприйняття, одержуємо слухові, зорові та видовищні види мистецтва. Поділ мистецтва за типом відтворення дійсності дає образотворчі та необразотворчі види мистецтва. Визначення специфіки створення художнього образу зумовлює виділення часових, просторових та просторово-часових видів мистецтва (у іншій термінології — статичних, динамічних та статикодинамічних). Залежно від характеру поєднання виражальних засобів у конкретному виді мистецтва відзначають прості, складні та синтетичні види мистецтва.

Усередині кожного виду мистецтва також існує поділ на жанри, стилі, роди тощо. Зберігаючи свої специфічні особливості та внутрішньовидовий поділ, кожний вид мистецтва змінюється під впливом своєрідності часу, культурних вимог, характеру художнього смаку тощо. Усі ці особливості містяться у визначенні стилю.Стиль — сукупність головних ідейно-художніх особливостей творчості майстра, які виявляються у типових для нього темах, ідеях, характерах, конфліктах, а також у різноманітності виражальних засобів, художніх прийомів. Таким чином, доцільно виділяти стиль епохи, стиль художньої школи (або напряму), стиль конкретного виду мистецтва, національний стиль, стиль окремого митця.

Внутрішньовидовий поділ мистецтва та аналіз особливостей кожного його виду містить розділ мистецтвознавства, який називається морфологією мистецтва.

Загальна характеристика видів мистецтва. Сучасна естетична теорія ще не має остаточного погляду на кількість видів мистецтва, що вирізняються. Очевидно, дана точка зору не буде досягнута ніколи, оскільки ця система є відкритою і такою, що постійно розвивається. Слід проаналізувати ті види мистецтва, які найчастіше виділяються у сучасній літературі.

Декоративно-прикладне мистецтво (лат. dесого — прикрашаю) — особлива галузь художньої діяльності, у продуктах якої призначення досягнення практичної мети органічно зливається з формальним рішенням, що має естетичну значущість.

Вислів І. Канта «... у творчості головне — це визначене використання предмета, яке створило мистецтво, та цим, як умовою, естетичні ідеї обмежуються» є справедливим щодо декоративно-побутового мистецтва, тому що тут первинне значення має намір виготовлення речі корисної і в той же час такої, що має естетичну цінність.

Внутрішньовидова класифікація у декоративно-прикладному мистецтві здійснюється за різними принципами: за матеріалом, технологією виготовлення, функцією. Залежно від обраного критерію його поділяють на спеціалізовані галузі: кераміка, текстиль, меблі, посуд тощо.

Цей вид мистецтва — один з найдавніших видів художньої творчості, який розвивається й тепер. Він існує у предметах побуту, які створені за законами краси. Ці речі є не тільки корисними, але й прекрасними, вони мають свій стиль та художній образ, який відтворює їх призначення і несе узагальнену характеристику типу життя й світогляду народу та епохи.

Декоративно-прикладне мистецтво є національним за своєю природою, воно народжується із звичаїв, навичок, вірувань народу та безпосередньо наближається до його виробничої діяльності, його побуту.

У давні часи творіння декоративно-прикладного мистецтва являли собою предмети розкоші (Стародавній Єгипет); красиві та корисні речі (Стародавня Греція); речі, що відрізнялися строгістю виконання (Рим епохи Республіки). Середньовічний аскетизм наклав відбиток на побутове мистецтво, надав йому суто конструктивного, раціонально строгого характеру, утилітарного за спрямованістю. У подальшому розвитку феодального суспільства для побутових речей стає характерним сполучення декору та конструкції.

На одяг, меблі та інші твори побутового мистецтва починають переноситися вертикально-стрілчасті лінії та форми архітектури, речі дедалі більше орнаментуються. За епохи Відродження важливого значення набуває єдність функції та краси. Речі довгий час мають привабливість, індивідуальну неповторність. Це раритетні твори, які зберігають чарівність обдарування та всю унікальність їх творця — митця-ремісника. Розвиток виробництва у наш час все більше нівелює сліди індивідуальності митця з речей, що виробляються у промисловості. Але бурхливий розвиток дизайну саме й починається з приходом у промисловість митця.

Вершиною декоративно-побутового мистецтва є ювелірна справа, яка зберігає свою самостійність і тепер.

Особливий внесок у розвиток жанрів, шкіл декоративно-прикладного мистецтва вносять народні промисли (наприклад, хохломський та жостівський розпис, гжельський фарфор, вологодські мережива, оренбурзькі хустки, грузинська чеканка по міді, сріблу, туркменські килими тощо).

Архітектура. Кожна людина живе у певному предметному середовищі. У створенні його образу, характеру, більше того, у створенні настрою, підтримці психічного та емоційного здоров’я непомітно, але постійно присутній один з найдавніших видів мистецтва — архітектура. М.В. Гоголь архітектуру називав музикою, що застигла у камені. Поет А. Вознесенський, архітектор за фахом, говорив, що архітектура — це розмова з нащадками. Адже, дійсно, твори архітектури, архітектурні пам’ятки можуть багато розповісти про побут, звички, культуру минулого, коли та ким вони були створені. Згадаймо, наприклад, затишні будівлі епохи зрілого класицизму та помпезні споруди 40—50-х років XX ст. у нашій країні. Архітектура, на відміну від багатьох інших видів мистецтва, крім декоративно-побутового призначення, виконує ще й естетичну та практичну функції у житті людини.

Згідно з цим виділяють типи архітектури: суспільна, житлова та виробнича. Даний вид мистецтва створюється для життя, праці та відпочинку людей, тому до архітектурних споруд належить ставити вимоги, які сформулював ще великий Ветрувій: користь, міцність та краса. Проте не всі споруди можуть претендувати на творіння архітектури. Основна маса будівель наших міст та сіл складає те, що можна назвати тільки будівництвом, головне призначення якого — бути пристосованим для використання. Через два-три десятиріччя свого існування вони потребують заміни більш сучасними спорудами. Але це не означає, що й ці будівлі не повинні бути співвіднесеними з вимогами естетики, через те що вони формують смак та настрій людей.

Як вид мистецтва архітектура є статичною, просторовою, художній образ тут створюється необразотворчим засобом, відтворюючи певні ідеї, настрої та прагнення шляхом співвідношення масштабів, мас, форм, кольору, зв’язку з навколишнім пейзажем, тобто за допомогою специфічних виражальних засобів.

Архітектура — вид мистецтва, твори якого є пам’ятками матеріальної та духовної культури людства. Архітектуру називають мистецтвом спорудження дахів, тому що основні архітектурні типи та стилі відрізняються характером покрівель, наприклад, купольна або стояково-балкова системи. Визначний архітектор XX ст. Ш. Корбюз’є з огляду на це назвав архітектуру «мистецтвом вписування ліній у небо». Стародавні греки створювали свій архітектурний зовнішній простір, залишаючи внутрішні приміщення темними та строгими.

У давньоруському зодчестві храми та собори повинні були уособлювати надійність, спокій та силу, часто виконуючи одночасно й роль фортеці, а не тільки культової споруди. Вперше внутрішні приміщення стали предметом архітектурного освоєння у готичному мистецтві, а мистецтво бароко досягло у цьому напрямові найбільших успіхів, перемігши (природно, ілюзорно) обмеженість простору (згадаймо спосіб використання дзеркал у парадних залах Петергофа або Катерининського палацу Б. Растреллі). Архітектуру людина сприймає не тільки візуально, як це здається на перший погляд, але й усією своєю тактильною та моторною енергією, усією своєю істотою.

Твори, які були створені за однієї й тієї самої епохи, в одній і тій же країні, як правило, несуть у собі щось загальне. Порівняймо, наприклад, види Смольного інституту та Російського музею у Санкт-Петербурзі. Ця схожість досягається за рахунок використання подібних матеріалів, однакової техніки будівництва та, врешті, втілення в архітектурних спорудах схожих естетичних смаків, ідеалів, а також архітектурних ідей. Ця єдність ідейно-художніх ознак, матеріалів, конструкцій, форм у певну епоху визначається як архітектурний стиль. Історії архітектури відомі декілька стилів: архітектура Стародавнього Єгипту та інших давніх цивілізацій, антична архітектура з характерною ордерною системою, архітектура Візантії, готика, романська архітектура, архітектура Ренесансу, бароко, класицизм, ампір, модерн, конструктивізм тощо. Розвиток архітектурних стилів продовжується й сьогодні, хоча єдиного стилю немає, тому що сучасна архітектура більше зорієнтована на своє побутове, ніж естетичне значення.

Скульптура. Один із геніальних скульпторів та архітекторів Італії XVII ст. Лоренцо Берніні говорив: «Мабуть й сам Бог — скульптор, він створив людину не за допомогою чар, а шматок за шматком, як різьбяр». У цьому вислові підкреслюється, що скульптура як мистецтво створює просторовий образ людини з давнини. Назва цього виду мистецтва виникла від латинського sculpо — вирізаю; часто скульптуру називають також пластикою (грец. рlaste — ліплю). Ці дві назви одного виду мистецтва вказують на існування різних технік створення скульптурних образів. Скульптура проста, зрозуміла та переконлива, в усі часи вона втілює ідеальні уявлення про красу людської постаті та особливості моральних якостей епохи.

У сприйнятті скульптурних творів бере участь усе тіло людини, а не тільки очі. Очевидно, тому Д. Дідро висловив таку думку: «Живопис звертається тільки до очей, скульптура існує і для видючих, і для сліпих». Людина відчуває м’язове напруження, розумом сприймає близький стан, відчуває схоже напруження душі. Кращий спосіб сприйняття скульптури — спроба провести по її силуету рукою.

Мистецтво скульптури в результаті свого довгого розвитку почало поділятися на форми, види, типи тощо. За найбільш загальним поділом розмежовують скульптуру на велику (як прикрасу садів, парків, площ) та малу. За видами скульптура розподіляється на станкову (зроблену на спеціальному пристрої, вона має самостійне художнє значення) та монументальну, що завжди пов’язана не тільки формою, але й ідейно-художнім змістом з архітектурою. Монументальна скульптура, в свою чергу, поділяється на:

   а) монумент або пам’ятник;

   б) декоративну скульптуру (прикраси мостів, споруд, садів, парків);

   в) надгробник;

   г) меморіальні комплекси (Піскаревське кладовище, Малахів курган, Хатинь тощо).

У скульптурі розрізняють такі форми: голова, портретний бюст, статуя, торс (зображення без голови та кінцівок — форма походить від розкопок стародавніх цивілізацій), скульптурна група. Найскладнішою за композицією є скульптурна група, що складається з двох постатей або їх груп. Вони, як правило, самостійні за значенням, але зв’язані між собою сюжетно та духовно.

Скульптуру поділяють на круглу (вона об’ємна з усіх боків) та рельєфну (об’ємне зображення ніби виступає з площини). Рельєфи можуть бути також різноманітними: койланогриф — зображення на стіні (контурний рельєф), барельєф — зображення, що виступає на половину об’єму, горельєф — зображення, що виступає більше ніж наполовину. Скульптуру розрізняють за технікою виготовлення та за матеріалом. Найдавніший з матеріалів скульптури — глина. Все, що зроблено з глини, — кераміка. Випалену для міцності глину називають теракотою.

Спосіб покриття глиняних виробів свинцевою поливою прийшов до нас із Мавританії через острів Майоліка, звідси походить назва подібних скульптурних творів. Коли ця техніка стала відомою у місті Фаянсі, там почали виготовляти багато фаянсового посуду. Різновид кераміки — фарфор. Його винайшли японці. До XIV ст. фарфоровий посуд не мав естетичного значення.

Тільки пізніше, з відкриттям Бейтгером у Мей-сені своєї фабрики по виробництву фарфорового посуду, фарфор став сприйматися як придатний для скульптури матеріал. Крім глини у скульптурі використовуються різноманітні матеріали: гіпс, бронза, різні метали, мармур, граніт тощо. З розвитком цивілізації збільшується й палітра матеріалів, що застосовуються у скульптурі, а також змінюються й способи їх обробки. Наприклад, використання сталі, чавуну, різних сплавів і т. ін. здійснюється у техніці лиття, ковки тощо.

Однак, незважаючи на відмінність технік та матеріалів, форм та видів скульптури, художній образ цього виду мистецтва створюється особливим набором специфічних засобів:

   головний засіб — об’єм не ілюзорний, як у живописі, а реальний;

   вирішальний засіб — силует. Ідея скульптурного твору повинна бути схопленою з будь-якої відстані, у будь-яку пору року та з будь-якого ракурсу;

   фактура скульптурного твору не менш важлива, оскільки між ідеєю та матеріалом існує певний зв’язок, а кшталт одного і того ж майстра змінюється залежно від конкретного скульптурного матеріалу;

   найкращі скульптурні твори переборюють свою статичність за рахунок привнесення не самого руху, а його мотиву; добирається така постава, що є неначе проміжною між двома крайніми станами дії (наприклад, скульптурні групи Мікеланджело «Ранок», «День», «Ніч»);

   для монументальної скульптури важливим є також характер п’єдесталу (згадаймо п’єдестал у формі хвилі як символ Росії XVII ст., яку реформував Петро І, у «Мідному вершнику» Е. Фаль-коне).

Графіка. Цей вид мистецтва так само відомий з давнини. До XV ст. графіка пронизує всі види мистецтва, але самостійного значення набуває тільки за епохи Відродження. З цього часу ручний малюнок та естамп стали сприйматись як самостійна художня цінність. За призначенням графіку класифікують так: репродукційна, яка була особливо популярною у XIX ст. до виникнення фотографії; супроводжуюча (ілюстрації до книг, часописів); плакатна; промислова (етикетки, рекламні зображення, афіші); підготовча, де розрізняють начерк (ескіз), етюд; самостійну; що здійснює власне естетичну та художню функції.

Графічні роботи можуть бути створені у різних матеріалах та за різною технікою. При виконанні графічних робіт рукою розрізняють мокру та суху графіку залежно від матеріалу. До мокрої графіки належать твори, виконані за допомогою бістру (матеріалу, який виготовляється з соснового попелу), сепії (фарбовий пігмент бузкового кольору, який був виділений з каракатиці), акварелі, пастелі; суха графіка одержується при використанні сангіни, крейди, вугля, графіту тощо (сангіну геніально використовував Леонардо да Вінчі, а вугіль був преференційним матеріалом Альбрехта Дюрера).

Друкована графіка являє собою ряд відбитків (естампів), які зроблені з певних твердих поверхонь за допомогою різних технік друку. Так, зображення може бути відбито на камені, металі, дереві, лінолеумі за допомогою плоскої, високої або заглибленої техніки друку. Кожен з таких відбитків є кінцевим результатом і метою творчості графіка і має художню цінність.

Зображення, яке виконано на кам’яній подушці за допомогою лупи та щекілю, називаютьлітографією.

Ксилографія — гравюра на дереві з нанесенням на неї фарби при подальшому її друкуванні на папері.

Ліногравюра — це графічне зображення, яке одержують при друкуванні малюнка з листа лінолеуму.

Офорт— відбиток з металевої платівки (згадаймо найбільш відомі офорти Рембрандта).

Незалежно від техніки та матеріалу графічний художній образ створюється особливою мовою. Виражальними засобами графіки є: лінія, за допомогою якої створюється малюнок, який можна порівняти з монологом, і пляма, винахід якої належить японським графікам. Лінія та пляма (чорна й біла) — найабстрактніші образотворчі категорії, яких не існує в природі; штрих або тон — переривчаста лінія на графічному зображенні.

Лаконічність графічної образотворчої мови свідчить не про її бідність, а про її специфіку. Графіка перекладає наше сприйняття на особливу раціональну мову. Графіка наближається до визначення, вона апелює до розуму. Живопис розбуджує емоції, а графіка — думки та уявлення від дійсності, вона близька до слова.

У житті суспільства графіка відіграє особливу роль. Вона тісно зв’язана з реальністю, яка швидко змінюється, використовується у пресі, пропаганді, рекламі, промисловості та побуті, естетизує ті галузі нашого життя, які недосяжні іншим видам мистецтва. Графіці властива особлива ефективність взаємодії з суспільним життям, оскільки вона оперативна, мобільна, відкрито публіцистична, набуває особливого значення в період змін у суспільстві. У ній об’єднуються індивідуальність та масовість, при сприйнятті графічних образів включаються як зорові, так і незорові асоціації.

Живопис. Великий живописець М. Ге говорив: «Живопис — не слово, у ньому дається одна мить, але у цій миті повинно бути усе, а якщо немає — немає й картини». Дане висловлювання підкреслює специфіку живопису — виду мистецтва, який здатний відтворити видиму реальність за допомогою кольору на двомірній поверхні. Це зображення створюється завдяки використанню художником законів перспективи, лінії, кольору, світлотіні. Живопис — безмовний, нерухомий, просторовий. Психологи уподібнюють вплив живопису на людину впливу музики, оскільки в ньому відтворюється в одній миттєвості усе людське життя в усьому блиску кольору.

Недарма великий Леонардо називав живопис божественним мистецтвом. За видами, подібно скульптурі, розрізняють монументальний та станковий живопис. Техніка станкового живопису — нанесення на папір (або полотно) шару фарби. Монументальний живопис завжди пов’язаний з архітектурою, тому він не може існувати самостійно. Незалежно від виду живопис розрізняють за окремими жанрами: портрет, пейзаж, натюрморт, тематична картина. Особливий жанр живопису складає іконопис.

Найперше використовувалася техніка мозаїчного монументального зображення; матеріалами у цьому процесі були смальта, дерево, кераміка, скло тощо. Російська мозаїка налічувала понад 1500 кольорів, італійська — 2500. Один квадратний метр мозаїки майстер створював півтора років, тому цей вид монументального живопису найбільш важкий та коштовний.

Вітражі як вид монументального живопису створюються за допомогою прозорого скла. Частинки скла скріплюються свинцевими сплетіннями.

Найдешевший вид монументального живопису — фреска (італ. їгезсо, буквально — свіжий) : на стіну, яка щойно заштукатурена, наносять розчинений у воді фарбовий пігмент. Фрески площею п’ять-шість квадратних метрів виконують за п’ять-шість годин, тому техніка фрески потребує високої живописної майстерності, точної руки, найвищого художнього смаку.

Щоб одержати зображення, у станковому живопису використовують пастель, гуаш, енкаустику (рідкі воскові фарби), темперу та ін. У 1495 р. брати Ван Ейк вперше розпочали писати «Гентський алтар» масляними фарбами (тобто використали пігмент, який розчиняється на гороховій, конопляній або лляній олії).

Художній образ у живописі — це не фактичне зображення реальності, а враження від дійсності, яке пройшло через думки та почуття художника. Цей образ створюється за допомогою живописної образотворчої мови, складові якої такі:

   колір як головний компонент живопису. Сполучення кольорів у картині створює її колорит. Сар’ян говорив, що у живописця є тільки один засіб розповісти про світ та про себе — це колір. Колір створює емоційне напруження у картині (згадаймо, наприклад, картини Ель Греко або Сезанна), особливо вдало психологічний вплив кольору використовували Матісс та Ван Гог. За допомогою кольору створюється декоративність картини, він має і символічне значення (найвиразніше ця особливість використовується в іконах);

   фактура — різні засоби накладення фарб. Розрізняють затерту та незатерту фактуру;

   світлотінь — співвідношення світла та тіні у картині. Вона використовується як засіб зображення, створюючи ілюзію простору, підкреслює центральні частини художнього образу (наприклад живописні прийоми Рембрандта), створює емоційне напруження, має символічне значення (наприклад картина Ярошенка «Кочегар»);

   малюнок — один з найвиразніших засобів живопису;

   перспектива — засіб створення просторового ефекту на площині. Історія живопису знає пряму та зворотню перспективу (ікони). Крім того розрізняють лінійну перспективу, де усі лінії картини зходяться у одній точці, яка розташована на третині горизонту; та повітряну, що була знайдена Леонардо да Вінчі, у якій червоний колір на віддалі набуває зеленого, а потім блакитного відтінку;

   ритм як композиційний засіб також використовується при створенні живописних образів (наприклад, картини О. Дейнеки «Оборона Петрограда» та Ван Гога «Прогулянка в’язнів»);

   композиція — закони побудови, розташування окремих постатей, плям світла та тіні на полотні. Композиція повинна створювати цілісність зображення, вона часто несе змістове навантаження, наприклад, на «Портреті Катерини II» Д. Левиць-кого зображення Феміди вказує, що імператриця — перша серед рівних, орел символізує мудрість тощо. Таким чином, через композицію художник відтворює тему та ідею свого твору.

Музика. Вона завжди визнавалася надзвичайним видом мистецтва. Музика — вид мистецтва, який, відтворюючи дійсність, впливає на людину завдяки звуковим комплексам, що побудовані особливим чином. Відомий, наприклад, вислів Конфуція: «Якщо хочеш дізнатися, чи гарно йдуть справи з правління будь-якої країни та чи здорова її вдача, прислухайся до її музики». Біограф та соратник Л. Толстого Гольденвейзер записав якось зауваження письменника: «Музика — найяскравіший доказ духовності нашого існування». Ці вислови ілюструють значення, яке має музика у житті людей.

З давнини використовується цілющість музики не тільки для духовного здоров’я, але й для фізичного, у тому числі й психічного. Ще Піфагор застосував музику для лікування людей. Він вважав, що ритми музики — це відтворення світового порядку. Музикою, як зазначають психологи, можна викликати будь-який ефект — від жаху до захоплення. Платон та Арістотель усю систему естетичного виховання будували на музичному вихованні та, знаючи силу цього виховного знаряддя, пропонували встановити державний контроль за використанням музики. Музика діє одночасно, але по-різному на маси людей. Вона має багаторівневу структуру. Звучання її форм та сенсів важко перекласти на іншу мову, наприклад передати словом. Музика звернена до особливостей слуху кожного. Музику відрізняє динамічний характер звукового потоку, тобто музичний образ розвивається у часі.

Основою музичного твору є почуття, емоції; зміст створюється завдяки пульсації ритму, мелодії тощо. Розуміти музику — це вміти глибоко та сильно відчувати, через почуття вміти розрізнити глибокий життєвий сенс музичних образів.

Головним виражальним засобом музики є звук. Проте музичний звук істотно відрізняється від будь-якого іншого звуку або шуму. Він є оброблений, тобто фіксований по висоті, і включений до особливої системи ладових (висотно-функціональних) та метроритмічних (часових) співвідношень, що склалася історично. Звуки створюють мелодію музичного твору, яка має інтонаційну природу. Загальновідомий вислів проголошує: «Тон створює музику». Тому мелодія — це художньо усвідомлений ряд звуків різної висоти, організований ритмічно та інтонаційно. Мелодія організується також за допомогою темпу (швидкості), метра, ритму (закономірного чергування звуків різної тривалості) та тембру (забарвленості звуку, тобто співвідношення основного тону та обертонів). Сучасна музика багатоголоса. Розрізняють гомофоно-гармонійну музику, що супроводжується акордами, які знаходяться з нею у гармонійній єдності, гетерофонію, де наспів ніби обростає сусідніми тонами та новими мотивами, що гуртуються навколо головного, та поліфонію, де розвивається декілька мелодій, які мають рівноцінне значення (наприклад творчість Баха).

Музику розділяють на інструментальну та вокальну. Але проблема музичних жанрів вирішена ще не повністю. Д. Кабалевський називав основними музичними жанрами пісню, танок та марш. Однак музична практика має багато різновидів музичних жанрів та форм. Серед них:

   хорал (лат. cantus choralis — хоровий спів) — релігійне багатоголосся;

   меса (франц. messe — літургія) — хоровий твір, який, як правило, називають першим словом молитви;

   ораторія (італ. oratorio від лат. оrо — молю) — хоровий твір для співаків-солістів, пізніше у концертному виконанні став супроводжуватись оркестром;

   кантата (італ. cantata — співаю) — хоровий твір, за змістом менший, ніж ораторія, не має драматичного розвитку сюжету;

   сюїта (франц. suite, буквально — послідовність, ряд) — спочатку — танцювальна музика у концерті; пізніше — самостійний інструментальний твір, що складається з декількох п’єс танцювального характеру;

   фуга (італ. fuga — біг) — музична форма з яскраво відтвореною ідеєю-темою, що відображається в іншій або інших темах, які повторюють головну, в іншій тональності або регістрі; музика фуги витікає з підпорядкуванні та опори цих виявів на одну музичну думку;

   соната (італ. sonata — звучати) — інструментальний твір, який до XVI ст. був частиною релігійної музики; відокремившись, до XVIII ст. розвивався як камерний жанр. У сучасному розумінні соната означає складний музичний твір, що утворюється з декількох частин, які об’єднуються загальними ідеєю та змістом, але є різними за ритмом;

   симфонія (грец. symphonia — співзвуччя) — сонатно-циклічна форма; бере початок від оперної увертюри. Призначена для виконання симфонічним оркестром; являє собою вищу за змістовністю, багатогранністю звукових сполучень, розумністю конструкцій та різноманіттям фактури музичну форму;

   опера (італ. opera, буквально — праця, твір) — бере своє начало у давньогрецькій хоревті. Тепер — це великий музично-драматичний твір, який призначено виконувати у театрі.

Перша світська опера під назвою «Орфей» була написана у 1607 р. К. Монтеверді. У Росії першою національною оперою був твір Аблесимова та Соколовського «Мірошник-чаклун, обманщик та сват», яку поставили у 1799 р. В опері використовуються різні типи співу: кантилена, речитатив, колоратура. Оперна вистава складається з цілого ряду номерів: сольних — арія, каватина, монолог, балада, пісня; діалогів — дует, тріо, квартет, квінтет. Хор в оперній виставі виконує багато функцій: він створює фон дії, може коментувати події, іноді виступає як головна діюча особа (наприклад, в операх М. Глінки «Іван Сусанін», у «Хованщині» та «Борисі Годунові» М. Мусоргського). Оркестр в оперній виставі окремими номерами виконує увертюру та іноді музичні антракти. За типами розрізняють оперу-серіа (серйозну оперу) та оперу-буф (комічну, як «Севільський цирульник» Россіні).

Хореографія. Цим терміном первісно позначали тільки запис танцю. З кінця XIX ст. став використовуватися для позначення мистецтва танцю у цілому, в усіх його різновидах. Мистецтво хореографії будується на музично організованих, умовних, виразних рухах людського тіла. Започаткування образної виразності наявне у людській пластиці вже у реальному житті. У тому, як людина рухається, жестикулює, діє й пластично реагує на дії інших, виявляються особливості її характеру, складу почуттів, своєрідність особистості. Такі характерно-виражальні елементи, що народилися у реальності, називають пластичними інтонаціями та мотивами. У них містяться джерела образної природи хореографії. Вона заснована на тому, що характерно-виражальні пластичні мотиви відбивають різноманіття реальних життєвих рухів, узагальнюються і організуються за законами ритму та симетрії, орнаментального візерунка, декоративного цілого, спираючись на музику.

Хореографічне мистецтво з самого початку синтетичне, тому що музика посилює виразність танцювальної пластики і дає їй емоційну ритмічну підставу. Разом з тим хореографія — видовищне мистецтво, де суттєвого значення набирає не тільки динамічна, часова, але й просторова композиція танцю, зоровий образ танцюриста (звідси — роль костюмів, образотворчого оформлення тощо). Найвищою формою хореографії є балет (франц. ballet від давньолат. ballo — танцюю), що, як і опера, є різновидом музичного театру.

Мистецтво хореографії народилося у глибоку давнину. Вже у первісну епоху виник танок як безпосереднє втілення, реакція на те чи інше явище у житті племені, його трудовій або воєнній діяльності. Він відтворював рухи співвідносних родів діяльності, мав спочатку релігійно-магічне значення, був невід’ємним від обрядів. У класовому суспільстві розпочався поділ танцю на народний та професійний. Народний танок довгий час зберігав зв’язок з трудовими процесами, мовою та побутовими обрядами (танцювальні пантоміми у Стародавньому Китаї та Індії, давньогрецькі діонісійські вистави, російські та українські масляницькі забави тощо).

У них знаходили втілення почуття народу, особливості національного характеру, відтворювались різні сфери його життя. Поступово втрачаючи прямий зв’язок з працею та обрядом, танок набирав значення мистецтва, втілюючи красу та різні стани людської душі. Вже за античності існував професійний танок як видовище, яке було аналогічним театральному. З кінця XVI ст. почав формуватися балет, який спочатку існував у вигляді інтермедій в оперних та драматичних виставах, а в XVII ст. відокремився у самостійне мистецтво.

Протягом усієї своєї історії професійне мистецтво хореографії спиралося на народний танок і переусвідомлювало більшість його елементів. У сучасній хореографії розрізняють побутовий (народний і бальний) та сценічний (естрадний та балет) танок. У балеті хореографія стає центром синтезу мистецтв, органічно поєднуючи музику й театр. Основою хореографічної дії у балеті є танок, який втілює події сюжету, стан та характер дійових осіб. Підпорядковану роль відіграє пантоміма, що може як складати основу окремих епізодів, так і включатися до танцю. Відзначають танок класичний та характерний, а у межах кожного з них сольний, ансамблевий та масовий (танок солістів, корифеїв та кордебалету). Нерідко зустрічаються сполучення та взаємопереходи усіх цих різновидів танцю. Основу балету складає дійовий танок (який розвиває дію), але часто до балету входить також дивертисмент (який характеризує середовище, фон, дію).

Художня література. Це — мистецтво слова. Воно естетично відображає світ у художньому слові. Його предмет, хоча й не прямо, але неминуче розширюється. Сфера художньої літератури охоплює природні та суспільні явища, величні соціальні перетворення, духовне життя особистості, її почуття. У різних своїх жанрах література висвітлює цей матеріал або через драматичне відображення дії (драма), або через епічну розповідь про подію (епос), або через ліричне саморозкриття внутрішнього світу людини (лірика), що складають роди літератури.

Літературу поділяють на види: прозу та поезію (за типом внутрішньої організації художнього тексту). У межах кожного з різновидів літератури, природно, виділяються й більш дрібні форми та жанри. Підставою для їх відокремлення служить зміст життєвого матеріалу, який вони охоплюють. З ними співвідносяться такі жанри: нарис, оповідання, повість, роман (у епосі); трагедія, комедія (у драмі); пісня, ода, гімн, ліричний вірш (у ліриці) тощо. Слово у нашій свідомості зв’язується зазвичай з уявленням про поняття, яке воно передає. Але у літературі слово народжує образ, для чого використовуються так звані тропи. Серед них розрізняють епітети, метафори, порівняння, уособлення тощо. Усі ці засоби створюють живу картину дійсності, в якій перед читачем оживають реальні люди з їх життєвими проблемами, думками, пошуками та помилками.

Література на початку своєї історії була виконавчим мистецтвом, тому що існувала тільки в усній формі. З появою писемності виконавчі форми літератури не зникли, однак основні лінії її розвитку набули невиконавчого характеру. Слово — вічний творець літературного образу. Образність закладена у самій мовній основі, яка складається народом, вбирає увесь його досвід і стає формою мислення, втілює історичний процес створення мови, що містить перенесення схожих рис від явища до явища, насичуючи його асоціативним баченням світу та підготовлюючи до художнього відбиття дійсності. Слово у літературному творі дзвінке, рухоме, мінливе та визначене у своєму змісті. Літературний образ відтворює явища у їх цілісності, витончені відтінки мови набувають тут величезного значення. Цією особливістю, наприклад, зумовлені труднощі художнього перекладу іноземною мовою. Словесні форми літератури дозволяють їй передавати не тільки естетичні, але й інші суспільні ідеали, встановлювати тісний зв’язок з філософією, правом, мораллю та іншими формами духовного життя суспільства.

Театр. В. Гюго говорив; «Театр — країна дійсного на сцені — людські серця, за лаштунками — людські серця, у залі — людські серця». О.І. Герцен вважав театр «вищою інстанцією для розв’язання життєвих питань». Таке суспільне значення театр мав з часу свого виникнення у Стародавній Греції, де громадяни у театральних виставах вирішували проблеми суспільної ваги.

Театр — це особлива форма, вид мистецтва, де розкриваються суперечності часу та внутрішнього світу людини, стверджуються ідеї за допомогою драматичної дії — вистави. У виставі використовуються виражальні засоби всіх основних видів мистецтва. Вистава звернена одночасно й до духу, й до очей, й до серця глядача. Театр — це видовищне мистецтво. Під час театрального дійства події розгортаються у часі та просторі, але театральний час є умовним і не дорівнює астрономічному. Вистава у своєму розвитку розподіляється на акти, дії, а ті, в свою чергу, — на мізансцени, картини тощо.

Розрізняють види театру: музичний, драматичний. ляльковий, тіньовий, цирк та естрада.

Театр — мистецтво колективне. У створенні вистави беруть участь багато людей, які мають найрізноманітніші суто театральні професії, наприклад, одна з яких — макетник, який повинен зробити сферу вистави, що відтворює місце майбутньої дії, за масштабом один до двадцяти.

Основою театральної вистави є літературний твір: п’єса або інсценівка, де слово підлягає законам театральної дії. Драматургія — найскладніша форма літератури. У ній відсутній авторський коментар, використовується тільки пряма мова. Головний герой — людина, що є носієм певної ідеї (Гамлет, Отелло, Тартюф тощо), але ідеї виявляються через вчинки та дії, бо дія — основна сила п’єси. Гарна драматургія одночасно має не тільки зовнішню, а й внутрішню дію, а розкрити її допомагає слово.

На сцені звучить діюче слово, в ньому виявляється ставлення до інших осіб, тобто драматичне слово є відповіддю на вчинок та викликає новий вчинок і нове слово. Тому діалог є основою драматичного твору, він являє собою розмову двох (або більше) персонажів. Часто у драматургії використовується монолог — роздуми людини з самим собою, іноді — від автора. Мова героїв на сцені завжди індивідуальна та служить особливою характеристикою дійових осіб. Яскраво окреслені характери у спектаклі спрямовують сценічну дію, на шляху якої зустрічаються перешкоди, що породжують конфлікти. Конфлікт може бути не тільки зовнішнім, але й внутрішнім.

Розрізняють основний конфлікт та побічні, які дозволяють повніше з’ясувати життєво важливі, істотні аспекти буття. Однак, щоб донести глибокий зміст вистави, виголошене на сцені слово посилюється й по-різному забарвлюється інтонацією актора, його мімікою, поведінкою (тому що він особисто являє собою головний виражальний засіб театру), обстановкою, зоровим образом вистави. Зоровий образ вистави створює мистецтво сценографії. Художник-сценограф створює декорації, костюми, театральні конструкції, освітлення вистави. Сценографічне рішення вистави може бути реалістичним та метафоричним. Усі атрибути театральної вистави — результат тривалого історичного розвитку. Так, у Стародавній Греції вперше збудували декоративно-об’ємну площадку, де розвивалася сценічна дія. У Стародавньому Римі вперше почали використовувати завісу, що обмежувала простір театральної дії. За епохи Відродження вперше застосували об’ємно-перспективну декорацію.

У XVII—XVIII ст. знайшли практикабль (об’ємну декорацію, що може обертатися), у XVII ст. японці, актори театру Кабукі, почали вперше використовувати сцену, що обертається, вони були авторами ханаміті (шляху квітів) — помосту, що виходить до залу. У 1829 р. у «Гранд-Опера» застосували електричне освітлення та завісу під час антрактів.

У створенні сценічного образу вистави актор завдяки своїм тілу, міміці, голосу створює власного героя, режисер організовує виставу, художник шукає ідею її зорового оформлення, композитор — її звуковий образ. Театр являє собою не тільки взаємодію актора, режисера, художника, композитора тощо — це завжди взаємодія з глядачем, коли у випадку успіху досягається співчуття та глядач стає учасником театральної творчості.

Кіно справедливо називають наймасовішим видом мистецтва. Воно народилося наприкінці XIX ст., коли 28 грудня 1895 р. на бульварі Капуцинів у Парижі брати Люм’єр продемонстрували свій перший фільм «Прибуття поїзда». У 1908 р. був знятий перший російський фільм «Понизька вольниця» (режисер Дранков). Перший вітчизняний документальний фільм відбивав святкування 80-річчя від дня народження графа Л.М. Толстого. Але незначний, у порівнянні з іншими видами мистецтва, вік кіно не завадив йому виробити свою систему художніх прийомів: монтаж, ракурс, план (загальний, середній, широкий), зйомки, наплив тощо.

Пізніше стали опановувати виражальні можливості звуку та кольору. Усе це зумовило силу впливу кіно на глядача. Кіно справедливо вважають найбільш дієвим видом мистецтва, бо та реальність, що її створює кіно, за своєю якістю не відрізняється від реальності буття. Тому ідеї, думки, міфи, що відтворюються через кіно-образи, найлегше сприймаються глядачем, як сама дійсність (згадаймо вітчизняний кінематограф 30—50-х років).

Кіно має багато спільного з театром, визначаючись як мистецтво синтетичне, видовищне та колективне. Але з винаходом монтажу кіномитці здобули можливість створювати свій кіно-час та кінопростір тоді, коли у театрі ці можливості обмежені сценою та реальним часом.

У створенні кінофільму беруть участь люди багатьох професій: сценарист, режисер, актор, оператор, художник, композитор, монтажер, піротехнік, каскадер тощо.

Розрізняють такіжанри кіно:

художнє, або ігрове, де обов’язкова акторська гра, яка втілює задум сценариста та режисера. У кіносценарії все: ідея, характери, драматичні конфлікти, вибір місця та часу дії, деталі підвладне кінозаконам та складає особливий вид літератури — кінодраматургію. Режисер за допомогою інших діячів кіновиробництва втілює задум сценариста. Художнє кіно завжди було живою історією народу та втіленням його соціального, історичного та морального досвіду;

документальне, де вигадка та гра неможливі. Роль актора зводиться до читання коментаря. Дотримуючись історичних подій, історичного вигляду людей, відображається життя таким, яким воно було того часу. Головний виражальний засіб — вірогідність. Кінокамера документаліста — «кінооко» самої реальної дійсності;

   науково-популярне, де також неможливі вигадка та гра. Актор читає авторський текст, а сам фільм знайомить з досягненнями новаторів виробництва, винаходами у галузях науки, техніки, культури в цілому, навчає розуміти природу та твори мистецтва. Різновид — учбові фільми;

мультиплікаційний, або анімалістичний (мальований), фільм відрізняється від художнього тим, що актор залишається за кадром.

Кіно орієнтоване на колективне сприйняття, воно навчає роздумувати про себе, своє життя, сучасність, майбутнє та минуле. Кіно, як ні один із видів мистецтва, зв’язане з розвитком техніки.

Телебачення — наймолодший з видів мистецтва.

Його соціальна цінність полягає в аудіо- та відеоінформатив-ності. Телеекран дає зображення напросвіт, тому має дещо іншу фактуру та інші закони композиції, ніж кіно. Світло — най-сильніший засіб вираження у телебаченні. Ракурс сприйняття предметів, телемонтаж, переміщення камери та наближення предмета зображення дають телебаченню додаткову можливість художньої виразності. Для телебачення характерне поєднання ритмічно-повільного «прихованого» монтажу з його несподіваним «збоєм», перенесенням уваги на новий об’єкт.

Телебачення з усією своєю фактографічністю, близькістю до натури має надзвичайні можливості відбору та інтерпретації дійсності. Разом з тим воно містить у собі загрозу стандартизації мислення людей. «Масове споживання» однакової духовної продукції здатне викликати народження шаблонів у суспільній свідомості Тому такими важливими є естетичний вектор передач та їх художній рівень. Особливістю телебачення, яка поріднює його з декоративно-прикладним мистецтвом, є інтимність, «домашність» сприйняття. Це — мистецтво, яке приходить у наш дім та стає частиною нашого побуту.

Ще на зорі розвитку телебачення С. Ейзенштейн відмічав нову якість актора у цьому виді мистецтва. Усі, хто потрапляє на телеекран, опріч волі стають не тільки людьми певної професії, але й живими образами, персонажами художнього репортажу в новому виді мистецтва. Тому важливо, щоб кожен герой телепередачі був «живою», «незапрограмованою» особистістю, яка на очах глядачів створює монолог або бесіду, вміє невимушено вести розмову та душевно розкриватися.

Важливою естетичною особливістю телебачення є передача синхронності подій, безпосередній репортаж з місця події, залучення глядача до сучасної течії історії. У художньому репортажі екранний час дорівнює реальному. І тоді телебачення звертається до кінохроніки. Ефект актуальності передачі, присутності глядача повинен зберігатися.

Для телебачення важливим є ефект безумовності зображення. На телеекрані відбивається увесь світ. Телевізор здатний примушувати глядача мислити категоріями народу, людства, аналізувати становище у світі та розкривати його у живих, зорових образах. Розвиваються і все досконаліше починають володіти своєю художньою специфікою жанри телебачення — телевистава, телефільм тощо та його види. Все більшого розвитку набуває авторське телебачення. Телебачення, як і кіно, дуже тісно пов’язане з науково-технічним прогресом (кабельне, супутникове телебачення). Телебачення приховує у собі багато можливостей, загрози та добрі перспективи. Воно може виявитися як троянським конем, так і великим учителем людства.

1. Види мистецтва

Історично склався відносно стійкий спектр видів мистецтва:

-архітектура,

-скульптура,

-живопис,

-графіка,

-декоративно-прикладне мистецтво,

-кіномистецтво,

-телебачення,

-література. Кожний з них освоює ту чи іншу сторону багатогранного людського буття і йому притаманна своя специфічна художньо-образна мова.

Види мистецтва поділяють на:

  • просторові (пластичні), де образ розгорнутий у просторі;
  • часові, де образ розвивається у часі (музика, література);
  • просторово-часові, або видовищні, де образ характеризується і тілесністю, і тривалістю (танець та ін.);
  • образотворчі - мистецтва, що використовують знаки, схожі на реальність (живопис, скульптура та ін.);
  • види, що використовують знаки незображувального типу, звертаючись безпосередньо до асоціативних механізмів сприйняття (архітектура, музика та ін.);
  • синтетичні - види, де знаки носять змішаний характер (пісенне мистецтво та ін.).

Детальніше зупинимось на окремих видах мистецтва.

Архітектура, зодчество є мистецтво проектувати та зводити будинки, споруди та їх комплекси, котрі організують матеріальне просторове середовище життєдіяльності людей відповідно до призначення, технічних можливостей, суспільно-значимих ідей і відповідно до законів краси. Засобами вираження змісту тут виступають: співвідношення об'ємів, ритм, масштаб (співмірність з людиною), пропорції, тектоніка, композиція, фактура та колір матеріалу, синтез мистецтв. Архітектура входить у сферу духовної культури, але також складає суттєву частину матеріальної культури. Склалися три основних різновиди зодчества: архітектура об'ємних споруд, ландшафтна, містобудівництво. В архітектурі образно-естетичне начало тісно пов'язано з її соціальною функцією, з історією розвитку суспільства, його світоглядними і суспільно-політичними ідеями; усе це визначає відповідний архітектурний стиль. Основними архітектурними стилями, що склалися історично, є антична ордерна архітектура, романська, готична, архітектура Відродження, бароко, класицизму, модерну, функціоналізму.

Скульптура є видом образотворчого мистецтва, твори якого мають об'ємну, фізично тривимірну форму, створюються з різних матеріалів шляхом ліплення, висікання, лиття тощо. Основними художніми засобами у скульптурі виступає побудова об'ємних фігур, постановка їх у просторі, передача поз, жестів, вибір пропорцій, фактури тощо. Розрізняють такі види скульптури: кругла скульптура, котру можна оглядати з різних сторін (статуя, група, статуетка, бюст) та рельєф - зображення на площині фону, котре може бути високим (горельєф) та низьким (барельєф); монументальна скульптура (пам'ятники, монументи) - пов'язана з архітектурним середовищем, що виражає значні суспільні ідеї; монументально-декоративна - вбрання архітектурних споруд та комплексів; станкова - призначена для інтер'єру і не прив'язана до певного архітектурного середовища; скульптура малих форм -маленькі фігурки, медальєрне мистецтво та різьба по каменю (гліптика).

Живопис є видом образотворчого мистецтва, твори якого формуються з допомогою фарб, що наносяться на тверду поверхню (основу). Головними засобами виразності тут є колір, колорит (цілісна система співвідношення тонів та відтінків кольору), світлотінь, лінія. Ідея живописного твору конкретизується у темі та сюжеті і втілюється з допомогою композиції, малюнка та кольору. Живопис може бути поліхромним або ж монохромним (відтінками одного кольору - гризайль). Основними технічними різновидами живопису виступають: живопис маслом; живопис водяними фарбами по штукатурці - сирій (фреска) та сухій (а секко); темпера - на основі яєчної, рослинної та ін. емульсій; емаль - нанесене на металеву поверхню та закріплене обпаленням склоподібне кольорове покриття; енкаустика - живопис восковими розплавленими фарбами та ін. До різновидів живопису також відносять мозаїку, що використовує кольорове каміння, смальту (кольорове непрозоре скло) та вітраж, де використовується прозоре скло.

Графіка - вид образотворчого мистецтва, що включає малюнок та засновані на ньому друковані зображення (різні види гравюри - відбитки з пластин). Графіка використовує такі засоби виразності, як контурна лінія, силует, штрих, пляма, контраст білого (лист паперу) та чорного. З допомогою таких незначних засобів митець створює живу картину світу. Саме незавершеність, умовність зображення предмета, лаконізм - важливі засоби художньої виразності у графіці, які дозволяють створювати образно-виразні метафори, різко загострювати образ (графічна сатира та гротеск).

Декоративне мистецтво - галузь пластичних мистецтв, твори якої, поряд з архітектурою, художньо формують матеріальне середовище людини, вносячи в нього естетичне, ідейно-образне начало. Вирішуючи, як і архітектура, практичні та художні завдання, декоративне мистецтво належить одночасно до сфер створення матеріальних та духовних цінностей. Декоративне мистецтво поділяють на: монументально-декоративне - безпосередньо пов'язане з архітектурою (архітектурний декор, розписи, рельєфи, статуї, вітражі, мозаїки тощо); мистецтво оформлення (художнє оформлення свят, експозицій тощо); декоративно-прикладне - створення художніх виробів головним чином для побуту. У тісному зв'язку з декоративно-прикладним мистецтвом знаходиться дизайн - новий різновид естетичної діяльності, що виник у XX ст. і являє собою художньо-конструктивну діяльність по оформленню предметного світу людини (зокрема предметів масового попиту) на засадах раціональної доцільності та краси.

Театр є видом мистецтва, специфічним засобом виразності якого є сценічна дія, що виникає у процесі гри актора перед публікою. Формула театру: п'єса - актор - глядач, поєднані грою. Тут життя пізнається шляхом імітації самого життя. Твори театрального мистецтва - спектаклі - створюються на основі драматичного або музично-сценічного твору. У драмі (грецьке - дія), що належить одночасно і театру, і літературі, людські конфлікти і протиріччя виражаються через послідовні дії та висловлювання персонажів. Важливі особливості театрального мистецтва: його колективний характер; особлива роль актора, який є безпосереднім носієм дійово-ігрового начала в театрі; у театрі створення образу актором відбувається на очах у глядача, що поглиблює духовний вплив на останнього (на відміну, скажімо, від кіно), тут має місце безпосередній зворотний зв'язок актора із глядачем, емоційний контакт між сценою та публікою.

Художня література, мистецтво слова - особливий вид мистецтва, у якому матеріальним носієм образності виступає мова. Літературу характеризують такі особливості: літературні образи позбавлені візуальної достовірності, література діє на фантазію, особливо активізує інтелект; через слово реальність освоюється в усій її багатоманітності, відкриваються широкі можливості осягнення внутрішнього духовного світу людей, їх спілкування. Література поділяється на два основних типи (форми): поезію та художню прозу; також виділяють три роди літератури: 1) епос - зв'язну розповідь про суспільно-важливі події минулого, об'єктивовані від особистості оповідача; 2) лірику - де первинний не об'єкт, а суб'єкт висловлювання, його ставлення до зображуваного, зміст його внутрішнього життя; 3) драму, специфіку якої складає суцільний ланцюг висловлювань персонажів, орієнтація тексту на видовищну виразність.

Музика - вид мистецтва, що виражає та відображає людське життя у звукових образах. Музика заснована на здатності людини асоціювати слухові відчуття з власними переживаннями і процесами зовнішнього світу. Музика - динамічне мистецтво, це поезія звуку. Найважливіші засоби виразності та елементи музики: ритм, тембр, мелодія, гармонія, поліфонія, інструментовка та ін. Залежно від засобів, з допомогою яких відтворюється музика, розрізняють вокальну (для голосу), інструментальну, вокально-інструментальну музику. Виділяють також різні види музики: симфонічну, оперну, камерну тощо. Музика буває одноголосна (монодія) та багатоголосна (поліфонія). Основними жанрами вокальної музики виступають пісня, хор, гімн, романс, арія, опера. До жанрів інструментальної музики належать сюїта, соната, симфонія, концерт.

Хореографія, танець - вид мистецтва, у якому основними засобами створення художнього образу є динамічні рухи та пози людського тіла, поетично осмислені та організовані в просторі і часі. Танець безпосередньо пов'язаний із музикою, утворюючи з нею єдиний музично-хореографічний образ. Музично-ритмічні виразні рухи людського тіла (доповнювані пантомімою, спеціальними костюмами та речами) дозволяють розкривати характери, почуття та думки людей. У танці особливо яскраво втілюється національний характер народу, дух епохи. Розрізняють танець побутовий (народний, бальний) та сценічний. У європейському мистецтві велика роль належить класичному танцю, система якого розроблена у XVII ст. у Франції. У XVI-XVII ст. спочатку в Італії, а потім у Франції на основі придворних танців створюється балет.

Фотомистецтво, художня фотографія - вид образотворчого мистецтва, твори якого створюються засобами фотографії. Воно склалось на рубежі XIX-XX ст., його основними засобами виразності є вибір ракурсу, композиції, емоційно-смислове використання фототехніки. Фотографічним образам сучасного фотомистецтва притаманна особлива "співжиттєвість", вони сприймаються як об'єктивні свідчення про життя.

Кіномистецтво - вид мистецтва, твори якого формуються з допомогою кінозйомки реальних, спеціально інсценованих або відтворюваних засобами мультиплікації подій. Кіномистецтво відноситься до так званих "технічних мистецтв". Воно виникло на основі винаходу у І895-І896 рр. кінематографа - системи фотографічного фіксування дійсності у її русі, що також дозволяло тиражувати та широко розповсюджувати аудіовізуальну інформацію. Принципові особливості кіно: демократизм мови, універсальність впливу на духовний світ людини, величезні можливості перенесення глядацького "я" за межі власного буденного життя, насолода від ілюзорної участі в різноманітних подіях, присутності у житті інших людей.

Телебачення - засіб масової комунікації та екранне видовище, близьке до кіно. Воно відрізняється від кіно періодичністю зв'язку з аудиторією, камерністю середовища сприйняття, здатністю інформувати про події безпосередньо, можливістю одночасного звернення до мільйонів розрізнених глядачів. Як засіб масової комунікації ТО тяжіє до документалізму, а як екранне видовище - до образності, тобто до мистецтва у власному розумінні. Камерність телебачення дозволяє реалізувати більш довірливі стосунки між творцем та глядачем. Але, перш за все, телебачення - це ретранслятор подій реального світу та творів інших мистецтв; завдяки ТО у наш дім приходять найвищі досягнення світової культури (хоча не тільки найвищі). Телебачення радикально демократизувало та інтернаціоналізувало культурне життя.

Естрадно-циркове мистецтво носить, перш за все, розважальний характер, але також може виражати значний суспільно-політичний сенс (наприклад, сатиричне мистецтво, клоунада). Естрада - це синтетичне видовищне мистецтво, що поєднує малі форми драми, комедії, музики, а також співу, художнього читання та ін. Специфіка цирку полягає у створенні художніх образів за допомогою рухів, трюків, акторського мистецтва. Демонструючи віртуозно-вільне володіння важко освоюваними предметами (тваринами, простором, власним тілом тощо), цирковий артист творить за законом ексцентричності, розкриваючи вищі людські можливості. Обов'язковою дійовою особою цирку є клоун - комічне дзеркало часу.

Кожний вид мистецтва вносить щось особливе в естетичне освоєння світу. Нема головних і другорядних мистецтв, але в той чи інший період може набувати найбільшого значення якийсь один з видів мистецтва, який стає найбільш масовим і впливовим: наприклад, в епоху Відродження - живопис, сьогодні - телебачення. Ґрунтовний огляд видів мистецтва представлений в роботі Ю.Борева "Эстетика" М., 2005.

Історичний характер мистецтва знаходить свій вираз у розмаїтті художньо-стильових форм. Мистецький стиль - це історично-обумовлена стійка образна система, що виражає певне бачення світу (умонастрій), і відповідна сукупність творчих прийомів вираження змісту, притаманні певному періоду і певним обставинам розвитку мистецтва. Стиль - це певне художнє переживання часу.

Історію світового мистецтва можна розглядати як історію художніх стилів. Виділяють стилі різного ступеня загальності: стиль окремого твору, індивідуальний стиль автора, стилі цілих епох, стилі певних напрямків, певних видів мистецтва (наприклад архітектурні стилі) тощо. Зміна одних способів художнього мислення іншими, зміна форм, типів композицій, прийомів просторових побудов, особливості колориту взаємопов'язані і не випадкові. У рамках одного історичного художнього стилю завжди зароджується новий, а той, у свою чергу, переходить у наступний відповідно до специфічних особливостей історичної епохи.

Більш детальний розгляд усього розмаїття художньо-стильових форм розглядається при характеристиці відповідних культурно-історичних епох художнього розвитку - первісної, античної, середньовічної, ренесансної, нового та новітнього часу. Кожна з них являє собою певну картину світу в уявленні людей, що характеризується певною спільністю релігійних, філософських, політичних ідей, наукових уявлень, психологічних особливостей світосприйняття, етичних і моральних норм, естетичних критеріїв життя.

2. Стилі мистецтва.

Згодом виокремилось поняттяхудожнього стилю (або стилю мистецтва). Це більш вузьке поняття, оскільки воно стосується лише мистецтва.Стиль мистецтваце структурна єдність образної системи, зовнішньо виявлених прийомів художньої виразності.

Поняття „стиль мистецтва” використовують для характеристики етапу в розвитку мистецтва різних художніх напрямів, індивідуальної манери художника. Передумовами виникнення стилю виступають особливості історичного моменту, який переживає суспільство. До деякої міри можна вважати стиль у мистецтві своєрідним віддзеркаленням епохи, її „візитною карткою”. Наприклад, дивлячись на ту чи іншу пам’ятку архітектури, ми легко можемо пізнати не тільки естетичні уявлення, а й характер суспільних відносин, рівень розвитку того чи іншого суспільства.

Розрізняють мистецькі стилі цілих культурно-історичних епох. Наприклад, від початку середньовічної доби та до сьогодення історія мистецтва знала 11 великих мистецьких стилів, а саме:

1.Візантійський стиль припадає на другу половину І тис. н.е. Сформувався у Візантії, поширився на Південну й Східну Європу, частину Азії. Основні риси – урочистість, панування суворого канону (жорсткого правила у формах мистецтва), видовищність, монументальність форм, фрескові розписи в інтер’єрі. Візантійський стиль був представлений в архітектурі Київської Русі. У цьому стилі були зведені Золоті ворота (Додаток 3), Софійський собор у Києві (Додаток 4), П’ятницька церква у Чернігові та інші.

2.Романський стиль панував у Європі у Х − ХІІ ст. Вважалося, що цей стиль наслідує зразки давньоримського мистецтва, звідси і його назва (лат. Roma – Рим). Насправді ж, із давньоримського мистецтва було взято хіба що монументальні, грандіозні розміри й форми, геометричність. Цей стиль асоціюється з міцними лицарськими замками і фортецями доби Середньовіччя. Така ж масивність та геометричність архітектурних форм притаманна й церковному зодчеству тієї доби. Інтер’єри прикрашалися фресками і рельєфною пластикою.В Україні цей стиль найяскравіше відображений у спорудах Чернігова (Успенський собор Єлицького монастиря) і Галича (церква св. Пантелеймона) (Додаток 5).

3.Готичний стиль припадає на ХІІІ – ХV ст. Його формування пов’язане з добою розквіту середньовічних європейських міст, а тому в архітектурі зростає питома вага цивільних будівель. Основні риси – висота і стрункість зовнішніх форм, стрільчастоподібність усіх отворів будівлі, наскрізна різьба баштових шпилів, кам’яні прикраси екстрер’єру, заміна фресок вітражами, кругла пластика як елемент оформлення інтер’єру та екстер’єру. В лініях готичних соборів, що стрімко злітали догори, втілювався релігійний порив служіння Богові. Вертикальність композицій, органічний зв’язок архітектури й скульптури, стрільчасті арки, продовгасті прорізні вікна, прикрашені різнокольоровими вітражами, – ось характерні ознаки готичної споруди, образно названої Віктором Гюго „кам’яною симфонією”. Найбільш відомою готичною спорудою став собор Паризької Богоматері (Нотр Дам де Парі). В Україні готичний стиль здебільшого представлений католицькими костьолами Львова (Латинський кафедральний собор) (Додаток 6).

4.Ренесанс (Відродження)припадає на ХІV – ХVІ ст. Виник в Італії. Цей стиль є перехідним від доби Середньовіччя до культури Нового часу. Його провідні риси: гуманізм (людяність), світський, антиклерикальний (антицерковний) характер, повернення до античної культурної спадщини, акцентування уваги на людських почуттях, героїзмі, красі, пропагування свободи думки та наукових досліджень. Це епоха створення великої кількості світських будівель, у яких перемагають „земні”, центрично організовані горизонталі, що приходять на зміну готичній вертикалі, епоха використання в живописі нових художніх засобів, акцентування уваги на зображенні людського тіла, пропагування ідей Гармонії та Краси.

Яскравими представниками цього часу були Леонардо да Вінчі (його твір “Мона Ліза” є одним із найкращих доби Ренесансу), Мікеланджело, Рафаель, Шекспір, Рембрант. Найважливіші досягнення ренесансної архітектури монументально втілені у творчості італійських архітекторів Ф. Брунеллескі, Д. Браманте й А. Палладіо. Пам’ятки Ренесансу в Україні представлено передусім у Західній Україні (Кам’янець-Подільськ, Меджибож, “Чорна кам’яниця” у Львові) (Додаток 7).

5.Бароко(з фр. дивний, чудернацький, вибагливий)припадає на кінець ХVІ – середину ХVІІІ ст. Зародився в Італії. Стиль пов’язаний із дворянсько-церковною культурою зрілого абсолютизму, що тяжів до врочистого “великого стилю”. Бароко має прославляти знать і церкву, монархічну систему правління. Охопивши всі види мистецтва, найбільш могутньо він проявився в архітектурі й образотворчому мистецтві. Величавість та стриманість Відродження, гармонійні об’єми змінюються динамізмом форм, асиметрією, перенасиченням декоративних мотивів. Будують нові типи палаців, грандіозні садово-паркові ансамблі. Інтер’єр барокової церкви як місце пишного театралізованого обряду католицької церкви демонструє синтез усіх видів мистецтва.

Основні риси – контрастність, динамічність образів, яскравість кольорів, афектація, прагнення величі та пишності, нестримна розкіш, пафос, надмірний декор, асиметрія конструкцій, поєднання реальності й ілюзії. Головними архітектурними елементами є декоративні фронтони, портали, брами, переладовані важкими пілястрами, орнаментика.

Цей стиль в архітектурі представляють собор Мгарського монастиря, Михайлівський собор у Києві, Свято-Успенський собор, Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві, Преображенський собор Мгарського монастиря (Додаток 8) та інші.

6.Рококо(фр. rocaille – декоративний мотив у вигляді раковини) – стильовий напрям у європейському мистецтві першої половини ХVІІІ ст. Характерною рисою стилю є відхід від життя у світ фантазій, панування граційного, вибагливого орнаментального ритму, насиченість деталями, легкість, ніжність, ажурність, химерність форм, розкішність інтер’єрів. Скульптура й живопис, виконані у цьому стилі, витончені, декоративні, але неглибокі за змістом.В Україні в стилі рококо збудовані Андріївська церква в Києві (Додаток 9), костьоли Домініканів і Бернандинів у Львові, собор св. Юра у Львові, головна церква в Почаєві.

7.Класицизм(від лат. classicus – зразковий) – стиль у мистецтві ХVІІ – початку ХІХ ст., що повернувся до античної спадщини як до норми та ідеального зразка. Виник в Італії, але найбільшого розквіту досяг у Франції у часи найвищого підйому абсолютизму. Це так званий “міський стиль” (проявився у будівництві палаців і громадських будівель). Він базувався на ідеях філософії раціоналізму, на уявленнях про розумну закономірність світу, прагнув до піднесених героїчних та моральних ідеалів, до суворої організованості логічних, ясних і гармонійних образів. У архітектурі проявився через такі риси: чіткість і геометричність правильних форм (прямокутник, циліндр, куб), урівноваженість композиції, логічність планування, максимальна простота й лаконічність, поєднання стіни з ордером, стриманість декорування (бідність), використання колонних портиків, простих карнизів, сходинок. Класицизм у архітектурі вимагав математично вивірених рівновагою об’ємів, статичності, що створювала б відчуття надійності та спокою. У Києві зразком класицизму є Червоний корпус Київського університету імені Т.Г.Шевченка (Додаток 10), в Полтаві – архітектурний ансамбль навколо Корпусного парку (Додаток 11).

8.Ампір(від фр. еmpire – імперія) – стиль у європейському мистецтві першої половини ХІХ ст., що завершив розвиток класицизму. Стиль склався у Франції у добу імперії Наполеона І. Характерна особливість – звернення до традицій імператорського Риму, давньогрецької архаїки, Стародавнього Єгипту. Основні риси – масивні, підкреслено монументальні форми, багатий декор, що мали служити втіленню ідей державної могутності й військової сили, квадратове заложення з квадратовою вежею, простота, холодність, гладкість понурих стін. Цей стиль найбільше проявився в міській архітектурі. Приклади: будівля старого Арсеналу, Контрактовий дім, “Аскольдова могила” в Києві, головний корпус ПолтНТУ імені Юрія Кондратюка (Додаток 12) та інші.

З кожною новою епохою відбувалось ускладнення стилів, що було пов’язане зі зростанням взаємодії різних шкіл, національних традицій, індивідуальних манер. Уже на межі ХVІІІ − ХІХ ст. розглядати історію мистецтв як зміну стилів стало проблематично, адже розвиток мистецтва не вкладався в рамки зміни одного стилю іншим. Наприкінці Нового часу народжується стиль „еклектика”, який давав змогу використовувати всі елементи традиційних стилів.

9.Еклектизм– механічне поєднання різнородних, інколи протилежних стилістичних елементів. Термін уведений ще давніми греками, де еклектизм осуджувався. Як стильовий напрям еклектизм поширився в архітектурі й художній промисловості у ХІХ ст. Цей стиль демонструє відсутність апріорної, упередженої, наперед заданої позиції. Прикраси в будь-якому стилі залучаються до конструкції потім, незалежно від характеру і задуму самої споруди.

10.Модерн(фр. modern – новітній, сучасний) – стильовий напрям у європейському й американському мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст., який прийшов на зміну еклектизму. Модерн пов’язаний із розчаруванням інтелігенції у моральних критеріях, протестом проти пануючого прагматизму і позитивізму, розгубленістю перед соціальними катаклізмами, бажанням поліпшити світ за допомогою мистецтва. Розвиткові модерну сприяло зближення мистецтва та промисловості. Модерну притаманне використання нових техніко-конструкційних засобів й вільне планування для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих споруд. Модерн став виявом так званого бунту проти академізму в мистецтві.Яскравим прикладом цього стилю мистецтва є будинок Полтавського губернського земства (сучасний Полтавський краєзнавчий музей імені В.Кричевського) (Додаток 13).

11.Модернізм – стиль у літературі та мистецтві, що виник у кінці ХІХ ст. одночасно з модерном та залишається актуальним і до сьогодні. Цей стиль протиставляв себе традиціоналізму як єдиному „мистецтву сучасності” або „мистецтву майбутнього”. Характерними рисами модернізму є: відсутність єдиного стабільного стилістичного начала (модернізм неможливо визначити як стиль у мистецтві – це, скоріше, сукупність стильових напрямів); елітарний характер культури; відмова в мистецтві від реалізму, спроба проникнути в потаємне, невидиме; пропагування філософії неокантіанства, феноменології, інтуїтивізму, фрейдизму.

В межах модернізму виникли різні течії й напрями (експресіонізм, кубізм, дадаїзм, абстракціонізм, сюрреалізм, неореалізм, гіперреалізм, футуризм та інші), нові форми і жанри мистецтва, пов’язані з використанням техніки (цифрова фотографія, електронна музика, комп’ютерна графіка), набули популярності масові художні видовища, дістала розвиток тенденція до синтезу різних мистецтв.

 Всеохопність мистецтва поняттям "стиль" виявляє себе на декількох рівнях: по-перше, на рівні історичного життя мистецтва (Великі стилі); по-друге, на рівні національної своєрідності художнього життя; по-третє, на рівні стильових особливостей художніх напрямів та течій; по-четверте, на рівні індивідуальних художніх стилів. Зрештою, можна говорити про стиль окремого літературного твору.

Великі стилі у мистецтві. Стиль як структурна єдність образної системи та способів художнього зображення, застосований для характеристики своєрідності мистецтва історичних епох, визначається поняттям Великі стилі. Цілісність життя історичних епох, зосереджених навколо символів всезагальної небайдужості, є основою творення Великих стилів. У символічній образності мистецтва Великих стилів віддзеркалюється найсуттєвіше у духовному досвіді, тобто те, "що саме свідомість уважала абсолютним" (Г. Гегель). Оскільки зміст досвіду втілюється у символах всезагальної небайдужості, вони містять у собі принцип свого формування.

З огляду на закономірності художнього формотворення історію людства можна поділити на три етапи. Історично найбільш ранній і найбільш тривалий — етап синкретичної художності. Він розпочався близько 10 тис. років до н. е. і тривав до ІІІ—II тис. до н. е. у районах Північної Африки, Малої Азії, Індії, Китаю, Причорномор'я (райони найбільш раннього розвитку культури). Елементи художності на цьому етапі не відокремлені від практичного життєтворення і не набули специфічного виду діяльності, яким є мистецтво. Характерним для цього етапу є проникнення елементів образності у різні види практичної діяльності. Це явище символізації змісту діяльності та її наслідків, період міфосвідомості з елементами художності.

Другий етап в історії художності — епоха власне художнього розвитку. Історичний час її — від становлення перших держав (Ш—П тис. до н. е.) до кінця XIX ст. Це епоха, в яку художність досягає вершин свого розквіту, вирізняється багатством видів, жанрів, стильовим розмаїттям, різноманітністю течій, напрямів, методів. Мистецтво трактується у цей період як провідний вид духовного досвіду, воно закріплює знання, практичні уміння, уявлення про світ у цілісній, чуттєво сприйманій формі. Художність розвивається у межах Великих стилів. Згідно з характеристикою Г. Гегеля, це символічна, класична, романтична форми мистецтва. Мистецтво в межах цього етапу визначається як провідна форма суспільної свідомості, під впливом якої перебувають усі інші (релігійна, моральна, філософська, політична тощо).

Третій етап — це етап пост художності. Він розпочинається наприкінці XIX ст. і характеризується руйнуванням цілісності образу світу, втратою духовної визначеності змісту та художньо-образної мови мистецтва, домінуванням суб'єктивізму стильових манер. Тобто втрачається сутнісна визначеність мистецтва як певного типу духовного досвіду, втіленого в особливу, цілісну, художньо-образну мову. Відтак, мистецтво втрачає своє значення виразника та формуючої сили духовного досвіду суспільства й окремої особистості. Пізнавальні функції від мистецтва переходять до науки. Зникає зв'язок мистецтва з практичним формотворенням. (Його місце посідає естетичне формування: конструювання предметних форм). Мистецтво втрачає також зв'язок із мораллю, оскільки духовне життя особистості перестає бути основним предметом художньої творчості. Духовність, що в усі часи історичного розквіту була основним змістом мистецтва, замінює розважальність як таку. Вона апелює не до почуттів, а до емоційної сфери суб'єкта, адже не містить потреби осмислюючого переживання предмета небайдужості. У цей період мистецтво остаточно втрачає свою сутнісну визначеність — художньо-образну природу.

Як уже зазначалось, найбільш плідним етапом історії художнього розвитку людства є епоха Великих стилів, що вкладалися у три основні художні форми: символічне (мистецтво ранніх цивілізацій Близького Сходу); класичне (Давньогрецьке та Давньоримське мистецтво); романтичне (мистецтво європейських країн від доби Середньовіччя до XIX ст. включно). Стиле-утворювальними чинниками у них є своєрідність зв'язку ідеї (зміст мистецтва) та форми (чуттєво-образне втілення ідеї). Це проблема внутрішньої доцільності форми, що організує розгортання ідеї твору в усій її життєвій повноті. Художня форма покликана розкрити духовність змісту, його виразну внутрішню життєвість — доцільність саме такого способу його художнього буття. 3 огляду на сказане художня форма — основний елемент творення стилю. Вона є стійким утворенням, що осягає собою дух часу, атмосферу історичних епох, закріплюючи повторюване у художніх образах. Амплітуда розгортання форми у межах стилю відбувається переважно у напрямі між більш досконалим і менш досконалим, тобто має місце проблема рівня майстерності, а не способу бачення.

Своєрідність форми зумовлена своїм часом: стилем життя епохи. Скажімо, висока антична трагедія в особі її визначних представників Есхіла, Софокла, Еврипіда відображає розуміння греками людини як "смертного бога". Міщанська драма XVIII ст. передає не лише демократизацію життя, але і звуження масштабу людського характеру. Конфлікт набуває локального змісту, пов'язуючись з повсякденним перебігом подій. Внутрішній світ особи-міщанина протилежний високим духовним пориванням, героїчному та трагічному пафосу, що характерні для античного героя.

Духовною основою творення стилю є всезагальна над особистісна ідея. Завдяки естетичній визначеності свого вияву вона укладається в цілісні об-рази-символи. Це ідея, що здатна набути життєвої повноти, втілившись у виразні, чуттєво сприймані, художньо досконалі способи вияву. Внутрішня цілісність художності у добу Великих стилів зумовлена цілісністю світобачення на ґрунті міфології (у межах символічної та класичної форм мистецтва) і релігії (романтична форма мистецтва). Образ світу та людського буття у них "заданий" — визначений змістом віри. Тому Великі стилі — це культурні утвори, що є наслідком емоційно-небайдужого, естетично визначеного відношення великих людських спільнот до всезагальних образів небайдужості (боги міфології та боги монотеїстичних релігій). Дійсність постає у них не стільки предметом логічного пізнання та рефлексії (форми відношення, що відчужують предмет небайдужості від чуттєвої повноти його буття), скільки предметом почуттів.

Характер зображень, що "заданий" міфом або релігійним каноном, зумовлює канонічність художньої форми. Зусилля митця спрямовуються на творення образу, узгодженого зі взірцем. Канон як естетичний спосіб художнього формотворення є органічним для Великих стилів. Він покликаний утверджувати "вічний" характер над особистісних ідей, що живлять дух спільноти. Формотворення у межах канону залишає незмінною духовну сутність образу. Урізноманітнення здійснюється переважно завдяки окремим деталям, що поглиблюють нюанси відношення, не змінюючи їх сутності. Образи, в які вкладені символи віри, усвідомлюються як натхненні вищими силами, підказані ними.

Великі стилі — цілісна система, здатна до саморозвитку. Г. Гегель розкриває закономірний характер розвитку стилів на основі діалектичного зв'язку ідеї та образу, виявляючи три типи відношення між ідеєю та її формотворенням. У символічному мистецтві ідея ще не набула змістовної визначеності у собі самій. її абстрактність зумовлює випадковість образності художньої мови. Яскравим її прикладом є мистецтво Давнього Єгипту. Скажімо, фігури сфінксів (істота з тілом лева і головою людини), постаючи уособленням царської влади, яскраво засвідчують умовність такого символу, абстрактність форми втілення ідеї.

Друга форма — класичний художній стиль — усуває умовність символічної образності. Йому властива відповідність ідеї та способу її художнього втілення, а саме: ідея досконалості набуває виразного, визначеного життя у людському образі. Він є найбільш відповідним змісту ідеї. На цій підставі Г. Гегель слушно зауважує, що саме класичне мистецтво створює завершений ідеал і дає змогу споглядати його як здійснений. Таким є давньогрецьке мистецтво. У ньому ідея здобуває форму природного буття індивідуальної духовності [4, т. 1, с. 84]. Це герої трагедій Бехіла, Софокла, Еврипіда; герої скульптурних творів Поліклета, Фідія, Праксителя, Агесандра. У грецькій скульптурі доби класики людське тіло в його одухотвореності — вияв усеосяжності людського духу: він обіймає й організує матерію людського життя.

Третя форма — романтичний художній стиль — пориває з властивою класичному мистецтву єдністю ідеї та її чуттєвого втілення в образній мові. Нагадаємо, що у класичній формі мистецтва духовне і чуттєве буття постають як ідеальна відповідність одне одному. Саме таке бачення зазнає заперечення у романтичній формі мистецтва. Воно виявляє новий тип невідповідності художньої ідеї та її чуттєвого втілення. Дух розгортається у ньому як нескінченна суб'єктивність ідеї, що не може адекватно втілитися доти, доки тілесна форма є єдино визначеним способом її буття. Романтичному стилю властиве самосвідоме внутрішнє життя. На відміну від характерних для попередніх типів мистецтва чуттєвих уявлень про форми буття духу, романтичне мистецтво заглиблюється у внутрішнє духовне життя і робить його своїм матеріалом і своїм змістом. Романтична форма мистецтва постає найбільш розгорнутим і піднесеним виявом життєвості духу в його невичерпному багатстві. Ця форма характерна тим, що предмет мистецтва становить "свобідна конкретна духовність". Вона має слугувати предметом для "внутрішнього духовного ока". Тобто життєвість духу має вкладатися у форму, яка осягає багатство нюансів його вияву [4, т. 1, с. 86].

Отже, діалектика саморозвитку трьох Великих стилів характеризується тим, що художній рух здійснюється через заперечення заперечення: заперечення попередніх форм, як таких, що вичерпали себе, для розгортання нового рівня повноти втілення ідеї в образній мові мистецтва. Якщо для символічного мистецтва характерна незнайденість образу для втілення ідеї внаслідок недосконалості самої ідеї, то для класичного мистецтва властива єдність ідеї та її чуттєвого втілення в образній мові мистецтва. Ідея духовності набуває тут адекватного чуттєвого втілення у досконалому образі людини у вигляд: одухотвореної тілесності. Вичерпаність останньої народжує новий рівень діалектичного зв'язку ідеї та образу в романтичному мистецтві. Тут ідея як дух (всезагальна сутність) виявляє себе реальним буттям у повноті його в певному житті, здатному до розгортання всередині себе самого і з себе самого. Кожен з названих Великих стилів реалізує повноту своєї ідеї у певному виді мистецтва: у символічній формі — це архітектура; у класичній — скульптура, у романтичній — живопис, музика та поезія.

Кожна з названих історичних форм художності всередині себе проходить три основні етапи, набуваючи естетично визначених якостей. По-перше становлення ідеї та форми; по-друге, віднайденість найбільш відповідної образної мови, здатної розгорнути ідею у можливій повноті її життєвості; по-третє, вичерпаність можливостей подальшого розгортання духу в художній мові мистецтва внаслідок смислової вичерпаності самого духу. Загальним законом історичного життя мистецтва є художньо прекрасне, що постає духовністю, яка здобула чуттєві форми свого втілення.

Зупинимось на деяких більш конкретних виявах діалектики ідеї й образу, що характерні для Великих стилів. У символічному мистецтві, найбільш яскраве уособлення якого — єгипетське, майже кожна форма символічна. Яскраве її втілення — піраміди — величезні кристали, всередині яких — "внутрішнє ядро" — фігура фараона (піраміда захищає її, виокремлюючи з природності як такої). Більш розвиненою є символіка скульптурних зображень. Колоси Мемнона — масивні скульптурні зображення, нерозгорнутість внутрішнього світу яких виявляє себе не лише у статиці фігур, але і у відсутності будь-якого душевного поруху у виразі облич. Символіка єгипетського мистецтва має таємничий характер, що яскраво виражено в фігурі сфінкса. Г. Гегель зазначає, що образ сфінкса — це "символ самого символізму" [4, т. 2, с. 71]. Людський дух тут прагне вирватися з тваринної міцності тіла, але не досягає бажаної мети.

Класичний стиль сформувався на ґрунті ідеї всезагальності суспільних інтересів та внутрішньої свободи особи давньогрецького суспільства. Відповідність усезагального та особливого у духовному досвіді була підставою гармонійного світосприймання. Гармонійність світобачення простежується в усіх творах, де свобода усвідомлена і набула визначеності щодо своєї сутності. Ідеал класичного мистецтва постає як найвищий вияв краси у формі пластичної індивідуальності, духовно визначеної й багатої. Грецький народі "усвідомив у особі богів у чуттєвій, споглядальній, уявній формі свій дух і дах цим богам з допомогою мистецтва існування, цілком співмірне істинному змісту", — зазначає Г. Гегель [4, т. 2, с. 149]. Це дух, що здобув істинну форму свого буття. Внутрішній рух в образі відсутній, а отже, відсутній і рух художніх форм, що набули завершеного змістовного наповнення. Саме тому грецька релігія, за Г. Гегелем, — це "релігія самого мистецтва".

Зросле домінування ідеї над образом у романтичному мистецтві зумовлює особливості його стильового розвитку. Краса у добу Середньовіччя уявляється духовною субстанцією, сутність якої не пізнавана. У предметності вона виявляється лише як відбиток вищої божественної краси. У різних видах мистецтва відбувається конкретизація вищої божественної краси. Відповідно, розгортання її образу має декілька рівнів. Перший — це укорінення духу в масивних архітектурних формах готичних соборів (XII—XV ст.). У стильових рисах архітектури наявна пряма форма творення образу духовної піднесеності: у вигляді спрямованості готичної споруди на вертикаль. У багатстві її декору відтворюється багатство нюансів почуттів. Вони зумовлені переживаннями власної гріховності, недосконалості, що сповна відкривається людині перед образом абсолютної досконалості боголюдини. Другий рівень це вияв духовності у чуттєво даних живописних зображеннях (XIII—XVI ст.). Саме у романтичному мистецтві дух постає в образі єдиного Бога, єдиного духу, як абсолютна суб'єктивність. Якби вона не набула чуттєво сприйманого образу, вона була б доступною лише мисленню. Завдяки чуттєвому втіленню абсолюта у людському образі цінність здобуває дійсний окремий суб'єкт з його внутрішньою життєвістю. У його внутрішньому світі набувають життя вічні моменти абсолютної істини, що є дійсною саме як дух. Ідея духовності, покладена в основу живописного мистецтва, зосереджує його на розкритті багатства духовного світу людини. Особа у неповторності її образу постає основним предметом живопису, розгортаючись невичерпним багатством виявів життєвості духу. Мистецтво Відродження — період найвищого розквіту живопису (фрескового, станкового) з огляду величі, титанізму образів (твори Рафаеля, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тиціана, Дюрера та ін.).

Третій рівень — це явлення духу в розвинутій музичній мові (XVII—XIX ст.). Тут він усе виразніше панує над "матерією" образу. Самоствердження духу як гармонізуючої сили світу здійснюється на цьому етапі засобами ритму, мелодії, гармонії. Музика як мистецтво не лише за змістом, але і за формою має суб'єктивне як таке. Звук як об'єктивний спосіб існування музики покликаний відтворювати не предметність, як, скажімо, живопис, а світ людських почуттів. Музика — це спосіб, у який розгортаються найпотаємніші прояви самобуття духу в ідеальній його самоорганізації у суб'єкті. Своєрідність музики як духовного феномену полягає в тому, що вона здатна стихію почувань перетворити на гармонійні почуття, завдяки мелодійній, ритмічно організованій мові звуків. Музика — це душа, що звучить, одухотворюючи звуки, вкладаючи їх у вільну узгоджену єдність, завдяки чому вони набувають духовної наповненості. Подібно до архітектури музика бере свої форми не з природного світу, а з "духовного вимислу".

З одного боку, музика підпорядкована гармонійним законам звуку, що базується на кількісних відношеннях, а з іншого — завдяки їх розробці та повторюваності такту і ритму вона утворює закономірні й симетричні форми. Загалом же музиці властиве більш вільне розгортання духу через світ гармонійно організованих музичних звуків, ніж, скажімо, це дозволяє скульптура або живопис. У названому аспекті до музичного мистецтва близька поезія, матеріалом якої також є звуки.

Четвертий рівень романтичного мистецтва — романтична поезія (вкладається у ті самі історичні межі, що і романтична музика). її матеріал — поетичне слово. Подібно до музики, що розгортає дух у символічних формах закономірно організованих звуків, утворюючи "душу звуків", мова поезії суто символічна. Предмет поезії — внутрішнє життя духу, зверненого до себе самого. У царині внутрішнього життя у формах уяви, споглядання, почуттів поезія створює широкий об'єктивний світ у єдності подій, настроїв, роздумів тощо. Предметом поезії є духовність як така, тобто життя духу самоцінне у собі. У поезії духовні форми, тобто внутрішнє уявлення і споглядання, утворюють матеріал художнього формування, тоді як, скажімо, у скульптурі — це мармур чи бронза, у живопису — фарби, у музиці — звуки тощо. Універсальність поетичної мови визначена можливостями різних родів поезії у їх жанрі, багатстві.

Отже, у романтичному художньому стилі, як і у більш ранніх Великих стилях мистецтва наявна внутрішня субординація видів. Вона відображає загальну тенденцію художнього розвитку в історичному поступі, а саме: все глибше розгортання духовного начала з огляду його змістовної глибини та одухотвореності форми.

Національний художній стиль — особливий вид стилетворення. Великі стилі до певної міри пов'язані з національним стилем. Це поняття осягає собою і конкретизує своєрідність духовного досвіду окремих народів та культур. Багатством, різноманітністю та неповторністю національних стилів і створюється розмаїття художньої культури людства. Початий становлення національних стилів — це період формування етнічних культур. Народи Давнього світу, в яких становлення державності спиралося на релігію та мистецтво, створили Великі стилі, що збігалися з поняттям "національний стиль" (Давній Єгипет, Давня Греція, Китай та ін.). У інших народів, у яких процес художнього формотворення не наклався на міцні засади державності, стиль не набув яскраво визначених рис, оскільки не мав можливості розгорнутися на декількох рівнях духовного досвіду і закріпитися у багатстві художніх форм. Тим не менше, кожна етнонаціональна культура має свої індивідуально-неповторні риси духовного досвіду, що закріплюються у мові мистецтва, утворюючи національний художній стиль.

Етнонаціональні стилі мають біля своїх витоків духовні засади практичного життєтворення етносів. Вони відображають своєрідність практичного та духовного досвіду стосунків з природою, стосунків усередині спільнот, своєрідність вірувань, обрядів, традицій тощо. Етнонаціональний стиль виявляє себе в усіх видах формотворення, а не лише в художньому формуванні як такому. Етнонаціональний стиль — це спосіб і можливість укласти всі практичні та духовні здобутки народу, "закодувавши" їх символічною художньою мовою у системі образів архетипів. Потаємний їх смисл зрозумілий лише носіям цього типу досвіду і слугує виявом їх духовної спорідненості. Для окремого індивіда він є вагомим чинником ідентифікації себе з ментальним цілим. Відтак, кожен народ входить у культуру людства своїм неповторним образом світу. Етнонаціональний стиль — це початкова (вихідна) форма індивідуалізації образу світу — на рівні етносу як духовно недиференційованого цілого.

Подальший рівень індивідуалізації — це творчість митців з їх неповторним художньо-образним мисленням, а відтак, індивідуальним художнім стилем. У їх творчості також наявні риси ціннісних уявлень національно-ментального образу світу. Неповторність естетичного образу народу, нації закріплюються у творчості геніальних митців, які "збирають" ментальний досвід у естетично визначену цілісність і надають йому художньо довершеного способу втілення мовою мистецтва. Поняття "національний стиль" не тотожне поняттю "народне мистецтво". У сучасній естетичній теорії поняття "народне мистецтво" вживається для означення "залишкових" форм художності (фольклор, декоративно-прикладна творчість), на відміну від розвинутих форм професійного мистецтва. Національний стиль — поняття, що обіймає все багатство художніх явищ як народного, так і професійного мистецтва. Основою стильової єдності є народне мистецтво, народні форми художності.

Народна художність базується на міфопоетичному світобаченні. їй властивий синкретизм форм та повторюваність мотивів. Об'єктивна визначеність їх — у своєрідності практичного досвіду. Тут же закладено підґрунтя неповторності. Скажімо, для народів північних широт білий колір є символом світла, чистоти, небесних сил. Символом злих сил є чорний колір. Для єгиптян чорний колір, навпаки, уособлює сили добра, адже асоціюється з кольором родючого намулу з річки Ніл, а отже, добробуту і життя.

Насичення життя символічною художньо-образною мовою — спосіб створити психічно зручні умови виживання та розгортання відношень зі зовнішнім світом і упорядкування психічних структур (організацію їх) змістом досвіду всередині соціального цілого. Внутрішня спорідненість суб'єктів досвіду виражає себе у мові характером звукоутворення, ладово-інтонаційним строєм у музиці, пластикою рухів у танці тощо. Етнонаціональний духовний досвід задає людині ритм життєвих процесів з перших днів народження. Він визначає спосіб реагування на явища навколишнього світу.

Отже, національний стиль — це естетична категорія, що відображає духовно-формуючі засади народного життя, укладені в чуттєво сприймані предметно-образні форми, що набувають художньої довершеності у творчості професійних митців. Професійне мистецтво і народна художність співвідносяться як особливе і загальне. У народній художності (саме художності, а не лише у народному мистецтві) у згорнутому вигляді наявні духовні джерела творчості професійних митців. У професійній художній діяльності етнічна художність розгортається імпліцитно наявним у ній багатством форм образності. У сталості форм народної художності відображається життєво важлива закономірність: закріплення дістають досвідні знання та художні вміння, що визначилися як доцільні щодо якості та досконалі щодо форми.

Індивідуальний художній стиль. Стильове багатство мистецтва та його індивідуальна своєрідність визначаються як духовний здобуток людства, передусім, європейського, починаючи з епохи Нового часу. Його становлення — тривалий процес, що заявляє про себе вже у добу Відродження. Ні становлення стильового багатства мистецтва у межах конкретних історичних епох впливала низка чинників. Зокрема інтерес до мистецтва заможних кіл суспільства та їх смаки певним чином позначилися на художній творчості З іншого боку, і це був вирішальний чинник, творча особистість, роль ті авторитет якої у суспільстві значно зростають, починає усвідомлювати важливість свого таланту, а відтак, цінність власних творчих умінь. Геніальні митці долають художні канони, розгортаючись у творчості багатством тем ідей та мистецької майстерності.

Творчий пошук окремого митця визнається і заохочується суспільством Розширюється також тематика художньої творчості. Якщо у добу Середньовіччя мистецтво переважно обслуговує потреби релігійного культу, то у добу Відродження воно набуває світського характеру. Навіть у творах, признане них для культових потреб, домінуючими стають світські мотиви. Скажімо, у фресковому живопису визначного італійця Джотто (початок XIV ст.) характерною стає тривимірність зображення простору, наявність пластичної їй колористичної гармонії. Його творчість руйнує середньовічний художній канон та візантійсько-італійську традицію. У його творчості художні завдання набувають самоцінного значення. Яскравим прикладом такої гармонії є зокрема падуанський цикл "Оплакування Христа".

У творчості видатних митців Відродження релігійно-міфологічна тематика стає предметом культурної трансформації. Це долання середньовічного канонічного живопису індивідуальним художнім стилем (італійські, а згодом німецькі, іспанські митці тощо). З другої третини XVI ст. домінуючою сферою творчого інтересу стає неповторний духовний світ особистості, що зумовлює розквіт портретного мистецтва та спричиняє "осучаснення" традиційних міфологічних і релігійних сюжетів, зокрема щодо надання їм життєвої повноти.

В естетичній теорії проблема індивідуалізації художньої творчості набуває актуальності з XIX ст., зумовлена розпадом Великих стилів та урізноманітненням індивідуальних художніх стилів і манер. Осмислюючи підстави стильового багатства творчості, дослідники виявляють таку закономірність: сутність зображеного має розкривати не лише змістовна тканина твору, але і способи художнього формування. Тобто, логіка внутрішнього життя зображень має вкладатися у зручні форми та способи життєвості. Цю ідею добре окреслив відомий французький художник М.-К. Латур (ХVIII ст.). Утверджуючи об'єктивні підстави індивідуалізації художнього стилю, він пише: "...Як би я хотів, щоб у картинах манера і живописні прийоми були настільки ж різні, наскільки різні зображені предмети у самій природі; так само я хотів би, щоб наші поети урізноманітнювали свій стиль відповідно до персонажів: піднесений, схвильований вірш — для Гераклів, високопарний — для героїв, величний — для великих людей, настрашуючий — для злодіїв, м'який, плавний, легкий, ніжний — відповідно до названих жіночих характерів" [14, с. 338]. Отже, М.-К. Латур викладає цілу програму урізноманітнення стильової манери кожного живописця та кожного художнього твору. Послуговуватися мовою предмета зображення — вимога мистецтва Нового часу. Вона зумовлена інтересом до об'єктивних якостей явищ та зрослим інтересом мистецтва, зокрема живопису, до натурфілософії та природничих наук.

На іншому аспекті цієї проблеми наголошує Г. Гегель: істинну об'єктивність мистецтва він бачить не у предметності світу, а у суб'єктивності митця, що є посередником між дійсністю і естетичним виявленням законів життєвості явищ. Наведені думки не суперечать одна одній. Г. Гегель показав, що неповторність творчої індивідуальності митця виявляє себе у здатності укласти всезагальні закони життєвості явищ світу в індивідуальну неповторність їх втілення в образній мові мистецтва.

Обґрунтування митцями естетичних програм щодо мети художнього відображення, а відтак і підстав стилетворення актуалізуються з другої половини XIX ст. У цей період зростає невідповідність задекларованих ідей художності мистецтва, художньої правди, виразності художніх форм і глибинності змісту творів, з одного боку, та реальною художньою практикою — з іншого. Скажімо, французький живописець А. Дерен, презентуючи свою художню програму, наголошує на важливості віднайдення художніх засобів, що надають твору внутрішньої доцільності. Виразно звучать його думки: "Єдино правильний стиль — той, що змушує забути використані прийоми, котрий є таким доречним, що його не помічаєш... Хороший той стиль, котрий поглинається виразністю" [14, т. 5, ч. 1, с. 279]. Як негативне явище у стилетворенні він уважає "маскування банальності під оригінальність". Водночас постійна зміна художніх течій (пуантилізм, фовізм, кубізм та ін.), у яких працює А. Дерен, засвідчує, що він не в змозі знайти індивідуальний художній стиль.

На початку XX ст. виявляє себе інша тенденція у мистецтві: заперечення стилю, відмова від чуттєвої даності образів, тобто заперечення образності художньої мови. Такі естетичні принципи декларує кубізм (засновник Пікассо, 1908 р.). Критикуючи естетичні позиції та стильові риси кубізму, відомий французький скульптор А. Майоль пише: "Кубісти запевняють, що вони прагнуть мистецтва, очищеного від чуттєвості... Що за маячня! Мистецтво — сама чуттєвість" [14, т. 5, ч. 1, с. 374].

Тип художньої індивідуалізації визначається характером епохи, змістом її естетичного ідеалу. Скажімо, своєрідним є вияв індивідуального начала добра в добу середніх віків. Аналізуючи скульптури Реймського собору, М. Алпатов наголошує, що, з одного боку, в їхніх обличчях виражена глибина переживань та індивідуальна неповторність рис. Однак, попри все розмаїття їх станів, усі зображення позначені "імперсональною виразністю". Поглиблене душевне життя не розкриває їх особистості, не долучає їх до реального світу. Навпаки, воно втягує їх у трансцендентну спрямованість, якою просякнутий увесь собор. Тобто, зв'язок між фігурами має не безпосередній життєвий зміст, а перебуває "за межами безпосередньо чуттєвих сприймань [1, с. 80].

У подальшому розвитку історії явище індивідуалізації виявляє себе у формах суб'єктивації духовного досвіду. В ньому поширюються тенденції протиставлення індивідуального загальному, аж до ігнорування духовних надбані людства (моральних, естетично-художніх). Уже герої В. Шекспіра опиняються з-поміж безлічі випадкових відносин і умов, у межах яких можна чинити таї чи інакше. Тому конфлікт, передумовою якого є зовнішні умови, по суті зосереджується на характері героя. Індивіди, охоплені пристрастю, діють згідно зі своїм характером не з огляду виправданості його цілей, а тому, ще "вони є те, що вони є" [4, т. З, с. 604].

Об'єктивність у цьому контексті означає здатність митця пі лип ходити внутрішню логіку розвитку духовних явищ та надавати їм виразних форм життєвості. Тобто, митець не себе висуває й утверджує у зображенні, а говорить "мовою предмета небайдужості", надаючи зручних, органічних йому форм явлення. При цьому індивідуальність митця не губиться. Навпаки, предмет відкривається своїми якостями саме йому, його небайдужому ставленню. Отже, у мистецтві з боку предмета відображення індивідуалізації виявляє себе у неповторності способу розгортання його якостей. З боку митця — у наданні форми, що найбільш яскраво виражає неповторну життєвість предмета як він відкрився митцеві. Індивідуальному стилю, як і мистецтву загалом, властива підпорядкованість усіх елементів твору логіці художнього цілого. Стиль — це "деякий закон", який об'єднує елементи, надає цілому його цілісності, робить необхідним саме такі деталі стильової системи [20, с. 34]. Тому слушним є визначення стилю як "втілення єдності й цілісності всіх компонентів змістовної форми твору" [21, с. 9].

Загальна характеристика видів мистецтва на http://mirrorref.ru


Похожие рефераты, которые будут Вам интерестны.

1. Реферат Торгівля, її загальна характеристика

2. Реферат Загальна характеристика цивільного права України

3. Реферат Загальна характеристика ринку факторів виробництва

4. Реферат Вступта загальна характеристика систем теплопостачання

5. Реферат Загальна характеристика літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст.

6. Реферат Загальна характеристика податкової системи України

7. Реферат Загальна характеристика імунної системи людини

8. Реферат Загальна характеристика задачі автоматизації конструкторського проектування РА

9. Реферат ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВЛАСТИВОСТЕЙ ДОКАЗІВ ТА ЇХ РОЗМЕЖУВАННЯ МІЖ СОБОЮ

10. Реферат Клас комах, загальна характеристика. Кімнатна муха