Новости

КУЛЬТУРНА ПАМ’ЯТЬ ЯК МЕХАНІЗМ СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНОЇ НАСТУПНОСТІ

Работа добавлена:






КУЛЬТУРНА ПАМ’ЯТЬ ЯК МЕХАНІЗМ СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНОЇ НАСТУПНОСТІ на http://mirrorref.ru

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Рагозіна Тетяна Едуардівна

                                                                                       УДК 130.2:122/124

КУЛЬТУРНА ПАМ’ЯТЬ ЯК МЕХАНІЗМ

СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНОЇ НАСТУПНОСТІ

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія

та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Донецьк – 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії ДВНЗ «Донецький національний технічний

Університет» Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник:   доктор філософських наук, професор

ДОДОНОВ Роман Олександрович,

                                         ДВНЗ «Донецький національний технічний університет»,

                                         завідувач кафедри філософії

Офіційні опоненти:доктор філософських наук, доцент

ШКЕПУ Марія Олексіївна,

Київський національний

торговельно-економічний університет,

професор кафедри філософських та соціальних наук

                                          кандидат філософських наук

МОЛОДЦОВ Борис Іванович,

                                          Луганський національний університет

                                          імені Тараса Шевченка,

                                          доцент кафедри філософії та соціології

Захист відбудеться «02» грудня 2010 року о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради   К 11.051.06  у Донецькому національному університеті за адресою: 83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, головний корпус, кафедра філософії, ауд. 509.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Донецького національного університету (83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий «  01» листопада  2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

к.філос.н., доцент                                                                                Т. В. Целік

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження пов’язана з низкою об’єктивних і суб’єк-тивних факторів. Починаючи з середини XX ст. людство увійшло в епоху дина-мічних культурно-історичних змін, які охопили систему культурних цінностей і механізмів культурних трансформацій. Стрімкість змін у змісті та вигляді окремих сучасних суспільств, а також прискорення темпів розвитку всього людства не могли не зробити предметом філософської рефлексії проблему культурної пам’яті як проблему пошуку механізмів добору, збереження і передачі культурно-історичного досвіду. З огляду на те, що пошук механізмів історичної наступності шляхом осмислення сутності культурної пам’яті зорієнтований також на виявлення єдності людського роду (природи його ідентичності), дана обставина додатково актуалізує проблему культурної пам’яті як форми тотожності буття минулого з сучасним і майбутнім.

Характерно, що соціальні передумови зацікавленості різних наукових дисциплін проблемою культурної пам’яті (як, наприклад, поява друку і радіо, або розвиток наприкінці ХХ ст. електронних і цифрових технологій, які викликали лавиноподібне зростання інформації та різного роду інновацій), – часто усвідомлюються лише заднім числом, в силу чого проблема культурної пам’яті стає своєрідним «дзеркалом», яке відображає наслідки «згущення» культурних інновацій та драматичний, за виразом Г. Люббе, факт «скорочення нашого перебування в сучасному». За свідченням П. Нора, «світове панування пам’яті» і сплеск публікацій, присвячених її різним аспектам, пов’язані з феноменом, котрий прийнято називати «прискоренням історії» і який означає, що найбільш постійними та стійкими тепер є зміни, які прискорено виштовхують сучасне у минуле, котре стрімко віддаляється від нас.

Разом з тим, сплеск інтересу до різних аспектів теми пам’яті в рамках сучасного суспільно-гуманітарного дискурсу свідчить не тільки про її значущість і появу нового проблемного поля, але і про незрілість предметного змісту таких, здавалось би, споріднених понять, як «культурна пам’ять», «соціальна пам’ять», «історична пам’ять», що часто призводить до їх некритичного використання та понятійної плутанини і також служить фактором, який диктує необхідність розробки поняття культурної пам’яті.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.Дисертаційне дослідження виконане згідно з планом наукової роботи кафедри філософії ДВНЗ «Донецькій національний технічний університет» Міністерства освіти й науки України, зокрема з держбюджетною темою «Ноосферологія: методологічні та соціально-аксіологічні проблеми аналізу сучасної цивілізації» (Н -11- 05).

Стан наукового опрацювання проблеми.В соціально-філософській думці поняття «культурна пам’ять» актуалізується у 1980−1990-ті роки. Не дивно, що по відношенню до предметного змісту нового поняття спостерігається невизначеність його концептуальних рамок. Як відзначає П. Хаттон, в цілому тема пам’яті хоча і стала «квінтесенцією міждисциплінарних інтересів», все ж таки, ні в кого на цю тему не було «переважного права».

Але першою проблему пам’яті поставила філософія: починаючи з Платона і Аристотеля різні аспекти цієї проблеми стають наскрізною темою європейської філософії. Їх аналіз ми знаходимо у А. Августина і Т. Аквінського, Р. Декарта і Дж. Локка, у німецькій класичній філософії, у А. Бергсона, у феноменології Е.Гуссерля, у вченні М. Гайдеггера і герменевтиці Г.-Г. Гадамера, в екзистенціа-лізмі М. Мерло-Понті і Ж.-П. Сартра, у П. Рікера, Ж. Дерріда та Ж. Дельоза.

Зв’язок механізмів передачі та збереження культурного досвіду з практичною діяльністю людей, працею – одна з ключових ідей у філософії К. Маркса. В рамках марксистської парадигми цю ідею у ХХ ст. розвивав так званий «діяльнісний підхід», представлений широким колом дослідників: А. Арнольдов, Е. Баллер, Г. Батищев, Н. Бережний, В. Біблер, Б. Воронович, Ю. Вишневський, Ю. Давидов, В. Давидович, Ю. Жданов, Н. Злобін, В. Іванов, М. Каган, М. Кветной, Л. Коган, Е. Маркарян, В. Межуєв, М. Петров, М. Трубніков, З.Файнбург та інші.

Важливий внесок у дослідження пам’яті як психічної здібності людини внесли психологи П. Блонський, Л. Виготський, А. Лурія, Б. Ломов, Ж. Піаже, П. Бюлер,М. Ярошевський та інші, у чиїх працях був розглянутий процес філо- та онтогенезу пам’яті людини. У психоаналізі були виявлені механізми витискування формоутворень пам’яті зі сфери свідомості у сферу несвідомого, які пов’язувалися як з індивідуальним (З. Фрейд), так і з колективним (К. Юнг) досвідом людини.

Різні форми культурної пам’яті (традиції, ритуали, обряди, міфи тощо) активно досліджують культур-антропологи, історики релігії, етнографи, літературознавці – Б. Андерсон, А. Байбурін, Р. Генон, Е. Дюркгейм, В. Ємельянов, П. Коннертон, А. Макаров, М. Мосс, В. Ніколаєв, А. Пігалев, І. Полонська, А. Редкліфф-Браун, С. Токарєв, В. Топоров, Е. Хобсбаум, Е. Шацкий, М. Еліаде.

Фахівці в галузі культурної антропології запропонували своє розуміння механізмів збереження та передачі культурного досвіду. Так, Л. Леві-Брюль розробив концепцію пра-логічного мислення первісних народів, яке підкоряється закону партиціпації – зв’язку явищ не причинно-наслідковими відносинами, а відносинами асоціації, і, таким чином, відрізняється від мислення сучасного людства засобами організації, збереження і передачі культурного досвіду. Інший фран-цузький антрополог – К. Леві-Стросс – обстоював концепцію єдності людського розуму, який має ідентичну для всіх народів структурно-символічну природу і залишається тотожним самому собі на всіх стадіях історичного розвитку. Ця стру-ктура складається з бінарних опозицій елементарних символів, які здатні кодувати та зберігати культурний досвід. Леві-Стросс запропонував структурно-семіотичний метод аналізу таких культурних явищ, як міф, тотем, маски, структури поселень тощо.

Однією з найбільш продуктивних у справі осмислення проблеми культурної пам’яті наприкінці ХХ ст. виявилась семіотична концепція Ю. Лотмана, а також концепція відомого німецького культуролога Я. Ассмана.

Не нехтує поняттям пам’ятітакож і теорія комунікації, котра, згідно Г. Почепцову, налічує більше трьох десятків прикладних теорій комунікації та майже два десятки спеціальних версій. Так, А. Соколовим соціальна пам’ять трактується як структурний елемент системи соціальної комунікації.

У соціології, починаючи з М. Хальбвакса, була розроблена концепція колек-тивної пам’яті, головними ідеями якої є розрізнення індивідуальної та колективної, автобіографічної та історичної пам’яті, які відрізняються за суб’єктом-носієм цих видів пам’яті, способом їх виробництва, обсягом і соціальними функціями.

З 80-х років минулого століттяфранцузькі історикипереосмислюють поняття «історична пам’ять», якепочинає обговорюватисяузвязкузвкоріненням постмодерністської тези про владу історіографічних дискурсів, котрі конструюються з метою утвердження«потрібних» традицій вякості офіційної памятісуспільства. Практично всі дослідники (П. Нора, П. Хаттон, І. Савельєва, Л. Рєпіна) вважають, що це потягло за собою зміни в розумінні предмета і завдань історії як науки, що спирається на твердо встановлені історичні факти, а підміна об’єктивного взаємозв’язку руху подій образами так званої історичної пам’яті у вигляді «усних історій», взятих зі спогадів сучасників, призводить до суб’єктивістської версії історії.

В останні роки на пострадянському просторі зростає інтерес до дослідження проблеми пам’яті в різних її аспектах. Цікавий погляд вітчизняних філософів С. Кримського і В. Малахова на дану проблему був представлений на філософсько-теологічних «Успенських читаннях». Підвищений інтерес до даної проблематики спостерігається також з боку культурологів: якщо на I-му Російському культурологічному конгресі в 2006 р. були представлені чотири доповіді, присвячених різним аспектам культурної пам’яті, то на II-му Російському культурологічному конгресі у 2008 р. – 37 доповідей та повідомлень.

Деяких аспектів проблеми культурної пам’яті торкалися у наступних дисертаціях, захищених в Україні останніми роками: Багров Г. Г. «Культурно-історична пам’ять в контексті проблем часу» (К., 1996), Бондаренко-Бринь В. В. «Соціальний час: моделі суб’єктивного сприйняття» (Донецьк, 2006), Дударь В. В. «Історична пам’ять як духовний та соціокультурний феномен» (К., 1994), Жадько В. А. «Історична пам’ять у системі духовного світу особистості сучасного українського соціуму (соціально-філософський аналіз)» (К., 2008), Коньшина Г. Є. «Трансформація соціальної пам’яті в інформаційному суспільстві» (Х., 2008), Стародубцев Л. В. «Пам’ять та забуття в історії культури» (Х., 2003).

Метоюдослідженняє розробка поняттякультурної пам’яті, яке відображало б механізм історичної наступності соціокультурного цілого, що розвивається.

          Для досягнення поставленої мети у роботі передбачається вирішити такізавдання:

  • проаналізувати становлення поняття «культурна пам’ять» в сучасній соціально-філософській та культурологічній думці;
  • виявити соціальні умови та теоретичні передумови виникнення поняття культурної пам’яті в історико-філософській спадщині;
  • зясувати  характер внутрішнього взаємозв’язку феноменівпраця,історизм ікультура задля  виразу останнього в понятті «культурна пам’ять»;
  • розкрити механізм соціально-історичної наступності за допомогою аналізу внутрішніх протиріч всезагальної форми культурної пам’яті як парадоксу «структурного ізоморфізму»;
  • відтворити динаміку структурного ізоморфізму шляхом виявлення специфіки соціального спричинення якциклічної форми нелінійного детермінізму;
  • обґрунтувати культурну пам’ять якформу універсального соціального спричинення шляхом аналізу протиріч її внутрішньої структури як «парадоксу речі в собі»;
  • розвинути розумінняоб’єктивного ісуб’єктивного як форм соціального спричинення і виявити співвідношення понять «суб’єкт історії» та «суб’єкт культурної пам’яті»;
  • обґрунтувати культурну пам’ять якформу об’єктивної телеології історії завдяки аналізу діалектикиматеріального таідеального в історичному процесі;
  • розкрити механізм культурної пам’яті як специфічний спосіб «соціального метаболізму», зміст якого складаєкомунікація у вигляді взаємного обміну діяльністю між людьми, а також розкрити культурну пам’ять якоб’єктивнуформу  істини історії, яка є «онтологічнім обґрунтуванням»епістемології історії.

Об’єктом дослідження є суспільство як соціокультурне ціле, що розвивається в історичному часі.

Предмет дослідження – культурна пам’ять як атрибутивна форма і механізм наступності даного соціокультурного цілого.

Теоретико-методологічна основа дослідженняобумовлена специфікою філософського дослідження феномена культурної пам’яті та необхідністю виявлення його всезагальних параметрів на сутнісному рівні його буття. Згідно класичної філософської точки зору, істинним методом є таким, що забезпечує усвідомлення форми внутрішнього саморуху змісту досліджуваного предмета і який здатний виразити розвиток, не порушуючи його «іманентний ритм». З цих причин методом нашого дослідження єдіалектичний метод сходження від абстрактного до конкретного, який представляє собою органічне поєднаннядедукції таіндукції, містить в собі таку ж органічну єдністьаналізу ісинтезу як результатів свідомогооб’єднаннялогічного таісторичного способів дослідження, що дають логічне за формою, але історичне по сутності розуміння предмета, яке є адекватним змісту його сутності.

Наукова новизна одержаних результатів обумовлена метою та своєрідністю поставлених завдань, котрі пов’язані з розробкою поняття культурної пам’яті, і може бути сформульована у вигляді наступних теоретичних положень:

вперше:

  • виявлений внутрішній взаємозв’язок і співвідношення феноменівпраця,історизм ікультура, завдяки  чому розробленепоняттякультурної пам’яті, яке відображає властивість структурно-функціональної цілісності праці як соціального організму, яка полягає в її здатності не тільки продукувати в собі самійвідмінність,особливість,мінливість, але і водночас зберігати і відтворювати себе у своїйтожсамості, всезагальності, інваріантності: культурна пам’ять є, таким чином,адекватною формою, що ізоморфно відтворює атрибутивну побудову праці – спосіб її внутрішнього членування, а також спосіб зв’язку її сторін та елементів;
    • за допомогою аналізу протиріч форми всезагальності культурної пам’яті як «парадоксу структурного ізоморфізму» розкритиймеханізм спадкоємного існування соціокультурного цілого, носієм котрого виступає його структурна організація;
    • культурну пам’ять обґрунтовано якформу універсального соціального спричинення шляхом аналізу протиріч її внутрішньої структури як «парадоксу речі в собі»;
    • за допомогою аналізу діалектикиматеріального таідеального в історичному процесі розвинуто розуміння культурної пам’яті в якості такого механізму соці-ального спричинення, котрий здійснюється водночас у формідетермінізму та уформіоб’єктивної телеології історії;

отримало розвитку:

  • уявлення про динаміку структурного ізоморфізму шляхом виявлення специфіки соціального спричинення якциклічної форми нелінійного детермінізму;
  • трактуванняоб’єктивноготасуб’єктивного якформ соціального спричинення, а також виявлено співвідношення понять «суб’єкт історії» та «суб’єкт культур-ної пам’яті»;
  • розуміннясоціальної комунікації як процесу універсального обміну діяль-ністю між людьми, а також уявлення про культурну пам’ять якоб’єктивну форму істини історії, яка є «онтологічнім обґрунтуванням»епістемологіїісторії;

поглиблено:

  • розуміння того, що теоретичними передумовами поняття культурної пам’яті в історії філософської думки є ідеїісторизму, культури й праці, визрівання котрих стало можливим за наявності відповіднихсоціальних умов: коли саме суспільство досягло ступеня зрілості та стало системою з розвинутою соціальною основою;
  • уявлення щодо логічних труднощів розробки поняття культурної пам’яті в сучасній соціально-філософській думці, які пов’язані з орієнтацією досліджень на аналізособливих форм буття культурної пам’яті, внаслідок чого їївсезагальні, сутнісні властивості опиняються за межами досліджень.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів дослідження обумовлені новизною отриманих теоретико-методологічних положень, які дозволили концептуалізувати не тільки феномен культурної пам’яті, але і цілий ряд пов’язаних з ним явищ соціально-історичного процесу. Розроблене поняття культурної пам’яті є основою для наступного аналізу наявних форм буття культурної пам’яті і, тим самим – умовою побудови філософії культури як теорії, що передбачає перехід від аналізу сутнісного буття культури до аналізу феноменологічного рівня її буття. Висновки дослідження можуть бути використані в цілому ряді філософських та суміжних з ними соціально-гуманітарних наук: філософії історії, філософії культури, соціальній філософії, соціології, соціальній психології, культурології, теорії комунікації, як методологічна основа історіографії, а також у відповідних лекційних курсах і навчальних посібниках, з урахуванням програм вишів.

Особистий внесок здобувача.Основні положення та результати дисертаційного дослідження здобуті автором самостійно.

Апробація результатів дисертації.Основні положення дисертації доповідалися на засіданнях кафедри філософії Донецького національного технічного університету й наукових конференціях, а саме: «Культура и экономика» (Донецк, 2008); «Людина. Світ. Суспільство: Міжнародна наукова конференція» (Київ, 2009); «Філософська антропологія: Культура – Раціональність – комунікація: Всеукраїнська науково-практична конференція» (Донецьк, 2009); «Філософія у сучасному світі: Матеріали регіональної наукової конференції» (Донецьк, 2010); «Творча спадщина В. І. Вернадського та актуальні проблеми філософії освіти: 6-ті Вернадські читання: Міжнародна наукова конференція» (Донецьк, 2010).

Публікації.За матеріалами дисертації автором опубліковано вісім наукових робіт, з яких чотири – у виданнях, що визнані ВАК України як фахові.

Структура дисертаційної роботиобумовлена специфікою досліджуваного предмета, а також завданнями, які поставлені у відповідності до загальної мети. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, дев’яти підрозділів, висновків та списку використаних джерел (215 найменувань). Загальний обсяг дисертації складає 189 сторінок, з яких основного тексту – 170 сторінок; список використаних джерел – 19 сторінок.