Новости

Видатні гетьмани України

Работа добавлена:






Видатні гетьмани України на http://mirrorref.ru

Старобільськ 2005 р.

Зміст

                                                                                                                                      ст.

Вступ                                                                                                                                     3

Гетьман Петро Сагайдачний                                                                                           4

Гетьман Богдан Хмельницький                                                                                      9

Гетьман Петро Дорошенко                                                                                              14

Гетьман Іван Мазепа                                                                                                        17

Гетьман Пилип Орлик                                                                                                      18

Післямова                                                                                                                             21

Література                                                                                                                            22

Вступ

        Гетьманьський період ми виділяємо осібно, бо обставини історичні складаються так, що Україна у цю добу стає більш-менш незалежною, власть гетьманська стає самостійніша;  до України звертаються чужоземни володарі та чужоземні держави, як до рівні, і народ Український, хоч і перебуває тяжке лихоліття через безнастанні войовничі наскоки, походи та бойовища, котрі не давали ходити коло хліборобства і тим нищили людей, та не про те була й думка у ті криваві часи.  Народ, котрий шукає волі, домагається, щоб коли не собі, то хоч дітям цого легче стало жити, забуває за що-денні потреби і живе тільки надією на кращу долю. Для того, щоб добитися такого самостійного вільного, кращого життя, потрібні були великі люде, котрі здужали б зректися самі себе, змогли б забути усе задля добра свойому рідному краєві.  Та, на превеликий жаль, під той час, під ту годину, таких людей не трапилось у нас, а ті, що орудовали у ту добу, більш шукали своєї власної вигоди, а за своїх менших братів-поспільство мало гадали, мало пеклувалися, або й зовсім не дбали.

Гетьман Петро Сагайдачний(?-1622)

Життя і політична діяльність Петра Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного) багато в чому суголосна з історією України першої чверті XVII ст.— складного, все ще недостатньо дослідженого періоду. Це був час жорстокого соціального і наіонально-релігійного гноблення українського народу, бурхливого з ростання визвольного руху, героїчних походів козаків на турецькі фортеці, нових явищ у розвитку культури тощо.

Свідком і навіть безпосереднім учасником багатьох тогочасних подій став Петро Сагайдачний - особистість суперечлива й неоднозначна. Яких тільки епітетів - від піднесених до принизливих,- яких характеристик -справедливих і упереджених - не довелося вислухати йому за життя. Сагайдачний обирався гетьманом і знову втрачав гетьманську булаву, знаходив спільну мову з мож н овладцями й одночасно мав авторитет серед широких кіл козацтва. Й ого політична діяльність привертала увагу літописців та істориків, ме муа ристів і поетів. І знову неоднозначність оцінок - від апологет и ки до прямого заперечення впливу гетьмана на події першої половини XVII ст. Так у чому ж причини такого суперечливого ставлення до цієї особи з боку сучасників і нинішніх дослідників?

Скупі дані джерел дають можливість лише ескізно реконструювати ранній період життя Петра Сагайдачного. З «Віршів на жалісний погреб» гетьмана, написаних ректором Київської братської школи Касіяном Саковичем, дізнаємося, що він народився поблизу Перемишля (мабуть, у с. Кульчинці біля Самбора), в сім ' ї православного шляхтича. Наступною віхою в його житті стало перебування у знаменитій Острозькій школі (у «Віршах» говориться, що Сагайдачний попрямував «потім до Острога, для наук чемних »). Очевидно, він пройшов повний курс навчання (інакше важко пояснити слова К. Саковича, що «там тоді Кона шевич час немалий жив »). Враховуючи той факт, що в з асадах Остро з ької школи простежуються риси навчального закладу вищого типу, можна гадати, що Сагайдачний одержав у її стінах добру, як на той час, освіту. Атмосфера, яка панувала в Острозі, високий рівень викладання предметів залишили, безсумнівно, невитравний слід у душі юнака.

Кілька наступних років життя Петра Сагайдачного приховані від нас запоною часу. Можна лише з певністю твердити, що незабаром доля привела його у Військо Запорозьке. Розумний, високоосвічений, добре обізнаний із політичною обстановкою, він швидко завоював авторитет серед козацтва. Сучасникшляхтич відзначав, що «Петро Конашевич, чоловік надзвичайної мудрості й зрілого судження у справах, спритний у словах і вчинках, хоча за походженням, способом життя і звичками був простою людиною, однак в очах нащадків він гідний стати поряд з найвидатнішими людьми свого часу в Польщі». Щодо особистого життя Петра Сагайдачного відомо, що він був одружений з Анастасією Повченською. їхні взаємини важко назвати ідилічними. Симптоматичним є той факт, що згідно із заповітом гетьман «віддав маєток свій на церкви, на шпиталі, на школи і монастирі, крім дружини своєї». Проте Анастасія залишалася вдовою недовго - вже через два роки вона вийшла заміж за шляхтича Івана Піончина. Народна пісенна традиція також досить чітко віддзеркалила цей аспект особистого життя гетьмана. Не випадково, гадаємо, в добре відомій пісні . мовиться, що він «проміняв жінку на тютюн та люльку».

М. О. Максимович стверджував, що Сагайдачний уже 1598 р. одержав гетьманську булаву. Проте навряд чи це відповідає дійсності -адже історикам відомо кілька осіб, які наприкінці XVI - на початку XVII ст. володіли цим високим титулом у Війську Запорозькому. Ймовірніше, що ця подія відбулася десь на початку XVII ст; У поетизованій біографії Сагайдачного, складеній К. Саковичем, зазначається, що після навчання в Острозькій школі він «шолдо запорозского славного рьіцарства, межи которьім, през час не мал и й жиючи й рьіцерских должностей там доказуючи, гетьманом потом себе Войско его обрало». Відтоді почалася великотрудна діяльність Сагайдачного на політичному поприщі.

Першою і основною своєю справою молодий та енергійний гетьман вважав організацію походів проти султанської Туреччини. Незважаючи на застережні заходи турків, запорожці 1600 р. вирвалися за Перекоп, 1609 р. спалили Ізмаїл, Килію, Білгород. Справді тріумфальним став похід козаків на Синоп 1614 р. Майже повністю було знищено місцевий гарнізон, захоплено запаси зброї та кораблі, визволено невільників. Перемогою увінчався й похід 80 козацьких чайок на Константинополь. 1615 р. вони досягли околиць столиці, спалили дві пристані й перелякали самого султана, який розважався на полюванні. У битві з ворожою ескадрою хоробрі козаки здобули кілька галер і навіть захопили в полон турецького воєначальника. Наступного року запорожці, очолені П. Сагайдачним, здійснили успішний напад на один із найбільших невільницьких ринків Чорноморського узбережжя - Кафу, а згодом - на Трапезунд. Розлючений султан наказав покарати великого візира (його задушили) та інших вищих урядовців.

Тут дуже чітко простежується одна з найваж л ивіших сторін діяльності Сагайдачного - його участь у боротьбі українського народу проти турецько-татарських поневолювачів. Своїми блискучими походами на Чорне море гетьман здобув славу удачливого козацького ватажка.

Щодо відносин Сагайдачного з польським урядом, то вони були далеко не простими. Гетьман як справжній політик у вирішенні гострих питань виявляв велику гнучкість, мав схильність до компромісів і не раз ішов на переговори з Варшавою. Водночас, спираючись на козацтво (як реєстрове, так і запорозьке), він міг дозволити собі ведення цілком самостійної лінії. Всупереч категоричним заборонам урядових кіл гетьман часто організовував походи проти Кримського ханства й Оттоманської Порти, підтримував вигідні для нього вимоги козацтва і т. п. Не слід заперечувати і того факту, що протягом 1615 - 1616 рр. П. Сагайдачний, незважаючи на грізні сеймові постанови, сам очолював виступи різних прошарків населення в Україні. Хіба не симптоматичним є твердження польського сейму (вересень 1616 р.), що козаки «самі встановлюють собі право, самі обирають урядовців та ватажків і нібито створюють у Великій Речі Посполитій другу республіку». Про наростання хвилі народного руху свідчать і інші факти. Як зазначається у численних актових книгах, козацькими загонами 1618 р. були «сплюндровані» величезні обшири України, Полісся й Литви. Мабуть, немає необхідності пов ' язувати подальше поглиблення соціальної та національно-релігійної конфронтації у суспільстві виключно з особою П. Сагайдачного (це було б і хибно, і неісторично). Проте ігнорувати наявність такого зв'я з ку ми також не вправі. Наприклад, добре відомо, що гетьман одразу ж після укладення принизливої для козаків Роставицької угоди (1619 р.) почав підготовку до її денонсації, що викликало нове піднесення патріотичних почуттів серед народу.

При характеристиці політичного кредо Петра Сагайдачного історики, як правило, наголошують на факті походу українських ко з аків на чолі з гетьманом у складі загонів польського королевича Владислава на Москву (1618). Дослідникам ще належить вивчити і дати глибоку й об ' єктивну оцінку цій події. Ми ж тільки відзначимо, що, розглядаючи даний аспект вітчизняної історії, вчені (особливо радянські) переважно абстрагувалися від загальноісторичного контексту друг о го десятиліття XVII ст. Зокрема, слід враховувати, що гетьман буз підданим польської корони, а це висувало перед ним ряд зобов ' язань політичного характеру. Не виключено, що походом на Москву Сагайдачний і частина його оточення оплачували відому сеймову конституцію «Про релігію грецьку», яка передбачала узаконення свободи православного віросповідання у Речі Посполитій. Ще одну з причин здійсненої козаками 1618 р. акції відомий український історик К. Г. Гуслистий вбачав у ворожому ставленні «частини українського козацтва до уряду Михайла Федоровича, дипломати якого в цей час підтримували відносини з Туреччиною і Кримом, спонукаючи їхні орди нападати на Річ Посполиту, що загрожувало українським землям». Очевидно, існували й інші причини цього походу П. Сагайдачного.

Не менш важливим є інше питання - яке місце посідав епізод 1618 р. у політичній кар ' єрі Петра Сагайдачного і яким було його ставлення до українсько-російських відносин? Попередня і, головним чином, подальша діяльність гетьмана дає можливість відповісти на нього цілком конкретно й однозначно - він не був принциповим противником зближення України з Росією. Уже в січні 1620 р. посли Сагайдачного, очолені отаманом Петром Одинцем, через Путивль вирушили до Москви. 26 лютого вони удостоїлись офіційного прийому думними дяками Іваном Граматиним і Савою Романчуковим. Під час церемонії посли від імені всього Війська Запорозького оголосили, що «они все хотят ему, великому государю, служить головами своими по-прежнему, как оне служили прежним великим российским государем й в их госу-дарских повелениях бьіли, й на недругов их ходили, й крьімские улусьі громили ...». Організація посольства у Москву була продуманою і виваженою політичною акцією П. Сагайдачного. Напрям і зміст переговорів, що мали місце у Посольській палаті Кремля, також не викликають жодного сумніву - йшлося про пропозицію козаків нести службу на користь російського царя. Щоправда, дипломатична місія запорожців не увінчалася успіхом. Посламвидали «легке царське жалування - 300 карбованців грошей», але угоду н е було укладено.

Важливою подією для українських земель стало відновлення православної ієрархії, яка припинила своє існування після Берестейської церковної унії 1596 р. В цій політичній акції неабияку роль судилося відіграти Петру Сагайдачному. Приязні стосунки між гетьманом і патріархом Феофаном, який виконав цю важливу місію, навряд чи були випадковими. Не виключено, що ще отаман Петро Одинець у лютому 1620 р. за дорученням Сагайдачного зустрічався з патріархом у Москві, де й виклав позицію гетьмана з цього питання. У березні Феофан прибув в Україну. На кордоні його зустрічали запорозькі козаки на чолі з Сагайдачним, котрі, за повідомленням Густинського літопису, «обточиша его стражбою, яки пчельі матицу свою», супроводили до Києва. Тут Феофан спілкувався з представниками місцевого братства, православним духівництвом, побував у знаменитому козацькому Трахтемирівському монастирі. 6 жовтня 1621 р. у братській Богоявленській церкві патріарх висвятив ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова Борецького у сан київського митрополита, межигірсько-го ігумена Ісайю Копинського - на перемишльського єпископа, а Мелетія Смотрицького - на полоцького архієпископа. Очевидно, немає необхідності доводити, що ця подія, значення якої вийшло далеко за рамки церковного життя, стала можливою лише завдяки могутній підтримці Війська Запорозького й особисто Петра Сагайдачного (на той час уже полковника). Дії представників вищого православного духівництва об ' єктивно сприяли посиленню визвольного руху в Україні.

Під безпосереднім впливом цих подій помітно активізувалася ідеологічна боротьба на українських землях, яка тепер уже зачіпала не лише релігійні, а й ширші питання. З-під пера Іова Борецького виходить трактат «Протестація і благочестива юстифікація», з'являється полемічний твір «Палінодія» Захарії Копистенського, «Книга про віру» та інші. Автори цих праць, що мали значний суспільний резонанс, прагнули відтворити історично правдиві картини життя українського народу в широкому загальнослов'янському контексті. Віддаючи належне козацтву, письменники-полемісти називали їх «спадкоємцями старої Русі», наголошуючи, що вони «твердістю своєю перевершують римських Сціпіонів і карфагенських Ганібалів».

Значення козацтва особливо зросло після нищівної поразки поляків від турків на Цецорських полях у Молдавії (1620), коли Річ Посполита опинилася перед з агрозою втрати своєї державної незалежності. Коронне військо зазнало розгрому, багато знатної шляхти, в тому числі гетьмана С. Жолкевського, було вбито, чимало потрапило в полон. За умов, що склалися, польський уряд ухвалив рішення про організацію нового війська. Шляхом певних поступок сейм намагався привернути на свій бік українських козаків, небезпідставно вважаючи їх найбоєздатнішою і най ' організованішою військовою силою. Перед загрозою вторгнення в межі України небувал е сильної турецької армії козацтво, відкинувши власні проблеми (суперечності між новим гетьманом Яцьком Неродичем-Бородавкою і Петром Сагайдачним), вирішило підтримати поляків у майбутній війні з турецькими завойовниками. Загальна рада, скликана у червні 1621 р. в урочищі Суха Діброва, прийняла пропозицію сейму й погодилася на спільний похід ко зацьких і польських військ. Важливо відзначити, що хоч Сагайдачний на той час уже позбувся гетьманської булави, він продовжував відігравати визначну роль серед козацтва. Це, зокрема, засвідчує той факт, що саме він очолив посольство, направлене радою у Варшаву. Там під час аудієнції у Сигізмунда III Сагайдачний вимагав окремих релігійних посіупок з боку королівського уряду - зокрема узаконення православної ієрархії. Не можна сказати, що козацькі вимоги були радикальними. Проте, враховуючи той суспільний розголос, який мали події 1621 р., вони звучали актуально й, очевидно, відображали думки та настрої широких верств козацтва, що зібралося на раду в Сухій Д іброві.

Петра Сагайдачного не можна звинуватити в малодушності або небажанні брати участь у воєнних діях козаків проти турецької армії. Прямо з Варшави, після прощальної зустрічі з польським королем, він вирушив у розта ш ування своїх військ поблизу Хотина. А становище тут склалося дуже напружене - адже об ' єднаним силам польських і козацьких військ (близько 80 тис. чол.) протистояла 162-тисячна турецька армія (за іншими даними, 250-тисячна).

З самого початку воєнних дій козаки виявляли чудеса хоробрості й героїзму. Не можуть не викликати почуття захоплення дії невеликого козацького загону, оточеного турками, позбавленого провіанту й допомоги ззовні, який декілька днів вів боротьбу проти озброєного гарматами ворога. «Оточені з усіх боків козаки усе ж наважилися помірятись силами з противником (бо ж відчай нерідко спонукає до благородної смерті) й встигли пробитися крізь здивовані та переполохані турецькі війська; але виснажені голодом і працею, вкриті пороховим пилом, вони склали голови разом із зброєю»,- писав далекий від симпатії до козаків-героїв Яків Со беський.

У серпні 1621 р. мало не загинув сам Петро Сагайдачний. Після наради з командуючим польською армією К. Ходкевичем він вирушив до козацького війська, яке тоді повільно просувалося до Хотина, та по дорозі зіткнувся з великим турецьким загоном. Розпочався бій, який міг закінчитися трагічно для Сагайдачного. З простреленою рукою, втративши багато крові, він чудом відірвався від погоні, сховався у найближчому лісі і лише вночі пробрався у свій табір.

Ми наблизилися до того моменту в житті П. Сагайдачного, який у нього самого викликав докори сумління. Наприкінці серпня 1621 р., після прибуття авторитетного ватажка в розташування козаків, у війську сталася зміна влади: гетьман Бородавка втратив булаву, був заарештований, а згодом (8 вересня) за наказом Сагайдачного страчений. Останнього обрали гетьманом. Факт скинення і страти Бородавки по-різному оцінювався сучасниками. Зокрема, польські мемуаристи різко негативно ставилися до особи Бородавки, який, очевидно, представляв незаможну частину козацтва і мав у її середовищі широку популярність. Не випадково ще С. Жолкевський характеризував його як «найменш між ними (козаками .- А вт.) доброчесного і найбільш схильного до бунтів, котрий обіцяв козакам іти з ними не тільки на море, але хоч би і в пекло». З усього видно, що й сам Сагайдачний відчував провину за смерть людини, яка чимало зробила для успіху визвольних змагань в Україні (Бородавка брав безпосередню участь у відновленні православної ієрархії, очолював повстанський рух тощо). Ось чому, вже будучи на смертному одрі. Сагайдачний дав доручення записати у свій пом’яник Бородавку під іменем «Яків-гетьман». Очевидно, так він хотів висловити своє запізніле каяття у причетності до смерті цієї людини.

Проте це було згодом. А у вересневі дні 1621 р. гетьмана полонили інші думки - адже під Хотином вирішувалася доля не тільки Польщі, а й України. Осман II, розраховуючи на блискавичні удари свого війська, сподівався швидко розгромити козацькі полки. Самовпевненість султана не мала меж. Як писав очевидець тих подій, він «поклявся нічого не їсти, доки не відправить у пекло на вечерю всіх поляків до останнього, і показав приклад, небачений і нечуваний раніше в історії воєнних дій, а саме: ледве побачивши наші сили, він, не давши відпочинку своїм військам, стомленим від походу, віддав наказ атакувати поляків і в той же час влаштовувати табір». З кожною годиною бій ставав дедалі жорстокішим. Головний удар ворога прийняли на себе ко з ацькі загони, які то оборонялися, то переходили у наступ. Лише увечері 3 березня взаємні атаки припинилися. Результати першого дня Хотинської війни свідчили, що перевага, хоч і незначна, була на боці козацько-польського війська. Воно здобуло багаті трофеї (коней, кінську збрую, коштовний одяг, зброю, боєприпаси).

У наступні дні (5 і 9 вересня) напруга битви не спадала. І знову козаки, очолювані П. Сагайдачним, виявляючи чудеса хоробрості й героїзму, вривалися у табір ворога, знищували живу силу противника, захоплювали зброю, боєприпаси та провіант. Особливо успішною була вилазка козаків і польської обозної челяді в ніч на 9 вересня. У розташуванні турецьких військ розпочалася справжня паніка - втікали султан і рядові воїни, мурзи й численна обслуга. Тільки нерозторопність К. Ходкевича перешкодила остаточному розгромові ворога. Події тієї ночі деморалізували турків. Я. Собеський писав, що «після несподіваного вторгнення запорожців у табір Османа турками оволоділа паніка: люди всіх звань і станів були в великій тривозі; сам Осман, який нещодавно думав, що немає нікого в світі могутнішого за нього, тепер на власні очі побачив усю хиткість свого становища, і колишня пихатість змінилась жіночими скаргами, коли він переконався в безпідставності своїх сподівань».

Втративши надію на швидке завершення війни, турки почали довготривалу облогу польсько-козацького війська. Протягом кількох тижнів точилися дрібні локальні бої між яничарами й запорозькими загонами. І лише після прибуття в турецький табір підкріплення Осман II наважився на новий бій. 28 вересня добірні султанські війська розгорнули наступ. Майже цілий день тривала ця кровопролитна січа. «Понад 60 гармат,- повідомляє очевидець,- гриміло безперервно, небо палало, а повітря затьмарювалось від диму, земля двигтіла, стогнали ліси, скелі розсипалися на грудки. ІЦо бачило око протягом цілого дня, того не опишеш на одній чи двох сторінках; неможливо виразити точно, з яким завзяттям і мужністю або, швидше, з відчаєм билися обидві сторони». Проте атаки турецьких військ було відбито. І знову, вже вкотре, винахідливість Сагайдачного, який ударом з тилу змусив турків утікати, вирішила долю бою. Внесок українських козаків і їхнього керівника гетьмана Петра Сагайдачного у розгром турецьких військ у Хотинській війні 1621 р. важко переоцінити. Польща була врятована від іно з емного поневолення і втрати державної незалежності. Разом із цим, гадаємо, вартий уваги ще один аспект даної події. Зволікання К. Ходкевича та інших воєначальників, їхні спроби досягти перемоги над ворогом ціною козацької крові не можуть затьмарити іншого, більш вагомого й історично значущого: вперше після Грюн-вальдської битви представники двох великих слов ' янських народів продемонстрували на полі бою здатність до спільної боротьби проти іноземних поневолювачів в ім’я ідеалів свободи й незалежності рідної землі. Важливий і той факт, що в битві під Хотином брали участь молдавани, місцеве українське населення, а також загін донських козаків.

Значення цих подій не обмежувалося локальними рамками. З певністю можна стверджувати, що перемога у Хотинській війні зупинила просування султанської Туреччини в інші європейські країни і стала провісником її занепаду.

Бій під Хотином став останнім на багатому ратними подвигами життєвому шляху П. Сагайдачного. Поранений в одній із вересневих сутичок із ворогом, гетьман довго й тяжко хворів. У середині листопада 1621 р. його перевезли до Києва (К. Сакович пише: «... на том же пляцу то г наш гетьман постреленьій приехал до Києва, напольі умерльій».) Проте смертельно хворий гетьман не усунувся від участі в суспільно-політичному житті. З-поміж інших невідкладних завдань він вважав необхідним домогтися визнання королівським урядом церковної ієрархії, відновленої єрусалимським патріархом Феофаном в Україні. З цією метою на початку 1622 р. до Варшави виїхало особливе козацьке посольство, яке клопотало на засіданнях сейму про знищення унії і «заспокоєння православних». Одночасно гетьман написав два листи польському королю. Лояльні за формою, вони водночас містили тверду вимогу припинити переслідування й «озлоблення» козаків, а також покласти край розповсюдженню уніатства на українських землях. Але Сагайдачному вже не судилося пережити гіркоту розчарування від невдачі козацької місії. Він помер 10 квітня 1622 р. у Києві.

За кілька днів до смерті в присутності київського митрополита Іова Борецького і свого наступника на гетьманській посаді Оліфера Голуба «при доброй памяти й здоровом уме» П. Сагайдачний склав заповіт, за яким передавав півтори тисячі золотих на школу «братства Львовского, на науку й на цвиченья бакалавров учоньіх... на вьіхованье ученого майстра, в греческом язьіку беглого...». Значну суму він перека з ав Київському братству, до якого ще раніше вписався з усім Військом Запорозьким, а також заповів гроші цілій низці церков, монастирів та шкіл. Поховання Петра Сагайдачного відбулося у церкві Київського братства. Під час похорону двадцять студентів один за одним декламували вірші Касіяна Саковича, в яких прославляли і звеличували покійного гетьмана, оспівували його заслуги в боротьбі проти султанської Туреччини, віддавали належне турботам про розвиток науки, утвердження козацьких вольностей, а також підтримці православної церкви.

Гетьман Богдан Хмельницький(1595-1657)

Славетний гетьман, визволитель України Богдан Хмельницький був сином чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Народився він близько 1595 року. Спочатку навчався в Київській братській, далі, за твердженням польських істориків, у єзуїтській школі, що в Ярославі над Сяном. Обдарований природним розумом, він був досить освіченою для свого часу людиною, вільно володів польською і латинською мовами, а Пізніше Ще й турецькою та французькою.

Здобувши освіту, Хмельницький, подібно до Сагайдачного, вступив до лав козацького війська, брав участь у польсько-турецькій війні 1620—1621 років. У цій війні вбито його батька, а Богдан тоді потрапив до турецькі неволі, пробувши в полоні два роки в Константинополі. Повернувшись додому, Хмельницький прибув на Запорожжя і час від часу ходив у морські походи з козаками на турецькі міста. Найуспішніше в серпні 1621 року, коли гетьман Сагайдачний мужньо відбивав під Хотином атаки багатотисячних військ Османа. Зібравши десять тисяч відважних козаків, Хмельницький потопив на Чорному морі дванадцять турецьки галер, а решту переслідували козацькі чайки аж до самісінького Царгорода. Успішний був і другий похід 1629 року, коли козаки «окурили мушкетним димом» мури Царгорода, спаливши передмістя столиці й з багатою здобиччю щасливо вернулися на Січ. Згодом Хмельницький прибув у рідні краї, до Чигирина, одружився з переяславкою Ганною Сомківною і одержав чин чигиринського сотника...

Польський уряд, узявши на свою службу й утримання реєстрових козаків і зробивши їх привілейованим станом, намагався протиставляти їх запорожцям, відмежувати від народу.

У цей час Хмельницький не раз перебував у козацьких посольствах до короля і до сейму зі скаргами про тяжке становище українського народу для захисту його прав. Під час однієї з таких місій король Владислав IV відправив Хмельницького до Франції, щоб найняти козаків на військову службу у війні з Іспанією. 1646 року 2400 козацьких добровольців виїхали до Франції, де відзначились у взятті фортеці Дюнкерка.

Приборкавши козацько-селянські повстання, польська шляхта посилила свій гніт і свавілля над українським народом. Жертвою цієї політики став і сам Богдан Хмельницький. 1646 року чигиринський підстароста Чаплинський силоміць захопив у Хмельницького його хутір Суботів і побив на смерть десятилітнього сина. Даремно Хмельницький шукав захисту й справедливості в суді, навіть у самого короля. Владислав IV нібито відповів Богданові: «Ви воїни й носите шаблю, то хто вам забороняє захистити себе?» Скривджений Хмельницький хотів прислухатися до поради короля й зі зброєю в руках захистити свої права, а водночас і знедолену свою Батьківщину, тобто підняти народ на збройне повстання. Коли ж про це довідався коронний гетьман Потоцький і намагався ув'язнити Богдана, то останній, видуривши в черкаського полковника Івана Барабаша королівську грамоту про збільшення козацького війська й право будувати чайки для морських походів проти турків, у грудні 1647 року втік на" Запорожжя. На козацькій раді, коли Хмельницький оголосив свої плани підняти народ на збройну боротьбу, запорожці підтримали його й почалася підготовка національно-визвольної війни. Селяни масами прибували на Січ, а сам гетьман поїхав до кримського хана шукати собі союзника.

Польські гетьмани Потоцький і Калиновський, довідавшись про дії Хмельницького, рушили разом із реєстровими козаками проти запорозьких повстанців. Одначе козаки перейшли на бік Хмельницького і 8 травня 1648 року в урочищі Жовті Води польський загін був розгромлений, а його ватажок, молодий син коронного гетьмана Стефан Потоцький убитий. 16 травня під Корсунем польське військо знов було розтрощене, а його керівники потрапили до полону, їх віддали татарам. Переможці захопили всю артилерію, обоз, військові припаси. Корсунська перемога рішуче вплинула на піднесення народного духу. Селяни скрізь вступали під стяги Хмельницького. По всій Україні полилися річки крові гнобителів, палали шляхетські маєтки, гинули пани, орендатори, єзуїти, євреї. Україна здобула цілковиту свободу. Залишилось тільки зміцнити новий суспільний лад. Але замість того, щоб негайно рушити з козацькими загонами до Польщі, де тоді помер король Владнслав IV, Хмельницький чотири місяці вів даремні переговори з поляками. У вересні 1648 року козацьке військо під Пилявця-ми знову розгромило 30000 армію польської шляхти, яка, перелякавшись чуток про наближення великої татарської орди, покинула свої обози. Хмельницький рушив до Львова, обложив місто, взяв викуп. Запорожці дійшли до Замостя, звідки їм відкрився шлях на Варшаву Але гетьман знову марно простояв місяць, очікуючи виборів нового короля. Ян Казимир прислав Хмельницькому листа і просив його очікувати комісарів, які мали висунути умови миру. Гетьман у грудні урочисто вернувся до Києва, де його зустріли кияни, вище духівництво, дзвонили дзвони, стріляли з гармат. Хмельницького вітали як «нового Мойсея», що визволив Україну з лядської неволі.

Слава про могутність козаків хутко розлетілась по сусідніх державах, і до Хмельницького в Переяслав прибувають посли: від Туреччини, Молдавії, Валахії, семиградського князя, а також із Москви. Приїхали посли й від польського короля, які вручили Хмельницькому грамоту на гетьманство, булаву і стяг. Богдан і козаки розуміли марність будь-яких переговорів із Польщею. Гетьман відверто заявив послам, що він визволить із шляхетської неволі весь український народ, що живе також на Волині, Поділлі та Галичині, і об'єднає українські землі в одне незалежне князівство.

Наближалася нова війна з поляками, і під прапори Хмельницького стали шикуватися добровільці з усієї України. Навіть міщани, війти, бургомістри писалися до козацтва. Хмельницький поділив Україну на 24 полки. Найвища влада зосереджувала в своїх руках військову й адміністративну владу, яку за давнім звичаєм обирали на козацьких радах.

Весною 1649 року Хмельницький разом із ордою хана Іслам-Гірея взяв облогою польське військо під Збаражем. На допомогу осадженим вирушив сам Ян Казимир з 20000 армією, але її раптово оточив і розгромив Хмельницький. До гетьмана потрапив сам король, однак Богдан змилостився над ним, і під Зборовом Ян Казимир розпочав переговори. Умови висувалися такі: гетьман визнавався найвищим керівником козацького війська, яке мало налічувати. 40000 і поповнювалося із мешканців України: Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Тут забороняли перебувати польським військам і жити євреям. Всі посади обіймали українці; єзуїтам не дозволяли відкривати в Києві свої школи; київський митрополит отримував місце в сенаті, скасовувалась унія.

Умови Зборівської угоди свідчать, що в цей час Хмельницький ще гуманно уявляв своє історичне покликання й не передбачав наслідків того руху, який очолив. Згодом гіркий досвід, низка невдач, тяжких розчарувань навчили його по-іншому дивитися на світ. Але тоді він ще зумів вести справу так, як цього вимагала доля та сподівання народу. Гетьманові слід було використати до кінця здобутки щасливих перемог, захопити в полон короля, піти в глибину Польщі, зруйнувати її аристократичний лад, такий ненависний українцям, і вже тоді висунути перед поляками свої умови миру, які б забезпечували остаточне політичне визволення українських земель і створили б у майбутньому можливості добросусідських відносин з Річчю Посполитою. Адже в усьому краї не лишилось жодного поміщика, ксьондза, єврея. Зборівська угода зовсім не відповідала умовам свого часу та обставинам. Вона мало чим узгоджувалася з політичними й соціальними вимогами народу, оскільки Хмельницький виріс і виховувався у польсько-шляхетському середовищі, зжився з його звичаями й поняттями, порядками, на яких грунтувався тодішній політичний і громадський лад Речі Посполитої. І тому не можна було очікувати, що гетьман відразу стане на бік народного ідеалу, який цілком заперечував ці порядки. Хмельницькому здавалося, що досить забезпечити свободу віри й незалежне становище православної церкви, захистити Україну від повернення ненависних народові євреїв та жовнірських постоїв, збільшити кількість постійного козацького війська — і всі причини невдоволення польським пануванням зникнуть назавжди. Другою, ще більшою помилкою Хмельницького, яку він допустив, підписуючи Зборівську угоду, було те, що козацький реєстр обмежувався тільки 40000 козаками, тобто стільки козаків отримали земельні ділянки, виконуючи лише військову службу. Основна ж маса повсталого народу мала стати до кріпосницької праці своїх поміщиків. Це була величезна несправедливість щодо переважної більшості населення України. Адже в козацькому повстанні, яке підняв Хмельницький і яке забезпечило йому успіх тим, що в ньому взяв участь не один лише козацький стан, як раніше, а весь народ, впевнений у своєму визволенні. Здобутками народних перемог і скористався Хмельницький, підписуючи Зборівську угоду. Звідтоді колишня популярність Хмельницького на Україні значно похитнулась. Можна твердити, що Збаразька битва завершила перший блискучий період історії війн Хмельницького — це була вершина могутності українського народу та слави його вождя. Після неї починається другий період із нещасними й тяжкими випробуваннями.

Розпустивши військо, Хмельницький восени 1649 року заходився складати козацький реєстр, запроваджував військовий і цивільний порядок на Україні. З гетьманською булавою король віддавав Хмельницькому все Чигиринське староство. Ось чому Чигирин з того часу стає столицею всієї України.

Польська шляхта й не думала дотримуватись умов Зборівської угоди. Київського митрополита Сильвестра Косова католицьке духівництво не допустило посісти місце в сенаті, польська шляхта поверталася, незважаючи на встановлений кордон, на українські землі; Потоцький, який зазнав татарського полону, розправлявся на Поділлі над українськими селянами. Сама угода не мала сили, бо її не затвердив сейм і навіть у грудні 1650 року відхилив. Шляхта не хотіла припиняти війну. Вона гарячкове озброювалась. Та шаноба до Хмельницького серед українського народу була вже підірвана, і в козацькому війську занепав колишній дух. Народ проти дружби гетьмана з татарами, які у союзництві не соромилися грабувати українські села й забирати до неволі жінок і дітей.

Весною 1651 року Хмельницький вирушив із козацьким військом до Збаража, і тут довго очікував кримського хана, який прибув сюди за велінням турецького султана. 19 червня козаки зіткнулися з поляками, які розташувалися на широкому полі під Берестечком. Наступного дня розпочалась битва, під час якої кримський хан залишив Хмельницького і відступив разом зі своєю ордою. Гетьман кинувся йому навздогін, сподіваючись зупинити його, але й сам потрапив до татарського полону. Козацькі війська під орудою Филона Джеджалія хоробро оборонялись, але змушені були відступити до річки Пляшевої, на болотисту місцевість. Тут вони й зазнали страшної поразки і підупав їхній дух.

Тим часом татари понад місяць тримали Хмельницького в себе. Визволившись, гетьман прибув під, Паволоч. Своєю несхитною мужністю на козацькій раді Масловому Броді Канівського повіту він заспокоїв народ, вдихнув у нього нове завзяття та віру.

Польське військо прийшло на Україну; ковацькі полки були безсилі його зламати. Водночас iз півночі на Україну наступав із великими загонами литовський гетьман Радзивілл, який захопив Чернігів та Київ. Незабаром польсько-литовські війська зійшлися під Вілою Церквою. 17 вересня 1651 року й була підписана угода, за якою козакам виділяли тільки одне Київське воєводство, а кількість козацького війська скорочували до 20000 і селяни мусили виконувати свої повинності, євреям же дозволяли жити скрізь на Україні. Народ був невдоволений умовами Білоцерківської угоди, нарікав не Хмельницького, закидаючи йому, іцо він піклується тільки про власні вигоди й козацьку старшину, і простий люд знову віддає панам під батоги, на паколи та шибениці. У безвихідному становищі селяни масово почали оселятися на Слобожанщині, біля Путивля й Рильська. Острозький полк весь перебрався на береги Тихої Сосни й заснував тут місто Острогозьк. Це був перший слобідський український козацький полк у межах Московської держави.

Сам гетьман не зовсім добре почувався в Чигирині і змушений був стратити кількох полковників, які підбурювали проти нього народ. Весною 1652 року старший син Хмельницького Тиміш разом із козацьким загоном вирушив до Молдавії, маючи намір одружитися з донькою молдавського господаря, з якою вже був заручений. Але польський гетьман Калиновський заступив Тимошеві дорогу. В урочищі Батіг сталася кривава битва, в якій польське військо зазнало поразки, а сам Калиновський загинув. Польський уряд готував нову війну, але йому бракувало коштів. Гетьман розумів, що кровопролитні сутички з Польщею можуть тривати безмежно.

Шестирічна війна коштувала українському народові величезних жертв, не вщухали безконечні тривоги, сили і народу виснажувалися. Стало очевидним, що власноруч Україна не переможе шляхту, не доведе до звитяжного кінця розпочату битву, їй конче потрібні союзники. Is цією метою Хмельницький вже раніше вів переговори з Туреччиною, Семиградським князівством і навіть зі Швецією, переконуючи ці держави виступити разом з ним [проти Польщі. Кримський хан вважався ненадійним союзником, як це й довела битва під Берестечком.

Весною 1653 року польський загін під орудою Чарнецького вдерся на Поділля, спустошивши багато містечок і сіл по річці Бугу, по-варварському знищивши кілька тисяч народу. Восени проти гетьмана виступив сам король і великим табором розташувався під Жванцем, на березі Дністра. Сюди ж прибули й козаки зі своїми союзниками татарами, які перетнули полякам шлях до відступу. Настали холоди, не вистачало харчів, і польське військо опинилося в скрутному становищі. Але їх врятували татари, яким король зобов'язався сплатити 100000 червінців воднораз і по 90000 злотих щорічно. Крім того, король дозволив татарам протягом 40 днів ловити на українських землях бранців, внаслідок чого тисячі безневинних людей потрапили до татарської неволі.

Тепер надії Хмельницького були спрямовані на Москву. В цей час він писав цареві, що польське військо рушило на Україну для наруги над святими церквами й вірою і що турецький султан запрошує козаків у своє підданство. Першого жовтня 1653 року Земський собор задовольнив прохання гетьмана, а 8 січня Переяславська рада, на якій були оголошені договірні статті, ухвалила приєднати Україну до Росії. Суть статей договору така:

Україна зберігає всі свої колишні порядки і своє самоврядування під владою виборних старшин і гетьмана, яких обирають вільними голосами. Гетьман має право приймати послів і налагоджувати відносини з чужоземними державами; всі українські стани зберігають за собою свої давні права й вольності: кількість козацького війська збільшується до 60 тисяч. Крім того, можна набирати ще й добровільні полки; гетьманський уряд зобов'язується видавати велику платню цареві; збір якої доручали місцевим урядовцям, без втручання російських збирачів. Зі свого боку, цар обіцяв захищати Україну своїми військами від зазіхань Польщі.

Народ присягав повсюди, але вищі українські стани з деяким недовір'ям і тривогою за недоторканість своїх прав і старих звичаїв зустрічали перехід у московське Підданство. Київський митрополит і духівництво відмовилися присягати й не допускали підлеглих до неї своїх слуг і взагалі людей, що проживали в їхніх маєтках. Ко-вацька старшина й православні шляхтичі, які пристали до неї під час повстання, неохоче йшли під «московськую Йротекцію», бо з їхніх голів не вивітрився план незалежної Української держави.

Весною 1654 року цар Олексій Михайлович оголосив Польщі війну, і сам з військом вирушив на Литву й хутко оволодів Могилевом, Полоцьком, Вітебськом і Смоленськом. Тоді ж російські полки захопили Мінськ, Койель і Вільно. Цар урочисто заїхав у столицю Ягеллонів і прийняв титул великого князя Литовського. У цей же Час шведський король Карл Х почав військові дії супроти поляків і захопив Познань, Варшаву, й, нарешті, Краків. А гетьман із півдня вступив до Галичини й Волині, розгромивши польське військо під Городком, і взяв в облогу Львів. Польща опинилася на краю загибелі, і король Ян Казимир втік до Сілезії. Звідси він двічі просив Хмельницького не допустити знищення Речі Посполитої. Старий гетьман відповів: «Хай поляки відмовляться навіки від усього, що належало давнім князівствам землі Руської, хай відступлять козакам усю Русь до Володимира, Львів, Ярослав, Перемишль і формально проголосять її вільною, подібно до того як іспанський король ви-внав вільними голландців. Тоді ми житимемо з Польщею як друзі і сусіди, а не як піддані й раби, і тоді ж підпишемо мир на вічних скрижалях. Але цьому не бувати, доки в Польщі існують пани; не буде же і миру між руськими й поляками».

Одначе королеві вдалося схилити до миру московський уряд, обіцяючи цареві польський престол після смерті кволого й бездітного Яна Казимира. 1656 року у Вільно був підписаний мирний договір між Олексієм Михайловичем і Польщею. Хмельницький намагався відкрити очі московському урядові на цю угоду й не вірити підступам польської шляхти, але це було надаремно.

Стоячи однією ногою в могилі, старий Хмельницький Із сумом бачив, що десятилітня його праця й зусилля Не довели розпочату справу до бажаного кінця й майбутні рідної землі вимальовувалося перед його зором у сумному вигляді. Він не втерпів і скористався одним випадком зробити ще останню спробу здійснити своє заповітне ба-жання: на початку 1657 року гетьман уклав таємний договір з шведським королем Карлом Х і семиградським князем Юрієм Ракочієм про переділ Польщі. Згідно 9 угодою та успіхом союзників Україну визнавали назавжди незалежною від Польщі державою. Тоді гетьман гіо-слав на допомогу союзникам 12 тисяч козаків. Одначе поляки повідомили про дії Хмельницького московський уряд, і цар пь^едав через своїх бояр суворе попередження гетьманові за союз із царськими противниками. Ал? вони настирливо добивались зустрічі з гетьманом, дорікали йому, вимагали, щоб відряджений загін повернувся назад. Ця обставина зашкодила союзникам Хмельницького і змусила їх зректися своїх планів.

Місяців зо два перед смертю Богдан скликав у Чигирині козацьку раду, на якій мали вибрати нового гетьмана. Тут Хмельницький звернувся до козаків Із прощальним словом, подякував їм за вірність і послух, мовивши «Бог знає, братове, чиє це нещастя, що не дав м*-ні Господь закінчити цю війну так, як хотілося: по-перше, ствердити навіки незалежність і вільність нашу; по-друге, звільнити від ярма Польського також Волинь, Покуття, Поділ і Полісся, одне слово — усі землі, якими володіли великі українські князі, і схилити їх під високу руку всеросійського монарха. Бог задумав інакше. Не встиг я завершити свою справу, і вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде після мене. Прошу вас, братове мої, доки я живий, виберіть собі вільними голосами нового гетьмана. Якщо я знатиму якось вашу майбутню долю, то спокійно ляжу в могилу».

Козаки, бажаючи зробити приємне своєму улюбленому вождеві, вибрали на свій найвищий уряд його неповнолітнього сина Юрія. Старого гетьмана охопили батьківські почуття і, розуміючи нездалість Юрія, він затвердив цей вибір, який пізніше завдав великих страждань Україні.

Помер Хмельницький 6 серпня 1657 року. Поховали його в Суботові у кам'яній церкві, яку він спорудив і яка збереглася до наших днів. Але 1664 року польський воєвода Стефан Чарнецький, спустошуючи Чигиринське староство, спалив Суботів і звелів викинути з домовини для ганьби, кістки славетнього гетьмана.

Гетьман Петро Дорошенко

В атмосфері деморалізації і зневіри, яка охопила українське суспільство за гетьманування Тетері й Брюховецького, з'явився державний діяч, який зумів піднестися над сучасниками, вдихнути (принаймні, на певний час) в суспільство віру в можливість знову з'єднати Україну і зробити її незалежною. Цим ідеалістом, який знову поставив громадські інтереси над особистими й героїчно йшов до високої мети, був Петро Дорошенко. Його діяльність контрастувала з останніми кроками лівобережного гетьмана Брюховецького. У вересні 1665 р. Брюховецький зробив нечувану в Україні річ — поїхав з величезним почтом на поклін до Москви, де підписав новий договір, статті якого звели до мінімуму автономію України: всі податки населення мали перейти до царського скарбу, на Україну поширювалася царська горілчана монополія. Новообраний гетьман відтепер мав приїздити на затвердження до Москви. В Україну мало прийти майже 12-тисячне царське військо, воєводи з залогами розміщалися у всіх більших містах Лівобережжя й частково Правобережжя. В обмін на ці поступки, викладені у формі грамоти від 11 грудня 1665 р., гетьман отримав щедру платню: титул боярина, земельні володіння неподалік від кордону з Москвою і ..."московську дівку" в дружини. Народ бурею гніву зустрів дії московської адміністрації: царських воєвод, переписувачів податків, військ, які безоглядно почали стягати податки. Духовенство, схвильоване чутками про підпорядкування московському патріархові, заявило, що воліє вмерти, а не скоритися Москві. Піднесла голову й старшинська опозиція, пишучи на гетьмана донос за доносом. Брюховецький остаточно втрачав свою популярність "захисника" народу, а разом з гетьманом втрачала прихильників і московська орієнтація.

Цю зміну ситуації на Лівобережжі вміло використав Дорошенко. Вже в лютому 1666 р. на старшинській раді він виклав свою мету: звільнити Правобережжя з-під влади Польщі, укласти союз із Кримом і Туреччиною і йти на Лівобережжя, щоб об'єднати всю Україну. Восени кримський хан подав гетьманові поважну допомогу—прислав 30 тисяч орди, а на початку грудня на Поділля з шеститисячним каральним загоном вступив польський полковник Маховський, щоб придушити непокору. Між Браїловом і Брацлавом на нього напав Дорошенко з татарами й ущент розгромив карателів, а самого Маховського віддав татарам.

Для виснаженої Польщі, яка щойно ліквідувала заколот Любомирського, це було страшним ударом. Вона змушена була терміново укласти мир з Росією, що й було зроблено в Андрусові на початку 1667 р. Без українських представників Україну поділили на дві частини. Москва зреклася на користь Польщі Києва, який за Хмельницького знову став символом державної єдності нації, релігійним і духовним центром України. До того ж на Запоріжжя мали право впливати як Москва, так і Польща. Все це викликало страшне обурення в Україні. Почалося повстання. Брюховецький намагався змусити Москву до енергійних дій, але марно. Тоді, в порозумінні з Дорошенком, який обіцяв свою допомогу, Брюховецький вирішив сам очолити повстання й поширив універсали про це по Лівобережжю. Московським воєводам Брюховецький запропонував залишити Україну, інакше погрожував завоювати їх. І справді, майже всі російські залоги, налякані ворожістю народу, вийшли з України.

А на Правобережжі Дорошенко вів війну з Польщею. Ще раніше він здійснив реформу війська, утворивши регулярну армію з найманих частин, так званих серденят, значно менш залежних від настроїв старшини. Сучасники відзначають, що гетьман завжди прагнув до згоди і єдності всього народу, часто скликав ради й не починав ніякої важливої справи, не підготувавши до неї маси й не довідавшись про її настрої. Найближчим порадником Дорошенка став визволений з ув'язнення київський митрополит Й. Тукальський. Гетьман провадив систематичну колонізацію спустошених околиць Правобережжя, створив новий Торговицький полк, нову митну лінію на кордоні, організував карбування власної монети.

У вересні 1667 р. Дорошенко зі своїм 24-тисячним військом, трьома тисячами яничарів (це було наслідком Дорошенкового посольства до Стамбула) й кількома десятками тисяч орди вирушив у Галичину. Проти нього вийшло 15-тисячне польське військо Яна Собеського. Собеський сподівався на підтримку І. Сірка, який у січні 1667 р. у Львові заявив, що не визнає Дорошенка і вчинить у потрібний момент диверсію проти Криму. Вирішальна битва відбулася біля Підгайців у жовтні 1667 р. Собеський, оточений у своєму таборі, кілька тижнів витримував облогу. До переговорів козаків змусили татари: Сірко таки напав на Крим і наполохані татари почали шукати миру. За умовами миру Польща зобов'язувалася вивести війська з України, кордон якої знову мав пройти по Горині. Але про приєднання до України західних земель поляки не хотіли й чути. Так само й Москва, якій Дорошенко пропонував прийняти під свою протекцію всю Україну в етнічних межах, запропонувала гетьманові далі коритися королеві й не укладати союзу з невірними.

Очоливши повстання проти Москви, Брюховецький також звернувся до Порти й до Криму, за допомогою яких очистив майже все Лівобережжя. Московські залоги втрималися тільки в Києві, Ніжині й Чернігові. Далі гетьман збирався йти на допомогу Котельві, яку вже почало облягати військо Ромодановського. А з-за Дніпра в цей час на Лівобережжя вступив Дорошенко і, несподівано для Брюховецького, прислав до нього козаків з вимогою скласти гетьманський уряд. Від несподіванки гетьман заарештував посланців, хотів боронитися від Дорошенка, але серед його козаків спалахнуло заворушення, і Брюховецького замордували власні козаки. В цей момент здавалося, що Петрові Дорошенку врешті вдалося здійснити свою заповітну мрію— об'єднати всю Україну. Його сил вистачило, щоб успішно відбити наступ Ромодановського, але закріпити успіх він не зумів. Отримавши звістку про несподіваний наступ поляків, він змушений був піти на Правобережжя для організації оборони. Наказним гетьманом на Лівобережжі Дорошенко залишив чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного.

Найбільше клопотів Дорошенкові завдали "свої" недруги — Запоріжжя висунуло одного за одним двох претендентів на гетьманство — Петра Суховія й Михайла Ханенка. Суховія несподівано підтримали татари, і боротьба з ним розтягнулася на рік, протягом якого Дорошенко втратив Лівобережжя. Втративши лівобережні полки, Дорошенко звернув увагу на Туреччину. Рада старшин виробила умови договору з Туреччиною, сподіваючись за турецькою допомогою визволити всю Україну від Путивля й Мінська до Перемишля. На початку березня 1669 р., коли посли повернулися із Стамбула, в Корсуні відбулася загальна рада, яка ухвалила союз з Туреччиною. Це хоч і допомогло Дорошенкові влітку, коли його оточили запорожці Суховія з татарами, але значно ослабило популярність гетьмана, вороги якого поширювали чутку, що він "запродав Україну" туркам. Таким аргументом, зокрема, послуговувався уманський полковник Ханенко, якого козаки обрали замість Суховія. З'ясувавши, що турецька протекція не наближає його до мети, Дорошенко спробував знову порозумітися з Польщею, висуваючи умови, що повторювали Гадяцьку угоду 1658 р. Натомість Ханенко висунув набагато скромніші вимоги, отож Польща визнала саме його гетьманом Правобережної України й погодилася надати певну автономію лише козацькій верстві. Це, як не дивно, піднесло авторитет Дорошенка.

У 1671 р. знову почалася війна з Польщею і Ханенком. Восени 1671 р. Ян Собеський розгорнув широкий наступ на Поділля, захопив Бар, Вінницю, Меджибіж, Брацлав, Могилів. Допомогу від Порти й Криму Дорошенко отримав тільки наприкінці року й почав відвойовувати Поділля. А навесні 1672 р., коли Туреччина завершила тривалу війну з Венецією, в Україну прийшла величезна турецька армія. Турків було до 200 тисяч, до них приєдналося 50 тисяч татар на чолі з ханом і 12 тисяч козаків Дорошенка. В липні Дорошенко розгромив на Поділлі польський корпус Лужецького (6 тис.) і кілька тисяч Ханенкових козаків, які пробували перешкодити його з'єднанню з турками, і підійшов до Кам'янця. Облога фортеці тривала три тижні й завершилася її капітуляцією. Водночас козаки й татари рушили на Галичину, захоплюючи одне місто за другим. На початку вересня почалася облога Львова, і Собеський відступив на захід. Та за кілька днів прибули посли від короля з пропозицією мирних переговорів, а Львів заплатив викуп.

Війна завершилася Бучацьким миром 18 жовтня 1672 р., за яким Польща віддала Туреччині Поділля, а Брацлавщина й Південна Київщина визнавалися вільною козацькою територією. Польща зобов'язувалася вивести свої залоги з Білої Церкви й інших фортець, заплатити Туреччині контрибуцію. Страшним лихом стала для Поділля турецька окупація. Мусульмани поводилися не згірше за московитів, перетворювали церкви на мечеті, чинили насильства і грабунки. Все це настроювало народ проти гетьмана. Та й поляки, які не ратифікували умов Бучацького договору, не вивели своїх залог і готувалися до нової війни. Тим часом на Лівобережжі 13 березня 1672 р. Дем'яна Многогрішного заарештували і відіслали до Москви. Там його судили за зносини з Дорошенком, "зраду", себто невдоволення московською політикою, і заслали до Сибіру, де він і помер.

Наступником Многогрішного на раді в Козачій Діброві було обрано генерального суддю Івана Самойловича (1672—1687). Владу він не збирався ділити з Дорошенком, тому, коли вплив Дорошенка послабшав, він почав переговори з правобічними полковниками. Дорошенко ж мовчки приглядався до воєнних приготувань Польщі, в якій страшна поразка й ганебний мир викликали патріотичне піднесення. 11 листопада 1673 р. під Хотином Собеський розгромив частину турецької армії і захопив сам Хотин. Самойлович, скориставшись зайнятістю Польщі й Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя.

Взимку   1674   р.   московсько-козацькі  сили перейшли Дніпро. Дорошенко ж замкнувся в Чигирині й боронився з останніх сил, чекаючи допомоги від турків і татар. І справді, хан за дорученням султана рушив до Чигирина й відігнав московитів і Самойловича від Чигирина, а султан разом з Дорошенком взялися впокорювати Правобережжя, заливаючи весь край кров'ю. Особливо дісталося уманцям, які свого часу винищили Дорошенкову залогу й піддалися Ханенку. Руїну Правобережжя довершив Ян Собеський, який після обрання королем захопив Бар, Брацлав, Рашків, Могилів. Брацлавці повстали проти поляків, але Дорошенко не мав сил допомогти їм, і місто було знищене вогнем і мечем. Останні події, похід татар і турків на Україну 1675 р., а також смерть вірного дорадника митрополита Тукальського змусили Дорошенка, покинутого друзями й однодумцями, зректися свого великого плану.

На раді в Чигирині, в якій узяли участь і запорожці, Дорошенко склав гетьманські клейноди на руки козаків, а згодом присягнув цареві й відіслав свої регалії, як і даровані султаном "санджаки" (прапори), до Москви, але з'явитися перед Самойловичем і Ромодановським не побажав. Тоді 30-тисячна московсько-козацька армія оточила Чигирин. Після короткого бою Дорошенко, який мав лише дві тисячі козаків, здався. На прохання запорожців і Сірка, колишнього гетьмана заслали не в Сибір, а в підмосковне село Ярополче, де він прожив аж до смерті (9 листопада 1698 р.).

Зі смертю Дорошенка завершилася й ціла епоха в житті Правобережжя. "Останній козак", як назвали його згодом, зійшов зі сцени, виснаживши всі сили Правобережжя у боротьбі за створення єдиної самостійної Української держави. Серед загального морального занепаду панівних класів тих часів Дорошенка вирізняла безкорисливість, щире прагнення дати народові волю, нелюдська енергія і наполегливість у досягненні мети.

Гетьман Іван Мазепа (1687-1708)

Іван Степанович Мазепа (1687-1708) народився десь між 1632 і 1644рр. Походив з українських шляхтичів Мазеп-Колединських .

Мазепа навчався в Києво-Могилянській колегії , а також в єзуїтський колегії у Варшаві. Службу почав при дворі польського короля Яна || Казимира як «покойовий дворянин» . За його дорученням їздив до Франції ,Італії, Німеччини, в Голландії вивчав артилерійську справу. Став освіченою людиною ,знав польську , латинську , німецьку, італійську ,французьку, татарську і голландську .Після повернення до Варшави , за дорученням короля їздив до Виговського (1659),до Юрія Хмельницького (1660). У 1663 відвозив Тетері Гетьманські клейноди. У цьому ж 1663 р. Мазепа залишив службу у короля й деякий час жив у батьківському маєтку в Мазепинцях.

У 1669р. Мазепа почав служити в гетьмана Дорошенко в Чигирині, де дістав ранг генерального осавула, а потім писаря. У 1764 р. Дорошенко послав Мазепу у Крим і Туреччину просити військової допомоги , та на шляху його спіймали запорожці і хотіли стратити , але Сірко не дозволив і відправив його до Самойловича .У Самойловича Мазепа швидко завоював довір”я , виховував його синів і виконував різні доручення .У 1682р , він став генеральним осавулом , а в 1687р він зайняв пост Гетьмана.

Маючи неабиякий розум  і здобувши гарну освіту ,Мазепа був видатним політиком ,вправним оратором і водночас людиною хитрою та владолюбною.

З перших днів свого правління Мазепа сумлінно виконував  повеління царського уряду й вірно служив йому. Уже в 1688р відповідно до Коломацьких статей 1687р  почалося будівництво фортець .

У березні 1689р вирушила на південь російська армія (112тис чол) під командуванням князя В.Голіцина . 20 квітня на р.Коломаку до неї приєдналося козацьке військо на чолі з гетьманом Мазепою .Вони розбили передові татарські загони, і 20 травня підійшли до Перекопа. Але через виснаженість військ ,24 червня війська коло Коломика розійшлися і направились по домівках .

Союзники Росії у війні з Туреччиною –Польша, Австрія, Венеція – у кінці 1698 р. почали мирні переговори з Туреччиною і в 1699р в м.Карловцях ,уклали мирний договір .Азов з навколишньою місцевістю залишався за Росією .На Дніпрі мали бути зруйновані фортеці .Росія припиняла виплату данини кримському хану. Отже від Коломацької ради 1687р , до початку Північної війни 1700р на вимоги царського уряду козаки брали участь у числених боях проти турків та татар, а селяни й міщани мусили постачати російські війська , які проходили через їх землі . Їх начальники безборонно притісняли , а то й просто знущались над місцевим населенням .

Хоч Мазепа і здійснював деякі заходи ,щоб обмежити розміри панщині і різних поборів у старшинських маєтках, повинності що їх мусили виконувати посполиті ,безперервно зростали ,визиск їх збільшувався , посилювалося зубоження козацтва й міських низів . Все це викликало незадоволення народних мас і приводило до масових повстань , які Мазепа за допомогою царських військ жорстоко придушував.

Протягом листопада 1708р відбувся ряд воєнно-політичних акцій .2 листопада війська О.Меншикова взяли штурмом Батурин.12 листопада у Глухові відбулася церемонія проголошення церковної Анафеми . Єдиним успіхом у   ці тривожні дні для Мазепи став перехід на його бік , частини Запоріжців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнко.

Між тим події складалися не на користь І.Мазепи.У травні 1709р царські війська полковника Яковлева ,зруйнували Січ, і знишили велику кількість козаків.

Нервове напруження останніх місяців ,жорстокі невдачі ,провал планів та задумів,підірвали здоров”я Гетьмана .

Мазепа почав хворіти .Відчуваючи наближення смерті ,він наказав спалити документи ,що належали йому, висповідався  і тихо помер 2 жовтня 1709р ,у селі Варниці ,неподалік Бендер.

Гетьман Пилип Орлик

ки досягли Білої Церкви, але здобути Н не змогли: буджацькі татари зрадили і, забираючи ясир та плюндруючи міста й села, пішли на свої землі. Орлик і запорожці примушені були повернутися до Беядер, до своєї штаб-квартири. 1711 року Петрова армія досягла Прута, але там її оточили татари, турки, поляки й українці. Становище Петра, здавалося, було безвихідне, але йому вдалося відкупитись. На підставі мирового договору Туреччина дістала Озів, а Петро 1 зрікся Запоріжжя та Правобережної України."' Шведи не дістали нічого. Неясні вирази договору дали можливість по-різному його тлумачити, і Орлик доводив, що Москва повинна була уступитися з Лівобережної України. Туреччина розпочала нову війну з Москвою, але Петро знову відкупився, заплативши 100.000 «червоних» за те, що Туреччина признала йому права на Лівобережну Україну. Визнання Туреччиною в 1712 р. Орлика володарем Правобічної України не дало нічого: Тітравобережжям заволоділа Польща. Року 1714 Орлик виїхав з Карлом XII до Швеції. Після того жив він то в Німеччині, то знов у Туреччині, в Салоніках. Все своє життя присвятив екзильний гетьман Україні, намагаючись переконати європейських діячів, яку велику небезпеку несе для Европи зміцнення Москви. Після закінчення Північної війни Московське царство перетворилося на Російську імперію із столицею на берегах Неви, Санкт-Петербургом. Ця імперія з самого початку виявляла імперіялістичні нахили, і жертвою їх ртала Україна. Російська імперія вважала себе спадкоємницею Московського царства — ПІ Риму. Орлик намагався створити коаліцію європейських держав проти Росії — із Швеції, Туреччини, Криму. Особливі надії покладав він на Францію, король якої, Людвик XV, одружився з дочкою Станіслава Лещинського. В проектах коаліції Орлик брав до уваги Гетьманщину, Буджацьку Орду, Січ, Донське козацтво, астраханських та волзьких татар. 30-річна діяльність екзильного гетьмана не мала практичних наслідків, але він багато зробив в ідеологічному відношенні: поширив в Европі ідею незалежної України, потрібної для Европи, для європейської рівноваги проти щораз сильнішої Росії. Праця Пилипа Орлика і його сина, генерала французької армії Григора Орлика, була важлива і з іншого погляду: вони створили традицію мазепинців-емігрантів, апостолів Української Незалежної Держави, які довгий час лякали могутню Російську імперію.""

Післямова

Сагайдачний, Хмельницький, Дорошенко, Мазепа, Орлик – всі вони тим чи іншим шляхом прагнули покращіти долю своєї країни, визволити її з під гнету іноземних держав. Де що їм вдалося зробити, але головної мети – незалежність України вони, нажаль не досягли, але  без їхніх дії не було б незалежності України – „З точки зору окремої бджоли, її загибель безмістовна. Але бджола рятує вулик”.

Ми не повини  критикувати за їх підчас суперечливі дії, ми повині розуміти – вони були представниками свого часу.

Вони зробили все, на що були  здатні, аби тільки Україна не зникла з історії світу.

В цьому рефераті ми з вами переглянули біографії найвидатніших гетьманів України періоду XVII – XVIII ст.. Ці постаті залишили суперечливий слід в історії України та світу, але ми можемо з повною відповідальністю сказати, що незважаючи на їх суперечливи вчинки,  мета їх дій -незалежність України.

Головне – це зробити перший крок, і вони його зробили."Шлях в 1000 лі починається з першого кроку"-кажуть китайці.

А в якії формі чи форматі, (як це зараз популярно висловлюються), з яким устроєм, з особистими цілями чи державницькими, задля народу або старшини, вони це робили - це вже інша тема...

Не нам їх судити – їх розсудить історія...

Література:

 1.“ Історія  України-Русі ”   Микола  Аркас -  Одеса “Маяк” 1994р.

  1. Грушевський М. С. Ілюстрована Історія України.- К, 2000.
  2. Полонська-Василенко Н. Історія України, 1995. – С. 173.
  3. Субтельний О. Історія України. – К., 2000.
  4. Батіг С., Історія України, Тернопіль, 2000 р.
  5. «Гетьмани України»Київ 1991 р.

Видатні гетьмани України на http://mirrorref.ru


Похожие рефераты, которые будут Вам интерестны.

1. Реферат Видатні постаті України

2. Реферат Видатні оратори

3. Реферат Клімат України. Прогноз погоди. Синоптична карта. Метеорологічні станції, бюро погоди, гідрометеорологічна служба України

4. Реферат Гори України

5. Реферат Адвокатура України

6. Реферат ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

7. Реферат Культура України у 60-х - 80-х роках

8. Реферат Трудове право України

9. Реферат Дерева та ліси України

10. Реферат Конкурентоспроможність економіки України