Новости

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Работа добавлена:






ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ на http://mirrorref.ru

МІЖНАРОДНИЙ СОЛОМОНІВ УНІВЕРСИТЕТ

ФакультетЮридичний

КафедраПублічного права

Завідувач кафедри професор  Мартиненко П.Ф.

Протокол № ___________  засідання кафедри

від «___» ______________ 20__ року.

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ

ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Магістерська робота

студентки7-го курсу

заочної форми навчання

ДеркачОлениОленівни

Науковий керівник

кандидат юридичних наук, професор

Вінгловська Олена Іванівна

Робота захищена «___» ____________ 20__ р.

з оцінкою _____________________________

Київ 2013

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. Поняття та правовий статус подружжя за законодавством України…………………………………………………………………………….7

1.1.Поняття подружжя. Особливості суб’єктного статусу подружжя………...7

1.2.Історичні аспекти правового регулювання право власності подружжя в Україні……………………………………………………………………………18

1.3. Основні права та обов’язки подружжя за законодавством України…….29

РОЗДІЛ 2. Правовий режим майна подружжя за сучасним законодавством України…………………………………………………………………………...38

2.1.Законне регулювання майнових відносин подружжя………………….….38

2.2.Договірне регулювання майнових відносин подружжя……………….….46

2.3.Теоретичні та практичні проблеми спадкування за заповітом подружжя за законодавством України………………………………………………….….….57

2.4.Права та обов’язки подружжя з надання утримання відповідно до законодавства України…………………………………………………………..66

РОЗДІЛ 3. Вирішення проблем правового режиму майна подружжя за законодавством України………………………………………………….….….72

3.1 Проблеми поділу майна подружжя при розірванні шлюбу…………..…..72

3.2. Проблеми спільного майна подружжя за законодавством України…….79

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...85

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….88

ВСТУП

Актуальність теми. Проблеми правового регулювання майнових відносин у сім’ї завжди були об’єктом пильної уваги як законодавця, так і вчених. Однак протягом ряду останніх десятиліть вони аналізувалися виключно в рамках національного законодавства. Звернення вчених до зарубіжного досвіду регулювання сімейних відносин завжди мало критичну ціль й особливий політичний підтекст. Кардинальні соціально-економічні перетворення, які відбулися в нашій країні за останні роки, проголошення України відкритою демократичною соціальною державою зробили актуальним аналіз сімейного законодавства в широкому порівняльному аспекті. В сучасних умовах адекватний розвиток внутрішнього сімейного законодавства України можливий лише на основі розуміння загальних європейських і світових тенденцій правового регулювання відносин у сім’ї.

Нині в Європі намітилися процеси інтеграції й уніфікації законодавства, які торкнулися і галузі сімейного права. В 2001 р. була заснована Комісія із Сімейного права Європи (the Commіssіon on European Famіly Law), завданням якої стало розроблення рекомендаційних Принципів по окремих інститутах сімейного права. Україна проголосила про своє прагнення до європейської й світової інтеграції. У зв’язку з цим розвиток внутрішнього сімейного законодавства нашої країни має здійснюватися з урахуванням міжнародних норм і стандартів організації сімейних відносин.

Проблема регулювання правових відносин з майном подружжя комплексно не вивчалася не тільки на теренах України, а й в радянській і пострадянський науці на відміну від дослідження правовідносини подружжя взагалі та їх регулювання на національному рівні. Тут ситуація значно краща. У питаннях поняття, природи та історичного розвитку правовідносин подружжя взірцем продовжують залишатися праці дореволюційних вчених (Д.Азаревича, А.Гуляева, А.І.Загоровського, І.Г.Оршанського, І.А.Покровського, Н.Є.Сєрєбрєннікова, В.І.Синайского, Г.Ф.Шершеневича). В сучасних умовах сімейні відносини в цілому та особливості їх правового регулювання досліджуються такими українськими та російськими вченими, як М.В.Антокольська, І.В.Жилінкова, С.Я.Фурса, О.А.Хазова. В останні роки до вивчення правового регулювання правовідносин подружжям у  праві України активно долучилися О.А.Андрєєва, Р.М.Достдар, О.М.Калітенко, А.Н.Льовушкін, О.В.Мишутинська, Е.П.Титаренко, Л.А.Тищенко, О.О.Ульяненко, Д.С.Шулєпін.

Метою магістерської роботи є постановка і розв’язання питань в сфері регулювання майнових відносин подружжя відповідно до законодавства України, визначення на основі широкого порівняльно-правового аналізу сутності системи правового регулювання майнових відносин подружжя та її складових елементів.

Для досягнення цієї мети необхідно вирішити наступні завдання:

  • визначити поняття системи правового регулювання майнових відносин подружжя, її види та елементи;
  • проаналізувати поняття і зміст правового статусу подружжя,
  • дослідити поняття, класифікації, умови дійсності подружніх договорів, включаючи шлюбний договір;
  • здійснити комплексний аналіз договірного регулювання майнових відносин подружжя під час шлюбу і на випадок його припинення;
  • позначити перспективи майбутнього розвитку законного і договірного регулювання майнових відносин подружжя.

Об’єктом дослідження у магістерської роботі єправовідносини подружжя в майновій сфері, правове регулювання майнових відносин подружжя за законодавством України.

Предметом дослідження у магістерської роботівиступає сукупність правових засобів регулювання майнових відносин подружжя за законодавством України, а також правова доктрина, наукові джерела, судова практика розгляду спорів між подружжям і практика укладення подружніх договорів.

Для досягнення поставленої мети в процесі виконання магістерської роботи були використані загальні та спеціальні наукові методи.

Історичний (генетичний) метод використовувався, зокрема при дослідженні становлення систем правового регулювання майнових відносин подружжя у країнах загального й континентального права у зв’язку з трансформацією сімейних відносин, сімейної структури, традиційних уявлень про шлюб і сім’ю.

Філософський (діалектичний) метод використовувався при дослідженні сутності понять правового статусу подружжя, системи правового регулювання майнових відносин подружжя, фактичного шлюбу, сімейного будинку, подружнього договору та ін.

За допомогою юридичного (догматичного) методу досліджувалися правові засоби регулювання майнових відносин подружжя у системах загального й континентального права, зокрема зарубіжне й національне законодавство.

Порівняльно-правовий метод застосовувався при порівнянні положень національного законодавства із законодавством інших правових систем; порівнянні концепцій, теорій і правової доктрини в цілому; визначенні національних особливостей і культурного значення правового регулювання майнових відносин подружжя в Україні та деяких інших країнах і в порівнянні з ними.

Метод системно-структурного аналізу використовувався при визначенні структури дипломної роботи; дослідженні співвідношення понять “правовий статус”, “правове становище”, “правоздатність” і “правовий статус подружжя”; аналізі категорії “шлюбний договір” у національному й зарубіжному праві.

Структура магістерської роботи. Магістерська робота складається з вступу, трьох розділів, дев’яти підрозділів, висновків, списку використаної літератури, який налічує 55 найменувань. Загальний обсяг магістерської роботи становить 93 сторінки.

РОЗДІЛ 1. Поняття та правовий статус подружжя за законодавством України

1.1.Поняття подружжя. Особливості суб’єктного статусу подружжя

Серед суб’єктів сімейних правовідносин важливе місце посідає подружжя. Подібним, але не тотожним із подружжям правовим статусом володіють такі суб’єкти сімейних правовідносин, як колишнє подружжя (колишні чоловік та дружина) та особи, що проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу. У зв’язку з цим, вважаємо за доцільне проаналізувати особливості суб’єктного складу подружніх та прирівняних до них правовідносин та за результатами, –  сформувати власні висновки та пропозиції в цій частині.

Основними суб’єктами подружніх та прирівняних до них правовідносин є подружжя. На думку Є. М. Ворожейкіна, подружжям є громадяни, що досягли віку, вказаного в законі, та зареєстрували шлюб в органах запису актів цивільного стану [52, с.36]. Однак зазначене визначення, на нашу думку, не є повним, оскільки не охоплює усіх необхідніх умов, наявність яких дає змогу особам вступати у шлюб, також у дефініції не виокремлено важливу ознаку, яка вказана у законі, а саме різностатевість подружжя. Виходячи з цього, найоптимальнішим є таке визначення: «подружжям є жінка і чоловік, що відповідають встановленим законом умовам вступу в шлюб та пройшли процедуру реєстрації шлюбу в державному органі реєстрації актів цивільного стану». При використанні такої дефініції  виключається можливість набуття статусу подружжя одностатевими парами та охоплюються усі умови вступу в шлюб.

Охарактеризуємо детальніше подружжя як суб’єктів сімейних правовідносин.

1. Подружжям можуть бути лише особи різної статі: жінка і чоловік. Особливого значення тут набуває біологічний фактор, оскільки завдяки йому, різностатеві особи відчувають один до одного біологічний статевий потяг [4, с.67]. Подальшого розвитку біологічний фактор набуває при реалізації подружжям функції з відтворення роду – функції дітонародження. Саме з метою врахування біологічного фактора, закон встановлює відповідні вимоги до вступу в шлюб: досягнення віку, з якого особа є здатною до інтимного життя і дітонародження; відсутність відносин близької родинності задля уникнення ряду генетичних захворювань [6,c.17];  взаємна обізнаність про стан здоров’я подружжя, шляхом дошлюбного і шлюбного медичного обстеження подружжя. Поряд з біологічним чинником не менш важлива роль відводиться і соціальному елементу, що властивий відносинам подружжя. Окрім біологічного потягу, цим особам має бути властивий і суспільний потяг, який виявляється в наявності спільних цілей та інтересів, взаємній повазі та підтримці; коханні, яке базується не лише на рівні примітивного статевого потягу. На думку М. Т. Оридороги, основою шлюбу є не лише потреби суспільства у самовідтворенні, але й морально-етичне почуття кохання, котре виступає стимулом до укладення шлюбного союзу та його необхідним моральним елементом [40,c.30].

З огляду на вище зазначене, повністю виключається можливість набуття статусу суб’єктів подружніх правовідносин одностатевими союзами, а саме: парами геїв та лесбіянок. Законодавець у ч. 4 ст. 3 та ч. 9 ст. 7 СК України виключив можливість не лише перебування в шлюбі таких категорій осіб, але й повну неможливість віднесення цих форм людського співжиття до підстав створення сім’ї, оскільки вони є такими, що суперечать моральним засадам суспільства .

Як зазначає З. В. Ромовська, при розробці проекту Сімейного кодексу надходили пропозиції від Товариства геїв та лесбіянок про виключення із тексту проекту закону застереження щодо неможливості колізії з моральними засадами суспільства, однак вони були правомірно відхилені [39,c.182]. Варто зауважити, що справа про одностатеву пару була предметом розгляду Європейської комісії. Після розгляду цієї справи підготували висновок про те, що такого роду відносини необхідно трактувати не як сімейне, а як приватне життя. Тому ми доволі критично ставимось до спроб окремих науковців вести мову про наявність в одностатевих парах сімейно-правового статусу , у тому числі й у шлюбних правовідносинах, незважаючи на те, що подібна практика в деяких країнах світу існує (Нідерланди, Бельгія, Данія, Ірландія) [42,c.135]. Особливого загострення вказана проблема може набути в окремих інститутах сімейного права, – як-от усиновлення, застосування допоміжних репродуктивних технологій (штучного запліднення, імплантації зародка) при визначенні походження дитини.

2. Для набуття жінкою і чоловіком статусу подружжя закон встановлює цілу сукупність умов вступу в шлюб та перешкод до його укладення:

  • досягнення шлюбного віку. Закон визначає, що чоловік на момент реєстрації шлюбу повинен досягнути 18-річного віку, а жінка – 17-річного. Різниця у віці, з якого можливим є набуття статусу подружжя, пояснюється фізіологічними особливостями жіночого організму, який дещо швидше формується в статевому плані, ніж організм чоловіка, та відмінностями у розвитку жінки та чоловіка [2]. У виняткових випадках, прямо передбачених в законі (ст. 23 СК України), жінка і чоловік можуть стати подружжям до досягнення шлюбного віку з дозволу суду, але за умови досягнення 14-річного віку. Виходячи з цього, особливістю набуття статусу подружжя для жінки і чоловіка є досягнення ними відповідного віку, що дає право на шлюб;
  • добровільність шлюбу. Подружжя може вступити в шлюб за умови відповідного волевиявлення з їхнього боку, тобто вільної згоди і бажання; відсутності будь-якого тиску з боку майбутнього подружжя чи третіх осіб (батьків, інших родичів, друзів тощо) та дієздатності. Зрозуміло, що можливі випадки реєстрації шлюбу із порушенням зазначеної вимоги закону, однак такі шлюби можуть бути визнані недійсними, а особи  – такими, що не набули статусу подружжя;
  • одношлюбність. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. Тобто право на повторний шлюб виникає лише із припиненням попереднього. Це означає, що статус подружжя можливий одночасно лише з одним партнером. Виключається існування шлюбного правовідношення поза межами існуючого шлюбу. Це положення спрямоване на реалізацію принципу моногамії, на якому базується не лише законодавство України .
  • неможливість вступати в шлюб із родичами прямої лінії споріднення (рідними і двоюрідними братами і сестрами, між рідною тіткою, дядьком та племінником і племінницею, що є біологічним спорідненням, та особами, які перебувають у соціальному спорідненні до його припинення (усиновлення). Вказані заборони, покликані з одного боку, не допустити генетичних хвороб у майбутнього потомства, а з іншого, – уникнути громадського осуду та повною мірою реалізувати положення законодавства щодо додержання моральних засад суспільства при регулюванні сімейних відносин.

Окрім вище перерахованих позитивних і негативних умов укладення шлюбу, для набуття статусу подружжя жінка і чоловік зобов’язані додержуватися встановлених законом вимог до процедури реєстрації шлюбу: здійснити відповідне спільне волевиявлення шляхом подачі заяви встановленого зразка до органу державної реєстрації актів цивільного стану; бути ознайомленими про свої права та обов’язки як подружжя та майбутніх батьків, попередженими про відповідальність за приховання перешкод у реєстрації шлюбу; обізнаними про стан здоров’я один одного та бути присутніми при реєстрації шлюбу. Крім цього, майбутнє подружжя має підтвердити своє волевиявлення при реєстрації шлюбу .

3. Особливістю подружжя як суб’єктів сімейних правовідносин є питання виникнення шлюбної правосуб’єктності, оскільки в цьому випадку має місце збіг моменту виникнення правоздатності і дієздатності .

4. Подружжя як суб’єкти сімейних правовідносин наділяються законом сукупністю особливих особистих немайнових і майнових прав та обов’язків. Вказані права та обов’язки є специфічними, оскільки їх виникнення прямо залежить від наявності інституту шлюбу, без існування якого будь-які інші фізичні особи таких прав і обов’язків набути не в змозі. Такі особисті немайнові права та обов’язки подружжя, як право на материнство, право на батьківство, право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності; право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток; право дружини та чоловіка на зміну прізвища; право дружини та чоловіка на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї; обов’язок подружжя турбуватися про сім’ю; право дружини та чоловіка на особисту свободу виникають лише завдяки такому юридичному факту, як реєстрація шлюбу. Припиняються вказані права та обов’язки із припиненням шлюбу. З виникненням інституту шлюбу лише такі його суб’єкти, як подружжя, можуть набувати особливих речевих  прав у сфері особистої приватної та спільної сумісної власності; права та обов’язки з утримання; права на укладення, зміну і припинення шлюбного договору.

5. Особливістю подружжя як суб’єктів сімейних правовідносин є специфічний  вид сімейно-правової санкції, що може бути до них застосований, а саме – інститут недійсності шлюбу. Зазначений інститут може застосуватися виключно в межах шлюбних правовідносин.

6. Поряд з особливостями виникнення в жінки і чоловіка правового статусу подружжя, можливо вести мову і про особливості його припинення. До того ж таке припинення може бути як повним, у разі припинення шлюбу, так і неповним, у разі призупинення шлюбу шляхом застування інституту сепарації (роздільного проживання подружжя). До того ж не всі обов’язки жінки і чоловіка як подружжя припиняються при розірванні шлюбу (наприклад, права та обов’язки подружжя щодо взаємного утримання після розірвання шлюбу, взаємні права та обов’язки подружжя щодо виховання та утримання дітей тощо). З огляду на це, можливо вести мову про таких суб’єктів сімейних правовідносин, як колишнє подружжя, подружжя, що перебуває у відносинах сепарації (роздільного проживання жінки і чоловіка), подружжя, шлюб між яким «де-юре» існує, але «де-факто» їхні сімейні відносини фактично припинилися. Виокремлення таких суб’єктів поміж класичного подружжя є необхідним, оскільки кожний із них по-різному реалізує свої сімейні права та обов’язки.

Під колишнім подружжям як суб’єктами сімейних правовідносин слід розуміти жінку і чоловіка, шлюб між якими припинено у визначеному законом порядку, одних деякі види сімейних прав та обов’язків на строковій або постійній основі за нами залишаються незалежно від припинення шлюбу. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Стаття 76 СК України передбачає, що розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло в неї за час шлюбу. До того ж таке право і кореспондований йому обов’язок може мати як постійний характер (частини 1, 2 ст. 76 СК України), так і строковий, у межах трьох років (ч. 4 ст. 76 СК України). Частина 2 ст. 96 СК України передбачає можливість встановлення в шлюбному договорі його чинність у цілому або окремих положень і після розірвання шлюбу [45,c.56]. Особливістю правового статусу колишнього подружжя як суб’єктів сімейних правовідносин є те, що з припиненням шлюбу жінка і чоловік залишаються лише суб’єктами окремих видів шлюбних правовідносин. Переважний комплекс прав та обов’язків як подружжя з припиненням шлюбу втрачається в силу закону.

Певну специфіку мають такі суб’єкти, як подружжя, що перебуває в режимі окремого проживання на підставі рішення суду (статті 119–120 СК України). Вони, зберігаючи за собою комплекс особистих немайнових прав та обов’язків як подружжя, відповідних прав та обов’язків, що передбачені шлюбним договором, позбавляються можливості набуття статусу суб’єктів таких речових відносин, як відносини спільної сумісної власності. Також, у цьому випадку обмежується дія принципу презумпції батьківства, що передбачений ст. 122 СК України.

У житті непоодинокими є випадки фактичного припинення шлюбних відносин за умови існування зареєстрованого шлюбу. Законодавець не повною мірою зреагував на необхідність більш комплексного вирішення цієї проблеми, однак у нормі ч. 6 ст. 57 СК України передбачив положення про можливість визнання особистою приватною власністю дружини та чоловіка майна набутого нею або ним за час їхнього окремого проживання у зв’язку із фактичним припиненням шлюбних відносин. У частині інших прав та обов’язків презюмується повна правосуб’єктність таких осіб у шлюбних правовідносинах.

Ще однією не менш важливою проблемою, яка на сьогодні досить жваво обговорюється як в науці, так і у правозастовчій діяльності, є визначення відносин, що виникають між жінкою і чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі, та окреслення специфіки суб’єктного складу таких відносин. Іншою назвою таких відносин є фактичні шлюбні відносини . Слід зауважити, що цей правовий інститут зазнавав у законодавстві України певної трансформації. Законом України від 22 грудня 2006 р. № 524-V «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України» доповнено зміст ст. 74 СК України шляхом встановлення обмеження до такого союзу у формі заборони перебування жінки і чоловіка, що проживають фактичним шлюбом у будь-якому іншому шлюбі. З огляду на це фактичні шлюбні відносини – це суспільні відносин, що виникають між жінкою та чоловіком, які знаходяться у тривалому союзі, що ґрунтується на спільному проживанні та веденні спільного господарства, взаємній моральній та матеріальній підтримці, без державної реєстрації шлюбу, за умови їх неперебування в будь-якому іншому шлюбі.

Таким чином, суб’єктами фактичних шлюбних відносин є жінка і чоловік, що наділені взаємними правами та обов’язками, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. До того ж такий союз має бути тривалим, ґрунтуватися на спільному проживанні та веденні спільного господарства, взаємній моральній та матеріальній підтримці.

Чи можемо ми ставити питання про визнання суб’єктів фактичних шлюбних відносин суб’єктами сімейного права? З огляду на чинне законодавство та практику його застосування, доктринальні погляди, попри наше переконання щодо недоцільності правової регламентації фактичних шлюбних відносин, все ж таки ми змушені констатувати такий факт. Хоча позиція законодавця з цього приводу є дещо непослідовною. 

Питання про визнання фактичного шлюбу сім’єю були предметом судових розглядів на рівні Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини.

З огляду на те, що рішення Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини є джерелами права, питання про визнання суб’єктів фактичних шлюбних відносин суб’єктами сімейного права у чинному законодавстві вирішено. Крапку було поставлено в СК України на рівні статей 74, 91  щодо поширення на таких осіб правового режиму спільної сумісної власності та прав і обов’язків з взаємного утримання.

Однак, якщо питання про визнання жінки і чоловіка, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою та в будь-якому іншому шлюбі суб’єктами сімейних правовідносин вирішено, то важко дійти аналогічного висновку щодо визнання їх учасниками власне шлюбних правовідносин. Може йтися лише про прирівняння таких осіб до подружжя в окремих видах шлюбних прав та обов’язків, як-от: у правовідносинах щодо спільної сумісної власності та у правовідносинах щодо утримання, у разі визнання таких відносин судом. Базуючись на ч. 2 ст. 21 СК України, відповідно до якої проживання однією сім’єю жінки і чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя, слід категорично констатувати факт відсутності між особами, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, правового статусу подружжя, незважаючи не деяку подібність таких відносин між собою та можливість поширення окремих прав та обов’язків, носіями яких традиційно було лише подружжя.

Ще однією не менш важливою проблемою є вирішення питання про  можливість наділення сімейно-правовим статусом осіб, яких закон називає «нареченими». Слід зауважити, що законодавець Законом України від 22 грудня 2006 року № 524-V «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України» трансформував існуючий раніше інститут заручин, що був запроваджений з 1 січня 2004 р. на інститут наречених. Відповідно до ч. 1 ст. 28 СК України особи, що подали заву про реєстрацію шлюбу, вважаються нареченими.

Кодекс поклав на наречених ряд обов’язків щодо повідомлення один одного про стан свого здоров’я (ч. 1 ст. 30 СК України); відшкодування затрат, що були понесені у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля у разі відмови від шлюбу; повернення речей що були подаровані у зв’язку з майбутнім шлюбом чи відшкодування їх вартості (ст. 31 СК України).Таким чином, на перший погляд, можливо дійти висновку, що законом наречених віднесено до кола суб’єктів сімейних правовідносин. Однак з цим важко погодитись з огляду на те, що сімейні правовідносини між цими особами ще не виникли і невідомо чи виникнуть. Сам факт подачі заяви про реєстрацію шлюбу, тобто набуття особами статусу наречених, не створює обов’язку до вступу в шлюб. До настання такого юридичного факту, як реєстрація шлюбу, цих осіб неможливо вважати суб’єктами сімейних правовідносин. Відносини, що склалися між цими особами можна назвати «передшлюбними», але аж ніяк не шлюбними. Важко ці відносини назвати сімейними в прямому розумінні цього слова, оскільки в них немає ознак сім’ї. Доцільніше такі відносини охарактеризувати як цивільно-правові і врегулювати їх варто не на рівні сімейного законодавства, а в ЦК України, в якому й передбачено можливість захисту прав та охоронюваних законом інтересів таких осіб, у тому числі й щодо відшкодування затрат на приготування до шлюбу. Інститут визнання недійсним договору дарування за своєю природою є суто цивільно-правовим. Включення таких відносин до кола регулювання цивільного законодавства дасть змогу поширити на наречених такий спосіб захисту цивільних прав, як відшкодування моральної шкоди, який у СК України для наречених не передбачений. Ці відносини можна було б навіть впорядкувати на рівні недоговірних зобов’язань у сфері набуття чужого майна без достатньої правової підстави. Таким чином, у наречених відсутній сімейно-правовий статус, що унеможливлює постановку питання про визнання їх суб’єктами сімейних правовідносин.

Виходячи з зазначеного вище, ми дійшли таких висновків:

  1. Суб’єктний склад подружніх і прирівняних до них правовідносин становлять подружжя (чоловік і дружина); колишнє подружжя (колишні чоловік та дружина), та особи, що проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу.
  2. Наречені належать до суб’єктів саме цивільного права, а не сімейного, з огляду на останні зміни сімейного законодавства.
  3. Стосовно осіб, що проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, на основі аналізу поглядів науковців та норм чинного законодавства  необхідно вважати таких осіб суб’єктами сімейного права.
  4. Аналіз сутності відносин, що виникають між особами однієї статі (пари лесбіянок та гомосексуалістів) привів до висновку про неможливість визнання таких осіб сім’єю. Не заперечуючи можливості здійснення і захисту такого роду людських відносин законом, ми не вважаємо за доцільне наділення одностатевих пар сімейно-правовим статусом. З цього приводу, має бути прийнятий спеціальний закон щодо здійснення і захисту прав сексуальних меншин. 

1.2. Історичні аспекти правового регулювання право власності подружжя в Україні

Нині в шлюбно-сімейному законодавстві України продовжують зберігатися норми про право спільної власності подружжя, сформовані ще за радянських часів. При цьому значна їх частина знайшла своє закріплення і в новому цивільному та сімейному законодавстві. Звичайно, на сучасному законодавстві щодо майнових відносин між подружжям не могли не позначитися досвід та досягнення світової юриспруденції. Загальновідомою є роль римського приватного права у становленні правових систем усіх країн світу. Однак заради справедливості все ж необхідно відзначити, що право стародавнього Риму та стародавньої Греції надавало перевагу регулюванню особистих, а не майнових відносин між подружжям, зокрема утриманню чоловіком дружини, укладенню угод дарування. Тому можна констатувати, що правове врегулювання майнових відносин між подружжям порівняно з іншими інститутами відбулося з певним запізненням.

Як відомо, Україна впродовж багатьох століть була залежною економічно й політичне від Росії. Відповідно і правова система України була багато в чому підпорядкована правовій системі Росії, яка мала свою історію. Нормативне врегулювання майнових відносин подружжя набуло юридичної визначеності лише у XVIII столітті, а до цього дружина була повністю підвладна чоловіку і не мала особистої та майнової самостійності. І лише в Зводі законів Російської імперії був закріплений принцип роздільності майна подружжя (т. X, ч. 1, ст. 109). Посаг дружини, майно, придбане нею за угодами на своє ім'я, набуте в порядку спадкування, визнавалося її роздільною власністю. Водночас спільно нажите подружжям в період шлюбу майно за умов надання відповідних доказів могло бути їх спільною власністю.

Після Жовтневої революції активізувалися нормотворчі процеси в сфері шлюбно-сімейних відносин. При цьому шлюбно-сімейне законодавство в Україні формувалося за зразками російського законодавства з певним відставанням у часі. Так як і в Російській Федерації, в УРСР 20 лютого 1919 р. були прийняті, зокрема, декрети "Про громадянські шлюби", "Про розлучення". У Російській Федерації в 1918 р. був прийнятий Кодекс про акти громадянського стану, про шлюбно-сімейне та опікунське право (скорочено - Сімейний кодекс). У липні 1919 р. в Україні також був прийнятий Сімейно-шлюбний кодекс УРСР, який однак фактично не набрав чинності у зв'язку з військовими діями на території України.

Незважаючи на те, що перший Сімейний кодекс УРСР багато в чому редакційне і змістовно відтворював усі принципові положення російського Сімейного кодексу, він мав велике юридичне значення для становлення правової системи в Україні. Важливо відзначити, що в ст. 85 Сімейного кодексу УРСР 1919 р. закріплювався принцип роздільності дошлюбного майна та майна, нажитого подружжям у період шлюбу. Запровадження принципу роздільності у майнових відносинах подружжя за задумом законодавців мало на меті, очевидно, забезпечити реалізацію принципу рівноправ'я чоловіка і жінки у їх майнових відносинах шлюбного періоду.

По закінченні громадянської війни постала проблема оновлення існуючих та створення нових законодавчих актів у різних сферах суспільних відносин. Відповідно в РРФСР розпочалася робота щодо заміни Сімейного кодексу 1918 р. Оскільки в УРСР Сімейний кодекс, як вже зазначалося, не був введений в дію, виникла необхідність розробки нового Сімейного кодексу. Робота над ним розпочалася ще в 1923 р. При цьому було розроблено кілька проектів Сімейного кодексу. Народний комісаріат юстиції України спершу в 1924 р. затвердив Основні положення проектованого Сімейного кодексу. Після відповідного обговорення кількох варіантів проекту на другій сесії ВУЦВК був прийнятий за основу проект, запропонований Нарком'юстом УРСР і опублікований в Основних положеннях [23,c.89].

Одним із найбільш дискусійних виявилося питання про обов'язковість реєстрації шлюбу, адже в Основних положеннях закладався принцип факультативності шлюбу (тобто визнавалась юридична сила як за зареєстрованими в органах ЗАГСу шлюбами, так і за "фактичними шлюбами", заснованими на спільному сімейному проживанні), що змінювало положення декрету РНК УРСР "Про громадянський шлюб" від 20 лютого 1919 р., згідно з яким лише зареєстрований шлюб міг породжувати відповідні особисті і майнові права та обов'язки подружжя. Таке ж положення було закріплене в Сімейному кодексі РРФСР, у ст. 52 якого містилася норма про те, що "только гражданский (светский) брак, зарегистрированньій в отделе записей актов гражданского состояния, порождает права и обязанности супругов".

Як свідчать літературні джерела, під час обговорення проекту другого Сімейного кодексу УРСР та другого Сімейного кодексу РРФСР принцип легалізації фактичного шлюбу обстоювався за допомогою соціально-політичних аргументів, а не юридичних. Так, його прихильники вважали, що легалізація фактичного шлюбу краще захищатиме інтереси тих жінок, які з певних причин вимушено не реєструють шлюб, перешкоджатиме можливим зловживанням з боку їх фактичних чоловіків, а обов'язковість реєстрації є лише пережитком буржуазного минулого'. На думку ж прихильників обов'язковості реєстрації шлюбу, необов'язковість її призводитиме до хаосу в сімейних стосунках, до зайвих спорів.

Так чи інакше, в РРФСР і УРСР в сімейних кодексах законодавче були закріплені різні підходи до вирішення зазначеної проблеми. Відповідно в Кодексі законів про шлюб, сім'ю та опіку РРФСР 1926 р. визнавалась юридична сила за фактичними шлюбами, а в Кодексі законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР від 31 травня 1926 р. закріплювався принцип обов'язковості реєстрації шлюбу в органах ЗАГСу. Оцінюючи такі два різні підходи до вирішення цієї проблеми з позицій сьогодення, на наш погляд, можна констатувати, що український законодавець зайняв більш виважену юридичне та далекогляднішу позицію, яка згодом була закріплена у радянському шлюбно-сімейному законодавстві (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р.) та у законодавстві сучасного періоду в незалежній Україні. Дослідники таку ситуацію щодо закріплення норми про обов'язковість реєстрації шлюбу пояснювали, зокрема, іншою, ніж у Росії, системою поглядів на шлюб, зумовленою меншою революційною активністю мас та більш суворим ставленням населення до вільних шлюбів. З таким поясненням не можна не погодитись. Дійсно, такий соціальний чинник міг впливати на формування законодавчої позиції, адже в Україні були менш поширеними і популярними погляди ідеологів "вільної любові", шлюбу як атрибуту буржуазного суспільства, відмирання шлюбу в соціалістичному суспільстві тощо (А. Бебель, О. Колонтай, К. Цеткін та ін.). Однак правозастосовча практика в Україні згодом пішла російським шляхом, тобто шляхом визнання юридичної сили за фактичними шлюбами, і виходила з цих позицій до прийняття 8 липня 1944 р. вищезгаданого Указу ПВР СРСР, яким визнавалась юридична сила лише за зареєстрованими шлюбами.

Від визнання чи невизнання за фактичним шлюбом юридичної сили залежало вирішення питання про правовий режим майна між таким подружжям. Особливої гостроти воно набуло у зв'язку з прийняттям у 1926 р. другого Сімейного кодексу УРСР, яким на відміну від попереднього законодавства, проголошувався принцип спільності майна, нажитого подружжям у період шлюбу. Так, у ст. 125 Сімейного кодексу було записано:

"Майно, нажите подружжям спільною працею в період шлюбу, вважається належним обом членам подружжя на засадах спільної власності (ст. 61-65 Цивільного кодексу УРСР) в рівних частках. Інше ж майно складає окрему власність кожного з них". Таким чином, наведеною нормою проголошувалися: а) принцип спільності майна, створеного спільною працею подружжя в період шлюбу; б) принцип рівності часток у спільному майні; в) принцип роздільності дошлюбного майна та майна, не нажитого подружжям спільною працею (подарованого, набутого в порядку спадкування).

Важливо зазначити, що аналогічна норма ст. 10 Сімейного кодексу РРФСР мала свої істотні відмінності, оскільки в ній встановлювалося також, що розмір належної кожному з подружжя частки у разі спору визначається судом. Отже, Сімейний кодекс 1926 р. не встановлював презумпції рівності майнових часток подружжя, що фактично наближало правовий режим їх майна до правового режиму, встановленого цивільним законодавством для звичайних суб'єктів цивільних правовідносин. Якщо ж говорити про переваги вирішення цієї проблеми, то все ж краще вона була вирішена в Сімейному кодексі УРСР, адже саме така позиція знайшла своє подальше відображення в Основах Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю, затверджених 26 червня 1968 р., детальніший аналіз яких буде зроблено далі.

У Сімейному кодексі УРСР 1926 р. містилася ще одна стаття щодо майнових відносин між подружжям у сфері їх договірних повноважень. Так, у ст. 127 говорилося, що "дружини можуть укладати між собою всі дозволені законом майнові правочини, проте їх угоди, спрямовані до зменшення майнових прав одного з дружин або дітей, недійсні і необов'язкові ні для третіх осіб, ні для самого подружжя". Аналогічна норма містилася також у ст. 13 Сімейного кодексу РРФСР 1926 р., однак є усі підстави стверджувати, що Сімейний кодекс УРСР 1926 р. на відміну від Сімейного кодексу УРСР 1919 р., який дослідники оцінювали лише як вдалу технічну переробку російського Сімейного кодексу 1918 р., містив чимало самостійних оригінальних законодавчих рішень, які згодом вплинули на формування загальносоюзного шлюбно-сімейного законодавства. До того ж не завжди в юридичній науці зверталася увага на те, що другий Сімейний кодекс УРСР був прийнятий 31 травня 1926 р., а другий Сімейний кодекс РРФСР - 19 листопада 1926 р., тобто майже на 6 місяців пізніше. Ця формальна підстава свідчить також про наявність у досліджуваний період в Україні досить солідної самостійної юридичної бази для нормотворчості в сфері шлюбно-сімейного законодавства.

Наступний крок у розвитку шлюбно-сімейного законодавства пов'язаний з прийняттям 27 червня 1936 р. постанови ЦВК і РНК СРСР "Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллі, встановлення державної допомоги багатодітним, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і дитячих садків, посилення кримінального покарання за несплату аліментів і про деякі зміни в законодавство про розлучення". Назва цієї постанови вже розкриває зміст передбачених у ній заходів, якими держава ставила за мету зміцнити радянську сім'ю, підвищити рівень матеріальної допомоги, розш