Новости

Політична свідомістьта політичні ідеології

Работа добавлена:






Політична свідомістьта політичні ідеології на http://mirrorref.ru

Семінарське заняття №4

Тема: Політична свідомістьта політичні ідеології.

1.Поняття та сутність політичної свідомості.

Політична свідомість – це сукупністъ уявлень і почуттів, поглядів і емоцій, оцінок і установок, які виражають ставлення людей до здійснюваної й бажаної політики, що визначають здатність людини до участі в управлінні справами суспільства й держави.

Політична свідомість – одна з основних форм суспільної свідомості, вона виникає разом з появою державності, політичної влади. Це найбільш загальна категорія, що характеризує суб'єктивну сторону політики. За своїм

змістом вона охоплює почуттєві і теоретичні, ціннісні й нормативні уявлення громадян, опосередковучи їх зв'язки з інститутами влади.

Політична свідомість здатна випереджати практику, прогнозувати розвиток політичних процесів, визначати природу діяльності в сфері влади як окремих людей, так і їх суспільних об'єднань. Тому від політичної свідомості

прямо залежать зміст і характер політичного про¬цесу, цілі й засоби режиму правління.

Сутність політичної свідомості полягає в тому, що це є результат і водночас процес відбиття й освоєння політичної реальності з урахуванням інтересів людей.

Структура політичної свідомості. Залежно від суб'єктів-«носіїв» політична свідомість може бути масовою, груповою та індивідуальною.

Масова політична свідомість – це свідомість того або іншого суспільства з питань, що має актуальний політичний зміст і визначає ту або іншу форму політичної поведінки його членів. Структурно масова політична свідомість включає як статичні (цінності й загальні орієнтації), так і динамічні (масовий настрій, суспільна думка) компоненти. У конкретному вираженні це, по-перше, рівень очікувань людей і оцінка ними своїх можливостей впливати на політичну систему з метою реалізації наявних очікувань; по-друге, соціально-політичні цінності, що лежать в основі ідеологічного вибору (наприклад, справедливість, рівність, стабільність, порядок тощо); по-третє, швидко мінливі думки й настрої, пов'язані з оцінками поточного становища, уряду, лідерів, конкретних політичних акцій. Масова політична свідомість визначає тип і рівень політичної культури суспільства й спричиняє найбільш типові, масові варіанти політичної поведінки.

Групова політична свідомість – це узагальнена свідомість тих або інших більш організованих і визначених, ніж маса соціальних груп (соціальних класів, соціальних верств, національно-етнічних спільностей, політичної еліти, різноманітних «груп тиску» тощо), що відбиває соціальні інтереси й визначає зміст, спрямованість і інтенсивність політичної активності групи. У дослідженні групової політичної свідомості важливе місце приділяється політичним позиціям і ідеологічним перевагам, що домінують у цій групі, оскільки вони у вирішальній мірі визначають політичну поведінку членів цієї групи.

Індивідуальна політична свідомість – це характеристика і риса конкретної особистості як суб'єкта політики, що виражає його здатність сприймати політику, більш-менш точно оцінювати її й відносно цілеспрямовано діяти в політичному плані. Щодо структури можна виділити два блоки компонентів політичної свідомості: мотиваційні (політичні потреби, цінності, установки, почуття й емоції) і пізнавальні (знання, інформованість, інтерес до політики, переконання).

За характером і глибиною відбиття політичних процесів виділяють повсякденний (соціально-психологічний) рівень політичної свідомості й теоретико-ідеологічний.

Повсякденна політична свідомість формується на базі повсякденного досвіду людей і має такі риси, як змістовна дифузійність, поверховість, несистематизованість, уривчастість, внутрішня суперечливість, підвищена емоційність.

Теоретико-ідеологічна політична свідомість цілеспрямовано формується певними соціальними групами, виходить із жорстких і чітких уявлень, що становлять цілісну систему поглядів і тверджень та пояснюють оточуючу людину політичну дійсність на основі тієї або іншої ідеологічної концепції. Теоретико-ідеологічний рівень політичної свідомості має такі риси, як цілісність, систематизованість, здатність до прогнозування.

Функції політичної свідомості

Політична свідомість виконує низку важливих функцій:

1. Регулятивна функція. Політична свідомість дає орієнтири з допомогою ідей, уявлень, цінностей і тим самим регулює політичну поведінку людей, визначаючи їх конкретні форми участі або неучасті в політичному житті суспільства.

2. Пізнавальна функція. Політична свідомість допомагає людям засвоїти політичну інформацію, аналізувати навколишню політичну дійсність.

3. Оцінна функція. Політична свідомість сприяє виробленню ставлення до політичного життя, конкретних політичних подій.

4. Прогностична функція. Політична свідомість створює основу для передбачення змісту й характеру розвитку політичного процесу, дозволяє одержати уявлення про майбутні політичні відносини.

5. Інтегруюча функція. Політична свідомість сприяює об'єднанню соціальних груп суспільства на основі спільних цінностей, ідей, установок.

6. Мобілізуюча функція. Політична свідомість спонукає людей до політично орієнтованої поведінки, до участі в суспільно-політичному житті заради відстоювання своїх інтересів, до об'єднання зі своїми однодумцями в партії, рухи й інші об'єднання.

Політична свідомість - одна з центральних категорій політології, яка характеризує суб'єктивну сторону політичної системи. За своїм змістом політична свідомість - ця складне явище, в узагальненій формі що відображає ступінь представлень громадян про політику і раціонального до неї відношення.13.1. Політична свідомість, рівні, функції, форми. Суб'єктивна сторона політичного життя знаходить своє віддзеркалення в політичній свідомості. Політична свідомість здатна випереджати практику, прогнозувати розвиток суспільно-політичних процесів. Отже, вона здатна справляти значний вплив на політичне життя, на динаміку політичної культури суспільства. Крім того, від рівня політичної свідомості багато в чому залежить політична поведінка, характер політичної діяльності, як окремих людей, так і їх суспільно-політичних об'єднань.Політична свідомість - це усвідомлення сфери політики соціальними суб'єктами (індивідами, групами, спільнотами та ін.). В структуру політичної свідомості включаються політичні норми і цінності, політичні переконання і уявлення, теоретичні і емпіричні знання. Політична свідомість формується в процесі політичної соціалізації. Політична свідомість взаємозв'язана і взаємодіє з іншою форою суспільної свідомості: економічними переконаннями, правовими теоріями і нормами, філософськими навчаннями, етичними концепціями, естетичними цінностями, художніми поглядами. Функції політичної свідомості:

  • пізнавально-інформаційна - пізнання світу політики, отримання політичної інформації;
  • оцінна - оцінка політичної дійсності і формування політичних поглядів, переконань, позицій;
  • регулятивна - регулює соціальну поведінку людей на основі сприйняття дійсності, а також на основі сукупності що виробляються їм політичних ідей, норм, уявлень і переконань;
  • мобілізуюча - спонукає людей до політично орієнтованої поведінки, до участі в суспільному житті ради відстоювання своїх соціально-політичних інтересів.

Політична свідомість - системна освіта, що має різні рівні:

  • теоретичний - представлений різними роду концепціями, ідеями, переконаннями, що мають політичний характер. Усвідомлення політики на теоретичному рівні дозволяє:

а) ставити і вирішувати її найважливішу мету і задачі - як фундаментальні (стратегічні), так і поточні (тактичні); б) визначати засоби і методи їх досягнення; в) визначати напрями і шляхи організаційно-політичного забезпечення рішення наспілих проблем; г) виробляти концептуальні підходи до соціального контролю ходу виконання політичних рішень і цільових програм; д) коректувати політику з урахуванням даних політичного досвіду.

  • емпіричний - базується на безпосередній практиці, участі в політичному процесі різних соціальних спільнот. Даний рівень відображає політичну дійсність у формі відчуттів, ілюзій, переживань, уявлень.
  • буденний - характеризує сукупність виникаючих безпосередньо з буденного життя ідей, поглядів суспільного класу, соціального прошарку або групи людей. Даному рівню властиві яскраво виражені соціально-психологічні риси: настрої, відчуття, емоції.

Формами політичної свідомості виступають індивідуальне, групове і масове. Індивідуальна політична свідомість формується в процесі політичної соціалізації і виражає здатність особи оцінювати політику і діяти в ній. Носіями групової свідомості виступають політичні партії і інші політичні організації і об'єднання. Масова політична свідомість виражає опосередкований рівень і зміст потреб суспільства. Воно відображає також характер знань суспільства про політичну дійсність. Масова свідомість вельми динамічно. Воно випробовує на собі дію безлічі чинників: різні соціальні потрясіння, зміст конкретної історичної ситуації і багато що ін.

Якщо спробувати охарактеризувати політичну свідомість народу України, то її визначає, з одного боку,досить міцна прив' язаність до демократичних цінностей, що є давньою історією, традицією, іноді з нальотом догматизму, нетерпимості до інакомислення, схильності до авторитарності, егалітаризму, орієнтації на уряд в чеканні зростання особистого благополуччя та ін.З іншого боку,політична свідомість беззастережна, іноді войовнича, помітне заперечення багатьох членів суспільства соціалістичних цінностей і орієнтація на прогресивні, демократичні цінності сучасного світу.Така подвійність політичної свідомості яскраво проявляється в період політичних кампаній, процесів і явищ із формування в Україні органів політичної влади, обрання вищих посадових осіб та ін.

Загальна криза сучасного суспільства, неспроможність правлячих кіл України запропонувати народу справжню реальну програму подолання кризових явищ в усіх сферах суспільного життя - в політичній, економічній, соціальній, духовній або однобокість практичних зусиль тільки на знищення соціалістичних реалій з величезними збитками для економіки, соціальної, духовної сфери змушує людей переглядати своє ставлення до реформ, скептично сприймати будь-які зусилля держави. Таке становище суспільства виявляється в політичному розшаруванні суспільства на правих, лівих, центристів та їм співчуваючих; в утворенні великої кількості політичних партій, політичних рухів, різноманітних соціальних і політичних інститутів, що часто-густо відрізняються значними та незначними відтінками політичних програм і дій. Звичайно ж,політична свідомість - сукупність поглядів і настанов, що виражають ставлення будь-якої соціальної спільності, верстви або окремого індивіда до інших суспільних спільностей, верств, класів, націй, суспільного ладу, до процесів, що відбуваються, історичного суспільного укладу, що склався, і способу життя, до політичних партій, рухів, різноманітних політичних і соціальних інститутів, соціальних цінностей, традицій, норм моралі тощо.

Основними складовими елементами політичної свідомості виступають:

- політичні норми і цінності;

- політичні переконання і вистави;

- теоретичні і емпіричні знання.

Відносно суб'єктів-носіїв політичної свідомості виділяють наступні його форми або рівні:

Масове - свідомість суспільства в цілому, яке виявляється в результаті опитів громадської думки;

Групове, таке, що належить певним шарам, еліті, угрупуванню лобіста, етнічній групі. Його характерні особливості можливо встановити за допомогою аналізу окремих документів цих соціальних груп (наприклад, програми політичної партії);

Індивідуальне, яке розкриває властивості особи як «людину політичну». Його структура представляється такою, що складається з пізнавальних і мотиваційних компонентів.

Від політичної свідомості мас, політичних установок політичної еліти, залежить ефективність функціонування політичної системи, хід розвитку і напрям суспільно-історичних трансформацій, тому надзвичайно важливим є питання про можливість і межі впливу на політичну свідомість за допомогою спеціально сформованого інформаційного простору в державі з метою створення певних ціннісних і відповідно поведінкових установок в суспільстві.2.Поняття ідеології. Сутність. Функції. Рівні.

Термін «ідеологія» був введений в науковий побут французьким дослідником Антуаном Дестют де Траси в кінці ХУШ століття і означав «науку про ідеї».Ідеологія - система поглядів, уявлень, ідей, що виражають інтереси того або іншого суспільства або соціальної спільності. Політична ідеологія концентрує свою увагу на політичних ідеях, теоріях, інтересах. Політичні ідеології виступають як раціонально-ціннісна форма мотивації політичної поведінки і складають світоглядну основу політики. Кожна ідеологія має свою точку зору на хід політичного і соціально-економічного розвитку суспільства, свої методи і засоби рішення, що стоять перед суспільством задач. Тому основною функцією політичної ідеології є оволодіння суспільною свідомістю. Один з родоначальників ідеології К.Маркс вважав, що коли ідеї опановують масами, то вони стають матеріальною силою. Будь-яка ідеологія носить політичний характер, але поняття політична ідеологія вживається в специфічному значенні - як сукупність поглядів соціальних груп на політичний устрій суспільства, на місце політики в суспільному житті. Політична ідеологія, як ядро політичної свідомості, систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражає інтереси різних соціальних груп з приводу влади, має такі форми прояву:

  • політичні теорії;
  • політичні концепції;
  • політичні ідеї;
  • соціально-політичні ідеали;
  • політичні принципи;
  • політичні гасла;
  • політичні погляди.

Політична ідеологія виконує ряд функцій:

  • вираз і захист інтересів певної соціальної спільності (групи, класу, нації);
  • упровадження в суспільну свідомість своїх критеріїв оцінки політичних подій, політичної історії;
  • інтеграція (об'єднання) людей на базі загальних оцінок, ціннісних орієнтацій, політичних уявлень;
  • організація і регулювання поведінки людей на основі загально ідеологічних норм і цінностей;
  • обгрунтовування мотивів політичної поведінки і мобілізація соціальних спільностей на реалізацію поставлених задач;
  • легітимізація влади; раціональне обгрунтовування (виправдання) діяльності правлячої еліти.

Необхідно відзначити, що ідеологія є духовним знаряддям еліт. Саме еліти розробляють (оновлюють) і упроваджують політичну ідеологію в широкі соціальні шари, намагаючись привернути на свій бік максимальне число прихильників своїх ідей. Природно, що ці еліти переслідують перш за все свою особисту мету і інтереси. Існують три основні рівні функціонування політичної ідеології (Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. – М.,1995. – С. 224-225):

  1. Теоретико-концептуальний, на якому формуються основні положення і обгрунтовуються ідеали і цінності певного класу, нації, соціальної спільності.
  2. Програмно-політичний, на якому соціально-філософські принципи і ідеали перекладаються на мову програм і гасел, формується нормативна основа для ухвалення управлінських рішень і політичної поведінки громадян.
  3. Актуалізований, який характеризує рівень освоєння громадянами ідей, мети, принципів конкретної ідеології. На цьому рівні визначається ступінь впливу ідеології на практичну діяльність людей.

1.1 Рівні політичної ідеології

ідеологія політична вчення

У політичній ідеології прийнято виділяти рівні:теоретико-концептуальний,программно-директивний і поведінковий.

>Теоретико-концептуальний. У цьому рівні формуються основні тези політичної теорії, обгрунтовуються певні цінності й ідеали, які у основі запропонованого типу суспільного ладу. І оскільки всяка ідеологічна система прагне внутрішньої несуперечливості, творці ідеологічної конструкції проводять велику роботу з відбору і узагальнення ідейного матеріалу, усунення протиріч між різними їх аспектами і прагнуть подати в розумінні системи однорідних ідей, тобто. струнку, несуперечливу, внутрішньо узгоджену систему. Від цієї особливості ідеологічної системи певною мірою залежить її сприйняття масами.

>Программно-директивний. У цьому рівні соціально-філософські принципи і ідеали перетворюються на конкретні політичні програми, гасла й підвищити вимоги політичних еліт, політичних партій, формуючи, в такий спосіб, стратегію і тактику політичних змагань стосовно солідарним чи ворожим класам та соціальним групам. Через політичні програми розвитку й директиви здійснюється соціальна регуляція поведінки класів та соціальних груп. Безпосереднім носієм цих програм, тож установок є політичної еліти. Проте специфічних організацій, що об'єднує класи і соціальні групи і направляючих їх зусилля, така регуляція була б неможливою. Тому джерелом програм, тож директив виступають політичні партії, і навіть держави у особі державної машини.

Поведінковий. Впровадження у громадську свідомість певних ідеологічних установок як програм, лозунгів і вимог призводить до певному типу політичної поведінки. Сильна сторона ідеологічних систем, з поглядуК.Мангейма, саме на тому, що вони можуть гуртувати покупців, безліч акумулювати їх енергію, спрямовувати в певні форми дії. Сила тій чи іншій ідеологічної системи визначається ступенем освоєння громадянами її цілей і принципів, мірою їх втілення у практичних справах та вчинках широкої населення.

Отже, політична ідеологія, постає як система поглядів і концепцій щодо навколишнього світу, певне світорозуміння й те водночас система політичних орієнтації й установок. Це одночасно вчення (доктрина), програму і політична практика.

1.2 Структура і функції ідеології

У межах будь-який ідеології, будь-якого ідеологічного вчення вирізняються такі структурні компоненти чи рівні:

1)Теоретико-концептуальний, який утворюють основні тези, котрі розкривають цінності й ідеали певного громадського класу, нації чи держави, або групи прихильників певного напряму політичного розвитку (наприклад, реформатори, консерватори чи революціонери);

2)Программно - політичний, у якому соціально - філософські принципи чи ідеали перетворюються політичної елітою на конкретні програми, гасла й підвищити вимоги, сприяючи прийняттю політичним керівництвом певних політичних прийняття рішень та здійсненню що з ними дій;

3)Актуализированний, що є усвідомлені громадянами конкретні політичну мету, і навіть їх реалізація з допомогою конкретних методів і безкомпромісність дій.

Одночасно ідеологія, як найважливіший ключовою елемент політичної системи та політичного життя суспільства виконує на ньому низку значимих функцій. У цьому зв'язок ідеології з політикою носить двоїстий характер: ідеологія спрямовує політичну діяльність й політичне людський розвиток, та заодно політична практика і політичний реальність перевіряють реалістичність і сила тієї чи іншої політичного вчення. У результаті виходить свого роду "замкнуте коло" чи цикл: конкретна громадська ситуація породжує певну відповідальну потребам часу ідеологію - та, своєю чергою, оволодіває масами, стає матеріальної силою і змінює політичного життя - у результаті ж що склалася нова політична ситуація призводить до переоцінці початкового змісту ідеологічного вчення, її можливостей і достовірності.

До загальних функцій ідеології політична наука зазвичай відносить:

1)Ориентационную - ідеологія включає у собі основні уявлення про суспільство і політичною системі, політику і влади, допомагає людині орієнтуватися у політичного життя і здійснювати усвідомлені політичні вчинки;

2)Мобилизационную - пропонуючи суспільству певну модель (ідею, програму) досконалішого стану (ладу, режиму), ідеологія цим мобілізує членів товариства з їхньої стягування;

3)Интегративную - хоче сформулювати загальнонаціональні і загальнодержавні цінності й мети, пропонує їх суспільству, об'єднуючи з їхньої основі людей;

4)Амортизационную (тобто. зм'якшуючу) - пояснюючи і виправдовуючи у власних очах людей існуючу політичну систему і політичну реальність, ідеологія цим сприяє зняттю соціальної напруги, пом'якшенню і вирішенню кризових ситуацій, коли в структурі державної влади немає матеріальних або організаційних можливостей суспільства і громадян;

5) Функцію вислови й захисту національних інтересів певної соціальної групи чи класу - наприклад, марксистська ідеологія претендує на обстоювання пролетаріату, ліберальна - шару підприємців та власників, тощо.

Відомий дослідник проблем людського мислення До.Маннгейм, як і і Ко. Маркс, розумів ідеологію як «сукупність хибних уявлень». Проте більшої уваги він приділяв її функціональних характеристик.

Найважливіше, на його думку, функція ідеології виявляється у її здібності гуртувати людей, акумулювати політичну енергію. По функціональному ознакоюМаннгейм виділив власне ідеологію і утопію. Ідеологія — це «колективне несвідоме мислення певних груп, яке приховує дійсне стан суспільства як від, і з інших і тим самим стабілізує його».Утопическое мислення притаманно соціальних груп, що у знищенні і перетворення існуючого суспільства. Тому мимоволі бачать лише елементи ситуації, спрямованих з його заперечення. Таке мислення теж «нездатна правильно діагностувати дійсне стан суспільства... Їх мислення не буває спрямоване на діагноз ситуації: вона може служити лише керівництвом до дії».

Розглядаючи ідеологію як один із засобів боротьби з політичними опонентами, До.Маннгейм виділяє часткову і тотальну ідеології. Часткова ідеологія ставить під деякі висловлювання політичного противника, підкреслюючи, що супротивник як представника певної соціальної групи часом свідомо чи несвідомо спотворює істину. Тотальна ідеологія, критикуючи світогляд противника, дискредитує всю структуру її свідомості, ставить під сумнів її здатність правильно мислити. Вперше такий спосіб боротьби з ідейними політичними противниками застосував До. Маркс, декларуючи наукову обгрунтованість лише своєю теорії.

З допомогою ідеології їхтерриториально-культурная і політичний спільність височить до усвідомлення себе, немов народу, до з'ясування свого місця та своєї роль історії цього регіону і людства загалом. Ідеологія сприяє раціоналізації світу і життя, дозволяє людині знайти стійкі орієнтири для своєї діяльності.

Невипадково основу кризи будь-яких цивілізацій і громадських організацій систем лежить, зрештою, ідеологічну кризу, а й будь-яке громадське відродження також починається з очищення й відновлення громадських ідеалів, із твердження нової виборчої системи цінностей.

Політика і ідеологія що неспроможні існувати друг без друга. У процесі їх взаємозв'язки і взаємодії теоретичні концепції впливають на політичні рішення, а практичні оцінки подій і явищ впливають утримання ідеології. Будь-яка політична мета формулюється з урахуванням певних цінностей. У цінностях концентруються найважливіші інтереси людей, класів, націй, суспільства загалом. Від ідеологічну орієнтацію політиків залежить розуміння ними суті політики.

Взаємодія ідеології й політики припускає наявність вони спільних рис. По-перше, політика та ідеологія — це явища свідомості. По-друге, спрямованість забезпечення інтеграції суспільства: політика здійснює це через соціальні проекти, ідеологія — через громадські ідеали; вони можуть використовуватися для легітимації і виправдання влади.

Взаємодіючи, але, не підміняючи одне одного, політика та ідеологія здатні вирішувати назрілі проблеми. Так, ідеологія теоретично обгрунтовує політичні рішення і дії, доводить їх до свідомості мас з допомогою ідеологічної пропаганди. Політика ставить перед ідеологією практичні завдання, які слід у вигляді певних концепцій із відповідною аргументацією. Взаємозв'язок політики і ідеології проявляється у функціонуванні політичної ідеології.

Американський політолог Ф. Гросс характеризує політичну ідеологію як вид ідеології, має свою структуру, цілі й специфічну спрямованість. Він виділяє у політичному ідеології:

• основні цінності («Загальна Декларація правами людини», 10 християнських заповідей);

• допоміжні чи інструментальні цінності, корисні за певних умов, але з обов'язкові всім (надійність, коректність, чесну гру, пунктуальність тощо. п.);

• абсолютні цінності (свобода, рівність, справедливість, толерантність та інших.).

Основними функціями політичної ідеології є:

• гносеологічна — створення моделі світу й визначення місця людини у ньому;

• аксіологічна — оцінка минулого та нинішнього з урахуванням різних і цінностей;

• програмно-цільова — формулювання мети діяльності групи, розробка програми її досягнення;

•футурологическая — моделювання розвитку для своєї групи й суспільства загалом;

• інтегруюча — формування певного підходи до тим чи іншим явищам соціокультурної практики суспільства;

• захисна — конкурентне взаємодію з іншими ідеологіями;

•социально-организационная — визначення принципів організації та управління життям спільності.

Впровадження ідеології в масовий політичний свідомість і у переконання — процес індивідуальний, заснований на політична і соціальна практиці суб'єкта. У зв'язку з цим вирізняються такі рівні функціонування політичної ідеології:

•теоретико-концептуальний, основу якого формулювання засад, які розкривають цінності, ідеали, бачення світу певного етносу, класу, групи, держави;

•программно-политический, у якому соціальні принципи і ідеали перетворюються на гасла, програми розвитку й вимоги політичних еліт, вкладених у прийняття управлінських рішень та орієнтування політичної поведінки громадян;

• актуалізований, що характеризує ступінь освоєння громадянами принципів, і цілей ідеології, що у їх політичному участі.

До основним типам політичних ідеологій, визначених наукою як класичні, ставляться: лібералізм, консерватизм і соціалізм.

3.Співвідношення політики та ідеології.

Яка ж взаємодія ідеології і політики?

Відносини політики і ідеології визначаються специфічними особливостями, які властиві їм і які зближують їх. Обидві вони представляють собою явище свідомості, яка спирається на матеріальну та економічну основу суспільства, а також на її культурні й духовні основи. І політика, і ідеологія універсальні, тобто спроможні охоплювати найрізноманітніші сфери мислення, діяльності, поведінки і визначити їх. напрямок (образ мислення, особливі інтереси), цілі і засоби. Ідеологія вказує на політичну систему ідеалів і цінностей, до яких та повинна прагнути.

Будь-яка ідеологія носить політичний характер, але поняття "політична ідеологія" застосовується у специфічному змісті - як сукупність поглядів соціальних груп на політичне влаштування суспільства, на місце політики в суспільному житті. Політична ідеологія обґрунтовує домагання суспільних груп на владу або ії використання і тому передбачає певну стратегію дій. Воно конкретизується в програмних документах, в заявах різноманітних політичних сил, отримуючи чіткість, напрямок на конкретні ситуації, владні механізми. Політична ідеологія виконує ряд функцій:

- легітимізація влади правлячих сил або право на владу опозиції;

- артикуляція інтересів груп і верств суспільства, виявлення існуючих в суспільстві інтересів і формулювання відповідних їм вимог, переносячи їх у відповідну практику;

- Мобілізація та інтеграція громадян навколо ідеалів більш в досконалому суспільстві;

- Функція вираження і захисту інтересів окремої соціальної групи виражається в тому, що політичні ідеології можуть виникати на базі інтересів будь-якої соціальної групи і покликані протиставити цей інтерес іншим групам.

Ці функції політичної ідеології виконують завдяки двум властивостям, які відрізняють їх від інших форм політичної свідомості (наприклад політичної психології):

1) претензії на тотальну значущість або глобальність;

2) нормативності.

Будь-яка політична ідеологія намагається натиснути інші ідеології, заявити про своє велике призвання, змінити світ й використовувати все для реалізації пропонуючої ідеї. Запропонована конкретною ідеологією, інтерпретація потребує приверженості з боку її прибічників цінностями й нормами, які вона культивує.

Політика і ідеологія проникають у всі сфери суспільного життя, але вони й поєднуються одна з одною. При цьому будь-який дефіцит політики, будь-яка її слабкість, політичний вакуум, нестача політичних ідей і рішень негайно заміщаються ідеологією. Ідеологія здатна і витиснути політику, і підкорити її собі, особливо, коли ідеологізація політики стимулюється будь-якими зовнішніми подіями (загрозою ззовні) або внутрішніми обставинами (розлад в економіці), у соціальній сфері та ін.

Природними є відносини політики і ідеології, їх безпосереднє об’єднання в політико-ідеологічний комплекс. Якщо мораль, культура, наукові знання, релігія незважаючи на весь їх вплив на політику, рідко в змозі визначити політику, і міра цього впливу надто умовна, то ідеологія злита з політикою безпосередньо. Політика ідеологічна у своєму значенні як прагнення керувати, спрямовувати, контролювати в ім’я певної ідеї, задумів тих чи інших інтересів і цілей.

Разом з тим, існують й окремі межі взаємного проникнення ідеології в політику. Надмірна ідеологізація політики робить її нездібною визначати і вирішати суспільно важливі питання, породжує тоталітарні режими зо всіма випливаючими з цього наслідками.

В сучасній політичній ідеології необхідно відмітити такі нові моменти, як появу специфічних негативних ідеологій (антикомунізм, антифашизм та ін.); поновлення традиційних ідеологій (неолібералізм, неоконсерватизм та ін.) зберігаються основні установки колишніх течій, але й істотно змінюючи оцінки і підходи.

4.Типи ідеологій:Лібералізм (неолібералізм).Консерватизм (неоконсерватизм).Комунізм.Фашизм.Націоналізм.Соціалізм,Cоціал-демократія.Соціал-дарвінізм.Анархізм.

Основные идеи некоторых политических идеологий следующие.

Либерализм

Либерализм стал исторически первой политической идеологией, родоначальниками которой были Дж. Локк и А. Смит. Их идеи обосновывали процесс становления самостоятельного индивида — представителя зарождавшейся буржуазии. Экономически активная, но политически бесправная буржуазия выразила свои притязания на власть в либеральной доктрине.

Базовые ценности либеральной идеологии — священность и неотчуждаемость естественных прав и свобод личности (права на жизнь, свободу и частную собственность), их приоритет над интересами общества и государства. Индивидуализм при этом был главным социальным и экономическим принципом. В социальной сфере этот принцип воплощался в утверждении абсолютной ценности человеческой личности и равенстве всех людей, признании неотчуждаемости человеческих прав на жизнь. В экономической сфере пропагандировалась идея свободного рынка ничем не ограниченной конкуренции. В политической сфере был сформулирован призыв признать права всех индивидов и групп на управление общественными процессами, осуществить разделение властей, идею правового государства с ограниченными возможностями вмешательства в жизнь общества.

Консерватизм

Консерватизм базовыми ценностями называет порядок, стабильность и традиционализм. Эти ценности проистекают из политической теории, согласно которой общество и государство являются результатом естественной эволюции, а не договора и объединения граждан, как считает либерализм. Логика прогресса задана свыше, поэтому нет необходимости вмешиваться в ход исторического развития. Принципы частной собственности, рынка и свободного предпринимательства есть естественный результат развития общества. Политическими идеалами консерватизма являются сильное государство, четкая политическая стратификация, когда власть принадлежит элите, а свобода есть осознанная лояльность граждан и групп.

Коммунизм

Коммунизм как идеология сформировался на основе марксизма. В противовес господствовавшему в XIX в. либерализму марксизм сформулировал учение о построении справедливого общества, в котором будет покончено с эксплуатацией человека человеком и будут преодолены все виды социального отчуждения человека: от власти, собственности и результатов труда. Такое общество было названо коммунистическим. Марксизм стал мировоззрением пролетариата, появившеюся в результате произошедшего промышленного переворота.

Базовые ценности при этом следующие:

  • общественная собственность на средства производства материальных благ;
  • классовый подход к регулированию социальных отношений (главная цель — защита интересов неимущих слоев в ходе классовой борьбы за искоренение частной собственности на средства производства; пролетарская революция — путь достижения этой цели);
  • воспитание нового человека, презревшего материальную выгоду, ориентированного на моральные стимулы к труду;
  • забота об общественных интересах взамен индивидуализму, труд на общее благо («кто не работает, тог не ест»);
  • идеал равенства и принцип эгалитаризма, т. е. «равенство результатов» против «равенства возможностей» в либерализме;
  • коммунистическая партия как главный механизм интеграции элементов социальной структуры (для полной реализации этой функции партия должна срастись с государством, которое под ее руководством постепенно заменится системой общественного самоуправления).

Социалистическая демократия

Социал-демократизм стал сегодня политической доктриной центристских сил. Его идеи зарождались как «левая» идеология, как одно из течений внутри марксизма. Основы социал-демократизма сформировались в конце XIX в. и вошли в историю как социал-реформизм. Их признанный основоположник — немецкий политический философ Э. Бернштейн. В книге «Проблемы социализма и задачи социал-демократии», других работах он отверг многие положении марксизма: обобострении противоречий буржуазного общества, о необходимости революции и диктатуры пролетариата как единственного пути к социализму и др. По его мнению, новая обстановка в Западной Европе позволяет добиться утверждения социализма путем ненасильственною демократического давления на политические и экономические позиции буржуазии, осуществления структурных реформ во всех сферах общественной жизни, развития различных форм кооперации. Многие из этих идей вошли в политическую доктрину современной социал-демократии. Эта доктрина была сформулирована в концепции демократического социализма. Главными ценностями провозглашены идеалы:свобода; справедливость; солидарность. Социал-демократы убеждены, что демократические принципы должны распространяться на все сферы: экономика должна быть плюралистической; возможность трудиться и получать образование должна быть обеспечена всем; и т. д.

Национализм

Рассмотрим национализм. Часто это понятие воспринимается негативно, что, по существу, не совсем верно. Можно говорить о наличии двух типов национализма: созидательного и разрушительного. В первом случае он способствует сплочению нации; во втором — направлен против других народов и несет угрозу не только для чужого, но и для своего общества, превращая национальность в верховную и абсолютную ценность, которой подчиняется вся жизнь.

Принято считать, что этническое происхождение — это самая обшая характеристика, объединяющая нацию. Если люди говорят о себе как о якутах, русских, евреях и т. д., значит, они указывают на этнос, но когда называют себя россиянами, то включают в это понятие политический компонент — гражданство. США, Россия или Швейцария, например, включают несколько этнических групп. И наоборот, люди, принадлежащие к одному этносу, могут проживать в разных странах. Немцы живут в ФРГ, Лихтенштейне, а у австрийцев и швейцарцев — германское происхождение. Нацией является совокупность разных этносов, тесно взаимодействующих, объединяющихся в границах данной страны и отождествляющих себя с ней.

В идеологии национализма происходит слияние идеи этноса с идеей страны для этого этноса. На данной основе возникают движения, настойчиво требующие совмещения политических границ с этническими границами. Национализм может согласиться с присутствием «ненационалов» во имя нации или ратовать за их ас- си милицию, изгнание, даже уничтожение. Большинство исследователей настаивают на патологической природе национализма, его страхе перед инородным и оттого ненависти к нему, на близости к расизму и шовинизму. Тем самым национализм превращаемся в одну из наиболее опасных современных идеологий.

Фашизм

В отличие от либерализма, консерватизма и коммунизма, защищающих интересы отдельных социальных групп, фашизм опирается на идею расового превосходства и призывает к интеграции населения вокруг целей национального возрождения.

Фашизм (от ит. fascio — пучок, связка) — это идеология, пропагандирующая шовинистический национализм, дополняющийся расизмом и антисемитизмом. Одни исследователи считают фашизм единым феноменом, другие исходят из того, что в каждой стране развивался свой, специфический фашизм. Классические образцы — итальянский фашизм и немецкий национал-социализм (нацизм). Фашисты были не только крайними националистами, но прежде всего радикальными государственниками. Для фашистских теоретиков именно государство во главе с вождем — воплощение группового сознания.

Исторические формы фашизма были вызваны к жизни глубоким экономическим кризисом конца 20-х гг. XX в. В этих условиях классические либеральные ценности перестали быть основными мотивами человеческой деятельности и факторами интеграции общества. Процессы обнищания населения, разрушения прежней социальной структуры и появления значительных маргинальных и люмпенских групп обесценивали либеральные идеалы свободной личности. В такой ситуации вдохновляющую роль сыграли ценности национального возрождения и единства. Особенно актуальными они стали для Германии, поскольку национальное самосознание ее населении было более всего унижено поражением в Первой мировой войне 1914-1918 гг. Немецкая модель фашизма отличалась высоким уровнем тоталитарной организации и откровенным расизмом. Несмотря на поражение Германии в 1945 г. и запрет этой идеологии, фашизм время от времени возникает вновь в виде неофашистских партий. Экономические трудности, межнациональные противоречия и другие кризисные феномены провоцируют неофашистские проявления.

Анархизм

Анархизм занимает во многом противоположные фашизму позиции в отношении государства. Анархизм (греч. anarchia — безначалие, безвластие) — это:

  • идеология, провозглашающая своей высшей целью достижение равенства и свободы с помощью упразднении любых форм и институтов власти с их принудительным характером в пользу ассоциаций, основанных на добровольном сотрудничестве между индивидами и группами;
  • любые направленные против государства идеи, а также соответствующая им практика.

Ряд анархистских идей появился еще в античные времена. Но развитая теоретическая система анархизма была создана английским писателем В. Годвином, выдвинувшим в «Исследовании о политической справедливости» (1793) концепцию общества без государства. Разработка экономической основы анархизма и включение этого понятия в научный оборот были осуществлены немецким мыслителем М. Штирнером («Единственный и его собственность», 1845). Он предложил эгоистическую версию экономического анархизма («союз эгоистов»), состоящую во взаимном уважении и в обмене товарами между независимыми производителями.

В развитие анархистской доктрины внесли большой вклад русские мыслители. М. А. Бакунин отстаивал («Государственность и анархия», 1873) идею революционного уничтожения государства и создания свободной федерации крестьянских и пролетарских сообществ, коллективно владеющих орудиями труда (коллективистская версия анархизма). П. А. Кропоткин на основании сформулированных им биосоциальных законов взаимной помощи призвал («Взаимная помощь как фактор эволюции», 1907; «Современная наука и анархия», 1920) перехолить к федерации свободных коммун путем уничтожения частной собственности и государства (коммунистическая версия анархизма).

Современные формы анархизма отличаются большим разнообразием. Сегодня в литературе можно встретить упоминания об анархизме экологическом, контркультурном, этнонациональном и т. д. Явный неоанархистский потенциал имеет движение антиглобалистов (один из идеологов — итальянец Т. Негри).

Роль идеологии в политике

Идеология в политике призвана заниматься обоснованием интересов и ценностей тех или иных социальных слоев, классов, этносов, концессий. Каждая идеология стремится доказать правомерность своих взглядов, идей, ценностей и несостоятельность других. Так, В. И.Ленин ввел категорию «научная идеология». Он считал, что в домарксистских идеологиях содержались лишь научные элементы, но только марксизм может считаться научной идеологией.

Политическая идеология разрабатывается и обосновывается представителями политических элит для распространения среди населения. И чем больше людей становятся приверженцами той или иной идеологии, тем больше шансов у данной элиты завоевать политическую власть.

Политическая идеология способна объединить большие группы людей для достижения определенных целей. Она придает смысл и направление общественному движению. При этом важно, чтобы основные положения данной идеи выражали интересы этих людей. Фашизм в Германии в 30-х гг. XX в. приобрел массовый характер, потому что в своих выступлениях Гитлер затрагивал самые насущные проблемы немецкого народа и обещал в ближайшее время их решить. Большевики обещали измученному войной, голодом и разрухой народу, что «нынешнее поколение будет жить при коммунизме», и многие поверили этим популистским обещаниям. Оболваненный коммунистической идеологией народ сам способствовал приходу к власти политических авантюристов (большевиков).

Политическая идеология способна сплотить и разъединить людей, сделать их союзниками или врагами, воинами или пацифистами. Поэтому идеология является мощным оружием в политической борьбе.

Отсутствие в стране, в обществе доминирующей, способной объединить и мобилизовать людей на достижение общественных целей идеологии делает общество и государство аморфным образованием, где каждый преследует свои личные или групповые цели и интересы, отвергая социальную ответственность за будущее страны.

В период борьбы с тоталитарной коммунистической идеологией в России (конец 80-х — начало 90-х гг. XX в.) был взят курс на деидеологизацию страны. В ст. 13 Конституции РФ закреплено, что ни одна идеология не может устанавливаться в качестве государственной. На законодательном уровне эта статья должна способствовать идеологическому плюрализму. Политика — это также борьба идей, в которой побеждает наиболее привлекательная (отвечающая интересам большинства) идеология. Обычно правящий класс является носителем доминирующей идеологии. В России таким «классом» является партия «Единая Россия», которая, по сути, не имеет достаточно внятной, привлекательной для масс идеологии. Поэтому реальная власть «Правящего класса» не подкреплена идеологической властью.

Совсем не обязательно, чтобы идеология была направлена против кого-то. Людей могут объединять и вполне гуманистические идеи общенационального масштаба, например идеи процветания страны, идеи борьбы с бедностью, идеи сохранения населения и др.

Існують різні критерії класифікації політичних ідеологій. Марксизм за основу класифікації мав класовий критерій. І тоді сучасні політичні ідеології класифікувались на буржуазні, дрібнобуржуазні і пролетарські.

Є класифікації за світоглядним критерієм — матеріалістичні, ідеалістичні, релігійні, марксистські і неомарксистські. Інколи застосовується критерій партійності — комуністичні, соціал-демократичні, християнсько-демократичні, консервативні, ліберальні і т. ін. Можуть бути й інші класифікації, коли в основу кладуться інші критерії — формаційні, цивілізаційні і тощо. Одну із сучасних класифікацій наведено у таблиці, oо наводиться нижче.

Сучасні політичні ідеології

Ідеологія

Базові цінності

Політичні пріоритети

Політичні пріоритети

Комунізм

— рівність

— народовладдя

- суспільна власність

— інтернаціоналізм

— тотальне державне регулювання економіки

- «експорт ідеології» за межі країни

- КПРС (1917-1991), компартії Куби, Китаю, В'єтнаму, Італійська компартія (1946-1992), Компартія Російської Федерації (з 1990 p.), Компартія України (з 1991) та ін.

Соціал-демократія

- свобода

- справедливість

- солідарність

— рівність усіх форм власності

— захист прав та інтересів меншин

— значна роль державного регулювання економіки: підвищення податків

з високих доходів, розширення соціальних програм, націоналізація

- Соціал-демократичні партії Німеччини, Італії, Швеції, Данії, України

- Соціалістичні партії Франції, Іспанії, України

- Демократична партія праці Литви та ін.

Лібералізм

- свобода

- приватна власність

- захист прав та інтересів меншин

- мінімізація державного регулювання економіки: зменшення податків, скорочення соціальних програм, приватизація

- «Фідес» Угорщини, «Унія Вольності» Польщі, Ліберальна партія Великобританії, Демократична партія США, Ліберально-демократична партія України

Консерватизм

— сім'я

— релігія

— мораль

- приватна власність

- мінімізація втручання держави в економіку

- підвищена увага до армії, готовність відстоювати національні інтереси силовими методами

- Християнсько-демократична партія ЦСЗ, Об'єднання на підтримку республіки Франції, Консервативна партія Великобританії, Ліберально-демократична партія Японії, Республіканська партія США, Християнсько-демократична партія України

Націоналізм

— нація

— релігія ·

— мораль

- приватна власність, сприяння розвиткові інших форм власності

- захист прав та інтересів меншин

- помірковані, толерантні відносини з іншими країнами

— Національно-демократичні партії та угруповання (Франція, Польща, Україна та ін.)

Фашизм (крайній націоналізм)

- раса

— приватна власність

— расизм

— вимоги виселення емігрантів

— силова експансія у зовнішній політиці

— пріоритет військово-промислового комплексу

- Національний фронт Франції, Італійський соціальний рух та ін.

Комунізм. Комуністична ідеологія сформувалася на основі марксизму - учення, що виникло в Західній Європі в середині Х1Х століття. На противагу панувавшому тоді класичному лібералізму марксизм сформулював вчення про побудову справедливого суспільства, в якому буде, нарешті, раз і назавжди покінчено з експлуатацією людини людиною.Марксизм:

  • сформулював вчення про побудову справедливого - комуністичного - суспільства, в якому буде: покінчено з експлуатацією людини людиною; подолані всі види соціального відчуження людини від влади, власності і результатів праці;
  • став світоглядом пролетаріату, що виникнув в результаті промислового перевороту;
  • був радикальною ідеологією, що акцентувала увагу на революційних, насильних методах перетворення соціальної дійсності, що витікало із змісту марксистської концепції суспільного розвитку;
  • розглядав історичний прогрес як послідовну зміну суспільно-економічних формацій; при цьому антагоністичні формації (рабовласницька, феодальна, капіталістична) зароджуються на базі приватної власності, а комунізм ( і його перша фаза – соціалізм) формується на принципово іншій економічній основі - суспільної власності;
  • вважав, що непримиренність соціальних інтересів пролетаріату і буржуазії і, отже, жорстка класова боротьба обумовлені збереженням приватної власності в руках буржуазії. Тому революційний перехід від капіталізму до соціалізму полягає, перш за все, в експропріації приватної власності і передачі її в руки тих, хто своєю працею створює всі багатства суспільства, а також у встановленні диктатури пролетаріату;
  • характеризував комуністичній суспільство, перш за все, через людину нового типу, орієнтованого виключно на моральні стимули до праці (праця на загальне благо є одночасно праця на благо власне і нащадків; в праці формується особа; праця є спосіб самовираження і т.п.);
  • вважав, що найважливішим механізмом інтеграції різних елементів соціальної структури виступає комуністична партія. Для більш повної реалізації цієї функції передбачалося перетворення партії у владну структуру, зрощення з державою, яка під її керівництвом повинна поступово замінюватися системою суспільного самоврядування.

Марксистська концепція соціалізму розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму. Соціалізм характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засобі виробництва, провідної ролі робітничого класу, здійсненням принципу «від кожного за здібностями, кожному за працею», забезпеченням соціальної справедливості, мов для всебічного гармонійного розвитку особистості. Реалізація догматизованого марксистського варіанту соціалізму здійснювалася через масове соціальне насильство, заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної і духовної опозиції. Соціалізм як суспільний лад протиставив себе свободі й демократії, що призвело або до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Східної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея) чи ринкового реформування (Китай, В’єтнам). Відповідно це спричинило і кризу уявлень про соціалізм.Соціал-демократизм. Разом з лібералізмом життєздатнішою і ефективнішою на практиці опинилася ідеологія соціал-демократизму, що формує значною мірою центристську політичну орієнтацію. Теоретичні основи соціал-демократизму були закладені Е.Бернштейном в роботі «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» (1899). У ній він обгрунтував тезу про здібність капіталізму до саморозвитку і на цій основі здійснив ревізію виводів класичного марксизму. Багато ідей Е.Бернштейна увійшли до політичної доктрини сучасної соціал-демократії. Сьогодні соціал-демократична ідеологія є політичною доктриною центристських сил, хоча зароджувалася вона як ліва ідеологія, як одна з течій усередині марксизму. Вона змогла інтегрувати досягнення політичної думки різних напрямів, зокрема марксизму і лібералізму, і створити ідеологію, що виражає інтереси широких прошарків західного суспільства: робітників, інтелігенції, підприємців. Ця обставина викликає особливий інтерес до ідеології соціал-демократизму, оскільки вона виділяє її із загального ряду політичних ідеологій відсутністю претензій на глобальність і жорстку нормативність.Соціал-демократична концепція соціалізму визначає його як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягнення значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості. Відкинувши марксистську теорію краху капіталізму, соціал-демократія найбільших успіхів досягла в країнах Західної Північної Європи. Її соціально-політична доктрина залишається найважливішою у третьому тисячолітті.Ідеологія соціал-демократизму:

  • вельми прагматична, що визначило високу життєву силу її ідей, не дивлячись на радикальні зміни в світі;
  • теоретично пластична, що дозволяло їй змінюватися разом із змінами соціальної дійсності: вона змогла інтегрувати досягнення політичної думки різних напрямів ( у тому числі марксизму і лібералізму) і створити ідеологію, що виражає інтереси широких прошарків західного суспільства - робітників, інтелігенції, підприємців;
  • сьогодні є політичною доктриною центристських сил, хоча зароджувалася як ліва ідеологія - одна з течій всередині марксизму.

Доктрина сучасної соціал-демократії була сформульована на засновницькому конгресі соціал-демократів у Франкфурті – на - Майне в 1951 році в концепції «демократичного соціалізму», згідно якої:

  • головними цінностями є свобода, справедливість, солідарність;
  • реалізувати ці цінності можна лише за допомогою економічної, політичної і духовної демократії;
  • соціалізм є не жорсткою соціальною конструкцією, а процесом постійного руху у бік реалізації названих цінностей, збагачення їх реального змісту;
  • соціалізм виступає категорією швидше за етичну, ніж економічну, хоча соціал-демократія не відмовляється від усуспільнення, а лише обмежує його рамками економічної доцільності.

Світова соціал-демократія - організована політична сила. Координатором діяльності соціал-демократів виступає Соціалістичний Інтернаціонал - обєднання політичних організацій і партій, мета діяльності яких - демократичний соціалізм, новій світовий економічний порядок на основі рівноправності й партнерства між усіма країнами. На практиці концепція «демократичного соціалізму» була успішно реалізована в Швеції, Австрії, Швейцарії, Норвегії і деяких інших країнах.

5.Концепція деідеологізації та реідеологізації

С конца XIX в. утвердилось представление о том, что идеология является атрибутом всякого общества, так как выражает интересы различных социальных классов, слоев и групп. Однако, Первая и Вторая мировые войны, признание неэффективности социалистической идеологии (разоблачение сталинских преступлений Н. Хрущевым и стремительное распространение ревизионистских версий марксизма в Западной Европе), осознание античеловечности фашистского и нацистского режимов в Италии, Германии и Испании, а также возрастающее господство технологий в жизни общества и регулировании социальных процессов в 1960-е гг. привели к появлениюконцепции деидеологизации (ее сторонниками были Д. Белл, А. Арон, Дж. Гэлбрэйт, С. Липсет и др.). Данная концепция провозглашает «конец идеологии», предлагает вообще отказаться от нее и следовать прагматичному интересу, что при широком развертывании научно-технической революции и технологии, в том числе и в политической сфере, будет способствовать освобождению от морально-идеологической цензуры. Господство научного, инструментального знания, по мнению сторонников деидеологизации, приведет к состоянию, когда социальные проблемы будут разрешаться исключительно при помощи технологий, в результате чего человеку будут предложены алгоритмы, программы и рецепты удовлетворения его потребностей (например, способы получения и траты денег, отдыха, восстановления душевного комфорта и т. п.). В качестве аргументов в пользу своей концепции сторонники деидеологизации приводили объективные социальные процессы и явления, происходившие в то время в развитых странах Запада и ставившие под вопрос ведущую роль идеологии в общественном развитии. Исследователи обратили внимание на следующие особенности современных обществ: массовый характер, то есть превращение общества в однородную массу, а человека – в ее единицу; унификация приоритетов и образа жизни людей – приведение их к единой форме; технологизация жизнедеятельности людей – широкое использование и распространение технологий, в том числе социальных; кризис традиционных моделей социальной интеграции, когда общественные институты морали, религии, семьи и другие не могут выполнять свои прежние функции, а в обществе отсутствует единая система ценностей и ее обоснование. В этой связи американский экономист и социолог Т. Веблен выдвинул идею «революции инженеров», предполагающую переход в их руки власти не только на производстве, но и в обществе, где традиционная политика превратится в технократию.

Но уже в 1970-е гг. была признана неэффективность и разрушительность проникновения технологии во все сферы общественной жизни и предложенаконцепция реидеологизации, которая предполагает восстановление роли идеологии в современном обществе. Стремление к полезности, выгоде, эффективности, успеху дает человеку только материальные блага и временное удовлетворение, при этом возникает ряд проблем, связанных с потерей человеком смысла жизни и нарушением традиционных нравственных ценностей и социальных связей, с редуцированием (низведением) межличностных отношений к функциональным и т. п. Поскольку эти проблемы не могут быть решены посредством технологий, предлагается восстановить идеологию в широком ее понимании – как систему базовых социальных ориентиров и ценностей в обществе. Так как идеология наряду с экономикой и политикой является необходимым элементом общественных отношений, ее уничтожение, или полная деидеологизация общества вряд ли возможны. Речь может идти только об ограничении стремления определенной политической силы навязать обществу одну единственно верную идеологию или о запрещении антигуманной идеологии, например фашистской.

Проблема деідеологізації та реідеологізації

Означенапроблема з'явилась у духовному середовищі західного суспільства в середині 60-х — на початку 70-х років XX століття як засіб проти експансії марксистсько-радянської ідеології і одночасно як спроба певних соціальних груп ствердити нову ідеологічну парадигму, яка б відповідала реаліям західного способу життя й модернізованим цінностям. Фундаторами цієї проблеми, яка згодом переросла в теорію, вважаються такі відомі політологи, як Д. Белл, Е. Тоффлер, 3. Бжезинський.

«Холодна війна» — це війна ідеологій, гонки озброєнь, економічно-промислових переваг, якості продукції і загалом якості життя по обидва боки сумнозвісної «залізної завіси». При цьому, більш важливим було не те, що існувало як реальність, а те, яке уявлення про нього формувалось у свідомості людських мас. Радянська ідеологія на той час так майстерно переконувала людей у перевагах «розвинутого соціалізму», вірніше, впроваджувала в свідомість мас його стереотипи, що навіть там, де якість життя, здавалося б, не залишала ніяких шансів на її успіх, з'являлись не лише паростки недовіри до «західного стилю», але й все більш розповсюджена переконаність у перспективі соціалістичного вибору як нібито справедливого і єдино вірного.

З іншого боку, спроби західних теоретиків ідеологічно осмислити нові життєві реалії, спричинені, зокрема, науково-технічним прогресом, новою соціальною стратифікацією та зростанням соціальної мобільності, не мали того авторитету, на який вони розраховували. Такі ідеологічні доктрини, як «технологічний детермінізм», «конвергенції», «наведення мостів» тощо, для переважної більшості людей залишались незрозумілими. І хоч у дійсності за своєю якістю західний спосіб життя стверджувався дедалі потужніше, ідеологічна загроза «радянизації» мас ставала все більш очевидною.

Парадоксально, але факт: незважаючи на матеріально відчутні переваги цивілізаційного розвитку, які простежувались неозброєним оком, ідеї соціалізму не лише не- полишили суспільні духовні обрії, але й нарощували в них свій ілюзіоністський вплив. Курс на «ідеологічну ерозію» соціалізму й антикомунізм явного успіху не приносив. Ідеологічне протистояння розгорталось не на користь Заходу. Саме в цій ситуації й була поставлена проблема «деідеологізації» суспільства, сформована відповідна теорія, яка мала багатоцільову спрямованість і функціональне навантаження.

Для «ідеологічних опонентів» соціалістичної орієнтації, зокрема, теорія «деідеологізації» подавалась як загальна пропозиція відмовитись від ідеології взагалі, від ідеології як такої. Для «середнього американця» вона рекламувалась як нова офіційна доктрина «вільного світу», «нове слово в політиці і науці», спроба «звільнитись від старої догматики і будь-якої пропаганди», як апеляція до людського розуму і вільного вибору особистістю «симпатичної їй» системи цінностей. Ідеологи-експерти антикомуністичного спрямування в теорії деідеологізації вбачали засіб руйнації «соціалістичної ідеології» й «ідеологічної ерозії соціалізму», спосіб життя якого для цивілізації ставав все більш загрозливим.

Своєрідною основою виникнення означеної теорії слугувало й те, що традиційна класова боротьба буржуазії і пролетаріату, теоретичні засади якої описав марксизм, в країнах розвинутого капіталу в цей період практично втратила первісний ідеологічний сенс. Змінились і самі класи. Антагонізм між ними поступово витіснявся різноманітними формами співробітництва. В життя ввійшли такі нові явища, як участь у прибутках, середній клас, суспільна (і національна) консолідація, менеджмент тощо. Зі зміною соціальних інтересів змінилась соціальна структура суспільства, а слідом за цим — система поглядів тих чи інших соціальних груп, які шукали шляхи до співпраці.

За оцінкою провідних західних політологів, потреба в традиційній ідеології (як формі інтегрованої, консолідованої класової свідомості) відпадає. Вона має сенс лише для недосконалих, відсталих суспільств. У промислово розвинутих країнах, у суспільствах зі сталою, розвиненою соціальною і політичною інфраструктурою конфлікти, які виникають, вирішуються не шляхом класової (в т. ч. й ідеологічної) боротьби, а законним, демократичним чином. Політика в них базується не на ідеології, а на практичному техніко-економічному розрахунку. Ідеологічне рішення в «індустріальному суспільстві» втрачає сенс і є результатом всебічного наукового аналізу різнобічної й якомога повної інформації.

За їх переконанням,на зміну ідеологічним догмам у цих суспільствах приходить практичний експеримент; на зміну вольовим акціям — науково обґрунтований пошук; замість ідеолога головною фігурою стає менеджер; сама ж ідеологія поступається місцем прагматизму; культура в індустріальному суспільстві розвивається не за законами ідеології, а спонтанно.

«Людина, як вільна істота, приречена вибирати певні ціннісні орієнтації: вона в принципі не може перекласти відповідальність за вибір ціннісних позицій на наукове пізнання (якщо хоче залишатись вільною та відповідальною істотою). Зрештою, — пише В. Лісовий, — те, що звичайно називається словом «деідеологізація», якщо це слово має хоч який-небудь сенс, означає тільки усвідомлення вад ідеологій та застосування розумового зважування наслідків тих чи інших ціннісних орієнтацій. Таке підвищення ролі критичного мислення (раціоналізму) не означає повне усунення стереотипів, упереджень і міфів як деякого складника самобутніх культур: «деідеологізація» у позитивному значенні цього слова означає застосовування критичного мислення тільки там, де це застосування є доречним з огляду на досягнення порозуміння між людьми та усунення причин для насильницьких конфліктів між ними. І в міру того, як рівень інтелектуальної культури внаслідок підвищення ролі гуманітарної освіти зростає, політичним ідеологіям не залишається нічого іншого, як ураховувати критику їхніх вад. І це урахування полягає у тому, що вони все більшою мірою включають політичну філософію та політичні теорії як свій складник»78. Як відомо, теорія деідеологізації суспільства і культури виявилась загалом хибною. Ідеологія аж ніяк не втратила свого впливу на культуру; вона лише змінила його зміст і форми. Власне, сама ідеологія стала іншою. Це помітили західні теоретики й зробили правильний висновок про те, що якформа класової самосвідомостів індустріальному суспільстві вона справді втратила свій класово-інтегративний і конструктивний сенс. Однак, відкинувши «класову ідеологію», означені вчені відмовились від ідеології взагалі. В цьому — їхня головна помилка. Якзасіб суспільної інтеграціїз позицій більш загальних, ніж корпоративні інтереси окремих груп, ідеологія ніколи не залишиться непотрібною. Навпаки, навіть в індустріально-інформативному суспільстві вона посилила свій соціально-організаційний вплив.

6. Еволюція ідеології в ХХІ ст.

Політична свідомістьта політичні ідеології на http://mirrorref.ru


Похожие рефераты, которые будут Вам интерестны.

1. Реферат Політичні портрети В.Винниченка і С.Петлюри

2. Реферат Правова державність в національній ідеології державотворення

3. Реферат Нативізм як складова ідеології крайніх правих політичних партій

4. Реферат ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА США

5. Реферат Політична розвідка на міждержавному рівні

6. Реферат Політична стабільність в умовах наздоганяючої модернізації:виклики та орієнтири

7. Реферат Суспільно-політична діяльності історичної особи: Петро Могила

8. Реферат Виборчі технології та політична реклама як інструмент становлення політичного лідера

9. Реферат ПОЛІТИЧНА НЕУПЕРЕДЖЕНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ ЯК ГАРАНТІЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ТА СТАБІЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

10. Реферат ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ — РАДА ЄС, ЄВРОПЕЙСЬКА КОМІСІЯ, ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПАРЛАМЕНТ, ЄВРОПЕЙСЬКА РАДА