Новости

Основні положення сучасної концепції прав людини і її відображення в Конституції України

Работа добавлена:






Основні положення сучасної концепції прав людини і її відображення в Конституції України на http://mirrorref.ru

Контрольна робота

з

«Основ конституційного права»

Зміст

  1. Вступ

  1. Основні положення сучасної концепції прав людини і її відображення в Конституції України.

  1. Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина. Співвідношення категорій «права і свободи людини» та «права і свободи громадянина».

  1. Класифікація конституційних прав і свобод людини і громадянина .

  1. Конституційні обовязки.

  1. Висновок.

  1. Список використаної літератури.

  1. Вступ.

Конституційне право — галузь права, що являє собою сукупність юридичних норм, які закріплюють основи норм права, основні права, свободи, обов'язки, форму правління і форму державного устрою, організацію, спосіб і процедуру формування, концепцію і порядок діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та інституту виборів.

Конституційне право Україні слід розглядати як галузь права і законодавства, як наука і навчальну дисципліну, що має свій предмет і метод, характеризується особливими правовими нормами і відносинами та принципами правового регулювання.

Конституційне право України як галузь права і законодавства являє собою систему правових норм і нормативно-правових актів та інших джерел, що регулюють відносини, пов'язані з основами конституційного ладу, правового статусу особи, народовладдям, територіальним устроєм суспільства і держави. Через них забезпечуються організаційна та функціональна єдність суспільства України як цілісної соціальної системи. При цьому закріплюються основи конституційного ладу України, загальні засади правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, система державних органів, основні положення і принципи організації місцевого самоврядування в Україні.

Конституція (лат. constitutio — установлення, устрій, порядок) — основний державний документ (закон), який визначає державний устрій, порядок і принципи функціонування представницьких, виконавчих та судових органів влади, виборчу систему, права й обов'язки держави, суспільства та громадян. Інші закони держави, як правило спираються на конституцію.

У Стародавньому Римі конституціями називали окремі закони, які видавали імператори.

У державах Середньовіччя, а також до останнього часу на Сході, в землях ісламу, роль конституції грали священні релігійні тексти — Біблія і Коран, які були правовою основою для релігійних судів.

З появою світських держав сучасного типу з розподілом влади і складним законодавством виникла потреба у Основному Законі — конституції сучасного типу.

Сучасна західноєвропейська історична наука першими документами такого типу називає англійські Велику хартію вольностeй 1215 року, і Білль про права 1689 року, які залишаються чинними досі.

Першою офіційною конституцією вважається Конституція США, прийнята 1787 року. З незначними поправками вона чинна і сьогодні.

У Європі першою офіційною конституцією вважається Конституція Польщі 1791 року, в Азії — конституція Ірану 1906 року. Перша конституція Росії була прийнята 1918 році. Сучасна українська історична наука першою українською конституцією називає конституцію гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 року, коли в Бендерах (теперішня територія республіки Молдова) було затверджено «Правовий Уклад Та Конституцію відносно Прав I Вольностей Війська Запорозького».

Конституція України ухвалена 28 червня 1996.

  1. Основні положення сучасної концепції прав людини і її відображення в Конституції України.

Правовий статус особистості: поняття та види; заро­дження вчення про права людини; основні сучасні підходи до ви­значення взаємовідносин людини і держави, сучасний етап роз­витку конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні; конституційні принципи правового статусу людини і громадянина.

Становище особистості в суспільстві визначається правовими та іншими видами соціальних норм і позначається терміном «су­спільний статус».

Правовий статус особистості - це її юридично закріплене ста­новище в державі й суспільстві, він становить важливу складову частину суспільного статусу особистості, належить до її якості як людини і громадянина, характеризує зв 'язки особистості з держа­вою та державно організованим суспільством. Такі зв'язки вини­кають у різних сферах життєдіяльності суспільства, між різними категоріями людей і державою та регулюються практично всіма галузями національного права України, що дозволяє виокремити різні види правових статусів за різними підставами. Так, напри­клад, за суб'єктами розрізняють статуси:

1) загальний - поширюється на всіх людей і громадян;

2) спеціальний (родовий) - характеризує особливості стано­вища окремих категорій людей і громадян, наприклад, біженців, студентів, пенсіонерів тощо;

3) індивідуальний - притаманний окремому індивіду.

Залежно від того, нормами якої галузі права визначається по­ложення людини і громадянина, виокремлюють різні галузеві ста­туси: конституційно-правовий, адміністративно-правовий, цивіль­но-правовий, кримінально-процесуальний тощо.

Найбільш суттєві зв'язки між людиною і громадянином, суспі­льством та державою отримали закріплення в Конституції Украї­ни; у сукупності вони становлять конституційний статус люди­ни і громадянина. Слід розмежовувати поняття конституційного і конституційно-правового статусу людини і громадянина: перший визначається лише Конституцією України, а другий - як Консти­туцією України, так й іншими джерелами галузі конституційного права, наприклад, законами України «Про громадянство України», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про біженців» тощо.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина посі­дає особливе місце в системі галузевих правових статусів. Його специфіка полягає в тім, що, по-перше, він єдиний та однаковий для всіх людей і громадян (тобто це - загальний статус), по-друге, він відіграє роль базового, вихідного для всіх інших галу­зевих статусів.

Норми, які сукупно визначають конституційно-правовий ста­тус людини і громадянина, складають загальний конституційно-правовий інститут «Основи правового статусу людини і громадя­нина». За своєю структурою цей інститут відображає структуру конституційно-правового статусу людини і громадянина і склада­ється з кількох головних конституційно-правових інститутів, до яких, зокрема, відносять:

1) конституційні принципи правового статусу людини і грома­дянина;

2) громадянство;

3) загальну правосуб'єктність;

4) основні права, свободи та обов'язки1;

5) гарантії правового статусу2

Конституційно-правовий статус людини і громадянина базує­ться на певній концепції прав людини, принципах правового стату­су людини і громадянина; перелік основних прав, свобод і обов'яз­ків визначаються конституцією держави відповідно до тих чи інших теоретичних положень у галузі прав людини.

Права людини в загальному вигляді - це універсальна катего­рія, що характеризує захищену законом міру можливої поведінки людей, яка спрямована на задоволення потреб та інтересів людини шляхом користування елементарними, найбільш важливими бла­гами та умовами безпечного, вільного існування особистості в су­спільстві. Права людини характеризують обсяг благ та умов, що забезпечують її вільний розвиток і визначаються суспільним по­ложенням людини (положенням у системі матеріального вироб­ництва).

Становлення прав людини пов'язане з генезою правових норм, в яких формулювалися (встановленням конкретних правил пове­дінки) можливості людини вільно користуватися відповідними благами з метою задоволення своїх різнобічних потреб.

У первісному суспільстві подібні правила поведінки мали син­кретичний характер, вони визначалися «мононормами», тобто нормами, які не можливо було диференціювати, як, скажімо, нор­ми релігії, моралі чи звичаєвого права. У цих нормах знаходили своє вираження уявлення щодо корисного чи шкідливого для роду чи племені, які, своєю чергою, були пов'язані зі становленням су­спільної праці. В цілому це були жорсткі приписи, вони були спрямовані на збереження цілісності роду, племені у вкрай склад­них умовах буття людини. Для мононорм було характерне те, що вони ніколи не надавали переваг одному членові роду перед інши­ми, тобто, вони закріплювали первісну рівність людини.

Правові системи перших рабовласницьких держав були засно­вані на методах насильства, примусу, що застосовувалися носіями верховної влади до переважної більшості населення. Рівень свобо­ди був мінімальним та охоплював лише правлячі кола. За цих умов розпочалося формування уявлень про права людини, письмовими свідченнями чого стали Біблія (давньоєврейські священні книги Танах), міфи стародавніх Китаю, Індії, Греції. Наприклад, усім ві­домі вічні ідеї Біблії про недоторканність життя людини, про пра­во приватної власності, про рівність людей, про заборону посяган­ня на честь і гідність людини тощо, сформульовані, зокрема, в Де­сяти Божих Заповідях (Книга «Вихід», 20).

Зародження наукових ідей про права людини відбувалося в V-VII ст. до н. є. в полісах Стародавньої Греції. Цей процес був пов'язаний з виникненням певного простору свободи, що створило умови для рівних політичних прав у осіб - громадян відповідного поліса, а біля витоків теоретичного усвідомлення відносин між людиною та державою і суспільством стояли грецькі мислителі, яких іменували «сімкою мудреців»,- Фалес із Мілета, Пітак із Мі-тілени, Періандр із Коринфа, Біант із Прієни, Клеобул із Лінда, Хілон із Ефор і Солон з Афін, найбільш відомим з яких є Солон (638-559 pp. до н. є.). Заслуга «сімки мудреців» для становлення та розвитку теоретичних уявлень про права людини полягала в тім, що вони високо оцінили роль закону для прав і свобод людини. Саме з розробленням Подітії (Конституції) Солона, власне, і з'явилося те явище, яке сьогодні іменують правами (юридичними) людини.

У Стародавній Греції ідеї Солона та інших представників сімки набули розвитку у вченні піфагорійців (життя людини має бути при­ведене у відповідність із висновками філософії щодо справедливості, належної міри у людських відносинах, яка розглядалася як «відплачу­ється іншому рівним», що являє собою філософську інтерпретацію стародавнього принципу таліону - око за око, зуб за зуб тощо).

Загалом, теоретичні концепції прав людини у Стародавній Греції розвивались у руслі пошуків об'єктивних природноправо-вих засад полісу та його законів. Наприклад, Геракліт тлумачив поліс та його закони як відображення космічного порядку, Демо-крит характеризував поліс і закон як щось штучне (що існує лише завдяки спільній думці), що обумовлене природним початком (тим, що існує насправді).

Вперше ідея природної рівності й свободи всіх людей була ви­словлена софістами (V-IV ст.), зокрема Гіппієм (460-400 pp. до н. є.). Він стверджував, що природа (закони природи) - це природне пра­во, яке протистоїть хибному, недосконалому, створеному люди­ною закону - позитивному праву. При цьому під природним пра­вом Гіппій розумів неписані закони, яких однаковою мірою до­тримувалися громадяни всіх полісів античної Греції. Протагор (481-411 pp. до н. є.) стверджував: «міра всіх речей - людина». Софіст Лікофрон ввважав, що люди є рівні за природою, відповід­но, рівні і їхні особисті права, а закон є гарантією особистих прав. Епікур (341-270 pp. до н. є.) тлумачив свободу людини як її відпо­відальність за розумний вибір свого способу життя і за себе. А ідея стоїків про людини як громадянина Всесвіту згодом буде покладе­на в основу ліберальної концепції прав людини.

Згідно з Платоном (428/427-347 pp. до н. є.) справедливість по­лягає в тім, щоби «ніхто не захоплював чужого і не позбавлявся свого». Платон розрізняв геометричну рівність (рівність за гідністю й доброчесністю) та арифметичну рівність (рівність міри, ваги й числа). Найкращою він вважав геометричну рівність - «більшому вона дає більше, меншому - менше, кожному дарує те, що розмірне його природі». Ця ідея Платона була розвинута Аристотелем (384-322 pp. до н. є.) у його вченні щодо двох видів справедливості - зрів­няльної та розподільної (спільні для всіх громадян блага мають бути розподілені між членами суспільства пропорційно їхньому внеску у спільну справу). Тут доречно згадати цікавий вислів Арістотеля: «Рівність здається справедливою, і так воно і є, лишень не для всіх, а для рівних; і нерівність також уявляється справедливою, і так воно насправді і є, але знову ж таки не для всіх, а лише для нерівних».

Великий внесок у розвиток теоретичних основ прав людини зробив видатний римський юрист і державний діяч Марк Туллій Цицерон (106-43 pp. до н. є.), який обстоював ідеї свободи і справед­ливості. Цицерон стверджував, що всі люди подібні та рівні один одному, громадянин не лише не повинен сам шкодити іншим, по­рушувати чужу власність або чинити іншу несправедливість, а й зобов'язаний надавати допомогу тим, що потерпіли від несправед­ливості,- «у захисті свободи немає приватних осіб». Критерій справедливості за Цицероном - універсальний закон природи -природне право, яке є вищим, істинним законом і передує будь-якому писаному закону.

Сенека, заперечуючи ідею рівності громадян, запропонував ідею рівності всіх людей і всіх станів, як творінь Божих.

Демократії Стародавньої Греції та Стародавнього Риму дали поштовх для розвитку європейської цивілізації, що заснована на персоноцентристській парадигмі - від людини до держави. Поряд із цим у китайській, індуській, деяких інших цивілізаціях панував системоцентристський підхід, згідно з яким держава стоїть над людиною, перетворює її на слухняного виконавця державної волі. Це обумовило різні тенденції становлення та розвитку прав люди­ни, на цей процес впливають різноманітні чинники - культура, фі­лософія, релігія, суспільний світогляд, мораль тощо,- які в сукуп­но визначають характер тієї чи іншої цивілізації.

В історії політико-правової думки, юридичній практиці, звича­євому праві різних народів склалися чотири основні підходи до розв'язання проблеми прав людини, закріплення правового стату­су особистості.

1. Ліберальна (європейська) концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини та обґрунтовує не­обхідність конституційного визначення таких умов, які сприяли б вільному розвитку особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як про природний стан людини та вищої соці­альної цінності після самого життя. «Свобода є для суспільного організму тим же, що здоров'я для індивідуума: якщо людина втра­чає здоров'я, ніщо на світі їй не миле, якщо суспільство втрачає свободу, то воно знемагає і вже не знає щастя» (Г. Болінгброк).

Основні ідеї ліберальної концепції прав людини вперше діста­ли законодавче закріплення в деклараціях і конституціях XVII-XVII ст. Найбільше значення для утвердження та поширення цих ідей відіграли Массачусетська хартія 1648 p., яка називалася «Закони і свободи», Декларація прав Вірджинії 12 червня 1776 p., Декларація незалежності США 4 липня 1776 р. та Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р. (Франція). А основні положення сучасної ліберальної концепції є такими:

1) всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчу­жувати їхні природні права, а забезпечення та охорона цих прав -головне призначення держави;

2) свобода полягає у можливості людини робити все, що не за­вдає шкоди іншій людині, тобто свобода людини не може бути аб­солютною, вона обмежується свободою інших людей. Основа сво­боди - рівність можливостей для всіх;

3) межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом. Ф. Воль-тер писав: «Свобода полягає в тім, щоби залежати тільки від за­конів»;

4) частина дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією з метою допомогти людині усвідо­мити свої можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але конституційний перелік прав людини не може вважа­тися вичерпним;

5) обмеження прав людини можливе лише у виняткових випад­ках і здійснюється з метою сприяти загальному добробуту в демо­кратичному суспільстві.

  1. Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина. Співвідношення категорій «права і свободи людини» та «права і свободи громадянина».

Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина являють собою основоположні засади та ідеї, відповідно до яких здійснюється правове регулювання відносин між особою та державою.

Відповідно до ст.ст.21-24 Конституції України конституційними принципами правового статусу людини і громадянина є наступні:

усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними;

права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними;

конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод;

кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості;

громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Ст.52 Конституції України передбачено рівність прав дітей незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Крім того, з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток 26 квітня 2001 року Верховною Радою України було прийнято Закон „Про охорону дитинства”.

Визначення  правового  статусу  людини,  громадянина  та  особистості пов’язується  із  формуванням  розуміння  даних  термінів,  оскільки  їх особливості  та  зміст  понять безпосередньо  впливають  на  аналіз  статусу позначуваних ними осіб. Зазначені категорії позначаються та різняться між собою найменуванням учасників правових зв’язків, статус яких регулюється Конституцією України, іншими нормативно-правовими актами.

Аналіз конституцій країн СНД свідчить про те, що в них, перш за все, окреслюється  правовий  статус  особистості  як  суб’єкта  прав  і  свобод,  що належать людині і громадянину . Тим самим вони приводять у відповідність національне законодавство до міжнародних документів. Важливо встановити, які спільні риси існують між поняттями “права людини”, “права громадянина”, “права особи” в аспекті їх співвідношення з правами і свободами. Розділ другий Конституції України має назву “Права, свободи  і  обов’язки  людини  і  громадянина”,  тому  поняття  “людина”  і “громадянин”  офіційно  закріплені  в  діючому  Основному  Законі.

Співвідношення  між  цими  категоріями,  на  нашу  думку,  наступне:  права людини  –  це  загально  соціальна  категорія,  яка  складається  об’єктивно  в результаті розвитку і вдосконалення суспільного виробництва і політичної системи  суспільства  у  формі  соціальних  можливостей  користуватися різноманітними економічними, політичними і духовними благами, що існує ще  до  державного  їх  закріплення,  а  права  громадянина  –  це  такі  права людини, які знаходяться під охороною і захистом держави.

Термін  “особистість”  є  узагальненим  і  об’єднує  поняття  “людина”  і “громадянин”.

Поняття  “суб’єкт”  і  “особистість”  співпадають,  якщо  Конституція  і закони наділяють людину, що легально знаходиться на території України, яка підпадає під юрисдикцію України, правосуб’єктністю. Саме таке положення закріплено ст. 26 Конституції України, яка встановлює, що “іноземці і особи без  громадянства,  що  знаходяться  в  Україні  на  законних  підставах користуються  тими  ж  правами  і  свободами,  а  також  виконують  такі  ж обов’язки,  як  і  громадяни  України,  за  виключеннями,  встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України”. Згідно з Конституцією і законами України, суб’єктом права визнається кожна людина, яка знаходиться на території України. Таке розуміння і обумовлює поняття прав людини.

Правове  положення  мігруючого  населення  зумовлюється  виключно статусом  прав  людини,  який  охороняється  будь-якою  державою  у відповідності  до  вимог  конституції  і  норм  міжнародного  права.  Тому конституції  країн  світу,  що  відображають  встановлені  в  міжнародно-правових актах терміни, говорячи про права людини, використовують слова: “кожен  має  право”, “всі”, “кожному  гарантується”  тощо.  Права  людини застосовуються  і  в  тих  випадках,  коли  текст  конституції  закріплює безособовий  обов’язок  держави  щось  “визнавати”, “охороняти”, “гарантувати”, “забезпечувати”. Але коли мова йде про права, якими наділені виключно  громадяни  даної  держави,  то  використовують  формулювання “громадяни мають право”. Наприклад, “громадяни України мають право на свободу об’єднання в політичні партії і громадські організації…” (ст. 36). Таким чином, різниця в термінах складає відмінність правового статусу людини  та  громадянина,  їх  прав  та  обов’язків.  Якщо  поняття  “людина” пов’язано  з  категорією  “мешканець  держави”,  тобто  населення,  що складається з осіб, які мешкають на теренах держави на законних підставах, то  поняття  “громадянин”  означає  постійний  правовий  зв’язок  особи  і держави, що має вияв в їх взаємних правах і обов’язках.

Аналізуючи  співвідношення  понять  “права  людини”  і  “права громадянина” доцільно враховувати, що хоч вони і згадуються як тотожні, вони не є такими, не є ідентичними. Права людини мають своїм витоком природне право, а права громадянина – позитивне, хоча і ті, і інші мають невід’ємний  характер.  Права  людини  є  основними,  вони  притаманні  всім людям від народження, незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в межах якої живуть, чи ні, а права громадянина включають в себе лише ті права,  які  закріплюються  за  особою  в  силу  її  приналежності  до  держави (громадянство).  Отже,  громадянин  певної  держави  володіє  повним комплексом прав, що належать до загальновизнаних прав людини та всіма правами громадянина, які визнаються в певній державі.

На нашу думку, права громадянина є своєрідним обмеженням рівності між людьми, оскільки ними володіють лише особи, які мешкають в країні і мають  її  громадянство,  адже  громадяни  мають  право  приймати  участь  у виборах  у  вищі  і  місцеві  органи  державної  влади,  в  органи  місцевого самоврядування,  у  загальнонаціональних  і  місцевих  референдумах, користуватися  правом  рівного  доступу  до  державної  служби,  приватної власності на землю, бути членами політичних партій тощо. Особи, які не мають громадянства певної держави, такими правами не наділені.  Така  дискримінація,  що  допускається  міжнародним співтовариством,  обумовлюється  правомірним  бажанням  кожної  держави надати вказані права лише особам, які тісно пов’язані з долею держави і в повному обсязі виконують конституційні обов’язки. На  нашу  думку,  теорія  конституціоналізму  в  сучасній  державі пов’язується не лише із характеристикою державно-владних відносин, а і повинна мати напрацьовану теоретичну основу, до якої і належать проблеми співвідношення категорій “права людини”, “права громадянина” та “права особи”.

4. Класифікація конституційних прав і свобод людини і громадянина .

Закріплені у другому розділі Конституції України права і свободи людини та громадянина можна поділити на політичні, соціально-економічні, культурні та особисті.

Соціальна основа цих прав і свобод визначається їх об'єднанням в єдиний комплекс, систему, що відображає найважливіші об'єктивні інтереси суспільства в цілому і кожного його члена зокрема. Ця система має свою структуру, що дістає вияв у поділі прав і свобод на групи та види, між якими немає стійких меж, оскільки вони об'єднані системою, в якій посідають певне місце.

В юридичній літературі наводяться різні класифікації прав і свобод людини та громадянина. Так, І. В. Ростовщиков виділяє конституційні та галузеві права і свободи. На його думку, вони у свою чергу, поділяються на соціально-економічні, політичні, культурні, особисті права, права з приводу захисту інших прав та свобод, а також на загальні і спеціальні.

П.М.Рабінович за сферою суспільних відносин та характером потреб людини або цінностей, що виступають їх об'єктом, поділяє права і свободи людини та громадянина на фізичні, особистісні, культурні (гуманітарні), економічні, політичні. Він вважає, що загальносоціальні права за значенням для їх носіїв можна поділити на основні та неосновні; за характером, способом здійснення — на активні та пасивні; за суб'єктним складом здійснення — на індивідуальні та колективні.

Л.Д.Воєводін з урахуванням наявності різних галузей права виділяє основоположні, матеріальні та процесуальні права і свободи.

Розбіжність між різними класифікаціями пояснюється критеріями, покладеними в їх основу. Ми підтримуємо думку про те, що ці критерії мають відповідати певним вимогам, а саме: бути суспільне значущими, сприяти виявленню особливостей кожної групи і кожного виду .

У даній статті розглядаються не усі конституційні права і свободи людини та громадянина, а лише особисті, які регулюють сферу особистого життя та індивідуальної свободи суб'єктів. Вони закріплюють за останніми можливості використання та охорони їх невід'ємних благ і цінностей. Конституція і галузеве законодавство України надають та гарантують громадянам комплекс можливостей щодо поважання їх гідності, особистої свободи і недоторканності;

свободи думки, совісті, недоторканності житла тощо.

В українській теорії конституційного права класифікація особистих прав і свобод побудована на критеріях, що випливають з методу системного аналізу. Ще в радянські часи Л.Д.Воєводін намагався розглянути усю сукупність конституційних прав та обов'язків у вигляді системи, що має відносну самостійність. Самостійність цієї системи полягає у тому, що зазначені права та обов'язки містять загальні основи правового статусу особи і громадянина, а також специфічні внутрішньосистемні зв'язки між її елементами, тобто між основними групами прав і обов'язків, а також між окремими правами та обов'язками.

Отже, конституційні особисті права необхідно розглядати як елемент системи основних прав і обов'язків. Водночас ці права мають риси відносно самостійної підсистеми, яка складається з елементів більш низького порядку — окремих конституційних прав. Кожне окреме конституційне особисте право конкретизується у галузевих (кримінально-процесуальних, цивільних, адміністративних тощо) суб'єктивних правах.- Групи конституційних особистих прав притаманні ознаки спільності та цілісності. Суть та призначення окремих конституційних особистих прав полягають у тому, щоб з різних боків, у різних аспектах забезпечити громадянам блага особистої свободи. Остання лежить в основі системи особистих прав, кожне з яких безпосередньо пов'язане з іншими. Розглядаючи усю сукупність існуючих конституційних особистих прав і свобод людини та громадянина, ми виділяємо в окрему групу права і свободи, що дістали назву “права-гарантії”5.

У радянській літературі дані права не розглядались у масиві особистих прав громадян. Вони складали групу так званих гарантій, наданих Конституцією та галузевим законодавством для забезпечення ефективної реалізації усіх конституційних прав і обов'язків людини та громадянина.

Однак деякі автори (М. П. Фарберов, Н. В. Вітрук, В. А. Масленніков) виділяли права та свободи, пов'язані з захистом інших прав і свобод. Вони називали ці права правами з приводу захисту і включали їх до складу особистих прав і свобод. Зазначений вид охоплював декілька особистих прав і свобод: право на судовий захист, на оскарження дій посадових осіб, державних органів, установ, організацій, на відшкодування шкоди, право обвинуваченого на захист. Після прийняття у 1996 р. нової Конституції України до цього виду було включено низку інших прав: на правову допомогу, на самозахист, на звернення до міжнародних судових установ, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Однак права з приводу захисту не вичерпують увесь масив прав-гарантій. Їх значно більше. Вони закріплені у статтях 55—64 другого розділу “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина” Конституції України.

Права-гарантії входять до складу конституційних особистих прав тому, що вони, як й останні, забезпечують охорону і користування невід'ємними особистими благами та цінностями, дають змогу людині та громадянину безперешкодно користуватися особистою свободою.

З урахуванням критеріїв, покладених різними авторами в основу класифікації основних конституційних прав і свобод людини та громадянина, в тому числі особистих, на нашу думку, можна виділити такі критерії поділу прав-гарантій на види:

1) юридична відповідальність;

2) дія законів та інших нормативно-правових актів у часі;

3) можливості з приводу захисту;

4) обмеження прав і свобод;

5) можливості щодо відшкодування шкоди.

Поділ прав-гарантій за цими критеріями не вичерпує усю їх сукупність. Деякі права не можуть бути віднесені до жодного з видів, виділених на підставі зазначених вище критеріїв. Їх можна об'єднати у групу під назвою “інші права”.

Права-гарантії, об'єднані за юридичною відповідальністю, відзначаються такими особливостями:

1) особа не несе юридичної відповідальності в разі невиконання явно злочинного розпорядження чи наказу;

2) ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення;

3) юридична відповідальність особи має індивідуальний характер;

4) особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом;

5) особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду;

6) ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину;

7) обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях;

8) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Характерними особливостями прав-гарантій, об'єднаних за дією законів та інших нормативно-правових актів у часі, є таке:

1) закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом;

2) закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними;

3) закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи;

4) ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Права-гарантії, виділені за можливостями з приводу захисту, визначають такі положення:

1) права і свободи людини і громадянина захищаються судом;

2) кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;

3) кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

4) кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна;

5) кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань;

6) кожен має право на правову допомогу; у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно;

7) кожен є вільним у виборі захисника своїх прав;

8) для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура;

9) підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Права-гарантії, об'єднані за обмеженнями прав і свобод, характеризують такі положення:

1) засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду;

2) конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України;

3) в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку їх дії;

Права-гарантії, об'єднані за можливостями щодо відшкодування шкоди, визначають такі фактори:

1) у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, заподіяну безпідставним засудженням;

2) кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

На наш погляд, запропонована класифікація прав-гарантій найбільш повно враховує міжнародні стандарти та чинне законодавство в сфері особистої свободи. Наведені права-гарантії виступають як певні можливості людини і як гаранти забезпечення реалізації її інших прав та свобод.

  1. Конституційні обов’язки.

Обов’язки – складова частина правового статусу особи. Вони пов’язані з правами і свободами людини і громадянина і цим можна пояснити ту обставину, що обов’язки закріплені у розділі ІІ Конституції України “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. Важко уявити людину, яка має тільки обов’язки, як неможливим є й права особи без обов’язків. Конституційні обов’язки законодавцем встановлюється для забезпечення інтересів інших людей, держави і суспільства, самих носіїв обов’язків.

Конституція України виходить із принципу рівності обов’язків, який означає, що жоден громадянин не повинен звільнятись або ухилятись від обов’язків, вони рівномірно мають поширюватися на всіх громадян, іноземців та осіб без громадянства. Однак деякі обов’язки на останні дві категорії осіб не розповсюджуються (зокрема, захист Вітчизни).

Поява в Конституції України нових основних обов’язків громадян, самостійна цінність конституційних обов’язків (поряд із суб’єктивними правами) у регулюванні суспільних відносин, як елемента конституційного статусу людини і громадянина уможливлює їх самостійну класифікацію. В літературі конституційні обов’язки людини і громадянина класифікують за різними критеріями:

1) за характером зв’язку особи і держави – обов'язки людини і обов'язки громадянина; 2) за основними сферами життєдіяльності особи – особисті, політичні, соціально-економічні, культурні, екологічні;

3) за способом закріплення –

а) прямо закріплені в Конституції України;

б) що випливають із тлумачення положень Основного Закону;

4) за функціональною спрямованістю (дією) –

а) дія яких спрямована на охорону і захист конституційного ладу України та його основ;

б) спрямовані на забезпечення законності і правопорядку в державі;

в) спрямовані на розвиток економічної системи, на забезпечення екологічної безпеки країни;

5) за їх адресатами (дестинаторами) – обов'язки щодо:

а) держави;

б) суспільства, інших людей, своїх близьких;

в) себе;

6) за характером здійснення –

а) реалізуються в конкретних правовідносинах;

б) здійснюються в загальних (конституційних) правовідносинах;

7) за формою здійснення – індивідуальні і колективні;

8) за часом реалізації – постійні і тимчасові;

9) за характером забезпечення – обов'язки, для здійснення яких з боку держави:

а) вимагається створення певних матеріальних благ, правозастосовча діяльність;

б) не вимагається особливої активності, достатньо підтримання громадського порядку й законності.

Вважаємо доцільним коротко охарактеризувати конституційні обов’язки людини і громадянина в Україні.

Обов’язок додержуватися Конституції України і законів України є одним із найважливіших обов’язків людини і громадянина. Він передбачений ст. 68 Основного Закону і стосується всіх осіб, які перебувають на території України. Цей конституційний обов’язок не обмежується виконанням тільки Конституції і законів, а означає, що кожний повинен додержуватися і підзаконних актів, актів органів місцевого самоврядування. Йдеться про дотримання принципу законності. В Конституції містяться заборонні норми у вигляді заборони для громадян здійснювати ті чи інші дії. Так, у ст. 37 Конституції передбачена заборона утворення і діяльності політичних партій та громадських об’єднань, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки тощо. Встановлюється, що на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

Обов’язок захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи встановлений ст. 65 Конституції України. Більш детально обов’язок захисту Вітчизни врегульовано Законом “Про оборону України” від 6 грудня 1991 р. Порядок проходження військової служби встановлений Законом України “Про загальний військовий обов’язок та військову службу” від 25 березня 1992 року. Альтернативна служба існує для тих громадян, які за своїми світоглядними та релігійними переконаннями не можуть нести військову службу. В цих, та інших встановлених законом випадках, громадяни України мають право на заміну військової служби альтернативною громадянською службою, порядок проходження якої врегульовано Законом України „Про альтернативну (невійськову) службу”. Військова служба є почесним обов’язком кожного громадянина. Тому за ухилення громадян від чергового призову на дійсну військову службу, а також за ухилення від військової служби встановлена кримінальна відповідальність.

Шанування державних символів уперше закріплюється як конституційний обов’язок громадян України. Державні символи – прояв суверенітету нашої держави, і тому підлягають особливій охороні з її боку.

Обов’язок не заподіювати шкоди природі і відшкодувати завдані їй збитки встановлений ст. 66 Конституції України. Збереження навколишнього середовища визнається світовою спільнотою як основне завдання і обов’язок не тільки кожної держави, а й кожної людини планети. Екологічні обов’язки громадян України деталізовані в поточному законодавстві, зокрема в Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р. Проблема охорони цього середовища в Україні після катастрофи на Чорнобильській АЕС є досить важливою. У зв’язку з цим в ст. 16 Конституції України закріплено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави. Обов’язок дотримання вимог екологічної безпеки, раціонального природокористування й охорони навколишнього середовища – це завдання не тільки державних інституцій, а й кожного громадянина.

Обов’язок охороняти культурну спадщину передбачений ст. 66 Конституції України, спрямований на збереження матеріальних і духовних цінностей Українського народу, його історичних надбань. Порядок здійснення цього обов’язку врегульовано Основами законодавства України про культуру”, законами “Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000 р., “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” від 21 вересня 1999 р.

Обов’язок набуття повної загальної середньої освіти, встановлений ст. 53 Конституції України, означає обов’язок кожного мати таку освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Загальна середня освіта є обов’язковою основною складової безперервної освіти. Її набуття спрямоване на забезпечення всебічного розвитку особистості шляхом навчання та виховання, які ґрунтуються на загальнолюдських цінностях та принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, системності, інтегративності, єдності навчання і виховання, на засадах – гуманізму, демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави.

Обов’язок поважати честь і гідність людей, не посягати на їхні права і свободи, закріплений в ст. 68 Конституції України, є важливою умовою свободи, її необхідним обмеженням і фундаментальним принципом забезпечення правопорядку. Повага до прав інших осіб потребує високої правосвідомості громадян. Реалізації своїх прав за рахунок інших є одночасно порушенням як норм права, так і моралі. Додержання цього конституційного обов’язку мінімізує конфлікти між людьми або навіть унеможливлює їх.

Обов’язок піклування про дітей та непрацездатних батьків передбачено ст. 51 Конституції України. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Цей обов’язок громадян відображає особисту відповідальність кожної людини за долю своїх батьків і дітей, коли вони вже або ще не в змозі забезпечити свої життєві потреби. Більш детально ці питання регламентуються Сімейним кодексом України та нормами поточного законодавства.

Обов’язок сплати податків і зборів вперше в Україні закріплюється на конституційному рівні (ст. 67). Конституція зобов’язує кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Платниками податків є юридичні та фізичні особи, на яких згідно із законами України покладено обов’язок сплачувати податки. Громадяни сплачують податок із своїх доходів відповідно до Закону України „Про податок з доходів фізичних осіб” від 22 травня 2003 р. та інших нормативно-правових актів.

6. Висновок.

Вивчення студентами курсу конституційного права України сприяє оволодінню іншими навчальними дисциплінами і професійному формуванню в цілому. Разом з цим цей курс сприяє вихованню правосвідомості і правової культури, формуванню національної ідеології, поваги до Конституції, законів, до держави, державних символів та інших інститутів держави.

Джерела конституційного права мають комплексний характер, оскільки об’єднують і матеріальні і процесуальні норми. Джерела конституційного прав є результатам правотворчості державних органів та безпосереднього творення права самим народом.

Соціальна злагода, соціальний конституціоналізм – мета і ціль молодого українського суспільства; це відповідає ментальності українського народу, його прагненню зберігати територіальну цілісність і єдність, його ставлення до інтересів некорінних національностей. Все це має стати основою конституційного прав України, головне соціальне призначення якого – реалізація ідеї соціальної злагоди.

7. Список використаної літератури.

1. Конституція України - К., 1996р.

2. Коментар до Конституції України, Інститут законодавства Верховної Ради України, друге видання, виправлене й доповнене, К., 1998р.

3. Конституційне право України, друге видання, виправлене й доповнене, за ред. Проф. В.Ф. Погорілка, К.:Наукова думка, 2000р.

4. Кравченко В.В., Конституційне право України: Навчальний посібник, ч.1., К., 1988р

5. Луняк М.О., Конституційне право України, Лекційний курс та навчально методичні матеріали, Ніжин, 2001р.

6. Загальна декларація прав людини, 1948р.

7. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, 1966р.

8. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, 1966р.

9. Цівільний кодекс України (зі змінами та доповненнями станом на 15 січня 1999р.), Х: ООО “Одиссей”, 1999р.

10. Боботов С.В., Конституційна юстиція (порівняльний аналіз), Москва, 1994р.

Основні положення сучасної концепції прав людини і її відображення в Конституції України на http://mirrorref.ru


Похожие рефераты, которые будут Вам интерестны.

1. Реферат ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ОХОРОНУ ПРАЦІ»

2. Реферат Основні вимоги положення про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи

3. Реферат НЕОБХІДНІСТЬ ТЛУМАЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

4. Реферат МОВНІ ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

5. Реферат Правова охорона Конституції України

6. Реферат Інклюзивна освіта: основні положення

7. Реферат Основні положення теорії масового обслуговування

8. Реферат Основні світові тенденції та концепції управління персоналом

9. Реферат Освіта сучасної України

10. Реферат Суть концепції сталого розвитку україни