Новости

ІСТОРИЧНА ПОДІЯ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ (СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ)

Работа добавлена:






ІСТОРИЧНА ПОДІЯ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ (СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ) на http://mirrorref.ru

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

ЄРЕМЕНКО Олександр Михайлович

    УДК 930.1 (100)

ІСТОРИЧНА ПОДІЯ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ

(СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ)

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Дніпропетровськ - 2010

Дисертація є рукописом

Робота виконана на кафедрі філософії права, історії і культурології Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е. О. Дідоренка

Науковий консультант:доктор філософських наук, професор

ОКОРОКОВ Віктор Брониславович,

професор кафедри філософії Дніпропетровського

національного університету імені Олеся Гончара.

Офіційні опоненти:  доктор філософських наук, професор

Ярошовець Володимир Іванович,

завідувач кафедри історії філософії

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка;

доктор філософських наук, професор

Романенко Михайло Ілліч,

ректор Дніпропетровського обласного інституту

післядипломної педагогічної освіти;

доктор філософських наук, професор

Лобас Володимир Хомич,

професор кафедри суспільних наук

Університету економіки та права «КРОК» (м. Київ).

Захист відбудеться «24» грудня 2010 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.11 з захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук при Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г. Шевченка, 1, Палац студентів ДНУ, к. 30.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розісланий «23» листопада 2010 р.

В.о. вченого секретаря

спеціалізованої вченої ради

доктор філософських наук, професор      С.В. Шевцов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Всесвітня історія нерівномірно насичена подіями. Епохи й періоди вельми інтенсивної подієвості перемежовуються з епохами і періодами, у яких, на перший погляд, нічого не відбувається. Але це оманливе враження. Чим пильніше ми вдивляємося в процесуальну "тканину" історії, тим більшою мірою переконуємося, що історія не терпить подієвої порожнечі. Події можуть бути прихованими, неявними, позбавленими ефектності, вони можуть відбуватися у таких пластах соціального життя, які рідко удостоюються уваги істориків і соціальних філософів, – але, все ж таки, вони відбуваються, можна сказати, постійно, і їх кумулятивний ефект рано чи пізно може  виявитися з очевидністю у вигляді грандіозних соціальних трансформацій.

ХХ ст., безперечно, було одним з найбільш подієвих періодів світової історії. Початок ХХІ ст. не обіцяє того, що події вичерпаються в найближчому майбутньому. Прогноз щодо безподієвого характеру нової епохи є вельми сумнівним.

Не вдаючись тут до полеміки і випереджаючи подальший виклад,  висунемо тезу, що в деякому розумінні подієвість та історія є одним і тим же. З нашої точки зору, для того, щоб даний процес був визначений як історія, він не обов'язково повинен мати фінал і «велику ідею» (термін Ф. Фукуями). Утім, щодо «великої ідеї» необхідні пояснення. На наш погляд, історія, для того, щоб бути історією, не обов'язково повинна мати «велику ідею» в значенні якогось змісту, стану, цінності або ідеалу, які втілюються у фіналі. Але якщо під «великою ідеєю» розуміти формальний принцип, що структурує події, то наявність такого принципу обов'язкова для історії, а його відсутність означатиме відсутність історії як такої. У цьому сенсі ми готові визнати обов'язковість «великої ідеї» для існування універсальної історії.

У зв'язку з цим виникає ряд надзвичайно важливих для філософії історії і для всього комплексу соціальних наук питань: що є подія з філософської точки зору? Які онтологічні підстави події і яке значення події в бутті? У чому є специфіка історичної події? Що саме робить подію історичною і що робить подія з історією? Яка структура історичної події і події взагалі? Які основні форми, типи, різновиди історичних подій слід виділяти? Чи існують закономірності здійснення і взаємозв'язку подій в історичному процесі? Яке співвідношення суб'єктивних і об'єктивних чинників у події?

Перераховані питання, а також ті питання, що пов‘язані з ними, ми вважаємо надзвичайно актуальними в плані філософського осмислення всесвітньої історії, зокрема, у плані аналізу сучасної епохи і перспектив найближчого розвитку людства. Також відзначимо, що одним з важливих завдань нашого дослідження було вироблення якомога більш нейтрального і деідеологізованого способу опису й осмислення історії.

Ще більш важливим завданням є, на наш погляд, подолання двоїстості, що панує при розгляді історичної події. З одного боку, як правило, вчені визнають і навіть декларують важливість історичних подій, їх значущість в процесі історичного розвитку суспільства. З другого боку, ця значущість мовчазно, а частіше явно, ставиться під сумнів. Поняття "подія" часто є синонімом понять "поверхове", "зовнішнє", "явище", "випадковість" і т.п. Позиція багатьох сучасних дослідників може бути позначена так: "подія – це всього лише подія".

Ступінь наукової розробки проблеми. Цікавий факт, що після тривалого панування в історіографії й у філософії історії безподієвої парадигми, у соціально-історичній думці другої половини ХХ ст. відбувається «повернення події». Знаком цього повороту може бути визнана стаття П. Нора, яка так і названа: «Повернення події».

 Якщо в сучасному соціально-історичному пізнанні відбувається «повернення події», то розвиток сучасного гуманітарного знання в цілому відбувається під знаком «відкриття» або «отримання» події. Цей зсув Н. Арутюнова пояснює зміною загальної моделі світу, у якій світ з'явився у свідомості дослідників не у вигляді «речового складу», на «полицях» якого розсортовані предмети і ознаки, а як сукупність фактів, зв'язків і відносин.

Окремі аспекти проблеми сутності й форм події як загально онтологічного і соціально-історичного феномена висвітлювалися у вітчизняній, європейській і американській літературі:

– осмислення онтологічних підстав події, зокрема,  розуміння події як зсуву буття (М.М. Бахтін, С. Б. Кримський, В. Б. Окороков, А. Бадью, Ж.-Л. Нансі, А.Н. Уайтхед, М. Ґайдеґґер та ін.);

– дослідження події як моменту переходу можливості в дійсність у сучасній віртуалістиці, перш за все, в  розробці проблематики "віртуальної історії" (М.М. Бахтін, В. А. Нехамкин, С.А. Екштут, М.Н. Епштейн  та ін.; Р. Арон, А. Демандт, Р. Козеллек, А. Мегілл, Дж. Обер, К. Субірі, А. Дж. Тойнбі, В. Д. Хансон та ін.);

– розуміння принципової гетерогенності події та  висвітлення події як спів-буття при розгляді антропологічного рівня події (М.М. Бахтін, В. В. Бібіхін, І.В. Бичко, П. І. Гнатенко, С. Б. Кримський, В. Б. Окороков, З. В. Пролеєв, В. І. Пронякін, І. П. Проценко, В. Г. Табачковській, Т. В. Щитцова, В. І. Ярошовець та ін.; А. Бадью, Р. Козеллек, Ж-Л. Нансі, М. Ґайдеґґер та ін.);

 – вивчення  принципової сингулярності події (Р. Арон, А. Бадью, М. Блок, В. Віндельбанд, Ж. Дельоз, Р.Дж. Коллінгвуд, Ж.-Л. Нансі, П. Нора, Р. Ріккерт, М. Фуко, О. Шпанн  та ін.);

– розтлумачення теорії соціальної дії (С. В. Пролеєв, П. Сорокін, Р. Арон, М. Вебер, Е. Гідденс, Т. Парсонс, Н. Смелсер, Ч. Тіллі, П. Штомпка, Н. Еліас та ін.);

– розробка напряму дослідження таких елементів життєвого світу людини, як вчинок, ситуація, зусилля (Н. Д. Арутюнова,  М.М. Бахтін, П. І. Гнатенко, С. Б. Кримський, В. Х. Лобас, Г. С. Пак, С. В. Пролеєв, В. І. Пронякін, І. П. Проценко, М. І. Романенко, В. Г. Табачковський, С. В. Шевцов, Т. В. Щитцова та ін.; Ф. Р. Анкерсміт, Ж. Дельоз, Р. Козеллек, М. Мерло-Понті, Ж.-Л. Нансі, П. Рікьор, Ж.-П. Сартр, К. Субірі, М. Ґайдеґґер, К. Ясперс та ін.);

– дослідження фігур подій історії, історичних подібностей (І. В. Бойченко, Л.М. Гумільов, К. М. Кантор, Г.В. Носовський, А.Т. Фоменко, Г. С. Пак, М. І. Романенко, О. В. Халапсис та ін.; Р. Козеллек, Р. Дж. Коллінгвуд, П. Сорокін, А.Дж. Тойнбі, О. Шпанн, О. Шпенглер, П. Штомпка та ін.);

– дослідження події як лінгвістично-текстового феномена, особливо,  як конституюючого елемента наративів (Н. Д. Арутюнова, М. М. Бахтін, В. В. Бібіхин, А.А. Грякалов, С. В. Куцепал, В. Х. Лобас, Ю.М. Лотман, В.Я. Пропп, Б.А. Успенський, С. В. Шевцов, Т. В. Щитцова, В. І. Ярошовець та ін.; Ф. Р. Анкерсміт, З. Вендлер, А. Данто, Ж. Дельоз, Д. Девідсон, Р. Козеллек, Р.Дж. Коллінгвуд, А. Мегілл, П. Рікьор,  Х. Уайт,  В. Шмід та ін.);

– вивчення відмінності сакрально-міфологічних подій від історичних (С.С. Аверінцев, І. В. Бойченко, І. В. Бичко, С. Б. Кримський, Ю.М. Лотман, В. М.Топоров, Б. А. Успенський, Т. В. Щитцова та ін.; П. Нора, К. Леві-Строс, М. Еліаде та ін.).

Та все ж, слід констатувати, що, незважаючи на окремі вельми глибокі і плідні розробки, сучасній філософії не вдалося створити цілісної теорії події. Причому більшою мірою це відноситься до філософії історії: тут не існує цілісної теорії історичної події.

Усе викладене дозволяє стверджувати, що, з одного боку, існує актуальна потреба розробки цілісної теорії історичної події, з другого – у вітчизняній філософії відсутнє спеціальне дослідження цієї проблеми.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в тому, щоб, спираючись на європейську філософську традицію, проаналізувати подієву природу історії і обґрунтувати необхідність і доцільність розробки в сучасному філософсько-історичному дискурсі способу ейдетичного осмислення історії, що створює можливість розгортання некласичного розуміння історії. Відповідно до поставленої  мети передбачено вирішення таких завдань:

– проаналізувати теоретичні моделі події, розроблені у вченнях мислителів класичної, некласичної і постнеклассичної європейської філософської традиції;

– проаналізувати онтологічні аспекти події як прояву фундаментальної гетерогенності буття;

– розкрити сутність події у контексті діалектики основних форм людської діяльності в історії;

– описати структуру події, виявити її основні елементи й показати їх взаємозв'язок;

– проаналізувати сутність події як соціально-історичного  феномена;

– дослідити співвідношення онтологічних і семіотичних аспектів в події, показати тенденцію семіотизації події в новітній історії;

– дослідити діалектику взаємодії подій у контексті теорій соціальної дії і соціального змінювання;

– розкрити специфіку  класифікації історичних подій, виходячи з аналізу їх морфології;

– показати сутність осмислення історії через аналіз поняття «наратив»;

– розглянути проблематику віртуальної історії з урахуванням розуміння події як прояву діалектики зв'язку можливого й дійсного;

– обґрунтувати поняття «архетипна подія» та «архетипна програма», показати їх теоретичний потенціал для осмислення історії етносів та інших соціальних груп;

– обґрунтувати необхідність розробки понятійного апарату, необхідного для ейдетичного осмислення історії;

– показати методологічні і евристичні можливості вживання ейдетичного розуміння історії  для того, щоб розкрити можливість нових некласичних підходів до історії.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є соціально-історичний процес в подієвому аспекті.

Предметом дослідження є закономірності взаємозв'язку подій, їхні основні принципи, що конституюють подію як цілісний соціально-історичний  феномен.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є концептуальний матеріал класичної, некласичної і постнекласичної філософської традиції, а також розроблені в цих парадигмах прийоми філософського умогляду.

Основними для нашої роботи сталі методи, що дозволяють досліджувати подієву мікротканину історичних процесів. Передусім була задіяна структуралістська методологія, причому не тільки в її філософському аспекті, але і в лінгвістичному, літературознавчому, культурологічному. Застосовувалися також феноменологічний, екзистенціальний і герменевтичний методи. Були застосовані також "архаїчні" ейдетичні принципи.

Оскільки це дослідження носить міждисциплінарний характер, у ньому достатньо широко використовані деякі методи соціально-гуманітарних наук. При дослідженні конкретних історичних феноменів задіяні компаративні методи, а також методи критики історичних джерел. Аналіз віртуальних аспектів історичного процесу вимагав звернення до методів сучасноївіртуалістики і синергетики. Певний ступінь понятійно-термінологічного новаторства, властивого роботі, зумовив необхідність звернення в ряді випадків до методів етимологічного аналізу. Достатньо широко використовуються в роботі методи аналогії і нестрогого моделювання.

        Наукова новизна дисертаційної роботиполягає в тому, що в ній уперше в Україні побудована цілісна соціально-філософська теорія історичної події, що включає аналіз онтологічних підстав події, а також сутності й структури історичної події, закономірностей взаємозв'язку подій в історичному процесі. На основі використання ейдетично-структуралістського методу введено в науковий обіг поняття "подієтема", обґрунтована методологічно-евристична плідність цього поняття для сучасного соціально-філософського пізнання і для всього комплексу соціально-гуманітарних наук. Використання подієтемного підходу дозволило розробити принципово нове в сучасному філософському дискурсі розуміння історії, що є  актуалізацією деяких нереалізованих інтенцій античного світогляду. Зрештою, пропонована в цій роботі концепція є авторською концепцією філософії історії.

Наукова новизна отриманих результатів міститься у таких положеннях:

– в ході аналізу еволюції уявлень про подію в європейській класичній, некласичній і постнекласичній філософії показано, що основною тенденцією розуміння події є акцентування сингулярної природи події;

– проаналізовані онтологічні підстави події: показано, що основоположною її підставою є певне співвідношення гетерогенності і єдності сущого;

– досліджений взаємозв'язок основних елементів структури подієвої історії: події, умови,актанта, дії, вчинку, обставини, ситуації, стан справ, обстановки. Показано, що історичний процес є згасанням подій в умовах і виникнення з умов нових подій завдяки діяльностіактантів;

– сформульовано і розгорнено визначення поняття "історична подія", яка є зміною існуючих соціальних умов, що є результатом дій, створених індивідом або соціальною групою, яка містить у собі мету, нормативну регуляцію і витрату енергії і якій притаманні відносна самостійність, цілісність і значущість для ходу історичного процесу;

– досліджена структура події. Показано, що подія є динамічною єдністю дії і сприйняття дії актанта в структурі соціального середовища, а також, що подія конституюється пересіченням таких опозицій, як-от: дійсне - можливе, минуле - майбутнє, необхідність - свобода, детермінація - цілепокладання, існуюче - належне;

– проаналізовано співвідношення онтологічного ісеміотичного аспектів в структурі події. Показано, що сучасні соціально-історичні процеси характеризуються тенденцією зростання ролісеміотичної складової подій, але при цьому їх онтологічна складова не може бути зведена до нуля;

– здійснена класифікація історичних подій, виходячи з їх структурно-смислових особливостей, показано, що різноманіття одиничних подій може бути зведено до основних  формально-структурних типів;

– досліджений взаємозв'язок історичних подій, узятих в онтологічному аспекті, і історичних наративів, обґрунтована первинність подій по відношенню до наративів; показана певна подібність реального історичного процесу з сюжетними структурами літературно-художніх творів;

– проаналізовані віртуальні аспекти подієвої історії, які виявили поверхневість деяких  підходів у сучасній віртуалістиці. Показана багатоаспектність віртуальних пластів історичного процесу, також пояснена невизначеність  просторово-часових меж події і неоднозначність її смислових аспектів;

– проаналізовані причини феномена "жаху історії" (термін М. Еліаде), характерного для свідомості сучасної людини, виявленого в боязні подій і "втечі від подій"; у результаті аналізу обґрунтована необхідність і доцільність прийняття конвенціональних "правил подіювання" в світлі технологічної могутності сучасної цивілізації, що таїть у собі руйнівний потенціал;

– уперше в Україні  обґрунтовані поняття "архетипна подія"  і "архетипна програма", які характеризують реальну або легендарну подію, що набуває особливої значущості в свідомості і колективному несвідомому того або іншого етносу або іншої соціальної групи і програмує подальшу історію групи; тобто архетипна подія задає групі довготривалу мету і продукує тривалі й інтенсивні зусилля по її втіленню;

– показано, що розпрямлення історії й побудова лінійно-фіналістичної моделі історичного процесу, здійснена іудео-християнським світоглядом, властиві лише класичному історизму; уперше обґрунтована можливість ейдетичного історизму;

– для обґрунтовування самостійної природи історичної події вводиться поняття "подієтема" як ейдос події і віртуальна чарунка одиничних історичних подій, яке дозволяє осмислити ейдетичну структуру історії; проведений аналіз концептуально-методологічних інтенцій, припущень і передбачень поняття подієтеми і теорії подієтем, що міститься у філософських вченнях мислителів класичної, некласичної і постнекласичної традиції;

– аналіз структури подієтеми показав, що вона структурована за бінарним принципом, що дозволяє  виконувати функції  розподільника подій в історичному процесі; проведено розрізнення між подієтемою як ідеальним зразком (ейдосом) і як віртуальною чарункою подій, що дозволило закласти  основи класифікації  подієтем.

Практичне значення дослідження. Отримані результати дозволяють обґрунтувати можливість і доцільність принципово нового розуміння всесвітньої  історії як закономірного процесу заповнення подієтем  подіями. Таке розуміння історії виявиться доповнюючим по відношенню до двох найпоширеніших парадигм філософсько-історичного пізнання – формаційного і цивілізаційного підходів.

Отримані результати і висновки можуть використовуватися при підготовці підручників і навчальних посібників з соціальної філософії і філософії історії, а також при викладі окремих тим курсів "Соціальна філософія", "Філософія історії", "Історична соціологія".

Розроблена в дослідженні теоретико-методологічна база може бути використана в управлінні соціально-політичними процесами, особливо  в плані своєрідної "технології події", тобто методів аналізу розвитку тенденцій подій і корегування подій в бажаному напрямі. Можуть бути розроблені відповідні курси і тренінги з методики подієвої технології.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є результатом самостійної багаторічної дослідницької праці автора. Усі основні положення й висновки дисертації належать особисто здобувачеві.

Апробація результатів дослідження. Результати й висновки  дослідження були викладені на засіданнях кафедри філософії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончаря, на засіданнях кафедри філософії права, історії і культурології та міжкафедральних семінарах ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, на засіданнях луганського філософського дискусійного клубу "Монтенієвське товариство".

Основні положення повідомлялися й обговорювалися на Міжнародній літній філософській школі "Сучасна соціальна філософія: дебати між лібералізмом і консерватизмом" (Київ, 2000), а також на багатьох конференціях, серед яких: IV міжнародні харківські  Сковородинівські читання "Культура у філософії ХХ століття" (Харків, в 1997 р.); Міжнародна науково-практична конференція  "Ідея правової держави: історія і сучасність" (Луганськ, 2000); VI міжнародні Далевські читання (Луганськ, 2001); III міжнародна міждисциплінарна науково-теоретична конференція "Про природу сміху" (Одеса, 2002); Міжнародна наукова конференція "Історична наука: проблеми розвитку" (Луганськ, 2002); Х  харківські  міжнародні Сковородинівські читання "Проблема свободи у теоретичній та практичній філософії" (Харків, 2003); III  Новгородцевські читання "Ідея правової держави: історія і сучасність" (Луганськ, 2003); IV російський  філософський конгрес "Філософія і майбутнє цивілізації" (Москва, 2002); II санкт-петербурзькі читання з теорії, методології і філософії історії "Фігури історії, або "загальні місця" історіографії" (Санкт-Петербург, 2002); ХIХ міжнародна наукова конференція "Динаміка етичних пріоритетів людини в процесі його еволюції" (Санкт-Петербург, 2006); Міжнародна науково-практична конференція "Російський світ Донбасу: словесність, культура, релігія" (Луганськ, 2006); Міжнародна науково-практична конференція "Філософія освіти і сучасність" (Дніпропетровськ, 2007); Друга всеросійська науково-практична конференція «PR-універсум-2006» (Томськ, 2006);  Регіональна науково-практична конференція «Поліфонічна культура України» (Луганськ, 2005); Міжнародний науково-теоретичний семінар «Соціально-політичні події сучасності: правові наслідки і філософське осмислення» (Луганськ, 2008).

Матеріали дисертаційної роботи знайшли практичне використання у курсах філософії і релігієзнавства  при підготовці курсантів і студентів ЛДУВС, а також при підготовці і написанні навчального посібника "Релігієзнавство", 2005 (гриф МОН № 14/18.2-562).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані у монографії (65 д. а.), 24 статтях уфахових виданнях з філософських наук, 19 статтях в інших виданнях (загальним обсягом – 43,8 др. а.), а також у  7 тезах виступів і докладів на конференціях.

Структура дисертації. Мета, задачі та логіка дослідження визначили зміст і структуру роботи, яка складається з введення, чотирьох розділів, які включають 14 підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 419 сторінок, з них 377 – основного тексту. Список використаної літератури складається з 471 найменування.

ОСНОВНИЙ   ЗМІСТ   ДИСЕРТАЦІЇ

Вступ.У вступній частині обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано ступінь розробки проблеми, сформульовано мету й основні завдання роботи, визначені об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрита наукова новизна дисертації, теоретична і практична значущість отриманих результатів, наведені дані про публікації й апробацію результатів дослідження.

Розділ 1 «Категорія «подія» в європейській традиції» присвячений розгляду ступеня розробки теми дослідження, визначенню методичної й методологічної основи роботи, обґрунтуванню термінологічного апарата роботи.

У підрозділі 1.1. «Історико-філософський екскурс до теорії події» визначені основні етапи розвитку філософської думки щодо проблематики дослідження.

Простежено декілька стрижневих підходів до осмислення сутності події. Для класичної філософії притаманна певна зневага до події як минущого феномена. Особливо це властиво античній філософській традиції у особах Платона і Аристотеля. Для Платона різниця між подіями і предметами несуттєва на фоні дійсно суттєвої різниці між ідеями й одиничними речами. Для Аристотеля подія не заслуговує уваги, тому що не може бути «первісною сутністю», а лише первісні сутності мають самостійне буття.

Далекий відгук цього «речового» субстанціалізму знаходимо у філософсько-історичних підходах К. Маркса й «анналістів». У марксизмі пружиною, що рухає історичний процес є діалектика виробничих сил і виробничих відносин. Вона є справжньою субстанційною основою подій, що є лише поверховими феноменами історії. У школі «Аннали» суттєвими є великі тривалості, структури повсякденності, на тлі яких «розчиняються» події, які здаються «великими». У Ф. Броделя подія «викликала жах», але П. Нора реабілітує подію, яка, за його думкою, виводить на поверхню глибину неподієвого.

На перший погляд,  німецькі класики теж продовжують традицію «нехтування» подією. Але вже Г. Гегель ставить питання про істину події, вважаючи необхідним зрозуміти подію з істини «того, що відбувається». Ця постановка питання приводить потім до глибоких і плідних концепцій події у А. Н. Уайтхеда, М. Ґайдеґґера, М. М. Бахтіна, Ж.-Л. Нансі.

Зазначено, що важливим напрямом концептуального осмислення події є теорії, зорієнтовані на дослідження антропологічно-онтологічного виміру події. У раннього М. Ґайдеґґера подієвість виявляється наслідком перебуванняDasein у світі. Фундаментальною основою і подієвості, і взагалі історичності є час. У пізнього Ґайдеґґера подія розуміється як «споконвічна історичність». Подія є «поклик» буття, спрямований доDasein.

Показано, що у вченні раннього М. Бахтіна поняття «вчинок» і «подія» є близькими за смисловими конотаціями.  Вчинок-подія розуміється як деякий «зсув» буття, який здійснюється завдяки відповідальній і незворотній людській дії. Суттєвою рисою події виступає також її принципова одиничність, яка призводить до неможливості адекватного розуміння події будь-якими абстрактно-теоретичними засобами. Тут спостерігаємо подібність точки зору М. Бахтіна з позицією баденської школи.

У руслі антропологічно-онтологічної парадигми розроблене також вчення Ж. Дельоза і Ж.-Л. Нансі про подію. Ж. Дельоз фокусує увагу на парадоксальній природі події, зумовленій зіткненням двох типів часу – Хроносу і Еону. Парадоксальність події підкреслює і Ж.-Л. Нансі, у концепції якого глибинною онтологічною основою подієвості є розбіжність між буттям і сущим. Множинність сущих з необхідністю продукує події. Можна сказати, що спів-буття породжує по-дію.

          Зазначено, що тема принципової сингулярності події розвинена у концепціях В. Віндельбанда, Г. Ріккерта, Р. Дж. Коллінгвуда, Р. Арона, А. Бадью та ін. В. Віндельбанд і Г. Ріккерт наполягають на неможливості встановити загальні закони бурхливого світу історичних подій. Р. Арон і А. Данто розвивають «розуміючий» підхід до історичних подій. Вони фокусують увагу на важливості суб’єктивно-свідомої сторони події, а також на важливості історичної перспективи, яка змінює смисл події при її дослідженні у плині часу.

Показано, що сингуляристській тенденції розуміння події протистоїть тенденція, яку умовно можна назвати «структуралістською». Її видатними представниками ми вважаємо Р. Козеллека і П. Штомпку, які досліджують подієві структури, що мають властивість повторюватися в історії. На противагу «сингуляристам», указані дослідники намагаються встановити закономірності цих подієвих структур. До цього напрямку, на наш погляд, можна віднести і К. Субірі, який вважає, що філософія історії повинна вивчати не зміст і навіть не смисл одиничних подій, а «внутрішню структуру здійснення людиною історії». Наш підхід до дослідження історії саме такий: у дисертації проаналізована історична відбуваємість як така. Підкреслена значна продуктивність думки Р. Козеллека  про те, що філософсько-історичний підхід передбачає дослідження не  змін, а змінюваності як такої. Наша головна гіпотеза полягає в наголошенні існування загальних фігур змінюваності в історії.

         Окремо акцентована увага на вченні А. Н. Уайтхеда. Його філософія є, мабуть, найбільш розвиненою теорією події у новітній час. Оскільки, за його поглядами, субстанцією світу є процес, то будь-яке явище, будь-який об’єкт, за суттю, є подією. Англійський мислитель глибоко розкриває діалектику минулого, теперішнього і майбутнього в часовій структурі події.

Показано, що можна спостерігати певний збіг позиції Уайтхеда з пануючою точкою зору в сучасній історичній соціології. Більшість її представників вважають процесуальність справжньою онтологічною основою суспільства. Причому подія виявляється не тільки «атомом» соціально-історичного буття, але й найменшою одиницею соціального аналізу. Як слушно зазначає П. Штомпка: для сучасної історичної соціології  по-справжньому існують «структурування», а не «структури».

На основі аналізу існуючих підходів до дослідження події окреслено концептуальні засади авторської теорії події. Окреслена своєрідність запропонованого підходу: наше розуміння історії є ані формаційним, ані цивілізаційним. Ми прагнемо досліджувати подієвість як самостійну реальність. Ми вважаємо, що не слід підміняти закономірності історичного процесу закономірностями соціального устрою, що часто відбувається у соціальній філософії. Суспільство – це суще, засобом буття якого є історія. Підкреслено, що історична подієвість має власні, іманентні, незалежні від соціального устрою закономірності розгортання. Зрозуміло, що ці закономірності пов’язані із закономірностями соціального устрою й залежать від них. Але вони не тотожні закономірностям соціального устрою. І з тим же успіхом можна наголосити, що закономірності соціального устрою залежать від суто історичних закономірностей. У чисто методологічному сенсі ми приймаємо останній підхід. Підкреслено, що саме такий підхід є «історичним» у вузькому сенсі слова. Отже, ми прагнемо досліджувати саме закономірності історії, а не суспільства.

Акцентована увага на важливості такої теоретико-методологічної тези: подія є дещо структуроване. Справа не тільки в тому, що в історичному процесі є більш-менш розгалуджені структури подій. Справа в тому, що подія має внутрішню структуру, яка не залежить від змісту події. Можуть і повинні бути виявлені інваріантні особливості як подієвих структур у історичному процесі, так і структури самої події.

Таким чином, зазначено, що наш підхід долає опозицію «події – структури», а отже, знаходиться в руслі методології, яку розробляють Р. Козеллек і П. Штомпка.

У підрозділі 1.2. «Загальна методика і методологія дослідження» визначаються методологічні принципи дисертації.

Дослідницька стратегія дисертанта полягає в тому, щоб спростувати опозицію між історичним і структурним підходами в соціально-гуманітарному знанні. Для цього, по-перше, показана структурованість історичної події; по-друге, висвітлена наявність у історії сталих подієвих структур; по-третє, події та їх сталі структури осмислені в ейдетичному аспекті.

Необхідність аналізувати структуру події зумовила звертання до структуралістського підходу. Оскільки подія являє собою момент переходу можливого в дійсне, це зумовило звернення до діалектичного методу, особливо до діалектики можливості й дійсності у гегелівській інтерпретації. Дослідження події як феномена, який знаходиться на межі можливого й дійсного, призвело до звертання до методів сучасної віртуалістики, особливо при обґрунтуванні доцільності дослідження «умовного засобу» в історії.

Необхідність аналізувати та тлумачити широкий конкретно-історичний матеріал призвела до звернення до порівняльного й герменевтичного методів. Установлення й осмислення сталих фігур подієвості зумовило використання деяких принципів ейдетичного підходу, зрозуміло, з корекцією щодо можливості їх використання для пізнання історичних феноменів.

Безумовно, основним нашим теоретико-методологічним принципом був принцип історизму. Але автор звертає увагу на те, що цей принцип був ним переосмислений у новому напрямку. У пропонованій роботі здійснена спроба вийти за межі лінійно-фіналістичного історизму іудео-християнського світогляду. Історизм, який використовується автором, являє собою реалізацію деяких нереалізованих інтенцій античного світогляду. У той же час, у ньому знайшли відображення деякі риси постмодерністського бачення історії.

Мислителями, які мали найбільш вагомий вплив на формування концепції дисертанта, є Платон, Аристотель, Г. Гегель, А. Н. Уайтхед, П. Тейяр де Шарден, А. Дж. Тойнбі, М. Ґайдеґґер, М. М. Бахтін, М. Вебер, Т. Парсонс, К. Субірі, В. Я. Пропп, П. Рікьор, А. Данто, Ж. Дельоз, Ж.-Л. Нансі, Р. Козеллек, П. Штомпка.

Серед українських дослідників найбільший вплив  на формування концепції дисертанта мали роботи, а інколи і конкретні критичні зауваження М. В. Поповича, С. Б. Кримського, В. Б. Окорокова, П. І. Гнатенка, В. І. Ярошовця, В. Х. Лобаса, М. І. Романенка, І. В. Бойченка, С. В. Пролеєва, І. П. Проценка, В. І. Пронякіна, Г. Є. Аляєва та ін.

У підрозділі 1.3. «Смисл і призначення основних понять дисертаційного дослідження (подія, подієвість, наратив, подієтема)» запропоновані попередні визначення основних понять концепції автора.

Подія визначена як реалізація певної можливості; історична подія є атомарна зміна соціальної реальності. Подія тісно зв’язана з соціальною дією; у кінцевому рахунку, історична подія завжди є наслідком людських дій. Дисертант заперечує вчення про сингулярність і унікальність історичної події; у роботі обґрунтована загальність структури події як такої.

Подієвість визначена як потік каузально зв’язаних подій в історії. Доведено, що в історичному процесі поряд зі «звичайною» каузальністю діє телеологічна і подієтемна каузальність.

Наратив визначений як розповідь про події. Дисертант дещо дистанціюється від таких положень сучасного розуміння наративу: 1) наратив замінює реальність; 2) наратив конструює реальність; 3) «великі наративи» повинні бути поставлені під питання (недовіра до «великих наративів»).

Подієтема визначена як формальна абстрактна структура одиничних подій. Вона є абстрактною можливістю подій певного типу. Поняття подієтеми за своєю суттю спрямоване проти вчення про принципову сингулярність і унікальність історичних подій.

Розділ 2 «Подія як онтологічний феномен» присвячений дослідженню онтологічної природи і події взагалі, і історичної події зокрема.

У підрозділі 2.1. «Онтологічні основи сучасних уявлень про подієвість» розглянуті принципи розуміння події як онтологічного феномена.

Розглянуто подієвий і речовий аспект світу. Показана певна умовність розділення речей та подій. Проаналізовані можливі варіанти співвідношення подій та речей. Доведено, що наявність подій можлива завдяки розчленованості, структурованості речей.

Проаналізована точка зору Ж. Дельоза  про події як ефекти, що відбуваються на «метафізичній поверхні» тіл. Показано, що ці ефекти не можна ототожнювати з подіями, оскільки вони є наслідками та слідами подій.

Обґрунтована важливість зовнішнього вираження, маніфестації як суттєвої ознаки події. Показано, що мотив або намір самі по собі ще не є подією. Для того, щоб вони стали подією, вони повинні зовнішньо виявитися.

Доведено, що фундаментальною онтологічною основою подієвості є гетерогенність сущого, точніше певне співвідношення гетерогенності та єдності сущого. Г. Гегель зображує абсолютну занепокоєність окремого сущого, яка витікає з того, що будь-яке окреме суще не є безкінечним. Зазначено, що з цього боку подія може бути зрозуміла як розкол Абсолютного у собі самому у сфері історії.

Показана важливість вчення Ж.-Л. Нансі про «буття одиничне-множинне» для аналізу гетерогенності як онтологічної основи подієвості. З точки зору Ж.-Л. Нансі множинність сущого споконвічна. Він підкреслює не просто важливість предиката «разом», а його первісність. Причому це «разом» повинно розумітись і в онтологічному, і в соціальному аспектах. Розподібленість  сущих, їх суттєва незвідність одного до іншого є фундаментальною онтологічною основою подієвості. Врешті-решт, спів-буття породжує по-дію, причому і на загальноонтологічному,  і на соціальному рівнях.

Доведено, що гетерогенність продукує інші важливі онтологічні основи подієвості. Показано, що, передусім, це відмінність можливого й дійсного. Будь-яке суще є багатоаспектним і багатомірним. Завдяки будь-якій події реалізується лише один з аспектів, лише одна з граней сущого. Неможливість реалізувати всі аспекти цього сущого створює певну «подієву напругу» в бутті, багату на наступні події.

Показано, що важливою онтологічною основою подієвості є різниця між існуючим і належним. Подія є результатом зіткнення мотивації «тому що» і мотивації «для того, щоб». У цьому контексті акцентована увага на думку Ж.-Л. Нансі про роз голосність, диспут, конфлікт як істину буття. Буття має  розбіжність зі своєю субстанційною суттю. У цьому плані розбіжність Я та Іншого на соціальному рівні виявляється проявом розбіжності «цього» та «іншого» як первісних елементів сущого. У зв’язку з цим запропоновано розуміння історичної подіїєвості як прояву світової подієвості.

Обґрунтовано, що суперечлива взаємодія незавершеності й завершеності є важливою основою подієвості. Напруга між ними у плині окремої людської долі створює великий подієвий потенціал. Найбільший подієвий потенціал має усвідомлення людиною своєї завершеності.

Доведено, що суттєвими онтологічними основами подієвості виступає також здатність сущого зберігатись і накопичуватись у бутті, а також сама наявність причинно-наслідкових закономірностей. Взагалі подія є окремим випадком причинно-наслідкового зв’язку. Здатність сущого зберігатись у бутті може бути осмислена як умовність, яка є важливим підґрунтям подієвості.

Показано, що, власне кажучи, світ без подій взагалі не міг би існувати. Події збільшують складність світу і, у цьому сенсі, зменшують ентропію.

У підрозділі 2.2. «Історична подія у контексті осмислення діалектики можливості й дійсності» проведений аналіз події як моменту переходу можливості у дійсність.

Зазначено, що найбільш усебічний аналіз смислового наповнення концепту «подія» здійснила Н. Д. Арутюнова. Визначення поняття «історична подія», здійснене в роботі, спирається на цей аналіз.

Пропонується таке визначення поняття історичної події: історична подія – це зміна існуючих соціальних умов, яка є результатом дій, здійснених індивідом або соціальною групою, і якій притаманні відносна самостійність, цілісність і значущість для ходу історичного процесу.

Умови – це соціальні інститути та речові чинники, які склались унаслідок минулих змін і які є значущими для теперішньої діяльності людей. Людину як суб’єкта історичного подіювання пропонуємо називати «актантом».

Проаналізовано основні характеристики і критерії історичної події. Показано, що труднощі встановлення чітких ознак самостійності та цілісності події не повинні призводити до заперечення самого існування цих ознак. Відзначено, що цілісність події є парадоксальною відкритою цілісністю завдяки впливу наслідків події, що тривають у часі, на соціальну реальність.

З’ясовано, що не менші труднощі викликає визначення критеріїв значущості події. Значущість, врешті-решт, є ступінь змінювання цією подією системи умов. Основні труднощі, які випливають з такого розуміння значущості, пов’язані з неможливістю однозначного визначення об’єктивних  ознак такого ступеня. Р. Арон, А. Данто, П. Рікьор та ін. переконливо показують, що саме наше бачення подій минулого у часовій перспективі  якоюсь мірою змінює їх смисл та їх значущість. Висловлена солідарність з думкою Рікьора про значущість як точку пересічення інтерпретації та об’єктивності. Наголошена необхідність не забувати про об’єктивний аспект значущості події, який визначається сталим збереженням її результатів у плині історичного процесу, та який не зводиться нанівець особливостями інтерпретації.

На основі положень Ж. Дельоза і Ж.-Л. Нансі змальована парадоксальна природа події. Подія належить водночас і можливому, і дійсному. Те, що змінюється, повинно і залишатися тим же самим, і ставати іншим. Подія і є ніби «іншість» у тому ж самому.

На основі дослідження взаємодії можливого та дійсного у «просторі» події висувається теза про ентелехіальність події і взагалі про ентелехіальний аспект історії. Ентелехія є одним з найбільш складних понять філософії Аристотеля. З’ясовано, що ентелехію можна зрозуміти як сутність цього сущого, яка сама себе здійснює. Це здійсненність дії у самій собі, причому такої дії, яка випливає із сутності цього сущого.

Розглянуто труднощі, пов’язані з визначенням ентелехіальності події. Оскільки у структурі події первісна інтенція актанта, то в цьому сенсі подія ентелехіальна. З іншого боку, оскільки актант припиняє подіювати після досягнення своєї мети, подія неентелехіальна. Показано, що критерієм ентелехіальної завершеності події та подієвого ланцюга виступає виникнення нової історичної ситуації.

Доводиться, що на мікрорівні одиничних подій історія неентелехіальна, оскільки жоден актант не керує наслідками своєї подієвості. Тому в його подіюванні суттєвим виявляється момент зовнішньої завершеності. Але «справжній» подіювач може подіювати заради самого подіювання. Розглянута з цієї точки зору і в макромасштабі, подієва історія виявляється ентелехіальною.

У підрозділі 2.3. «Структура події» розглянутий взаємозв’язок основних елементів  подієвої  структури історії.

Зазначено, що термін «структурна» історія» може бути переосмислений у контексті сформульованої Р. Козеллеком і П. Штомпкою вимоги пояснювати події структурами, а структури подіями. Зазначено, що в дискурсі роботи «структурна історія» позначає дослідження подієвих структур.

Показано, що подія являє собою єдність дії та сприйняття дії, причому вона починається як сприйняття дії середовища цим актантом, а закінчується як дія актанта на середовище.

З’ясовано, що часовими фазами події є зародження події в надрах попередніх умов, піднесення події, пік події, згасання події і перетворення події в нові соціальні умови.

Доведено, що історичний процес являє собою постійне і ритмічне породження подій умовами і згасання подій в умовах. Проведено термінологічне розрізнення основних понять, які описують подієву структуру історії: «умови», «обставини», «оточення», «стан справ», «ситуація».

Ситуація визначається як єдність актанта, події та умови, тобто як актант, який діє в цих умовах. Таким чином, ситуація виявляється найменшою інтегральною цілісністю основних елементів історії: актанта, події та умови.

На основі вчення К. Ясперса і М. Ґайдеґґера про ситуацію проаналізовано роль внутрішніх, суб’єктивних чинників становлення і розвитку ситуації: рішучості, зусилля, відповідальності. Підкреслено, що найбільш важливим суб’єктивним компонентом як ситуації, так і події є зусилля, яке можна визначити як рішучість діяти. Зусилля являє собою психологічно-вольове ядро події. Зусилля через вчинок стає подією. Наголошено, що не насилля, а зусилля є справжньою повитухою історії.

На основі положень М. М. Бахтіна про важливість емоційно-ціннісних компонентів вчинку розроблена власна інтерпретація таких суб’єктивних вимірів події, як «нарешті», «пізно», «ще», «вже», «треба» тощо.

Розділ 3 «Соціально-історична сутність феномена «подія»» фокусує увагу на розгляді події як соціально-історичного феномена.

У підрозділі 3.1. «Від міфології до історії: трансформація подієвості» проаналізовано відмінність між історичною та міфологічною подією.

На думку багатьох дослідників, участь людей є обов’язковою ознакою події. Проте у роботі доведено, що в деякому сенсі можна говорити про природні, квазіісторичні та суто історичні події.

Показано, що квазіісторичні події – це такі події, у яких діє природа, а сприймає дію людина. Суто історичні події – це такі події, у яких і діє, і сприймає дію людина.

У цьому плані виникнення історії може розумітись як виникнення історичної подієвості з неісторичної.

Зазначено, що як повсякденне життя, так і світогляд первісної спільноти визначаються міфологічною свідомістю. Міфологічна подія – це наслідування архетипних дій богів, героїв, першопращурів. Вона спрямована зовсім не на зміну соціальної реальності, а навпаки, – на її збереження та відтворення. Історична подія спрямована на зміну соціальної реальності, а отже, її здійснення передбачає, так чи інакше, злам, руйнування попереднього стану справ. Для міфологічної свідомості релевантне традиційне й минуле (точніше вічне, відтворюване за допомогою наслідування зразків минулих подій). Отже, коли людина виходить за межі міфологічної свідомості, для неї релевантним стає майбутнє, належне, бажаний стан справ.

        Акцентована увага на точці зору В. Топорова, згідно з якою виникнення історії пов’язане з виникненням нової, неміфологічної схеми опису подій, а її поява, у свою чергу, є наслідком зламування небаченими подіями циклічного життя архаїчних спільнот. Таке зламування, на думку  В. Топорова, відбулося у поясі суспільств від Середземномор’я до Далекого Сходу десь уVIII–УI століттях до н. е. (Таке зламування може розумітись як одна з причин «вісьового часу»).

Доведено, що зазначене зламування неможливо без внутрішнього перетворення людини, суть якого можна визначити як відкриття подієвості. Відкриття подієвості є перемогою цільової детермінації людської поведінки над міфологічно-архетипною. Людина з’ясовує, що, вчинивши так чи інакше, вона незворотньо змінює соціальне буття, а отже – і свою власну долю.

Показано, що саме це велике відкриття формує принципову відкритість і незавершеність людини як історичної істоти, на чому наголошує К. Ясперс.

У підрозділі 3.2. «Історична подія та соціальна дія: аспекти взаємозв’язку» осмислення сутності історичної події подано у контексті її співвідношення з соціальною дією і з соціальним змінюванням.

Проаналізовані класичні зразки трактування соціальної дії у теоріях М. Вебера та Т. Парсонса.

Доведено, що в структурі історичної події присутні три з чотирьох, виділених М. Вебером, типи дії: цілераціональний, ціннісно-раціональний та афективний. Найважливішою складовою події є ціннісно-раціональна дія.

        Показано, що поняття «смисл соціальної дії» не визначено чітко М. Вебером і що не існує критеріїв для чіткого визначення смислу історичної події. Наголошується, що структура події не залежить від її смислу. Підкреслено, що для розуміння події більш вагомою, ніж смисл, є значущість як більш об’єктивна характеристика.

При аналізі поглядів Т. Парсонса на соціальну дію звернена увага на необхідність об’єктивації як суттєвої риси дії і як ще більш суттєвої ознаки події. Зазначено, що парсонсівський аналіз засобів, зусилля, цільових і нормативних перемінних як складових соціальної дії є дуже плідним і може бути застосованим при аналізу події.

Показано, що в історичній події спостерігається певний «залишок», який виводить її за межі соціальної дії. Сутність цього «залишку», передусім, можна пояснити так: якщо соціальна дія є елементом функціонування суспільства, то історична подія є елементом розвитку суспільства.

Обґрунтовано, що структура історичної події конституюється взаємодією таких опозицій у дії актанта: минуле – майбутнє, дійсне – можливе, необхідність – свобода, детермінація - цілепокладання, існуюче – належне. Тип події визначається «питомою вагою» кожної складової цих опозицій.

Показано, що об’єктивація зусилля необхідна як для вчинку, так – ще  більшою мірою – для події. Без об’єктивації немає підстав вважати, що відбулась подія.

Простежено досить складне співвідношення вчинку та події. Не будь-який вчинок є подією, але будь-яка історична подія  або є вчинком, або містить у собі вчинки. Якщо у вчинку міститься дещо «понад» ординарну соціальну дію, то в історичній події міститься дещо «понад» вчинок.

Показано, що для правильного розуміння сутності події необхідно проаналізувати її з точки зору теорії соціального змінювання. Зазначено, що сучасній історичній соціології притаманно подієво-процесуальне розуміння соціальної реальності. Так, П. Штомпка вельми переконливо зображує діалектику агентів, структур і подій в історичному процесі. У його підході соціум має вигляд «застиглої», але, так би мовити, «теплої» історії, а подія виявляється основним «знаряддям» творення історії людиною.

Зазначено, що не менш переконливою є концепція Р. Козеллека про тривалі структури як умови можливих подій. Зображення будь-якої історичної події передбачає співвідношення подій та структур.

         Підкреслено, що дуже вдалим є визначення Н. Д. Арутюновою дії як субстрату події. Виходячи з вищевикладеного, пропонується таке визначення співвідношення соціальної дії, соціального змінювання та історичної події: суб’єктивною стороною події є дія, об’єктивною стороною – змінювання.

Показані можливості застосування до аналізу психологічних аспектів подіювання деяких положень гештальт-психології. Зокрема, згасання події в умові може бути зображено як зміна гештальту внаслідок свого роду інсайту. Але гештальт тут повинен розумітися не як психологічна, а як ситуативно-історична цілісність, а інсайт – як особливий психологічний стан актанта під час інтенсивного подіювання.

        Обґрунтована можливість і доцільність описування історії за допомогою певних структурних формул. Таких формул всього шість: актант-подія-умова, актант-умова-подія, подія-актант-умова, подія-умова-актант, умова-актант-подія, умова-подія-актант. Ці формули відображають основні типи зв’язку основних елементів структури історії, їх комбінацією може бути описана структура будь-якого періоду історії і структура всієї світової історії.

Проаналізовані онтологічні і семіотичні аспекти події. Показано, що в історичних подіях, особливо у сфері історії культури, часто спостерігається перевага семіотичної складової над онтологічною. Підкреслено, що особливо тенденція до такої переваги посилюється в подіях сучасної історії. Доведено, що у будь-якому разі, у ситуації скільки завгодного зменшення онтологічної складової події, вона все ж таки не може бути зведена до нуля. Онтологічний аспект події залишається принципово важливим для сутності події.

У підрозділі 3.3. «Морфологія історичної події (класифікація)» пропонується авторський варіант класифікації подій. Передусім варто розрізняти власне соціальні і культурні події. Серед соціальних виділяються воєнні, політичні, правові, економічні й соціальні у вузькому значенні слова події. Серед культурних виділяються релігійні, естетичні, технічні, наукові і ідеологічні події.

Показано, що в історії спостережено тісний взаємозв’язок між інтенсивністю продукування соціальних подій та інтенсивністю продукування культурних подій. Підкреслено, що питання про неминучість такого зв’язку в сучасному світі і в майбутньому залишається відкритим. Але, зважаючи на великий руйнівний потенціал технічної могутності сучасної цивілізації, доцільність інтенсивної соціальної подієвості виявляється дуже проблематичною. Обґрунтовано, що вихід може бути знайдений у встановленні людством конвенціональних, але вельми імперативних «правил подієвої гри».

У формально-структурному плані запропоновано кілька принципів класифікаційного розрізнення подій. По-перше, пропонуємо розрізняти події-реакції і події-інтенції. (Тут маємо на увазі перевагу в структурі події моменту реакції чи моменту інтенції). Події-реакції тяжіють до полюса необхідності у своїй структурі, події-інтенції – до полюса свободи.

По-друге, пропонуємо розділяти події за їх результатами для актанта. Узагальнюючи, можна виділити два основних типи результату: удача – невдача. Поєднання з елементами дії та сприйняття дії дасть чотири основних типи подій: вдала дія, невдала дія, вдале сприйняття дії, невдале сприйняття дії. У особливо складних випадках можна виділити ознаку «невизначено». Показано, що звичайно виділені ознаки комбінуються попарно у структурі події. Тоді маємо: удачна дія – невдачне сприйняття дії, невдачна дія – удачне сприйняття дії. Це симетричні, або «правильні» події. Але можливі випадки несиметричного зв’язку ознак у структурі події. Тоді маємо «неправильні» події, які є більш цікавими для ходу історичного процесу.

         Також пропонуємо  розрізняти безподієвість як таку і від’ємні події.

Зазначено, що окремі труднощі викликає розрізнення завершених та незавершених подій. Вище цілісність була визначена як один з критеріїв події. Цілісність передбачає завершеність. Але цілісність події є парадоксальною відкритою цілісністю, а отже, вона містить у собі момент незавершеності. З’ясовано, що незавершені події є перерваними подіями, тобто такими, у яких ентелехіальна інтенція актанта була перервана. Саме реалізація інтенції актанта забезпечує завершеність події.

Зазначено, що сучасні дослідники (З. Вендлер, Н. Арутюнова та ін.) часто заперечують тривалість як ознаку події. Подія, як правило, визначається як миттєвий, «точковий» феномен. Обґрунтовано розрізнення точкових і тривалих подій. Звернена увага на те, подія може бути достатньо тривалою: Столітня війна, Тридцятилітня війна можуть бути усвідомлені і як тривалі ланцюги подій, і як цілісні окремі події. Показано, що, по-перше, те чи інше визначення подібних подій залежить від ступеня пильності погляду дослідника. По-друге, цілісність події конституюється не стільки її часовим виміром, скільки динамічним: зусиллями актантів, ступенем їх ентелехіальної завершеності. Отже, насправді межа між подією і великою тривалістю виявляється досить розмитою.

Відносно часових аспектів події висувається гіпотеза про своєрідне квантування подіями історичного часу. Історичний час у різних подіємо-умовних континуумах протікає по-різному. В історії відсутня привілейована система відліку.

         У підрозділі 3.4. «Наративний аналіз подій в історичному процесі» розглянуто співвідношення і взаємозв’язок наративів та історичних подій у їх онтологічному аспекті.

Підкреслено дистанціювання автора від постмодерністської парадигми у цьому питанні. Обґрунтовано, що основною помилкою постмодерністів є нерозуміння того, що за своєю онтологічною природою історія складається не стільки з оповідей про події, скільки з самих подій.

Показана правильність позиції П. Рікьора і К. Гінзбурга у їх полеміці з Х. Уайтом з приводу намагання останнього «розчинити» реальну історичну подієвість у наративних структурах. Рікьор та Гінзбург аргументують, спираючись на неможливість для сучасної гуманістичної свідомості заперечувати онтологічність Шоа (Голокосту). У роботі доведено, що у масштабах всесвітньої історії Шоа не є безпрецедентною подією. Будь-яка «справжня» історична подія «прориває» наратив своєю «вагомістю».

Проведено аналіз позицій К. Левіта, П. Рікьора і Р. Козеллека щодо визнання пріоритетуGeschichte як онтологічної подієвості надHistorie як наративною подієвістю. Рікьор слушно зауважує, що подія є кінцевим референтом історичного дискурсу.

На основі аналізу позиції А. Данто показано, що зв’язок між подіями в наративі можливий лише тоді, коли цей зв’язок існує між дійсними подіями. Доведено, що, якщо історик постулює невідому подію Е і знаходить її, то Е повинна існувати не тільки в текстах, але і в самій дійсності. Обґрунтовано, що будь-яке переосмислення історії у наративах не торкається структури подій і подієвих ланцюгів.

Доведено, що подієвість є онтологічною основою наративності. Істина наративу виявляється в онтології історичної подієвості. Дослідник повинен прагнути вийти за межі наративів у саму історичну дійсність. Структурованість подій первісна, структурованість наративів вторинна. Показано, що переосмислення подій минулого має кордони: при будь-якому переосмисленні подій їх структуроутворюючи елементи залишаються незмінними.

Помічено певну правомірність аналогій між текстом та історією. Показано, що з деякою долею умовності можна говорити про сюжетно-композиційні аспекти історії.  В історичному процесі можна знайти, свого роду, фабули, мотиви, інтриги, синонімії, реверсії та перипетії  подій. Обгрунтована можливість і доцільність розгляду історії як синтагматики і як парадигматики подій. Парадигматичні відносини між подіями зумовлюють можливість використання формул, встановлених В. Проппом для описання сюжетної структури чарівної казки, для описання подієвих структур у самій дійсній історії.

Обґрунтована наявність основної інваріантної послідовності подій, яка повторюється в історії. Ця послідовність має такий вигляд: 1) порушення гармонійного стану; 2) Герой зважується до спротиву; 3) боротьба Героя з Антагоністом; 4) руйнування старих форм соціального життя – перемога Героя; 5) створення нових форм соціального життя; 6) новий гармонійний стан; 7) загибель Героя та привласнення його здобутків лжегероями.

У підрозділі 3.5. «Проблема і сутність віртуальної історії» розглянуто особливості і обґрунтовано правомірність контрфактичного моделювання подієвої історії.

На основі аналізу доробку таких дослідників,  як М. Вебер, А. Дж. Тойнбі, Р. Арон, О. Демандт, С. Екштут, В. Нехамкін та ін., у роботі підтримана правомірність дослідження «умовного засобу» в історії.

Зазначена слушність позиції Р. Козеллека щодо необхідності створення теорії можливої історії. На думку німецького дослідника, вдалі історичні прогнози можливі лише у контексті контрфактичних аналогій. У свою чергу, продуктивність аналогій базується на повторюваності подієвих структур в історичному процесі. Наголошено, що правильною є точка зору Р. Козеллека щодо можливості передбачення і прогнозування  лише загального перебігу подій, а не їх деталей.

Виходячи з того, що суттєвою характеристикою дійсного є визначеність, а можливого - невизначеність, показано, що будь-який актант діє у «грузькому» полі можливостей. Концентрація зусилля на одній з можливостей втілює її у дійсність.

Обґрунтовано, що міфологізація великих подій і великих історичних діячів має онтологічну природу. Те велике, яке переходить з можливості у дійсність, мов би захоплює «частки» можливого. Тому будь-яка по-справжньому велика подія (як і по-справжньому великий актант) виявляється «розмитою» у своїх межах. Ця «розмитість» є онтологічною, а не гносеологічною характеристикою. У деякому сенсі такі події, як Велика французька або Велика жовтнева революція, чи такі постаті, як Леонардо, Шекспір, Наполеон, Ленін тощо, не є чимось «одним-єдиним».

Розділ 4. «Фундаментальні ейдетичні параметри становлення історії» концентрує увагу на основну наукову новизну дисертації, доводячи можливість і доцільність ейдетичного розуміння історії.

У підрозділі 4.1. «Історико-філософські підстави використання категорії «подієтема»» обґрунтована необхідність і доцільність уведення у філософський дискурс категорії «подієтема».

Зазначено, що принципом, який дозволяє узагальнювати багатоманітні події світової історії, є чиста структура події.

Простежуються витоки поняття подієтеми. Показано, що їх можна знайти у античній класиці. Платон наполягає на важливості відповідності речей ейдосам. Питання про відповідність подій ейдосам не дуже хвилює його. Чи потрібно (наприклад, Деміургу) особливе знання про засоби втілення ейдосів у речі? Якщо дати позитивну відповідь, то це буде знання про подієтеми.

Зазначено, що у світогляді Аристотеля речі мають безумовний пріоритет над подіями. Первісними сутностями можуть бути, наприклад, Сократ і Каллій, але ніяк не ходіння Сократа чи лікування Каллія. Якщо припустити самостійність подій відносно актантів, то наступним кроком буде припущення самостійності подієтем відносно подій.

Показано, що деякі аспекти подієтеми можна зрозуміти, відштовхуючись від аристотелевських міркувань про «завтрашню морську битву». За Стагіритом, не можна вважати істинним, що завтра морська битва з необхідністю відбудеться, і не можна вважати істинним, що завтра вона з необхідністю не відбудеться, але цілком істинним є те, що завтра битва або відбудеться, або не відбудеться. Тобто, необхідна, так би мовити, не подія, а диз’юнкція подій. З цього можна вивести гіпотезу про бінарну структуру подієтеми: вона побудована за принципом так/ні. Подієтема конституює  всі можливі засоби здійснення подій. У подієтемі наявні всі результати подій того чи іншого типу. Тоді подієтему можна розуміти як своєрідний розподільник подій.

Доведено, що передбаченням теорії подієтем можна вважати деякі аспекти вчення А. Н. Уайтхеда. Наприклад, «вічний об’єкт» є і буттям, і небуттям; він і включає, і виключає з себе відповідні одиничні об’єкти. Наслідком динамічно-часової структури події виявляється «об’єктивне безсмертя» подій.

Показано, що майбутнє не являє собою «порожній» час, а можливе не являє собою «порожній» «простір». Воно заповнене абстрактними подіями подіє- темної історії. У сфері можливого існують об’єктивовані структури дії.

Важливий аспект подієтеми акцентований за допомогою звернення до гегелівської діалектики абстрактної і реальної можливості та дійсності. Абстрактна можливість не сама по собі, а через реальну можливість переходить у дійсність. Принцип абстрактної можливості – це принцип простої формальної тотожності самій собі. Таким же самим є принцип подієтеми.

Доведено, що, якщо можливе не є небуття, то воно певним чином структуроване. Подієтеми є загальними класами діяльнісних можливостей людини. Зазначено, що подієтема, зокрема, є можливість можливості: вона є абстрактною можливістю реальної можливості події.

        Показано, що цікавим передбаченням поняття подієтеми є інтерпретація М. Ліфшицем  феномена гістерезису. Гістерезис – це  зберігання форми або структури на наступних етапах розвитку, незалежно від змісту. Якщо ми припустимо, що в історії відбувається не тільки відкладання соціальних та культурних структур, але й відкладання форм та засобів здійснення подій, то це й будуть подієтеми. Розглянута під таким кутом зору, історія з’являється  якstoriaidealeeternal, а вічність з’являється як «спресована» історія. З. Вендлер постулює існування «змерзлої вічності всього, що є». Наголошено, що подієтема може мислитися як «змерзла вічність усього, що одного разу відбулось».

Доводиться, що в подієтемі досягається справжня єдність історичного і логічного.

Показано, що суттєві моменти передбачення поняття подієтеми містяться у вченні Ж. Дельоза, зокрема в розрізненні двох типів часу: Хроносу та Еону. У подієвому сенсі історія виявляється Хроносом, у подіємному – Еоном.  Подієтема так само ширяє над одиничними подіями, як «нейтральна і байдужа» битва, змальована Дельозом, ширяє над конкретикою одиничної битви.

Покликаючись на Новаліса, Ж. Дельоз розрізнює два рівні історії: рівень випадкових пригод і рівень ідеальних подій. На першому рівні розташовується, наприклад, реальне Лютеранство, а на другому – ідеальний Протестантизм. У роботі зазначено, що це і є, за суттю, розрізнення подієвого та подіємного рівня історії. Останній є рівнем постійно перебуваючи структуроутворюючих принципів подій – подієтем.

Однак треба підкреслити, що ідеальна подія у вченні Дельоза формує синтагматику подій, а подієтема у концепції автора формує парадигматику подій.

Показано, що певним передбаченням подієтемного підходу можна вважати розрізнення Р. Козеллеком одиничних подій та сталих подієвих структур. Це моделі подій і тривалі структури історичного досвіду.

Доведено, що необхідно поставити питання про загальну форму здійснення подій. Слід знайти сталі структури історичної подієвості як такої. Вони виявляться ейдетичною сутністю історії.

Показано, що у запропонованому ракурсі історія постає як заповнення невеликої кількості подієтем  величезною чисельністю одиничних подій.

У підрозділі 4.2. «Архетипне, номіналістичне і естетичне розуміння «подієтеми»» розвинено й деталізоване вчення про подієтему.

Запропоновано такі визначення поняття «подієтема»: 1) подієтема є ідея та ейдос подій; 2) подієтема є ідеальний тип подій; 3) подієтема є можливість подій певного типу; 4) подієтема є структурний принцип, який визначає і «забороняє» події.

На основі лосєвського аналізу смислових конотацій понять «ідея» та «ейдос» у вченні Платона автор показує, що подієтему можна розуміти і як ідею, і як ейдос подій. Подієтема як віртуальна чарунка є ідея подій; подієтема як архетипний взірець є ейдосом подій.

Зазначено, що можлива і реалістична, і номіналістична трактовка подієтеми. У останньому випадку на перший план виходить розуміння подієтеми як ідеального типу подій в дусі веберівського методологічного номіналізму. Тобто, подієтема може інтерпретуватись і як онтологічний феномен, і як методологічний засіб.

Обґрунтовано вчення про архетипні події, яке ґрунтується на подієтемному розумінні історії. Взагалі, у теорії К. Г. Юнга архетип не є подієвою сутністю, хоча може бути підставою для подій. Але деякі коливання Юнга між формальною та змістовною трактовкою архетипу відкривають можливість  подієвого розуміння архетипу.

Зазначено, що архетипна подія – це подія, яка з якихось, як правило, випадкових причин здійснює особливо сильний вплив на колективну свідомість і на колективне безсвідоме цієї соціальної групи. Вона починає програмувати історію цієї групи (найбільше це стосується етносів). Підкреслено, що архетипна подія може бути як реальною, так і легендарною і навіть міфічною. Доводиться, що архетипна програма ніколи повністю не усвідомлюється групою.

        Обґрунтовується вчення про сценарні комплекси, компенсації та психотравми як феномени, породжені процесом реалізації архетипної програми. Ці феномени зумовлюють вибірність  історичної пам’яті, яку проаналізували А. Дж. Тойнбі, П. Рікьор, Ц. Тодоров та ін. Справді, етноси одні події запам’ятовують, інші – забувають; одні події запам’ятовують досить адекватно, інші – у викривленому стані. Як показує Рікьор, будь-яке викривлення або маніпулювання історичною памяттю є симптомом «колективного травматизму».

Доведено, що ефективним засобом «лікування» колективного травматизму може бути катарсисна подія, яка «перекреслює» смисл травмуючої події. Показано відмінність історично-подієвого катарсису від естетичного: подієвий катарсис є, насамперед, скиданням напруги, що породжена травмуючими подіями.

Але тут виявляється, свого роду, естетичний аспект подієтеми.

Обґрунтована доцільність і евристична продуктивність відомої метафори, яка є фундаментальною для автора: «історія – художній твір».

Хрестоматійним є розрізнення Аристотелем історичного і поетичного засобу зображення дійсності. Зазначено, що подієтемний підхід долає цю розбіжність. Показано, що події з надлишком семіотичності  мають, у першу чергу, естетичний сенс. Зроблена спроба встановити критерії краси подій. Доводиться, що за своїм амбівалентним характером краса історичних подій подібна до краси у сфері сакрального.

Зазначено, що естетично-поетичний підхід до історії має несподівану схожість з логічним підходом. Г. Шпет показує, що логічна структура суджень, у яких описано реальні історичні події, і суджень, у яких описано «сфантазовані» історичні події, тотожна. У роботі доведено, що тотожні за логічною структурою судження описують реальні історичні події певної подієтеми і вигадані події тієї ж подієтеми.

Отже, подієтемний підхід наближує історію до поезії, як вона трактується Аристотелем. Обґрунтовано, що подієтемна історія повинна показати: 1) абстрактну структуру подій; 2) як можливі події того чи іншого типу. Вона повинна проаналізувати апріорні форми історичної подієвості.

У підрозділі 4.3. «Соціально-філософський аналіз можливості використання категорії «подієтема» для дослідження історії» висвітлюються концептуальні, методологічні та евристичні функції поняття подієтеми у філософсько-історичному пізнанні.

Обґрунтовано, що використання поняття «подієтема» дозволяє здійснити певний внесок у вирішення відомої проблеми наявності загальних законів в історії. В. Віндельбанд і Г. Ріккерт категорично заперечують наявність таких законів. К. Гемпель і К. Поппер намагаються спростувати такі закони, указуючи на їх «банальність». Поппер підкреслює, що, якщо в історії і існують певні закономірності, то вони мають лише вірогідний характер.

У роботі зазначається, що банальний закон також є законом; вірогідний закон також є законом. Підтримана точка зору А. Данто, згідно з якою жоден закон не передбачає одиничні події. Ми маємо право вимагати від закону передбачення тенденцій, а не одиничних подій. Підкреслено, що саме таке передбачення допомагає здійснити теорія подієтем.

Підтримана позиція Данто щодо універсальності каузального пояснення як у природних науках, так і в історичному пізнанні. Доведено, що насправді принципової різниці між цими двома сферами пізнання не існує.

Обґрунтовано, що теорія подієтем пропонує найбільш доцільне пояснення історичних подібностей та паралелізмів, факт існування яких не може бути спростований.

Показано, що подієтемний підхід надає можливість принципово нового осмислення історії, яке виходить за межі лінійного фіналізму.

Одним з суттєвих положень сучасної філософії історії є розрізняння міфологічного та історичного сприйняття часу. Архаїчна людина за допомогою міфу «знищувала час» та «чинила опір історії». Принципова межа між міфологічною та історичною свідомістю пролягає крізь іудаїстичний світогляд. Завдяки месіанізму і трансценденталізму в іудаїзмі відбувається «розпрямлення часу». Християнство, наполягаючи на історичності Христа, посилює сприйняття історії як одноразового потоку подій, скерованого до фіналу. У подальшому в європейській свідомості відбувається ототожнення іудео-християнського історизму з історизмом взагалі.

Але, як показують М. Еліаде, С. С. Аверинцев та ін., для іудео-християнського історизму суть історії «знаходиться», строго кажучи, не в ній самій, а в її кінці. Містичний апокаліптизм породжує ненависть до історії і з легкістю переходить до заперечення історизму.

Банальним положенням сучасного філософсько-історичного дискурсу стало заперечення наявності античного історизму на противагу «справжньому» історизму іудео-християнського світогляду.

За допомогою поняття подієтеми доводиться, що можливий принципово інший по відношенню до іудео-християнського історизм, який є реалізацією деяких нереалізованих інтенцій античного світогляду. Античні мислителі (так само, як і більшість сучасних) перебільшували хаотичність і ефемерність історичних подій. Треба вказати, що подієтеми є вічно-суще історії.

Обґрунтовано, що подієтемний підхід надає історії справжньої та іманентної цінності. При подієтемному баченні суть історії виявляється не поза історією, а в самій історії, у подіюванні як естетичному феномені.

Показано, що при такому баченні сутності історії доречні її аналогії з мовою, бібліотекою та грою.

Пропонується варіант класифікації подієтем всесвітньої історії. Висловлюється гіпотеза про існування подієтем вічної священної історії. Це такі подієтеми: 1) гріхопадіння; 2) страждання; 3) жертва; 4) спокута; 5) спасіння. Вони являють собою метафізичну істину фаз події та інваріанту послідовності подій в історії.

УВисновках підбито підсумки проведеного дослідження подієвого виміру історії та окреслено перспективи подальших досліджень.

1. Зазначено, що справжній історизм передбачає визнання пріоритету історії над суспільством. Звичайно у соціальній філософії вважається, що закономірності історії ґрунтуються на закономірностях соціального устрою. Суспільство як «річ» визначає історію як процес свого функціонування. У дисертації, навпаки, наголошено існування суто історичних закономірностей.

2. Виходячи із заперечення унікальності історичних подій, уведена категорія «подієтеми» як принципу впорядкування подій. Показано, що унікальний «об’єкт», яким є людська історія в цілому, не складається з унікальних елементів.

3. Спростована методологічна опозиція «структуралізм – історизм». На макрорівні події протистоять структурам. Доведено, що на макрорівні  подія сама по собі структурована. Її конституюючі елементи є сталими. Обґрунтовано розрізнення двох рівнів історії: рівня одиничних подій і рівня подієтем.

4. Доведено, що фундаментальною онтологічною основою подієвості є гетерогенність. Існує метафізична розбіжність між буттям та сущим: вона є одвічною причиною будь-якої подієвості. На соціальному  рівні спів-буття породжує по-дію. Показано, що «відкритість» історії є проявом незавершимості будь-якого сущого.

5. Теорія події побудована у контексті теорій соціальної дії та соціального змінювання. Сформульовано поняття історичної події як суттєвої зміни соціальної реальності внаслідок людських дій. Визначено критерії події та основні елементи структури події. Розглянуто основні принципи синтагматики та парадигматики історії.  Вичленена мінімальна інваріантна зв’язка основних елементів структури історії: актант – подія – умова.

6. Обґрунтована можливість розуміти подієтему як ейдос подій і як віртуальну чарунку подій. Показана бінарна структура подієтеми як розподілювача подій. Підкреслена структурованість можливого як рівня буття. Змальовано, як абстрактна можливість подієтеми переходить у реальну можливість події, а ця остання – у суто подію, яка «застигає» в нових умовах.

         7. Обґрунтовано вчення про архетипні події, які задають програми поведінки етносів. Пояснений феномен вибірковості історичної пам’яті, який виявляється у забуванні та перебільшенні значущості і в інших викривленнях тих чи інших подій. Обґрунтоване поняття катарсичної події. Зазначена необхідність розробки ефективних перепон засобам маніпулювання  історичною пам’яттю.

8. Проаналізовані причини своєрідного «концептуального недооцінювання» можливостей ейдетичного розуміння історії з боку сучасних дослідників. Показано, що головними такими причинами є: 1) переконання у несамостійності історичних подій відносно певних фундаментальних засад соціальності та історичності; 2) переконання в ефемерності, випадковості, сингулярності та хаотичності історичних  подій та у неможливості знаходження принципу їх упорядкування; 3) недовіра до «великих наративів» та до історичної реальності, яку описують «великі наративи».

9. Змальована перспектива розвитку подієтемного підходу до історії. За його допомогою можна закласти серйозну методологічну базу досліджень на зразок: «Історія війн», «Історія замахів», «Історія винаходів» тощо. У віддаленій перспективі подієтемний підхід спроможний зобразити основні засоби заповнення подіями типологічних структур історії.

10. Показано, що подієтемний підхід приховує у собі можливість принципово нового осмислення історії. Поряд з подієтемами, можна визначити основні типи актантів, на зразок амплуа, потім дослідити сполучанність/несполучанність амплуа і подієтем. Таким чином, історія буде мати вигляд своєрідної гри, у якій численність подій здійснюється численними актантами; актанти зводяться до обмеженої кількості амплуа, події розподіляються між обмеженою кількістю подієтем.

11. Спростовано ототожнення лінійно-фіналістичного історизму іудео-християнського світогляду з історизмом як таким. Доведена можливість принципово іншого – подієтемного – історизму. При бажанні подієтемний історизм можна органічно вписати у постмодерністський дискурс.

СПИСОК  ПРАЦЬ,  ОПУБЛІКОВАНИХ  ЗА  ТЕМОЮ  ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія:

  1. Еременко А. М. История как событийность:в 2 т./ А. М. Еременко.  – Луганск: РИО ЛАВД, 2005. – Т. 1. –544 с.
  2. Еременко А. М. История как событийность:в 2 т.:/ А. М. Еременко.– Луганск: РИО ЛАВД, 2005. – Т. 2. –496 с.

Статті у наукових фахових виданнях:

  1. Еременко А. М. Многомерность истории / А. М. Еременко // Философ-          ская и социологическая мысль. – 1991. – 12. – С. 42–60.
  2. Єременко О. М. Ігрове “занурення в історію” (з досвіду роботи культурологічного табору) /О. М. Єременко// Діалог культур і духовний розвиток людини. – К., 1995.С. 9395.
  3. Еременко А. М. Событие бытия, событие сознания, событие текста / А. М. Еременко // Человек. – 1995. – №3.С. 3651.
  4. Еременко А. М. Социокультурные предпосылки теории большого взрыва / А. М. Еременко // Філософські дослідження. Вип. 2. – Луганськ, 2001.– С. 167–175.
  5. Еременко А. М. Еще раз об иронии истории  / А. М. Еременко //Doxa / Збірник наукових праць з філософії та філології. Вип. 2. – Одеса, 2002. – С. 175–180.
  6. Еременко А. М. О виртуальности виртуальной истории  / А. М. Еременко // Человек. – 2002. – № 3. – С. 124–139.
  7. Еременко А. М. Моралистические и технологические аспекты уроков истории / А. М. Еременко // Філософія і соціологія в контексті сучасної культури. Збірник наукових праць. – Д., 2003. – С. 82–95.
  8. Еременко А. М.  Противоречия исторического процесса / А. М. Еременко // Вісник Дніпропетровського університету. Сер «Філософія. Соціологія. Політологія». Вип. 9. – Д., 2003. – С. 84–90.
  9. Еременко А. М. Эйдосы вещей и эйдосы событий в учении Платона / А. М. Еременко //Doxa / Збірник наукових праць з філософії та філології. Вип. 4. Грецький спадок і сучасність. – Одеса, 2003. – С. 76–83.
  10. Еременко А. М. Хорошо темперированный клавир философско-исторических концепций  / А. М. Еременко // Человек. – 2004. – № 1. – С. 18–33.
  11. Еременко А. М. Энтелехиальная целостность события: онтологические и нарративные аспекты / А. М. Еременко // Докса. Збірник наукових праць з філософії та філології. Вип. 6. Мова, текст, культура. – Одеса, 2004. – С. 203–211.
  12. Еременко А. М. Понятие социального действия у Т. Парсонса  и проблемы теории исторического события / А. М. Еременко // Філософські дослідження. Збірник наукових праць. Вип. 6. – Луганськ, 2005. – С. 66–78.
  13. Еременко А. М. Категория события в философии новейшего времени / А. М. Еременко // Практична філософія. – 2006. – № 3. – С. 193–201.
  14. Еременко А. М. Свертывание и развертывание у Николая Кузанского и Пьера Тейяра де Шардена / А. М. Еременко // Філософія і космологія //Sententiae. Спецвипуск № 1. – Вінниця: "Універсум", 2006. – С. 242–265.
  15. Еременко А. М. Исторические события в онтологическом и педагогическом аспектах  / А. М. Еременко // Вісник Дніпропетровського університету. Сер.«Філософія. Соціологія. Політологія». Вип. 15. –Д.,2007. – С. 215–220.
  16. Еременко А. М. Теория событий в аналитической философии истории Артура Данто /А. М. Еременко //Філософія і соціологія в контексті сучасної культури. Збірник наукових праць. –  Д.: ДНУ, 2007. – С. 136–151.
  17. Еременко А. М. Философия должна родиться заново/ А. М. Еременко// Практична філософія. – 2008. – № 3. – С. 3–5.
  18. Еременко А. М. Понятие социального действия у М. Вебера и пробле        мы теории исторического события/ А. М. Еременко// Філософськi дослiдження. Вип. 10. – Луганськ, 2009. – С. 56–65.
  19. Еременко А. М. Событие и со-бытие в философии Ж.-Л. Нанси/ А. М. Еременко// Філософські дослідження. Вип. 11. – Луганськ, 2010. – С. 60–69.
  20. Еременко А. М. Правила игры в бисер/ А. М. Еременко// Человек. – 2010, № 1. – С. 79–92.
  21. Еременко А. М. Мирча Элиаде и Френсис Фукуяма: «ужас истории» или «конец истории»?/ А. М. Еременко// Грани. – 2010.№ 2 (70). – С. 83–87.
  22. Еременко А. М. К проблеме исторических подобий (критика концепций «новой хронологии»)/ А. М. Еременко// Грани. – 2010.№ 3 (71). – С. 69–72.
  23. Еременко А. М. Диалектика абстрактной и реальной возможности в философии Г. В. Ф. Гегеля и проблемы теории исторического события/ А. М. Еременко// Гілея. Вип. 38. – К., 2010. – С. 307–314.
  24. Єременко О. М. Вчення про подію у філософії А. Н. Уайтхеда/ О. М. Єременко// Вісник Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого. Сер.«Філософія, філософія права, політологія, соціологія». Вип. 4. – Харків, 2010. – С. 60–69.

Інші публікації за темою дисертаційного дослідження:

  1. Еременко А. М. Действуйте, будто Запада нет / А. М. Еременко // Век ХХ и мир. – 1990. – № 3. – С. 5–6.
  2. Еременко А. М. Особенности творческой интеллигенции как социокультурного феномена / А. М. Еременко // Научно-методический сборник. Вып. 2. – Луганск, 1993. – С. 27–30.
  3. Еременко А. М. Диалектика взаимодополнительности геополитических подсистем / А. М. Еременко // Научно-методический сборник. Вып. 3. – М.- Луганск, 1994. – С. 100–109.
  4. Еременко А. М. Первожертва как фундаментальный архетип истории и культуры / А. М. Еременко // Культура у філософії ХХ ст. МатеріалиIV Харківських Сковородинівських читань. – Харків, 1997. – С. 40–42.
  5. Єременко О. М. Соціальний детермінізм / О. М. Єременко // Теоретична соціологія. Навчальний посібник для семінарських занять і самостійної роботи студентів. – Луганськ, 1997. – С. 16–18.
  6. Єременко О. М. Античний спосіб виробництва / О. М. Єременко // Теоретична соціологія. Навчальний посібник для семінарських занять і самостійної роботи студентів. – Луганськ, 1997. – С. 73–75.
  7. Еременко А. М. Обесценивание событийности в научном и обыденном сознании Нового и Новейшего времени  / А. М. Еременко //Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ. Вип. 3. – Луганськ, 2000. – С. 14–38.
  8. Еременко А. М. «Средний элемент» в западноевропейском и восточнославянском социуме / А. М. Еременко //Ідея правової держави: історія і сучасність: Збірник наукових праць, присвячений 135-річчю з дня народження П. І. Новгородцева. – Луганськ: РВВ ЛАВС, 2002. – С. 241–246.
  9. Еременко А. М.Сущность и структура исторического события / А. М. Еременко // Історична наука: проблеми розвитку. Матеріали Міжнародної наукової конференції. – Луганськ, 2002. – С. 192–197.
  10. Єременко О. М. Історичні діячі в кривому дзеркалі історичної свідомості / О. М. Єременко // Історичні постаті України: проблеми і пошуки. – Луганськ, 2003. – С. 6–15.
  11. Еременко А. М. Диалектика свободы и несвободы в историческом событийствовании / А. М. Еременко //Проблема свободи у теоретичній та практичній філософії // Матеріали Х Харківських міжнародних Сковородинівських читань. У 2 ч. Ч. 2. – Харків, 2003. – С. 29–31.
  12. Еременко А. М. Событийные уроки выборов в 2004 г. в Украине / А. М. Еременко // Полифоническая культура Украины. Вып. 1. – Луганск, 2005. – С. 60–68.
  13. Еременко А. М. Основные элементы структуры исторического процесса / А. М. Еременко // Философия и будущее цивилизации. Тезисы докладов и выступлений 1У Российского философского конгресса. Т. 3. – М., 2005. – С. 187–188.
  14. Еременко А. М. Структура исторического процесса в свете эстетического учения Аристотеля / А. М. Еременко // Фигуры истории, или «общие места» историографии. Вторые санкт-петербургские чтения по теории, методологии и философии истории / Отв. Ред. А. В. Малинов. – СПб.: Изд-во «Северная Звезда», 2005. – С. 33–42.
  15. Еременко А. М. Структурно-событийный и ценностно-смысловой подход к истории / А. М. Еременко // Динамика нравственных приоритетов человека в процессе его эволюции. Материалы ХІХ Международной научной конференции. Ч. 1. – СПб., 2006. – С. 44–47.
  16. Еременко А. М. Преодоление некоторых правовых стереотипов в историко-правовых исследованиях / А. М. Еременко //Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ: Спецвип. № 3. Ч. 1: Ідея права і держава. – Луганськ, 2007. – С. 24–29.
  17. Еременко А. М. Пути становлення нации: сценарий для Украины / А. М. Еременко // Полифоническая культура Украины. Вып. 2. – Луганск, 2007. – С. 55–61.
  18. Еременко А. М. Негативные и позитивные аспекты социальных конфликтов / А. М. Еременко // Ученые записки Таврического национального университета  им. В. И. Вернадского. Сер. «Философия. Социология». Т. 21 (60). № 3. – Симферополь, 2008. – С. 20–24.
  19. Єременко О. М. Зрадники-герої в українській і світовій історії / О. М. Єременко // Вісник Центральної виборчої комісії. – 2009. – № 2-3. – С. 98–104.

АНОТАЦІЯ

Єременко О. М. Історична подія у контексті європейської традиції (соціально-філософський аналіз). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за фахом 09. 00. 03 – соціальна філософія та філософія історії. Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара. – Дніпропетровськ, 2010.

У дисертації розроблена теорія історичної події. Подія проаналізована як онтологічний і соціально-історичний феномен, висвітлені фундаментальні ейдетичні параметри становлення історії. Виявлені онтологічні основи подієвості, проаналізована структура події, розроблені принципи класифікації історичних подій, проаналізовані наративні та віртуальні аспекти історичної подієвості. Особлива увага приділена обґрунтуванню можливості ейдетично-структуралістського розуміння подієвих структур, що повторюються в історії, що дало змогу вийти за межі лінійно-фіналістичного історизму та розробити принципово нову багатомірну модель пізнання історії.

Ключові слова: історія, подія, структура, можливе і дійсне, соціальна дія, ейдос, архетипна подія, подієтема.

АННОТАЦИЯ

Еременко А. М. Историческое событие в контексте европейской традиции (социально-философский анализ).– Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора философских наук  по специальности 09. 00. 03 – социальная философия и философия истории. Днепропетровский национальный университет имени Олеся Гончара. – Днепропетровск, 2010.

В диссертации разработана теория исторического события. Проанализировано событие как онтологический и как социально-исторический феномен, освещены фундаментальные эйдетические параметры становления истории.

Показано, что фундаментальной онтологической основой событийности является гетерогенность бытия. В конечном счете, события происходят потому, что существует множество несводимых друг к другу сущих и потому, что имеет место глубинная рассогласованность между бытием и сущим.

Проанализирована сущность события как социально-исторического феномена. Выведено определение понятия «историческое событие», согласно которому историческое событие есть изменение существующих социальных условий, являющееся результатом человеческих действий и обладающее относительной самостоятельностью, целостностью и значимостью для хода исторического процесса.

Исследована взаимосвязь основных элементов событийной структуры истории. Показано, что исторический процесс представляет собой угасание событий в условиях и возникновение из условий новых событий благодаря человеческой деятельности.

Исследована структура события. Показано, что событие представляет собой динамическое единство воздействия и претерпевания человека в структуре социальной среды, а также, что событие конституируется пересечением таких оппозиций: прошлое – будущее, действительное – возможное, необходимость – свобода, детерминация – целеполагание, сущее – должное. Осуществлена классификация исторических событий, исходя из их структурно-смысловых особенностей.

Проанализировано соотношение онтологических и семиотических аспектов в структуре события. Показано, что современные социально-исторические процессы характеризуются тенденцией возрастания роли семиотической составляющей событий. Исследована взаимосвязь исторических событий, взятых в онтологическом аспекте, и исторических нарративов; обоснована первичность событий  по отношению к нарративам. Проанализированы виртуальные аспекты событийной истории. Показана многоаспектность виртуальных пластов исторического процесса, неопределенность пространственно-временных границ события и неоднозначность его смысловых аспектов.

Обоснованы понятия «архетипическое событие» и «архетипическая программа», которые характеризуют реальное или легендарное событие, приобретающее особую значимость в сознании и коллективном бессознательном того или иного этноса или иной социальной группы, и программирующее последующую историю группы.

Для обоснования самостоятельной природы исторического события введено понятие событемы как событийного эйдоса и виртуальной ячейки единичных событий. Осуществлена попытка заложить основы классификации событем.

Показано, что событемный подход позволяет осмыслить эйдетическую структуру истории. Такое осмысление открывает перспективу выхода за рамки линейно-финалистской модели исторического процесса, характерной для классического историзма. В парадигме обоснованного в работе эйдетического историзма история предстает как процесс заполнения сравнительно небольшого числа событем огромным множеством единичных событий, осуществляемых огромным множеством исторических деятелей, которые могут быть сведены к сравнительно небольшому числу историко-психологических типов.

Ключевые слова: история, событие, структура, возможное и действительное, социальное действие, эйдос, архетипическое событие, событема.

SUMMARY

Yeremenko A.M. Historical event in the context of European tradition: social-philosophical analysis.– Manuscript.

Thesis for the Doctoral Degree in Philosophy Speciality 09.00.03 – Social Philosophy and Philosophy of History. – Dnepropetrovsk Oles Gonchar National  University. – Dnepropetrovsk, 2010.

The thesis represents the theory of the historical event. An event as ontological and social-historical phenomenon is analised in the research; the fundamental eidetic parameters of the history formation are investigated. The ontological bases of the eventment, the structure of the event, the principles of classification of historical events are discovered, the narrative virtual aspects of the historical eventment are researched. The special consideration is given to the substantiation of the possibility of the eidetic-structuralistic understanding of event structures that repeat in history. That enabled to exceed the bounds of the linear-finalistic historical method and to develop the new multidimensional model of history cognition.

Keywords: history, event, structure, possible and actual, social action, eidos, archetypal event, eventeme.

Підписано до друку 12.11.2010 р. Формат 60х90/16

Друк плоский. Папір офсетний. ГарнітураTimesNewRoman.

Ум. друк. арк. 2,0. Тираж 100 прим.

_____________________________________________________

Друкарня ДНУ, вул. Наукова, 5, м. Дніпропетровськ, 49050

ІСТОРИЧНА ПОДІЯ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ (СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ) на http://mirrorref.ru


Похожие рефераты, которые будут Вам интерестны.

1. Реферат Історико-філософський дискурс феномена соціальної реальності

2. Реферат Нумізматика як спеціальна історична дисципліна

3. Реферат Ціннісний контекст освіти: історична ретроспектива

4. Реферат Обумовленість ЄС як рушійна сила європейської інтеграції країн Західних Балкан

5. Реферат Господарство та економічна думка суспільства європейської цивілізації в період середньовіччя (V–XV ст.)

6. Реферат Аналіз конструкції ступиці та півосі, аналіз їх технологічності та визначено тип виробництва

7. Реферат ПРОБЛЕМИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ РЕФОРМАЦІЇ В ДОСЛІДЖЕННЯХ УЧЕНИХ ПРЯШІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ (КІНЕЦЬ1980-х рр.-ПОЧАТОК ХХІ ст.)

8. Реферат Традиції моєї родини виховна година

9. Реферат Військово - патріотичне виховання в козацькій традиції

10. Реферат ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА АКЦЕНТУАЦІЇ ТА СИСТЕМА ВОКАЛІЗМУ ДАВНЬОГЕРМАНСЬКИХ МОВ