Звіт з виробничої практики Технологія будівельного виробництва

Работа добавлена:






Звіт з виробничої практики Технологія будівельного виробництва на http://mirrorref.ru

Міністерство освіти і науки України

Полтавський національний Технічний Університет

ім. Ю. Кондратюка

ЗВІТ

про другу виробничу практику

№ зал. кн. 99076

Виконав студент гр. 404-БПН Озірний А.В.

Керівник практики

Пенц В.Ф.

Керівник практики від підприємства

Г.М.

2002 р.

ЗМІСТ

Стор.

РОЗДІЛ І. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ .......................................................................

4

Методи будівництва об’єктів ............................................................................

4

Технологічна документація на будівництво ...................................................

4

РОЗДІЛII.ТЕХНОЛОГІЯ БУДІВЕЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ .........................................

8

Бетонні та залізобетонні роботи .....................................................................

8

Бетонування ......................................................................................................

13

Кам’яні роботи ..................................................................................................

18

Опоряджувальні роботи ...................................................................................

19

Використана література

23

  1. Реконструйована будівля
  2. Електрощитова
  3. Розчинозмішувач
  4. Розчинозмішувач
  5. штукатурна станція
  6. Місце складування цегли
  7. Місце стоянки бульдозера
  8. Місце стоянки крана
  9. Будівельне сміття
  10. Склад цементу

РОЗДІЛ 1. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ МЕТОДИ БУДІВНИЦТВА ОБ’ЄКТІВ

Метод зведення об’єктів - це сукупність властивостей, що характеризують його. Властивості методу залежать від багатьох факторів. Властивості методу залежать насамперед від матеріалів, які використовують під час зведення об’єктів.

За застосовуваними конструкціями об’єкти можуть бути монолітними або збірними. До монолітних об’єктів, крім залізобетонних будинків, які зводять в об’ємно-переставній опалубці, належать будинки з цегляними стінами і монолітними перекриттями, покриттями.

Більшість об’єктів зводять знизу вгору. У деяких випадках поверхи або перекриття будинків закріплюють зверху вниз на попередньо зведених колонах.

Залежно від ступеня укрупнення конструкцій об’єкти будують з відправних елементів (частини конструктивних елементів), конструктивних елементів або з попередньо укрупнених блоків.

Важливими факторами, що впливають на властивості, які характеризують метод, є також ступінь розчленування процесу зведення об’єкта на складові процеси.

ТЕХНОЛОГІЧНА ДОКУМЕНТАЦІЯ НА БУДІВНИЦТВО

Технологічна документація у вигляді проектів розробляється і використовується для того, щоб за її допомогою найбільш ефективно будувати об’єкти.

Проекти організації будівництва (ПОБ) і проекти виконання робіт (ПВР) для сільськогосподарського будівництва розробляють відповідно до вимог СНиП 3.01.01-85 „Организация строительного производства". При цьому враховують особливості проектних рішень сільських виробництв, будинків, споруд та їхню класифікацію.

Проект організації будівництва розробляють у складі робочих проектів тваринницьких і птахівничих комплексів, виробництв по зберіганню і переробці сільськогосподарських продуктів, ремонту сільськогосподарської техніки та інших виробництв, а також окремих будинків і споруд, прив’язаних до конкретних умов місця будівництва; в складі проектів забудови садиб радгоспів і колгоспів, що провадиться відповідно до проектів планування і забудови сільських населених пунктів, також прив’язаних до конкретних умов місця будівництва.

Проекти виконання робіт розробляють на будівництво окремих сільськогосподарських будинків та їхніх частин (вузлів); виконання окремих видів робіт; підготовчий період будівництва великого сільськогосподарського комплексу, виробництва або садиби радгоспу чи колгоспу.

Документація з організації виконання виробничої програми будівельної організації (з узгодженням строків будівництва і забезпеченням трудовими і матеріально-технічними ресурсами всіх об’єктів у сільськогосподарському будівництві) створюється за формою проект потокового будівництва (ППБ), що розробляється на річну (дворічну) програму робіт пересувної механізованої колони (ПМК), сільського будівельного тресту, СБК.

У проекті організації будівництва вибирають загальну організаційно-технологічну схему зведення будинків і споруд у складі сільськогосподарського виробництва або комплексу і організаційно-технологічних схем будівництва окремих основних будинків і споруд, що входять до їх складу.

Загальна організаційно-технологічна схема встановлює черговість будівництва об’єктів основного виробничого, підсобного і обслуговуючого призначення, енергетичного і транспортного господарства і зв’язку, зовнішніх мереж водопостачання, каналізації, теплопостачання і газопостачання, благоустрою території залежно від технологічної схеми виробничого процесу сільськогосподарського комплексу, особливостей будівельних рішень генерального плану - характеру розподілу робіт залежно від ступеня розосередженості і об’ємнопланувальних вирішень основних будинків і споруд, а також прийнятого методу організації будівельного виробництва.

Організаційно-технологічна схема зведення окремого будинку (споруди) встановлює послідовність його зведення частинами (вузли, секції, прольоти, чарунки, поверхи, яруси, виробничі відділення, дільниці, цехи тощо) залежно від технологічної схеми виробничого процесу або іншої функціональної схеми, а також будівельних рішень і прийнятих методів виконання робіт.

Вибираючи організаційно-технологічну схему, як основні принципи враховують закінченість окремих технологічних циклів або переділів у загальному виробничому процесі, конструктивну завершеність частини сільськогосподарського об’єкта, що виділяється в схемі, або окремого будинку (споруди) у його складі і просторову стійкість частини будинку (споруди), вимоги організації будівельного виробництва, які створюють умови для потокового виконання робіт.

При виборі організаційно-технологічних схем зведення сільськогосподарських виробничих будинків додатково враховують такі особливості:

до підготовчого періоду включають роботи, пов’язані з організацією будівельного майданчика, а саме: розчищення і підготовка території; геодезичні розбивочні роботи; встановлення тимчасових (мобільних) будівель; прокладання підземних мереж у зоні виконання будівельно-монтажних робіт; підведення електроенергії та води до місць споживання;

процес зведення сільськогосподарських будинків (основний період будівництва) розчленовують на чотири технологічні стадії: зведення підземної частини будинку; зведення наземної частини; влаштування покрівлі; післямонтажні роботи;

сільськогосподарські будинки за насиченістю підземним господарством (потоки гноєприбирання, канали тощо) поділяють на три категорії; без підземного госпо-дарства, із слабо і сильно розвинутим підземним господарством.

Залежно від насиченості підземним господарством до складу кожної з чотирьох технологічних стадій включають різні види будівельних, монтажних і спеціальних робіт, технологічна послідовність яких різна.

Проект потокового будівництва розробляють спеціалізовані підрозділи буді-вельних об’єднань, загальнобудівепьні трести (управління) і проектно-технологічні групи СБК. Цей проект створюють на затверджений план випуску товарної буді-вельної продукції і підрядних робіт на річну (дворічну) програму СБК в два етапи:

  1. розробка проекту потокового будівництва на проект плану будівельно-монтажних робіт СБК (розробляється в місячний строк після одержання проекту плану);
  2. коригування проекту потокового будівництва на уточнений на його основі план підрядних будівельно-монтажних робіт і підготовка остаточного варіанту.

Розробляючи проект потокового будівництва враховують певні умови:

об’єкти будують бригади постійного складу, які спеціалізуються на виконанні визначених типів робіт на основі передової технології, розробленої а проектах виконання робіт;

вказується фактична оснащеність СБК відповідними будівельними машинами, обладнанням і пересувними механізованими установками;

передбачається одно типовість і постійність технологічного процесу, виконуваного кожною спеціалізованою бригадою;

роботи забезпечуються матеріалами, конструкціями і виробами комплексно через систему виробничо-технологічної комплектації і контейнеризації.

Проект потокового будівництва розробляють на один або два роки. Основою для цього є робоча документація на будівництво виробничих комплексів і окремих будинків і споруд з урахуванням місцевих умов району будівництва, обсягів незавершеного будівництва по перехідних (задільних) об’єктах, максимального використання виробничої потужності СБК та його підрозділів — ПМК.

Проект потокового будівництва затверджується замовником — СБК і погоджується з його підрозділами — ПМК і спеціалізованими субпідрядними організаціями.

Вихідними даними і документами для розробки проекту потокового будівництва є:

завдання на розробку проекту потокового будівництва;

затверджений перелік об’єктів до плану випуску товарної будівельної конструкції і підрядних робіт СБК на рік, що планується, по генеральному підряду і субпідряду;

проектно-кошторисна документація на будівництво запланованих об’єктів;

проектна і досягнута виробнича потужність СБК;

план виробництва промислової продукції за номенклатурою виробів у натуральних показниках;

кількісний і професійно-кваліфікаційний склад бригад, планові та фактичні обсяги будівельно-мотажних робіт і річний виробіток бригад;

наявність робочих кадрів у СБК за професіями;

схема розташування об’єктів будівництва;

наявність парку будівельних машин, обладнання і пересувних механізованих установок для будівництва об’єктів;

відомості про перехідні (задільні) об’єкти незавершеного будівництва.

До складу проекту потокового будівництва входять:

пояснювальна записка, що містить: дані про організацію і розробку, шифр, номер і дату укладання договору;

назву організації, що впроваджує проект;

коротку конструктивну характеристику основних типів споруджуваних будинків;

серію конструкцій, які виготовляє СБК, дані про його досягнену проектну потужність;

перелік основних документів і діючої нормативно-технічної документації, покладеної в основу розробки проекту;

короткий опис прийнятих методів організації і виконання основних будівельних і монтажних робіт;

прийнятий склад і розрахунок концентрації однойменних спеціалізованих потоків;

обґрунтування і визначення необхідності типів і потужності основних будівельних і монтажних машин і механізмів;

розрахунок складів бригад у спеціалізованих потоках;

розрахунок річної потреби в робітниках на програму будівельно-монтажних робіт комбінату;

розрахунок економічної ефективності від запровадження проекту потокового будівництва по СБК;

графічні матеріали, що містять: організаційну структуру потокового будівництва, здійснюваного силами комбінату;

графік потокового будівництва і введення в експлуатацію об’єктів;

графік руху будівельних машин по об’єктах, що зводяться СБК;

графік постачання конструкцій на споруджувані СБК об’єкти;

графік переміщення спеціалізованих бригад по об’єктах;

графік надходження матеріалів, напівфабрикатів, будівельних деталей і конструкцій;

додаток, до складу якого повинні включатись матеріали вихідних даних і розрахунки пооб’єктних параметрів по спеціалізованих потоках.

РОЗДІЛ 2 ТЕХНОЛОГІЯ БУДІВЕЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ.

БЕТОННІ ТА ЗАЛІЗОБЕТОННІ РОБОТИ.

Бетон та залізобетон є основними матеріалами, які широко використовують в сучасному будівельному виробництві. Широке застосування бетону та залізобетону зумовлене високими фізико-механічними показниками, їх довговічністю, можливістю виготовлення різноманітних будівельних конструкцій та архітектурних форм порівняно простими технологічними методами, використанням здебільшого місцевих будівельних матеріалів з порівняно низькою собівартістю.

Із залізобетону зводять фундаменти, підпірні стінки, тунелі та канали, каркаси житлових, цивільних і промислових будівель, оболонки, опори телевізійних антен, конструкцій монументальних скульптур та ін.

За способами виконання робіт бетонні та залізобетонні конструкції поділяють на збірні, монолітні та збірно-монолітні. Збірні конструкції виготовляють на заводах і полігонах, після чого транспортують на будівельний майданчик і встановлюють у проектне положення. Монолітні конструкції споруджують безпосередньо на об’єкті. Збірно-монолітні конструкції складаються із збірних елементів заводського виготовлення і монолітних частин, які об’єднують ці елементи в єдине ціле.

Останнім часом разом з розвитком виробництва збірного залізобетону більш широко використовуються методи будівництва із монолітного бетону і залізобетону, які мають великі потенціальні можливості зниження ресурсовкладу будівництва. Так, на монолітні залізобетонні конструкції на 20...40 % менше витрачається металу, ніж на збірні, що значно знижує (до 40%) затрати на створення промислової бази, а також на 25...30 % енергетичні витрати.

Значного розвитку набуває спорудження із монолітного залізобетону житлових будинків, адміністративних будівель та готелів. Це разом з економічною доцільністю дає змогу вирішувати завдання підвищення рівня архітектури масового міського будівництва (можливість спорудження будинків на 25..,30 і вище поверхів), також надає можливості значно розширити архітектурну різноманітність міст.

Комплексний процес зведення монолітних бетонних та залізобетонних конструкцій, який має узагальнюючу назву «бетонні і залізобетонні роботи», складається із влаштування опалубки, армування конструкцій, бетонування конструкцій, витримування бетону в забетонованих конструкціях, розпалублення, натягання арматури та ін’єкції каналів (при спорудженні попередньо напружених залізобетонних конструкцій), а при необхідності і опоряджування поверхонь конструкцій.

Технологічний комплексний процес зведення монолітних бетонних та залізобетонних конструкцій включає заготівельні, транспортні та монтажно-укладальні (основні) процеси.

Заготівельні процеси виконують, як правило, в заводських умовах. Це виготовлення елементів опалубки, риштувань, арматури, арматурно-опалубних блоків, приготування бетонної суміші, виготовлення елементів для розігрівання бетону (електродів, струн тощо) та покриття його поверхні (щитів, матів, плівок), відновлення (ремонт) елементів опалубки багаторазового використання.

Транспортні процеси включають доставляння з місць виготовлення до будівельного майданчика або з місця складування чи перевантаження на будівельному майданчику до місця спорудження монолітної конструкції загальнобудівельними або спеціальними транспортними засобами опалубки, риштувань, арматури, арматурно-опалубних блоків, бетонної суміші, устаткування, елементів для розігрівання бетону та покриття його поверхні.

Монтажно-укладальні процеси — це встановлення опалубки монтаж арматури чи арматурно-опалубних блоків, укладання і розігрівання бетону (в зимових умовах чи при необхідності прискорення процесу тверднення), догляду за бетоном, розбирання опалубки після досягнення бетоном потрібної міцності.

Ефективність бетонних і залізобетонних робіт залежить як від технологічного рівня кожного окремого процесу, так і від їхньої узгодженості та комплексної механізації.

Зведення монолітних залізобетонних конструкцій — важкий і трудомісткий процес. Добовий виробіток одного працівника на бетонних та залізобетонних роботах становить 0.5...2 м3.

Використання сучасних індустріальних технологічних методів виконання монтажно-укладальних процесів, можливості їхнього узгодження та комплексної механізації в значній мірі залежать від параметрів і об’ємно-планувальних рішень монолітних залізобетонних конструкцій та об’єктів, що зумовлює необхідність урахування технології робіт уже на стадії архітектурного проектування.

Залежність технології робіт від кліматичних умов зумовлена насамперед впливом температури та вологості повітря та тверднення бетону. При середньодобових температурах зовнішнього повітря 5...25 °С і відносній вологості понад 50 % (оптимальними для тверднення бетону є середньодобова температура зовнішнього повітря 18 °С і відносна вологість 60 %) бетонні роботи виконують за звичайною технологією.

В жарких умовах (при середньодобовій температурі зовнішнього повітря понад 25 °С і відносній вологості менше 50 %) потрібні спеціальні заходи щодо захисту свіжоукладеної бетонної суміші від пересихання та забезпечення нормальних умов вологості для тверднення бетону.

У зимових умовах (при середньодобовій температурі зовнішнього повітря до +5 °С, а мінімальній добовій нижче О °С) застосовують такі технології бетонних робіт, які забезпечують нормальні температурні умови тверднення бетону, або використовують бетонні суміші з добавками чи спеціальні бетони, які тверднуть при низьких температурах.

Улаштування опалубки

Опалубка — тимчасова допоміжна конструкція для забезпечення форми, розмірів і положення в просторі монолітної конструкції, що зводиться. До складу опалубки входять щити (форми), які забезпечують форму, розміри і якість поверхні монолітної конструкції, риштовання для підтримування опалубних форм, помости для розміщення бетонувальників та елементи кріплення.

В опалубні форми вкладають бетонну суміш, де вона твердне до досягнення бетоном потрібної міцності. Після цього опалубку розбирають. Останнім часом використовують опалубні форми, які після бетонування конструкції залишаються в ній, тим самим створюючи зовнішню поверхню конструкції.

Опалубка має відповідати таким основним вимогам: внутрішні контури опалубних форм мають відповідати проектним розмірам монолітної конструкції; якість внутрішньої площини опалубних форм (палуби) повинна забезпечувати потрібну якість зовнішньої поверхні монолітної конструкції; міцність і жорсткість опалубки повинні бути достатніми для того, щоб забезпечити незмінність розмірів і форми від дії навантажень, які виникають при виконанні робіт; конструкція опалубки повинна забезпечувати мінімальні затрати на її влаштування, незначну трудомісткість виконання робіт.

Опалубку розрізняють за такими ознаками:

за кількістю циклів використання — опалубка неінвентарна (застосовувана тільки один раз) та інвентарна (багатооборотна);

за матеріалами, що використовуються,— із дерева, металу, синтетичних матеріалів, матеріалів на основі цементних в’яжучих та комбінована;

за конструктивними особливостями — індивідуальна, незнімна, розбірно-переставна,    підйомно-переставна,    об’ємно-переставна, блочна, ковзна, котюча, пневматична, механізований опалубний агрегат.

Дерев’яну опалубку виготовляють із пиломатеріалів вологістю до 15 % (палуба опалубних щитів, форм) і до 25 % (інші елементи), водостійкої фанери та деревних плит (ДСП, ДВП). Ці матеріали легко піддаються’ обробці, що дозволяє виготовляти різноманітні й складні опалубні форми. Щити із пиломатеріалів та з палубою із гідрофобних ДСП і ДВП можна використовувати до 10 разів. Використання для палуби водостійкої фанери дозволяє знизити її масу та збільшити оборотність до 20 разів.

Металеву опалубку виготовляють із прокатних та гнутих ефективних профілів з палубою із металевого листа завтовшки здебільшого 2...З мм. Оборотність опалубки може досягати 100...300 разів. Застосування алюмінію дозволяє знизити масу опалубки, але в цьому випадку потрібен спеціальний захист від корозії під впливом дії цементного молока на алюміній. Для незнімної опалубки використовують металеві сітки, а в разі потреби, суцільнометалеві форми.

Синтетичну опалубку виготовляють із склопластику, текстоліту, гетінаксу та інших синтетичних матеріалів, які досить міцні і легкі. Синтетичні матеріали здебільшого мають малу адгезію до бетону, що дозволяє отримувати якісні поверхні монолітної конструкції. Оборотність опалубки із синтетичних матеріалів досягає 20... 100 разів.

Однак цілком синтетичні опалубки поки що неефективні у зв’язку з їхньою високою вартістю і дефіцитністю матеріалів. Склопластик відрізняється високою адгезією до бетону, обростає цементною кіркою, яку треба чистити. Доцільним є використання синтетичних матеріалів, які мають малу адгезію до бетону, як покриття палуби. Листові пластики та інші синтетичні матеріали вживають також для незнімної опалубки, враховуючи їхні високі ізоляційні та декоративні якості. Синтетичними повітронепроникними та прогумованими тканинами користуються для створення пневматичної опалубки, форма якої та жорсткість досягаються за допомогою надлишкового тиску повітря, яким її наповнюють. Оборотність таких опалубок — до 50 разів.

Опалубки з матеріалів на основі цементних в’яжучих виготовляють із залізобетону, армоцементу, склоцементу, фібробетону, азбестоцементу. Такі опалубки використовують як незнімні. Опалубки із залізобетону, фібробетону, армоцементу характеризуються високим суміщенням з матеріалом монолітної конструкції, що дозволяє їх враховувати як єдине ціле з монолітною конструкцією при розрахунках її на міцність. Крім того, армоцемент відзначається високими міцністю та водонепроникністю. Склоцемент має високі ізоляційні якості.

Комбінована опалубка складається з різних матеріалів. Останнім часом широко застосовують комбіновані опалубки, в яких елементи каркаса, підтримуючі конструкції та кріплення виготовлені із сталі, а палуба і опалубні щити — із водостійкої фанери чи синтетичних матеріалів. Така опалубка, зберігаючи основні позитивні якості металевої (високі оборотність і жорсткість, стійкість до місцевих навантажень) має порівняно з нею і значні переваги—вона дешевша і легша.

Для поліпшення фізико-механічних якостей фанери її методом гарячого тиснення покривають плівкою на основі синтетичної смоли. Таке покриття збільшує зносостійкість фанери, різко зменшує адгезію опалубки до бетону, паро- і водонепроникність. Таку фанеру не рекомендується вживати лише в тих випадках, коли поверхня забетонованої конструкції підлягає подальшому опоряджуванню,

тому що синтетична плівка сприяє створенню скловидної поверхні бетону, що ускладнює нанесення опоряджувальних шарів. Індивідуальну опалубку застосовують для спорудження конструкцій складних, неповторних форм. Проектування такої опалубки виконують для кожної конструкції окремо і воно часом є не менш складним, ніж проектування самої конструкції. Та, зважаючи на індивідуальний характер проектування такої опалубки, в її конструкції повинні максимально застосовуватися елементи інвентарної опалубки (щитів, кріплень тощо). Надалі матеріали опалубки можуть використовуватися як будівельні.

Незнімна опалубка (рис. 2.24) складається із формоутворюючих елементів (плит, шкаралуп, блоків), кріплень та підтримуючих елементів. Після бетонування формоутворюючі елементи з монолітної конструкції не знімають і вони утворюють з нею єдине ціле. Кріплення та підтримуючі елементи залежно від конструктивних рішень можуть бути знімні чи незнімні. Залежно від матеріалу формоутворюючих елементів незнімні опалубки поділяють на залізобетонні, армоцементні, фібробетонні, склоцементні, азбестоцементні, металеві та синтетичні.

За функціональним призначенням розрізняють опалубку, застосовувану тільки як формоутворюючий засіб, опалубку-облицювання, опалубку-гідроізоляцію та опалубку-теплоізоляцію.

Опалубку облицювання використовують як захисну та декоративну. Найбільш розповсюджена в практиці сучасного будівництва незнімна опалубка із залізобетону, її застосовують при будівництві енергетичних, гідротехнічних, транспортних і промислових об’єктів, а також житла. Залізобетонні опалубні елементи виготовляють різноманітними за формою —плоскими, ребристими, профільними, криволінійними та складної конфігурації.

Декоративну залізобетонну опалубку-облицювання виготовляють на основі білого чи кольорового цементу. При цьому особливу увагу приділяють якості лицьової поверхні плит, точності їхнього виготовлення і монтажу.

Захисна опалубка-облицювання після зведення монолітної конструкції захищає її від впливу зовнішнього середовища; в цьому випадку залізобетонну опалубку виготовляють із спеціальних цементів, а опалубку-гідроізоляцію — із водонепроникного бетону.

Плити опалубки-теплоізоляції виготовляють із керамзитобетону з фактурним шаром із цементного розчину. Таку опалубку використовують при спорудженні багатоповерхових монолітних житлових будинків.

Опалубні елементи з армоцементу бувають плоскими чи профільними завтовшки 25, З0, 35 мм. Армоцементна опалубка проста у виготовленні, не потребує дефіцитних та дорогих матеріалів. Невелика маса плит полегшує транспортування і монтаж їх, а підвищені тріщиностійкість і водонепроникність дозволяють використовувати як гідроізоляцію. Армоцементні плити, виготовлені на основі білого чи кольорового цементу, використовують як декоративну опалубку-облицювання при спорудженні житлових та цивільних будівель. Незнімну армоцементну опалубку застосовують у промисловому та цивільному будівництві при спорудженні фундаментів, стін підвалів, тунелів. Профільні армоцементні плити слід використовувати при спорудженні великих колон, стовпів, пілястрів, балок, прогонів, ребристих перекриттів, перекриттів кесонного типу. Важливими позитивними якостями такої опалубки є її економічність і невелика трудомісткість при виготовленні та монтажі.

Фібробетонну незнімну опалубку використовують у промисловому, цивільному та енергетичному будівництві. Такі опалубні елементи мають вигляд плоских чи профільних плит завтовшки 20... ЗО мм, виготовлених із високоміцного дрібнозернистого бетону, дисперсно-армованого короткими (10...20 мм) металевими елементами (обрізом стальних канатів, металевою стружкою), що дає можливість зекономити стальний прокат, арматуру, сітку. Невелика маса плит полегшує їхнє транспортування і монтаж.

Склоцементні опалубні плити виготовляють завтовшки 12...20 мм із цементного розчину, дисперсно-армованого рубаним скловолокном. Високі ізоляційні якості склоцементу дозволяють використовувати таку опалубку, як опалубку-ізоляцію при зведенні підземних споруд, у тому числі в агресивному середовищі. Опалубку-облицювання виготовляють на основі білого чи кольорового цементу з гладенькою або рельєфною лицьовою поверхнею. Такою опалубкою опоряджують фасади та інтер’єри житлових та цивільних будівель. Склоцементна опалубка економічна, легка, її можна механічно обробляти (різанням, свердлінням тощо). Металеву сітчасту опалубку виготовляють із сталевої тканої сітки з чарунками 5X5 чи 8X8 мм або з дроту діаметром 0,8...Гмм і кріплять до арматури коротунами та прогонами.   Така   опалубка   відзначається   простотою   та   відносно   невисокою трудомісткістю  її монтажу,  її  використовують для  опалублення  вертикальних поверхонь, які не потребують високої якості обробки, а також там, де ускладнене розпалублення (в робочих швах, вузьких каналах, штрабах).

Розбірно-переставна опалубка складається із:

окремих щитів, підтримуючих елементів та кріплень. На висоті опалубні щити підтримуються риштованням із інвентарних стояків та прогонів. Розрізняють два основних види розбірно-переставної опалубки — дрібно- та великощитову. Дрібнощитова опалубка має елементи масою до 50 кг, що дозволяє встановлювати їх вручну. Основним елементом великощитової опалубки є великорозмірна панель — суцільна чи зібрана із дрібних щитів площею 2...40 м2, яку встановлюють за допомогою крана.

БЕТОНУВАННЯ.

Приготування бетонної суміші виконують залежно від конкретних організаційних умов та технологічних потреб на автоматизованих бетонних заводах, різних переставних і пересувних автоматизованих установках, в автобетонозмішувачах, які завантажені сухими віддозованими компонентами на бетонних заводах, а також в окремо поставлених бетонозмішувачах. За способом приготування бетонної суміші розрізняють заводи та установки циклічної і безперервної дії, останні більш продуктивні; за місцезнаходженням — заводи районні, центральні та установки, які встановлюють безпосередньо на будівельному майданчику (мобільні). Районні заводи товарного бетону обслуговують будівництво в радіусі 20...30 км. Вони розраховані на період експлуатації до 20 років і більше.

Центральні заводи звичайно обслуговують одне велике будівництво (комплекс) і розраховані на період експлуатації до 5...6 років. Споруджуються вони збірно-розбірними, що полегшує перебазування їх на інше будівництво.

Коли централізовані пункти приготування бетонних сумішей знаходяться від будівництва на відстані, яка викликає втрати якості їх при доставлянні, використовують автоматизовані мобільні бетоноприготувальні установки. Такі установки включають комплекс обладнання, яке змонтоване в компактний агрегат. Вони бувають в модульному виконанні або моноблоками. У першому випадку окремі модульні елементи доставляють на будівельний майданчик автомобілями і потім складають в агрегат. У другому випадку установку монтують на спеціальному автомобільному причепі, перевозять автомобілем-тягачем і після доставлений на будівництво швидко переводять в робоче положення.

Транспортування бетонної суміші від бетоноприготувальних заводів чи установок до будівельного майданчика звичайно виконують в автосамоскидах, автобетоновозах   та   автобетонозмішувачах.    Застосування   автосамоскидів   для перевезення бетонної суміші погіршує її якість і збільшує витрати праці на бетонних роботах, але через нестачу спеціальних транспортних засобів ці машини використовуються.

Автобетоновози транспортують бетонну суміш на відстань до З0 км. Вони мають закритий перекидний краплеподібний кузов, що виключає попадання в нього дощової води, випліскування бетонної суміші і зменшує її розшарування при перевезенні. Автобетонозмішувач являє собою бетонозмішувальний барабан, встановлений на шасі автомобіля. Його використовують для транспортування на відстань до 70 м сухої бетонної суміші, приготування з неї в дорозі готової бетонної суміші, а також для перевезення готової бетонної суміші на менші відстані (до 30км).

Подавання бетонної суміші в межах будівельного майданчика виконується кранами в баддях, бетононасосами, бетоноукладачами з стрічковими конвеєрами, вібраційними установками та пневмонагнітачами.

Крановий спосіб подавання бетонної суміші використовують при бетонуванні (інтенсивність до 20 м3/добу) різноманітних конструкцій, будов та споруд. При цьому бетонну суміш транспортують у баддях місткістю 0.5...З м3. Баддя — це зварна металева конструкція, яка складається з корпуса, каркаса, заслінки, важеля. Бадді бувають поворотні та неповоротні. Неповоротні бадді застосовують при подаванні бетонної суміші невеликими порціями (в колони, стіни незначної товщини). Ширше застосовують поворотні бадді, кі заповнюють бетоном із транспортних засобів в горизонтальному положенні. При підніманні краном така баддя займає вертикальне положення, в якому переміщується до місця бетонування і там вивантажується.

Бетононасоси використовують для подання бетонної суміші у всі види монолітних конструкцій в місця, недоступні іншим засобам механізації. Це високопродуктивні бетоноукладальні машини (10... 80 м/год) безперервної дії, призначені для подання бетонної суміші на відстань до 250...400 м по горизонталі і на висоту до 50... 100 м по трубопроводах (бетоноводах). Бетононасосна установка включає насос, бетоноводи і засоби розподілу суміші.

Для розподілу бетонної суміші по площі спорудження конструкції бетононасоси обладнують гнучкими рукавами, поворотними ланками, ринвами, круговими розподільниками, а також власними (інвентарними) чи автономними розподільними стрілами.

Бетононасосні установки ділять на три основних види: стаціонарні, причіпні та самохідні. Стаціонарні установки продуктивністю 20...40 м/год і більше використовують при значних обсягах подавання бетонної суміші в конструкції (5000...10 000 м3). При обсягах споруджуваних конструкцій 500...1000 м3 застосовують як стаціонарні, так і причіпні бетононасоси продуктивністю 10 м/год. Бетонування розосереджених конструкцій об’ємом не менше 50 м3, а також подавання бетонної суміші в розосереджені важкодоступні місця раціонально виконувати із застосуванням причіпних і самохідних бетононасосів, які оснащені інвентарними шарнірно з’єднаними розподільними стрілами.

Стрічкові бетоноукладачі складаються із поворотних стрічкових конвеєрів, установлених на самохідній або причіпній базі, їх застосовують для бетонування масивних конструкцій фундаментів, плит та ін. При цьому інтенсивність бетонування повинна становити не менше 20 м/добу. Бетоноукладачі бувають із стаціонарною телескопічною стрілою, за допомогою якої механізується процес розподілу бетонної суміші в монолітній конструкції.

Для бетонування невеликих монолітних конструкцій (площею 5...8 м3) раціонально використовувати переставні стрічкові конвейєри.

Вібраційні установки застосовують при подаванні бетонної суміші вниз під кутом 5...20° на відстань до ЗО м при бетонуванні невеликих у плані конструкцій. До складу вібраційних установок входять віброжолоби, віброживильник та опорні елементи. Вібро-живильник використовують для прийняття бетонної суміші із ав-тотранспортних засобів і подавання її на вібролотоки.

Пневмотранспортування бетонної суміші все ширше використовується в будівництві, що пояснюється можливістю доставляння бетону у важкодоступні місця, простотою керування процесом і сприятливими умовами для його автоматизації.

Застосовують різноманітні способи -Пневмотранспортування бетонної суміші, а саме: в сухій суміші тверді частинки матеріалу обдувають повітряним потоком і вони в завислому стані переміщуються по трубопроводу; жорстку бетонну суміш подають у трубопровід порціями, які рухаються під тиском стиснутого повітря; рухома в’язкопластична суміш транспортується суцільною масою шляхом її проштовхування стиснутим повітрям.

Для транспортування сухої суміші використовують цемент-гармати і набризк-машини, які застосовують також для бетонування методом торкретування. Готові суміші транспортують розчинонасосом з пневматичною приставкою, а також камерними пневмонагнітачами, які являють собою зварні резервуари грушоподібної форми, верхня частина яких має герметичний затвор для подавання бетонної суміші, а нижня — горловину для витікання суміші під дією стиснутого повітря. Пневмонагнітачі можуть транспортувати бетонну суміш на відстань до 150 м і на висоту до ЗО...35 м. їхній недолік—динамічний удар бетонної суміші по арматурному каркасу, конструкціях опалубки і підтримуючих риштовань, що обмежує використання пневмонагнітачів для густоармованих та тонкостінних конструкцій.

Процес укладання бетонної суміші має такі складові: підготовчі операції; приймання, розподіл та ущільнення бетону; контролюючі та допоміжні операції (переставляння віброжолобів, бункерів і т. ін.). Перед укладанням бетону перевіряють якість і відповідність проектові елементів, які після укладання бетону будуть сховані в його тілі (армування, гідроізоляція), і складають акти на заховані роботи.

Безпосередньо перед укладанням бетонної суміші опалубку і арматуру очищують від сміття і бруду, бетонні та горизонтальні поверхні робочих швівзвільняють від цементної плівки, перевіряють захисні пристосування, передбачені технікою безпеки. Під час укладання бетонної суміші стежать за станом опалубки та риштовань. Умови виконання робіт (температура повітря, суміші і т. ін.), властивості суміші, обсяги виконаних робіт записують кожний день у журнал бетонних робіт.

Технологія укладання бетонної суміші залежить від виду, розмірів та положення конструкцій, кліматичних умов, устаткування, енергетичних ресурсів, властивостей суміші. Під час укладання бетонної суміші в опалубку її розподіляють, як правило, горизонтальними шарами однакової товщини, що забезпечує рівномірне ущільнення бетону. Товщина горизонтальних шарів залежить в основному від засобів ущільнення. Так, при використанні ручних вібраторів товщина шару не повинна перевищувати 1,25 довжини їхньої робочої частини. При застосуванні важких вертикальних вібраторів товщина шару має бути на 5...10 см менше довжини їхньої робочої частини, для нахилених вібраторів товщина шару дорівнює вертикальній проекції робочої частини вібратора. При ущільненні бетонної суміші поверхневими вібраторами товщина шару в неармованих конструкціях чи конструкціях плит з одиночним армуванням — не більше 250 мм, а з подвійним армуванням — не більше 120 мм. При ущільненні зовнішніми вібраторами товщина шару бетонної суміші встановлюється дослідним шляхом залежно від існуючих умов. Перекривають попередній шар бетонної суміші наступним до початку зчеплення цементу в попередньому шарі.

Укладають бетонну суміш безперервно на весь об’єм конструкції чи в межах окремих ділянок (блоків, ярусів).

Масивні споруди розподіляють на блоки бетонування, що спричинюється необхідністю попередження виникнення усадочних тріщин та обмеження площі бетонування залежно від виробітку бетоноукладальних механізмів та часу зчеплення цементу. Розміри та місцеположення блоків встановлюють з урахуванням конструктивного вирішення масиву та його армування. При динамічних наван-таженнях на конструкції розподіл на блоки бетонування недопустимий. Колони перерізом 400X400 мм і більше, заввишки до 5 м, а також перерізом до 400X400 мм заввишки до 2 м бетонують на всю висоту з подаванням бетонної суміші зверху. При більших висотах цих конструкцій бетонування виконують ярусами (висотою відповідно 5 і 2 м) з перервами 1...2 год.

Стіни і перегородки товщиною понад 150 мм і заввишки до 3 м, а також завтовшки до 150 мм і заввишки до 2 м бетонують на всю висоту. При вищих конструкціях бетонування виконують ярусами відповідно 3 і 2 м з перервами від 40 хв. до 2 год. (але не більше періоду До початку зчеплення цементу).

Перекриття з балок і плит висотою до 0,5 м бетонують безперервно в один шар, а при висоті перекриття 0,5...0,8 м бетонування виконують у два шари з межею між ними по балці на 0,2...0,3 м нижче плити перекриття. При висоті балок понад 0,8 м їх бетонують, як правило, окремо від плит на висоту, яка на З0 мм нижча від висоти плити.

Влаштування робочих швів, що являють собою поверхню між раніше укладеним затверділим та свіжоукладеним бетоном,— це відповідальна складова частина процесу бетонування.

Перерви в укладанні бетонної суміші, що виникають внаслідок технологічних чиорганізаційних умов чи під впливом випадкових факторів, можуть призвести до порушень  монолітності  конструкцій.  Внаслідок недостатньої адгезії бетону по поверхні між попереднім та наступне укладеним шаром, порушення зв’язків між частинками бетону,  що твердне,  і арматурою попереднього шару під впливом динамічних зусиль при укладанні бетонної суміші наступного шару та внаслідок різного напряму деформацій усадки бетону в суміжних шарах, що викликає розтягуючі зусилля, які послаблюють зону тиску. Все це підвищує вимоги як до розміщення стиків у конструкції, так і до технології виконання їх.

Місця сполучень попередньо укладеного та свіжого бетону рекомендується влаштовувати в нульових точках розрахункових епюр моментів. Робочі шви вертикальних елементів (колон, пілонів) повинні бути горизонтальними і перпендикулярними граням елемента, як правило, на рівні верху фундаменту і низу прогонів балки чи капітелі. У балках, прогонах, плитах робочий шов розміщують вертикально, тому що його нахил послаблює конструкцію. Балки та плити бетонують звичайно одночасно; при високих балках горизонтальний робочий шов знаходиться на 20...30 мм нижче від нижньої поверхні плити. Бетонування в місцях утворення робочого шва поновлюють після того, як бетон попередньо укладеного шару набуде потрібної міцності (як правило, 1,5 МПа, на що при нормальних умовах тверднення і температурі бетонної суміші 20...З0 °С потрібно 18... 24 год). Перед початком бетонування з поверхні раніше укладеного бетону зчищають цементну плівку; при цьому міцність бетону повинна становити не менше: при обчищенні водяним чи повітряним струменем—0,3 МПа; механічною металевою щіткою— 1,5 МПа; гідропіщаним струменем чи металевою фрезою — 5 МПа.

Ущільнення бетонної суміші забезпечує щільність і однорідність бетону і, як наслідок, його міцність і довговічність. Як правило, бетонну суміш ущільнюють вібруванням протягом ЗО... 100 с. Під дією вібрації суміш розріджується, з неї видаляється повітря; при цьому опалубна форма щільно заповнюється. Для ущільнення бетонної суміші використовують вібратори трьох типів: внутрішні (глибинні), поверхневі і зовнішні. Внутрішні вібратори застосовують при бетонуванні різноманітних конструкцій, ручні — при невеликих розмірах конструкцій, пакети вібраторів — при бетонуванні масивних конструкцій.

Поверхневі вібратори використовують при бетонуванні плит покриття, підлог, доріг. Зовнішні вібратори закріплюють із зовнішньої поверхні опалубки і застосовують при бетонуванні густоармованих тонкостінних конструкцій. Вакуумування бетонної суміші є одним з ефективних методів її обробки, який дозволяє видалити з укладеної та вже ущільненої вібрацією суміші 10...20 % надлишкової (вільної) води. Це значно поліпшує фізико-механічні властивості бетону, а саме: бетон досягає відразу після вакуумування міцності 0,3...0,5 МПа, що достатньо для розпалубки вертикальної поверхні і деяких видів її обробки і прискорення тверднення бетону; зменшуються деформації усадки; підвищується морозостійкість. Вакуумування виконують за допомогою вакуум-установки, яка створює розрідження повітря, та поверхневих чи внутрішніх засобів вакуумування. При вакуумуванні тонкостінних конструкцій завтовшки 250 мм як засіб вакуумування застосовують вакуум-щити опалубки, які встановлюють з однієї сторони конструкції, а для масивних конструкцій використовують внутрішнє вакуумування за допомогою вакуум-трубок. Для вакуумування плит перекриття та підлог застосовують вакууммати.

Догляд за бетоном здійснюють в початковий період його тверднення і повинен забезпечувати: підтримання волого-температурних умов тверднення; запобігання виникненню значних температурно-усадочних деформацій і тріщин; оберігання бетону, що твердне, від ударів, струшувань, що може погіршити його якість. При цьому здійснюють заходи, що запобігають збезводнюванню бетону, а також передаванню на нього зусиль і струшувань, їх призначають залежно від виду конструкцій, кліматичних умов, типу цементу та ін. Наприклад, улітку в помірній кліматичній зоні бетон на звичайному портландцементі поливають водою протягом 7 діб, на глиноземистому — 3 доби, на шлакопортландцементі — 14 діб. При температурі повітря вище 15 °С протягом перших трьох діб бетон поливають удень через кожні три години і один раз уночі, а в наступні дні — не менше трьох разів на добу.

Великі горизонтальні поверхні замість поливання можна покривати захисними плівками (водно-бітумною емульсією, етиноловим лаком, полімерними плівками). При покритті поверхні бетону вологостійкими матеріалами (рогожею, матами, тирсою) перерви між поливанням збільшують в 1,5 раза. Улітку бетон також оберігають покриттями від сонячних променів, а взимку — від морозу. Для запобігання дії навантажень на бетон рух по ньому людей або установку риштовань чи опалубки дозволяють тільки після досягнення укладеним бетоном міцності не менше ніж 1,5 МПа.

КАМ’ЯНІ РОБОТИ

Різновиди кам’яних кладок. Кам’яні роботи — це складний будівельний процес, у якому провідною є кладка з природних чи штучних каменів несучих і огороджуючих конструкцій громадських та промислових будівель і деяких інженерних споруд. Кладку виконують на будівельному розчині вручну чи за допомогою підйомних кранів (кладка з великих блоків) з дотриманням відповідних правил розрізування.

Різновиди каменів, що використовуються у будівництві, визначають вид кладки сфери її застосування.

Цегляну кладку із звичайної глиняної чи силікатної цегли застосовують при зведенні стін, простінків, стовпів, перемичок, арок, і сволоків, перегородок; з вогнетривкої цегли — для конструкцій, що працюють в умовах високих температур (промислові печі, димарі).

Дрібноблочна кладка виконується із штучного і природного каменю правильної форми (керамічних, бетонних і шлакобетонних, гіпсових, силікатних і каменів із вапняків, черепашнику і туфів), маса яких (до 16 кг) дозволяє укладання їх вручну при зведенні стін, простінків, стовпів і перегородок.

Тесова кладка — це кладка із природних каменів, яким надана правильна форма, призначена для зведення і облицювання монументальних будівель та інженерних споруд.

Бутобетонну кладку із каменю і бетону застосовують при зведенні фундаментів і стін підвалів і залежно від ґрунтових умов у розпір із стінками траншей або опалубки.

Великоблочну кладку виконують з блоків, виготовлених із бетону, керамзите- і шлакобетону, цегли і керамічних каменів або з природного каменю (вапняків, туфів та ін.), як із офактуреною, так і з неофактуреною лицьовою поверхнею.

ОПОРЯДЖУВАЛЬНІ РОБОТИ

Опоряджувальні роботи — це комплекс будівельних процесів, які виконуються на завершальному етапі будівництва (реконструкції) будинків чи споруд з метою надання їм певного архітектурно-естетичного вигляду, захисту їх від руйнівної дії атмосферних впливів та агресивного середовища, враховуючи вимоги санітарії та гігієни. В цей комплекс входять: склярські, штукатурні, малярні, шпалерні, облицювальні роботи, а також влаштування підлог.

Склярські роботи виконують до фарбування рам. У рамах, вітринах і вітражах прокладки повинні щільно прилягати до скла і конструкції. Замазка має бути без тріщин, розривів та відставання від скла.

Штапики повинні бути надійно скріплені з рамою, суцільні, прокладки не можуть виступати за межі штапиків, а на встановлених шибках не повинно бути слідів замазки, розчину, плям, фарби.

Робітників-склярів обов’язково забезпечують спеціальними пристроями для перенесення скла. Місця, над якими виконують склярські роботи, повинні огороджуватися. Приставляти драбину до скла або рами забороняється. Обрізки скла складають у спеціальні ящики і систематично вивозять. На місці виконання склярських робіт повинна бути аптечка.

Штукатурні роботи — це процес покриття конструкцій або їх окремих елементів шаром штукатурного розчину (мокрою штукатуркою) або штукатурними листами заводського виготовлення (сухою штукатуркою).

Такі роботи виконують для вирівнювання поверхні конструкцій (звичайна штукатурка), надання поверхні декоративних якостей (декоративна штукатурка), виконання спеціальних вимог (спеціальна штукатурка, яка може бути гідро-, тепло-, звуко-, газоізоляційною або рентгенозахисною).

Монолітна штукатурка (мокра) — шар штукатурного розчину, нанесеного на конструкцію і обробленого спеціальним інструментом. Ця штукатурка буває проста, поліпшена та високоякісна. Чим вища категорія штукатурки, тим більша кількість робочих операцій, пов’язаних з їх влаштуванням.

Просту штукатурку використовують при опорядженні приміщень складського та допоміжного призначення, поліпшену—житлових, промислових, адміністративних, навчальних, сільськогосподарських будинків та споруд, високоякісну — громадських споруд культурного призначення, адміністративних споруд першого класу, а також фасадів.

Товщина шару простої штукатурки не повинна перевищувати 12 мм, поліпшеної — 15 мм, високоякісної — 20 мм.

Основні елементи штукатурного шару: набрезкдля надійного зчеплення штукатурки з основою (конструкцією); грунт — для вирівнювання поверхні, в спеціальних штукатурках виконує робочу функцію; накривний шар — для надання поверхні хімічних і функціональних властивостей.

Рухливість   розчину  повинна   бути:   для   набризку  9...14   см,   грунту   7...8   см,накривного шару 7...8 см (якщо в штукатурному розчині є гіпс, то 9...12 см).

При простій штукатурці наносять набризк та шар грунту із затиранням поверхні; при виконанні поліпшеної штукатурки — набризк, один шар грунту і накривний шар із затиранням або загладжуванням поверхні; при високоякісній штукатурці — набризк, шар грунту. І...2 накривні шари із затиранням або загладжуванням поверхні (при високоякісній декоративній — для надання спеціальної фактури).

Гладенькі бетонні та гіпсобетонні поверхні перед обштукатуренням насікають або кріплять на них металеву сітку, або грунтують 7 %-м розчином емульсії ПВА з цементним молоком.

Вид штукатурного розчину вибирають залежно від виду штукатурки, матеріалуоснови та призначення приміщення (табл. 2.7). Міцність штукатурного розчину характеризується  маркою,  яка визначається  границею  міцності  при  стисненні зразків у вигляді кубів розміром 70,7X70,7X70,7 мм, виготовлених з робочого розчину і випробуваних після 28 діб витримки при температурі 15...25 °С.

Для обштукатурення бетонних поверхонь, як правило, користуються складнимирозчинами із цементу, вапна (глини) та піску у співвідношенні 1:1:8. Для цеглянихповерхонь   використовують  вапняно-піщані  розчини  (1:3)  з  додаванням передвикористанням 1 частини гіпсу на 10 частин розчину. У приміщеннях з підвищеною вологістю     (спеціальна     штукатурка     гідроізоляційного     призначення)     стіни штукатурять цементно-піщаним розчином (1:4) марки 75..100, в який додають емульсію ПВА, синтетичний латекс, алюмінат натрію, хлорид заліза (НІ), рідке скло, церезит, бітумні емульсії. У розчини для штукатурки тепло- і звукоізоляційного призначення додають молотий керамзит, перліт, повсть, азбест, пемзу тощо. У декоративних   штукатурках   використовують   кварцовий   пісок,   мармуровий   та гранітний  дрібняк,  слюду,  дрібняк  зі  скла,   цегли,   вугілля,   шлаку.   У  розчин рентгенозахисної штукатурки додають пісок або пил із барію.

Процес обштукатурений поверхонь складається із таких основних операцій: підготовки поверхні; нанесення штукатурного розчину, його розрівнювання, затирання або загладжування, влаштування декоративних обрамлень, оформлення кутів, одвірків та луток.

Підготовку поверхні починають з перевірки площин, їхньої вертикальності та горизонтальності. Якщо є відхилення від вертикалі або горизонталі понад 40 мм, дефектні місця затягують металевою сіткою на цвяхах або дюбелях. Для кращого зчеплення з основою дерев’яні поверхні оббиваються дранкою, цегляні стіни кладуть упустошовку, бетонні поверхні або насікають, або обтягують металевою сіткою. Місця сполучень дерев’яних конструкцій з кам’яними, а також дерев’яні архітектурні деталі (карнизи, пояски тощо) також обтягують металевою сіткою. Після цього поверхні, які підлягають обштукатуренню, очищають від пилу, брудних плям, висолу. При простій штукатурці на цьому підготовка поверхні закінчується, для штукатурки поліпшеної і високоякісної необхідно ще поставити марки і маяки, які гарантують однакову товщину шару штукатурки, горизонтальність та вертикальність площин. Марки ставлять у кутках приміщення, їх роблять з гіпсового розчину із втопленими в нього цвяхами або лише з цвяхів (на дерев’яних поверхнях). Між марками влаштовуються маяки, які можуть бути з того ж штукатурного розчину або інвентарні (металеві чи дерев’яні рейки).

Наносять штукатурний розчин, як правило, комплексно-механізованим методом з використанням штукатурних станцій або установок і комплексу механізованих та ручних інструментів, пристроїв та інвентаря (рис. 2.95). Комплект тих чи інших механізмів та установок відбирають залежно від фронту роботи, відстані подавання розчину, характеру об’єкта.

Штукатурний розчин наносять на поверхню за допомогою розпилювальних форсунок механічної чи пневматичної дії, починаючи зі стелі та верху стін, шарами, кількість яких залежить від виду штукатурки. Кожний наступний шар штукатурки наносять лише після розрівнювання попереднього шару правилом або півтерком і тужавлення розчину.

Накривний шар наносять після тужавлення останнього шару грунту. Після тужавлення накривного шару останній затирають електро- або пневмозатиральними машинами чи загладжують металевими гладилками відразу після нанесення розчину.

Вручну штукатурні роботи виконують при малих обсягах робіт, а також в умовах, які не дозволяють використовувати механізми. При цьому розчин на стіни наносять за допомогою штукатурної кельми або ковшів, а на стелю — штукатурною кельмою із сокола.

Затирають штукатурку вручну з використанням терок, оббитих повстю або обклеєних поролоном. Загладжують поверхню металевими гладилками.

Русти між плитами перекриття чи покриття оформлюють за допомогою рустовки. При цьому спочатку шви між плитами на рівні плит цілком заповнюють розчином (гіпс— 1 %, суха цементна суміш—5... 10%, водний розчин ПВА—до робочої консистенції).

Оформлення одвірків і луток виконують після обштукатурення стін з використанням горизонтальних, а потім вертикальних правил. Правила кріплять до поверхні стіни штирями або гіпсовим розчином. Правила ставити треба так, щоб укіс знаходився в межах 1/7... 1/10.

Використана література:

  1. "Технологія будівельного виробництва" Ярмоленко М.Г.; Вища школа 1993
  2. Ерисова Л.Г., Русин В.И.   "Технология строительного производства" Москва ,Стройиздат 1986

Звіт з виробничої практики Технологія будівельного виробництва на http://mirrorref.ru


Похожие рефераты, которые будут Вам интерестны.

1. Звіт про проходження виробничої практики на Колективному підприємстві Компанія «Мінос»

2. ТЕХНОЛОГІЯ ПЕРЕРОБКИ ПРОДУКЦІЇ ТВАРИННИЦТВА З ОСНОВАМИ ВИРОБНИЧОЇ САНІТАРІЇ ТЕСТИ

3. Звіт з практики по Землевпорядкуванню

4. Діяльність оператора «ПП ТРКSmila-IT» Звіт з практики

5. Звіт про проходження практики на підприємстві Ратнівський молокозавод

6. Технологія виробництва морозива

7. Технологія виробництва ковбас

8. Звіт з учбової практики в юридичній клініці Національного університету

9. Аналіз функцій планування персоналу на підприємстві звіт з практики

10. Технологія виробництва вітаміну В12 (ціанкобаламіну)